Предмет курсу «Релігієзнавство» (реферат)

1.1. Предмет курсу «Релігієзнавство». Релігія — це складне соціальне і
духовне явище, корені якого виходять з глибинних теренів суспільної
історії. Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв’язок з
розвитком суспільства — певної самовідтворюючої системи, де один елемент
пов’язаний з іншим. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних
цінностей в цілому всього суспільства неодмінно позначаються і на
історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу
релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення
релігійних вчень з врахуванням їхнього догматичного змісту й тих
суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і
функціонування тих чи інших релігійних ідей.

У релігієзнавстві виділяються два важливі напрями, або розділи, —
теоретичний та історичний. Теоретичне релігієзнавство складається з
філософських, соціологічних і психологічних аспектів. Історичне
релігієзнавство вивчає історію виникнення і еволюції окремих релігій та
релігійних вірувань у їхньому взаємозв’язку, акцентує увагу на
послідовності розвитку релігійних культів.

Обидва напрями складають цілісну систему наукового дослідження релігії.
Однак теоретичні й історичні питання релігієзнавства мають власну
специфіку і повністю не зливаються, не ототожнюються. Така точка зору
відображає об’єктивні процеси інтеграції та диференціації наукових знань
про соціальну сутність релігії та її функції.

Таким чином, одним з предметів релііієзнавчої теорії виступають
релігійні вчення — складова частина релігійного комплексу. Підкреслимо:
релігієзнавство і релігійні теорії за своїм змістом не можуть повністю
збігатися. Релігієзнавство — це галузь науки, що досліджує феномен
релігії, а релігійні вчення належать до системи богослов’я (теології),
де теоретично обґрунтовуються релігійні цінності.

Однак, крім цих протилежностей, які протиставляють наукові принципи
релігієзнавчої теорії і богословські концепції, релігієзнавство і
богослов’я мають деякі спільні риси, оскільки вивчають (відповідно з
наукової та релігійної точок зору) одне й те саме явище — релігію та її
інституції.

Релігієзнавство як комплексна галузь наукового знання досліджує
суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язків з
економічними, політичними і духовними структурами суспільства, впливу на
особистість віруючих у контексті конкретно-історичних умов. На цьому
рівні релігія вивчається не як «залишок минулого», а як об’єктивний
процес, що спирається на відповідні соціальні передумови і фактори,
відображаючи їх в своїх догматах. Отже, релігієзнавство визначає релігію
як складову частину суспільства, що розвивається разом з ним і впливає
на людську свідомість.

Богослов’я у будь-якій формі виступає системою релігійно-догматичних
доказів і обгрунтування надприродних, «абсолютних» істин, що випливають
з необмеженої, надчасової природи Бога. Реліїійні вчення існують також у
формі апології (захисту) віровчення і культу від інших релігійних
(конфесійних) впливів, руйнування з боку наукового світогляду. Разом з
тим богослов’я не ізолюється повністю від суспільства. За допомогою
своєї соціальної доктрини реліїтйні авторитети формують суспільну
позицію церкви, вимагаючи від віруючих здійснення конкретних
соціально-корисних дій, залучаючи до церковних організацій нових членів
з різних прошарків суспільства.

У порівнянні з релігієзнавством — системою наукових знань — релігійні
теорії не виводять релігію з глибинних надр суспільної історії та
практики, а навпаки, стверджують богопоходження суспільства. Суспільство
в релігійно-докгринальній Інтерпретації виступає лише як момент,
результат «еманації» (прояву) сутності Бога, його творчої потенції.
Виходячи з цих принципових положень, релігійна думка ставить суспільний
прогрес у пряму залежність від кінцевої реалізації релігійних істин, що
викладені в різних церковних документах і канонічних книгах.

Таким чином, релігієзнавство і богослов’я — це протилежні, хоча і
зв’язані спільним предметом дослідження, типи світоспоглядання і
світосприйняття, різні системи оцінки духовних культурних цінностей.
Тому їх не слід ототожнювати.

Особливого значення набувають питання відношення релігієзнавства до
атеїстичної теорії та ідеології. Атеїстичні ідеї і норми оцінки
релігійних явищ, як відомо, за часів панування тоталітарного режиму в
Україні клалися в основу антирелігійної й антицерков-ної політики. Це
призводило до порушення прав людини, а конституційний принцип свободи
совісті лише декларувався, що породжувало значні деформації в духовному
житті суспільства, правовій політиці держави, створювало напруження у
відносинах між віруючими і невіруючими.

Певний час релігієзнавство розвивалося в лоні атеїстичних знань і
вважалося їх складовою частиною. В сучасних умовах релігієзнавча наука є
самостійною теоретичною дисципліною і за своїми принципами та методами
корінним чином різниться від атеїзму.

На відміну від атеїстичних поглядів релігієзнавство вивчає релігійні
явища як складний комплекс соціально-історичних, філософських і
психологічних проблем. Тому необхідно звернути увагу на конкретні галузі
релігієзнавчої науки.

Ядром теоретичного релігієзнавства виступає «філософія релігії». Під
останньою розуміється філософське пояснення релігії. В сучасній
філософській думці існують два напрями обгрунтування філософії релігії:
ідеалістичний (релігія визначається як центральне суспільне явище, в
релігійній свідомості відображається зміст потойбічних, надприродних
факторів) і матеріалістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з
її внутрішніми закономірностями розвитку). Від ідеалістичної філософії
слід відрізняти релігійну філософію. З цієї причини неможливо
ототожнювати філософію релігії, яка, наприклад, випливає з корінних
принципів філософського ідеалізму (об’єктивного чи суб’єктивного), з
конкретною формою релігійної філософії. Сучасна релігійна філософія
представляє сукупність різних напрямів і течій, які розвиваються у
християнстві, ісламі, буддизмі та інших розвинутих релігійних системах.

Безумовно, релігійна філософія у будь-якій формі виступає специфічним
різновидом ідеалізму. Однак вона спирається не на теоретичні постулати
філософське-ідеалістичних систем, а на вихідні принципи віровчення
конкретної релігії. Між раціональними філософськими постулатами і
релігійними, містифікованими принципами віровчення існують досить значні
розбіжності, які не слід ігнорувати.

Релігійна філософія з теологічних позицій також вирішує певні
суспільно-політичні й соціальні проблеми, прагне вплинути на практичну
сферу релігійності віруючих. Таким чином, у концептуальному відношенні
необхідно відділяти філософію релігії від релігійної філософії, а також
від самої теологічної доктрини, на яку спирається релігійне-філософська
система.

Філософія релігії локалізує предмет вивчення релігії. Остання виступає
об’єктом філософського знання насамперед як соціальне явище.
Досліджується не тільки механізм виникнення релігії, а й процес її
відображення у свідомості людини, особливості формування релігійних
понять, символів і духовних цінностей. При цьому об’єктом філософського
вивчення є не тільки сама релігія, а й те соціальне та природне
середовище, що впливає на процес формування релігійних вірувань.

Другою, не менш важливою частиною релігієзнавства виступає «соціологія
релігії». Грунтуючись на загальних положеннях філософії релігії,
соціологічний розділ релігієзнавства вивчає релігію як певну соціальну
структуру, складову частину суспільства з властивими їй структурою,
функціями, соціальними зв’язками. На соціологічному рівні релігія
визначається як соціальна підсистема, яка в межах конкретної суспільної
системи виступає водночас і в якості об’єкта зовнішніх впливів, і в
якості суб’єкта свого власного впливу на різні соціальні інституції.
Соціологія релігії, базуючись на висвітленні цих питань, досліджує
механізм функціонування і соціальної еволюції релігійних вірувань і
вчень в різних соціальних середовищах, групах віруючих, аналізує
особливості їхніх індивідуальних релігійних рис з тим, щоб визначити
головні тенденції релігійної ситуації з врахуванням дій тих чи інших
соціальних факторів.

Третьою частиною системи релігієзнавства виступає така важлива
дисципліна, як «психологія релігії». Релігійні вірування — це не тільки
теоретичні погляди, організаційні форми діяльності віруючих. Релігійна
віра — ядро будь-якої релігійної системи — є феноменом психічного життя
з відповідними емоціями, що спрямовані на сприйняття ідеї Бога (або
інших аналогічних ідей) і похідних від неї істин. Світ релігійної
психології — це особливий внутрішній стан духовних цінностей віруючої
людини. Він поєднує релігійні та нерелігійні цінності в складний
емоційно-інтелектуальний комплекс світосприйняття. Релігійні почуття,
настрої, типи містифікованого мислення складають досить чутливу,
динамічну первинну основу, що, сприймаючи релігійні ідеї, переробляє їх
у своїй індивідуалізованій свідомості, впливаючи на напрям подальшої
еволюції релігійних вчень.

Отже, психологічний аспект релігієзнавства зосереджує увагу на
внутрішніх психічних механізмах діяльності прихильників різних
релігійних вірувань і культів, вивчає їхні духовні цінності та
орієнтації, класифікує і систематизує найпоширеніші типи
релігійно-психологічних рис поведінки віруючих. Психологія релігії є
науковою дисципліною, яка за допомогою власних специфічних методів
психологічного дослідження і психодіагностування поглиблює відповідні
галузі загальної та соціальної психології стосовно психіки людини та її
діяльності у сфері релігійності. Особливого значення набувають ці
проблеми в контексті психологічного забезпечення адаптації віруючої
людини в умовах тих конфліктних ситуацій, коли одні віруючі стають
жертвами злочинів з боку інших віруючих з релігійних мотивів або,
навпаки, самі стають суб’єктами правопорушень.

Сучасне релігієзнавство включає в себе таке дисциплінарне відгалуження,
як історія релігії. На відміну від теоретичного релігієзнавства, що
розглядає релігію у статиці, історія релігії вивчає цей
суспільно-історичний феномен в його динамічності, змінах і розвитку.
Історизм як методологічний принцип вивчення релігії дає можливість
проаналізувати становлення, розвиток і еволюцію релігійного комплексу,
від первісних форм релігійних уявлень до розвинутих релігійних систем
світового масштабу, порівняльну історію церков, історію релігійних і
антирелігійних рухів, церкви як соціального інституту, специфіку
релігійного процесу в певних природних, історичних, культурних та
етнічних умовах. Відтак історія релігії має свою специфіку і тому постає
важливим розділом релігієзнавства.

Таким чином, релігієзнавча наука є комплексом взаємопов’язаних наукових
дисциплін (філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії,
історія релігії), які за допомогою певних методів теоретичного
(теоретичне релігієзнавство) та історичного (історичне релігієзнавство)
досліджень вивчають релігію як соціальне явище, пізнають закономірності
її розвитку і відображення у людській свідомості. Практичний сенс
релігієзнавства полягає в тому, що воно допомагає людині краще зрозуміти
суть релігії, а своїми розробками і рекомендаціями — коригувати основні
напрями державної політики щодо дотримання прав громадян у забезпеченні
конституційного принципу свободи совісті.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *