Шамбхала у ведично-буддійській традиції (реферат)

Реферат на тему:

Шамбхала у ведично-буддійській традиції

Про існування царства Шамбхали (санскр. “Дійсно щаслива”, тібет.
Деджунг, bde ‘byung “джерело щастя”) індусам повідомила ще “Бхагавата
Пурана” та санскритська енциклопедія “Вахаспатья”. Шамбхала називається
також “Країна дев’яносто шести”, тобто за кількістю міст, що оточують її
столицю Калапу (санскр. “Складена з частин”). За даними індуських
джерел, ця країна знаходиться десь на схилах Гімалаїв, біля Бхутану
(Бутану, де її називають “Ксембала” ) та Тібету або в окрузі Нгарі
Західного Тібету. Біля неї у Західному Тібеті землі Арівархи розташована
священна гора Кайласа.

Багато буддиських текстів містять ретельні, але не чіткі, описи
досягнення Шамбали (Шамбхали). Чи слід їх приймати буквально, чи
метафорично — думки розходяться. Наявні тексти, в котрих дається
детальний опис самого царства. Наприклад, згідно з “Великим коментарем
до Калачакри” буддиста Міфама (ХІХ ст.) царство Шамбхали розташоване на
північ від ріки Сіта та розділене вісьмома гірськими пасмами. Столиця
правителя Калапа (санскр. “складена з частин”; у “Матсья-пурані” наявний
варіант назви — Катапа), начебто, розташована у формі великого кола на
вершині гори Кайласи, що знаходиться в центрі країни. На південь
простягається сад Малайя, а в цетрі – храм Калачакри.

Тібетський монах Манлугпа (ХІІІ ст.) написав перший путівник у Шамбалу,
вибравши точкою відліку свій дім, від якого слід рухатися по напрямку в
Ладак(х)у, потім у країну Хор, потім повернути у країну Согпо (Монголію)
і приблизно років через два можна досягти Шамбали.

Проте якщо в іранських (таджики) варіантах переказів правителем Чамбулі
Мастон був богатир Кер-оглу, то в тібетських легендах вищезгаданий
цар–воїн Гесер (ХІ ст.) із Лінги (провінція Кхам на сході Тібету) лише
керувався духовним наставництвом містичної, перебуваючої у “тонкому
світі”, на “небесах”, Шамбали, і навіть не здійснював туди подорож –
його зв’язок із царством був духовним.

У ваджраяні буддизму (не плутати з ваджраяною індуїзму!) першим
правителем Шамбали вважається Чандрабхадра або Сучандра (“Добрий
Місяць”; тібет. Давасамба або Дава Самбо, кит. Сюй-Чженьцзюнь) з
північного Кашміру, яким мати завагітніла неприродним чином від перлини,
що впала їй за пазуху із дзьоба золотого фенікса (пор. із зачаттям
українського героя Котигорошка, давньо-індійського Кітта-Хари.).

У китайському варіанті Сюй-Чженьцзюнь, володар країни Дежюнг (Шамбхали;
також можна тут згадати легендарну країну — “святилище Безсмертних”
даосів Тебу, загублену десь між Тхуанем і Тібетом, де пасма сніжних
вершин приховують вузькі долини, пересічені стрімкими потоками і
водопадами), у віці 136 років разом зі своїми домашніми, півнями та
собаками із Західної гори вознісся на небо. Він залишив нащадкам 130
віршів, що досі використовуються для ворожіння.

В даоській антології “Юнь цзі ці цянь” розповідається, що “щасливі
землі” розташовані між “славними горами” і що верховний правитель небес
(шан ді) послав туди досконалих людей (“чжень жень”), безсмертних, для
повного набуття Дао та для допомоги «земним безсмертним” (“ді сянь”)
підготуватися до вищої форми безсмертя — вознесіння на небо. Таких
земель нараховується 72 і до кожної приписаний певний «безсмертний».
Окрім того, вважається, що даосизм буквально був привнесений із Індії з
її уявленням про праведну країну у Гімалаях. Про генетичну тотожність
даосизму та індуїзму свідчить наступний підбір фактів:\

1. Брахман — єдина вища реальність. Світ не реальний, бо мінливий, не
стійкий і не вічний.

За даосизмом, всесвіт перебуває у постійному русі та циклічній зміні:
„Дао — глибока (основа) всіх речей” („Дао де цзін”, 62).

2. Брахман, на противагу феноменальному світові, незмінний.

„Змінюючись разом з часом, Дао зберігає (в той же час) свою постійність.
Йдучи за (постійно мінливими) речами, воно саме незмінне” („Гуань-цзи”,
37); „Ось річ, у хаосі постаюча, перше неба і землі народилася! О
беззвучна! О позбавлена форми! Самотньо стоїть вона і не змінюється.
Скрізь діє і не має перепон. Її можна вважати матір’ю Піднебесної” („Дао
де цзін”, 25).

3. Брахман вічний.

„Дао вічне і безіменне” („Дао де цзін”, 32); „(Воно) існує (вічно) як-от
нитка, що не закінчується, і його дія невичерпна” („Дао де цзін”, 6).

4. Увесь світ — лишень еманація Брахмана. Тобто, Він — першопричина.

„Дао народжує одне, одне породжує два, два породжують три, а три
породжують всі речі” („Дао де цзін”, 42); „Дао — це те, посередництвом
чого створюється тьма речей” („Хань-Фей-цзи”, 20); „Дао — основа всіх
речей” („Гуань-цзи”, 30,1).

5. У Брахмані все виникає, існує і зникає.

„Дао незмінно є всеохоплюючим …”; „Воно — те, посередництвом чого речі
речі народжуються і вдосконалюються” („Гуань-цзи”, 49).

6. Брахман не доступний словесному описові.

„Дао, котре може бути виражене словами, не є постійне Дао” („Дао де
цзін”, 1); „Про Дао розповісти не можливо” („Чжуан-цзи”); „Дао — це те,
що не можна виразити словами, воно недоступне нашим очам і вухам”
(„Гуань-цзи”, 49).

Також китайці епох Тан (Тао Юань-мін Цянь, Ван Вей, Лю Юй-сі, Хань Юй,
Ші Цзянь-у, Цао Тан, Чжан Цзе) та Сун (Су Ші, Ван Ань-ші, Чен Да-чан,
Ван Ші-пен, Фан Хуй) знають чудову країну “Персикове джерело” (куди
потрапив рибалка Хуан Дао-чжен; він вдосконалювався в горах у даоському
вченні, потім виїхав невідомо куди на білому олені; в іншому варіанті
його імя – Лю Лінь-чжи, друге ім?я – Лю Цзи-цзі, праведник з Наньяну в
310 р.н.е., що мандрував у горах Хеншань), яку пізніше ототожнювали з
даоським храмом Таохуагуань в Дінчжоу. Згадує таку ж країну і Лао-цзи

Начебто, саме в ній врятувалися древні від безчинств імператора Цінь
Ші-хуанді. Їх керівниками були Си Хао – “Чотири Сивих”, котрі заховалися
на горі Шаншань біля Лояна в провінції Хенань. Також у “Ле-цзи” Чжан
Чжана описується міфічна країна на далекій півночі: “… Коли Юй
розмежував води і землю, він заблукав і забрів у країну на північному
березі північного моря невідомо на скільки тисяч десятків лі віддалену
від Цічжоу – серединної області. Країна називається Чжунбей – далека
північ, і не видно їй ні кінця, ні краю … І на всі чотири сторони це
рівнина, оточена гоами. А в середині тої країни стоїть гора Хулін, що по
вигляду своєму нагадує “даньчжуй” – “глек для вина”. На вершині її
круглий отвір і називається він – Печера б?ючої води. Звідто бере
початок ручай, що називається Священним джерелом. Він пахучіший, ніж
орхідея, і солодший густого вина. Він поділяється на чотири потоки,що
збігають з гори і розтікаються скрізь, по країні. Там лагідна природа і
нема хвороб, а люди невередливі та поступливі, не сваряться і не
вступають у бійку. Вони м?якосердні та ніжної тілобудови, не
зазнайкуваті, не заздрісні, старі і малі завжди разом. Нема у них
володаря та чиновників, чоловіки не відокремлюють себе від жінок, нема
там ні сватівства, ні весільних подарунків. Живуть вони біля води, не
орють і не сіють. Там тепле повітря, і вони не тчуть і не носять одяг.
Доживши до ста років, вони помирають, у них нема ранньої смерті і не
буває хвороб. І народу там стає все більше, і вже нема йому числа. Там
веселощі та радість, там не буває ні дряхлості, ні старості, ні печалей,
ні горювань. Там у звичаю любов до звуків пісень, люди ходять, взявшись
за руки, і співають один за одним, і цілими днями не стихають їх голоси.
Коли вони зголодніють або змучаться, тоді п?ють зі Священного джерела і
тоді сили і прагнення їх приходять до узгодження та спокою. Якщо вип?ють
надто багато, то хмеліють і протрезвляються лише через десять днів. Вони
купаються у Священному джерелі, і шкіра їх стає гладкою та блискучою, а
приємний запах зберігається десять днів. Чжоуський Му-ван, будучи на
півночі, проїжджав через цю країну і затримався в ній на три роки. А
повернувшись у Чжоуський дім, він так затужив за цією країною, що зовсім
втратив себе. Він не пив вина, не їв м’яса, не кликав наложниць, і
тільки через декілька місяців повернувся до попереднього стану”

Образ Сюй-Чженьцзюня у китайців склався пізно — у ранньому середньовіччі
(Х ст.), коли, як вважають, склалися уявлення і про таджицького Кер-оглу
(Гургулі) та буддиського Сучандру.Китайці відносять його до групи Сянь
(“Безсмертний”) чи Тяньсянь (“Небесний безсмертний”), які, начебто,
мешкають у святих глухих місцинах в горах (сам ієрогліф “сянь”
складається з двох – “чоловік” і “гора”, і згідно з тлумаченням давніх
словників означав людину, що відійшла в гори) та серед озер. Особливість
безсмертних – їх постійні перелітання на журавлях “хе” (“сяньхе”).
Одночасно “безсмертні” називаються “дажень” – “велика людина” (пор. з
шумерським титулом царя “лугаль” – “велика людина”).

Сучандра вважається втіленням бодхісатви Ваджрапані (“рука (яка тримає)
ваджру – булаву”), який у свою чергу є еманацією будди Акшобхьї (“Той,
хто не обурюється”). Останній має власний рай Абхіраті (“Насолода”).
Іконічно Сучандра зображався так: його права рука доторкається землі
(пор. із вищезгаданими зображеннями Кшітігарбхи та Аполлона), а царство
Шамбхала має форму лотоса (лотос у другій руці тримає той же таки
Кшітігарбха).

Також володар Шамбали Рігден-джампо (Rigs-ldan Drag-po Khor-lo-can
“Суворий Куліка, володіючий колесом”) зображався тримаючим лотос, на
якому лежать книга “Праджняпараміта-сутра” (засновник махайяни Нараяна
видобув її із царства підземних нагів) і меч – символи Володаря Знання
бодхісатви Манджушрі (“Красиве сяйво”, він же – Манджугоша – “Красивий
голос”, Манджунатха — “Красивий спаситель”, Вагішвара – “господь мови”,
Кумарабхута — “колишній принц”). В Тібеті живим втіленнням Манджушрі
вважається засновник школи гелукпа Цзонкаба (ХV ст.), а бонці, як вище
зазначалося, пояснювали ним свого верховного бога мудрості Бумкхрі. У
тібетців втілення Манджушрі – бикоголовий Ямантака “Вбиваючий смерть”, а
в алтайській міфології — богатир Мангдишіре, створений зі сплаву чавуна
і срібла небесним Ульгенем для боротьби зі зрадником Ерліком.

Як зазначають Р. Гайне–Гельдерн та Г. Екхольт, “… у ранньому мистецтві
Індії рослина лотоса часто використовується для зображення ландшафту, що
оживляється людськими фігурами. Ту ж саму рису ми спостерігаємо і в
Америці, в Чічен – Іце. Як слід очікувати, … фігури різняться расовим
типом і за одягом, але мотив за суттю той же. Це сходження особливо
вражаюче у випадку, коли людські фігури, зображені у відкинутій позі,
тримаються за горизонтальний відросток стебла лотоса”.

Крім того, у мистецтві Індії цей горизонтальний відросток часто виходить
з пащі макара, вище нами згаданого морського чудиська з тулубом риби (у
Європі так зображався зодіакальний Козерог) і носом, нагадуючим хобот
слона, то в Чечен-Іці ми бачимо по обидва боки лотоса схожі стилізовані
фігурки риб. Відкинута поза божества Чак-Мооля, як зазначає Г.Екхольм,
та інші зображення напівлежачих фігур, не мають прототипів у культурі
Мезоамерики, а, на його думку, пов’язуються з Азією, особливо з
напівлежачими фігурами божеств у ранній буддійській іконографії.

Щоправда, ці мезоамериканські паралелі відносяться до Х – ХІІ ст. н.е.
Вважається, що на західному кордоні території майя (у мексиканських
штатах Ч’япас, Табаско і Кампече) існував таємничий “комплекс А”, що
виник внаслідок впливів з Азії та здійснював, у свою чергу, вплив на
мистецтво та архітектуру близько розташованих до нього міст Паленке і
П’єдрас-Неграс, а згодом – Чечен-Іци і Тули.

З напівлежачою скульптурою Чак-Мооля напрошується паралель з однією з
найбільших скульптурних зображень Маха Вішну в храмі Вішну
Падманабхасвамі індійському місті Пурі (штат Орісса), що на березі
Індійського океану. За переказами, цей храм почав споруджуватися у
перший день Калі-юги (28.12. 3101 р. до н.е.). Щоденно довкола цього
храму здійснюється ритуальний обхід, під час якого несуть зображення
героїв “Рамаяни” — Сіти, Рами, Ханумана, Крішни та Нарасімхи.

Царство Шамбхала Сучандри розташовується північніше ріки Сіта (санскр.
sita “борозна”; з борозни народилася красуня Сіта, майбутня жона Рами та
причина війни Рами з володарем Ланки та ракшасів Раваною).

За традицією, що йде від шведського географа С.А. Гедіна, автора книг “В
серці Азії” (рос. перекл. – 1899) та “Тарим – Лобнор – Тібет” (рос.
перекл. – 1907), ріка ця ототожнюється з рікою Тарім (співставлення
санскр. sita “борозда” та тюрк., монг. “таря” — “пашня, землеробство” в
сенсі “ріка-кормилиця”; кит. Талімухе, у Птолемея — Ойхард) у Таримській
впадині між горами Тянь-Шаню і Куньлуня або біля міста Тарим у районі
озера Лобнор (Східний Туркестан, Уйгурістан, Синцзян). Вважається, що
Сіта – це індоєвропейський еквівалент (рос. “сито” – “заросле очеретом і
залите водою місце”, від “сіт” – “осока – трепета”, “сіта” – “очерет”;
укр. “ситник”, польск., чеськ. sit “очерет”, литов. saitas, латв. saite
“суха жила”) тюркського Тарім (тюр. tarau “суха жила” (що розходиться,
як жила на тілі), “розгалуження ріки і устя”, “дельта”, від tar-
“розходитися”, “розсіюватися”, “поширюватися”, каракалп. tarmak “рукав”,
“притока”, “гілка”, монгол. tarah “розходитися, розсіюватися”, евенк.
tara “розходитися”, а в давн.-тюрк. tarim “берег ріки; річка, що
розбивається на рукави, утворюючи безліч приток, висихає у пустелі або
впадає в озеро”;”). Саме у басейні Таріму, зауважує Л. Гумільов, мешкав
могутній індоєвропейський народ Турфану, Карашару та Кучі, який
сусідніми тібетцями був названий “тохарами” (tha gar) — “біла голова”,
та сповідував ортодоксальний буддизм (хінаяну). Китайці називали цю
землю Сіюй – “Західна межа”. Елліни називали її “Серіка” (“Шовкова”).

Самі ж монголи у своїх переказах розташовують Шамбалу на північ від
“Центру Землі” – гори Сумбур-Ула (Меру?), тобто десь у Сибіру ( *?elo “верх, чоло(-вік)”).

Узагальнено, Калачакра, Шамбхала і мандала — образи спонтанного
суспільства, яке “… спиралося б на вільну, радісну приналежність
кожного його члена як частки до того самого універсального тіла”, “…
у відношенні до якого ми формуємо уявлення не як люди або емпіричні
суб’єкти, а як такі, що освітлюються єдиним світлом і беруть участь у
єдиному, не руйнуючи його єдності”.

Основний трактат цього вчення входить у перший том розділу ”Томда” в
книзі “Ганджун“ (“Ганчжур”, одного з розділів тібетського канону
буддійської літератури, кодифікованого у ХІV ст. тібетським вченим
Будоном, 1230 – 1304 рр.). Начебто, вчення “Калачакримулатантри” пояснив
цареві Сучандрі (Давасамбі) сам Будда Шакьямуні біля ступи Дханьятаката
на півдні Арьяварти у 878 р. до н.е. (рік Води-Вівці; за тібетським
варіантом Будда жив у 915 – 835 рр. до н.е., в той час як за індійскою
традицією – в 623 – 549 рр. до н.е.; за європейськими вченими – 564/3 –
484/3 рр. до н.е.; щоправда, індійський проповідник буддизму Атіша,
який жив у 982 – 1054 рр., провів у 1051 р. хронологічні підрахунки, за
якими Будда Шакьямуні народився в рік землі-корови – в 2216 р. до н.е.,
а нірвани досяг в рік землі-дракона – в 2137 р. до н.е.). Повернувшись у
Шамбхалу, цар записав почуте з вуст Будди і написав до нього коментарі з
шістдесяти тисяч віршів. Через декілька століть цар Шамбхали Бадмагарв
написав сутру “Цаме свігю” (dri med’od), а в Х ст. пандіт
Цілупа/Зулуба (tzi lu pa) відвідав Шамбхалу і там вивчив напам’ять ці
тексти та поширив їх у Індії. Цікаво, що ці твори містять у собі т.зв.
“зурхайське” (rtzis) літочислення, яке ввів у 806 р. 11-й цар Шамбхали
Рігден Джалга (rgyal dk‘a, Дурджайя): для отримання року “ери Джалга
(Калачакри)” слід від року хіджри Мухаммеда (якого тібетці називають
“медовий розум”) відняти цифру 182 .Тобто до 624 р. хіджри добавлявся
403 р. ери Калачакри, в результаті отримувався 1027 р. (вогню-зайця) за
шестидесятирічном циклом “рабджун”, коли 12-м царем Шамбхали став Сур’я
(Nyi ma).

Згідно з легендою, сім царів Шамбали передавали тантру Калачакру від
батька до сина (помер Сучандра, у 879 р. до н.е., а наступного року
царем став Індра) кожен правив по 100 років, від 877 до 277 рр. до н.е.)
і стали відомі як сім Дхарма раджа (санскр. “Царі вчення”): Сучандра
(Zlabzang, 977-877), Індра(Lha-Dbang, 877-777), Теджасвi (Gzi-grjin-can,
777-677), Чандрадатта(Zla-Bas byin, 677-577), Девішварі
(Lha-Dbang-phying, 577-477), Вішварупа (Sna-Tshogs gzugs, 477-377) та
Індрата (Lha-Dbang-ldan, 377-277).

Цей же титул, за тібетськими хроніками, у 841 р. носили правителі
“окраїнної області замерзлої крижаної країни, усмиренної буддою
Авалокітешварою”.

Восьмий цар Манджугошакірті (санскр. “Прославлений (як) Манджугоша
(бодхісатва мудрості)”) дозволив посвячення в Калачакру всіх жителів
Шамбали. Починаючи з нього, царі Шамбали отримують титул “Куліка раджа”
(“Цар общини”; тібет. “Рігден” — “Володар роду (общини)” і кожен
править по 100 років:Манджугоша (або Пратітакаїка, Grags-pa ring-ldan
ring, 277-177), Пундаріка (Padma-dkar, 177-77), Бхадра (Bzang-po, 77 до
н.е.-23 р. н.е.), Віджетрі (Rnam-rgyal, 23-123), Сумітра (Bshes-pa-gyen
Bzang-po, 123-223), Ратнамудра (Rin-chen phyang, 223-323), Вішнугупта
(Khyab-‘jug Spas-pa, 323-423), Сур’якірті (Nyi-ma Grags, 423-523) і
Парібхадра (Shin-tu bzang, 523-623). Після останнього став
“куліка-раджею” Самудравіджая (Rgya-“mtsho rnam-rgyal; 624 р. н.е.;
правив 182 роки, до 806 р.), за часу якого виник іслам.

Його наступником був Дурджай (Джалга; Rgyal-dka правив 221 рік, 806-1027
рр.). Начебто певний час Самудравіджая та Дурджай були співправителями.
Після 12-го царя Сур’ї (Nyi-ma, 1027-1127) трон займали Вішварупа
(Sna-tsogs-gzungs, 1127 р.), Чандрапрабха (ІІ) (Zla-Ba’i ‘Od, 1227 р.),
Ананта (Mth’a-Yas, 1327 р.), Бхуміпала (Sa-skyyong, 1427 р.), Шріпала
(Dpal-skyong, 1527 р.), Сімхавікарма (Seng-ge Rnam-rar gnon, 1627 р.);
за іншими даними – Сімха, а Вікрама-Сімха став царем у 1727 р.,
Махабала (Stobs-po-che, 1827 р.), Аніруддха (1927 р.), Нарасімха (2027
р.), Махешвара (2127 р.), Анандавіджая (2227 р.), Прасіддха (2327 р.),
Махачакрін (Макрічихен; Рудрачакрін 2427 р.).

Саме автор “Пагсан-джонсан” (“Історії та хронології Тібета”)
Сумба-кханбо наводить дати правління царів Шамбхали з 277 р. до н.е. до
1027 р. н.е. (коли царем став Сур’я – “Сонце”) та імена всіх 25 царів .
Після 25-го царя “левячий трон” займе Махачакрін – “Грізний благородний”
(варіант імені – Рудрачакрін), якого шануватимуть Індра та інші боги.
Його майбутня місія – викорінення мусульманського вчення в світі,
створене демонічним асурою Бішлімлі (від араб. «бісмалла» – звична
ісламська формула «В ім’я Аллаха!»; іслам тібетці називають «ла-ло»).
Саме в цього спасителя переродиться, начебто, панчен-лама Балдан-Еші.

Цей грядучий месія Майтрейя живий і перебуває, начебто, на четвертому
небі “сфери пристрастей”, що називається Тушіта (“Задоволення”) в
очікуванні належного моменту для свого майбутнього народження.
Іконографічно він зображається сидячим на лотосовому троні, але на
відміну від решти медитуючих будд, одна з його ніг вже спущена на землю,
він вже готовий зійти з трону і прийти на допомогу усьому сущому. А
отже, до Майтрейї можна звертатися з молитвою в надії на допомогу. Він
повний співстраждання як майбутній будда і володіє надприродною силою
божества, тому може допомагайти і негайно. Тому він одночасно є й
божеством щастя. Буддисти школи гелугпа (“жовтошапочників”) відзначають
всередині найурочистіше свято — Майдарі-хурал, свято Майтрейї. Його
позолочену статую виносять з храму, розміщують на колісниці і
розпочинається урочиста хода, символізуюча сходження на землю Будди
Майтрейї, який благословляє весь світ. В японському езотеризмі
престолом грядучого Майтрейї вважається гора Коясан, де поряд з Грядучим
Буддою живуть всі праведники, оскільки вона — “Чиста земля Таємничої
Величі” (“Міцугон-дзьо-до”). Тому паломництво вищої японської
аристократії на гору Коясан є обов’язковим і сприятливим є поховання
біля її підніжжя.

Алтайська міфологія зберегла переказ про походження і долю “царя світу”
Майтрейї. Небесний бог-творець Ульгень (тувинський Курбустан-аакай)
створив з очерету і глини сімох мужчин, але восьмого створив на горі
Алтин-ту і, вдихнувши у нього життя, дав йому владу над всім людським
світом. Цей цар-чоловік створив жінку з очерету та землі, за аналогією
до того, як це робив бог-творець, і після цього до нього надійшла
собака-посланець Ульгеня з листом у зубах, в якому цар-чоловік прочитав:
“Буде ім’я твоє Майдере, всім ти управляй” (від монгол. Мойдар
“Майтрейя”). Доки Майдере ходив до Ульгеня запитати як оживити жінку,
злий Ерлік-хан (від дв.-уйгур. “могутний володар”, епітет буддиського
бога потойбіччя Ями; тібет. “Чойджал” – “цар закону”, зображається з
темно-синім тілом) вдихнув їй душу. Чоловіки відмовилися взяти цю жінку
за дружину і знову довелося втрутитися Ульгеню. З ребер одного з
чоловіків він створив жінку і назвав його Таргин-нама і він став першим
монахом-ламою (лама//нама), а інші стали писарями та помічниками (серед
них — Шіги-міне, тобто Шакьямуні). Як цар світу Мейдере видав указ
Ерлікові піти з одушевленою ним жінкою у вигнання “в землю, що
перебуває між двома морями, де не світять сонце і Місяць”. Проте
незабаром Ерлік повернувся з вигнання, щоб красти людські душі. Він
додав до плодів свої плоди, сказавши: “Хто буде мої ягоди їсти, той
мене буде їсти, і я буду в нього входити”. Викривши підступ Ерліка,
Мейдере виганяє злочинця та перетворених ним людей, а також проганяє
зрадника Таргин-нама з його жінкою в іншу землю, “жарку, де нема ні
дерев, ні каменів, ні тіні”. У своїх володіннях Ерлік-хан, який їздить
на чорному бикові, з тризубцем у лівій руці, облаштував небо, землю, але
його народ не міг продовжувати свій рід. Ерлік випрошує в Ульгеня
дозвіл і за допомогою ковадла і молота починає створювати злих духів
(кормес, від монгол. “хормуст” “цар” та
царем-богом Осірісом (wsjr), якого заманюють у домовину; також В’яч. Вс.
Іванов наводить групу ранніх коптських запозичень у слов’янську мову,
як-от “ящір(-ка)”, “голуб”, “сир”, “троян/творог”, але визнає, що місце,
час і шляхи запозичень залишаються науці невідомими).

Цікаво, що ще у 800-х рр. до н.е. єврейські вихідці з Єгипту осіли у
північних районах центру східного побережжя острова Мадагаскар та на
острові Сент-Марі. А надалі так вплинули на континентальне населення в
межиріччі Замбезі та Лімпопо, що воно само повірило, що їхні предки з їх
штампованою керамікою були і вони, їхні нащадки тепер, є легендарною
біблійною країною родовищ золота та коштовностей — Офір. В результаті
виникає могутня торгова імперія Зімбабве на чолі з правителем, який
носив титул “мономотапа” (від “мвене мутапа” — “володар рудників”).
Геолог К. Маух, який вперше описав циклопічні будівлі Зімбабве,
вигукнув: “Я не думаю, що буду далекий від істини, якщо припущу, що
руїни на пагорбі є копією храму Соломона на горі Моріа, а будівля на
рівнині — копією палацу, в котрому цариця Савська зупинялась під час
візиту до Соломона”. Дійсно, назва гори Морія перегукуються з іменем
єдиного бога зімбабвійців Мварі.

Ведичні легенди аріїв розповідають, що первинно островом Ланкою та
океаном Сагара володів бог Кубера Вайшравана, тобто син мудреця
Вішраваса (сина ріші Пуластьї), та дочки ріші Бхарадваджі Деваварніні.
Він був зроблений за благочестя богом підземних багатств та колісниці
Пушпаки, здатної літати у повітрі. Його зведеним братом був ракшас
Равана (символічний образ тамілів), який підступно вигнав Куберу з Ланки
(з того часу Ланка стала називатися Таміл Ілам, тобто “Тамільский Елам
(!)”, на відвоювання якого у аріїв–сингалів тепер претендують
дравідомовні таміли). Кубера переселився в Гімалаї, заснував столицю
Алаку, побудовану божественним будівничим Вішвакарманом. Кубері належить
чарівний сад Чайтраратха, що перебуває біля підніжжя світової гори Меру,
його слуга Манібхадра — бог торгівлі, його дружина — чарівна Ріддхі,
принцип процвітання, його друг — бог Шіва, який навчив його таємниці
Тантри та йоги. Його свита — це якші, кіннари та гухьяки, його народ —
«ітараджана» — «інші люди» (або «пуньяджана» — «чисті люди»), що змушує
згадати «антиподів» — за грецькою міфологією, жителів Південного
материка.

Як стверджують буддійські тексти, вигляд Шамбали залежить від духовного
стану її спостерігача. Скажімо, одна й та сама річка для богів наповнена
нектаром, а для людей – водою, для зголоднілих демонів – гноєм і кров’ю,
а для деяких істот – це місце, де вони живуть. Тому Шамбалу нелегко
визначити.

Як розповідає Ю.М. Реріх у вищезгаданій праці про Калачакру, існує цілий
корпус літератури т.зв. “описів шляху (lam-yig) до Шабхали”. Один із них
у “Танджурі” (священна посудина, що наповнена текстами) названий
“Калапа-аватара” (Ka-lapar ‘jug-pa), автором якої є Атмогханькуша
(Don-yod Lcags-kyu) і був перекладений з непальської мови на тібетську.
Але найбільш відомим є “опис шляху” третього панчен-лами Лобсан Еши
(Blo-bzang dpal-ldan Ye-ces, 1740-1780; хоча дехто приписує авторство
ламі Stag-Tshang Ras-Chen, XVIII ст.), опублікований проф. А.
Грюнведелем (в Аbhandlungen der Коn. Вауеrischen Аkad. der
Wissenschaften, vol. III, 3, Мuenchen, 1915). Також у фондах
Гімалайського науково-дослідного інституту виявлено анонімний опис
Шамбхали на західно-тібетському діалекті, яка базується на праці
“Grel-Chen” Кхайдуб-чже і на коментарях до неї панчен-лами
Лобсан-Чойчжі-Жалцана.

Легенди розповідають про неймовірно важкий шлях в царство Шамбхали
навіть для високоосвічених монахів-подвижників. Але можливе навіть
благодатне посвячення в таємниці Шамбали без її відвідування. Так,
наприклад, пандіт Цілупа з Орісси, учень Пррашантрамітри, під час
подорожі на високій горі зустрів в образі прочанина будду Манчжушрі (або
Авалокітешвари чи царя Шамбхали), який на знак його подвигу на ниві
пізнання посвятив його у таємниці тлумачення Книги Могутності та у
знання всіх бодхісатв. У Східній Індії Цілупа передав своє знання учневі
Пандіту Ачарьядеві, родом з Баренти (північна Бенгалія), який як великий
адепт Калачакри отримав ім’я Dus-shabs-pa Chen-po. В текстах Таранатхи
останній називається Піто Ачарья і вважається таким, що приніс із
Шамбхали книги про Калачакру.

У вченні буддійських шкіл Кагю та і Ньїнгма хранителем доктрини Шамбали
вважається Трунгпа тулку — великий вчитель тібетської школи Кагю. Його
одинадцятим втіленням був Чогям Трунгпа Рінпоче (1939 – 1987),
верховний настоятель монастиря Сурманг. Після еміграції з Тібету він
засновує на Заході ряд проповідницьких центрів та університет Наропи,
згодом об’єднані в єдину федерацію — Ваджрадхату. З благословення глави
школи Кагю Шістнадцятого Гьялви Кармапи запроваджується т.зв. програма
“Шамбала тренінг” як своєрідний полегшений варіант буддизму для людей
західної цивілізації. Після смерті наставника Ваджрадхату очолив його
наступник Томас Ф. Річ (Осел Тедзін), а потім — верховний глава школи
Ньїнгма Ділго Кхенце Рінпоче, хоча духовним авторитетом “шамбалістів”
вважається (з титулом “саванг” – “володар землі”) старший син Чогьяма
Трунгпа — Сакйонг Міпан Джампал Трінлей Драдул Рімпоче (1962 р.),
народжений в Індії, в місті просвітлення Будди Бодхагаї. Він заснував
найбільший медитативний центр пропаганди Шамбали — “Дечен Чйолінг”, а в
1995 р. був офіційно зведений святійшеством Пенором Рінпоче на трон як
Сакйонг — правитель Шамбали (цей же титул носив його батько) і визнаний
втіленням самого Міпама Джамьянга Намгяла Гьяцо, легенди тібетського
буддизму ХІХ ст.

Трунгпа Ч. Шамбала: Священный путь воина / Пер. с англ. Предисл. К.Р.
Джимиан. – К.: София; М.: ИД «Гелиос», 2001. – С. 20.

Иванаускайте Ю. Путешествие в Шамбалу / Пер. с литов. – М.: София,
Гелиос, 2002. – С. 9 – 10.

Трунгпа Ч. Шамбала: Священный путь воина / Пер. с англ. Предисл. К.Р.
Джимиан. – К.: София; М.: ИД «Гелиос», 2001. – С. 20— 21.

.Торчинов Е.А. Даосизм: Опыт историко-религиозного описания. – СПб.:
Лань, 1998. – С. 203 – 204.

Эйдлин Л.З. «Персиковый источник» Тао Юань-мина // Народы Азии и
Африки. – 1963. — № 6. – С. 112.

Эйдлин Л.З. «Персиковый источник» Тао Юань-мина // Народы Азии и
Африки. – 1963. — № 6. – С. 108 – 109.

Цит.за: Эйдлин Л.З. «Персиковый источник» Тао Юань-мина // Народы Азии
и Африки. – 1963. — № 6. – С. 109 – 110.

Шамбала – это не миф… / Автор – сост. Н.Е. Ковалева. – М.: РИПОЛ
КЛАССИК, 2002. – С. 13.

Гуляев В.И. К вопросу об азиатских влияниях на древние цивилизации
Центральной Америки (Современное состояние вопроса) // Археология
Старого и Нового Света / Отв.ред. Н.Я. Мерперт, П.М. Кожин. – М.: Наука,
1966. – С. 261.

Willey G.R. The Early Great Styles and the Rise of the Pre-Columbian
Civilization // American Anthropologist. — 1962. — Vol. 64, N 1. — P.
1—14; Marin—Parmentier M. Sur Quetzalcoatl, dieu du vent, serpent a
plumes de mexique ancien // VII Международный конгресс
антропологических и этнографических наук. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит.,
1971. — Т.ХI. — С. 132 — 136; Кнорозов Ю.В. Пантеон древних майя // VII
Международный конгресс антропологических и этнографических наук. — М.:
Наука, Гл.ред.вост.лит., 1971. — Т.ХI. — С. 126 — 131; Вайнтруб І.
Царство стародавніх майя: “Словесний портрет” сакральної культури
майянської цивілізації // Людина і світ. — 1998. — № 7. — С. 35 — 39;
Гуцуляк О. Атлантида: Війна Традицій //
http://www.mesogaia.il.if.ua/atlant.htm; Баглай В.Е. Природа, боги и
человек в древнемексиканской мифологии // Латинская Америка. — М., 1977.
— № 4. — С. 166 — 183.

Мурзаев Э.М. Очерки топонимики. — М.: Мысль, 1974. — С. 296.

Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов. – М.: Мысль,
1984. – С.506, 543 – 545.

Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – СПб.: Кристалл, 2001. – С.
68.

Легенды и сказки Центральной Азии, собранные А.П. Бенигсен. – Спб.,
1912. – С. 141.

Джонг Э. Калачакра-Мандала и феминизм / Пер. с англ. // Духовный
Рассвет: Журнал эзотереческого гнозиса. – Тула, 1994. — №2. – С.41 – 44.

Парнов Е. Звездные знаки. — М.: Знание, 1978. — С. 49.

Мурзаев Э.М. Очерки топонимики. — М.: Мысль, 1974. — С. 252.

Жуковская Н.Л. Формы проявления культа природы в пантеоне и ритуалах
ламаизма // Религия и мифология народов Восточной и Южной Азии /
Отв.ред. И.А. Крывелев, Г.Г. Стратанович. — М.: Наука, 1970. — С. 108.

Дружненко А.А. Сад и Руина (Тождественное различие двух символов и его
архитипический исток) // Вестник МГУ. Сер.7. Философия. — 2003. — № 5. —
С.92.

Шевченко В.В. Человек Кампанеллы // Человек. — М., 2004. — № 5. — С.
57.

Диакон Андрей Кураев «Сатанизм для интеллигенции». — Москва, 1997.

Андреев А.И. Время Шамбалы. – СПб.: ИД «Нева»; М.: «ОЛМА-ПРЕСС
Образование», 2002. – С. 8.

Рерих Ю.М. К изучению Калачакры / Пер. с англ. //
http://www.mesogaia.il.if.ua/roerih.htm

Телицын В.Л. Проект «Аненербе»: Наследие предков и Третий рейх. – М.:
Олимп; Изд-во Астрель; Изд-во АСТ, 2001. – С. 284 – 287.

Навзоров Г.Е. Иконография буддизма (Китай – Тибет – Япония). – М.:
Аримаспейя, 1995. – С. 287 – 289.

Рерих Ю.М. К изучению Калачакры / Пер. с англ. //
http://www.mesogaia.il.if.ua/roerih.htm

Еко У. Дзен і Захід / З італ. // Всесвіт. – Київ, 1991. — №3. – С.
с.165.

Мерло – Понті М. Феноменологія сприйняття / З фр. // Читанка з історії
філософії: У 6 кн. / Під ред. Г.І. Волинки. – К.: Довіра, 1993. – Кн.6.
– С.120.

Тэрбиш Л. Учение о «Колесе времени» в Монголии // Вопросы истории
естествознания и техники . – Москва, 1989. — №4. – С.93 – 95.

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.183.

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.20.

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.214.

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.138,220

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-не, 1991. –
С.217.

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.182.

Накорчевский А.А. Японский буддизм: История людей и идей (От древности
к раннему средневековью: Магия и эзотерика). — СПб: Азбука-калассика;
Петербургское Востоковедение, 2004. — С.63—64.

Накорчевский А.А. Японский буддизм: История людей и идей (От древности
к раннему средневековью: Магия и эзотерика). — СПб: Азбука—калассика;
Петербургское Востоковедение, 2004. — С.315 — 316.

Ахметьянов Р.Г. Общая лексика духовной культуры народов Среднего
Поволжья. — М., 1981. — С.14.

Сагалаев А.М. Мифология и верования алтайцев: Центрально-азиатские
влияния. — Новосибирск: Наука, Сибирское отд-ние, 1984. – С.42-43,
46-47.

Сагалаев А.М. Мифология и верования алтайцев: Центрально-азиатские
влияния. — Новосибирск: Наука, Сибирское отд-ние, 1984. – С. 46.

Сагалаев А.М. Мифология и верования алтайцев: Центрально-азиатские
влияния. — Новосибирск: Наука, Сибирское отд-ние, 1984. – С. 53.

Рерих Н.К. Избранное / Сост. В.М. Сидоров. – Москва: Сов.Россия, 1979.
– С.166 – 167.

Иванников А. Тибето—иранский ключ к природе коранических “Йаджудж ва
Маджудж” // http://www.arctogaia.com/faq/gogmagog.htm

Сагалаев А.М. Мифология и верования алтайцев: Центрально-азиатские
влияния. — Новосибирск: Наука, Сибирское отд-ние, 1984. – С. 75.

Рерих Н. Тердыня пламенная. – Рига: Виеда, 1991. – С. 195 – 196

Рерих Е. Криптограммы Востока // Духовный Рассвет: Журнал
эзотерического гнозиса. – Тула, 1994. — №2. – С.12 – 13.

Томас Е. Шамбала, оаза світла // Всесвіт. – Київ, 1991. — №9. – С. 222.

Томас Е. Шамбала, оаза світла // Всесвіт. – Київ, 1991. — №9. – С. 223.

Шамбала – это не миф… / Автор – сост. Н.Е. Ковалева. – М.: РИПОЛ
КЛАССИК, 2002. – С. 10 – 11.

Левалуа К. Калки, десятый Аватара. – М.: Дхармалока, 1999. – С.12—15.

Рерих Н. Алтай – Гималаи: Путевой дневник / Предисл. К. Брэгдона. –
Рига: Виеда, 1992. – С.103.

Рерих Н. Алтай – Гималаи: Путевой дневник / Предисл. К. Брэгдона. –
Рига: Виеда, 1992. – С.298.

Рерих Н. Алтай – Гималаи: Путевой дневник / Предисл. К. Брэгдона. –
Рига: Виеда, 1992. – С. 52.

Рерих Н.К. Избранное / Сост. В.М. Сидоров. – Москва: Сов.Россия, 1979.
– С.156.

Памятники литературы Древней Руси: ХІІІ век / Вступ.ст. Д.С. Лихачева.
Сост. и общ.ред. Д.С. Лихачева. – М.: Худ.лит-ра, 1981. – С. 219 – 223.

Рудзитис Р. Братство Грааля / Пер. с латыш. – Рига: Угунс, 1994. –
С.17.

Сагалаев А.М. Мифология и верования алтайцев: Центрально-азиатские
влияния. — Новосибирск: Наука, Сибирское отд-ние, 1984. – С.7.

Жумаганбетов Т.С. Культ Тенгри как основа государственной идеологии
Древнетюркского каганата // Восток. – 2006. – №2. – С.120.

Телицын В.Л. Проект «Аненербе»: Наследие предков и Третий рейх. – М.:
Олимп; Изд—во Астрель; Изд-во АСТ, 2001. – С. 308.

Телицын В.Л. Проект «Аненербе»: Наследие предков и Третий рейх. – М.:
Олимп; Изд—во Астрель; Изд-во АСТ, 2001. – С. 308 – 310.

Листопадов Н. В поисках таинственной страны Шабат // Азия и Африка
сегодня. – 2006. — №1. – С.56 — 63.

Иванов Вяч.Вс. Ранние коптские заимствования в славянском // Славянская
языковая и этноязыковая системы в контакте с неславянским окружением /
Отв.ред. Т.М. Николаева. — М.: Языки славянской культуры, 2002. — С. 55
— 60; див. також: Лазарев Е. Египет и Русь: Солнечная связь // Наука и
религия. — М., 1989. — № 6. — С.40—42.

Рабеманандзара Р. Мадагаскар: История мальгашской нации / Пер. с фр.
Ред. и предисл. М.Н. Машкина. — М.: Инлитиздат, 1956. — С. 36.

Summers R. Zimbabwe: A Rhodesian Mystery. — Cape Town, 1963. — P.19.
Цит.за: Кларк Дж.Д. Доисторическая Африка / Пер. с англ. — М.: Наука,
Гл.ред.восточ.лит., 1977. — С. 11.

Рерих Ю.М. К изучению Калачакры / Пер. с англ. //
http://www.mesogaia.il.if.ua/roerih.htm

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter