Історія зародження Візантійського мистецтва і архітектури та декоративні форми

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Історія зародження Візантійського мистецтва

і архітектури та декоративні форми”

ПЛАН

Вступ

1. Передумови та особливості зародження візантійського мистецтва

2. Архітектура Візантії

3. Живопис та іконопис у Візантії

4. Музика Візантії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Візантійська культура є невід’ємною частиною європейської культури.
Візантія — єдина держава, що проіснувала всі середні віки — з IV по XV
ст. Її культура володіла значними особливостями в порівнянні із
західноєвропейською. Якщо в раннє середньовіччя Захід приходить до
занепаду, то колишня Східна Римська імперія продовжує процвітати
(позначення «Візантія» склалося від першої, грецької, назви столиці —
Візантій, перейменованої пізніше в Константинополь). Культура Візантії,
що є безпосередньою спадкоємицею Стародавніх Греції та Риму, увібрала в
себе багато і з культур східних народів, що її населяли.

Актуальність дослідження історії зародження візантійського мистецтва
зумовлена тим, що одним з найважливіших вогнищ середньовічної художньої
культури Європи і Близького Сходу було візантійське мистецтво, тобто
мистецтво народів, об’єднаних в період з кінця 4 до середини 15 ст.
Візантійською державою, яка утворилася на основі Східної Римської
імперії.

У художній творчості Візантія дала середньовічному світу високі образи
літератури і мистецтва, що відрізнялися шляхетною добірністю форм,
образним баченням думки, витонченістю естетичного мислення, глибиною
філософської думки. По силі виразності і глибокої натхненності Візантія
багато сторіч стояла перед усіх країн середньовічної Європи. Пряма
спадкоємиця греко-римського світу й елліністичного Сходу, Візантія
завжди залишалася центром своєрідної і воістину блискучої культури.
Протягом свого тисячолітнього існування Візантія зіштовхувалася з
могутніми зовнішніми культурними впливами, що виходили з країн, що
знаходилися на близькій їй стадії розвитку, — з Ірану, Єгипту, Сирії,
Закавказзя, а пізніше латинського Заходу і Древньої Русі. З іншого боку,
Візантії приходилося вступати в різноманітні культурні контакти з
народами, що стояли на чи трохи на значно більш низькій стадії розвитку
( візантійці називали їхній «варварами» ).

Процес розвитку Візантії був не прямолінійним. У ньому були епохи
підйому й занепаду, періоди перемог прогресивних ідей і похмурі роки
панування реакції. Але паростки нового, живого, передового проростали
рано або пізно у всіх сферах життя, за всіх часів. Невичерпним джерелом
культури була народна творчість. Під покривом традицій і стереотипів
жило, діяло і пробивало собі дорогу новий, творчий початок.

Початковий рубіж історії візантійського мистецтва — остаточне розділення
в 395 р. Римській імперії на Східну і Західну — умовний. Строго кажучи,
4—5 вв. є передвізантійським періодом, коли в різних областях Східної
Римської імперії зароджувалася середньовічна художня культура Візантії.
Кінцевим рубежем історії візантійського мистецтва з’явився 1453 рік,
коли турками-османами був узятий Константинополь і Візантія припинила
своє існування.

Візантійське мистецтво в період раннього середньовіччя міцно займало
провідне місце в художньому житті Європи і Близького Сходу; візантійські
архітектори і художники були носіями високих традицій і розвиненого
творчого досвіду.

Об’єкт дослідження: зародження візантійського мистецтва.

Предмет дослідження: особливості зародження візантійського мистецтва,
зокрема архітектури, декоративних форм, головні представники та взірці
матеріальної культури Візантії, риси візантійського мистецтва тощо.

Структура роботи: вступ, основна частина, яка включає в себе чотири
розділи, висновки, список використаної літератури та додатки.

Методи дослідження: літературний, графічний, хронологічний методи,
аналіз, синтез, методи порівняння та узагальнення.

Загальний обсяг роботи — 30 сторінок.

1. Передумови та особливості зародження

візантійського мистецтва

Від IV до середини XV ст. Візантія пройшла складний шлях історичного
розвитку. Спочатку вона була рабовласницькою державою; поступово
визріваючий феодальний устрій остаточно став пануючим, ймовірно, лише з
VІІ ст., а пережитки рабства зберігалися до ХІ ст. Своєрідність
історичного шляху визначила складність розвитку мистецтва Візантії. На
території колишньої Східної Римської імперії і в областях, що прилягали
до неї, відому роль в остаточному розхитуванні засад античного
рабовласницького суспільства разом з рухами народних низів і поступовим
визріванням феодальних суспільних відносин зіграли нашестя так званих
варварських племен. Їх проникнення в межі Східної Римської імперії
викликало корінну зміну етнічного складу ряду областей, особливо
прилеглих до Дунаю.

Проте, на відміну від Західної Римської імперії, Східна не піддалася
таким катастрофічним руйнуванням. У ній збереглися античні міста,
високорозвинуті ремесла, міцні торгові зв’язки. Пануючі класи економічно
менш виснаженої Східної Римської імперії зуміли врятувати від загибелі
свою державу, а могутня імператорська влада протистояла відцентровим
феодальним силам. Нарешті, у Візантії надзвичайно довго зберігалися
елементи рабовласницького устрою. Тому перехід від античного до
середньовічного мистецтва в Східній Римській імперії здійснювався на
основі безперервної спадкоємності античної культури. Візантія виступила
хранителькою деяких сторін античної спадщини, глибоко втіленої нею в
процесі формування культури феодального суспільства. Візантійське
мистецтво в період раннього середньовіччя міцно займало провідне місце в
художньому житті Європи і Близького Сходу; візантійські архітектори і
художники були носіями високих традицій і розвиненого творчого досвіду
[4, c.58].

Глибокі були взаємозв’язки візантійського мистецтва з ранніми вогнищами
середньовічної культури — Грузією і Вірменією, а також з народами
Східної Європи (Русь, болгари, серби), які прийняли християнство у
візантійському його варіанті. Для цих країн характерні: розповсюдження
купольного перекриття в храмовому будівництві, розквіт мистецтва
мозаїки, фрески, книжкової мініатюри, висока питома вага іконопису при
відносно слабкому розвитку скульптури. Але, звичайно, конкретні
особливості суспільного розвитку Візантії наклали на її мистецтво
відбиток неповторної своєрідності.

В процесі складання середньовічного світогляду принципово змінився лад
художнього образу. Земне, пластичне сприйняття явищ навколишнього світу
і той наївний алегоризм, який служив в перші століття нашої ери засобом
поєднання творчих принципів пізньоантичного мистецтва з відвернутими
релігійними ідеями християнства, змінилися уявленням про духовний
початок як основну якість художнього твору: зримі і відчутні форми
почали цінуватися лише в тій мірі, в якій вони були носіями духовної
експресії.

Середньовічний візантійський художник вводив в образи свого мистецтва
уявлення про відвернутий, не пізнаваний розумом, а доступний тільки
сліпій вірі божественному початку. Духовний світ, який відкривається у
творах, містить в собі не тільки людські відчуття і переживання, але і
відвернуту, безособову духовну експресію [13, c.118].

Візантієць знав про те, що багато що в світі невідомого і не підвладно
ні його відчуттям, ні його розуму; він вважав, що не все є сокровенним і
може бути йому відкрито, оскільки світом править надлюдська божественна
сила. Але саме це уявлення про складність світу, виражене в художніх
образах, було важливим новим явищем, яке визначило його відносні
досягнення в порівнянні з античністю. Особливості візантійського
мистецтва були викликані новими суспільними умовами, в яких воно
існувало.

Церква у Візантії вірно служила світській владі. Імператор вважався
намісником бога на землі і спирався на церковну ієрархію, як і на
могутній чиновницький апарат. Природно, що в такій обстановці художня
творчість знаходилася під суворим контролем правлячих класів і церкви.

У різнобарвній по соціальному, і етнічному складу Візантії, історія якої
повна запеклих воєн, катастроф і зльотів держави, на фоні постійних
внутрішніх розбратів, мистецтво, пройняте піднесеними ідеями, набувало
тої ідеологічної сили, яка прагнули згуртувати суспільство. Сплетені в
єдиний клубок ідеї торжества християнства в боротьбі проти мусульман і
язичників, величі держави — спадкоємця слави Риму, нарешті, патріотизм,
який вдягнувся в релігійно-державну форму, склали програму
візантійського мистецтва. При цьому питання, які піднімаються життям,
вирішувалися як питання духовні. Їх трактування підкорялося завданню
створення стійких етичних ідеалів, що включали релігійні, державні і
особисті початки.

У церковній архітектурі, де працювали найбільші майстри, вирішувалися
найбільш істотні будівельні і художні проблеми, оскільки саме храм був
основним типом громадської будівлі, яка виконувала важливу
ідейно-виховну роль. У архітектурі уважно розроблялися складні
інтер’єри, які ніби огортали людину, ізольовували її від решти світу.
Релігійні вимоги обмежили розвиток скульптури, оскільки православна
церква вважала статую ідолом. Скульптура у Візантії, представлена
рельєфом (головним чином невеликими рельєфами із слонячої кістки),
змикалася з декоративно-прикладним мистецтвом. Місце останнього було
вельми значним — воно склало основний шар художньої культури, який
увібрав у себе мотиви і образи, які жили в різноманітних суспільних
колах Візантії [16, c.105].

Живопис, який зайняв в образотворчому мистецтві Візантії головне місце,
знаходився під суворою церковно-державною опікою. Вона розвивалася по
таких основним напрямках: церковна мозаїка і фреска, іконопис, книжкова
гравюра. Тут панували суворі правила зображення святих або подій з
«священної історії». Художник повинен був слідувати канону — правилам
іконографії, які диктували композицію, тип фігур і осіб, основи
колірного вирішення. Канон певною мірою обумовлював і образний лад
зображення. Так, наприклад, тип Оранти (фігури, яка стоїть, з
розпростертими руками) зумовлював риси урочистості і величі, тип
зображення Богоматері з немовлям, що притиснулося до неї, — ноту
ліричного самозанурення і так далі. Іконографія, яка складалася в
процесі пошуків композиції, що найбільш відповідала тій або іншій темі,
мала на початку своєї історії живий, образний характер. З часом ці
іконографічні типи перетворилися на затверджені церквою закостенілі
схеми вирішення того або іншого сюжету. Візантійський художник втратив
можливість працювати з натури, виходити безпосередньо із спостережень
життя.

Об’ємна форма, пластика, реальний простір не є головними засобами
художньої виразності. Зображення у візантійському мистецтві, як правило,
площинні. У емоційній виразності силуету, в ритмі ліній і тонів кольору
шукав візантієць можливості передати важливий для нього духовний зміст,
експресію, внутрішню динаміку образу. Тому так глибоко осмислював
візантійський живописець емоційне звучання кольору, лінії і доводив до
найвитонченішої віртуозності вміння наповнити точно і тонко знайденим
духовним змістом будь-який, здавалося б, зовні декоративний ефект, вигин
лінії, відтінок кольору. Рідкісна декоративна краса і складний
внутрішній зміст розкриваються в невловимих для поверхневого
спостерігача нюансах трактування образу.

У церковній настінній мозаїці мерехтливий золотий фон, чисті кольори
кубиків смальти і каменів, з яких викладалися зображення, складають
разом з багатоколірною орнаментальною обробкою поверхні стіни єдину
систему, чудову своїм повнозвучним декоративним ефектом [14, c.37].

З найбільшою повнотою і тонкістю життєвий зміст зміг утілитися в
пам’ятниках столичного, константинопольського мистецтва: воно було
найбільш підпорядковане офіційним вимогам, але, з іншого боку, найбільш
розвинене по творчому досвіду. Тільки високий ступінь майстерності,
вільне володіння можливостями інтерпретації священного образу, пов’язане
з розвиненою філософською і богословською думкою, дозволяли наповнювати
канонічні зображення багатством людських відчуттів і ідей. Столичне
церковне мистецтво грало роль зразка для всіх інших шкіл. Але воно все ж
таки було лише одним, хоча і пануючим напрямом серед інших численних
течій.

Необхідно підкреслити, що в художній культурі Візантії велике місце
займало світське мистецтво. Створювалися кріпосні споруди, палаци,
житлові будівлі; важливу роль, особливо в ранній період, грала світська
скульптура; ніколи не зникали з візантійського живопису мініатюри
історичного і природничонаукового змісту. Переважна більшість цих
світських пам’ятників мистецтва не збереглися, але їх значення в
складному організмі художньої культури Візантії обов’язково треба
враховувати.

Нарешті, в різні періоди висувалися і провінційні художні центри —
Равенна, Фессалоніки, Мала Азія, Сірія, Єгипет та інші. Ряд провінційних
шкіл і напрямів створили твори, де події життя і людські відчуття
отримали декілька примітивне, але більш безпосереднє, ніж в столичному
мистецтві, вираз.

Складність стилістичного розвитку візантійського мистецтва посилювалася
ще тим, що з часом змінювалися і межі розповсюдження візантійської
культури. В результаті воєн і вторгнень сусідніх народів в різні
історичні періоди мінялися межі Візантійської держави. У міру того як
окремі області (Єгипет в 7 ст., Сицилія в 9 ст.) відійшли від Візантії,
в них формувалися нові художні школи.

2. Архітектура Візантії

Дуже значним є вклад Візантії у світову архітектуру. Вже у V-VI ст.
візантійські зодчі переходять до нового планування міста, яке стає
характерним для середньовічної Європи. В центрі міста розташовується
головна площа із собором, від якої у різні боки розходяться вулиці. З
цього часу з’являються багатоповерхові будинки, а з часом — резиденції
знатних, багатих громадян.

Найвищого розквіту сягає у Візантії церковна архітектура.
Ранньовізантійські храми споруджувалися переважно у формі базиліки —
витягнутої в довжину споруди центральна частина якої (нерідко поділена
на три, п’ять нефів) завершалася розташованою у східній частині апсидою,
де знаходився вівтар з престолом. Двоскатна покрівля на підпорах
поступово замінюється копулою, розташованою над центральним квадратом
храму. У другій половині ІХ ст. у Візантії виникає новий тип храму —
хрестово-копульний. В ньому ніби зникає базилікальна витягнутість,
простір ніби концентрується під копулою, яка спирається на чотири стовпи
(філяри). З чотирьох сторін до копули приєднуються напівциліндричні
частини, створюючи в плані «грецький хрест». Копула символізує небо як
притулок Бога [15, c.105].

Вся система декору храму втілювала ідею зв’язку землі і неба. Храм
виступав моделлю світотворення, включаючи в себе весь простір Всесвіту —
небо, землю, рай і пекло: від моменту світотворення до майбутнього
страшного суду.

Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від
пізньоантичних. В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли
зовнішньому оздобленню будівлі (екстер’єру) та зовсім незначну –
внутрішньому (інтер’єру). У середині храму стояла статуя божества, а всі
обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Увійти в
середину святилища дозволялось тільки жерцям. Пересічні віруючі не
виступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні.
Християнський храм сприймався як своєрідне житло Бога, місце, де
збиралися віряни для молитви та здійснення обряду таїнств. Тому
організація внутрішнього простору була головним завданням зодчих. Як
смиренний християнин, з багатим духовним життям, храм повинен бути
підкреслено строгим у екстер’єрі [17, c.84].

У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна
та хрестово-купольна.

Базиліка – це прямокутна, витягнута в довжину будівля, розділена
колонами на три, п’ять і більше повздовжніх нефів. Середній неф, як
правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що
закінчувалась апсидою, розміщувався вівтар, а у західній – вхід.
Повздовжні нефи пересікалися трансептом (поперечний неф), тому будівля в
плані мала форму хреста – головного символу християнства. У формі
базиліки часто будували і християнські храми.

Другий тип храму – хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані,
чотири внутрішніх стовпи ділять простір на дев’ять частин, увінчаних
арками, і підтримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує
небеса. Напівциліндричні зводи, що приєднуються до купола,
пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки
пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав
тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури
пізнішого часу.

Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у
Константинополі, збудований у 532–537 рр. за наказом імператора
Юстиніана. Цей храм є поєднанням двох конструктивних принципів –
базилікального плану з купольним перекриттям. Його називають восьмим
чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою
будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський
купол храму, у діаметрі якого складає 32 метри, опирається на барабан із
сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне
видовище [19, c.82-83]. Багате оздоблення стін і підлоги храму
мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольорові мозаїки
підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це
грандіозне будівництво два архітектори – Ісидор із Мілета та Анфімій із
Тралл.

Після завоювань турків-османів Візантійська імперія розпадається і
Константинополь отримав назву Стамбул, а храм святої Софії, який майже
тисячу років був храмом християнського Сходу, перетворюють на мечеть.
Під його куполом з’явилися великі щити з висловами із Корану. Іконостас
з іконами прибрали (іслам забороняє зображувати людей), а поряд із
храмом вибудували чотири великих мінарети. У 30 – ті роки ХХ ст. Айя
Софія (так її назвали турки) перетворилася на музей.

3. Живопис та іконопис у Візантії

Одне з найважливіших місць у візантійському мистецтві належить живопис.
Головні форми візантійського живопису: монументальний храмовий живопис
(мозаїки, фрески), ікона, книжкова мініатюра.

Візантійське мистецтво спиралося на релігійні канони і традиції.
Головною особливістю мистецтва Візантії була його барвистість, пишність,
святковість — в поєднанні з витонченою духовністю і християнським
спіритуалізмом. Це пояснюється поєднанням в ньому античних традицій з
християнською релігійністю. Візантійське мистецтво було глибоко
символічним. Символ — вказівка на подвійне значення образу, предмету.
Християнський символізм заснований на поєднанні в одному образі двох
його значень — земного (предметного, матеріального) і божественного
(ідеального, духовного). Таким є символізм іконопису [20, c.36].

Іконопис — сакрально-ритуальне мистецтво, призване спрямовувати
«внутрішній» духовний погляд кожного глядача від образу до первообразу,
тобто бачити не те, що сприймається візуально, а сутність. Ікона з грец.
зображення, образ — фрескова і станкова. Основні художні принципи
іконопису:

1. Типологізація образів і сюжетів (Христос, Марія, апостоли);

2. Незвичайність засобів художньої виразності — плоскість зображення,
статичність фігур, відсутність глибини простору;

3. Анонімність авторів;

4. Канонізація сюжетів, співвідношення фігур, поз, підбору фарб тощо.

Примат духовного над матеріальним у візантійському мистецтві знаходило
вираження в особливостях трактування людської фігури і образу.
Характерними рисами візантійського стилю є: порушення пропорцій,
підкреслена «безплотність» фігур, витягнутість форм, широко відкриті
очі, які символізують духовне начало.

Специфічною формою візантійського мистецтва була мозаїка. Зображення
викладається з різнокольорових кубиків смальти (сплаву скла з
мінеральними фарбами). Візантійські мозаїки були яскравими,
багатобарвними, складними за композицією, багатофігурними, сюжетними.

Великий розвиток у Візантії отримала книжкова мініатюра.

Мініатюра — витвір образотворчого мистецтва малого розміру, виконане
тонким пензлем. Ними прикрашалися богослужебні книги, історичні і
літературні твори.

Головними видами візантійського живопису були монументальний церковний
живопис (мозаїка та фреска), іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїка – це
сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з натурального каміння,
смальти, керамічних плиток. Фреска – техніка живопису водяними фарбами
по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки
збереглися у храмах та гробницях м. Равенни, колись великого культурного
центру [6, т.1 c.94].

?????Т??

>

L

толи, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного
трикутника) – Євангелісти. На стовпах – Благовіщення, на стінах
трансепта – сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні – страшний
суд та ін

При внутрішньому оздобленні храмів візантійські майстри використовували
мозаїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом,
воно створює магію світла, що посилює божественність інтер’єру храму.
Поряд із золотом, особливе місце займали неяскраві сірі і білі кольори
із різнокольоровими тінями.

Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витончена
й одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність
образів, але і таємнича людяність. Це найбільше проявлялося в іконописі.
У композиції ікони головне місце займає людина, її фігура, обличчя.
Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (ХІІ ст.), що
зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської
Богоматері, яка ще у ХІІ ст. була привезена в Київську Русь із Візантії.
Сьогодні вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї.
Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська
Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона
стала зразком для іконописців пізніших часів. Пам’яток живопису періоду
раннього Середньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VІ ст.,
написані восковими фарбами, такі, як «Христос Пантократор» (зберігається
на Синаї), «Богоматір з немовлям» (Музей імені В. і Б. Ханенків у
Києві). Майстрам Константинопольської художньої школи, окрім пафосу
духовності, характерна вишукана старанність, ювелірність, відчувається
дуже прихильне ставлення до «святого ремесла» [14, c.83].

Варто відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису,
негативно вплинуло іконоборство та павлікіанство (VІІІ – ІХ ст.).
Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни
церковної ієрархії та іконовшанування. Рух іконоборців був спрямований
проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку
ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобразити божество у
матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу
Христа і святих. У Візантії та її провінціях спеціальним едиктом були
заборонені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також
заборонена була кругла скульптура, яка розглядалася як мистецтво,
прославлення тілесної, а не духовної краси. Її замінило мистецтво
плоского рельєфу. Боротьба іконоборців була спрямована на захист суворо
спірітуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За
цей час було знищено багато ікон та пам’яток нерелігійного мистецтва.

У ІХ ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим утвердилась ідея
відтворення в іконі «божественного прообразу», «архетипу». Стиль
візантійського мистецтва ставав більш суворим та канонічним. Саме у
Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося
відступати при зображенні релігійних, священних сюжетів. В іконі головна
увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому «безтілесне
уявне споглядання». Художник повинен був зобразити не тільки тіло, а і
душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі уважні,
великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді
вертикальної, або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці
схеми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до
західного середньовічного мистецтва [12, с.20].

Візантійській іконі характерний глибокий психологізм, утвердження
переваги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.

Духовне життя перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка
опозиційна думка та ліберальна богословська течія заборонялася. А щось
нове приймалось лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника
знаходилась на другому плані, поряд із замовником, а на творах та в
документах його ім’я взагалі не писалось [11, c.59].

Мозаїки монастирської церкви у Давні (біля Афін) – можливо вершина
зрілого візантійського стилю ХІ-ХІІ ст. – другий період підйому
візантійського мистецтва. У цей час відбувається розквіт станкового
живопису – іконопису із застосуванням вже не воскових барвників, а
яєчної темпери. На жаль, невідомо, хто є автором однієї з найвідоміших і
найпрекрасніших ікон, що називається у нас Володимирською Богоматір’ю.
Вже у 1155 р. вона була у Києві, а нині знаходиться в Москві. Прекрасний
образ виражає світову скорботу – таку ж величну і довічну, як радість
буття.

Є у візантійській культурі, крім ікон, майстерні декоративні філігранні
заставки, книжкові ілюстрації, зразки емалі.

У IV-V ст. у мистецтві Візантії були ще сильні пізньоантичні традиції.
Якщо класичне античне мистецтво відрізнялося умиротвореним монізмом,
якщо воно не знало боротьби духу і тіла, а його естетичний ідеал
утілював гармонійну єдність тілесної і духовний краси, те вже в
пізньоантичній художній творчості намічається трагічний конфлікт духу і
плоті. Моністична гармонія змінюється зіткненням протилежних початків,
«дух як би намагається скинути окови тілесної оболонки». Надалі
візантійське мистецтво перебороло конфлікт духу і тіла, його перемінила
спокійна споглядальність, покликана повести людини від бур земного життя
в надпочуттєвий світ чистого духу. Основним естетичним завданням
візантійського мистецтва стало прагнення художника втілити в художньому
образі трансцендентну ідею [9, c.72-73].

У VI-VII ст. візантійські художники зуміли не тільки ввібрати ці
різноманітні впливи, але і, переборовши їх, створити свій власний стиль
у мистецтві. З цього часу Константинополь перетворюється в прославлений
художній центр середньовічного світу, у «палладіум наук і мистецтв». За
ним випливають Равенна, Рим, Нікея, Фессалоніка, також стали осередком
візантійського художнього стилю.

У Х–ХІІ ст. у Візантії набуло особливого розквіту прикладне мистецтво –
чеканка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці,
обробка напівдорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра,
художня обробка срібла та золота.

Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва ХІ ст. є
книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення
виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та
орнаментальні заставки вільно розміщувалися на листку пергамента. Усе
разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними пам’ятками
візантійської книжкової мініатюри є: знаменитий ватиканський Згорток
Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському
імператору на честь його перемоги над варварами, Парижський Псалтир,
Біблія королеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка
Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в
Копенгагені), Євангеліє у монастирі св.Катерини на Синаї, Євангеліє у
Національній бібліотеці у Парижі [7, c.251].

4. Музика Візантії

Зразків ранньовізантійської музичної творчості майже не збереглося.
Внаслідок руху іконоборства всі музичні рукописи, які зберігалися у
монастирях, були знищені. Лише деякі пам’ятки розповідають про розвиток
духовної музики. У музичному житті Візантії панувала церковна, виключно
вокальна музика, яка пронизувала усі сторони життя середньовічної
людини. Досить часті богослужіння супроводжувались різними наспівами, що
виконувались не тільки кліром, але і прихожанами. Поступово церковна
музика виходила за межі монастирів і церков та поширювалась у
суспільному житті.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва Візантії у VІ VІІ ст. мала
сірійська музика (гімнографія), бо основою східної літургії був гімн. До
особливих форм візантійського літургійного музичного мистецтва належали
кондаки, канони і тропарі. Основоположником кондака – жанру
візантійської церковної поезії і музики, був Роман Солодкоспівець –
диякон із Бейрута. Його твори – це багатострофні драматичні поеми з
монологами і діалогами героїв. У VІІІ ст. кондак почав витіснятися
складним багатострофним твором – каноном. Цей музичний жанр виник в
умовах боротьби імперії з іконошанувальниками. Канон призначався для
співу народом, що визначало архітектоніку його тексту та характер
музики. Ці мелодії були досить популярні, тому що у них прославлялось
покровительство Бога народу у його боротьбі з тиранами. Наспіви були
нескладні, але емоціонально виражальні, підпорядковані системі
восьмиголосся. Особлива заслуга у створенні канонів належить Андрію
Крітському, Іоану Дамаскіну та Козьмі Ієрусалимському. Складний
музично-поетичний жанр „візантійського канона” пізніше призвів до поділу
функцій поета і композитора [13, c.105].

Досить популярними серед простого люду були гімни – святкові релігійні
пісні, що складалися за текстом Біблії. Вони мали чітку строфічну
структуру та виразну мелодію. Відомим автором християнських гімнів був
Єфрем Сирин (VІ ст.), який влаштовував у святкові та недільні дні
драматичні вистави, де звучали побутові наспіви. Народні риси музичного
мистецтва проявлялися і під час святкувань на іподромі, де виконувались
акламації (вітальні оклики), що містили у собі елементи народної музики.
Єдність світської і духовної влади у особі імператора сприяла близькості
світської та духовної музики. До початку VІІІ ст. поширеним у побуті був
орган, що заборонявся візантійською церквою. Він використовувався під
час циркових вистав, весіль та обходин. Пізніше орган став культовим
музичним інструментом.

Культура Візантії має велике історичне і художнє значення. Важливою її
особливістю є те, що вона стала своєрідним синтезом пізньоантичних і
східних традицій. Традиції античної цивілізації зародили у Візантії
гуманістичні ідеї, які в подальшому позитивно вплинули на
західноєвропейську культуру, культуру Близького сходу та культуру
східнослов’янських народів. Збереження у Візантії централізованої
імперії і сильної імператорської влади мало великий позитивний вплив на
ідеологію та культуру Візантії.

В основному культура Візантії була релігійною, разом з тим, широкого
розвитку набула світська, народна культура. За рівнем розвитку
освіченості, духовного і мистецького життя Візантія стояла попереду усіх
країн середньовічної Європи.

Висновки

Зі сказаного вище можна зробити наступні узагальнення:

В історії культури навряд чи можна знайти мистецтво складніше, ніж
візантійське – перш за все поєднанням основ, які здавались
непоєднуваними, бо тут схрещувалися найрізноманітніші художні традиції.
Труднощі становлення такого мистецтва, важкі пошуки нового стилю
випливали також із складності тих завдань, які християнська церква, що
утверджувалась, ставила перед мистецтвом.

Константинополь вбирав у себе все – і абстрактних орнамент Сходу, і те
живе, що вціліло від важкої застиглої сили Риму, і нову архітектуру
храмів та багатообіцяючі досягнення мозаїчного мистецтва, лінійну
виразність сірійської художньої школи та шляхетне відлуння еллінізму –
словом, всі пошуки і всі впливи, що переплітались у багатонаціональному
світі, – а потім поступово переплавляв це все у струнку художню систему.

У ранній Візантії кристалізується одна з фундаментальних ідей
середньовіччя — ідея союзу християнської церкви і «християнської
імперії».

Духовне життя тодішнього суспільства відрізняється драматичною
напруженістю; у всіх сферах знання, літературі мистецтві спостерігається
дивне змішання язичницьких і християнських ідей, образів, уявлень,
колоритне поєднання язичницької міфології з християнською містикою.
Епоха становлення нової, середньовічної культури народжує талановитих,
часом відзначених печаткою геніальності мислителів, письменників,
поетів. Індивідуальність художника ще не розчинилася в
церковно-догматичному мисленні.

Корінні зміни відбуваються в сфері образотворчого мистецтва і естетичних
поглядів візантійського суспільства. Візантійська естетика розвивалася
на основі всієї духовної культури Візантії. Вона багато в чому спиралася
на античні погляди про суть прекрасного, однак синтезувала і
переосмислювала їх у дусі християнської ідеології. Відмітною рисою
візантійської естетики був її глибокий спіритуалізм. Віддаючи перевагу
духу перед тілом, вона разом з тим намагалася зняти дуалізм земного і
небесного, божественного і людського, духу і плоті. Не заперечуючи
тілесної краси візантійські мислителі красу душі, чеснота, моральна
досконалість ставили багато вище. Велике значення для установлення
візантійського естетичного свідомості мало ранньохристиянське осмислення
світу як прекрасного утвору божественного художника. Саме тому краса
природна цінувалася вище, ніж краса, створена руками людини, як би
«вторинна» по своєму походженню.

Візантійське мистецтво генетично тягнулося до елліністичного і
східнохристиянського художнього мистецтва. У ранній період у
візантійському мистецтві ніби злилися рафінована платонічність і
трепетна чуттєвість пізньоантичного імпресіонізму з наївною, часом
грубуватою експресивністю народного мистецтва Сходу. Еллінізм довгий час
залишався головним, але не єдиним, джерелом, звідки візантійські майстри
черпали добірність форм, правильність пропорцій, чарівну прозорість
колористичної гами, технічну досконалість своїх творів. Але еллінізм не
міг повною мірою протистояти могутньому потоку східних впливів, які
нахлинули на Візантію в перші сторіччя її існування. У цей час
відчувається вплив на візантійське мистецтво єгипетських, сірійських,
малазійських, іранських художніх традицій.

Першого розквіту візантійське мистецтво досягло у VI столітті при
Імператорі Юстиніані. Величезна імперія була найбільшою і найсильнішою
державою Європи. Тут існувала величезна кількість ремісничих майстерень,
безліч купців.

Щоб храм вмістив якнайбільше мирян, візантійська архітектура взяла за
зразок античні прямокутні споруди – так звані базиліки, розподілені на
кілька повздовжніх частин-нефів. Такий тип храму із середнім просторим і
високим нефом, а надалі – на Сході – і поперечним, що надавав храмові
форми хреста, одержав назву базилікального. Виник й інших тип храму – з
куполом у центрі, зобов’язаний появою, напевне, архітекторам Грузії та
Вірменії. Якщо храм був місцем молитовного спілкування, його внутрішня
будова і опорядження набували першоступеневого значення. Сорок вікон
“Святої Софії”, прорізаних під напівсферичним куполом у товщі стін та
ніш, заливали світлом оздоблений мозаїками внутрішній простір храму, а у
великі свята тут запалювались канделябри у вигляді дерев, срібні
панікадила й лампи. Світле, золотаве тло мозаїк, свого роду “кам’яного
живопису”, запалювало серця і своїм сяянням викликало стан екстазу.
Мозаїки сприймалися не як площина і не як глибина, а як якийсь інших
світ, надчуттєвий, потойбічний, трансцендентний, в якому фігури наче
висять у нематеріальному, пронизаному світлом середовищі.

В одній лише столиці в цей час було споруджено тридцять церков, які
сяяли золотом, сріблом і різнокольоровими мармурами. Свята Софія постала
серед них найпершою. Для неї Рим постачав колони з порфіру, взяті з
храму бога сонця, Ефес – колони із зеленого мармуру, усі кінці імперії –
мармур рідкісних порід. Відоме й візантійське срібло VI ст. – багато
прикрашені хрести, чаші, ковші, тарелі, позначені великою майстерністю.
Процвітало у Візантії різьблення по слоновій кістці. Зразок цього
мистецтва – трон архієпископа Максиміліана в Архієпископському музеї в
Равенні. Дуже цікавий і диптих із зображенням циркових сцен (V ст.),
який виділяється яскравістю і тонким виконанням фігур звірів.

Ще однією видатною пам’яткою Візантії того часу нікійські мозаїки з
церкви Успіння у Нікеї (Мала Азія), в образах яких стільки багатства та
емоційної сили, овіяної еллінською красою, що вона могла б налякати
догматиків християнства.

Однак у VІІ ст. візантійська культура пережила тривалу кризу, пов’язану
з виникненням іконоборчого руху, представники якого вважали зображення
Бога у людській зовнішності профанацією релігії. Імператорська влада,
підтримавши цей рух, почала масово знищувати ікони, натомість
прикрашаючи церкви рослинними орнаментами. Коли ж врешті-решт перемогли
прихильники ікон, вони у свою чергу нищили ці орнаменти, не рахуючись з
їх художньою цінністю.

Після деяких вагань художня творчість цілеспрямовано обрала свій шлях.
Однак тепер мозаїки, фрески та ікони мусили виражати найглибшу
духовність, щоб не виникало сумніву в їх праві передавати сутність
божества. Спіритуалізм стає переважаючим, фігури втрачають свою
матеріальність, обличчя набувають аскетичного характеру, простір
спрощується і схематизується. У мистецтві вводяться суворі канони, воно
передає лише духовну сутність світу і людини.

Крім Константинополя найбільш значні пам’ятники ранньовізантійського
мистецтва збереглися на території теперішньої Греції й в Італії, у
Равенні. Поряд з релігією мистецтво цього періоду прославляло владу
імператора. Стіни церкви Сан-Віталі (526-547) у Равенні прикрашають
всесвітньо відомі мозаїчні зображення імператора Юстиніана I і його
дружини Феодори.

Зріле візантійське мистецтво склалося в 730-843 р. У 867-1057 р., при
імператорах Македонської династії, придворне столичне мистецтво
Константинополя стає менш пишним. При імператорах македонської династії
розцвітає і прикладне мистецтво (різьблені вироби зі слонової кістки,
перегородчатої емалі, тканини й ін.). У майстернях при імператорському
дворі виготовляються розкішні рукописи з мініатюрами (так званий
«Паризький Псалтир», що зберігається в паризькій Національній
Бібліотеці, «Свиток Ісуса Навина» і «Мінології Василя II», що
знаходяться у Ватиканській бібліотеці).

Краще інших збереглися архітектурні ансамблі XI-XII ст. — монастирі
Хосіос Лукас у Фокіді (Греція), Неа Мони на острові Хіосі і Дафни біля
Афін. У них ми знаходимо чудовий по цілісності синтез архітектури і
монументального живопису — мозаїки. Серед візантійського фрескового
живопису XI — XII ст. варто згадати розпис храму св. Софії в Охриті,
церкви св. Пантелеймона в Нерізі (Сербія) і монастиря Іоанна Богослова
на Патмосі.

У XI — XII ст. візантійське мистецтво широко поширилося на захід
(Сицилія, Венеція), у слов’янські країни (Болгарія, Сербія, Древня
Русь), на Кавказ (Грузія). Воно шанувалося в ті часи як саме передове по
своїх художніх рішеннях, і у вищих колах феодального суспільства йому
всіляко прагнули наслідувати.

Саме у Візантії були сформульовані основні принципи урочистого і
ідеального мистецтва, що відповідало потребам феодального суспільства.
Разом з тим створені у візантійському мистецтві образи несли в собі
відгомони мистецтва античності. Вони були втілені візантійськими
майстрами в творах, краса духовного ладу яких набувала, на відміну від
різкої експресії, властивої середньовічному мистецтву Заходу, струнку
гармонійність.

Ці досягнення і особливості візантійської художньої культури надали
велику дію на мистецтво сусідніх народів, що сприйняли деякі ідейні
тенденції мистецтва, що сформувалося у Візантії, і багатющий досвід її
художньої майстерності.

Список використаної літератури

Банк А.В. Прикладное искусство Византии IX-XII вв. Очерки. — М., 1976.

Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. — Киев, 1991.

Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник / За ред.
проф. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. — 2-е вид., стереотип. — К.:
Вища школа, 2000. — 326 с.

Каждан А. Византийская культура. – М., 1986.

Колпакова Г. С. Искусство Византии. Ранний и средний периоды. — СПб.:
Азбука-классика, 2005.

Кураев М.И. Культура Византии. — М., 2004.

Культура Византии. У 3 тт. – М.: «Наука», 1984-1989.

Культурология / Под ред. А. Н. Марковой. — М.: Логос, 1999. — 350 с.

Лазарев В. Н. Византийская живопись. — М., 1981

Лазарев В. Н. Древнерусские мозаики и фрески. — М., 1973

Лазарев В.Н. История византийской живописи. Т. I (текст). Т. II
(таблицы). — М., 1986

Лазарев В.Н. История Византийской живописи. – М.: Искусство, 1986.

Лихачева В. Искусство Византии.- М.,1988.

Попова О. С. Искусство Византии. — В кн.: Очерки истории искусства. М.,
1987. – 418 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник. — Львів:
Каменяр, 1992. — 166 с.

Удальцова В. Византийская культура.- М.1992.

Удальцова З.В. История византийской культуры. — М., 2002.

Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. проф.
М.М.Заковича. — К.: Знання, 2000. — 622 с.

Храмы. Монастыри. – М.: Аванта, 2003.

Этингоф О. Е. Образ Богоматери. Очерки византийской иконографии XI-XIII
веков. М., 2000

Додатки

Рис.1. Софійський собор

Рис.2. План церкви св.Софії у Фесалоніках

Рис.3. Мозаїка в Софійському соборі

Рис. 4. Тріумф Юстиниана (консульський диптих, VI ст.)

Рис.5. Візантійська мозаїка (V ст.)

Рис.6. Димитрій Солунський (мозаїка базиліки Святого Димитрія, VII ст.)

Рис.7. Володимирська ікона (початок XII ст., Константинополь)

Рис.8. Розпис храмів у Візантії

PAGE

PAGE 30

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *