.

Кримінальна відповідальність за захоплення заручників (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
199 6326
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Кримінальна відповідальність

за захоплення заручників”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ЗЛОЧИНУ ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ

1.1. Об’єкт та суб’єкт злочину

1.2. Кваліфікуючі ознаки злочину, покарання за злочин

2. ЮРИДИЧНІ ТРУДНОЩІ ПРИ ВИЗНАЧЕННІ ЗЛОЧИНУ ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ

3. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗАХОПЛЕННЯ В УКРАЇНІ ТА ЗА
КОРДОНОМ

3.1. Підходи та особливості вивчення злочину захоплення заручників

3.2. Визначення змісту злочину захоплення заручників у міжнародному
праві

3.3. Особливості кримінальної відповідальності за захоплення заручників
згідно законодавства України та інших країн світу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність вивчення кримінальної відповідальності за захоплення
заручників зумовлена тим, що останнія часом спостерігається пожвавлення
діяльності цілої низки терористичних організацій, які нерідко у своїх
цілях практикують викрадання людей. Тому вивчення покарання за даний вид
злочину, можливих підходів щодо запобігання даного виду злочинків є
вкрай потрібним в наш час.

Про захоплення заручників йдеться у ст. 147 Кримінального Кодексу
України. Ця стаття включена до КК відповідної до міжнародної конвенції,
прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у 1979 p., до якої приєдналася й
Україна.

У нашій державі здійснюються численні наукові дослідження різних
аспектів цієї проблеми. Вагомий внесок в її розробку становлять праці В.
Антипенка, В. Глушкова, В. Ємельянова, В. Ліпкана. Захищено вже дев’ять
дисертацій (дві докторські та сім кандидатських), у тому числі сім – з
юридичних наук.

Для всебічного повноцінного дослідження даного злочину (зокрема,
уточнення родового об’єкта, вивчення форм виявлення об’єктивної сторони
та особливостей суб’єктивної сторони, з’ясування спірних питань при
кваліфікації дій винних осіб тощо), неможливо буде не враховувати
відповідний досвід законотворчої та правозастосовчої діяльності країн
близького та далекого зарубіжжя, а також – регламентацію захоплення
заручників як злочину міжнародного характеру у міжнародному праві
(мається на увазі відповідність чинного національного кримінального
законодавства Міжнародній конвенції по боротьбі із захопленням
заручників 1979 р.).

В даній роботі будуть розглянуті об’єкт та суб’єкт злочину, кваліфікуючі
ознаки злочину, юридичні труднощі при визначенні злочину захоплення
заручників, особливості кримінальної відповідальність заручників в
Україні та країнах близького та далекого зарубіжжя.

При написанні роботи були використані різноманітні нормативно-правові
акти, підручники та статті періодичних видань.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яку формують 3 розділи з підрозділами, висновків та списку використаної
літератури.

Методи дослідження: літературний метод, методи аналізу, синтезу,
порівняння та узагальрення.

Загальний обсяг роботи – 26 сторінок.

1. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ЗЛОЧИНУ ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ

1.1. Об’єкт та суб’єкт злочину

Про захоплення заручників йдеться у ст. 147 Кримінального Кодексу
України [2, ст.147]. Ця стаття включена до КК відповідної до міжнародної
конвенції, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у 1979 p., до якої
приєдналася й Україна [3].

Об’єктом злочину є не тільки особиста воля, але і особиста безпека
особи, яка захоплена як заручник.

З об’єктивної сторони захоплення заручника — це його викрадення, яке
може бути таємним або відкритим, вчиненим шляхом обману, з насильством,
в тому числі із застосуванням зброї або може обійтися без такого
насильства. Тримання заручника — це, як правило, логічний наслідок його
захоплення, хоч тримання і може здійснюватися особою, яка не бере участі
у захопленні. Тримання — це позбавлення заручника волі.

Захоплення і тримання заручника відрізняються від злочину, передбаченого
ст. 146 КК, особливою метою, яку переслідує суб’єкт злочину.

Діючи з прямим умислом, винний має на меті спонукання родичів заручника,
державної або іншої установи, підприємства або організації, фізичної,
юридичної або службової особи до здійснення, або, навпаки, утримання від
здійснення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Інакше кажучи,
злочинець пов’язує звільнення заручника із задоволенням його вимог, які
він висуває вказаним вище особам і органам держави (це, наприклад,
вимога викупу, звільнення особи (осіб), яка відбуває покарання, надання
транспортних засобів, іноземної валюти, зброї тощо) [2, ст.146].

Злочин вважається закінченим з моменту захоплення або тримання
заручника. Подальші насильницькі дії щодо заручника, якщо вони утворюють
самостійні злочини, кваліфікуються додатково за іншими статтями
Особливої частини КК.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Ставлення особи до
тяжких наслідків цього злочину може бути умисним або необережним.

Оскільки захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її
волі, від злочину, передбаченого ст. 146, розглядуваний злочин
відрізняється переважно за спеціальною метою. Тут вона може мати
альтернативний характер — спонукати родичів затриманого, державну або
іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу
до: а) вчинення будь-якої дії (передати зброю, наркотичні засоби, інші
речі, транспортні засоби чи гроші, звільнити якогось заарештованого чи
ув’язненого, забезпечити безперешкодний виліт за межі країни тощо); б)
утримання від учинення будь-якої дії (неприйняття певної особи на ту чи
іншу посаду, відмова від укладення угоди тощо) [2, ст.146].

Вчинення чи не вчинення певних дій адресатом вимоги є умовою звільнення
заручника.

Адресатом вимоги можуть бути такі суб’єкти: 1) державна або інша
установа, підприємство чи організація (установа виконання покарань,
орган виконавчої влади, суд, господарське товариство, банк тощо), у т.ч.
іноземні або міжнародні; 2) родичі затриманого або інші фізичні особи
(скажімо, його близькі, знайомі); 3) службові особи (про поняття
службова особа див. примітки 1 і 2 до ст. 364 і Загальні положення до
розділу XVII Особливої частини КК) [2].

1.2. Кваліфікуючі ознаки злочину, покарання за злочину

У частині 2 ст. 147 передбачені такі кваліфікуючі ознаки злочину:
здійснення цього злочину щодо неповнолітнього або організованою групою,
або дії, які поєднані з погрозою знищення людей (наприклад, винний
загрожує висадити будівлю, в якій він знаходиться із заручником тощо),
або такі, що спричинили тяжкі наслідки (наприклад, смерть заручника,
його самогубство, заподіяння йому тяжких або середньої тяжкості тілесних
ушкоджень, заподіяння значної матеріальної шкоди).

Тяжкими наслідками слід також вважати смерть або заподіяння тілесних
ушкоджень близьким родичам заручника, особам, які брали участь у
звільненні заручника. При вбивстві заручника або інших осіб дії винного
додатково кваліфікуються за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 [2].

Захоплення або тримання як заручника працівника правоохоронного органу
охоплюється ст. 349.

Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є: 1) вчинення його щодо
неповнолітнього; 2) вчинення його організованою групою; 3) захоплення
або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; 4)
спричинення ним тяжких наслідків.

Про поняття неповнолітній, організована група, знищення людей див.
коментар, відповідно, до ст. ст. 66, 28, 113.

Поняттям тяжкі наслідки у складі цього злочину охоплюються заподіяння
тяжких тілесних ушкоджень, у т.ч. таке, що спричинило смерть
потерпілого, настання великої матеріальної шкоди, суттєве загострення
міждержавних чи міжнаціональних стосунків, серйозне порушення діяльності
установ, організацій і підприємств тощо. Умисне вбивство потерпілого за
обтяжуючих обставин кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених
ч. 2 ст. 147 і ч. 2 ст. 115.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 147 — позбавлення волі на строк від
п’яти до восьми років; за ч. 2 ст. 147 — позбавлення волі на строк від
семи до п’ятнадцяти років [2].

2. ЮРИДИЧНІ ТРУДНОЩІ ПРИ ВИЗНАЧЕННІ ЗЛОЧИНУ

ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ

Шляхом використання зв’язків конкуруючих норм можна встановити зміст
ознак відповідних складів злочинів. Так, у ст. 147 КК України
“Захоплення заручників” визначено: захоплення або тримання особи як
заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої
установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до
вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення
заручника. Виникає питання: як кваліфікувати дії винного, якщо
відбулося, наприклад, захоплення дитини та пред’явлення вимоги майнового
характеру до батьків як умови її звільнення.

По-перше, чи виникає конкуренція частини і цілого, які повинна
вирішуватись на користь цілого: ч. 2 ст. 146 + ч. 1 ст. 189 = ч. 2 ст.
147 КК України, чи норма про кримінальну відповідальність за вимагання
(ст. 189 КК України) є спеціальною за об’єктивною стороною щодо норми
про захоплення заручників (ст. 147 КК України).

Видається, у окресленому випадку має місце конкуренція загальної та
спеціальної норм, і кваліфікуватися така поведінка винного має за
сукупністю: ч. 2 ст. 146 та ч. 1 ст. 189 КК України. Виходячи з цього,
зміст ознаки складу захоплення заручників – мета спонукання родичів до
вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення
заручника – має бути обмежений на всі випадки спонукання до дій
майнового характеру, передачі чужого майна чи права на майно.

Пов’язаною з вищевикладеним є проблема кваліфікації умисного вбивства
заручника. В літературі з цього приводу зазначається: про поняття
заручника див. коментар до ст. 147 КК; або: обтяжуючою обставиною у
цьому разі є специфічний стан потерпілого.

Для кваліфікації умисного вбивства за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК України
необхідне поєднання таких обставин: а) умисне позбавлення життя особи
мало місце з моменту, коли вона стала заручником, і до моменту, коли
вона перестала ним бути; б) особа була позбавлена життя саме як
заручник, тобто у зв’язку з вчиненням щодо неї злочину, передбаченого
ст. 147 або ст. 349 КК України. Тобто потерпілим від злочину,
передбаченого п. 3 ч. 2 ст. 115 КК України, можуть бути лише особи, яких
кримінальний закон називає заручником – потерпілі від злочинів,
передбачених ст. 147, 349 КК України. Але, видається, у випадку умисного
вбивства особи, яка була захоплена з метою пред’явлення вимоги майнового
характеру до її родичів, унаслідок невиконання родичами цієї вимоги має
кваліфікуватися так: ч. 1 ст. 146, ч. 4 ст. 189, п. 3, 6 ч. 2 ст. 115 КК
України, навіть усупереч тому, що ми не можемо назвати потерпілого
заручником. Потерпілий може бути визнаний нами заручником, виходячи із
загальних засад логічного співвідношення загального та спеціального:
спеціальному притаманні всі ознаки загального та додатково ознаки, які
власне спеціалізують відповідне поняття [25, с.208].

3. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ ЗА
ЗАКОНОДАВСТВОМ КРАЇН БЛИЗЬКОГО ТА ДАЛЕКОГО ЗАРУБІЖЖЯ

3.1. Підходи та особливості вивчення злочину захоплення заручників

Дві світові, “холодна” та безліч війн малої інтенсивності стали добрим
підґрунтям для розвитку міжнародного тероризму, який, остаточно ставши
некерованим наприкінці минулого сторіччя, сьогодні є вагомим, іноді –
вирішальним фактором у долі цілих верств населення, держав, навіть
усього людства.

У нашій державі здійснюються численні наукові дослідження різних
аспектів цієї проблеми. Вагомий внесок в її розробку становлять праці В.
Антипенка, В. Глушкова, В. Ємельянова, В. Ліпкана. Захищено вже дев’ять
дисертацій (дві докторські та сім кандидатських), у тому числі сім – з
юридичних наук.

Віддаючи належне важливості перерахованих напрацювань, зі свого боку
зазначимо, що тероризм – явище не тільки і не стільки
кримінально-правове (зазначені науковці й самі вказують на комплексний
характер даного феномену). Не будучи криміналізованим, тероризм
знаходить свій зовнішній вираз у низці так званих злочинів терористичної
спрямованості (або терористичного характеру). На жаль, останнім
(порівняно із тероризмом) приділяється менша увага.

Зокрема, досліджуючи такий терористичний прояв, як захоплення
заручників, згадані вчені розглядають його здебільшого в аспекті
співвідношення із тероризмом, терористичним актом (психологічні аспекти
переговорів зі злочинцями, у тому числі й при звільненні заручників, що
є предметом розробки, зокрема, В. Форноляк, І. Дубової, представляють
вузькоспеціалізований інтерес). Водночас кримінально-правові проблеми
даного злочину в нашій країні на рівні дисертаційного дослідження досі
не розглядалися (для порівняння: у Російській Федерації, починаючи із
1991 р., вже захищено декілька кандидатських дисертацій, присвячених
питанням кримінальній відповідальності за захоплення заручників) [25,
с.24].

Отже, для всебічного повноцінного дослідження даного злочину (зокрема,
уточнення родового об’єкта, вивчення форм виявлення об’єктивної сторони
та особливостей суб’єктивної сторони, з’ясування спірних питань при
кваліфікації дій винних осіб тощо), неможливо буде не враховувати
відповідний досвід законотворчої та правозастосовчої діяльності країн
близького та далекого зарубіжжя, а також – регламентацію захоплення
заручників як злочину міжнародного характеру у міжнародному праві
(мається на увазі відповідність чинного національного кримінального
законодавства Міжнародній конвенції по боротьбі із захопленням
заручників 1979 р. [3]).

3.2. Визначення змісту злочину захоплення заручників

у міжнародному праві

Саме в останньому міжнародно-правовому акті (схваленому на 34-й сесії
Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 р., набув чинності 8 червня 1983
р.) вперше дається визначення даному злочину у ст. 1 Конвенції: “…
будь-яка особа, яка захоплює чи утримує іншу особу і погрожує вбити,
завдати ушкодження чи продовжити утримувати іншу особу (тут і далі
іменовану як заручник) для того, щоб примусити третю сторону, а саме:
державу, міжнародну неурядову організацію, будь-яку фізичну чи юридичну
особу чи групу осіб виконати чи утриматись від виконання певного акту в
якості прямої чи непрямої умови для звільнення заручників, вчиняє злочин
захоплення заручників за змістом цієї Конвенції …” [21, с. 321–322]),
засудив його як прояв міжнародного тероризму і запропонував
країнам-учасникам, всьому міжнародному співтовариству вжити заходів по
боротьбі з ним, у тому числі й через відповідне національне
законодавство.

Поряд із визнанням захоплення заручників суспільно небезпечним (тобто
злочинним) діянням, його законодавча дефініція, відповідальність та
відмежування від суміжних злочинів має свої, властиві кожній країні
особливості. Серед держав далекого зарубіжжя можна умовно виділити (за
способом регламентації кримінальної відповідальності за захоплення
заручників) такі групи.

У країнах першої групи кримінальні кодекси не розмежовують даний та
суміжні злочини, розглядаючи подібні діяння або в рамках одного складу
(викрадення людини, іноді – незаконне позбавлення волі), або як його
кваліфікований склад. Так, кримінально караними визнаються: викрадення
іншої людини без її згоди з використанням насильства, або після
отримання такої згоди за допомогою небезпечної загрози чи хитрощів, або
іншим способом для того, щоб примусити третю особу вчинити дію,
потурання або бездіяльність (§ 102 КК Австрії [28, с. 50–51]);
викрадення особи та протизаконне позбавлення волі (ст. 142 КК Болгарії
[6, с. 109]); викрадення людини з вимогою виконати певні дії для її
звільнення (ст. 164 КК Іспанії [28, с. 57]); незаконне захоплення,
викрадення, насильницьке чи здійснене шляхом обману вивезення чи
утримання будь-якої особи з метою отримання викупу чи винагороди (§ 1201
титулу 18 Зводу законів США [2, с. 44]); позбавлення волі іншої особи, у
тому числі з метою отримання прибутку (§ 261 КК Данії [28, с. 191]).

У державах другої групи кримінальний закон виділяє захоплення заручників
у окремий склад злочину, який співвідноситься із незаконним позбавленням
волі та викраденням людини як спеціальна норма із загальною. Родовим
об’єктом злочину, що розглядається, визнається особиста воля людини
(щоправда, існують і винятки: наприклад, за КК Польщі захоплення
заручників – злочин проти публічного порядку (ст. 252) [14, с.
174–175]). Дії, що складають об’єктивну сторону захоплення заручників,
сформульовані згідно зі ст. 1 Конвенції: передбачені дві форми його
вчинення (захоплення або тримання особи). Суб’єкт злочину – загальний
(як його визначає кримінальний закон відповідної держави). Суб’єктивна
сторона характеризується прямим умислом та наявністю спеціальної мети –
спонукання визначеного законом кола фізичних та юридичних осіб до
вчинення або невчинення певних дій як умови звільнення потерпілого.
Кваліфікуючими обставинами захоплення заручників визнаються вчинення
злочину з корисливих мотивів, повторно, за попереднім зговором групою
осіб, завдання шкоди здоров’ю потерпілого, жорстоке поводження із ним
або тривале позбавлення його волі (від одного тижня до одного місяця);
особливо кваліфікуючими – смерть потерпілого або настання інших тяжких
наслідків.

3.3. Особливості кримінальної відповідальності за захоплення заручників
згідно законодавства України та інших країн світу

Дві світові, “холодна” та безліч війн малої інтенсивності стали добрим
підґрунтям для розвитку міжнародного тероризму, який, остаточно ставши
некерованим наприкінці минулого сторіччя, сьогодні є вагомим, іноді –
вирішальним фактором у долі цілих верств населення, держав, навіть
усього людства.

У нашій державі здійснюються численні наукові дослідження різних
аспектів цієї проблеми. Вагомий внесок в її розробку становлять праці В.
Антипенка, В. Глушкова, В. Ємельянова, В. Ліпкана. Захищено вже дев’ять
дисертацій (дві докторські та сім кандидатських), у тому числі сім – з
юридичних наук.

Віддаючи належне важливості перерахованих напрацювань, зі свого боку
зазначимо, що тероризм – явище не тільки і не стільки
кримінально-правове (зазначені науковці й самі вказують на комплексний
характер даного феномену). Не будучи криміналізованим, тероризм
знаходить свій зовнішній вираз у низці так званих злочинів терористичної
спрямованості (або терористичного характеру). На жаль, останнім
(порівняно із тероризмом) приділяється менша увага.

Зокрема, досліджуючи такий терористичний прояв, як захоплення
заручників, згадані вчені розглядають його здебільшого в аспекті
співвідношення із тероризмом, терористичним актом (психологічні аспекти
переговорів зі злочинцями, у тому числі й при звільненні заручників, що
є предметом розробки, зокрема, В. Форноляк, І. Дубової, представляють
вузькоспеціалізований інтерес). Водночас кримінально-правові проблеми
даного злочину в нашій країні на рівні дисертаційного дослідження досі
не розглядалися (для порівняння: у Російській Федерації, починаючи із
1991 р., вже захищено декілька кандидатських дисертацій, присвячених
питанням кримінальній відповідальності за захоплення заручників).

Отже, для всебічного повноцінного дослідження даного злочину (зокрема,
уточнення родового об’єкта, вивчення форм виявлення об’єктивної сторони
та особливостей суб’єктивної сторони, з’ясування спірних питань при
кваліфікації дій винних осіб тощо), неможливо буде не враховувати
відповідний досвід законотворчої та правозастосовчої діяльності країн
близького та далекого зарубіжжя, а також – регламентацію захоплення
заручників як злочину міжнародного характеру у міжнародному праві
(мається на увазі відповідність чинного національного кримінального
законодавства Міжнародній конвенції по боротьбі із захопленням
заручників 1979 р.).

6

?

O

ia

0

O

ia

o

??$?a

?????Т???????H???Ae&,+e,f-z.O3z488r8->oe>ae@AEADE?FoeF”GAKHNoeQaeSoooa
NNNoEoooaNNoEE1/21/21/21/2

???????????є іншу особу і погрожує вбити, завдати ушкодження чи
продовжити утримувати іншу особу (тут і далі іменовану як заручник) для
того, щоб примусити третю сторону, а саме: державу, міжнародну неурядову
організацію, будь-яку фізичну чи юридичну особу чи групу осіб виконати
чи утриматись від виконання певного акту в якості прямої чи непрямої
умови для звільнення заручників, вчиняє злочин захоплення заручників за
змістом цієї Конвенції …” [21, с. 321–322]), засудив його як прояв
міжнародного тероризму і запропонував країнам-учасникам, всьому
міжнародному співтовариству вжити заходів по боротьбі з ним, у тому
числі й через відповідне національне законодавство.

Поряд із визнанням захоплення заручників суспільно небезпечним (тобто
злочинним) діянням, його законодавча дефініція, відповідальність та
відмежування від суміжних злочинів має свої, властиві кожній країні
особливості. Серед держав далекого зарубіжжя можна умовно виділити (за
способом регламентації кримінальної відповідальності за захоплення
заручників) такі групи.

У країнах першої групи кримінальні кодекси (далі – КК) не розмежовують
даний та суміжні злочини, розглядаючи подібні діяння або в рамках одного
складу (викрадення людини, іноді – незаконне позбавлення волі), або як
його кваліфікований склад. Так, кримінально караними визнаються:
викрадення іншої людини без її згоди з використанням насильства, або
після отримання такої згоди за допомогою небезпечної загрози чи
хитрощів, або іншим способом для того, щоб примусити третю особу вчинити
дію, потурання або бездіяльність (§ 102 КК Австрії [4, с. 50–51]);
викрадення особи та протизаконне позбавлення волі (ст. 142 КК Болгарії
[6, с. 109]); викрадення людини з вимогою виконати певні дії для її
звільнення (ст. 164 КК Іспанії [10, с. 57]); незаконне захоплення,
викрадення, насильницьке чи здійснене шляхом обману вивезення чи
утримання будь-якої особи з метою отримання викупу чи винагороди (§ 1201
титулу 18 Зводу законів США [2, с. 44]); позбавлення волі іншої особи, у
тому числі з метою отримання прибутку (§ 261 КК Данії [9, с. 191]).

У державах другої групи кримінальний закон виділяє захоплення заручників
у окремий склад злочину, який співвідноситься із незаконним позбавленням
волі та викраденням людини як спеціальна норма із загальною. Родовим
об’єктом злочину, що розглядається, визнається особиста воля людини
(щоправда, існують і винятки: наприклад, за КК Польщі захоплення
заручників – злочин проти публічного порядку (ст. 252) [14, с.
174–175]). Дії, що складають об’єктивну сторону захоплення заручників,
сформульовані згідно зі ст. 1 Конвенції: передбачені дві форми його
вчинення (захоплення або тримання особи). Суб’єкт злочину – загальний
(як його визначає кримінальний закон відповідної держави). Суб’єктивна
сторона характеризується прямим умислом та наявністю спеціальної мети –
спонукання визначеного законом кола фізичних та юридичних осіб до
вчинення або невчинення певних дій як умови звільнення потерпілого.
Кваліфікуючими обставинами захоплення заручників визнаються вчинення
злочину з корисливих мотивів, повторно, за попереднім зговором групою
осіб, завдання шкоди здоров’ю потерпілого, жорстоке поводження із ним
або тривале позбавлення його волі (від одного тижня до одного місяця);
особливо кваліфікуючими – смерть потерпілого або настання інших тяжких
наслідків.

Природно, що в державах із різними правовими системами не можуть не
існувати й обумовлені власними законотворчими традиціями та
правозастосовчою практикою певні особливості регламентації кримінальної
відповідальності за злочин, що розглядається. Так, адресати погроз при
захопленні заручників іноді названі узагальнюючим терміном “третя особа”
(ст. 282а КК Голландії [7, с. 182], ст. 185 КК Швейцарії [19, с. 70]).
Можуть бути прямо вказані види спеціальної мети при вчиненні даного
злочину – готування або вчинення злочину або проступку; сприяння втечі
або забезпечення безкарності виконавця чи співучасника злочину або
проступку; досягнення виконання будь-якої вимоги або умови, зокрема
внесення викупу (ст. 224-4 КК Франції [18, с. 224–225]).

Нарешті, в окремих випадках законодавець, підкреслюючи терористичний
характер злочину, що розглядається, вказує, що при організованих формах
терористичної діяльності, тобто при вчиненні злочинів терористичної
спрямованості (терористичного характеру) у складі спеціально створеної з
цією метою організації (спільноти), захоплення заручників (на відміну
від незаконного позбавлення волі чи викрадення людини) підлягає
кваліфікації за сукупністю злочинів (наприклад, ст. 120 та 239 КК КНР
[11, с. 69; 164–165], § 129a та 239b КК ФРН [17, с. 90–91; 137–138]).

З метою стимулювання позитивної посткримінальної поведінки особи
передбачається або звільнення винної особи від кримінальної
відповідальності (КК Польщі) або зменшення покарання (КК Франції та
Швейцарії) за умови добровільного звільнення заручника та відмови від
висунутих вимог.

Як бачимо, однакової точки зору стосовно законодавчого регулювання
відповідальності за захоплення заручників та суміжні з ним злочини,
формулювання відповідних норм у кримінальному законі, кваліфікації дій
та покарання винних осіб у деяких державах далекого зарубіжжя немає.
Природним поясненням відсутності єдиного підходу у вирішенні цих проблем
є, перш за все, складний, комплексний характер даного злочину, прояв
його на різних рівнях тероризування – від сфери вирішення дрібних
побутових проблем до грандіозного політичного скандалу [1, с. 147].
Безумовно, не можна залишати поза увагою і фактор актуальності даної
проблеми для окремо взятої країни і, з огляду на це, обґрунтування
кримінально-правової заборони тієї чи іншої поведінки та регламентації
кримінально-правової охорони тих чи інших благ, які, на думку
законодавця, цього потребують.

Вітчизняному кримінальному праву злочин, що розглядається, відомий ще з
1987 р.: Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про ратифікацію Міжнародної
конвенції по боротьбі із захопленням заручників 1979 року” зобов’язав
союзні республіки доповнити власні КК відповідними нормами, розмістивши
їх у главах про злочини проти волі, честі та гідності особи. Саме тому,
що згадана Конвенція була ратифікована ще за часів існування Радянського
Союзу, усі держави, що з’явились на його теренах після 1991 р., мають у
власному кримінальному законодавстві відповідну норму.

Країнам – республікам колишнього СРСР, які з моменту набуття своєї
незалежності вже прийняли нові КК або внесли зміни у чинні, притаманні
свої особливості регулювання відповідальності за захоплення заручників.
Перш за все, це стосується визначення родового об’єкту злочину; за цим
критерієм згадані держави можна розділити на дві групи.

Країни першої, орієнтуючись на всесвітньо визнаний пріоритет людини, її
прав, свобод та законних інтересів та обов’язок держави захищати ці
блага, відповідно закріпили його у власних конституціях. На підставі
цього у КК Грузії (ст. 144) [8, с. 190–191], Естонії (ст. 124-1) [20, с.
120–121], Латвії (ст. 154) [13, с. 170–171], Таджикистану (ст. 181) [15,
с. 188–190] та України (ст. 147) [3, с. 304] норма про відповідальність
за захоплення заручників розміщена у розділах (главах) Особливої
частини, які передбачають відповідальність за посягання на особу (її
волю).

У свою чергу, у КК держав другої групи – Азербайджану (ст. 215) [5, с.
33–235], Білорусі (ст. 291) [1, с. 147], Киргизстану (ст. 227) [12, с.
232–234], Росії (ст. 206) [1, с. 147], Узбекистану (ст. 245) [16, с.
267–268] – захоплення заручників розглядається як злочин проти
громадської безпеки. Таке рішення обґрунтовується тим, що без
забезпечення державної та громадської безпеки визнання пріоритету
людини, її прав, свобод та законних інтересів має популістський
характер, а у дійсних – з точки зору загальнолюдських цінностей –
державних та суспільних інтересах завжди поєднані інтереси багатьох
осіб, які є більш вагомими, ніж інтереси окремо взятої особи.

Нарешті, кримінальний закон Білорусі, Грузії та України містить, окрім
загальної, також і спеціальну норму про відповідальність за захоплення
заручників у разі вчинення вказаного злочину відповідно на порушення
законів та звичаїв війни (гл. 17 – “Злочини проти миру та безпеки
людства” КК Білорусі [2, с. 46]), проти держави (ст. 329 глави XXXVIII –
“Тероризм” розд. 11 – “Злочини проти держави” [8, с. 338–339]) або
відносно представників влади чи співробітників правоохоронних органів
(розд. XV – “Злочини проти авторитету органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та об’єднань громадян” КК України [3, с. 758]).

Згідно зі статтею 1 наведеної Конвенції об’єктивна сторона злочину, що
розглядається, за КК практично всіх країн колишнього СРСР передбачає дві
форми його вчинення – захоплення або тримання особи (виняток становить
КК Грузії, що передбачає тільки захоплення [8, с. 190–191; 338–339]).
Суб’єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу та
спеціальною метою (спонукання вказаних у законі адресатів погроз до
вчинення або утримання від вчинення певних дій як умови звільнення
заручника). Суб’єктом захоплення заручників визнається осудна фізична
особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 16 років (щоправда, у
деяких країнах, зокрема, в Україні, Росії, з огляду на підвищену
суспільну небезпеку, загальнонебезпечний спосіб вчинення та тяжкість
злочину вік кримінальної відповідальності з знижений до 14 років).
Кваліфікуючими обставинами при захопленні заручників визнаються вчинення
злочину неодноразово, за попереднім зговором групою осіб, відносно
неповнолітнього (малолітнього), із застосуванням зброї або насильства,
небезпечного для життя та здоров’я, із корисливих мотивів. Особливо
кваліфікуючими (такий склад передбачений КК Азербайджану, Грузії,
Киргизстану, Росії, Таджикистану) є вчинення злочину організованою
групою або злочинним співтовариством або смерть потерпілого чи інші
тяжкі наслідки.

Спеціальне звільнення від кримінальної відповідальності за захоплення
заручників у разі їх добровільного чи на вимогу органів влади звільнення
(якщо в діях винної особи немає іншого складу злочину) передбачене КК
Азербайджану, Киргизстану, Росії, Таджикистану.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що кримінальна
відповідальність за захоплення заручників сьогодні має деякі спільні
риси в країнах колишнього СРСР, правові системи яких тривалий час
перебували в єдиному просторі, та суттєво відрізняється у державах
далекого зарубіжжя.

Сучасний стан даної проблеми в Україні (з огляду на прийняття нового
Кримінального кодексу та дискусійний характер деяких його положень, що
регулюють відповідальність за захоплення заручників) потребує подальшого
ґрунтовного дослідження. Зокрема, із набуттям чинності Законом України
“Про боротьбу із тероризмом” вельми актуальною виявляється розробка
проблеми відповідальності за вчинення актів тероризму шляхом захоплення
заручників, а, отже, і питання уточнення місця норми про захоплення
заручників в Особливій частині КК України, необхідність більш чіткого
відмежування даного злочину від суміжних із ним злочинів проти волі
особи, доцільність формулювання та введення звільнення від кримінальної
відповідальності за даний злочин тощо.

Наша держава не в змозі залишитися осторонь проблеми створення
ефективної правової системи протидії терористичним проявам, і у пошуках
шляхів її оптимального вирішення слід користуватись напрацюваннями, які
має кримінальне законодавство країн близького та далекого зарубіжжя.

ВИСНОВКИ

Виходячи зі сказаного вище, можна зробити наступні висновки:

Захоплення заручників (ст. 147). Ця стаття включена до КК відповідно до
міжнародної конвенції, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у 1979 р., до
якої приєдналася й Україна.

Об’єктом злочину є не тільки особиста воля, але і особиста безпека
особи, яка захоплена як заручник.

З об’єктивної сторони захоплення заручника — це його викрадення, яке
може бути таємним або відкритим, вчиненим шляхом обману, з насильством,
в тому числі із застосуванням зброї або може обійтися без такого
насильства. Тримання заручника — це, як правило, логічний наслідок його
захоплення, хоч тримання і може здійснюватися особою, яка не бере участі
у захопленні. Тримання — це позбавлення заручника волі.

Захоплення і тримання заручника відрізняються від злочину, передбаченого
ст. 146 КК, особливою метою, яку переслідує суб’єкт злочину. Діючи з
прямим умислом, винний має на меті спонукання родичів заручника,
державної або іншої установи, підприємства або організації, фізичної,
юридичної або службової особи до здійснення, або, навпаки, утримання від
здійснення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Інакше кажучи,
злочинець пов’язує звільнення заручника із задоволенням його вимог, які
він висуває вказаним вище особам і органам держави (це, наприклад,
вимога викупу, звільнення особи (осіб), яка відбуває покарання, надання
транспортних засобів, іноземної валюти, зброї тощо). Злочин вважається
закінченим з моменту захоплення або тримання заручника. Подальші
насильницькі дії щодо заручника, якщо вони утворюють самостійні злочини,
кваліфікуються додатково за іншими статтями Особливої частини КК.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку.

У частині 2 ст. 147 передбачені такі кваліфікуючі ознаки злочину:
здійснення цього злочину щодо неповнолітнього або організованою групою,
або дії, які поєднані з погрозою знищення людей (наприклад, винний
загрожує висадити будівлю, в якій він знаходиться із заручником тощо),
або такі, що спричинили тяжкі наслідки (наприклад, смерть заручника,
його самогубство, заподіяння йому тяжких або середньої тяжкості тілесних
ушкоджень, заподіяння значної матеріальної шкоди). Тяжкими наслідками
слід також вважати смерть або заподіяння тілесних ушкоджень близьким
родичам заручника, особам, які брали участь у звільненні заручника. При
вбивстві заручника або інших осіб дії винного додатково кваліфікуються
за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115.

Захоплення або тримання як заручника працівника правоохоронного органу
охоплюється ст. 349.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 147 — позбавлення волі на строк від
п’яти до восьми років; за ч. 2 ст. 147 — позбавлення волі на строк від
семи до п’ятнадцяти років.

Захоплення або тримання як заручника представника влади, працівника
правоохоронного органу чи їх близьких родичів з метою спонукання
державної чи іншої установи, підприємства, організації або службової
особи вчинити або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови
звільнення заручника —караються позбавленням волі на строк від восьми до
п’ятнадцяти років.

Захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання у виправній
установі і наступна злісна непокора вимогам адміністрації виправної
установи про їх звільнення, за наявності інших необхідних ознак злочину,
передбаченого ст. 391, утворюють сукупність злочинів і підлягають
кваліфікації за ст. ст. 147 і 391.

Сучасний стан досліджуваної проблеми в Україні (з огляду на прийняття
нового Кримінального кодексу та дискусійний характер деяких його
положень, що регулюють відповідальність за захоплення заручників)
потребує подальшого ґрунтовного дослідження. Зокрема, із набуттям
чинності Законом України “Про боротьбу із тероризмом” вельми актуальною
виявляється розробка проблеми відповідальності за вчинення актів
тероризму шляхом захоплення заручників, а, отже, і питання уточнення
місця норми про захоплення заручників в Особливій частині КК України,
необхідність більш чіткого відмежування даного злочину від суміжних із
ним злочинів проти волі особи, доцільність формулювання та введення
звільнення від кримінальної відповідальності за даний злочин тощо. Наша
держава не в змозі залишитися осторонь проблеми створення ефективної
правової системи протидії терористичним проявам, і у пошуках шляхів її
оптимального вирішення слід користуватись напрацюваннями, які має
кримінальне законодавство країн близького та далекого зарубіжжя. Дві
світові, “холодна” та безліч війн малої інтенсивності стали добрим
підґрунтям для розвитку міжнародного тероризму, який, остаточно ставши
некерованим наприкінці минулого сторіччя, сьогодні є вагомим, іноді –
вирішальним фактором у долі цілих верств населення, держав, навіть
усього людства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму 16.05.2005.

Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від
17.12.1979.

Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. – К.: Преса України, 1996. – 80 с.

Кримінальний кодекс України від 5 вересня 2001 року.

Закон України Про боротьбу з тероризмом від 20.03.2003.

Акiмов М. Вiдмежування захоплення заручникiв вiд незаконного позбавлення
волi та викрадення людини/ // Вiсник прокуратури. -2002. №2(14).
Квітень. – C. 33-37

Акiмов М. Звiльнення вiд кримiнальної вiдповiдальностi за захоплення
заручникiв // Вiсник прокуратури. – 2002. №5(17). – C. 50-54

Акімов М. Порівняльний аналіз відповідальності за захоплення заручників
за кримінальним законодавством деяких країн // Підприємництво,
господарство і право № 6, 2003

Бастрыкин А.И. Международное право в борьбе с терроризмом. – Л.: Наука,
1990. – С. 6.

Богатырёв А.Г. Международное сотрудничество государств по борьбе с
преступностью. – М.: МВШМ МВД СССР, 1989. – С. 50.

Емельянов В. Терроризм и преступления с признаками терроризирования
(уголовно-правовое исследование). – М., 2000.

Журавлёв И. Ответственность за захват заложников в зарубежном и
российском уголовном законодательстве // Закон и право. – 2002. – № 2. –
с. 44-47.

Загороднюк С.О. Піратство і тероризм: подібність і розходження //
Тероризм і боротьба з ним. – К.: Ін-т прав людини, 2000. – С. 177.

Коржанський М.Й.. Кваліфікація злочинів. Юрінком. – Київ, 2002.

Коткин С.Н. О некоторых аспектах законодательного регулирования захвата
заложников // Военно-юридический вестник. – 2003. – Выпуск 1. – С.
145-149.

Кримінальне право України / За ред. В.А. Клименка – К: Юридична думка,
2004.

Кримінальне право України / За ред. М.І. Бажанова. – К.: Юрінком Інтер,
2005.

Кримінальне право України. (Загальна частина). Навчальний посібник. / За
ред. Чернишова Н. В. – К., 2001. – 288 с.

Кримінальне право України. Загальна частина. / За ред.
П.С.Матишевського, П.П.Андрушка, С.Д.Шапченка. Юрінком, Київ-1997.

Кримінальне право України. Підручник для студентів юридичних навчальних
закладів / За ред. Ю.В Александрова. – К.: Правові джерела, 2002.

Кримінальне право України: Особлива частина М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін,
В.І. Борисов. – К., 2002. – с.544.

Кримінальне право. Особлива частина Коржанський М. Й. – К., 2001. – 544
с.

Кримінальний процес України: начальний посібник / За ред. Коваленко Є.Г.
– К., 2001. – 688 с.

Міжнародне право. Підручник / За ред. Борового. – Х.: Юніс, 2003.

Міхеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В. П. Кримінальне право України:
Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

Науковий коментар Кримінального кодексу України / Коржанський М.Й. – К.:
Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.- 656 с. – С. 236

Ольшанський Д.В. Психологія тероризма. – Львів.: Фортеця, 2003.

Преступления против жизни Серия “Теория и практика уголовного права и
уголовного процесса” Бородин С.В. – К., 2002. – 467 с.

Салимов К.Н. Современные проблемы терроризма. – М.: Щит-М, 1998. – С.80.

Скобликов П. А. Практическое пособие по кримінальному праву. – Х., 2000.

Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального
кодексу України. – К.: А.С.К., 2002. – 1056 с. – (Нормативні документи
та коментарі).

Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 1. Боротьба із злочинністю
та взаємна правова допомога / Упоряд. В.Л. Чубарєв, А.С. Мацько. – К.:
Юрінком Інтер, 1996. – 1176 с.

Хоменко А.Н. Особенности объективной стороны захвата заложников //
Подходы к решению проблем законотворчества и правоприменения. – 2003. –
Выпуск 10. – С. 63-71.

PAGE

PAGE 26

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020