Концепції освіти, як складові структури філософії освіти

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

«Концепції освіти, як складові структури філософії освіти»

ПЛАН

Вступ

1. Характеристика основних філософських концепцій освіти

2. Аналіз окремих концепцій освіти

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Упродовж усієї історії людства сенсом життя людини, з філософського
погляду, є продовження роду людського. Усе, чим займалися і займаються
люди (полювання, хліборобство, скотарство, спорудження житла, турбота
про побут, здобуття освіти, розвиток науки та ін.), спрямовувалося на
реалізацію цієї надмети, хоча зовні вона дещо й прихована. У центрі
уваги життєдіяльності залишалась людина, її фізичний, психічний і
соціальний розвиток.

Різні людські спільноти залежно від рівня розвитку, природних умов,
національної належності, релігійних уподобань вибудовували відповідні
концепції виховання підростаючих поколінь. Ці концепції виступали
методологічними засадами освітньо-виховної діяльності.

1. Характеристика основних філософських концепцій освіти

Найбільш поширеною у всіх країнах була й залишається концепція
народності у вихованні, яка базується, по-перше, на тисячолітньому
досвіді виховної роботи конкретної етнічної групи, певної
національності, і, по-друге, вбирає в себе загальнолюдські цінності в
царині виховної діяльності. Ідею народності у вихованні наполегливо
обстоювали Г. С. Сковорода й К.Д. Ушинський. Принцип народності є
стрижнем виховного ідеалу у філософії Г.С. Сковороди. У притчі
«Благодарний Еродій» автор яскраво показав багатство народного
виховання, насамперед наголосивши на необхідності батьків бути
хранителями національних морально-духовних устоїв.

К.Д. Ушинський після ознайомлення із системами освіти й виховання в
країнах Західної Європи опублікував 1857 р. ґрунтовну працю «Про
народність у суспільному вихованні». Спираючись на аналіз обширного
філософського, історичного й педагогічного матеріалу, учений висунув і
обґрунтував центральну ідею своєї педагогічної теорії — ідею народності
виховання. Автор розкрив корінну закономірність, якій підлягає розвиток
системи виховання. Ця закономірність названа ним принципом народності й
полягає в тому, що система освіти в кожній окремій країні будується
насамперед відповідно до потреб і специфічних особливостей народу цієї
країни. Саме ці потреби й особливості насамперед визначають форми і
зміст розвитку освіти, процесу виховання. Тому механічне запозичення,
штучне перенесення якихось виховних матриць, освітніх систем з одного
національного ґрунту на інший в основі своїй приречене на невдачу.
Підсумовуючи аналіз історичного, педагогічного досвіду виховання
багатьох народів, К.Д. Ушинський писав: «Загальної системи народного
виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії, і
німецька педагогіка не більше як теорія німецького виховання. У кожного
народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення
одним народом у іншого виховних систем є неможливим. Досвід інших
народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але якраз
у тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім
народам. Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним не
був цей зразок, так не можна виховуватися за чужою педагогічною
системою, яка б вона не була струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо
цього повинен випробувати свої власні сили».

Концепція народності має залишатися основоположною для побудови в
Україні системи національного виховання. Не варто копіювати і бездумно
пересаджувати на наш специфічний національний ґрунт освітньо-виховні
системи інших народів, хоча вони й можуть видаватися привабливими. Ті
країни, які зуміли відстояти свою національну ідентичність у справі
виховання (Японія, Велика Британія, Швеція, Фінляндія та ін.), вистояли
проти експансії так званої масової культури, розсадником якої є головно
США, мають успіхи не лише в освіті, а й у царині соціально-економічного
розвитку взагалі. Треба залишатися самими собою, користуватися власними
надбаннями, не займаючи при цьому ізоляціоністську позицію.

Система виховання в кожній країні — це своєрідне соціальне замовлення
суспільства. Вона цілеспрямовано проектується на очікувані результати.
Американський педагог-дослідник Джон Бередей зробив спробу зіставити й
порівняти мету суспільства й мету виховання в окремих країнах (табл. 1).

Таблиця 1

Мета суспільства і мета виховання в різних країнах (за Дж. Бередеєм)

Показник США Англія колишній

СРСР Японія

Мета суспільства Прогрес через індивідуалізм Порядок і закон Прогрес
через колективізм Беззаперечне виконання обов?язку

Мета виховання Індивідуальний розвиток Формування характеру Ефективні
знання Розмисли, аналіз

Соціальне впровадження Практично-прогресивне Академічно-аналітичне
Формально-енциклопедичне Традиційно естетичне

Індивідуальне впровадження як результат Уседозволеність Самодисципліна
Дисципліна для соціальної мети Дисципліна заради її самої

Усе це потребує аналізу з погляду інтересів суспільства, його поступу та
людиноцентристської позиції.

2. Аналіз окремих концепцій освіти

Упродовж XX ст. на базі вчень минулого склалися і продовжують
функціонувати різні філософські напрями, концепції (лат. conceptio —
сукупність, система — система поглядів на ті чи ті явища, процеси;
спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, подій; основна ідея будь-якої
теорії), які є методологічною базою різних людинознавчих наук, у тому
числі педагогіки. Це екзистенціалізм, неопрагматизм, неотомізм,
неопозитивізм, біхевіоризм та ін. Розглянемо сутність окремих концепцій
і теорій з погляду побудови на їх ідеях педагогічних систем.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — філософська основа
індивідуалізації навчання. Як філософія існування, переживання людиною
свого буття у світі пропонує крайній індивідуалізм, протиставлення
особистості суспільству і колективу. Останній проголошується ворогом
індивіда, оскільки прагне нібито перетворити його в «стадну тварину».
Представники цієї філософії проповідують заглиблення у власне «Я»,
заперечують об?єктивні знання й істини. Зовнішній світ постає таким,
яким його сприймає внутрішнє «Я» кожної особистості. Моральні норми
екзистенціалісти розглядають як продукт «саморефлексії», як вираження
абсолютної «свободи волі», поза будь-якими вимога ми суспільної
діяльності. Ці ідеї породжують пасивність, елементи анархістського
бунтарства. Центр виховного впливу — несвідоме (інтуїція, настрій,
почуття, імпульсивність). Свідомість, інтелект, логіка, на думку
екзистенціалістів, мають другорядне значення. Головне у життєдіяльності
індивіда — не розум, а почуття, віра, надія. Кожен залишає за собою
право йти в житті своїм неповторним шляхом, незважаючи на
загальнолюдські норми моралі. У галузі освіти заперечуються конкретні
програми й підручники, проголошується ідея індивідуалізації.

До основних представників цієї філософської течії належать М.О. Бердяев,
М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Ж. Сартр, А. Камю, Е. Брейзах, Дж. Кнеллер, Г.
Гоулд, У. Баррей, М. Марсель, О.Ф. Больнов, Т. Морітатаін.

Неопрагматизм (грец. пео — новий і prahma — дія, діяння) — філософська
основа педагогіки самоствердження особистості. Базується на
суб?єктивному ідеалізмі. Звідси заперечення об?єктивної істини,
абсолютизація суб?єктивного досвіду, ідея самоутвердження особистості.
Головними поняттями неопрагматизму є «досвід», «справа». Неопрагматики
переконані, що об?єктивного наукового знання немає. Істинне лише те
знання, яке здобуте в процесі практичної діяльності, тобто корисне.

Людина не повинна керуватися завчасно сформульованими принципами й
правилами. Треба поводитись так, як диктують ситуація і мета. Моральне
все, що допомагає досягненню особистого успіху. Відповідно основою
навчального процесу стає індивідуальний досвід дитини, а метою освіти —
процес «самовиявлення» притаманних їй від народження інстинктів і
схильностей. Домінантною є опора на особистісну спрямованість виховання.
Люди, які оточують особистість, не можуть бути засадними для вибору, бо
їхня функція полягає в контролі, критиці поведінки людини. Вони можуть
лише заважати її зростанню і самовираженню. Сутність методології
виховання на базі неопрагматизму добре ілюструють слова А. Маслоу,
згідно з яким джерела росту і гуманності особистості знаходяться тільки
у самій особистості, вони аж ніяк не створені суспільством. Останнє може
лише допомогти або перешкодити росту гуманності людини подібно до того,
як садівник може допомогти або перешкодити росту куща троянд, але він не
може спрогнозувати, щоб замість куща троянд виріс дуб. Наслідками
педагогіки, яка базується на ідеях неопрагматизму, є функціональна
неграмотність значної частини випускників навчальних закладів.

Основні представники: Ч. Пірс, У. Джеме, Дж. Дьюї, А. Маслоу, А. Комбс,
Е. Келлі, К. Роджерс.

Неотомізм (лат. пео — новий і Thomas — Фома) — філософська основа
релігійного виховання. Свою назву дістав від імені основоположника —
релігійного діяча Фоми Аквінського. Як офіційне філософське вчення
католицизму (у 1879 р. енциклікою папи Лева XIII проголошено офіційною
доктриною церкви) неотомізм відтворює основні положення схоластичної
теорії. В енцикліці папи Шя XI «Християнське виховання молоді» (1929 р.)
неотомізм визнано основою педагогічної діяльності католицьких шкіл.

Неотомізм вимагає будувати виховання на пріоритеті «духовного начала»,
обґрунтовує ідею «гармонійного поєднання» наукових знань і релігійної
віри. Основні постулати цієї концепції: світ двоїстий — матеріальний,
«мертвий», «нижчого рангу» і духовний, багатий, благородний. Так само і
Людина має «подвійну природу»: становлять єдність матерії і духу. Людина
— індивід: як матеріальна, тілесна істота вона підкоряється законам
природи і суспільства. Людина — особистість, що володіє безсмертною
душею і підкоряється лише Богу. Наука безсила визначити цілі виховання,
це може зробити лише релігія, яка відіграє стрижневу роль у вихованні.
Головне — душа, тому виховання має будуватися на пріоритеті духовного
начала. Неотомісти піддають різкій критиці падіння моральних устоїв,
деструкцію, злочинність, жорстокість. Вважають, що людина слабка,
гріховна і їй треба допомогти стати морально кращою, що треба виховувати
загальнолюдські доброчинності: гуманізм, доброту, чесність, любов,
непротивлення Богу і його випробуванням, покору, терпіння, сумління.
Система навчання і виховання має позбутися зайвої раціональності. Освіта
має бути спрямована на розвиток «досвідомого» намагання наблизитися до
Бога.

Основні представники: Ж. Марітен, У. Канінгхем, У. Макгакен, М.Казотті,
М. Стефаніні.

Неопозитивізм — філософська основа педагогіки раціоналізму. Представники
цього напряму у філософії ігнорують світоглядні аспекти наукових знань,
принижують роль теорії, заперечують об?єктивні закони моралі і їх
зумовленість соціальними відносинами, проповідують вічність моралі та
біологічне успадкування. Своє формалістичне вчення про мораль називають
метаетикою (від гр. meta — поза, після і eticos — той, що стосується
моралі, етики), протиставляючи її нормативній етиці. Неопозитивісти
вважають, що теорія моралі, щоб бути науковою, має утримуватися від
розв?язання будь-яких моральних проблем, оскільки моральні судження не
можна обґрунтувати за допомогою фактичних знань.

Основні постулати філософії неопозитивізму можна коротко позначити
такими засадними тезами. Педагогіка слабка, оскільки в ній домінують
безкорисні ідеї і абстракції, а не реальні факти. Виховання має бути
звільнене від світоглядних ідей, від ідеології. Сучасне життя потребує
«раціонального мислення». Повна гуманізація системи виховання. Створення
умов для вільного самовираження особистості. Розвиток інтелекту.
Формування людини, що мислить раціонально. Заперечення формування
уніфікованих норм поведінки.

Основні представники: П. Херс, Дж. Вільсон, Р.С. Пітере, Л. Кольберг,
Дж. Конант.

f

?????¤?¤?$?????e?— поведінка) — філософська основа виховання
«індустріальної людини», напрям у психології, започаткований
американським зоопсихологом Дж. Ватсоном на початку XX ст. Біхевіоризм
вважає предметом психології не свідомість, а поведінку людей, яку
розглядає як механічні реакції у відповідь на зовнішні подразники.
Біхевіоризм не визнає активної ролі психіки, свідомості.

Філософська концепція біхевіоризму характеризується такими постулатами:
в основі — формула «стимул — реакція — підкріплення». Головна ідея —
людська поведінка є керованим процесом. Вона зумовлена стимулами й
потребує позитивного підкріплення. Для того щоб викликати певну
поведінку, потрібно застосувати дієві стимули. Бажання, мотиви,
характер, здібності людини ролі не відіграють. Значення мають лише дії —
відповідні реакції на стимули. Моральні якості теж визначаються
обставинами, стимулами. Головне — якнайкраще пристосуватися до
середовища.

У навчальному закладі мають панувати: атмосфера напруженої розумової
праці; широке застосування техніки; всіляке стимулювання індивідуальної
діяльності; жорстке суперництво у боротьбі за результат; виховання
діловитості, організованості, дисциплінованості, заповзятливості.

Чільні представники: Дж. Уотсон, Б.Ф. Скіннер, К. Халл, Е. Толмен, С.
Прессі.

Останнім часом теоретики педагогіки все частіше звертаються до
гуманістичних теорій. Гуманізм є філософським підґрунтям нової
(неокласичної) методології педагогіки. Гуманізм — (лат. humanus —
людський, людяний) — система ідей і поглядів на людину як найвищу
цінність. В історичному аспекті гуманізм — прогресивна течія
західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на
утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя,
вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Видатними
представниками гуманізму були Леонардо да Вінчі, Т. Кампанелла, Дж.
Бруно, Ф. Петрарка, Т. Мор, Ф. Рабле, Я.А. Коменський, М. Коперник. В
Україні гуманістичними ідеями були пройняті суспільно-політичні погляди
І. Вишенського, Г. Сковороди, Т. Шевченка.

Гуманізм — це сповідування загальнолюдських цінностей: любові до людини,
свободи, справедливості, гідності людської особистості, працелюбності,
досконалості, милосердя, доброти, благородства. Гуманістичні ідеї
застосовні до всіх людей і всіх соціальних систем. Визнається взаємодія
гуманістичних і національних цінностей. Стрижнева ідея: при формуванні
особистості не можна застосовувати насилля, якими б благими цілями воно
не обґрунтовувалося. Благо людини — вище за все. Норма людських
відносин: принцип рівності, людяності, справедливості.

Гуманістичні цінності є фундаментальними. На засадах гуманізму будується
демократична, гуманна педагогіка, педагогіка рівноправства, співпраці,
співробітництва, партнерства, суб?єктно-суб?єктна педагогіка.

У процесі розгляду проблем освіти й виховання необхідно зважати також на
два напрями філософської науки, які в останні десятиріччя активно
розвиваються, — герменевтику і синергетику.

Герменевтика (гр. hermeneutike — пояснюю, мистецтво тлумачення). У
класичній філології означає вчення про тлумачення рукописних і
друкованих текстів. У сучасній філософії — метод інтерпретації
культурно-історичних явищ, процесів. Прибічники герменевтики вважають її
адекватним способом осягнення історії, оскільки герменевтика базується
на «внутрішньому досвіді» людини, яка нібито є сферою безпосереднього
сприйняття нею «життєвої цілісності» суспільства, на противагу
«зовнішньому досвіду», здатному фіксувати лише ізольовані факти природи
й суспільства.

У педагогіці герменевтика використовується як інструмент наукового
дослідження, що потребує більш глибокого й осмисленого розуміння
сутності процесів освіти і виховання, взаємодії внутрішніх механізмів
цих процесів з метою моделювання науково доцільних технологій
навчально-виховної роботи. Упродовж століть людство прагнуло наблизитися
до істини явищ і процесів. Тому основним способом збагачення істини є
навчання технології (мистецтву) розуміння. Це твердження має стати
вихідним в організації процесу навчання.

Синергетика як самостійна наука виникла у середині 70-х років XX ст.
Вона досліджує процеси переходу складних систем із невпорядкованого
стану в упорядкований і розкриває такі зв?язки між елементами цієї
системи, за якими їх сумарна дія в рамках системи перевищує за своїм
ефектом просту суму функцій дії елементів, взятих окремо. Нині
синергетика все більше поширюється на соціальні науки, зокрема на
педагогіку. Синергетика пропонує дивитися на світ дещо по-іншому.
Цінність синергетичного мислення в тому, що воно забезпечує цілісність
світобачення, всеохопність сприйняття світу.

У педагогіці синергетика виступає одним із методологічних принципів,
тому що в межах цілеспрямованої взаємодії в цілісному педагогічному
процесі якраз і спостерігаються ефекти синергетики.

В останні десятиліття з?явилася концепція антипедагогіки, ідейним
джерелом якої є постмодернізм. Це радикальний дискурс, спрямований на
повне заперечення всієї історичної педагогічної теорії і практики, на
нищівну критику класичних систем, цілей та ідеалів виховання й освіти.
Прихильники цієї течії категорично заперечують необхідність виховання й
освіти, вважають, що дитина інтуїтивно сама здатна визначати, що для неї
є прийнятним, що педагогіка це терор, а виховання — суворе дресирування.
Один із авторів цієї теорії Е. Браунмюль виховний акт характеризує як
смерть — промивання розуму і душі людини.

Антипедагоги пропагують ліквідацію школи в сучасному її вигляді. Вони
вважають, що школа має бути закладом пропозиції, а вирішувати
відвідувати її чи ні, якими мають бути зміст, цілі, методи і форми
навчання повинен сам школяр. Антипедагоги прагнуть переглянути роль
розуму, критикують гуманізм, заперечують будь-які фундаментальні
цінності — принципи, ідеали, норми, правила. Вони є прихильниками
відмови від практики соціального життя, кордонів, сексуальних табу,
заборони продажу наркотиків і взагалі будь-яких обмежень. Людина сама
має вирішувати, що для неї корисно, а що шкідливо.

Ставлення до антипедагогічної теорії неоднозначне. Є апологети, які
вбачають у ній новий етап у розвитку педагогіки, можливість створити
принципово інший тип педагогічного знання. Частина педагогів-практиків і
теоретиків вважає, що з цієї концепції можна дещо запозичити, зокрема
деякі дефініції, які розширять концептуальний апарат педагогіки.
Спостерігаєтся й абсолютно негативне, категорично критичне ставлення. На
нашу думку, постмодернізм і його дитя — антипедагогіка — це не просто
екзотична, епатажна «філософія освіти», а шкідливий небезпечний дискурс,
дуже схожий на антилюдяні, протиприродні ідеї комунізму і фашизму.

Висновок

Отже, на сучасному етапі розвитку філософії освіти, дослідники
визначають два основні моменти наявного стану в освіті, а саме:

1) освіта не здійснює функцію виховання того типу світогляду, що дасть
можливість вирішити глобальні проблеми людства;

2) офіційно діюча система освіти постійно відчужується від інтересів та
цінностей людей.

Аби вирішити це двостороннє питання, необхідно розробляти філософську
методологію сучасної освіти, що допоможе розкрити взаємодію між цими
тенденціями.

Сьогодні існує три концепції освіти, пов’язані з напрямами сучасної
філософії освіти, про які йтиметься далі.

1. Концепція гармонійної цілісності, сприяє реалізації ідей створення
єдиної, цілісної, гармонійної теорії педагогіки і централізованої
системи управління освітою.

2. Релятивістсько-плюралістична концепція, яка визнає необхідність
застосування принципів плюралізму, педоцентризму та релятивізму в
педагогічній діяльності, пріоритетність ролі індивідуальних інтересів
над громадськими.

3. Синтетична концепція, яка поєднує обидві попередні концепції освіти,
визначаючи, що загальні, громадські інтереси в педагогічному процесі
мають бути мінімальними.

Ідеї першого напряму застосовуються для розв’язання проблем сучасної
педагогіки, а саме для подолання розриву між предметами, що
вдосконалюються, та вирішенням важливих суперечностей педагогічного
процесу. Важливою невирішеною проблемою у педагогічному процесі є
проблема пріоритетної ролі вчителя у його взаємодії з учнем, дорослого з
дитиною, викладача ВНЗ зі студентом. Домінування монологічної форми
викладання навчального матеріалу сприяло відведенню учневі в основному
пасивної ролі об’єкта педагогічного процесу, надаючи його інтересам
другорядного значення.

Другий, релятивістсько-плюралістичний напрям філософії освіти виходить з
протилежних, по відношенню до першого напрямку, вихідних принципів. Він
полягає у перевазі особистісних цінностей над загальними. Цей напрям
характеризується особливим ставленням до учня, як до основного суб’єкта
педагогічного процесу. Таке відношення вимагає від викладача, педагога
вироблення методик, за допомогою яких можна максимально розкрити
специфічні для кожного учня здібності. Найважливіша риса
релятивістсько-плюралістичного напряму філософії освіти полягає в
наданні уваги формуванню творчої особистості, розвитку її унікальних
здібностей, віднайденою і впровадженню методик навчання та виховання,
які б могли врахувати особистісні інтереси учнів і системи їх цінностей.

Третій, синтетичний напрям філософії освіти, виник як реальна потреба
подолати пріоритетну роль вихідних принципів двох попередніх напрямів і
здійснити такий синтез їх позитивних ідей, який дав би можливість краще
вирішити основні проблеми сучасної освіти, а тим самим й інші
найважливіші проблеми людства. Вихідним положенням цього напряму
філософії освіти є те, що жодна із сторін суперечностей педагогічного
процесу не повинна мати пріоритетного значення по відношенню до іншого
(треба виходити з найважливішої ролі обох). В сучасній парадигмі освіти
учитель і учень вважаються суб’єктами педагогічного процесу, але за
вчителем все ж зберігається ведуча роль, що обумовлює особливу
відповідальність з боку вчителя за ступінь власної підготовки, постійне
вдосконалення своїх знань, умінь і т.д. Однією з найважливіших складових
нової парадигми освіти є випереджувальна функція розвитку системи освіти
в сучасному суспільстві. Вона із периферійних, в соціальній структурі,
перетворюється в пріоритетну, оскільки стає глобальним фактором розвитку
суспільства. Це обумовлено якісно новим масштабом детермінуючого впливу
системи освіти на формування реалій інформаційного типу суспільства, яке
визначається характером духовного виробництва і може стати реальністю
тільки через розвиток відповідних освітніх тенденцій в суспільстві.
Сьогодні процес гуманізації та гуманітаризації освіти є основним
напрямом змістовного реформування системи освіти. Особливо актуальними
аспектами цього процесу є :

— становлення антисцієнтистської методології освіти, що передбачає не
лише формування в учня певної системи знань, а й розвиток духовності в
контексті гармонійної взаємодії усіх індивідуальних процесів
світосприймання;

— становлення освіти, як фактора розвитку культури, в тому числі й
розвиток освіти, як діалогу культур. Поєднання становлення особистості з
оволодінням культурними цінностями сприяє вирішенню багатьох етичних
проблем, є безпосереднім джерелом багатогранності та гармонійності, які,
у свою чергу, виступають вирішальними критеріями особистісного буття.

Список використаної літератури

Гершунский Б.С. Философия образования для XXI века. (В поисках
практико-ориентированных образовательных концепций) / Б.С.Гершунский. —
М.: Изд-во «Совершенство», 1998. — 608 с.

Запесоцкий А.С. Образование: философия, культурология, политика /
А.С.Запесоцкий. — М.: Наука, 2002. — 456 с.

Клепко С.Ф. Конспекти з філософії освіти / С.Ф.Клепко. — Полтава:
ПОІППО, 2007. — 424 с.

Клепко С.Ф. Філософія освіти в європейському контексті / С.Ф.Клепко. —
Полтава: ПОІППО, 2006. — 328 с.

Пищулин Н.П. Философия образования / Н.П.Пищулин, Ю.А.Огородников. — М.:
Центр инноваций в педагогике / Москомобразования / МГПУ, 1999. — 234 с.

PAGE

PAGE 15

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *