.

Жанри красномовства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
627 3311
Скачать документ

Реферат на тему:

Жанри красномовства

У 1864 році в Російській імперії, до складу якої входила Україна, було
проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд
від адміністрації, закріпила виборність суддів, змагальність
кримінального процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і
захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів.
Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому
розвиткові й удосконаленню судової риторики.

З’являється ціле сузір’я талантів, серед яких і зірки з України:

Сергій Андрієвський, Микола Карабчевський, Микола Холева. До цього
сузір’я можна віднести й Анатолія Коні, мати якого була українка з
Полтавської губернії, а сам він з 1867 по 1870 p. працював товаришем
прокурора спочатку Сумського, а потім Харківського окружного суду.

Які ж основні особливості їхнього судового красномовства?

По-перше, це широта гуманістичного підходу до фактів, що розглядалися в
суді. На риторів дивилися як на виразників громадської совісті й моралі;

по-друге, вони були громадськими діячами і в буквальному, і в широкому
розумінні цього слова;

по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою (А.Коні, С.
Андрієвський, М. Карабчевський публікували свої романи, збірки віршів).

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий професійний
рівень, прекрасна загальна та юридична підготовка, знання кількох
іноземних мов. Вони дивилися на суд, як на «школу для народу», в якій,
за висловом Анатолія Коні, «повинні виноситися Уроки служіння правди і
поваги людської гідності» .

Сергій Аидрієвськнй (1847—1918). Народився в Катеринославі. У 1865 році
з золотою медаллю закінчив курс у місцевій гімназії і вступив на
юридичний факультет Харківського університету. Після його закінчення в
1869 році працює в прокуратурі Харківської судової палати, потім слідчим
в м. Карачеві, товаришем прокурора Казанського окружного суду. В 1873
році, за безпосередньої участі А. Коні, з яким був близький по спільній
роботі в Харківській судовій палаті, Сергій Андрієвський переводиться
товаришем прокурора Петербурзького окружного суду. Працюючи в
прокуратурі столиці Російської імперії, він зарекомендував себе
першокласним оратором, одним з провідних державних звинувачів
(обвинувачів).

Коли в 1878 році готувалася до слухання справа Віри Засулич, яка
звинувачувалася в замаху на вбивство Петербурзького городоначальника
генерала Трепова, Андрієвському запропонували виступати звинувачем у
процесі, однак він відмовився брати участь у цьому процесі. Самостійний
у своїх міркуваннях, сміливий у поглядах, молодий правник поставив умову
надати йому право в своїй промові визначити громадську оцінку вчинку
Трепова І його особистості. Зрозуміло, що адміністрація на таку вимогу
не погодилася. Більше того, після розгляду справи В. Засулич
Андрієвський був звільнений у відставку. Однак А. Коні підшукав своєму
другові місце юрисконсульта в одному з Петербурзьких банків, а потім
рекомендував до вступу в адвокатуру. Уже перший процес, в якому виступав
Андрієвський, створив йому репутацію сильного адвоката. Промова у справі
Бекер принесла репутацію одного із найблискучіших риторів і популярність
за межами Російської імперії.

В основу судової промови Андрієвський завжди висував особу підсудного,
умови його життя, внутрішні мотиви злочину. Він не відзначався глибоким
всебічним аналізом матеріалів справи, недостатньо надавав уваги
висновкам попереднього слідства. «Не будуйте вашого рішення на
доказаності його вчинку, — говорив він в одній справі, захищаючи
підсудного, — а загляньте в його душу і в те, що неминуче призвело
підсудного до його способу дій».

Сергій Андрієвський — майстер психологічного захисту, оригінальний
ритор, самостійний, з яскраво вираженою творчою індивідуальністю. Уміло
користувався влучними порівняннями, часто вживав гострі зіставлення.

У своїй книзі «Драми життя. Захисні промови» С. Андрієвський пише:
«…Взагалі ж для кримінального захисту, не рахуючись з видатними
обдаруваннями, скоріше за все, корисні освічені, розумні, щирі, добрі
люди, а менш за все потрібні казуїсти, або ж порожні фразери, які
самовдоволено пропонують публіці пошарпані квіти красномовства».

А ось ще один витяг із цієї книги, який засвідчує житєве і професійне
кредо автора: «Якось у Вільні, один з приятелів мого клієнта, після
дебатів сказав мені: «Що б про вас не думали, але кожен, хто слухає вас,
мимоволі відчуває: ця людина говорить правду. t ні від кого іншого я не
чув відгуку більше для мене цінного, більш відповідного тому, чого я
завжди прагнув».

Промовиста деталь. У романі «Хождение по мукам» прообразом чоловіка Каті
адвоката Миколи Івановича для Олексія Толстого був саме Сергій
Андрієвський.

Досить успішно Андрієвський займався і літературною діяльністю. Він
часто друкувався у «Вестнике Европы». У книзі «Литературные чтения» за
1881 рік опубліковано ряд його творів — критичних статей про Некрасова,
Тургенева, Достоєвського, Баратинського. Опубліковано дві збірки його
віршів. А згадувані вже судові промови Сергія Андрієвського ще за його
життя витримали п’ять видань. У 1997 році відзначено 150-річний ювілей
від дня народження цього видатного українця, про якого в Україні нині,
окрім фахівців, мало хто й знає. Видання його праць в українському
перекладі стало б добрим початком у справі заслуженого повернення в
Україну цього доброго імені Анатолій Коні (1844—1927). Народився в
Санкт-Петербурзі в інтелігентній сім’ї; батько — викладач історії в
гімназії, доктор філософії, мати — актриса і письменниця. 1865 року
Анатолій Коні закінчив юридичний факультет Московського університету.
Починав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім —
товаришем прокурора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе
увагу громадськості як сміливий, об’єктивний звинувач.

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петербурзького
окружного суду, а через шість років призначається головою столичного
окружного суду — першого суду Російської імперії. Як голова суду
пов’язав своє ім’я з одним із найвідоміших політичних процесів того часу
— процесом Віри Засулич.

Олександр П, висока судова адміністрація вимагали від голови суду
винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуворішого. Проте А.
Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв
незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич закінчився
виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства.
«Вигнати» із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і
Коні переводять у цивільну колегію «воювати з паперами». А його
покровителя — міністра юстиції графа Палена було звільнено «за недбале
ведення справи В. Засулич».

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за
іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсного статського
радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором,
членом Державної ради ‘. В 1888 році він знову в Україні, в Харкові,
керує слідством у справі про аварію царського потягу в районі ст. Борки.
Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно вчений
ступінь доктора кримінального права за сукупністю робіт.

У 1917 році указом Тимчасового уряду А. Коні призначено головою
касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором
кафедри кримінального судочинства Першого Петроградського університету,
професором Інституту живого слова — унікального навчального закладу, де
готували судових ораторів, спеціалістів з мистецтва мовлення,
письменників, акторів. На той час лише в Оксфордському університеті
існувала кафедра поезії.

До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російської імперії
А. Коні (разом з Л. Толстим, А. Чеховим і В. Короленком) був обраний
академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії
наук, вісьмома орденами царського уряду, причому перший орден Святого
Станіслава II ступеня з імператорською короною отримав у 24 роки в
Харкові, останній орден — Олександра Невського — у віці 71 рік. За
архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних,
медичних, філологічних та інших товариств.

У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення
легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петербурзі поряд з
могилами І. Тургенева, Ї. Гончарова, М. Салтикова-Щедріна. На могилі
зберігся надпис: «Мыслил, чувствовал, трудился».

Про Анатолія Коні написано багато, всі відзначають його прекрасне
ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по
праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм слова», як його
називали сучасники, t така оцінка беззаперечна.

Протягом 1966—1969 pp. у Москві видавництвом «Юридическая литература»
було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця «Судові
промови», що вперше вийшла 1888 року і де зібрані звинувачувальні
промови, напутні слова присяжним засідателям, касаційні висновки,
витримала кілька видань. А. Коні залишив багато корисних порад і
рекомендацій судовим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката
логічності, глибокої аргументації, об’єктивного і обгрунтованого розбору
доказів.

Сучасники відзначали, що навряд чи існував тоді звинувач більш
небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри,
відсутності натяжок і односторонності, ніж А. Коні. Він завжди глибоко
вивчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки робив рідко. Сила
ораторського мистецтва А. Коні проявлялась і в тому, що він умів
показати не лише саму подію, але й ті умови, які до неї призвели. У Коні
дар психологічного аналізу поєднувався з даром художника слова. Його
промова була багата образами, порівняннями, узагальненнями, влучними
зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало
слухачів.

Микола Карабчевський (1851—1925). Народився в Херсонській губернії.
Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської реальної гімназії
вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, який у 1874
році успішно закінчив із отупінню кандидата права.

Не отримавши посвідчення про благонадійність, яке вимагалося для роботи
в установах міністерства юстиції, Микола Карабчевський вступає до
адвокатури Петербурзької судової палати. Досить швидко завоював
популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у
багатьох «гучних» процесах: про інтендантські зловживання під час
російсько-турецької війни (кримінальна справа розглядалася особливим
присутствієм Петербурзького Військово-окружного суду); на захист Ольги
Палем, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських;
мултанських вотяків, у вирішенні долі яких активну участь брав його
земляк, письменник В. Короленко; широку популярність набула його промова
у справі про катастрофу пароплава «Володимир», захисні промови з
політичних справ.

Захисні промови Миколи Карабчевського переконливі, впевнені, пристрасні.
Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування, досить
активним був на судовому слідстві. Умів показати помилки і вади
протилежної сторони.

У 1894 році М. Карабчевський проголосив знамениту промову у справі
Сазонова, який звинувачувався в убивстві міністра внутрішніх справ
Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголосив: «Панове судді! Мабуть
бомба, яку кинув Сазонов, була наповнена не динамітом, а гнівом
народу!». Тут його перебиває головуючий: «Це крамола». Але М.
Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: «Так думав Сазонов».

Інтереси Миколи Карабчевського були надзвичайно багатогранними: активно
займався наукою, публіцистикою, критикою, художньою прозою і віршами.
Його літературні твори опубліковані у збірнику «Піднята завіса».
Окремими виданнями вийшли дві фундаментальні праці — «Около правосудия»
(СПб., 1902) і «Промови» (М., 1916). Редагував журнал «Юрист».

Помер Микола Платонович за кордоном в еміграції.

Микола Холева (1858—1899). Народився в м. Керчі Таврійської губернії.
Після закінчення курсу місцевої класичної гімназії вступив на юридичний
факультет Санкт-Петербурзького університету. З 1881 p. працює в
адвокатурі при Петербурзькій судовій палаті.

Характерною особливістю для Холеви як адвоката є рідкісна сумлінність і
виняткова працьовитість. Він завжди багато уваги приділяв детальному
вивченню справи, всіх її обставин. Його промови — це результат великої
попередньої праці і ґрунтовної підготовки до процесу. Для адвоката не
існувало дрібниць в обставинах справи. Будь-який факт — суттєвий чи
другорядний — не проходив повз його уваги. Промови чіткі, послідовні.
Доти, поки не закінчував всебічного розгляду одного питання, він не
переключав своєї уваги на щось інше.

Промова в справі Максименка дуже добре відбиває особливості ораторського
обдарування Миколи Холеви. В ній плавно і послідовно висвітлюються всі
події справи. Аналіз доказів вичерпний і всебічний. Дуже ґрунтовний
розбір висновків експертів. У захисній промові відсутні відступи з
питань, що не стосуються справи. В інших промовах, наприклад у справі
про катастрофу пароплава «Володимир», вдало використано
літературно-художній опис окремих подій, образні порівняння.

Микола Йосипович займався літературною роботою. Брав участь у виданні
журналів і газет, працював секретарем комісії із збирання юридичних
звичаїв при етнографічному відділенні Географічного товариства.

Микола Криленко (1885—1938). Народився в селі Бехгеєво Смоленської
обяасті (Росія) в сім’ї політичного вигнанця з України. 1914 року
закінчив юридичний факультет Харківського університету. В 1917 році —
Верховний головнокомандуючий і нарком у військо-вих справах. З 1918 року
працює в органах юстиції, організовує судові і прокурорські органи.
Згодом — Голова Верховного трибуналу при ВЦВК, прокурор Російської
Федерації. Народний комісар юстиції СРСР, державний звинувач з
найбільших політичних процесів, завідувач кафедрою кримінального права
Московського інституту радянського права.

Микола Криленко був прикладом умілого і глибокого сполучення юридичного
і психологічного аналізу обставин справи. Майстерно володів усіма
прийомами полеміки, звертав особливу увагу на суспільне і політичне
значення справи. Письменник Л. Шейнін писав про Криленка, що він був
«оратором незабутнім».

Роман Руденко (1907—1981). Народився у місті Носівка Чернігівської
губернії. Закінчив Московську юридичну школу і Вищі юридичні курси при
Всесоюзній правовій академії в 1941 році. У 1944— 1953 pp. — прокурор
УРСР, а з 1953 p. — Генеральний прокурор СРСР. Почесний доктор
юридичних наук університету ім. Гумбольдта (1960), Празького
університету (1966).

Виступав із звинувачувальними промовами на відомих міжнародних процесах:
у справі по звинуваченню головних німецьких військових злочинців у
Нюрнберзі; справі американського льотчика-шпигуна Ф. Пауерса.

Роман Руденко проголошував свої промови яскраво, сильно, глибоко
аналізував міжнародну обстановку і політичне значення справ, які
розглядалися. Був об’єктивним не тільки в дослідженні обставин справи,
але й особи підсудного. Його заключна промова як головного звннувача на
Нюрнберзькому процесі була подією великої політичної значущості. У
другій частині книги подається текст цієї промови.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020