Діяльність митрополита В.Липківського — служіння істини й добру (реферат)

Реферат на тему:

Діяльність митрополита В.Липківського — служіння істини й добру

В історії української людності, релігійно-культурного життя XX століття
серед яскравих постатей, що репрезентують духовне обличчя нашого народу,
визначне місце посідав Митрополит Василь Липківський , натхненник
відродження Української Автокефальної Православної церкви та її перший
провідник. Його ім’я сіяє в одному сузір’ї з Володимиром Великим і
Петром Могилою, Іваном Вишенським і Григорієм Сковородою, Тарасом
Шевченком і Іваном Франком, Андрієм Шептицьким і Йосифом Сліпім. Ці
імена — свідоцтво нашої тернистої історії, величі духу і трагічного
шляху, який пройшла Україна. То — наше безсмертя, визнання нас світом,
усвідомлення того, що є таки в центрі Європи народ, який називається
«українці».

Народився майбутній Митрополит 20 березня 1864 року в селі Попудні на
Уманщині в сім’ї священика, галичанина за походженням. Свої дитячі роки
прожив у селі, навчався в Уманській бурсі, потім в Київській Духовній
семінарії і завершенням його освіти була Київська Духовна академія, яку
він закінчив у 1889 році з науковим ступенем кандидата богослов’я.

У 1890 році його було призначено на посаду законовчителя до Черкаської
прогімназії. Тут він одружився й 2 листопада 1891 року прийняв сан
священика. Однак духовна кар’єра його не приваблювала, бо всім своїм
єством усвідомлював, що мусить служити церкві, яка понад двісті років
тримав в неволі рідну Церкву його народу і таким чином він сам отав
співучасником її русифікації.

Знаючи, що Українська церква ніколи не мирилася з підлеглістю
Московському церковної урядові і навіть j найтяжчі часи панування зa
Петра І, Катерини ІІ та Миколи І українська свідома людність завада
мріяла про повернення її свободи, отець Василь виношував ідею
незалежності, а за своє українофільство не раз зазнавав утисків.

Події 1917 року не пройшли для претоієрея Василя Липківського не
поміченими — він активно включався в український національно-церковний
рух. Був обраний головою з’їзду духовенства і мирян, який підтримав рух
ва автокефалію православної церкви України. В цей же період Василь
Липківський створив у Києві «Братство Воскресіння», яке згодом
перетворилося ва Всеукраїнську Православну Церковну Раду /ВПЦР/.

Він перший у травні 1919 року почав відправляти Літургію українською
мовою. Потім був настоятелем Софійського собору, брав

активну участь у створенні українських православних парафій, перекладав
богослужбову літературу на українську мову. З цього при

воду вія писав: «…Вживання рідної мови у відправах Божих служб —

це вола Христа fi заповіт Апостола… Piдна мова в церкві — це перша
ознака істини православія, як братерства й рівноти всіх народів

перед Богом».

На першому Всеукраїнському Церковному Соборі 23 жовтня 1921pоку делегати
колективно провели хіротонію /покладанням рук на голови один одному/ і
першим єпископом ЦАПЦ отав колишній протоієрей Василь Липківський. Від
Собору він отримав високий титул і посаду Архієпископа, Митрополита
Київського і всієї України. Це була церква дійсно національна, дійсно
народна і дійсно повністю незалежна. Першою серед усіх православних
словенських народів вона ввела в Богослужіння живу мову свого народу.

Московські єпископи в безсилій злобі не зупинились перед усякою
неправдою і наклепами ,на цю величну подію відновлення Українською
Церквою свого єпископату. Але життя, цей найбільш правдивий свідок і
суддя, уже виправдало цю подію не тільки як акт остаточного відродження
УАПЦ і визволення її від московських кайданів, а й як головну підвалину
її нового й чистого вільного життя. Бо вона з самого початку була
вільною, тобто автокефальною. Ні від якого стороннього церковного, а тим
більше від керівництва московського, вона не залежала, оскільки була
далеко старіша від Московської Церкви і навіть сама цю церкву породила.

Відроджена Церква швидко поширилась по всій Україні. До середини 20-х
років вона мала понад 30 єпископів, близько 1200 парафій. Районами
найбільшого їхнього впливу булл Київщина, Поділля, Полтавщина, Волинь.
Велась також місіонерська діяльність у Західній Україні, в Молдавії,
Туркестані і навіть за кордоном. Василь Липківський відвідав не менше як
500 парафій з благовістям про Українську Церкву.

Одначе богоборна радянська влада не дала УАПЦ довго проіснувати:
почались утиски, переслідування, а далі і справжні гоніння її діячів.
Так, 1927 року за розпорядженням уряду було скликано другий
Всеукраїнський Церковний Собор, якому було наказано усунути Митрополита
Василя з митрополичої кафедри. Про його переслідування свідчать такі
документи: «Цілком таємно. Жовтень 1924 року. Всім KP ОДНУ Лубенської
округи. Чорнуський район, ОДНУ — УРСР звернуло увагу окрвідділів на
дедалі зростаючий вплив серед українського населення т.зв. Української
автокефальної церкви, очоленої Київським Митрополитом Василієм
Липківським. Давно вже відомо, що Липківський і його сподвижники в
потайними пропагандистами українського сепаратизму і не так прагнуть
визволити від залежності Московського патріархату деякі церковні парафії
на Україні, як під цією завісою проповідують різні ворожі Рад.владі ідеї
українського націоналізму…«Цілком таємно. Всім головам сільрад.
Окружний виконавчий комітет від 16 жовтня повідомив, що по маючимся в
РВК відомостям український єпископ Липківський виїхав з Києва до
Могилівської округи. При з’явленню Липківського на терені Вашого села
необхідно вжити міри гальмування до його пересування під видом
перевірити документи, запитати округ та інші, і разом з тим терміново
сповісти РВК, де затримано Липківського, аби було можливо вжити
відповідні міри догляду…»

А ось витяг із заяви Митрополита Василя Лапківського до уряду УРСР 1927
року: » Вважаю за обов’язок свого служіння в Українській Автокефальній
Православній Церкві в Українській соціалістичній Радянській Республіці
звернутися до Вас а заявою проханням про захист моїх громадянський прав
і волю виконання мого церковного служіння. Співробітники
Держполітуруправління весь час досліджували мою працю з політичного
боку; два рази, в 1923 і 1926 pp., брали мене до в’язниці, але моє
перебування тепер на волі свідчить про те, що якихось навмисних
політичних злочинів в моїй праці, не знайдено; але й досі залишають мене
під підозрінням в антирадянських і в контрреволюційних настроях. І от
черев одне лише підозріння в мені антирадянських настроїв, я вже більше
року, як позбавлений права виїзду з Києва й можливостей фактично
виконувати своє служіння церкві; крім того ще й на церкву, якій я служу,
накликаються через мене різні загрози. 27 липня ц.р. представник
Всеукраїнського Держполітуруправління, бувши в Києві, викликав мене з
шістьма представниками округових Церков і в час Передсоборної наради і в
моїй й присутності викладав перед нами в образливий для мене спосіб мої
ніби антирадянські і контрреволюційні вчинки, які ставлять дід загрозу
вільне і легальне існування в УРСР всієї Української Церкви, заявивши
їм, що він остільки не вірить жодному моєму слову, що до мене навіть не
звертається…»

Після усунення в поста глави Церкви Митрополит Василь дуже бідував, не
маючи засобів на існування, щоденно чекав арешту. Його виселили із
помешкання при Софійському соборі, через що змушений був переїхати на
околицю Києва до своєї старенької сестри. Одначе був настільки
витривалим і мужнім, що навіть за таких складних умов плідно працював.
Зокрема, він написав історію Української православної Церкви, підручник
Старого і Нового Заповіту, двотомний Український церковний статут,
бесіди з історії Всесвітньо! Церкви, частково переклав Євангелії і
Апостола на українську мову, відтворив із пам’яті багато своїх
проповідей, з яких збереглося близько 360.

В одній із своїх публікацій автори Ф.Турченко І 0.Ігнатуша зазначають,
що в середині 20-х років приріст чисельності прихильників УАПЦ різко
скоротився, навколо автокефальної церкві та її парафіян створювалась
атмосфера підозрінь, недоброзичливості. А ще більше умови ускладнилися,
коли з квітня 1925 року парторганізацію України очолив кат українського
народу, вірний поплічник «батька всіх народів» Сталіна — Д.М.Каганович.
Він розцінював цю церкву як націоналістичну, ворожу радянському
народові. Слова «куркуль», «піп», «автокефаліст» і «петлюрівець»
сприймалися як синоніма. В 1929-1930 pp. органи ДПУ сфабрикували справу
«Спілки визволення України» /»СВУ/, а в процесі слідства «доводилося»,
що Автокефальна Церква була однією з ланок антирадянського підпілля,
зв’язаного з емігрантськими буржуазно-націоналістичними колами. За таких
окладних умов, боячись ще більших репресій, керівництво УАПЦ пішло на
крайній крок — 28-29 січня 1930 року в Києві було скликано Надзвичайний
Церковний Собор, який визнав існування цієї церкви недоцільним.

До 1936 року Українську Автокефальну Православну церкву було знищено. У
тюрми, табори-гулаги були кинуті тисячі українців-священнослужителів і
рядових мирян.Машина масових жорстоких репресій підминала під себе
навіть людей похилого віку, хворих та немічних. В Україні не залишилось
жодного єпископа, ні одного діючого священика і парафії УАПЦ. Та не
дивлячись на ці муки і страждання, постійне переслідування з боку
комуністичної влада, незалежна Українська Православна церква відродилася
знову у вирі другої світової війни, діяла у підпіллі й діаспорі і таким
чином зберегла традиції тисячолітньої Київської митрополії.

Останнє десятилітнє життя видатного духовного пастиря України, його шлях
на Голгофу тривалий час були покриті мороком тайни. Ще не так давно в
одному а матеріалів «Літературної України» та в багатьох публікаціях, що
видаються в діаспорі, відзначається, що Митрополит Василь був
заарештований у лютому 1938 року і запроторений до концтабору біля
Норманська, де він, 74-річний,перебував хворий, позбавлений медичної
допомоги, що ніхто не знав, коли, де і за яких обставин він загинув, де
поховане страдницьке тіло цієї Великої Людини.

І лише останнім часом історик Сергій Білокінь доклав чимало зусиль, щоб
відтворити останні роки, дні та години життя Митрополита. Насправді
Василя Липківського «притягнуто до кримінальної

відповідальності» за статтям 54-10 та 54-11 22 жовтня 1937 року.
Людською мовою це означає присудження до розстрілу.

Слід зауважити, що за цими новими матеріалами його мученицька постать
виростає ще більше. У в’язничій камері чи кабінеті слідчого мало хто
тримався героїчно. A Митрополит Василь Липківський був таки
Великомучеником і Героєм, і це засвідчило НКВД дев’яносто трьома
арієтами свого власного діловодства.

20 листопада 1937 року нарком внутрішніх справ УРСР затвердив
звинувачувальний висновок щодо Митрополита. У цьому висновку втілились
яскраві риси радянської юриспруденції. Починається він, як зазначає
С.Білокінь, із хвалькуватої заяви: «ІУ відділ НКВД УРСР ліквідував
націоналістичну фашистську організацію українським церковників, що
ставила собі за мету відторгнення України від СРСР І створення
самостійної держави фашистського типу». З посиланнями на свідчення
морально й фізично розчавлених ієрархів УАПЦ Василя Липківського
звинувачували в тому, що він був одним із керівників /уже не чільним
керівником/ організації, проводив активну антирадянську роботу, був
зв’язаний із закордонними еміграційними колами й надсилав їм
антирадянську інформацію.

Митрополита тримали під вартою в Лук’янівській тюрмі, відтак його справа
була передана на розгляд особливої трійки при Київському обласному
управлінні НКВД. Ось витяг із протоколу N117 засідання трійки:
«Ухвалили: Липківського Василя Костянтиновича — розстріляти.. Особисто
приналежне йому майно -конфіскувати». 27 листопада 1937. року о 24/21?/
годині постанову трійки приведено до виконання.

Так безневинно обірвалося життя видатного духовного пастиря України, так
згинув в лещатах тоталітаризму, захищаючи свою Церкву і народ, апостол
Розстріляного Відродження Української Автокефальної Православної церкви
Митрополит Василь Липківський.

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *