Реферат на тему:
Евтаназія. Релігійний аспект
страждають від онкологічних захворювань набагато більше і багато
страшніше, ніж у минулому. Як не парадоксально, але зв’язано це з тим,
що за останні десятиліття в боротьбі з раком досягнуть безсумнівний
прогрес. Прогрес привів до того, що тепер людина не гине, як це було
раніш, на ранніх стадіях свого захворювання, але навіть у тих випадках,
коли лікування не приведе до чи видужання вона досягає до того моменту в
розвитку хвороби, що у минулому був принципово недосяжним.У той страшний
момент, коли метастази уражають весь її організм, людина зіштовхується з
позамежним виснаженням і страшними болями.
Раніш до цієї стадії розвитку хвороби доживали одиниці, тепер це стало
долею більшості хворих раком. У результаті евтаназія стає усе більш
частим вирішенням “проблеми болю”, справитися з якою виявляються не в
змозі ні самі хворі, ні їхні родичі, ні лікарі. З боку це здається
дивовижним, але фахівці, що практикують евтаназію, одержують від родичів
своїх пацієнтів вдячні листи, у захист евтаназії виступають і самі
хворі, що нескінченно утомилися і є украй виснажені. Відшліфовується
юридична сторона питання, розробляються методи, при яких хворий сам
пускає в хід механізм евтаназії. Нарешті, удосконалюється психіатрична
експертиза, тому що людина котра приймає рішення про добровільний відхід
з життя, повинна бути адекватний. Загалом, евтаназія цивілізовано
осмислюється на рівні сучасної культури.
Усі частіше говориться про те, що людина повинна мати можливість
скористатися “правом на смерть” у випадку смертельної хвороби, що усе
рівно неминуча загибель прийде через два чи три тижні. У той же час
противники евтаназії: лікарі, письменники, юристи, духівництво, віручі
та атеїсти – не утомлюються повторювати, що сучасна цивілізація йде по
шляху виправдання самогубства,і що “допомога в здійсненні самогубства”
(саме так кваліфікується той спосіб уведення хворим дози снодійного, що
приводить до безболісної смерті, що практикується в даний час Джеком
Геворкяном) – неприпустима. Звертає на себе увагу той факт, що
противники евтаназії здебільшого говорять гранично жорстко, агресивно і
з роздратуванням, а це виявляє їхню внутрішню слабість. Мало того, у
їхній позиції виявляється визначений парадокс.
Віруючі супротивники евтаназії, як правило, підкреслюють, що заборонена
Церквою ця аморальна практика повинна бути в будь-яких її формах
заборонена і законом, тобто з мови віри переходять на мову держави і
права. Невіруючі ж навпаки, хоч і не звикли апелювати до Бога і Його
авторитету, не наполягаючи на законі і не кваліфікуючи практику
евтаназії як злочин, згадують про слово “гріх”, що узагалі звичайно не
входить у їхній лексикон, закликають подивитися на евтаназію в духовному
вимірі і побачити в ній не гріх, а щось інше.
І те, і інше цілком зрозуміло. Віруючий розуміє: його слова про те, що
життя кожного належить не йому самому, а Богу, людина, що не вірить у
Бога “усім серцем своїм”, – не почує. Розуміє він і інше: умирання
ракового хворого настільки важке і страшне, що всякому, хто лицем до
лиця зштовхнувся з його стражданнями ясно, що смерть у даному випадку –
благо. Коли священик з екрана телевізора говорить, що “із християнської
точки зору евтаназія – гріховне діяння і Церква може покарати за цей
гріх”, – йому не вірять. У ньому бачать інквізитора, що готовий покарати
й умираючого, і навіть мертвого.
Такий священик, можливо, покажеться глядачу правильно мислячим, але
безсердечною людиною, до якого застосовні слова митрополита Антонія, що
говорив один раз, міркуючи про обов’язки священика перед обличчям смерті
його парафіянина: “Не треба робити вигляд, що якщо ти священик, ти
розумієш те, чого ніколи сам не пробував”. Коли хто-небудь починає
міркувати про евтаназію і її неприпустимість, ні однієї ночі не
просидівши біля постелі умираючого і не знаючи по своєму власному
досвіді, що таке цей біль, то він виглядає не тільки непереконливо, але
якось аморально. Навпаки, прихильниками евтаназії як правило є люди
м’які, що усвідомлять, наскільки дивовижний жах болю, чи просто знаючі,
що це таке, по досвіду щоденної роботи. Люди, у яких неможливо побачити
злочинців прагнуть якомога швидше позбутися від хворого.
Серед них стає усе більше тих, хто не вважає себе атеїстами і говорить,
що в евтаназії немає нічого богопротивного. У такому способі відходу з
життя, говорять “віруючі” апологети евтаназії, люди страждають лише з
тієї причини, що їхнє життя вже було штучно продовжене лікарями, без
втручання яких вони б умерли багато раніше. Невіруючі супротивники
евтаназії апелюють до Бога, тому що в рамках тієї системи координат, у
якій вони звичайно живуть і діють, самогубство не вважається чимось
аморальним, а сприймається як природне рішення, коли немає іншого виходу
з життєвої пастки.
/F8////////////eeeeeeeeeeeeeee
оворити мовою священика, що дійсно виходить украй непереконливо, а тому
приходиться бути різким. От чому супротивники евтаназії здаються
агресивними. От чому вони іноді роблять для легітимізації “добровільної
смерті” у суспільній свідомості більше, ніж самі переконані апологети
евтаназії.
Не випадково Іоанн Павло II закликав побачити в евтаназії не просто
практику, що повинна бути відкинута, але “драматичний виклик, кинутий
усім людям доброї волі, щоб вони негайно мобілізувалися”. “Що зробити,
щоб дійсно допомогти людям нашого часу усвідомити нелюдський характер
деяких аспектів пануючої культури?” – запитує Папа і сам відповідає на
своє питання: необхідно навчитися не тільки думати, але і відчувати
по-християнськи. Проблема полягає не в евтаназії як такій, і навіть не в
жаху тих болів, що мучать помираючих, але в тім, що ми кидаємо наших
хворих, вважаючи, що не можемо їм нічим допомогти. Саме про це задовго
до опублікованої в 1994 році декларації бельгійських єпископів,
присвяченій темі хвороби і смерті, заговорив митрополит Антоній
Сурожський. З його погляду немає нічого страшнішого ніж самотність
хворого.
Самотність, що уже при житті кидає його в небуття. Умираюча людина, що
знаходиться, як нам здається, у несвідомому стані, має потребу в нашій
присутності. Вона має потребу в тому, щоб з нею говорили, навіть якщо і
він не чує; щоб поруч з ним мовчали, але тільки не кидали його одного.
“Умійте мовчати, – говорить митрополит Антоній, – нехай балаканина
відступить, дасть місце глибокому, зібраному, повному справжньої
людської дбайливості мовчанню. Візьміть хворого за руку і скажіть
спокійно: я рад побути з тобою. І помовчіть, будьте з ним, не
споруджуйте між вами цілий світ незначних слів чи поверхневих емоцій”.
Завдання здорової людини полягає в тім, щоб розділити з умираючим його
біль, а в якихось випадках узяти цей біль на себе. Це непросто, тому що
тут необхідні і чисто фізичні сили, і серце. Нам простіше жахатися стану
хворого, у крайньому випадку шкодувати його, але не бути з ним поруч, а
саме це найбільш необхідно. Лікар, що є цілком природнім, бачить у
хворій людині пацієнта, якому він повинен допомогти виходячи зі своїх
професійних можливостей – зробити перев’язку чи ін’єкцію, прийняти
рішення про те, як ефективніше зняти приступ та інше. Священик приходить
до умираючого, щоб вислухати його сповідь чи причастити. Нарешті, родичі
прибігають, щоб помити його чи нагодувати. Але завдання полягає й в
іншому – бути поруч із хворим, спілкуватися з ним від серця до серця,
побачити в ньому не хворого, а людину.
Саме цього найчастіше не робить ніхто. А тому знаходиться інший вихід –
евтаназія. Трагедія сучасного суспільства полягає в тому, що в хворому
перестають бачити людину, з якою можна спілкуватися на рівних. На нього
починають дивитися як на нещасливого, котрого треба шкодувати,
опікувати, оберігати від новин, щоб хворий не хвилювався, але при цьому
забувають про головний – про його внутрішній світ і його особистість.
Якби ми більше б вникали в те, чим живе умираючий, питання про евтаназію
відпала би сама собою тому, що нам стало б зрозуміло, що саме в останні
дні життя людина переживає хоча дуже страшний, але дивний час. Зміст
останніх днів життя, коли людина, за виразом католицької святої Терези з
Лизьє, подібно залізничному локомотиву наближається до кінцевої станції
полягає в тім, що людина переживає в цей момент величезний духовний
ріст. Доростає до повноти розкриття свого “я”. Коли в людини залишається
зовсім небагато часу на землі, коли сили зникають з кожним днем, а
фізичні страждання збільшуються, він на очах стає іншим, парадоксально
виростаючи зі своїх слабостей і переборюючи ту стіну, якою він,
здавалося, уже назавжди був обмежений у своєму розвитку. Не дати людині
пережити ці дні – неприпустимо.
Дивовижно багато дають ці дні і тим, хто залишається з хворим один на
один, проводить з ним час – у розмовах чи у мовчанні, але завжди
доторкаючись до серцевини буття. Це страшно, але необхідно. Лихо
сьогоднішньої цивілізації полягає в тім, що в більшості випадків наші
рідні і друзі, а потім і ми самі вмираємо в лікарні, в ізоляції від
реальності, далеко від рідних і друзів. У страшній самітності лікарні.
Сьогодні людина вмирає непочутою. Саме тому ми і протиставляємо ідеям
Джека Геворкяна котрий вважає, що евтаназія рятує умираючого від
страшного кінця, не живий і унікальний досвід спілкування, а тверде і
беззмістовне “не можна”. Те “не можна”, за яким не стоїть нічого, крім
упевненого у своїй правоті егоїзму людини, яка вважає себе християнином.
ЛІТЕРАТУРА
Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.
Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К.,
2002.
Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.
Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство
или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 –
160).
Матеріали
III-го Архиєпархіального Собору
Львівської Архиєпархії
Української Греко-Католицької Церкви
“Ісус Христос – джерело відродження українського народу”
Львів-Рудно
Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа
PAGE
PAGE 7
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
