.

Національні релігії (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
1434 5600
Скачать документ

KОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Релігієзнавство”

на тему:

“Національні релігії”

ПЛАН

1. Ранні національні релігії

2. Пізні національні релігії

3. Використана література

1. Ранні національні релігії

Ранні національні релігії — це такі релігійш вірування, що охоплювали
своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї
національної держави. До ранніх національних релігій відносять усі
релігії, які в літературі позначають за допомогою префіксів “старо-“,
“давньо-“: староєгипетську, староіндійську, старогрецьку,
староперсидську, староримську та інші.

Історичним підґрунтям виникнення та існування ранніх національних
релігій був рабовласницький лад. Ці релігії існували в умовах, коли була
можливість тримати найбільш пригнічені шари суспільства (рабів) у покорі
завдяки лише грубому насильству. Зазначимо такі основні риси ранніх
національних релігій.

1. Відсторонення від офіційного культу низів суспільства. У всіх цих
релігіях до культових відправлень не допускалися раби, а в окремих
випадках — і частина сільської бідноти. Таке відсторонення низів від
офіційного культу в староіндійській релігії, наприклад, наочно
ілюструвалося термінами “різно-народжені” і “двічінароджені”. Раби і
сільська біднота, які належали до нижчих шарів (каст), вважалися
“різнонародженими”. їх породила мати. “Двічінарод-женими” вважалися ті
люди, яких, по-перше, народила мати, а по-друге, вони пройшли через
обряд посвячення богам, тобто “друге народження”.

2. Порівняна маложивучість.

Мається на увазі та обставина, що давні національні релігії існували
тільки в межах рабовласницького суспільства. Як тільки рабовласницьке
суспільство вичерпувало себе, на зміну їм приходили або пізні
національні, або світові релігії.

3. Суворий політеїзм. Усі ранні національні релігії були політеїстичними
(від грецьк. роїу — багато, Оіеоз — бог), тобто багатобожні.

Серед багатьох богів, як правило, виділялася невелика група головних, а
серед них — верховний бог. Останнього шанували як царя богів і людей,
установника і охоронника законів. Інші головні боги вважалися його
помічниками, які відповідали за окремі Ділянки земного і “потойбічного”
життя.

4. Зародження вчення про загробну (посмертну) віддяку, тобто наявність
причинного зв’язку між поведінкою людини в земному житті і її долею у
загробному житті. Це вчення визнає посмертну винагороду для одних людей
(праведників) і посмертну кару для інших (грішників).

У ранніх національних релігіях вчення про потойбічну (загробну) віддяку
існує поки що в нерозви-неному вигляді: віддяка пропагується не всіма
релігіями, не всіма течіями всередині цих релігій і не на всіх етапах
їхнього розвитку. До того ж ранні національні релігії навіть у тих
випадках, коли вони викликали і пропагували загробні віддяки, не обіцяли
.небесної винагороди найбільш пригнобленому шарові населення — рабам.

5. Обов’язковість і складність жертвоприношень. В жертву богам
приносили: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучу траву,
дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків, собак, коней.

Чимало національних релігій знали і людські жертвоприношення. За
повідомленням Плутарха (46— 125 рр.), жителі Карфагена, які були
прихильниками давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Молоху
приносиш, наприклад, не тільки військовополонених, а й власних
дітей-первістків.

Є також: відомості про людські жертвоприношення у, давньовавилонській,
давньоєгипетській, давньогрецькій, давньомексиканській та ряді інших
ранніх національних релігій.

Релігії Стародавнього Єпшту. Наприкінці IV тис. до ;н. е. невеликі
племінні, державні утворення в долині річки Ніл — номи — об’єднуються
під владою єдиного царя — фараона. Так виникла Стародавня єгипетська
держава, яка нараховувала ЗО династій фараонів і проіснувала до 332 р.
до н. е., коли була завойована А. Македонським (336—323 рр, до н. е.).

Релігійні уявлення Стародавнього Єгипту склалися ще в ноліах, де в
культах номових богів переважали тотемізм і магія. Пережитки тотемізму
залишилися і у загальноєгипетській релігії, яка склалася внаслідок
державного об’єднання номів. До числа найбільш авторитетних тварин, що
обожнювалися, відносилися бик Апіс, корова Ісіда, баран Хнум, крокодил
Себек, кішка Баст, шакал Анубіс, соколи Гор, Ібіс, Тот. Пізніше
єгипетські божества стали набувати антропоморфних рис, але зооморфізм не
був повністю відкинутий і, наприклад, богиня Баст зображувалася у
вигляді жінки з головою кішки, а бог Тот — у вигляді чоловіка з головою
Ібіса.

Піднесення того чи іншого політичного і релігійного центрів, в
результаті приходу до влади різних династій фараонів, супроводжувалося
набуттям за-гальноєгипетського значення місцевих культів. Так, під час
правління V династії загальноєгипетського значення набуло геліопольське
божество Ра (бог сонця). В епоху середнього царства домінує інший бог
сонця — Амон. Осиріс як бог мертвих витісняє з кінця III тис. до н. е.
іншого покровителя померлих — Анубіса. Саме Осиріс перебував у витоків
виникнення в Єгипті культу вмираючого і воскресаючого бога, якого вбив
його брат Сет, бог скотарства, і воскресив син, бог Гор.

Крім землеробських, чільне місце у давньоєгипетській релігії належало і
культам космічних сил. Вони представлені богом землі Гебом, богинею неба
Нут, яку підняв і підтримує бог повітря Шу. Від Геба і Нут народжуються
Ісида та Нефтида, Осиріс і Сет. Крім них, у створенні світу беруть
участь бог сонця Амон і богиня вологи Тефнут. Таким чином, створюється
один з найстаріших пантеонів давньоєгипетських богів, так звана еннеада,
яка панує у всьому Єгипті і незмінно присутня у релігійних текстах.

З космічними культами тісно пов’язані солярні релігійні уявлення.
Сонячні боги — Ра і Амон ведуть боротьбу зі злом, що ототожнюється з
чудовиськами, особливо із зміями. Вони також відповідають за зміну пір
року. Періодично Тефнут, дочка Ра, вступає в з Щу, що знаменувало собою
припинення посухи д народження природою нових багатих плодів. Свято
повернення коханої дочки Ра відмічалося в Єгипті і в історичний період.
В календарях воно звалося “днем виноградної лози і повноти Нілу”.

Релігія Стародавнього Єгипту мала розвинуту міфологію, включаючи
поклоніння численним фетишам, велику роль у ній відігравала магія. Так,
на початку першого місяця весни проходили численні містерії Осиріса. У
спеціальному приміщенні храму розміщувалась зроблена з глини фігура
бога, засіяна зерном. До початку свят його зображення вкривалося
зеленими паростками, що символізувало воскресіння. Жриці в образі Ісиди
і Нефвдци через магічні заклинання зображували пошуки, оплакування і
поховання бога.

Створення інституту жрецтва сприяло виникненню у Стародавньому Єгипті
храмової організації. Як особлива соціальна група, жрецтво
сконцентрувало у своїх руках велику владу і було досить впливове. Воно
брало участь у керівництві державою, входило до почту фараона, приводило
до влади одні фараонські династії й скидало інші. Жреці внесли помітний
вклад у накопичення астрономічних, математичних і медичних знань. За цих
часів будувалися величні храми, зводилися статуї богів, розроблялися
складні й урочисті релігійні церемонії, пишні ритуали.

Один з них — культ померлих — демонструє специфічні уявлення єгиптян про
потойбічне життя. Померла людина вважалася сплячою і тому потребувала
їжі, домашнього начиння. Звідси виникає ідея збереження тіла і мистецтво
муміфікації. Для найбільш впливових осіб споруджуються грандіозні
гробниці — піраміди. Найвідомішою серед них є піраміда фараона IV
династії Хеопса. Вона займає площу понад 5 га і сягає висоти 146,5 м. її
складено з 2300 тис. відшліфованих кам’яних брил, вагою 2,5 т кожна. В
цих культових спорудах вражають не лише розміри, а й якість роботи.
Настінні розписи високого художнього рівня реалістично зображували земне
буття померлого, який потребував уваги до себе і після смерті.
Релігійний культ померлих, як бачимо, продовжував вікові традиції
єгиптян, підтримання яких було повсякденною потребою.

Лише після завоювання Єгипту персами (525 р. до н. е.) та А.
Македонським релігії Стародавнього Єгипту поступаються місцем спочатку
елліністичним культам, а потім — християнству та ісламу.

Релігії народів Дворіччя. Цивілізація народів Дворіччя сформувалась
приблизно в середині IV тис. до н. е. Вона знала різні царства, що
розквітали і занепадали, різні династії і столиці — Шумер, Аккад, Ур,
Ларс і, нарешті, Вавилон та Ассирію.

В шумеро-аккадський період релігійні уявлення мали політеїстичний
характер. Пантеон антропоморфних богів очолював бог неба Ан. Величне
небо, що оточувало людину з усіх боків, сприймалося як щось священне,
яке потребувало вільного, зумовленого бажаннями власної душі,
підпорядкування. Ен-ліль — друге божество — вважалося богом грому і
повітря. Енкі — володар підземних вод і світового океану, пізніше
набуває статусу божества мудрості. Набуває поширення в цей час культ
богині-матері. Як активний початок в народженні, плодючості, постійному
оновленні рослинності, проростанні зерна, збільшення кількості
домашнього скота і продовженні людського роду, вона — Нінмах, Нінту,
Мамо, Мамі — “велика цариця”, “цариця богів”, сила землі, мудрість. З
появою семітів кількість богів у цьому регіоні значно збільшується.
Дослідники нараховують до 3 000 імен богів, серед яких помітна певна
ієрархія. Слідів тотемізму в шумерській релігійності практично немає.
Про його залишки свідчить невелика кількість знахідок зображень
людиноголового бика, крилатих левів, орла з лев’ячою головою.

На початку другого тисячоліття у Дворіччі зростає роль Вавилону, який
досягає небаченого розквіту за Царя Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.).
Відповідно головну роль в релігійному пантеоні починає відігравати
вавилонське божество — Мардук. Офіційне жрецтво, роль якого не була
такою значною, як у Стародавньому Єгипті, займається виправданням величі
Мардука, намагається показати його законним нащадком попередніх богів.
До того ж Мардук стає спадкоємцем Енкі не тільки мирним шляхом, а й за
правом найсильнішого. За легендою, богиня пітьми Тіамат вирішила згубити
усіх богів. Ніхто не наважувався боротися з нею. Лише Мардук взяв це на
себе, але за умови, що посяде перше місце над всіма іншими богами. Він
переміг Тіамат, розрубав її навпіл, створивши небо і землю, а сам став
головним богом світу.

Крім Мардука, вавилонсько-ассирійська релігія дуже багато уваги
приділяла розробці і поширенню культу вмираючого і воскресаючого бога
Таммуза; поширенню міфу про першу людину — Дцама, втратою ним безсмертя
і гріхопадіння. Певну релігіє-знавчу цікавість викликає міф про потоп,
від якого врятувався Ут-Напишім, улюблений жрець бога Енкі, що за
порадою останнього побудував ковчег.

Релігійними центрами цивілізацій Дворіччя були храмові організації з
численним обслуговуючим персоналом — жрецями і жрицями. Жрецтво тримало
в руках вавилонсько-ассирійську науку, техніку, культуру, літературу і
мистецтво, які справили значний вплив на подальший розвиток людства.
Саме з вавилонсько-ассирійських релігійних уявлень багато чого
запозичили наступні релігії.

Релігія Стародавньої Індії. Залишки культури Мо-хенджо-Даро у басейні
ріки Інд засвідчують, що у цю епоху були культи первісного тотемізму.
Люди поклонялися зооморфним істотам, існував культ дерев. Після
вторгнення у середині II тис. до н. е. на старо-давньоіндійські землі
арійських племен розпочинається інтенсивний розвиток нових суспільних
відносин. В цей час утворюються касти. Релігійні уявлення стародавніх
індійців дістали назву ведичних — від книг Вед (санскр. — “знання”).
Стародавні ведичні вірування, брахманізм та індуїзм, що виникли пізніше,
вважають Веди “священними” книгами. Початок їх створення сягає у період
після вторгнення до країни арійських племен. Протягом наступних десяти
століть усна ведична традиція видозмінюється і поповнюється. Записані
Веди були лише в першій половині І тис. до н. е.

Об’ємна ведична література поділяється на чотири групи: Самхити,
Брахмани, Аран’яки, Упанішади. Такий поділ відображує історичну
послідовність розвитку всієї цієї літератури. Кожна група ведичної
літератури не є єдиним цілим. Самхити — це чотири збірки: Ригведа,
Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Найдавнішою за часом створення і
найбільшою за обсягом (1018 гімнів і 1005 віршів) вважають Ригведу.
Більшість гімнів присвячено прославлянню богів та сил природи, котрі
розглядаються як могутні, милосердні, мудрі божества. До них зверталися
у проханнях і молитвах, їм приносили жертви. Вважалося, що життя людини,
її багатство, блаженство і спокій повною мірою залежать від цих жертв.
Індійці вірили у багатьох богів: в одному місці Вед вказується, що їх
3399.

Найпоширенішим було поклоніння богові Агні, як першооснові всього
існуючого, богові Сонця — Сур’ї і володарю земних і небесних вод,
покровителю скотарств — Варуні. Широко визнавався і культ предків.

Інші збірники Самхити вміщують мелодії, які супроводжували культові дії,
різні магічні заклинання.

Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахманів) являють
собою коментарі до Самхитів і мають в основному ритуальний характер.
Вони спрямовані на зміцнення авторитету жреців і поглиблення кастового
поділу суспільства, їхня поява пов’язана зі зміною умов життя
суспільства, з посиленням соціальної нерівності, розвитком системи варн.
Крім того, з часом деякі тексти стали незрозумілими, значно ускладнився
і змінився релігійний культ. Виконання обов’язків жреця стало професією
і виникла потреба у відповідній літературі.

Пізніше були створені Аран’яки та Упанішади. Аран’яки (буквально —
“лісні тексти”) — це в основному правила для пустельників, старців, які
намагаються сам на сам пізнати істину і її природу. Заключною частиною
ведичної літератури є Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя з метою
пізнання істини). Створення Упанішад пов’язують із 108 авторами. Кожний
з текстів являє собою короткий виклад релігійно-філософських роздумів
того чи іншого легендарного або напівлегендарного мудреця. Ранні
Упанішади посилено підкреслюють моністичні ідеї ведичної релігії.
Водночас, на відміну від іншої ведичної літератури, в Упанішадах центр
уваги переноситься з уявлень про зовнішній світ на внутрішній світ
людини. Предметом шанування в таких творах стає те, що перебуває за
явищем природи. Також виводяться категорії “брахман” і “атман” як
першооснови буття. “Брахман” у багатьох текстах розглядається як
абсолютна субстанція, першооснова і першопричина всього існуючого,
початок і кінець усіх істот; “атман” — це дихання або окрема людська
душа.

На початку І тис. до н. е. у Стародавній Індії складається брахманізм:
ведичні боги, які уособлювали природу, поступаються місцем кастовим
богам. Існування каст (варн) поділяє людей на чотири групи: брахманів,
тобто жрецтво; кшатріїв — воїнів; вайш’їв, до яких входило вільне
населення, і шудрів — рабів. Кастова структура закріплялася законами
Ману. Головним божеством стає Брахма. Поруч з ним існують верховні боги
— Вішну, з дружиною Лакшмі, і Шіва, з богинею Парваті. Характерним для
брахманізму в цей час було створення вчення про перевтілення душ, за
яким характер переселення душі після смерті матеріального тіла залежить
від того, як померлий виконував закони касти.

Ведична релігія і брахманізм дають змогу простежити, як поступово увага
стародавнього індійця переносилася з явищ зовнішнього світу на людину,
її психіку, мислення. Вони справили великий вплив на розвиток індуїзму,
джайнізму і буддизму.

Давньогрецька релігія. Для релігії Стародавньої Греції характерним є
політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів.
Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час
боротьби з титанами. Стародавня грецька міфологія вважала, що світ сам
по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія
поділяється на доолімпійську і класичну олімпійську.

Пантеон давньогрецьких класичних богів очолює Зевс. В результаті
боротьби з різного роду чудовиськами, перемоги над титанами, циклопами,
гігантами і ув’язнення їх до Тартару, Зевс стає головним, верховним
богом. Він народився на о. Кріт, де його мати, богиня Рея, врятувала від
власного чоловіка Кро-носа. Здобувши Олімп, Зевс формує власне оточення.
До нього входять богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості
Феміда, символ вічної юності — Ге-ба, Ганімед, мойри тощо.

Родина Зевса складалася з його дружини Гери, покровительки шлюбів, сім’ї
і дітей; Аполлона — бога сонця і музики; Артеміди — богині полювання;
Аф-родіти — богині краси і кохання; Афіни — богині мудрості; Гермеса —
бога торгівлі. Крім них, до родини Зевса входили його брати: Посейдон —
бог моря і Аїд — бог підземного царства.

Ієрархія олімпійців доповнюється богами, які не перебувають на Олімпі.
Це покровитель ковалів — Гефест, богиня землеробства Деметра, бог
виноробства та рослинності Діоніс, бог пастухів Пан тощо. Важливе місце
в стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-герої — Прометей і
Геракл.

Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він створив людей з
землі і води. Оскільки під час творіння люди вийшли беззахисними і менш
пристосованими до життя, ніж тварини, Прометей дав людям знання, навчив
користуватися вогнем, використовувати ремесла, за що Зевс покарав його,
прикувавши ланцюгом до скель Кавказу.

Подвиги Геракла відомі як перемоги смертної людини над природою. Син
Зевса і земної жінки, переможець над різними чудовиськами (немейським
левом, лернейською гідрою, керінейською ланню, ері-манфським вепром,
стимфалійськими птахами, марафонським биком, кіньми Діомеда і стадами
Геріона).

Йому також притаманні надлюдські якості, завдяки яким він вичистив
авгієві конюшні, здобув пояс амазонок, яблука, що дарують молодість, і
вивів Кербера на поверхню.

Міфологічне тлумачення природи і людини, діяльність олімпійських богів у
релігійних уявленнях стародавніх греків свідчили про практичний і
тверезий характер обожнювання оточуючого світу. Давньогрецька релігія не
приділяє особливої уваги моральним проблемам, потойбічної винагороди для
неї не існує. Перебування у царстві Аїда жалюгідне.

Для давньогрецького релігійного культу є характерним полісний культ.
Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями,
він був обов’язковим для усіх громадян. Виконавцями культу були як
жреці, так і офіційні державні особи. Великого значення набули оракули.
Храми вважалися житлом богів у буквальному розумінні і тому їх статуї
визнавалися сповненими життя.

В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними
релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою
християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.

Релігії Стародавнього Риму. Первісна релігія однієї з найбільших імперій
світу склалася на основі релігій родових общин, а згодом запозичила
релігійні вірування стародавніх греків. Певну роль в ній відігравали
залишки тотемізму. Римляни вважали, що походять від вовчиці, котра
вигодувала засновників Риму — Ромула і Рема.

Значне місце в давньоримській релігії відігравало поклоніння домашнім
духам: манам, пенатам і ларам. Досить велику розвинутість здобули
землеробські культи.

Численний пантеон римської релігії очолював бог неба, грому і блискавки
— Юпітер. Разом з ним до тріади богів входили бог війни Марс і бог
господарства Квірін. Інші боги контролювали досить вузькі Ділянки
реального життя. Так, зерно, посіяне у землі опікав Сатурн; колос, що
виріс, — Церера; колос, який зацвів, — Флора; готовий до жнив — Коне, а
зжатий — Опс. Кожний чоловік мав свого індивідуального бога-покровителя,
так званого генія, а жінка — покровительку Юнону.

Спочатку римський культ був формальний, без всякої містики. Однак на
зламі старої і нової ери в імперії набувають поширення марновірства,
магія, мантика, східні культи. У боротьбі з ними офіційна влада
намагалася встановити загальнодержавну монотеїстичну релігію, але успіху
це не мало. Цю роль виконало християнство, яке витіснило релігії
Стародавнього Риму.

2. Пізні національні релігії

Ранні національні релігії не збереглися до наших часів, але багато ідей
і їх обрядів увійшли до сучасних релігій. Пізніше національні релігії
виступають такими релігійними віруваннями, які охоплюють своїм впливом
всі соціальні шари населення у межах однієї національності. До цієї
релігійної форми належать багато релігій нашого часу — індуїзм, сикхізм,
дхайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм (Китай), синтоїзм (Японія),
іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу), зороастризм (Іран) та
ін.

Історичним грунтом виникнення пізніх національних релігій була криза
суспільних порядків, за якої виникла потреба використати релігії в ролі
засобів втіхи і втихомирення найбільш пригніченої частини суспільства. В
більшості випадків суть цієї кризи виявилася у розкладі рабовласництва і
переході до феодальних суспільних відносин. Проте мали місце й
специфічні форми проявів даної кризи. Так, у житті єврейської народності
криза виразилась у тому, що вона рано втратила свою національну
державність і на тривалий час потрапила до чужоземців-завойовни-ків- За
цих умов національна релігія євреїв перестала бути релігією тільки
верхів суспільства, втратила характерну для ранніх національних релігій
функцію теологічного протистояння верхів низам.

Які ж риси пізніх національних релігій є основними?

Перша риса — великі масштаби впливу. В даному разі релігія відіграє роль
засобу утиску всіх пригнічених соціальних шарів тієї чи іншої
національної держави. Тепер можливість взяти участь у відправленні
культу мала й найбільш експлуатована частина суспільства. Так, індуїзм,
який прийшов на зміну брахманізму, ліквідував поділ індусів на
“однонарод-жених” і “двічінароджених”.

Друга риса — довга живучість. Багато пізніх національних релігій, як
зазначалося, існують і до цього часу.

Третя риса — єдність політеїзму і монотеїзму. Більшість релігій цього
типу є політеїстичними. Але є серед них і монотеїстичні (від грецьк.
топоз — один, Шеоз — бог — єдинобожжя). До останніх належать іудаїзм і
сикхізм.

Четверта риса — спрощення жертвоприношень. Жертви худоби, птиці значно
скорочені або зовсім ліквідовані. Повністю відмовились пізні національні
релігії від людських жертвоприношень.

П’ята риса — розвиненість вчення про загробні відплати. На цьому етапі
розвитку релігії вчення про потойбічне життя набуло першорядного
значення.

Прикладом збереження до наших днів пізньої національної релігії є
іудаїзм, який у VII ст. до н. е. прийшов на зміну давньоєврейській
релігії і нараховує сьогодні, згідно з даними ООН, близько 14 млн своїх
прихильників.

У загальній історії релігій іудаїзм відіграв надзвичайно важливу роль,
увійшовши суттєвою частиною до складу християнства та ісламу — двох
найбільших світових релігій. Щоб її краще зрозуміти, зупинимося на
історії та змісті “закону Мойсея”.

У найдавніший період своєї історії, в першій половині II тис. до н. е.,
предки євреїв жили патріархальним родоплемінним побутом, і їхня релігія
віддзеркалювала цей побут. Поширений був культ духів предків, їхніми
іменами називалися давньоєврейські племена. Вірили у можливість
викликати тіні (душі) померлих і вести бесіду з ними. Поширений був і
тваринницький культ, а також культ місяця, блискавки і грому (Ваал) та
інших природних явищ. Одним словом, за своїм змістом релігія давніх
євреїв-кочовиків мало чим різнилася від інших племінних культів.

Перехід євреїв від скотарства до землеробства сприяв формуванню
рабовласницьких відносин і утворенню держави (X ст. до н. е.). Це
викликало певні зміни у релігійних уявленнях. За цих умов виник
монотеїзм, який знайшов своє уже готове втілення в іудейському, виключно
національному богові Ягве. Цар Іудеї, розуміючи потребу централізації
культу, в інтересах централізованої держави декретом 621 р. до н. е.
запровадив релігійну реформу. Він проголосив бога племені Іуда — Ягве
єдиним, всемогутнім, виключно національним божеством, на яке були
перенесені функції і атрибути усіх племінних божеств, що шанувалися
раніше.

Організаційним центром іудаїзму став храм на горі Сіон в Єрусалимі,
жреці якого протягом століть збирали і редагували міфи про Ягве та його
пророків. При цьому залучалися ассиро-вавилонські, хетські, єгипетські,
арабські та інші джерела. Так, у книзі Буття сказано, що “створив
Господь Бог чоловіка з праху земного і вдунув в його лице подих життя, і
став чоловік душею живою”. Він був названий Ада-мом (від староєвр.
“адама” — земля). У вавилонян ще раніше існував міф про створення людини
з глини. У єгипетській міфології Хнум, батько богів, зліпив людей з
глини на гончарному колі. За грецьким міфом, мудрий Прометей також
виліпив з глини перших людей.

Дж. Фрезер (1854—1941 рр.) у своїй книзі “Фольклор в Старому Заповіті”
переконливо доводить походження багатьох міфів і легенд, які пізніше
увійшли До Біблії. Він, зокрема, пише, що легенди про “всесвітній
потоп”, які він вивчив серед народів Азії, Австралії, Америки, Африки,
не позбавлені фактичних підстав. Це або зливи, або підвищення рівня
морів, або руйнівні цунамі.

Чимало елементів культу євреї запозичили від сусідніх народів. Так, від
місцевого палестинського населення було взято землеробські свята: маццот
— весняне свято, яке злилося з давньою скотарською пасхою; шабуот,
п’ятидесятниця — свято жнив пшениці; суккот — свято кущів, на честь
збору плодів та ін.

Укладання перших п’яти книг Біблії, які отримали назву Тора (закон), або
“п’ятикнижжя Мойсея”, було завершено й оголошено віруючим у 444 р. до н.
е. Пізніше були написані інші книги Старого Заповіту, про які мова буде
йти окремо. Іудаїзму притаманні такі характерні риси: монотеїзм — віра в
єдиного бога Ягве, творця небес і землі; віра в особливе покровительство
Ягве щодо євреїв; в кінець світу; у потойбічну винагороду; у воскресіння
з мертвих; в прихід божественного спасителя — Месію і створення ним
тисячолітнього царства в Єрусалимі; детально регламентована обрядовість
і особливий ритуал.

Священною книгою іудаїзму є Талмуд (від ста-роєвр. “ламейд” — вивчення)
— багатотомний збірник єврейських догматичних, правових,
релігійно-філософських, моральних і побутових уявлень, які сформувалися
протягом багатьох віків — з IV ст. до н. е. до V ст. н. е. Структурними
складовими Талмуда є Міпша та Гемара. Міщна — об’ємний коментар до
Старого Заповіту. Вона поділяється на 63 трактати, ,що утворюють 6
розділів. Гемара — збірник тлумачень до трактатів Мішки. Завдяки тому,
що коментування Мішни здійснювалося у Палестині й Вавилоні, розрізняють
два Талмуди: палестинський (Т. Єрушал-мі) і вавилонський (Т. Бавлі).
Перший було відредаговано у III ст. н. е., другий — у V ст. Спочатку
зміст Талмуда передавався усно з покоління в покоління. Тому на відміну
від Старого Заповіту — писаного закону — Талмуд називався усним законом.
Пристосовуючи Біблію до історичних умов, талмудисти розробили безліч
правил, постанов та заборон.

Талмуд вміщує роздуми про культ, догматику, мораль і різноманітні
релігійні приписи, а також елементарні дані з первісної медицини,
математики, географії, притчі й прислів’я, казки і легенди, міфи. Талмуд
зберіг і деякі дані історичного характеру: про виникнення релігійних
партій і угруповань в Іудеї (книжники, ессени, саддукеї, фарисеї), про
трансформацію релігійних уявлень стародавніх євреїв з часу “завершення”
Старого заповіту. Через весь Талмуд проходять ідеї залежності людини від
Бога, непорушності існуючих порядків, а також пооповідь покірності.

ЛІТЕРАТУРА

БеленькийЛ. С. О мифологии й философии Библии. — М., 1997.

Гараджа В. Й. Протестантизм. — М., 1991.

Максуд Р. Ислам. — М., 1999.

Мень А. История религии. Вторая книга. Пуги христианст-ва. – М., 1991.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1982.

Хоуп Дж., Лоон Б. В. Будда. — Ростов-на-Дону, 1997.

Щекин Г. В. Религии мира. — К., 1995.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020