.

Священики-мученики: репресії проти православного духовенства на Закарпатті (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
151 1869
Скачать документ

Реферат на тему:

Священики-мученики: репресії проти православного духовенства на
Закарпатті

Одним із найбільш трагічних періодів в історії християнської церкви на
Закарпатті були 1940–1950 рр. XX століття. Войовничий атеїзм, який
намагалася втілити у життя КПРС, оголошувався державною ідеологією.
Існування альтернативного світобачення заборонялося, проти нього
боролися каральні органи. Щоб послабити й усунути вплив церкви та
духівництва на суспільну свідомість, радянський режим вдався до
репресій. Під приціл органів потрапили представники всіх релігійних
культів, зокрема й православної церкви.

Необхідно зауважити, що незважаючи на важливість досліджуваної проблеми
та її актуальність у зв’язку з реабілітацією радянських жертв, тема
репресій проти священиків православної церкви на Закарпатті є
малодослідженою. Особливу увагу привертає книга О. Довганича та О.
Хланти, де автори на матеріалі багатьох джерел висвітлили питання
радянських репресій на Закарпатті проти духівництва греко-католицької,
православної, римо-католицької та інших церков [1].

Джерельною базою пропонованої публікації стали документи, що
зберігаються у фондах архіву Управління Служби Безпеки України в
Закарпатській області й монастирських архівів.

Першою жертвою радянської влади серед православного духовенства на
Закарпатті став колишній адміністратор Мукачівсько-Пряшівської
православної єпархії ігумен Феофан (Сабов). 14 червня 1946 р. у с.
Затишне (Тошнадь) Берегівського р-ну Закарпатської області ігумена
Феофана та його брата о. Петра було вбито радянськими солдатами. В
архіві Свято-Миколаївського монастиря с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну
автор виявив книгу-рукопис, у якій подано 63 біографії ченців, які
проживали в монастирі у 1920–1950-х роках. Серед них знаходимо й деякі
факти з життя ігумена Феофана. Народився він 27 вересня 1905 р. в с.
Іза, на 18 році життя вступив послушником до монастиря. Освіту здобув у
монастирській школі в Раковіце і у духовній семінарії у Бітолі (Сербія),
після чого працював священиком у ряді сіл області [2]. У 1941 р. у
зв’язку з від’їздом єпископа Володимира (Раїча) призначений
адміністратором єпархії. У 1944 р. очолював делегацію православного
духовенства до Москви, з проханням переходу православної церкви під
юрисдикцію РПЦ [3].

В історичній науці існують дві версії щодо вбивства ігумена Феофана.
Дехто говорить про сплановану акцію НКДБ [4], інші твердять, що це був
звичайний злочин військових [5]. Будемо схилятися до другої версії, яку
підтверджує стаття в газеті «Закарпатська Україна» від 26 липня 1946
року. У статті «Із зали суду. Вбивць до розстрілу» вказувалося:
«Військовий трибунал н-ської частини у складі головуючого гвардії
підполковника юстиції тов. Гончарова, членів трибуналу молодшого
лейтенанта тов. Кривошеїна, рядового тов. Чистяго, при секретарі —
гвардії молодшому лейтенантові тов. Максимові, розглянув у відкритому
судовому засіданні у присутності 2,5 тис. селян справу про вбивство
братів Сабових, мешканців с. Тошнадь Берегівського р-ну. Перед
трибуналом стали звинувачені: Пушкар Григорій Васильович, Ванюшкін
Володимир Петрович, Коровій Андрій Семенович, Сергеєв Петро Юхимович,
Дергач Михайло Михайлович. Вони зробили злодійський вчинок — вбивство з
метою пограбування братів Сабових Феофана і Петра. Безпосередніми
вбивцями були Пушкар і Ванюшкін. Розглянувши справу, військовий трибунал
засудив до розстрілу Г. Пушкаря і В. Ванюшкіна. Інші підсудні, як
безпосередні підсобники здійсненого злочину, засуджені до різних строків
тюремного ув’язнення від 8 до 10 років. Селяни, які були присутніми на
процесі, гарячими схваленнями зустріли вирок військового трибуналу» [6].
Поховали братів 18 червня 1946 р. на кладовищі Липчанського монастиря
[7].

Із кінця 1944 до 1956 р. за антирадянську пропаганду й агітацію було
засуджено 11 православних священиків та монахів. 23 листопада 1944 р.
службою «Смерш» в Хусті був затриманий священик Є. Якуб. У постанові на
арешт вказувалося, що Є. Якуб у травні 1944 р. у Хусті був завербований
німецьким офіцером контр-розвідувального органу «Абвертрупп» в якості
агента і співпрацював із ним до жовтня 1944 р. [8]. На допиті 23
листопада 1944 р. Є. Якуб повідомив, що він народився 1897 р. у с. Довге
Іршавського р-ну. Під час Першої світової війни перебував на
Італійському фронті, після демобілізації в 1917 р. працював чиновником в
окружному управлінні. У 1923–1924 рр. навчався у духовній семінарії в
Празі, у 1924–1931 рр. працював священиком. У 1931 р. призначений
секретарем празького архієпископа Савватія (Врабец). Із 1939 по 1941 р.
— чиновник єпархіального управління в Хусті [9].

На допитах Є. Якуб відкидав звинувачення в резидентській діяльності,
наголошуючи на тому, що співпрацював із німцями під загрозою арешту. 23
березня 1945 р. «Смерш» передав справу Є. Якуба опергрупі першого
управління КДБ УРСР у м. Ужгород. Після додаткового розслідування слідчі
прийшли до висновку, що матеріалів для передачі справи до суду
недостатньо. 28 січня 1945 р. затримання як запобіжний захід було
змінено на підписку про невиїзд [10]. 9 березня 1945 р. Є. Якуб помер.
За відсутності складу злочину прокуратура припинила справу, 15 жовтня
1992 р. його реабілітували. На початку квітня 1947 р. у Будапешті
радянські органи держбезпеки заарештували протопресвітера М. Попова,
який у 1941–1943 рр. був адміністратором православної церкви Угорщини й
Закарпаття. Його звинуватили у співпраці з фашистами та агітації проти
СРСР. М. Попов народився 1 липня 1888 р. у станиці Павлов-ській
Хоперського округу Донської області. У 1910 р. закінчив семінарію в
Новочеркаську, того ж року прийняв сан священика, після чого він став
служити в станиці Сершевській [11]. Під час Першої світової війни
перебував у складі 9-го Донського кавалерійського полку та в інших
військових частинах. Після Жовтневої революції в Росії перейшов до Білої
армії. У березні 1920 р. в Євпаторії вступив до військ генерала
Врангеля, де працював полковим священиком. На початку листопада 1920 р.
із залишками врангелівських військ евакуювався до Константинополя. У
1921–1928 рр. М. Попов проживав у болгарському місті Ломеч, де виконував
обов’язки військового та парафіяльного священика. 19 квітня 1928 р.
переїхав до Будапешту, і за наказом митрополита Євлогія (Георгієв-ський)
зайняв приход у білоемігрантській колонії [12]. У 1932 р. М. Попова
заарештували угорці, інтернували. Спочатку він проживав у Хайдунамаші, а
з 1935 р. у Дебрецині. М. Попов займався журналістикою, працював
лектором у місцевому університеті й навчався на філософському
факультеті. У 1938 р. отримав угорське громадянство. За дорученням
міністерства культів Угорщини М. Попов налагодив тісні зв’язки з
архієпископом Савватієм та його прихильниками на Закарпатті, з метою
створення автокефальної православної церкви в Угорщині. 26 вересня 1940
р. архієпископ Савватій видав наказ, згідно з яким М. Попова було
призначено адміністратором православної церкви в Угорщині, йому
надавався сан протопресвітера [13]. 12 квітня 1941 р. регент Угорщини М.
Хорті призначив М. Попова «адміністратором грекосхідних угорських та
грекосхідних русинських церковних частин» [14]. Наприкінці 1943 р. серед
православного духовенства на Закарпатті розпочинається боротьба за
усунення М. Попова з посади адміністратора.

9 вересня 1947 р. Закарпатський обласний суд засудив його до 25 років
виправно-трудових таборів. Для відбуття покарання М. Попова відправили
до Воркути, Комі АРСР. 19 жовтня 1955 р. із табору Мордовської АРСР він
написав скаргу до Москви, де повідомляв, що у вересні того року його
було достроково звільнено, клопотався у справі повернення до Угорщини
[15]. Даних про повернення в Угорщину М. Попова не виявлено і подальша
його доля невідома. Реабілітований у 1992 році.

1 вересня 1948 р. було заарештовано священика Г. Бедзіра, 1900 р.
народження, із с. Чумальово Тячівського р-ну. У 1923 р. закінчив
богословські курси в с. Буштино Тячівського р-ну. Із того часу служив
священиком у різних селах району. Із 1936 р. проживав у с. Свобода
Берегівського р-ну, де за угорського режиму виконував обов’язки
уповноваженого сільського комітету [16]. Під час обшуку в нього виявили
фотоапарат, бінокль, друкарську машинку й декілька книг. Г. Бедзіра
звинувачували в тому, що він проводив серед селян агітацію, спрямовану
проти колгоспного ладу, вихваляв іноземних імперіалістів [17]. 16
листопада 1948 р. було винесено вирок, у якому вказувалося, що Г.
Бедзір, «работая православним священником в селе Свобода, Береговского
округа й занимаясь в своем кулацком хозяйстве, 1946–1947 гг., будучи
враждебно настроенным к Советской власти и колхозному строю, среди
населения села проводил антисоветскую агитацию против Советской
действительности и колхозного строя» [18]. За вироком суду Г. Бедзіра
було засуджено на 10 років виправно-трудових таборів і п’ять років
позбавлення прав [19]. Покарання відбував у м. Брянськ (Росія). 8 квітня
1955 р. Верховний Суд УРСР зменшив міру покарання з 10 до 6 років і 7
місяців позбавлення волі і після відбуття цього терміну з-під варти Г.
Бедзіра звільнили. Реабілітований 11 березня 1992 р. [20].

1 лютого 1949 р. органами МДБ було заарештовано священика І. Ілечка. У
постанові на арешт від 21 січня 1949 р. вказувалося, що І. Ілечко разом
із адміністратором православної церкви М. Поповим проводив серед
духовенства антирадянську агітацію й намагався використовувати
православне духовенство в боротьбі з СРСР [21]. Під час обшуку у нього
було вилучено газети й книги, які мали антирадянський зміст. На допиті 2
лютого 1949 р. І. Ілечко повідомив, що народився 12 травня 1883 р. у с.
Костяшин. У 1911 р. екстерном склав іспити в Московській духовній
семінарії і отримав сан священика. У 1914 р. вступив до царської армії,
де виконував обов’язки військового священика.

ув звинувачення в агітації, спрямованої на зрив заходів радянської влади
[23]. За вироком суду І. Ілечка було засуджено на 25 років
виправно-трудових таборів і п’ять років позбавлення прав [24]. Покарання
відбував у с. Долинське Карагандинської області Казахської РСР.
Звільнений 5 січня 1955 р., реабілітований 17 квітня 1991 р. [25].

6 квітня 1951 р. був заарештований ієромонах Юстин (Сідак). Його
звинуватили у ворожому ставленні до радянської влади, хоча на допитах
він заперечував свою антирадянську та антикомуністичну діяльність. Із
протоколів відомо, що Юстин (Сідак) народився 14 жовтня 1918 р. у с.
Збини Воловецького р-ну в багатодітній сім’ї лісоруба. Навчався в
духовній семінарії у м. Сремські Карловці в Югославії, на богословському
факультеті Белградського університету та духовному училищі в Будапешті
[26]. 22 вересня 1946 р. висвячений єпископом Нестором (Сидорук) у сан
священика. У 1946–1947 рр. — чернець Свято-Пантелеймонівського скита в
м. Хуст-Колесарово [27].

17–18 липня 1951 р. відбулося судове засідання, на якому о. Юстин
відкидав усі пред’явлені йому звинувачення, але Закарпатський обласний
суд присудив йому 10 років виправно-трудових таборів з ураженням у
правах на п’ять років і конфіскацією майна. Для відбуття покарання його
відправили в Ун-женський табір на станцію Сухо-Безводна колишньої
Горьківської області Росії. 7 червня 1956 р. о. Юстина звільнено з
ув’язнення. Помер 21 жовтня 1992 року. Реабілітований 16 вересня 1992 р.
[28].

31 липня 1951 р. був заарештований священик с. Червеньово, засновник та
ктитор православного жіночого монастиря в с. Домбоки Мукачівського р-ну
І. Карбованець. У постанові на арешт вказувалося: «В роки угорської
окупації Закарпаття під час богослужінь систематично у своїх проповідях
робив наклеп на радянську дійсність, радянську країну і комуністичну
партію» [29].

Народився І. Карбованець 1897 р. у с. Невицьке Ужгородського р-ну. Після
навчання в школі працював на залізниці, після чого єпископ Веніамін
висвятив його на священики і скерував у с. Червеньово. У 1930–1931 рр.
організував створення жіночого монастиря в Домбоках, для якого викупив і
подарував землю [30]. Слідчі звинуватили о. І. Карбованця в агітації
проти колгоспної системи, у закликах допомагати угорській владі, у
зберіганні антирадянської літератури релігійного змісту [31]. Своєї вини
не визнавав і відкидав усі звинувачення. 11 жовтня 1951 р. обласним
судом його було засуджено на 25 років таборів і відправлено у с.
Хром-Тау Новоросійського р-ну Актюбінської області Казахської РСР.
Звільнений 9 січня 1955 року. Помер 21 червня 1977 р. [32].
Реабілітований 1991 р. [33].

За співпрацю з «антинародними бандами» на початку 50-х рр. XX ст. було
заарештовано й притягнено до судової відповідальності представників
православного чернецтва. 23 травня 1952 р. органами КДБ заарештовано
Вікентія (Ороса), 1901 р. народження, з с. Іза Хустського р-ну. На
допитах він повідомляв, що у 1921 р. вступив послушником до
Свято-Миколаївського монастиря в с. Іза, 13 березня 1929 р. прийняв
чернечий сан [34]. Працював священиком у селах: Вонігово Тячівського
р-ну, Нижній Бистрий, Крива Хустського р-ну, м. Рахів. У 1937–1949 рр. —
духівник жіночого скиту в Драгові [35]. 25 липня 1952 р. засуджений
військовим трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу за
ст. 20-54-1 «а» УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з
ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. Пізніше термін
ув’язнення зменшили до п’яти років, о. Вікентія звинуватили в тому, що
він мав у 1949 р. зв’язки з «бандою Пилипця». На судовому засіданні він
сказав, що зустрічався з бандитами випадково і під загрозою розправи
змушений був співпрацювати. Звільнений 29 червня 1955 р., в ув’язненні
перебував 3 роки 1 місяць і 6 днів. У прокурорському висновку від 13
травня 1992 р. вказувалося , що ні в яких насильницьких акціях проти
громадян Орос не брав участі й засуджений безпідставно [36].
Реабілітований у 1992 році.

30 травня 1952 р. заарештований ієромонах Йов (Гашпар), 1911 р.
народження, з Воловця. У 1926 р. закінчив шість класів школи, потім
продовжив навчання в Свалявській гімназії. У 1930–1932 рр. проходив
дійсну військову службу у чехословацькій армії. У 1934 р. вступив
послушником до Свято-Преображенського монастиря в Тереблі, де 1936 р.
прийняв чернецтво. У 1936–1940 рр. навчався в монастирській школі в
Високих Дечанах (Югославія) [37]. За антифашистську діяльність його
заарештовано німцями, у 1941 р. перебував у концтаборі. Цього ж року
втікає до партизанів, де перебував до 1945 р., у цьому році повертається
до Чехословаччини [38]. У 1946–1952 рр. працював священиком у селах:
Ганичі Тячівського р-ну, Кваси Рахівського р-ну, Новоселиця
Між-гірського р-ну. 25 липня 1952 р. засуджений військовим трибуналом
прикордонних військ МДБ Закарпатського округу за ст. 20-54-1 «а» УК УРСР
до 25 років виправно-трудових таборів, з ураженням у правах на п’ять
років і конфіскацією майна. 8 червня 1955 р. міра покарання змінена до
п’яти років ув’язнення без ураженням у правах, о. Йова звинуватили в
тому, що у 1949 р. інформував бандитів про дії органів безпеки,
допомагав продуктами та ін. [39]. Звільнений 11 липня 1955 року. В
ув’язненні перебував 3 роки 1 місяць і 11 днів. Реабілітований 1992
року.

13 червня 1952 р. заарештували ієромонаха Даміана (Боня), 1895 р.
народження, із с. Монастирець Хустського р-ну. У 1914 р. його було
мобілізовано до австро-угорської армії, відправлено на східний фронт, у
1916 р. він потрапляє до російського полону. Наприкінці 1917 р.
повертається у рідне село і 1920 р. вступає в Свято-Миколаївський
чоловічий монастир. У 1923 р. прийняв чернецтво [40]. У 1924–1925 рр.
навчався у богословській школі в Греції. Працював священиком у селах:
Березово, Липецька Поляна Хустського р-ну, Луково, Дубрівка Іршавського
р-ну, Олешник Виноградівського р-ну, Кричево Тячівського р-ну. Із 1947
по 1952 р. перебував в Чумалівському монастирі. 25 липня 1952 р.
засуджений військовим трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського
округу по ст. 20-54-1 «а» УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів,
з ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. Пізніше строк
скорочено до п’яти років. Звинуватили ієромонаха Даміана в тому, що він
у 1949–1951 рр. передавав бандитам продукти харчування і переховував їх
у каплиці на кладовищі монастиря. 14 серпня 1954 р. помер у місцях
позбавлення волі [41]. Реабілітований 1992 року.

23 травня 1952 р. було заарештовано за зв’язок з бандитами у с. Дубове
Тячівського р-ну, послушника Свято-Дмитріївського скита Ю. Фарковця,
1922 р. народження, з с. Копашнево Хустського р-ну. За аналогічними
звинуваченнями 20 червня 1952 р. було заарештовано монахиню
Копашнівського скита Іоанна Богослова Магдалину (Шелемба) з с. Широкий
Луг Тячівського р-ну [42]. Заарештовані на допитах свідчили, що були
змушені мовчати про зв’язки з бандитами під загрозою фізичної розправи.
17 липня 1952 р. військовий трибунал прикордонних військ МДБ
Закарпатського округу засудив Ю. Фарковця до 25 років, а монахиню
Магдалину — до 10 років таборів із ураженням у правах на п’ять років і
конфіскацією майна. Засуджених звільнено у 1955 році. Реабілітовано 1992
року.

11 січня 1956 р. органи КДБ заарештували ієромонаха Іларіона (Сідлара).
У постанові на арешт вказувалося, що ієромонах Іларіон у 1954–1955 рр.
виготовляв і надсилав на адресу партійних органів листи антирадянського
змісту з терористичними погрозами представникам радянської влади і
комуністичної партії [43]. На допитах він повідомив, що народився 11
серпня 1907 р. у с. Осой Іршавського р-ну. У 1930–1940 рр. — послушник
чоловічого монастиря в с. Теребля Тячівського р-ну. У 1941–1956 рр. —
священик у кількох селах Тячівського та Рахівського р-нів. 13 січня 1956
р. ієромонах Іларіон заявив, що в 1954 р. із газет довідався, що
радянська влада неправильно проводить антирелігійну роботу, грубо
ставиться до священиків, обмежує їхню діяльність і порушує права.
Боротися зі згаданою несправедливістю він вирішив за допомогою анонімних
листів [44]. 5 березня 1956 р. Закарпатський обласний суд засудив
ієромонаха Іларіона (Сідлара) до шести років таборів із ураженням у
правах на три роки і конфіскацією майна. Відбував покарання в
Дубравтаборі МВС у Мордовській АРСР. 10 лютого 1960 р. його звільнили з
ув’язнення [45]. 16 листопада 1991 р. ієромонаха Іларіона реабілітували.

Радянський репресивний режим діяв підло і жорстоко щодо представників
релігійного культу. Ус і засуджені до різних строків ув’язнення були
невинні в пред’явлених їм звинуваченнях. По-перше, до возз’єднання
Закарпаття з УРСР усі засуджені були громадянами інших держав і на них
не поширювалося радянське законодавство. По-друге, злочини, які, були
інкриміновані православним священикам і монахам, були необґрунтовані,
фальсифіковані. Наприклад, у 1960 р. було заарештовано настоятеля
чоловічого Свято-Преображенського монастиря в с. Теребля Тячівського
р-ну архімандрита Веніаміна (Керечанин). Його звинуватили в спекуляціях
із краденим парафіном і засудили строком на один рік ув’язнення. Отже, в
40–50 рр. XX ст. православне духовенство на Закарпатті, як і
греко-католицьке, стало жертвою каральної системи, яка намагалася
підкорити собі церкву та її вірників, ставлячи собі за мету атеїзувати
населення й зробити його сліпою маріонеткою в своїх руках.

Література

Довганич О., Хланта О. У жорнах сталінських репресій: 3 історії
ліквідації греко-католицької церкви та її возз’єднання з РПЦ,
переслідування інших релігійних громад у 40–50-х рр. XX ст. / Передм. В.
Бедя. — Ужгород: Карпати-Гражда, 1999. — 126 с., іл.

Список и точное описание братии, живущих и живших в монастыре Святителя
о. Миколая, что при с. Иза, округа Хусткого, в Карпатской Руси.
(Рукопис) // Поточний архів Свято-Миколаївського православного
чоловічого монастиря в с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну Закарпатської
обл. — Арк. 26.

Сергійчук В. Все таємне стає явним // Людина і світ. — 1994. — № 8. — С.
12.

Гавриїл (Кризина), ієромонах. Отці Феофан і Петро Сабови — мученики за
православну віру // Християнська родина. — 1997. — 30 січня. — С. 3.

Довганич О. Трагічна доля православних священиків Феофана і Петра
Сабових // Соціал-демократ. — 1999. — 24 квітня. — С. 5.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020