РЕФЕРАТ
На тему:
Види красномовства та сфери його застосування
Розрізняють декілька видів красномовства: суспільно-політичне,
академічне, судове, церковне, дипломатичне, військове, ділове.
Суспільно-політичне красномовство — «»- виступ оратора, що виражає
інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз’яснює якусь
суспільно-політичну ситуацію.
Суспільно-політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу
або гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи,
коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а
й силою переконання.
Справжньою колискою політичної культури і батьківщиною політичного
красномовства стала антична Греція (слово «політика» походить від
грецького — місто). Політичне красномовство формується на ґрунті т.зв.
епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот та
панегірично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між
красномовством епідектичним та політичним. Так, Демос-фен був яскравим
представником епідектичної урочистості й, водночас, гостроактуальним
політичним оратором. Після македонського завоювання активність
політичних сил знизилася, що призвело до швидкого занепаду політичного
красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку. Словом
оратора на агорі (місце публічного зібрання афінян, афінське віче)
вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних ініціатив, долі цілих
країн і народів.
Політичне красномовство, як правило, пов’язане з соціальним
розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів і партій.
Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тієї чи
іншої проблеми, але сама проблема залишається надособистісною. Це
визначає підвищену ідейність політичної промови. У нинішній Україні, де
змагаються за владу більше сотні політичних партій, ідейний спектр
політичної промови вельми строкатий, що відбиває складність та
багатобарвність духовного життя українського громадянина.
Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни
позицій, використання політичної програми в особистих інтересах, а часом
і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує
оманливо легкі рішення, аби домогтися бажаної політичної мети. Проте
відповідальність політичного оратора дуже велика, адже політичний оратор
мобілізує до активної діяльності тисячі людей і його слово дуже легко
стає дією. Політична культура виховується століттями; вміння вести
політичну боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента не
з’являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в
Україні переконливо свідчить, що оратор-політик мусить терміново вивчати
основи ораторського мистецтва, починаючи хоча б з доброго знання
державної мови.
Політичне красномовство диференціюється на такі основні жанри: політична
промова, доповідь, виступ, огляд, бесіда. Вони різняться більшим чи
меншим обсягом та вагомістю змісту. Наприклад, політична доповідь
виголошується звичайно на партійних засіданнях й окреслює стратегію
політичної діяльності даної партії. Політичні виступи можуть проводитися
в підвідомчих даній партії осередках освіти, дитячих закладах типу
скаутських чи піонерських і розрахована на ліквідацію політичної
безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти
свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ чи промову ми
часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо — наприклад, виступи
депутатів у Верховній Раді.
За сферою функціонування політична промова диференціюється на
парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою,
революцій або соціальних перетворень широке розповсюдження знаходять
мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає
інтерес до парламентського красномовства. У наш час швидко розвивається
як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що
підтримання бойового духу, патріотичних почуттів неможливе в умовах
воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні
випадки, коли слово було рівноцінне зброї.
Особливого значення політичне красномовство набуває в умовах широкого
тиражування його засобами масової комунікації — преса, радіо,
телебачення. Академічне красномовство — це ораторська діяльність
науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження,
популяризує досягнення науки.
Сфера його застосування — шкільна (різних рівній) та наукова аудиторія.
Слово походить від грецького «акабеміа» — так називалися сади, що
начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим почали називати
філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості. У Європі
академічне красномовство динамічно розвивалося в середньовічних
університетах. Тоді воно існувало в лоні схоластики, яка успадкувала від
античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були
домінуючими формами). Але особливого розквіту воно набуло в після
ренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей,
почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його.
Ускладнилася робота вищої та середньої шкіл, виникала наукова педагогіка
(Ян Амос Коменський).
В Україні зародження академічного красномовства пов’язане з
функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча
тут теж були дуже відчутні релікти схоластики. Згодом воно розвивається
у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський т.
ін).
Видатними представниками українського академічного красномовства були
М.Максимович, М.Костомаров, В.Єрмаков, Феофан Прокопович.
Головні риси академічного красномовства — доказовість бездоганна
логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності,
термінологія. Наука, як відомо, є точним описуванням реальних,
матеріальних явищ світу. Наукове описування цих явищ в усному слові і
живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових
досліджень мусять бути донесені до громадськості (не кажучи вже про
студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас
школярі та студенти мусять опанувати мову науки, її термінологію та
спосіб викладення. Звичайно ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний
складності об’єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед
професійною аудиторією часто важко доступні навіть молодим ученим, не
кажучи вже про школярів. Адаптованості матеріалу до свідомості учнів
сприяє використання різноманітної наочності, в першу чергу — із
застосуванням технічних засобів.
До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове
повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на
семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.
Лекція — основний жанр академічного красномовство. Це монологічний вид
виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог
викладача без зворотного зв’язку з аудиторією. Аудиторія повинна не
тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна
система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає
готових оцінок, а розглядає різноманітні точки зору, які існують у
науці, що можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес
слухачів до матеріалу та їх розумову активність.
У рамках кожної наукової дисципліни можна формувати цикл лекцій, які
відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та
дозованості навчання (еступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже
важливо, щоб лектор пов’язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції
можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба
пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).
Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових
комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма
пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу.
Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми
діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію,
обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь
— стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор
пов’язаний законами писемної форми — він не може жестикулювати,
висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може
вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів
включно.
Судове (юридичне) красномовство — це ораторські ви ступи юристів,
підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій
законодавства.
Судове красномовство виникло в Давній Греції як апології — промови на
захист самого себе, що їх писали для населення логографи -софісти. Тоді
не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства.
У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. В
античні часи роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю
полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися
людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши
його красномовно передсудом. Логографи-софісти постали внаслідок того,
що не всі вміли себе оборонити. Інколи, правда, замість звинуваченого
дозволяли виступати іншій особі, але обов’язково громадянину цієї
держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому
прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки
зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником,
якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ
та висновки були типовими шаблонами.
Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це
складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор,
адвокат, свідки і т.д. Античний «захист самого себе» поступився
всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне
слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої
інстанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество
справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто
того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово у
процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку.
Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити
її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення. Судова
промова — це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і
присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи,
в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.
Цікаво, що в одній з праць російського автора П.Сергеіча
(Пороховщикова), створеній на рубежі ХІХ-ХХ ст. («Искусство речи на
суде»), юридичне красномовство розглядалося не лише як підготовка
промоїні для судового засідання (юридична оцінка дій, моральна оцінка
злочину, допит свідків, експертиза та ін. становлять тут лише матеріал
для промови). Автор наголошує на потребі вирішення загально риторичних
питань: про чистоту мови; про її ясність; про непотрібність витончених,
заплутаних зворотів; про пафос; про увагу слухачів; ціла глава — «Квіти
красномовства» присвячена мовним прикрасам (антитеза, метафора,
порівняння і т.д.).
«Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами
ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність;
спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку
слухає суд); підсумковий характер судової промови».
У суді виступають з промовами прокурор (обвинувач) та адвокат
(захисник). Звичайно визначають прокурорську (звинувачувальну) та
адвокатську (захисну) промови. Крім того, у судових суперечках часом
беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний
позивач і цивільний відповідач (або їх представники); потерпілий та його
представник, нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть
виступати його близькі родичі, опікуни або піклувальники.
Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку
злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів.
Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність
підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі,
які допомагають об’єктивно змалювати стан справи. Судова промова
ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та
присутніх у залі суду громадян.
Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напуття, коментування
Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.
Основним жанром церковного ораторства є проповідь — коментар до Біблії
(хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій
нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та
інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політичний чи
інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний
зв’язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського,
світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя
служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить
«ілюстрацією» для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.
У церковній практиці здавна усталилося читання Нового Завіту відповідно
до річних свят та повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві,
починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, які в сумі своїй
підпорядковані розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного
Об’явлення. В усьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток
ідеї. Саме тому священик мусить чітко усвідомлювати, який з моментів
цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов’язаний з
тим, про що говорилося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує
розуміння проповіді наступної, що виголошуватиметься потім.
Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним
календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор
позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в
галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він
мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до
людини.
Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово
з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи
цікавої ситуації.
Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його
застосування. Пишні церемонії, які відігравали велику роль у житті
античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте
красномовство, згідно з античними класифікаціями, часто ідентифікували з
політичним.
Урочисте красномовство від початку містило в собі жарти й іронію. Так,
Горгій виголосив промову на «захист» міфологічної героїні Єлени, яка
зрадила свого чоловіка Менелая, що й спричинило Троянську війну:
виявляється, Єлена, що втекла від чоловіка з Нарисом, не заслуговує на
осуд… Захист ґрунтується на софістичній тезі, що істина — річ
«відносна»…
У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство
(«Нікомахова етика»), яке називали тоді гомілетикою (пригадаймо:
грецький письменник римської пори Плутарх в «Застольних бесідах» називає
гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бенкету).
Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній
формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам’яті
афінських синів, що полягли в бою). Віршова форма утворила в цій сфері
особливий жанр лірики — епітафію («У цій бо могилі лежить рятівник
Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро»).
Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не лише у вирі
подій сьогодення, а живилося епідектичним та політичним красномовством:
це природно, бо політика й побут інколи невловимо переходять одне в
одне.
Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови,
привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне)
слово. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тієї чи іншої
особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за
своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є
ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає
певний відбиток на стиль промови.
Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються
заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають
обов’язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми
побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічна основа тут може
бути послаблена; панує емоційна стихія. Ораторові не обов’язково
демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати істини
релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне
слово). Зате оратор щедро черпає при клади з життєвого матеріалу, з
фольклору (наприклад, стихія анекдота). Стиль може бути від
урочисто-величального (наприклад, на похороні) до «зниженого».
Важко класифікувати численні приклади гострого та переконливого слова в
побуті: це може бути «дискусія» про ціну краму на базарі, сварка двох
сусідів чи залицяння хлопця до дівчини. Але очевидно, що сфера
застосування красного слова тут справді безмежна.
ЛІТЕРАТУРА
Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.
Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей.
– К., 2000.
Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.
“Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст.
168-192, всього 310 ст.
С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа»,
1999 р.;
М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції»,
Москва, «Художня література», 1985 р.;
«Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.
Історія красномовства. – к., 2000.
Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
