Релігія і Церква на Русі(реферат)

Реферат на тему:

“Релігія і Церква на Русі”

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно,
культурні доби. До 988 р., як зазначалося, засобом задоволення духовних
потреб східних слов’ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил
природи та поклоніння духам предків. Під кінець X ст. з розвитком
української державності великокнязівська влада приходить до необхідності
створення єдиної системи офіційної релігії — християнства. Християнство
стало найсильнішою зброєю в зміцненні державного і соціального ладу і у
всякому відношенні мало виключно прогресивний характер, з ним
починається нова доба в історії нашого народу, яка характеризується
прилученням до європейської цивілізації. На фундаменті християнства
виростає християнська культура в усіх своїх виявах і формах.

Проте під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов’ян
зберігався релігійний дуалізм, або двовір’я, що полягало у дотриманні
язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як
святкування приходу весни, свято Святого Андрія Первозванного, свято
Калити), витворився новий вид християнства, який увібрав, окрім власне
християнської обрядовості, культи давніх старослов’янських вірувань. Із
прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й
складно зорганізована релігія. Християнство принесло в наші землі культ
Софії — Премудрості Божої. Мудрість, а з нею віра, надія, любов — це
християнські цінності, які знайшли відгук у народі, котрий має характер,
психологію, в цілому менталітет переважно жіночі і прислухається в своїх
діях, перш за все, до свого серця. Недарма серед християнських культів
святих найорганічніше українським народом був сприйнятий культ
Богородиці — Матері всіх матерів.

Культура князівських часів мала за основу місцеві народні елементи,
виявлені у багатому побуті і словесності, віруваннях і народній
філософії. Ця первісна культура розвивалася на власному грунті, проте
зазнавала і чужинних впливів. У ранні часи ці впливи йшли через хозарів,
арабів, персів як у галузі мистецтва, так і самого виробництва. Вплив
Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі.
Західноєвропейські віяння йшли через Угорщину і Німеччину, проявилися в
архітектурі, міському праві, вживанні латинської мови, в толеранції до
католицької церкви.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття
християнства. З X ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у
ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні
зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері
візантійству в усіх сферах життя.

Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин,
сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і
після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх
галузях культури.

Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і
церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в
якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки
освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий
«зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг». Це було
свого роду обов’язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала
займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з
повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала
при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та
церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печорський
здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в «єдиного
вчителя» — літописця Нестора.

Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи,
зроблені її учнями в різних частинах будівлі.

Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа
перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах,
великих церквах, монастирях; учителями виступали священики і дяки.
Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за
підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир. Знання про
природу давали підручники, перекладені з грецької, — «Шестиднев» і
«Фізіолог». «Шестиднев» пояснював за 6 днів створення світу, а
«Фізіолог» — книга популярної зоології. Навчання світських людей
звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші
знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було
знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв’язки з
Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську
мову. Верхом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійськими
зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з
частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися
науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир
Мономах, волинський князь Володимир Василькович.

У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська,
Чернігівська і Переяславська архітектурні церковні школи. Характерними
пам’ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.),
церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.),
Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі;
Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у
Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітектура
Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором
1160р. Також центром архітектури княжої Русі був древній Галич.

Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сірого вапняку. За
Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив
білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі
знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква
св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи романської архітектури
сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в
Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна.
її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий розпис, позолота,
вставлені вітражі.

У той час лікуванням хворих переважно займалися монахи. Наприклад,
«Печорський патерик» згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св.
Алімпія, св. Пимена, св. Козь-му, св. Агапія, Дем’яна Пресвітера та ін.

Від Візантії києво-руси запозичили матеріальну допомогу, тобто певну
кількість церковних риз, хрестів, образів та інших церковних предметів,
що сприяло виробленню свого власного обряду, в основу якого покладено
східний, грецький, деякі елементи латинського з використанням
старослов’янської мови і місцевих звичаїв. Також в державі
використовувалась допомога Патріархату в організації єпархій, але
всіляко відкидалися спроби греків перевести Київську митро полію під
юрисдикцію константинопольського патріарха і дозволялася лише можливість
його духовної опіки. Відкинуло київське християнство візантійські ідеї
теократії і цезаропапізму, що вимагали домінування світської влади над
владою духовною. Не сприймалося в Київській Русі і переконання в окреме
месіанське призначення візантизму.

Після розколу 1054 р., який практично не зачепив християнство в Україні,
всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад
київського християнства. Насамперед це стосується позбавлення можливості
перебування на митрополичій кафедрі русичів або підтримання тих
ієрархів, особливо з північних земель, що мали провізантійську
орієнтацію. Врешті-решт, Візантія добилася свого після смерті князя
Ізяслава, розгромивши національний церковний табір на чолі з Климентом
Смолятичем і встановивши контроль над Київською кафедрою. Його
прихильники залишилися в основному в Печорській Лаврі, а противники,
яких репрезентувала молодша лінія князів Мономаховичів, починаючи від
другої половини XII ст., від Юрія Долгорукого (1155—1157 рр.), а потім
за Андрія Боголюбського (? — 1179 рр.), поширюють візантійське вчення до
північних земель роздертої вже Київської держави. Від цього часу
зароджується північносхідний варіант християнства, що згодом дістав
назву «московський», в основу якого покладено суто візантійську
православну практику цезаропапізму й месіанства і в якому здійснюється
відхід від засад християнського універсалізму, толерантного ставлення до
інших релігій.

Про толерантність київського християнства щодо Заходу засвідчують
постійні контакти з католицькою церквою. Так, під 988 р. в Никонівському
літописі записано: «Прийшли посли з Риму від папи та принесли мощі
святих». Через три роки знову «прийшли посли з Риму від папи з любов’ю і
честю». Такі самі записи в літопису є під роками 944, 1000, 1001. Князь
Володимир та українська церква підтримували приязні відносини з Римом. В
римських джерелах обопільних посольств зафіксовано 12. Навіть пізніше
велико князівська влада і патріотично зорієнтоване духовенство постійно
контактували з так званою апостольською столицею. Підставами для такого
висновку є відомості з історії шлюбних союзів Рюриковичів у XI ст. За
їхнім свідоцтвом, у перше століття християнізації Україна була тісніше
пов’язана з Заходом, ніж з Візантією. До цього самого періоду (1091 р.)
належить прийняття запровадженого в Західній церкві свята перенесення
мощів св. Миколая до міста Барі у Італії — свята, незнаного ніде в іншій
східній церкві і яке зворушливо святкується й донині. Однак ці досить
активні контакти з Римською церквою весь час контролювалися князівською
та духовною владою з тим, щоби слов’янський обряд і юрисдикція
української церкви були незалежними від Риму.

Крім рис християнського універсалізму, толерантного ставлення до різних
релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного
слов’янського обряду і богослужебної слов’янської мови, християнству
перших віків в Україні були притаманні ранньохристиянська орієнтація,
патріотичність, євангелізм, паулінізм тощо.

Перед Богом, на думку староукраїнських вчителів християнства, всі люди
рівні, всі народи покликані Благодаттю до спасіння, тільки одні скоріше,
а інші пізніше. Старий Заповіт, Закон суперечить, — вважає митрополит
Іларіон, — Новому Заповіту, Благодаті. Такий закон розділяє народи,
підвищуючи одні і принижуючи інші, засвідчуючи тим самим рабське
становище людства. Закон був притаманний «юдеям». Благодать дарована
всьому світові, і тому в новозаповіт-ному житті всі народи рівні перед
лицем Бога. Більш того, видатний теоретик київського християнства
твердить, що Бог є творцем не лише поодиноких людей, а цілих народів.
Тому кожен християнин несе відповідальність не тільки за власні вчинки,
а й за вчинки всього народу.

Ці тези покладено в основу відомого «Слова про Закон і Благодать»,
присвяченого темі ствердження Київської Русі як великої держави.
Спрямований проти зовнішніх ідеологічних амбіцій, цей твір водночас
демонструє не тільки блискучий ораторський талант Іларіона, а й глибину
філософської думки. Розглядаючи хрещення як прилучення до Благодаті, він
висунув і розвинув оригінальну концепцію світової історії як поступового
руху від рабства до свободи. Як логічний висновок цієї концепції була
ідея «рівно-апостольності» князя Володимира Великого, що діяв не під
впливом зовнішніх спонук (проповідей місіонерів, вражень від чудес
тощо), а виключно внаслідок внутрішнього осяяння, осяяння розуму вищою
формою ідеї — Логосом.

З другого боку, концепція митрополита Іларіона раціоналізує відношення
до зовнішньої дійсності не лише князя, а й простої людини тим, що
обґрунтовує, в чому саме є несприйняття іноземних впливів, тенденції на
поділ церков, підкреслюючи, що «обов’язок кожної одиниці» конкретно
переживати «за всебічне добро свого народу». При всьому своєму
принциповому християнському універсалізмі, веелен-ськості та абсолютній
надрядності справ небесних над справами цього світу Іларіон закладає, як
бачимо, засаду великого соціального значення, а саме — робить київське
християнство щиро патріотичним. На думку відомого дослідника історії і
культури Київської Русі Д. Ліхачова (1909—1999 рр.), митрополит-русич у
своєму «Слові» створив «власну патріотичну концепцію всесвітньої
історії». Виходячи з неї, митрополит Іларіон ставить і обґрунтовує таку
засаду київського християнства: побороти цезаропапізм, започаткований в
історії християнства ще у Візантії, і побудувати відно^ шення між
церквою і державою таким чином, щоб церква, як установа Божа, була
повністю незалежною від світської державної влади у справах внутрішнього
життя та християнської віри і моралі.

Шлях здійснення цього завдання Іларіон вбачає в тому, що християнське
життя простої людини, князя, церкви повинно спиратися на виконування
«євангельських правд». За час існування київського християнства
виробилася практика, згідно з якою жодний князь не мав права стояти вище
«правд євангельських», а він сам і всі «добрі християни» повинні були
брати активну участь у реалізації соціальної справедливості і
християнського милосердя і ні в якому разі не виправдовувати свої
нехристиянські дії інтересами держави та влади.

Євангелізм київського християнства багато в чому зорієнтований на ту
традицію в ранньому християнстві, яка пов’язана з діяльністю апостола
Павла. Так званий паулінізм перетворив єдність і рівність у Хри-сті всіх
людей на основний принцип, освячений самим Богом. Політична стратегія
паулінізму щодо держави і церкви та їх взаємовідносин закладає
євангельське бачення, з одного боку, незалежності внутрішнього життя
церкви від держави, а з другого — вмотивовує теоретичні засади ідеї
боговстановленості влади, обґрунтовує єдність інтересів держави і
церкви. Такий підхід сприяв оформленню патріотично-євангельської
традиції у християнстві (в період його перетворення на державну релігію)
і відкиданню його месіансько-цезаропатстського тлумачення, особливо в
період поширення християнства серед язичників. Апостол Павло справедливо
вважається першим християнським богословом, з паулінізмом пов’язане і
виникнення в київському християнстві перших бого-словсько-філософських
розробок, особливістю яких є софійний характер способу богословствування
і філософствування. На цю рису руського православ’я у домонгольський
період свого часу вказував відомий православний богослов і священик П.
Флоренський. Софіологія, як форма існування
релігійно-філо-софських ідей, ще не є чистою філософією, а відображає ту
тенденцію, коли формування філософських пошуків вкладається в межі
релігійного світогляду і не виводить роботу розуму на шлях незалежної і
самостійної філософської думки. Однак софіологія як «філософема», тобто
як філософська думка, яка є в тих чи інших твердженнях, але ще не
знайшла адекватного виразу в мові логічних понять, може цілком позитивно
розвиватися, за Геґелем (1770—1831 рр.), на базі міфології і релігії.
Тому в київському християнстві софійний підхід асоціювався з постійним
потягом до мудрості через вчення про Софію як «Премудрість Божу», сприяв
формуванню тих засад бачення світу, що виникли під впливом платонівської
і неогшатонівської філософської традиції, обґрунтовував «плюралізм»,
«поліфонію», творчий розмай думки, а не її єдність і одностайність.
Тобто відтворював закономірний «філософемний» етап розвитку суспільної
свідомості.

Саме цю особливість київського християнства намагався розвивати його
інший значний теоретик — Климент Смолятич. Митрополит-русич, як сказано
в літопису, «був книжник і філософ, що писав від Гомера і від
Аристотеля, і від Платона». Посилання Климента на Григорія Богослова
(330—390 рр.) та Івана Златоуста (350—407 рр.), апелювання до Старого та
Нового Заповітів, у тому числі до притч Со-ломона й послань апостола
Павла, бачення Премудрості Божої як такої, що пов’язує божество і
людство, характеризують стиль богословствування митрополита як
софіологічний. В своєму відомому творі «Послання до смоленського
пресвітера Фоми» Климент Смолятич обґрунтовує специфіку богослов’я
київського християнства як «філософізованого богослов’я». Остання у
митрополита Климента пов’язана з так званим теологічним раціоналізмом,
що ставить проблему співвідношення між релігією і філософією, вірою та
знаннями, абсолютним і тваринним буттям. Смоля-тич намагається осмислити
взаємовідносини Творця і людини через тезу «розумного» тлумачення
божественних заповідей, що сприяє розумінню природи речей і дає ключ до
«таємниць царства небесного». Через специфічне тлумачення притчі
Соломона (за Біблією — премудрість створила собі храм, за Смоляти-чем —
премудрість є божеством, а храм — людством) перший вітчизняний теоретик
софіології, софійно-діалектачного способу богословствування, що йде від
Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V—VI ст.), намагається наблизити Бога до
людини, показати його залежність від власного творіння, тобто поєднати
теодицею з ан-троподицеєю.

Зрозуміло, що софіологічні пошуки митрополита Климента Смолятича, його
теологічний раціоналізм наштовхувалися на вороже візантійське ставлення
до античної філософії, до філософії і розуму взагалі, на тенденцію до
ірраціоналізму, що згодом стала характерною рисою московського
православ’я. Після смерті Ізяслава, який підтримував митрополита,
провізан-тійська партія месіансько-цезаропапістського гатунку, очолювана
Ю. Долгоруким, розправилася з патріотично-євангельським табором, що
репрезентував основні засади київського варіанта християнства. Останні
роки життя першого ідеолога київського християнства митрополита Іларіона
і його послідовника митрополита Климента Смолятича літописи замовчують.
Тому їхня подальша доля невідома.

Характеризуючи особливості християнства в Київській Русі, не можна
обминути проблеми його тривалого співіснування з язичництвом. Вона
породила виникнення своєрідного феномену «двовір’я» в процесі
християнізації Київської Русі. Цей феномен витлумачується різними
дослідниками неоднаково. Так, М. Чубатий говорить про повну і
безконфліктну асиміляцію християнством язичників-полян, культурний
рівень яких був досить високим для сприйняття «світу євангельських
правд». Б. Рибаков, навпаки, вважає Київську Русь державою з язичницькою
системою, що довгий час протистояла проникненню християнства. За М.
Брайчевським, «християнство у Давньоруській державі замінило собою
первісне язичество», і «тому цю подію необхідно оцінювати у порівнянні
цих двох ідеологічних систем». З точки зору київського християнства,
взаємовідносини і діалог християнства та язичництва можна тлумачити не
стільки як асиміляцію, протистояння або зміну, а як зустріч двох вір,
двох світоглядів, двох культур в контексті християнського універсалізму
і толерантності, що сприйнялися князем Володимиром Великим як «світле
євангельське християнство». Це зумовило певний характер змісту
релігійності в Київській Русі, який мав власну специфіку і був далекий
від прагнення східних і західних взірців, з одного боку, до суто
зовнішнього практицизму віри, а з другого — абстрагованої, суто
інтелектуалізованої релігійності. Така специфіка являла собою внутрішню,
інтуїтивну, містичну релігійність, що приводила світосприйняття і
систему цінностей не до комплексу логічних понять, а через символ,
образ, міфологему до формування духовності, психологічного клімату
нації, її ментальності, багатства індивідуального живого типу
особистості, «який є глибоковіруючим, але не ханжою, життєрадісним, але
не розпусним, відданим церкві, але не тупим фанатиком, діяльним членом
суспільства, а тому чесним, правдивим і непохитним у своїх переконаннях
і діях», — пише І. Губаржевський.

В основі такої релігійності лежить софійна традиція у європейській
філософській і релігійній творчості, що розроблялася ще у
дохристиянський період (Сократ (469—399 рр. до н. е.), Парменід (504—470
рр„ до н. е.), Платон (427—347 рр. до н. е.) та ін.) і знайшла
відображення в працях видатних теоретиків християнства (Афанасій
Великий, Григорій Ніський (бл. 335 — бл. 394 рр.), Григорій Богослов).
Давньоукраїнські вчителі християнства також, подібно до своїх
попередників, розуміють істину як правду, що дає ідеал, а не як науку,
що породжує ідолів. Істина-правда несе гармонійне переживання «повноти»
Божественного і твар-ного (тобто створеного) буття, істина-наука дає
лише знання Божественного і тварного і тому потребує логічної
завершеності і безваріантно-еггістемної побудови світоглядно-релігійної
системи, вважають вони. Епістемний підхід сформував
західноєвропейський варіант релігійності, який порушив міфологічну
цілісність самосвідомості, а також моральний та естетичний зміст
внутрішнього життя людини і, в силу монологічної інтерпретації
відношення Бога до людини, породив традицію, що призвела з плином часу
до вчення І. Канта (1724—1804рр.) про неможливість пізнання Бога як
речі у собі, про неможливість бачити подвижниками «фаворське світло» на
висоті розумової молитви і акцентувала людське існування лише на земному
бутті. Такий характер релігійності став основою самосвідомості
західноєвропейської католицько-протестантської цивілізації, з якою П.
Флоренський навіть пов’язував «гниття», «розпад» і «смерть культури».

Теоретики київського християнства, продовжуючи «святоотцівську»
традицію, зупиняються на софійно-му аспекті релігійності, який був якщо
не основою вчення східної візантійської церкви, то багато в чому її
істотним елементом. Пропагуючи діалогічний характер взаємовідносин
людини з Божеством, цей підхід розуміє процес богопізнання як
«обожнення» людини, як процес не тільки гносеологічний, а й
онтологічний, не лише ідеальний, а й реальний, що починається з
вольового акту віри і потребує догматичного авторитету. Звідси виникає
непересічна роль в київському християнстві релігійного досвіду або так
званого духовного шляху, який не можна замінити теоретичним вивченням
віри, тому що тільки літургічна діяльність і релігійні обряди формують
віру як «почуття серця». Зазначимо, що ця теоретико-мето-дологічна
засада київського християнства знайшла своє відображення у «філософії
серця» Г. Сковороди (1722—1794 рр.) та П. Юркевича (1826—1874 рр.), в
софіологічних побудовах «філософії всеєдності» і фактично стала основою
російськомовної філософської школи так званого київського гуманізму,
репрезентованої наприкінці XIX — початку XX ст. М. Бердяєвим (1874—1948
рр.), Л. Шестовим (1866— 1938 рр.), протоієреєм М. Зеньковським (1881—
1962 рр.). Тому софійний характер релігійності періоду Київської Русі,
який втрачає свою сутність у зв’язку з виродженням софійності в
православно-ортодоксальній доктрині Московської Русі, можна
кваліфікувати як одну з важливих особливостей самосвідомості
києво-руської культури і цивілізації, що формувалася в контексті
ідеології і практики київського варіанта християнства. Зазначаючи це,
софіо-лог П. Флоренський писав: «Зайнята богословською спекуляцією,
Візантія сприйняла Софію з боку її спекулятивно-догматичного змісту.
Софія в розумінні греків — переважно предмет споглядання. Наші предки,
взявши від Візантії готові догматичні формули, пристали душею до
подвигу, до чистоти і святості окремої душі. І тоді Софія повернулася до
них іншою своєю стороною — аспектом духовної досконалості і внутрішньої
краси».

Як бачимо, центральним поняттям софіологічних побудов є міфологема
«Софія-мудрість». Як всякий символ, вона допускає плюралістичний
характер своїх можливостей. Насамперед вона асоціюється з біблійною
«Премудрістю Божою». Відповідно до неї, світ є не тільки творіння Бога,
але в його основі лежить особливе божественне начало — «душа світу»,
Софія — інстанція, що знаходиться між творцем і творінням, є джерелом
божественної енергії, що забезпечує рух нагору («сходження нас») і рух
донизу («сходження до нас»). Звідси походить іпостасна природа Софії,
але вона не ототожнюється з жодною з трьох божественних іпостасей, а
виступає як четверта. Через неї світ, природа, людина допускається
всередину Божества, всередину Трійці, які, приймаючи світ в себе,
одночасно проявляють себе в ньому. Завдяки цьому й долається той розрив
між «творінням», що вважалось ділом Божим, і «спасінням», яке було
проблемою людства, розрив, притаманний візантійському і римському
варіантам християнства.

Київське християнство через софійний підхід намагається ліквідувати цей
розрив, вважаючи, що віра і спасіння грунтуються не на
аскетично-чернечому спогляданні або логічно-розумових конструкціях, а на
активному релігійному житті, як продовженні творення. У зв’язку з цим в
київському християнстві формується особливе розуміння чернечого життя.
Інститут чернецтва і аскетизму спрямовується не на зовнішній ефект, а
супроти внутрішніх імпульсів, продиктованих людською природою.
Києво-руські стовпники, затворники, схимники та ін. стверджували нове
розуміння суті людського буття, демонструючи торжество духу над тілом і
тим самим сприяли вироб^-ленню прагнення широких мас хоча б деякою мірою
стримувати неконтрольовані розумом і сумлінням імпульси життя.

Іпостасна природа Софії обумовлює її визначення як богині. Вона являє
собою ідею вічної жіночості, яку греки поважали в образах Афродіти і
Деметри, а східні релігії обожнювали як їзиду, Кібелу, їштар. В
слов’янській міфології вона відобразилась в культах Лади і Мокоші. Саме
ця утаємнена богиня давала назву першим християнським храмам Київської
Русі, її також дуже часто зображували на іконах як жіноче божество з
піднятими крилами за спиною, що символізувало єдність з божественним
світом. Цікаво, що на рушниках для весільних обрядів у Київській Русі
богиня Мокош зображувалася з піднятими до неба руками, немовби
символізуючи свій взаємозв’язок з верховним божеством. Оранта Київська,
яку деякі дослідники асоціюють з Богоматір’ю, має ту саму поставу
(підняті догори руки) і несе охоронний зміст «непорушної стіни», тобто
виконує функцію язичницького оберегу. Саме ці функції виконували в
старослов’янських будівлях різні архітектурні прикраси, серед яких, за
свідченням Б. Рибакова, «жіночі фігури з піднятими догори руками на
місці кілька даху відомі з глибокої давнини».

Завдяки софіологічній спрямованості київського християнства, характеру
релігійності в Київській Русі набув значного поширення культ Богородиці,
який не мав такого розповсюдження у візантійському православ’ї. З
вшануванням Богородиці пов’язувалася впевненість у її охоронних функціях
по відношенню до держави, міста, окремої людини. Врешті-решт, ідея
«покрова Богородиці» реалізувалася у виникненні свята Покрова (14
жовтня). Таким чином, в київському варіанті християнства був
абсолютизований язичницький культ жіночого божества, богині-землі,
богині-матері і через софіологічний підхід виправдовувалась наявність у
духовному житті всіх інших язичницьких народних звичаїв, що тривалий час
реалізувалися у фольклорі, замовляннях, ворожінні тощо.

Саме софійна традиція в київському християнстві, спрямована на
принципове «багатоголосся», спростовує месіанську версію візантійського,
а в подальшому імперського ґатунку щодо бідності й убогості язичницьких
уявлень і вірувань києво-русів. Митрополит Іларіон, наприклад, за
допомогою алегоричного тлумачення старозаповітних і новозаповітних
текстів реабілітує язичництво, звеличує стару язичницьку Русь,
проголошує язичницькі народи істинними нащадками вчення Христа. Він з
радістю підкреслює, що ще Ігор і Святослав «господарювали не в бідній і
невідомій країні, а в руській, яка відома в усіх кінцях землі».
«Поганські» вірування являли собою складні динамічні системи в духовному
житті Київської Русі, вони не були чимось застиглим, а еволюціонували у
бік монотеїстичної релігійності, що простежується в пізньому ЯЗИЧНИЦТВІ.

Не має під собою підстав, з точки зору софійної методології київського
християнства, і положення про те, що християнство, як світоглядна
система, залишилося чужим для простого люду і було сприйняте лише в
середовищі князівсько-аристократичної верхівки. Навіть була сформована
теза щодо своєрідного «двовір’я» Київської Русі: християнство начебто
стало вірою верхів, які готові до сприйняття більш високих культурних
цінностей, а язичництво — низів, що зарекомендували себе як темну силу,
ворожу духовному прогресові і непіддатливу справжній освіті. Прихильники
цієї точки зору посилаються на те, що релігійна реформа князя Володимира
не обходилася без ексцесів, на ремствування церковних ієрархів щодо
недостатньої ревності пастви, яка віддає перевагу «бісовським ігрищам і
розвагам», на спорадичні антихристиянські акції. Проте це аж ніяк не
може спотворити загальну картину поширення християнства.

Між язичництвом і християнством, на думку теоретиків київського
християнства, незважаючи на формальну розбіжність, існує і
спорідненість. Історія людства, всіх верств населення розглядається
митрополитом Іларіоном як пошуки втраченого в результаті гріхопадіння
«образу Божого», як наближення до Благодаті. На дохристиянських етапах
розвитку історії, як твердить Іларіон, всі люди, незалежно від свого
соціального статусу, орієнтують власну діяльність на «єстьво», на
матеріальні інтереси. Одухотво-рюватися душа занепалої людини починає
тільки після заміни Закону Благодаттю. З появою Благодаті змінює своє
космічно-міфологічне значення і Софія. Вона набуває духовно-історичного
аспекту розвитку і виводить усіх людей з «духовного сну», тобто
забезпечує можливість прийняття нової віри всіма верствами народу
свідомо.

Отже, сентенції щодо «двовір’я» верхів і низів з точки зору
вищерозглянутих засад київського християнства нічого не варті.
Історичний розвиток християнства на теренах східної слов’янщини
підтвердив це дещо наївно-апологетичне твердження тим, що в межах
колишньої Російської імперії на далеких околицях язичницькі звичаї
проіснували до початку XX ст., що, однак, не перешкодило їй називати
свій народ православним.

Як бачимо, релігія Русі перейшла з язичницької до християнської.
Церковне життя просочувалося у всі сфери життя тогочасного суспільства.
Привносила свої позитивні риси, залишала слід у культурі українського
народу. Так що сьогодні можна твердо говорити, що культура Київської
Русі визначалася релігійним і зокрема християнським впливом.

Викорирстана література:

Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.

Історія українського народу. – К., 1998.

Губаржевський І. Основи українського православ’я. — Чикаго, 1970.

Гуревич П. С. Нетрадиционнне религий на Западе й восточ-ньіе религиознме
культи. — М., 1985.

Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської церкви. — Вінніпег,
1970.

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *