Італія та Іспанія з V до кінця ХІ ст.ст. (курсова робота)

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Італія та Іспанія з V до кінця ХІ ст.ст.” ПЛАН

Вступ

1. Іспанія та Італія на початку середніх віків

2. Італія до кінця ХІ століття

2.1. Феодальна роздрібленість

2.2. Розвиток феоадльних відносин в Північній і Середній Італії

2.3. Розвиток ремесла і торгівлі. Рання поява міст

2.4. Політична розробленість

3. Іспанія до ХІ ст.

3.1. Араби в Іспанії

3.2. Реконкіста

3.3. Кастілія

Висновки

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Актуальність вивчення зумовлена тим, що в період середньовіччя в Європі
відбувалися суттєві територіальні, політичні та соціально-економічні
зміни, етапи формування сучасного обличчя Західної Європи. Особливо
складними ці процеси були на території Південної та Південно-Західної
Європи: сучасні території Іспанії та Італії і прилеглих регіонів.

Термін “середні віки” виник в Італії у XIV-XVI ст. в колі істориків і
літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою
Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, намагалися відродити її.
“Середніми віками” вони назвали час між античністю і своєю епохою.
Надалі в науці закріпився розподіл історії на стародавню, середньовічну
і нову. Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії
охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V ст. н.е. до епохи
Великих географічних відкриттів (рубіж XV-XVI ст.), причому повне
панування саме середньовічного типу культури в Європі пов’язують не з
усім періодом, а з V-XIII ст.

Назва «Іспанія» — фінікійського походження. Римляни, які завоювали
Іспанію у 2-1 ст. до н.е., використали її у множині (Хиспаніає) для
позначення всього Піренейського п-ова. У римські часи Іспанія складалася
спочатку з двох, а потім з п’яти провінцій. Після розпаду Римської
імперії вони були об’єднані під владою вестготів, а після нашестя маврів
у 711 р. н.е. на Піренейському п-ові існували християнські і
мусульманські держави. Іспанія як політично цілісне утворення виникла
після об’єднання Кастилії і Арагону в 1474 році.

З часів італійських гуманістів епохи Відродження встановилася традиція
вважати нашестя варварів і падіння Риму в 410 р. н.е. відправною точкою
переходу від античної епохи до Середньовіччя, а саме Середньовіччя
розглядалося як поступове наближення до епохи Відродження (XV-XVI
ст.ст.), коли знову пробудився інтерес до культури античного світу. Але
Середні віки в цьому регіоні починаються з моменту мусульманського
нашестя в 711 р. і закінчуються захопленням християнами останнього
оплоту ісламу — Гранадського емірату, вигнанням євреїв з Іспанії і
відкриттям Нового Світу Колумбом у 1492 році.

Перемога арабів у битві на р. Гуадалете в Південній Іспанії 19 липня 711
р. і загибель останнього короля вестготів Родеріха два роки опісля
вирішили долю вестготського королівства. Араби стали називати захоплені
ними землі Аль-Андалуз. Це призвело до зародження Реконкісти. Реконкіста
— від reconguistar, що означає — боротьба народів Піренейського п-ова у
VIII-XV ст.ст. проти арабів (маврів), що захопили частину п-ова в
711-714 роках. Реконкіста почалася у 718 р. битвою в долині Ковадонга.

У V ст. Західна Римська імперія впала під натиском німецьких племен.

З 568 р. на більшій частині території Італії існувало Лангобардське
королівство, яке було завойоване Карлом Великим у 774 р. На зміну
Західній Римській імперії прийшла імперія Карла Великого.

У VIII-XI ст.ст. в Південній Італії утворюються морські республіки
Амальфі, Гаета і Неаполь, а в Північній Італії зміцнюються республіки
Генуя, Піза і Венеція. Арабів (сарацинів) витісняють з Південної Італії
та з Сицилії.

У 1072 р. за часів правління Рожера I починається панування норманів у
Південній Італії. У 1194 р. норманські області переходять під владу
німецького короля та імператора Священної Римської імперії Генріха VI.

1. Іспанія та Італія на початку середніх віків

Після завоювання Римом Північної Італії, Галії і Іспанії кельтське
населення цих областей увійшло до складу Римської держави і злилося з
римськими поселенцями в одну народність — галло-римську або відповідно
ыспано-римську.

Криза і розкладання рабовласницької системи господарства в Римі
знаходили свій вираз в соціальних суперечностях і класових конфліктах,
які виявлялися в різних формах. Велику роль грали такі форми опору, як
втеча рабів і колонів від своїх панів, а міських ремісників,
прикріплених до колегій, — зі своїх міст, ухилення від несення
військової служби, від сплати податків. Ширший розмах мали повстання
багаудів в Галії на початку і в 30—40-і роки V ст. Учасниками цього
руху були головним чином селяни Арморіка — північно-західній частині
Галії.

Слово «багауди» походить, ймовірно, від кельтського слова «бага» —
боротьба. У окремих районах Галії повсталим вдавалося добитися успіху і
утворити незалежні общини, які не визнавали владу Риму. У 40—50-х роках
V ст. рух багаудів розповсюдився і на Іспанію, охопивши її північні
області. Повстання спалахували і в Італії, і в самому Римі. Тут це були
головним чином виступи міського плебсу, який протестував проти
дорожнечі, вимагав збільшення роздач продовольства населенню.

У другій половині V ст. вестготи завоювали всю Галію на південь від
Луари і Дюранса, а також велику частину території Іспанії. На початку VI
ст. франки розгромили Тулузьке королівство вестготів і Аквітанія в 507
р. увійшла до складу Франкського королівства. Центр Вестготської держави
перемістився до Іспанії. До складу держави вестготів, окрім іспанських
земель, входила область на півдні Галії — Септіманія. Вона проіснувала
до початку VIII ст., коли було завойована арабами.

Після розпаду племінного союзу гунів остготи жили в дунайських областях,
в Паннонії, а також у Фракії і були федератами (союзниками) Східної
Римської імперії. Вождь остготів Теодоріх із знатного роду Амалів мав
римські звання патриція і консула.

Об’єднавши в 488 р. під своєю владою велику частину остготів, Теодоріх
організував з відома східноримського імператора Зенона похід до Італії,
де правив Одоакр.

Після ряду нанесених йому остготами поразок Одоакр уклав з Теодоріхом
мир і договір про розділ Італії. Але незабаром Одоакр був убитий
Теодоріхом, і в 493 р. в Італії утворилося королівство Остготське із
столицею в Равенні, що включало також і області на північ від Італії аж
до Дунаю — нинішні Тіроль, Швейцарію, частини Баварії, Австрії,
Угорщини, а також Іллірію на східному побережжі Адріатичного моря.

Основна маса остготів розселилася в Північній і Середній Італії. У
Південній Італії знаходилися лише готські гарнізони. Розділ земель з
місцевим населенням був здійснений шляхом надання готам однієї третини
володінь римських землевласників за рахунок земель, раніше захоплених
прихильниками Одоакра. Пізніше розділу піддалися додатково і інші землі
частини римських землевласників. Остготське королівство проіснувало лише
до 555 р., коли в результаті довгої війни Візантійська імперія остаточно
підпорядкувала своїй владі Італію.

Візантії, проте, не вдалося зберегти надовго своє панування над всією
Італією. У 568 р. лангобарди (німецьке плем’я, яке жило раніше на лівому
березі Ельби, а потім що переселилося на Дунай в Паннонію) на чолі
короля Альбоїна вторглися до Італії. До початку VII ст. лангобардам
вдалося захопити велику частину Італії. Вони розселилися в північній і
середній частині країни (майбутні Ломбардія і Тоскана) і в гірських
областях Південної Італії, де утворилися лангобардські герцогства
Беневент і Сполето. Велика її частина морських портів залишилася в руках
візантійців. Не увійшли до складу Лангобардського королівства і області
навколо Равенни (так званий екзархат Равеннський — наміснитцтво
Візантії), а також область навколо Риму (згодом Папська область).

Лангобарди заселювалися в Італії кровноспорідненими групами (великими
сім’ями), які, як і у бургундів, іменувалися фарами. Лангобарди не
проводили якого-небудь регулярного розділу земель з римським населенням,
як це робили бургунди або вестготи, але їх розселення супроводжувалося
вигнанням і частковим винищуванням римських крупних і середніх
землевласників, конфіскацією їх земель. Постраждала також частина
місцевих селян, колонів і рабів, що сиділи на землі. Основна ж маса
римських рабів і колонів злилася з лангобардскими рабами і напіввільними
(альдіями).

Лангобардське королівство проіснувало до 70-х років VIII ст., коли було
завойовано франками.

2. Італія до кінця ХІ століття

2.1. Феодальна роздрібленість

В середні віки Італія не була єдиною державою, тут історично склалися
три основні області — Північна, Середня і Південна Італія, що
розпадалися, у свою чергу, на окремі феодальні держави. Кожна з областей
зберігала свої відмінні риси протягом всього середньовіччя. Ці
відмінності витікали з особливостей економічних, політичних і
географічних умов окремих частин Апеннінського півострова.

Велику частину Північної Італії займала Ломбардія — родюча долина річки
По, яка в VI—VIII ст.ст. знаходилася під владою лангобардів (звідси її
назва — Ломбардія), а з VIII ст. увійшла до складу імперії
Каролінгськой. Значну частину Середньої Італії займала Папська область,
світська держава тат («Вотчина св. Петра») з центром в Римі, і залишки
лангобардских володінь — герцогства Беневент і Сполето, що знаходилися у
васальній залежності то від тата, то від Каролінгов. На північ від
володінь римського тата лежало герцогство Тоскана. Північна і Середня
Італія після Верденського договору 843 р. формально стали самостійним
єдиним королівством на чолі з верховним сюзереном — королем. Свій титул
король отримував після вінчання його в Павії залізною короною
лангобардских королів. Насправді ж і в Північній, і в Середній Італії
влада належала окремим феодалам.

Південна Італія і острів Сіцілія до кінця XI ст. також була роздроблені
на окремі феодальні володіння і часто переходили від одних чужоземних
загарбників до інших. Протягом тривалого часу, починаючи з VI ст.,
значна частина півдня країни — Апуліяг Калабрія, Неаполь і Сіцілія були
візантійськими провінціями. У IX ст. сюди вторгаються нові завойовники —
араби, що оволоділи всією Сіцілією і що утворили там емірат з центром в
Палермо; араби захопили тимчасово також Апулію.

Безперервні феодальні усобиці і гостра ворожнеча між візантійськими і
арабськими завоевателями сприяли вторгненню до Південної Італії
норманнів (з Нормандії), які завоювали всю Південну Італію і Сіцілію і
заснували тут на початку XII ст. Сіцілійське королівство, що включило
всі південноіталійські землі.

2.2. Розвіток феоадльних відносин в Північній і Середній Італії

Строкатість політичної карти Італії ускладнювала розвиток феодальних
відносин. У Північній і Середній Італії при лангобардах впродовж VI—VIII
ст.ст. йшов процес становлення феодальних відносин. Лангобарди, що
вторглися великими масами до Італії, селилися на захоплених землях
окремо від місцевих жителів родовими общинами, кровноспорідненими
групами, які називалися «фарою». З скореного римського населення,
головним чином з колонов і іншими землеробами, вони стягували третину
урожаю.

У зв’язку з постійними війнами і захопленнями земель лангобардской
знаттю, а також під впливом римської приватної власності вже в кінці VII
ст. орні ділянки у лангобардів почали перетворюватися на алод, фара
почала розкладатися. Це сприяло виникненню крупного землеволодіння
королівських дружинників — гезиндов, військових предводителів —
герцогів, графів і самих королів, а також церкви і монастирів.

До IX ст. з крупних землевласників, світських і духовних, поступово
складається клас феодалів. Вільні сільські жителі втрачають право
власності на свою земельну ділянку і вимушені шукати заступництва у
земельних магнатів (патронат і коммендация), перетворюючись на залежних
землеробів. Поступово відбувається злиття всієї маси залежного населення
— колишніх римських рабів, колонов, рабів і напіввільних у лангобардів —
з вільними общинниками, що розоряються, і перетворення їх в єдиний клас
феодал залежного селянства.

Але в цілому процес феодалізування в VII—VIII ст.ст. розвивався у
лангобардів поволі через ізольованість їх поселень в Італії і тривалого
збереження громадської організації і родових відносин. Франкськоє
завоювання (кінець VIII в.) значно прискорило процес розорення вільних
землеробів і перетворення їх в залежних утримувачів. У IX—XI ст.ст.
звичайне тримання селянина надавало собою оренду землі за договором, як
правило, на 29 років. Ця оренда називалася лібеллою і фактично була
однією з форм феодального тримання: крестьянин-либеллярий віддавав третю
або четвертую частина урожаю феодалові і працював у нього на панщині. У
IX—XI ст.ст. либеллярная форма тримання була переважаючою. Нерідко
селяни тримали землю і на умовах прекария, сплачуючи оброк і виконуючи
панщину. Поширена була також така форма тримання, як емфітевзис —
вечнонаследственная оренда за натуральний або грошовий оброк за
наявності у орендаря має рацію відчужувати своє тримання в межах даного
маєтку.

У IX—X ст.ст. значна частина либелляриев і прекаристов потрапила і в
особисту залежність від феодалів — перетворилася на кріпосних.

Серед повинностей кріпосних селян велику питому вагу мала панщина, що
складала від 2 до 12 тижнів в році, в монастирських же господарствах в
періоди посіву і збору урожаю — до 3—5 днів в тиждень. Разом з панщиною
значне місце займала продуктова рента. Тут в VIII ст. селян починають
обкладати і грошовими платежами.

Разом з кріпосними зберігався шар особисто вільних утримувачів, що
знаходилися в поземельній залежності від феодала і що виконували в його
користь певні повинності. Дуже велику роль в Італії грало церковне
землеволодіння; у VIII—IX ст.ст. тут створюються крупні монастирські
господарства, в яких працювало велике число залежних і кріпосних селян.

Південна Італія мало торкнулася остготських і лангобардських завоювань і
по своєму соціально-економічному розвитку сильно відрізнялася від
Північної і Середньої. Південь Італії і Сіцілія тривалий час залишалися
під пануванням Візантії, що прагнула зберегти тут рабовласницькі
порядки, що зумовило значне відставання у феодалізуванні цих областей. У
IX—XI ст.ст. тут ще не цілком склався феодальний маєток, основну робочу
силу складали не кріпосні селяни, а колони, раби і дрібні вільні
орендарі. Єдиний клас феодал залежного і кріпосного селянства ще не
склався.

2.3. Розвіток ремесла і торгівлі. Рання поява міст

Складання феодальних відносин і розповсюдження лібеллярної форми
селянських угідь привели до значного підвищення рівня розвитку
продуктивних сил в сільському господарстві, до появи в Північній і
Середній Італії в порівняно ранній час елементів товарно-грошових
відносин і до відділення ремесла від сільського господарства.
Результатом цього була поява таких нових економічних центрів, як міста.
Вони виникли в Італії в IX—XI ст.ст., раніше, ніж в інших європейських
країнах. Стародавні стіни і будівлі багатьох італійських міст, що
збереглися здебільшого ще від римських часів, послужили кістяком, який
обростав плоттю завдяки розвитку ремесла і торгівлі.

У Лукке вже в IX—X ст.ст. ремісники проводили тонкі сукена і чеканили
монету. У Павії в X ст. існували корпорації купців і ремісників
(шкіряників, чеканників монети і ін.). Розвиток ремесла вів до
розширення торгових операцій. Вигідне розташування на торгових шляхах в
басейні річки По сприяло піднесенню таких міст Ломбардії, як Мілан —
крупний ремісничий центр, відвіку відомий виробництвом зброї і ткацтвом,
Пьяченца, в якій розвинене було ткацьке виробництво і вже в IX ст.
чотири рази на рік відбувалися ярмарки, Верона. Одним з найважливіших
торгових центрів стала Павія, через яку йшли шляхи з альпійських
перевалів і Апеннінських гір, що перетиналися тут з річковими шляхами. У
Павії, як і в Пьяченце, був ярмарок.

У IX—XI ст.ст. у Італії особливо значним було зростання міст, провідну
посередницьку торгівлю між західними і східними країнами (внутрішня
торгівля була розвинена порівняно менше). Венеція на побережжі
Адріатичного моря вже в VIII—IX ст.ст. вела торгівлю з грецькими
містами, з Єгиптом і Сірією. У X ст. зростає значення Генуї і Пізи, які
торгували із Західним Середземномор’ям. Широко розвинена була
посередницька торгівля південноіталійських міст Амальфі і Барі: їх
кораблі везли до Візантії хліб, оливкове масло, зброю, а звідти — східні
товари.

2.4. Політічна розробленість

Разом з численними феодальними князівствами картину повної феодальної
роздробленості Італії в X—XI ст.ст. доповнювали численні міста. Ранній
розвиток міст в Італії зумовив їх раннє звільнення від влади феодальних
сеньйорів. До X—XI ст.ст. політична влада в містах Північної і Середньої
Італії знаходилася в руках феодалів — герцогів, графів, єпископів.
Починаючи з X ст. в результаті боротьби міст з сеньйорами (початок цієї
боротьби относится до IX в.) в деяких містах виникають самоврядні міські
общини (комуни), багато з яких до кінця XI ст. стають самостійними
міськими республіками (Мілан, Пьяченца, Верона, Парма, Венеція, Генуя,
Піза, флоренція, Лукка, Сиена і ін.).

Користуючись політичною роздробленістю Італії і загостренням міжусобної
боротьби італійських феодалів, німецький король Оттон I в 962 р. зробив
похід на Рим, захопив його, коронувався імператорською короною і
проголосив створення нової Римської імперії, що включає Німеччину і
значну частину Італії. Це штучна політична освіта, що не мала під собою
ні загальної економічної бази, ні етнічної єдності, послужила причиною
незліченних лих для Італії впродовж багатьох сторіч її історії. Німецькі
королі і імператори, вважаючи себе господарями італійських земель,
постійно організовували походи для грабежу Італії і підпорядкування її
своїй владі.

У IX ст. папство знаходилося в стані крайнього занепаду. Різні феодальні
кліки в Римі постійно вели боротьбу за те, щоб посадити на папський
престол бажаних ним осіб. Після походу Оттона I тата потрапили під
контроль німецьких імператорів, які почали садити на папський престол
своїх ставлеників, повністю від них що залежали. Підтримка папством
безпідставної ідеї створення сильної Римської імперії на чолі з
німецькими королями зіграла зрадницьку реакційну роль по відношенню до
італійського народу.

Крім того, само існування в центрі Італії самостійної світської держави
тат було одним з найважливіших перешкод до об’єднання країни.

Безперервна міжусобна боротьба італійських феодалів, в яку втручалися
тата і німецькі королі, сприяла вторгненням в країну все нових і нових
завойовників — візантійців, угорців, німецьких феодалів, арабів,
норманнів, що грабували і ослабляли Італію і що підсилювали хаос в її
політичному житті.

Проте, не дивлячись на ці складні умови, в IX—XI ст.ст. у Італії почався
процес формування італійської народності. Вона народжувалася у важкій і
тривалій боротьбі з іноземними загарбниками, але не була знищена
численними завоюваннями. Навпаки, завойовники асимілювалися місцевим
населенням, засвоювали мову італійського народу, в основі якого лежала
латинь, і його високу, століттями культуру, що створювалася.

3. Іспанія до ХІ ст.

3.1. Арабі в Іспанії

c o

j

O

: f † c ? o

`„A

^„Ae`„

?????? ????????????спанією, за винятком гірських районів на півночі
півострова. До рук мусульман потрапили області, найбільш багаті
природними ресурсами і економічно розвинені ще з римських часів.

Завоювання арабами готської Іспанії здійснилося на тому етапі її
розвитку, коли там йшов посилений процес феодалізування. Цей процес
прискорювався сильній романизированностью Іспанії: раби і колони
складали тут основну масу безпосередніх виробників. Родова знати
варварів до VII ст. або стала на місце класу рабовласників, або злилася
з ним. Вестготськие вільні общини швидко підкорялися знаті, яка
незабаром після завоювання Південною Галії і Іспанії перетворилася на
крупних землевласників. Феодал залежне селянство формувалося головним
чином за рахунок сервов і либертинов (іспано-римських і німецьких), а
також колонів. Араби захопили землі вестготської і іспано-римской знаті,
церкви і королівського фіску. Багато вестготские феодалів бігли на
північ, в гірські райони Астурії і Піренєїв. Селянство ж в більшості
випадків залишилося на колишніх місцях і навіть випробувало спочатку
деяке полегшення. Але селяни залишилися в особистій і поземельній
залежності і платили феодальну ренту. Крім того, вони платили податки
завойовникам. Гніт феодальних повинностей і державних податків з часом
ставав все важчим. Його тяжкість згодом посилювалася спалахами
релігійного фанатизму мусульман по відношенню до скореного
християнського населення.

Араби Іспанії, що зберегли зв’язки з більш високорозвинутими країнами
Сходу, збагатили її сільське господарство. Вони ввели ряд нових культур:
рис, цукровий очерет, фінікові пальми, гранатове дерево, шовковицю. При
арабах розширюється система зрошувальних каналів, що багато в чому
сприяло підйому землеробства, процвітають виноградарство і виноробство.
Розвивалося і скотарство (по перевазі перегінне вівчарство). У економіці
істотну роль грав гірничорудний промисел і різні ремесла (виробництво
шовку, вироблення сукен, виробництво зброї, скла, кераміки, виробів з
шкіри, предметів розкоші, а також ганчіркового паперу).

Великий підйом в Арабській Іспанії переживали міста. Вже в X ст. їх
налічувалося до 400. Столиця Арабської держави — Кордова — стала в X ст.
одним з найбільших ремісничих, торгових і культурних центрів Європи.
Арабська Іспанія володіла сильним флотом, що сприяло жвавій торгівлі
міст з Африкою, Італією, Візантією і Льовантом; сухопутна торгівля
велася з Південною Францією і Ломбардієй. Іспанські товари досягали
Індії і Середньої Азії. Головними предметами вивозу були продукти
сільського господарства, гірничодобувних промислів і ремісничі вироби.
Велике значення мала работоргівля. Розвивалася і внутрішня торгівля.

Економічні успіхи арабської Іспанії супроводжувалися її культурним
підйомом. У Кордове знаходилися величезна бібліотека і університет.
Бібліотеками славилися багато інших міст країни. Вищі школи в арабській
Іспанії були одними з перших в Європі. Значний підйом переживають науки:
медицина, математика, географія. Арабська Іспанія — батьківщина видних
прогресивних філософів свого часу: Ібн-рошда (Аверроеса) і Маймоніда.
Розквіт мистецтва і літератури, особливо поезії, в Іспанії доводиться на
той час, коли рівень культури в решті Західної Європи був ще дуже
низьким; деякі європейці приїжджали вчитися в університетах Кордови,
Севільі, Малаги, Гранади.

Арабська культура в Іспанії зробила вплив не тільки на Європу; вона
займає важливе місце в історії світової культури. Через Кбрдовський
халіфат європейські країни познайомилися (у перекладах) з працями
арабських учених по математиці, астрономії, географії, фізиці, алхімії,
медицині, анатомії, зоології, філософії. Захід дізнався (переважно в
латинських перекладах з арабського) багато творів старогрецьких
мислителів і учених. Високого рівня в Іспанії досягла будівельна справа.
До нашого часу збереглися прекрасні пам’ятники арабсько-іспанської
архітектури: знаменита мечеть в Кордове, побудована в VIII—X в., а в
XIII ст. перетворена на християнський храм, палац володарів Гранади
Альгамбра (XIII—XV ст.ст.), палац-фортеця Алькасар в Севілье (XII в.) і
ін.

3.2. Реконкіста

На півночі Піренейського півострова зберігалися незалежні від арабів
території — Астурія, Галісия і Баськонія. З цих християнських держав
почалося відвоювання (по-іспанськи — реконкіста) захоплених арабами
земель. Початком реконкісти вважається битва при Ковадонге в 718 р.,
коли військо вестготів чолі Пелайо розгромило загін арабів. Астурія на
початку X ст., розсунувши в ході реконкисти свої межі, перетворилася на
королівство Леон. У X ст. з нього виділилося нове государство—Кастилія,
що стала в 1037 р. королівством. Декілька пізніше ці два королівства
об’єдналися. В кінці VIII — початку IX ст. в результаті походів франків
на північному сході Піренейського півострова утворилася Іспанська марка
із столицею в Барселоні; у IX ст. з Іспанської марки виділилася Наварра,
а декілька пізніше — держави Каталонія і Арагон. У 1137 р. Каталонія і
Арагон з’єдналися в одне королівство — Арагонськоє. В кінці XI ст. на
заході Піренейського півострова виникло графство Португальське, таке, що
також стало в XII ст. королівством.

До кінця XII ст. християнські держави відвоювали у арабів значну частину
півострова. Їх перемога над Арабським халіфатом, економічно
розвиненішим, частково пояснюється розпадом Арабської держави, що
перетворилася на початку XI ст. у ряд (понад 20) еміратів, які
ворогували між собою. Проте це не було головною причиною: єдності не
було і в іспанських державах. У них, не дивлячись на наявність
королівської влади, крупні феодали вели люту боротьбу один з одним і в
цій боротьбі удавалися навіть до допомоги мусульманських держав. Та все
ж іспанська Північ опинилася і згуртованішим політично, і сильнішим у
військовому відношенні, чим арабсько-мавританський Південь.

Для переможців — арабів місцеве християнське населення Іспанії було
об’єктом експлуатації. Переможені, не виключаючи і що засвоїли арабську
мову і деякі арабські звичаї, але що зберегли християнську релігію
(мосараби) і що навіть прийняли іслам (ренегадос), залишалися на
положенні підвладного і експлуатованого населення — нижчих шарів в
містах, кріпосних селян в селі. Первинна відносна віротерпимість арабів
поступово змінилася ярим фанатизмом. Пригноблюване християнське
населення міст і сіл не раз повставало і йшло на Північ, що сильно
ослабляло арабські держави.

Не дивлячись на боротьбу, що не припинялася, між християнськими
державами, особливо між Кастілією і Арагоном, не дивлячись на постійну
ворожнечу феодалів один з одним, у вирішальні моменти іспанці виступали
згуртовано проти загального ворога. Реконкіста із самого початку
прийняла характер масового руху військово-колонізації, в якому активно
брали участь всі верстви населення. Селянство, що складало основну масу
військ християнських держав і тому зброя, що мала в своїх руках, на знов
відвойованих територіях отримувало не тільки землю, але і особисту
свободу, оформлену в «фуерос» (зафіксовані в грамотах звичаї) і
поселених хартіях. Тому воно було зацікавлене в реконкисте і виступало в
пий разом з феодалами, з якими їх об’єднувала також спільність
народності і релігії. Окрім іспанців, в реконкисте в різні періоди брали
участь також французькі і італійські лицарі. Папство не раз оголошувало
походи реконкисти «хрестовими» і запрошувало буйних європейських лицарів
проявити свою завзятість в «священній» війні проти «півмісяця».

Реконкіста визначила особливості соціального і політичного ладу країн
Піренейського півострова. По словах До. Маркса, «місцеве життя Іспанії,
незалежність її провінцій і комун, відсутність одноманітності в розвитку
суспільства» були спочатку обумовлені «географічною зовнішністю країни»,
а потім розвинулися історично «завдяки тому, що різні провінції
самостійно звільнялися від владицтва маврів, утворюючи при цьому
маленькі незалежні держави…».

Реконкіста особливо активізувалася в XII—XIII ст.ст. Важливу перемогу
іспанці отримали в 1085 р., коли вони оволоділи Толедо — одним з
найбільших міст арабської Іспанії. Що знесиліли у війні і в міжусобній
боротьбі, мусульманські государі звернулися за допомогою до альморавидам
— північноафриканським берберам, які завдали поразки кастільським
військам і на якийсь час припинили реконкисту. В середині XII ст. на
зміну альморавидам з’явилися нові завойовники — альмохади (племена, що
жили в горах Марокканського Атласу), які були покликані емірами для
скидання панування альморавидов. Проте альмохади не змогли об’єднати
мусульманські емірати півострова.

У 1212 р. загальні сили Кастілії, Арагона, Португалії і Наварри нанесли
маврам при Лас-навас-де-толоса страшна поразка, від якої вони вже не
змогли облямуватися. У 1236 р. кастильцами була узята Кордова, в 1248 р.
— Севілья, в 1229—1235 рр. Арагонськоє королівство захопило Балеарські
острови, а в 1238 р. — Валенсію. У 1262 р. кастильци, відвоювавши Кадіс,
вишли на побережжі Атлантичного океану. До кінця XIII ст. у маврів
залишився лише емірат Гранадський з центром в Гранаде — багата область
на півдні Іспанії з високою землеробською і міською культурою. На цій
території маври трималися до 1492 р.

Реконкиста супроводжувалася закріпленням за переможцями відвойованих
територій, заселенням спустошених війною областей. Велику роль в
реконкисте разом з селянством грало населення міст — ремісники, що
тягнулися до розвинених міських центрів Південної Іспанії, дрібне
рицарство. Вигоди ж від реконкисти отримали в основному крупні феодали,
що створювали на завойованих землях величезні володіння. Особливо великі
були земельні придбання тих, що виникли в період реконкисти
духовно-рицарських орденів — Сант-яго, Алькантара і Калатрава. Обширні
землі отримала також католицька церква, що грала в Іспанії у зв’язку з
тривалими війнами проти мусульман ще більшу роль, чим в інших країнах
Європи. Пам’ятником героїчної боротьби за незалежність іспанської
народності, що складалася, є поема про Сиде, кастільського дворянина,
організатора звитяжної війни проти маврів.

Історія кожної з держав, що утворилися на Піренейському півострові, мала
свої особливості.

3.3. Кастілія

Центральна частина Іспанії — королівство Кастілія — займала три п’ятих
всього півострова і зіграла головну роль в реконкісті.

У Кастілії в процесі завоювання склалося могутнє і незалежне крупне
землеволодіння церкви, духовно-рицарських орденів і світських феодалів.
Але разом з цим значний розвиток отримало дрібне дворянське
землеволодіння. Лицарі — ідальго, що брали діяльну участь в реконкісті,
були в Кастілії особливо численні. Вони відрізнялися неприборкною
войовничістю і презирством до мирної праці. Більшість їх жили дуже
бідно.

Кастілія в перекладі з іспанського — країна міст або замків. Тут дійсно
була безліч міст своєрідного характеру. Вони були перш за все фортецями,
призначеними для оборони, і служили опорними пунктами для подальшого
просування реконкисти. Населення цих міст повинне було нести військову
службу, утворюючи загони піхоти і кавалерії, причому провідна роль
належала лицарській кінноті. Їх роль в реконкісте давала містам значну
самостійність. Кожне місто мало письмово зафіксовані права, звичаї і
привілеї — так звані фуерос. Всякі спроби ліквідовувати їх зустрічали з
боку міст енергійну відсіч. Міста укладали між собою союзи — ермандади
(тобто братерства), сумісні дії, що мали на меті, проти маврів, а також
відстоювання своїх інтересів проти феодалів, а іноді і проти короля. У
боротьбі за свої права міста нерідко виступали в союзі з селянськими
общинами. Спочатку (до XII в.) кастільські міста по своєму характеру
мало відрізнялися від сіл. Лише поступово вони перетворювалися на
розвинені центри ремесла і торгівлі, в них виникали цехові організації.
У відвойованих у арабів містах ремесло і торгівля аж до кінця XV ст.
знаходилися в руках арабського і єврейського населення, яке в значній
кількості залишалося на завойованій території і до середини XIV ст. не
піддавалося сильним переслідуванням.

У початковий період Реконкісти селянство у відвічних північних областях
Кастілії покріпачило, і положення його було дуже важким. Іншим було
положення селян у відвойованих у маврів провінціях. На обширні
спустошені території притягувалися поселенці для освоєння і захисту цих
територій, ним дава-днсь всякого роду пільги і вільності і перш за все
особиста свобода.

Висновки

Отже, з вище сказаного можна зробити наступні висновки:

Після завоювання Римом Північної Італії, Галії і Іспанії кельтське
населення цих областей увійшло до складу Римської держави і злилося з
римськими поселенцями в одну народність — галло-римську або відповідно
ыспано-римську.

У другій половині V ст. вестготи завоювали всю Галію на південь від
Луари і Дюранса, а також велику частину території Іспанії. На початку VI
ст. франки розгромили Тулузьке королівство вестготів і Аквітанія в 507
р. увійшла до складу Франкського королівства. Центр Вестготської держави
перемістився до Іспанії. До складу держави вестготів, окрім іспанських
земель, входила область на півдні Галії — Септіманія. Вона проіснувала
до початку VIII ст., коли було завойована арабами.

У 568 р. лангобарди (німецьке плем’я, яке жило раніше на лівому березі
Ельби, а потім що переселилося на Дунай в Паннонію) на чолі короля
Альбоїна вторглися до Італії. До початку VII ст. лангобардам вдалося
захопити велику частину Італії. Вони розселилися в північній і середній
частині країни (майбутні Ломбардія і Тоскана) і в гірських областях
Південної Італії, де утворилися лангобардські герцогства Беневент і
Сполето. Лангобардське королівство проіснувало до 70-х років VIII ст.,
коли було завойовано франками.

В середні віки Італія не була єдиною державою, тут історично склалися
три основні області — Північна, Середня і Південна Італія, що
розпадалися, у свою чергу, на окремі феодальні держави. Кожна з областей
зберігала свої відмінні риси протягом всього середньовіччя. Ці
відмінності витікали з особливостей економічних, політичних і
географічних умов окремих частин Апеннінського півострова.

Велику частину Північної Італії займала Ломбардія — родюча долина річки
По, яка в VI—VIII ст.ст. знаходилася під владою лангобардів (звідси її
назва — Ломбардія), а з VIII ст. увійшла до складу імперії
Каролінгськой. Значну частину Середньої Італії займала Папська область,
світська держава тат («Вотчина св. Петра») з центром в Римі, і залишки
лангобардских володінь — герцогства Беневент і Сполето, що знаходилися у
васальній залежності то від тата, то від Каролінгов. На північ від
володінь римського тата лежало герцогство Тоскана. Північна і Середня
Італія після Верденського договору 843 р. формально стали самостійним
єдиним королівством на чолі з верховним сюзереном — королем. Свій титул
король отримував після вінчання його в Павії залізною короною
лангобардских королів. Насправді ж і в Північній, і в Середній Італії
влада належала окремим феодалам.

Південна Італія і острів Сіцілія до кінця XI ст. також була роздроблені
на окремі феодальні володіння і часто переходили від одних чужоземних
загарбників до інших. Протягом тривалого часу, починаючи з VI ст.,
значна частина півдня країни — Апуліяг Калабрія, Неаполь і Сіцілія були
візантійськими провінціями. У IX ст. сюди вторгаються нові завойовники —
араби, що оволоділи всією Сіцілією і що утворили там емірат з центром в
Палермо; араби захопили тимчасово також Апулію. Разом з численними
феодальними князівствами картину повної феодальної роздробленості Італії
в X—XI ст.ст. доповнювали численні міста. Завоювання арабами Іспанії на
початку VIII ст. привело до створення на Піренейському півострові
могутнього емірату Кордовського (з X ст. — халіфату). Араби і
північноафриканські племена — бербери, що отримали згодом загальну
назву, — маври, оволоділи майже всією Іспанією, за винятком гірських
районів на півночі півострова. До рук мусульман потрапили області,
найбільш багаті природними ресурсами і економічно розвинені ще з
римських часів.

Завоювання арабами готської Іспанії здійснилося на тому етапі її
розвитку, коли там йшов посилений процес феодалізування. Цей процес
прискорювався сильній романизированностью Іспанії: раби і колони
складали тут основну масу безпосередніх виробників. Араби Іспанії, що
зберегли зв’язки з більш високорозвинутими країнами Сходу, збагатили її
сільське господарство. Вони ввели ряд нових культур: рис, цукровий
очерет, фінікові пальми, гранатове дерево, шовковицю. При арабах
розширюється система зрошувальних каналів, що багато в чому сприяло
підйому землеробства, процвітають виноградарство і виноробство.
Розвивалося і скотарство (по перевазі перегінне вівчарство). У економіці
істотну роль грав гірничорудний промисел і різні ремесла (виробництво
шовку, вироблення сукен, виробництво зброї, скла, кераміки, виробів з
шкіри, предметів розкоші, а також ганчіркового паперу).

Арабська культура в Іспанії зробила вплив не тільки на Європу; вона
займає важливе місце в історії світової культури. Через Кбрдовський
халіфат європейські країни познайомилися (у перекладах) з працями
арабських учених по математиці, астрономії, географії, фізиці, алхімії,
медицині, анатомії, зоології, філософії. Захід дізнався (переважно в
латинських перекладах з арабського) багато творів старогрецьких
мислителів і учених. Високого рівня в Іспанії досягла будівельна справа.
На півночі Піренейського півострова зберігалися незалежні від арабів
території — Астурія, Галісия і Баськонія. З цих християнських держав
почалося відвоювання (по-іспанськи — реконкіста) захоплених арабами
земель.

Список використаної літератури

Тарле Е. История Италии в средние века. – К., 1985

Словарь средневековой культуры. Отв. ред. А. Я. Гуревич. М.: РОССПЭН,
2003

Истоки средневекового рыцарства / Под ред. Ф. Кардини. – М., 2001

Цивилизация средневекового запада… / Ж. Ле Гофф Екатеринбург, У-фактория

Средневековая Европа глазами современников и историков. Под ред. А. Л.
Ястребицкой. М., 1995. – Ч.1.

История средних веков / Под общей редакцией С. Д. Сказкина. В 2-х тт. –
М., 1977. – Т.1

Додаток

Хронологія середньовіччя Іспанії (до кінця ХІ ст.)

409 р. — вторгнення вандалів, аланів, свевів.

418 р. — утворення королівства вестготів зі столицею в м. Толедо.
Вандали витиснуті в Північну Африку.

711 — 718 р. — майже вся територія Іспанії захоплена арабами (маврами).

718 р. — поразка маврів при Кеваденри. Утворення королівства Астурія.

756 р. — араби створили в Іспанії Кордовський халіфат.

785 — 811 р. — франки, відвоювавши територію до р. Ебро, заснували
Іспанську марку.

ІX в. — у Піренеях утворилося королівство Наварра.

924 р. — королівство Астурія стало називатися Леон.

1035 р. — утворення королівств Кастилія й Арагон.

1037 р. — об’єднання Леона і Кастилії.

1066 р. — кастильці звільнили від маврів м. Толедо і зробили його своєю
столицею.

Хронологія середньовіччя Італії (до кінця ХІ ст.)

488 р. — в Італію вторглись остготи і заснували тут своє королівство.

554 р. — Візантія установила в Італії своє панування.

568 р. — північ країни зайняли племена лангобардів.

774 р. — Італія завойована франкським імператором Карлом Великим. На
зміну Західній Римській імперії прийшла імперія Карла Великого.

У VIII-XI ст.ст. в Південній Італії утворюються морські республіки
Амальфі, Гаета і Неаполь, а в Північній Італії зміцнюються республіки
Генуя, Піза і Венеція. Арабів (сарацинів) витісняють з Південної Італії
та з Сицилії.

962 р. — походи в Італію німецького короля Оттона І. Утворення Священної
Римської імперії (фактично титул її імператора трактувався як титул
найсильнішого володаря в Європі).

PAGE

PAGE 26

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *