Художня література як основа формування культури мови особистості. Мовний світ давньої української літератури

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Художня література як основа формування культури мови особистості.
Мовний світ давньої української літератури

ПЛАН

Вступ

1. Початок української літературної мови. Мовний світ давньої
української літератури

2. Художня література як основа формування культури мови особистості

Список використаної літератури

Вступ

Літературна мова на Україні в своєму історичному розвитку пройшла кілька
досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює 10 — 13 ст.ст.,
сер. — 14 — 18 і нова 19 — 20 ст.ст. Досить кардинальні зміни в типі
літературній мові на межах періодів зумовлені змінами в політичній і
культурній історії України.

Під терміном «культура мови» слід розуміти відповідність мови
літературним нормам, а також іншим якостям, які свідчать про її
комунікативну досконалість, а саме: точність, логічність, чистота,
виразність, багатство, доцільність. Великий внесок у формуванні культури
мови особистості посідає художня література яка є взірцем правильної та
багатої літературної мови.

1. Початок української літературної мови.

Мовний світ давньої української літератури

Християнську віру українці прийняли від найкультурнішого на свій час
народу всього світу — від греків, що тоді вже мали велику підготовку й
належну вправу на схрещення слов’янських народів, мали на те й свою
вироблену вікову систему. Незабутні брати Костянтин та Мефодій, родом
солуняни, все життя своє присвятили на просвіту слов’янських народів, і
переклали для цього потрібні богослужбові книжки, а також Книжки Святого
Письма на добре знану їм слов’янську мову — мову македонську, солунську,
що була говіркою мови болгарської.

Серед слов’янських народів болгари були тоді чи не найкультурнішими, і в
віці Х-му, в часі своєї золотої доби за царя Симеона (893-927), мали вже
роказну літературу своєю мовою, мали все, потрібне для Богослужб.

Запровадження Християнства неможливе без відповідних Богослужб, а
Богослужби неможливі без належних книжок. Року 988-го, коли князь
Володимир охрестив був киян, зараз же стали потрібні й церковні книжки.
Чи ці книжки були тоді в нас? Християнство в Україні відоме ще з
початком IX віку — «Життя Костянтина» найвиразніше свідчить, що року
860-го він, бувши в Херсонесі, знайшов там Євангелію й Псалтиря,
«руськими письмени писані», тому треба припускати, що частина потрібних
книжок у нас безумовно була ще десь за сотню літ до офіційного
охрещення. А решту книжок ми взяли від Болгарії, де їх на той час було
подостатку.

Свідчення «Життя Костянтина», що він десь року 860 чи 861-го, бувши в
Херсоні, «обрЂте ту Євангеліє й Псалтырь, русьскыми письмены писано, й
чловЂка обрЂтъ, глаголюща тою бесідою, й бесЂдовавъ съ нимъ», це
свідчення надзвичайно важливе. Я приймаю його так, як воно подає, отже
виходить, що вже року 860-го були в нас свої переклади, а значить, було
й своє письмо. Слово «руський» приймаю тут за полянський, український.
Це не було письмо варязьке, бо варяги тоді не були християнами, й
переклади їм не були потрібні. Не було це письмо й готське, бо готи були
аріяни, з якими Костянтин не захотів би входити в зносини. Вищенаведене
свідоцтво каже, що Костянтин розмовися з русом, а цього не було б, коли
б це був гот чи варяг. Далі свідчиться, що Костянтин «въскорЂ нача чести
й съказати», знову таки цього не було б, коли б це була мова готська,
мова йому не знана.

Але Костянтин не міг зразу читати цього руського перекладу, значить він
був писаний не грецьким письмом (готи вживали грецького письма), і треба
було вчитися його. Яке це було письмо, не знаємо; деякі вчені твердять,
ніби стародавнє наше письмо було глаголицьке, але це тільки теорія.
Цінне свідоцтво «Житття Костянтина» переконливо твердить, що в IX віці
на українських землях письмо було, але про нього нам нічого не відомо,
крім того, що грек не вмів його читати. Арабський письменник
Ібн-ель-Недим розповідає в творі 987 р., що руси мають свої письмена,
які вирізують на дереві.

Треба думати, що князь Володимир справу охрещення свого народу перше
належно підготовив, а вже по тому став його виконувати. Цебто, ще перед
988 роком у Києві були й потрібне духовенство, й потрібні книжки,
показним числом одне й друге — свої. Крім цього, було привезено й
духовенство болгарське.

Історія свідчить, що в Києві, ще до офіційного охрещення, були вже
церкви. В договорі князя Ігоря з греками 944 (945) р. вже згадана в
Києві «соборна церква св. Іллі» над Ручаєм, край Хрещатика. а коли
церква «соборная», то були вже й інші церкви. Церква не може існувати
без богослужбових книжок, а тому сама логіка справи вимагає прийняти, що
книжки безумовно були в Україні вже в IX віці, і на той час припадає й
постання української літературної мови.

У всіх давніх народів, у тому числі й у нас, аж до середини XVI віку
панувала непохитна ідея, що мова церковна водночас є й мова літературна
даного народу. Для давнього часу обидві ці потребі, церковна й
літературна, майже покривалися, бо літературна мало виходила поза рамки
церковні. Ось тому на той час в Європі літературною мовою скрізь була
мова латинська, а в слов’ян нею стала мова церковнослов’янська, в основі
своїй болгарська. Греція, ширячи християнство, нікому своєї грецької
мови не накидала, але несла його звичайно рідною мовою хрещеного народу,
чим вона й відрізнялася від Риму, що по своїх церквах скрізь
запроваджував мову латинську.

Отож, мовою нашої церкви, а разом із тим мовою й нашої початкової
літератури, стала мова «слов’янська». Що ж це була за мова? Як я вже
говорив, частина потрібних для Богослужб книжок у нас була своя, але
більшість їх певне була взята з Болгарії. Цебто, треба припускати, що
нашою першою літературною мовою стала мова болгарська, чи «словенська»,
як тоді вона звалася. Але це не була зовсім чужа нам мова, нашому
народові не зрозуміла, — вже Початковий наш Літопис сильно підкреслює,
що «словенеск язик і руський — один», а це сильне свідоцтво, що наша
початкова церковна й літературна мова була в нас мовою зрозумілою.

Частина перекладів, що була в нас у X столітті, напевне перекладена була
нашою стародавньою мовою, що звалася тоді мовою руською. Костянтин і
Мефодій реально знали кілька слов’янських народів, а тому в своїх
перекладах пильнували перекладати так, щоб вони були зрозумілі для
всього слов’янського світу. Слов’яни, а в тому числі й ми, довгий час
жили по Дунаєві*, були в близьких стосунках між собою, а це й робило
слов’янську мову загально знаною, літературною всеслов’янською. Ось тому
й Св. солунські брати, Костянтин та Мефодій, перекладаючи, безумовно
мали заміри всеслов’янські, бо в IX віці слов’янські народи ще легко
розуміли один одного, хоч невеликі мовні різниці між ними й були.

Отже, наша початкова літературна мова, мова церковна болгарська, не була
в нас мовою зовсім чужою, — її добре розуміли. Крім цього, в давнину
була така звичка, що кожен описувач, переписуючи книжку, пильнував
зробити її зрозумілішою, а тому самовільно змінював і чужі форми, і чужі
слова на свої, цебто українізував їх, а це ще більше робило
«слов’янську» мову своєю й зрозумілою. А найголовніше, читалися ці
книжки по-своєму, цебто за своєю живою вимовою, наприклад, написане
исцЂли, тръгъ і т. ін. читалися: ісціли, торг, а така своя вимова робила
церковну мову живою й зрозумілою. Що це було так, свідчить про це й
сучасний стан наших говірок, по яких ще й досі позосталося таки багато
стародавніх «слов’янських» слів, напр.: метати, потяти, пудити, терем,
туга, яко, ректи, й т. ін., а також і форм, наприклад, у піснях: Виорем
нивку чорними орли, Вкрилося поле сизими орли, Прийшли панські слузік т.
ін.; пор. іще: абих, читалам, ходивесь, древо, враг і інші*.

Ось через усе це нашу стародавню церковну й літературну мову не можна
звати тільки мовою чужою болгарською, як це в нас звичайно роблять, — їх
треба звати мовою староукраїнською, під впливом якої росла й наша нова
літературна мова.

І зовсім правдиво пише проф. Ст. Смаль-Стоцький про цю нашу стародавню
церковно-слов’янську мову:

«Церковна мова з українською вимовою на Україні в своїй поукраїнщеній
формі уважалася своєю немов рідною мовою, бо мовою рідної української
Церкви, її навіть називали руською, цебто українською мовою. Тому мала
вона й великий вплив на склад і розвиток живої української літературної
мови в її початках».

До нашого часу дійшло немало писаних пам’яток ще з XI віку, наприклад
такі, як Святославові Збірники 1073 і 1076 рр., Слова Григорія Богослова
і т. ін., і всі вони показують, що наша українська мова вже мала свої
власні питоменні ознаки як окрема мова серед інших слов’янських мов.
Тільки тих питоменностей не було ще багато — було чимало спільного з
іншими слов’янськими мовами, чому тоді «слов’янська» мова легко
ширилася, як мова всеслов’янська, бо справді була соборним культурним
чинником для всіх слов’ян.

І в XI ж столітті в нас були вже видатні письменники, що плекали свою
літературну мову, наприклад, славний митрополит Іларіон (1051-1054),
Лука Жидята (1035-1059), Феодосій Печерський († 1074 р.), Нестор
Літописець (1057-1116), що написав т. зв. Початковий Літопис (до 1111
року), й т. ін. Ось зразок нашої літературної мови XI століття з
літописного запису преп. Нестора: Апостол Андрей «поіде по Дніпру горі,
і по приключаю Божію приде і ста под горами на березі. І заутра встав,
рече к сущим с ним учеником: «Видите гори сия? Яко на сих горах восіяєть
благодать Божія, імать і город велик бити, і Церкви многи імать Бог
воздвигнути». І вшед на гори сия, і благослови я, і постави крест, і
помолився Богу, і слізе с гори сея, ідеже послі же бисть Києв, і поіде
по Дніпру горі».

Як бачимо, мова нам зовсім зрозуміла, — це наша староукраїнська мова, на
той час літературна.

Треба думати, що вже з того найдавнішого часу була й окрема розвинена
народна українська мова. Церква наша вже в XI віці бореться з народними
піснями, а це вказівка, що вони були, а коли були, то не церковною ж
мовою. Знаємо, що ці пісні співалися й на княжому дворі; сам князь
Володимир говорив: «Руси веселіє пити», а пиття нерозлучне з піснями.

Князь Володимир Великий політично об’єднав увесь Схід, а тому культуру
південної Руси, цебто Київської Землі, він ширив на всі свої підбиті
народи. Християнство перше прийняв Київ і вже він поніс Віру Христову й
на північ. Письменність появилася так само найперше в Землі Київській, і
звідси помалу сунула й на північ. Церковна ієрархія осіла вперше в
Переяславі недалеко Києва, а незабаром — у самому Києві, і ця ієрархія
на початку була одна на весь Схід, а митрополит наш офіційно звався
«Митрополит Київський і всея Руси».

Отож, через політичну спільноту Сходу в XI віці витворювалася для нього
до певної міри й спільнота культурна: одна віра, одне письмо, одна
література, одна церковна й літературна мова. Але зараз по смерті князя
Володимира (†1015) ця спільнота розлізлася, й північ і південь на Сході
пішли своїми різними дорогами не тільки політично, але й культурно.
Наукові поміри черепів з XI віку вказують найвиразніше, що вже тоді
південь і північ етнографічно були різними, а ця різність мала
вироблятися довгі віки.

Ось через усе це не маємо наукових підстав твердити, ніби слов’янський
Схід за X-XIII віки етнологічно був один. Так не було, і вже того часу
існували українці, москвини й білоруси, як окремі народи, а їхні мови —
як окремі мови. Очевидно, не була ця окремішність велика, якою вона
стала трохи пізніш, але три мови Сходу мали виразні свої притаманні
ознаки вже в віці XI-му, і тому я розповідаю тут суцільну історію
української мови, як мови народу, зовсім окремого на Сході, народу Русь,
якого добре знають сусіди, греки, араби, німці й інші вже в IX-X віках
як народ півдня на Сході.

«Отче наш» з Київської Остромирової Євангелії 1056 р.: «….ть царствиє
твоє, да будеть воля твоя, яка на небеси и на земли. ХлЂбъ нашь
насущьный даждь намъ дьньсь, и остави намъ длъгы нашя, яко и мы
оставляемъ длъжъникомъ нашимъ, и не въведи насъ въ напасть, нъ избави ны
оть неприязни. Я…»

Від часу заведення в нас християнства, цебто з X віку, разом з першими
болгарськими книжками прийшов до нас і болгарський правопис. Він сильно
в нас защепився, і безконкуренційно панував аж до кінця XVIII ст., а де
в чому тримається ще й досі. Правопис цей не в усьому відповідав
потребам нашої мови, й де в чому затемнював живу вимову, наприклад,
буквами е, й, Ђ, г, s і ін., або такими чужими нам формами, як
прикметники на -аго й ін. На кінці XIV віку в Болгарії відбулася нова
правописна реформа, яку зробив там Тирновський Патріярх Євфимій; реформа
ця незабаром докотилася й до нас, вже з початком XV віку в нас запанував
цей новий Євфиміївський правопис, що продержався аж до появи граматики
Мелетія Смотрицького 5 1619 року.*

Неспокійний степ на нашому півдні й південному сході весь час непокоїв
українську людність. Року 1055-го появилися тут уперше половці, й
небавом розпочали безустанно шарпати Українську Землю. Через це в нас
завжди був певний еміграційний рух на захід, на Волинь та в Підкарпаття,
бо там було спокійніше від степу. Ці рухи все відбивалися й на нашій
мові, бо витворювалося соборне розуміння її й згладжувалися гострі
різниці. Був також рух і на північ, у залісся, але там наша людність
попадала в зовсім інші чужі мовні й звичаєві обставини й
винародовлювалася.

Степові кочовики змушували українську людність кидати південь.
Українська колонізація ще на початку XI віку йшла далеко на південь та
на південний схід, аж до Озівського моря, де знаходилось наше
Тмутороканське князівство, але року 1094-го його вже захопили половці.
Таким чином страчені були великі південні простори, й границя
Української Землі перенеслася аж під Переяслав. Людність подавалась на
всі боки. Звичайно, всі ці колонізаційні рухи відбивалися й на нашій
мові, згладжуючі її гострі говіркові різниці.

6

??Т?6

t

o

???В XII-му столітті українська літературна мова вже сильно зросла й
помітно виділилася посеред інших слов’янських мов. Появляються вже й
цікаві пам’ятки, писані доброю літературною мовою, часто трохи відмінною
від мови церковної, наприклад, «Поучення дітям» князя Володимира
Мономаха (1053-1125), або «Хожденіє ігумена Даніїла» (десь 1093-1113),
обидва переповнені живою мовою. Пишуть видатні наші письменники, такі як
Клим Смолятич (1147-1154), Кирило Турівський (1130-1182) й ін.,
написаний був і Київський Літопис (1111-1201). Клим Смолятич у своєму
Посланні твердить, що в Києві є гурт учених людей, «ім же єсмь
самовидець».

До нашого часу випадком тільки залишилося славне «Слово о полку Ігореві»
невідомого автора, написане 1187 року. Це чисто світський твір,
складений тодішньою українською літературною мовою, в якій повно живих
народних ознак.

Ось приклад мови з цієї пам’ятки: «На Немизі снопи стелють головами, на
тоці живот кладуть, віють душу от тіла. Немизі кроваві брезі не бологом
бяхуть посіяни, — посіяни ікостьми руських синов». Або ще приклад з
Плачу Ярославни:

«Ярославна рано плачеть Путивлю городу на заборолі, аркучи: О
Дніпре-Словутицю, — ти пробил єси каменния гори сквозі Землю
Половецькую, ти леліял єси на себі Святославові насади до полку
Кобякова: возлелій, Господине, мою ладу ко мні, абих не слала к нему
слез на море рано».

Як бачимо, зовсім зрозуміла нам мова, мова староукраїнська.

В XIII віці українська літературна мова ще більш покріпилася, як показує
така пам’ятка, як Моленіе Даніїла Заточника  з половини XIII віку, в
якому багато живого від народної мови; зріст мови бачимо і з творів
письменника Серапіона († 1275 p.). Найцінніша пам’ятка цього часу —
Галицько-Волинський Літопис (в Іпатієвому спискові роки 12011292), уже
переповнений і живими словами, і живими формами.

Але спокійний розвій української літературної мови був незабаром
припинений тією страшною руїною, яку принесли в Україну татари, що
вперше появилися були 1223 року й побили наших князів на р. Калці. На
якийсь час вони були пропали, але року 1237-го знову появилися, і року
1240-го взяли й зруйнували Київ. Татари ураганом пройшли всією Україною,
палячи й руйнуючи на своєму шляху все, що було можна. Українські князі
всі були пересварені між собою, й тому не змогли протиставитися татарам.
Україна сильно впала на силах, сильно впала й культурно.

Український народ розбігався по спокійніших країнах, а то й по лісах, а
це вело до помішання українських говірок, що тоді вже намітилися. В
старовину великої мовної різниці поміж українськими племенами ще не
було, але все ж таки говори наші давно вже позначилися. Ось тому наша
тодішня староукраїнська літературна мова була мовою соборною для всіх
наших племен. За час же татарської неволі українські племена були в
безпереривному рухові, а це провадило до стирання різких мовних їхніх
ознак, і до поширення головних мовних ознак по всій Українській Землі.

Від татарського погрому людність в Україні спочатку втікала на захід та
на північ, де було спокійніше. Але не треба думати, ніби того часу
Україна зовсім оголилася, бо цього не було: минав перший переляк, і
людність верталася на свої місця. Скажемо, великого відпливу людности на
північ не могло бути, бо там так само панували татари.

Татарський погром попалив нам більшість наших стародавніх пам’яток, а
тому ми маємо їх так мало, і взагалі сильно припинив нам розвій нашої
культури, а з тим припинив і спокійний розвій нашої літературної мови. А
все-таки мова ця росла й розвивалася, й за княжої доби X-XIII віків уже
добре усталилася й набрала собі певних форм.

Земля наша за Х-XIII віки знаходилася в жвавих зносинах не тільки зо
своїми сусідами, але взагалі з народами Сходу й Заходу, бо «Руська
Земля», цебто Україна, як твердив митрополит Іларіон іще в половині XI
віку, «відома й слишима єсть всіми коньци земли». Захід і Схід добре
знали Україну, вели з нею торговельні й дипломатичні зносини. Українські
княжі родини були в тісних зносинах з владущими родинами Європи. Взагалі
наші зносини з Європою були тоді жвавими, а це привело до того, що до
нашої мови з найдавнішого часу входили чужомовні елементи, особливо
східні, головно в словах.

Наші стосунки з греками відомі з найдавнішого часу, а особливо вже з
часу офіційного прийняття Християнства в 988 р. грецькі впливи на нашу
мову сильно зросли. До нашої мови увійшла в досить великому числі
грецька християнська термінологія, грецькі імена й дуже багато слів з
словника культури. Грецький вплив на українське духовне життя взагалі
був дуже сильний, у нас рано по школах навчалися грецької мови, й знання
цієї мови, особливо серед осіб духовних, цебто головних творців нашої
культури й літературної мови, було досить звичайне.

Заслуговує на увагу цікава риса в наших грецьких запозиченнях. Глибший
дослід показує, що ми переймали слова тільки для тих розумінь, яких до
того в себе не мали, напр.: Ангол, Літургія, амвон і т. ін. Але значна
більшість християнських розумінь увійшли до наших старих виразів,
змінивши тільки їхній зміст на християнський, наприклад: Бог, треба,
жертва, молитва, храм, піст, віра й т. ін.

Грецький вплив сильно позначився ще й тим, що він приніс нам вироблену
систему переймання чужих слів взагалі. З найдавнішого часу, як показують
наші пам’ятки, ми не мали звички вимовляти чужі слова з ґ та з ль, але
вимовляли їх по-своєму (цебто й по-грецькому): Платан, Іларіон, Лонгин,
грек, Іспанія, Ірина (а не Плятон, Іляріон, Льонгін, грек, Еспанія,
Ірена) й т. ін. Це так звана грецька система вимови чужих слів, і власне
вона сильно защепилася в нашій мові за княжих часів, і позостається в
народі панівною аж до часу теперішнього. Ця ж наша система була занесена
з Києва й на північ, до князівств Новгородського, Суздальського,
Московського й ін., і позостається там також аж до наших часів.

Сильні були на нашу мову й східні впливи, особливо тих кочових народів,
що займали наші південні степи, напр. печенігів, половців. А вже мова
татарська позоставила на нашій мові великий вплив, і то в різних
ділянках її, надавши нам слів, що живі в нас ще й тепер. Татарський
вплив на нашу мову не спинявся аж до кінця XVIII віку, бо вкінці татари
міцно засіли на Криму й сусідували з нами.

Знання мов, і східних, і західних не було рідкістю в давнину. Літопис
твердить, що батько Мономахів, Всеволод Ярославович (1078-1093), «дома
сідя, ізуміяше п’ять язик». Про хлопця, що дав знати про облогу Києва за
Святослава, Літопис додає, що він «бі умія печеніжьски». А вже татарську
мову багато знали в нас, а це приносило й татарські мовні впливи.

Про чужі впливи на українську літературну мову вже XII віку добре
свідчить нам, наприклад, «Слово о полку Ігореві» 1187 року. Так, у мові
«Слова» знаходимо багато слів східних, наприклад, тюрксько-монгольські:
бовван, кощей, оретома, харалужний, хоругов, япончиця; перське: тул,
арабське: чага, хозарське: каган. Багато слів прийшло від греків: кметъ,
кровать, оксамит, паполома, пардус, терем, шерешири; латинське:
коромола; німецьке: стрикус, скандинавське: стяг; угорське: сабля.
Цікаво, що жодних польських мовних впливів у «Слові» ще нема — видно,
культурно Україна стояла тоді дуже високо; але згадуються «сулиці
ляцькиї».

За княжої доби розпочалася в нас, за грецьким впливом, уже й діяльність
канцелярій, головно митрополичих, єпископських та княжих. З цих
канцелярій виходили різні писані акти, що звалися грамотами, головно в
справах надання земель монастирям, єпиокопіям і т. ін. Грамоти ці писані
тодішньою літературною мовою, але до них пробивається сильна жива течія
з мови народної. І з бігом часу літературна мова стала найбільше
творитися власне по різних наших канцеляріях. На жаль тільки, з давніх
грамот до нашого часу збереглося дуже мало.

Взагалі ж, за XII-XIII віки мова жива народна й мова церковна та
літературна вже помітно розходяться: церковна й літературна мова
тримаються старовини, а жива мова пристосовується до всіх широких вимог
біжучого життя. На полях наших давніх рукописів появляються т. зв.
ґлоcи, цебто пояснення живою чи «простою» мовою незрозумілих давніх
слів, а це вже вказує на глибше розірвання мов літературної й народної.
Уже Початковий Літопис скаржиться, що наші предки любили співати
«бісовьския пісні», а вони напевне були живою мовою.

2. Художня література як основа формування культури мови особистості

Художня література володіє безмежними можливостями для відтворення сфери
внутрішнього та формуванны культури мови особистосты. За умов, коли
немає можливостей для пізнання реального Іншого (усі носять
маску-імідж), дізнатися, що відбувається в його душі, що його непокоїть,
що завдає болю, а що робить щасливим, ыншим може стати літературний
персонаж.

Читання є творчістю під керівництвом автора (Ж.-П. Сартр), художнім
словом у процесі сприйняття тексту формуються почуття читача, він на
певний часовий відрізок позбувається себе й перевтілюється в Іншого,
живучи його почуттями й переживаннями.

Художній твір є паралельним світом, до якого читач добровільно
переноситься, втрачаючи себе, але повертається до реальності вже
багатішим, оскільки прожив разом з персонажем і його долю, вжився в
інший спосіб життя, інше бачення світу. У процесі читання відбувається
розширення духовного досвіду, конструювання свого «Я» читачем.

Таким чином, література виконує подвійну терапевтичну роль. По-перше,
постачає інформаційний матеріал про сферу внутрішнього, уможливлює
пізнання Іншого. А по-друге, надає елементи для формування самості
самого читача, тренує його здібності до трансценденції.

Мистецтво слова — це особлива організація художнього часу та простору,
що розкриває людині світ засобами епічних, поетичних і драматичних
творів. Художній зміст слова реалізується в мові художньої літератури,
яка здатна виховати особистість. Способи викликати враження в душі
читача І. Франко визначав як поетику твору літератури. Саме поетика
допомагає відійти від предметності буквального смислу слова, здійснювати
вплив на читача. Тому завдання слова в художньому тексті полягає не лише
в донесенні змісту до читача. Вона здатна впливати на внутрішній стан
того, хто його сприймає.

Проблема формування і розвитку культури мови як одного з напрямів
розвитку особистості вчителя завжди була актуальною починаючи з
найдавніших часів і завершуючи сучасними дослідженнями. Видатний
український педагог, психолог, філософ і дитячий письменник
В.О.Сухомлинський говорив, що мова вчителя – показник його педагогічної
культури, професійної майстерності. Якщо вчитель не володіє словом, то
він не може навчати любові. Зокрема він підкреслював: «Оволодіння
культурою слова – один з найважливіших показників загальної педагогічної
культури вчителя. Ми мусимо докладно володіти інструментом мислення» [6,
с 16] .

Формувати мовну культуру особистості потрібно насамперед на засадах
створення ситуації моральності, що передбачає унікальність бачення світу
завдяки збільшенню особистісного потенціалу. Визначаючи культуру мови,
тут варто мати на увазі такі два складники:

опанування нормами літературної мови;

формування уміння користуватися всіма мовними засобами в залежності від
умов, змісту, мети використовування.

Необхідний рівень культури мови особистості неможливий без високої
загальної культури. Загальна культура передбачає засвоєння системи знань
про морально-психологічну сутність особи як вищу цінність, а також
сформованість міцної власної позиції, що полягає в чуйному, терплячому,
поблажливому ставленні до людини взагалі, і до конкретної
індивідуальності зокрема. Показником мовної культури є не тільки широта
словникового складу, але й кількість уживаних слів. Як обмеженість
словника особистості, так і його багатослів’я є свідченням його
убогості. вміння особистості коротко, чітко і ясно донести інформацію
свідчить про високий рівень його мовної культури.Таким чином, другим
складним і важливим показником мовної культури є багатство словника,
мовних засобів вираження думки та вміння говорити стисло, коротко й
чітко.

Культура читання є невід’ємним компонентом мовної культури особистості.
Культура читання пов’язана із засвоєнням художніх, наукових, культурних,
спеціальних текстів. Вона є різновидом теоретичної діяльності, що
забезпечує формування синтетичних професійно-педагогічних знань.
Культура читання як засіб оволодіння культурою мови передбачає пізнання
світу, набуття та утворення нових смислів. Саме тому учителів доцільно
формувати вміння смислового аналізу твору – визначаючи його структури,
виділення головних думок тощо.

Наприклад, при вивченні ліричних творів у школі на перший план
виноситься поглиблена робота над словом, його значенням і різними
відтінками цого значення. Традиційна робота над мовою художнього твору в
школі зводиться до словникової роботи, у ході якої пояснюється лексичне
значення незрозумілих дітям слів. Такий підхід сприяє розширенню їх
словникового запасу, але повноцінне спілкування з мистецтвом вимагає
сприймання слова як засобу створення художнього образу, тобто сприймання
слова у відповідності з тією функцією, яку виконують у даному художньому
творі зображувально-виражальні засоби мови. Важливо навчити школярів
адекватно сприймати ті засоби, з якими вони зустрічаються у процесі
читання, проникати у структуру висловів, речень, фраз, усвідомлювати
авторський вибір слова й на цій основі відтворювати в уяві художній
образ.

Список використаної літератури

Левченко І. Нариси з історії укр. літ. мови першої пол. XIX ст. К. 1986;

Митр. Іларіон . Історія української літературної мови. — Вінніпег 1990;

Булаховський Л. Питання походження української мови. — К. 1999;

Плющ П. Нариси з історії української літературної мови. — К. 1985;

Білодід І., ред. Курс історії укр. літ. мови, І — II. К. 1985.

Тимошенко П. Хрестоматія матеріялів з історії укр. літ. мови, І — II.
К., 2001.

PAGE

PAGE 4

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *