.

Зв\’язок теоретичного і практичного інтелекту в психології творчості. О. Я. Пономарьов та інші (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
197 1832
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Зв’язок теоретичного і практичного інтелекту в психології творчості.

О. Я. Пономарьов та інші

На жаль, у сучасній вітчизняній психології помітно відчувається
інтелектуалізація проблем творчості; більше того, з самого інтелекту
обирається один з його моментів, а саме — мислительний. Існують також
дві крайності у підході до творчості:

1) досліджують так зване творче мислення, яке плутають з творчою
фантазією, творчою інтуїцією і т.д.;

2) намагаються розкрити зв’язок творчості з життям космосу. І все це
вельми далеко від суті предмета. Можна поєднати дві проблеми — творчості
й розвитку, як це подекуди трапляється, але справа від цього майже не
зрушиться з місця.

У зв’язку з цим слід указати на факт, що сучасна психологія не має
новітньої загальної теорії природи психіки. Це негативно впливає і на
розробку проблем творчості. Тепер, коли психологія прагне безпосередньо
включатись у рішення практичних завдань, що стоять перед суспільством,
як ніколи виникає потреба в побудові загальної теорії творчості. Цілком
слушно зауважує О.Я.Пономарьов: “Надмірне захоплення з боку деяких
психологів безпосередніми рішеннями практичних проблем (що рівнозначно
“прагненню легкої наживи”) створює основні труднощі в розвиткові власне
психологічних досліджень, вуалює їхню наукову проблематику. В цьому
розумінні рання психологія творчості перебувала у більш вигідних умовах.
Завдяки своїй “безкорисливості” вона глибше врізувалась у сферу тих
психологічних явищ, які живлять її справжню проблематику. Разом з тим
рання психологія, зрозуміло, ніколи не виходила за межі поверхового
опису явищ”.

Розвиваючи думки стосовно загальної теорії творчості, Пономарьов іде вже
відомим шляхом довільного розширення змісту її поняття. Зведення
творчості до психічної діяльності людини не правомірно, вказує він, тому
що вириває творчість із загального процесу розвитку світу, робить
джерела і передумови творчості людини незрозумілими, закриває можливість
аналізу походження акту творчості, чим перешкоджає виділенню її
провідних характеристик, вичленуванню загальних і специфічних
механізмів.

Пономарьов вважає, що ми не маємо права обмежувати творчість лише сферою
діяльності людини, коли є таке поняття, як “творчість природи”.
Творчість природи і творчість людини — лише різні сфери творчості, які
мають, без сумніву, загальні генетичні корені. Ось чому доцільно
покласти в основу вихідного визначення творчості її найширше розуміння,
а саме — як властивість живої та неживої природи, включаючи діяльність
людини та життя суспільства. “Творчість — необхідна умова розвитку
матерії, утворення її нових форм, разом із виникненням яких змінюються й
самі форми творчості. Творчість людини — лише одна з таких форм… що
виступає як механізм продуктивного розвитку”, її слід шукати там, де є
рух від нижчого до вищого.

Ідея Пономарьова про зв’язок розвитку і творчості має певні реальні
підстави, проте не може бути головною при визначенні природи творчості.
Цей зв’язок існує, зокрема, там, де дійсно йде мова про генетичну
психологію творчості (побудовану на основі індивідуального та
історичного розвитку людини). Правда, творчість пов’язується з розвитком
науки, і кожний творчий акт справжнього вченого становить крок у
поступальному розвиткові знання. З точки зору “наукознавства” це —
творчість, проте у психологічному плані вона є розвитком лише в тому
випадку, коли відбувається як провідна діяльність і показує якісні
стрибки у процесі психічного становлення.

Перенесення ідеї творчості на явища біологічні та на процеси в неживій
природі веде до плутанини понять. Можна вичерпно визначити еволюційний
процес, не вдаючись до поняття творчості. Мабуть, пошук конкретних її
механізмів треба шукати в іншому напрямку, обминаючи як надто вузьке,
так і надто широке тлумачення цієї категорії. Якщо творчість (це
загально визнано) є найважливішою формою людської діяльності, то,
мабуть, вона повинна вирішувати якісь життєво важливі суперечності.

Центральною логічною ляпкою у психологічній проблемі творчості
виявляється зіставлення певної кількості компонентів між собою та
визначення смислу їхнього взаємовідношення. Якщо це відношення творче,
воно не може бути зведене тільки до принципу вираження, інтеріоризації
або до якогось іншого. Однозначність відношення буде завжди фальшивою.
Це має бути система взаємопідпорядкованих принципів.

Матеріалізація ідеї (вираження) є творчим моментом. Таким є також
інтеріоризація. Творчий момент полягає в переході (трансдукції) з однієї
системи (суб’єктивно-психічної) в іншу (матеріально-речову) за умови
їхнього взаємного опору цій трансдукції — просто активного чи свідомо
активного. На перший погляд, трансдукція має тавтологічний характер:
людина хоче тільки адекватно щось утілити, засвоїти і т. ін. Але ні
процес вираження, ні процес інтеріоризації не залишаються з одним і тим
же змістом при взаємному переході суб’єкта і об’єкта. Інакше самі ці
явища не були б дійово-творчими і взагалі не могли б існувати. Вираження
або інтеріоризація вже мають творчий здобуток. Адже це перехід в іншу
систему існування, наприклад, психічного, ідеї — в матеріальне. У цьому
переході відбувається перенесення структури психічного на структуру
матеріальну на основі психофізичних дій. Матеріальне або ідеальне
отримує з іншої сфери буття якийсь принцип перетворення. Завдання
психології — визначити, коли цей принцип набуває творчо-оригінальних
рис.

Правда, творчість може відбуватись і в рамках однієї системи, коли вона
“запліднена” в результаті трансдукції іншою системою. Тоді деякий час
“за інерцією” може тривати творчий процес на базі тільки мислення, уяви,
інтелекту і т. ін. Але в рамках одного плану існування, без трансдукції,
оригінальність не постає. Поривання до творчості (основний мотив)
полягає в досягненні відповідності між цими планами. Але досягти цього
повністю не можна, бо план речовий, план дійсності, як і суб’єктивний,
мають змістову невичерпність, і будь-який перехід є переходом неповним.
Виникає суперечність, і творчість залишається вічно живим і невгасимим
полум’ям людського життя.

Оригінальність свідчить лише про якісний бік трансдукції. Принципово
остання вже є творчістю, адже тут відбувається перенесення однієї
структури на іншу. Вся гострота і сила творчості полягає в тому, що
структури психічно-суб’єктивна та речово-об’єктивна різняться між собою
так, як не різняться жодні інші структури. Тому їхня трансдукція —
найвиразніший творчий акт. Продовження його аналізу вимагає розкриття
провідного мотиву трансдукції. Він виявляється на основі двох
співвідношень: 1) інтелектуальної та практичної діяльності; 2)
оригінальності та комунікації.

Лише враховуючи найглибші зв’язки цих співвідношень, можна зробити
спробу виявити смисл творчості. Але так, щоб він пов’язувався з
найглибшою суперечністю людської суспільної натури.

Взаємний перехід об’єктивної та суб’єктивної форм існування
конкретизується у взаємному переході теоретичного і практичного моментів
діяльності. Людина завжди прагне поєднати ці сторони, але завжди вони
чинять великий опір такому прагненню. Тому і творчість є справою дуже
важкою, і вищі її рівні досягаються невеликим колом людей. Звичайно
людина живе в – рамках або теоретичної (проекти, прогнози, сподівання,
очікування і т.д.), або практичної (моральні норми, буденна технологія і
т.п.) поведінки. В першій з цих сфер можна легко будувати різні
конструкції, тому що будь-які перетворення в таких межах не викликають
реальної протидії. Практична діяльність, ізольована від необхідності
виражати ідеал, стає довільною, інколи — антилюдяною, інколи — тупим
перетасовуванням фактів або відношень. У кращому разі це реакція на
середовище в рамках біхевіористичної формули S — R. У буденному житті
людина без особливої цілеспрямованості набуває різноманітних звичок, що
полегшують її соціальну комунікацію та операції з матеріально-речовим
світом.

Теоретичний і практичний моменти діяльності з духовним зростанням людини
дедалі більше поляризуються. Гострота їхніх суперечностей досягає
великої сили вже в юнацькому віці. Але ще раніше вона виявляється у
негативній формі, скажімо, в моральній партикулярності підлітків.
Молодість робить перші спроби подолати найскладнішу суперечність
людської істоти, і в цьому її можна назвати героїчним віком. Зріла
людина знаходить зіткнення теоретичної та практичної поведінки
насамперед у творчій діяльності.

Надзвичайна своєрідність обох видів поведінки робить їх дуже складними у
спробах поєднання, трансдукції. Нерідко молода людина, що закінчила
технікум або інститут, зіткнувшись з практичною ситуацією виробництва,
пересвідчується в тому, що в ній нелегко розібратись. Ця
непристосованість свідчить про певні прорахунки при обранні професії,
недоліки системи навчання.

Творчі суб’єктивні здібності людини (мова йде про натхнення, інтуїцію,
фантазію та мислення) мають прямий стосунок до взаємин теоретичної та
практичної поведінки. Інтуїція тяжіє до практичного інтелекту, мислення
— до теоретичного, уява відіграє роль їхнього активного посередника.
Вона охоплює і практичну інтуїцію (без належної здатності уявити складну
структуру відношень матеріальних речей інтуїція не зможе розкрити свою
практичну базу), і теоретико-ідеалізоване мислення (заповнюючи прогалини
доказовості своєрідними образами, допомагаючи мисленню створювати
абстрактні ідеали). У цьому — особлива роль уяви, її формування, якщо
воно буде належним, допоможе забезпечити найплідніший перехід, зв’язок,
взаємну трансдукцію теоретичної та практичної поведінки, коли людина
здійснює оптимальні перетворення дійсності — моральні, технологічні та
інші, створює наукові, соціальні теорії тощо.

Практика висуває перед людиною певні суперечності, тому людина прагне до
теоретичного інтелекту, щоб зрозуміти і розв’язати ці суперечності. Але
теорія, з якою молода людина знайомиться у навчальному закладі, не
підводить до безпосереднього розв’язання тих проблем, які бажано
розв’язати. Оволодіваючи теорією та несвідомо емансипуючи її від
практичної дійсності (інакше теорія розвиватися не може), людина
стикається з іншим боком основного конфлікту, коли вона намагається
перейти від теорії до практики.

На перешкоді трансдукції теорії та практики лежить їхня взаємна
“боязкість”. Адже ефемерність досягнень у рамках однієї форми діяльності
відразу стає очевидною при переході до іншої. Ця найсильніша тенденція
до поляризації інтелектуальної та практичної сфери може бути переборена
тільки серйозною творчою роботою. Так розкривається основа для
визначення смислу творчості.

Те, що відбувається в якійсь одній сфері діяльності, є не творчістю, а
суб’єктивною або об’єктивною акцією. Ось чому процеси вираження та
інтеріоризації як такі, що мають (кожний окремо) суб’єктивний та
об’єктивний моменти, складають у сукупності рушійний вузол творчої
діяльності людини, її оригінальності.

Проблема двох форм людської діяльності була предметом уваги філософів і
психологів з давніх-давен. Надавали переваги тій або іншій формі
діяльності (наприклад, німецький класичний ідеалізм та прагматизм), але
їхня реальна взаємодія була розкрита найбільше у філософії марксизму. На
жаль, у психології ця проблема ще не усвідомлюється як центральна в
науковому розкритті психіки людини взагалі та її творчості зокрема.

Ми вже знайомі з висунутою Л. Фестінгером теорією когнітивного
дисонансу, в якій йшлося про розбіжності теоретичної та практичної
діяльності, а також про шляхи подолання цієї розбіжності, в чому
виявляється активність людської діяльності взагалі і творчої насамперед.
Людина має систему уявлень та знань про навколишній світ. Використовуючи
термін “знання” в широкому розумінні, Фестінгер відносить до нього і
знання як результат навчання, і погляди на світ, а також емоційне
ставлення до світу. Між елементами знання є зв’язки суттєві й несуттєві.
Існують сфери знань, що мають відносно одна до одної певну автономність,
існують зв’язки між знаннями, що роблять єдино можливим розуміння цих
знань. Одні зв’язки між елементами знань переходять в інші. Знання
змінюються під тиском дійсності. Людина прагне привести їх у
відповідність з реальністю, але цьому протидіють життєві установки,
погляди, звички, симпатії. Між цими теоретичними і практичними
відношеннями виникає дисонанс, напруга, психологічний дискомфорт —
гнітючий стан, якого людина прагне позбутися. Все це разом складає
когнітивний дисонанс. Звільнення від нього може бути суттєве або
паліативне — абстрагування, відвернення від реальності, ігнорування
дисонуючих фактів і т. д. Можна також змінити погляди, поведінку так,
щоб вони відповідали дійсності. На жаль, Фестінгер не розкрив прямий
зв’язок теорії когнітивного дисонансу з принципами побудови теорії
творчості.

Вітчизняні психологи й філософи (Б.М.Теплов, С.Л.Рубішитейн,
К.О.Абульханова-Славська та ін.) приділяли та приділяють велику увагу
своєрідності теоретичного і практичного інтелекту, їхнього зв’язку та
можливих переходів між ними. Це виражається, зокрема, в деяких варіантах
теорії інтеріоризації та в теорії їй протилежній, яка передбачає
наявність теоретичного аспекту вже в самій практичній дії. Проте в ряді
випадків різницю між видами діяльності підміняють різницею свідомого й
несвідомого мислення і тільки у зв’язку з цим торкаються проблеми
творчості, здебільшого вирішення мислительних задач. Протилежність та
єдність цих форм діяльності не береться як основа для виникнення
творчості.

Розкриття загальної теорії психіки з головною суперечністю між волею та
інтелектом відкриває можливість показати виникнення видів творчості в
історичній дійсності та в індивідуальному розвиткові людини, їх можна
розуміти як спроби розв’язання цієї суперечності.

Запропоновану теорію творчості можна назвати трансдуктивною — в
розумінні переходу, результативної взаємодії двох основних форм людської
активності. Завдання полягає в тому, щоб віднайти ті умови (фактори), за
яких відношення теоретичної та практичної діяльності стають відношеннями
творчими, або інакше — як пов’язуються між собою протилежності
теоретичної і практичної діяльності та оригінальності й комунікації.
Отож до цих факторів слід віднести:

1) поляризацію цих форм діяльності, їх максимальне відособлення, і як
результат — поява теоретичного мислення;

2) примат практичної діяльності, яка у взаємних переходах із теоретичною
завжди залишається визначальною, а теоретична — похідною;

3) службову роль теоретичної (інтелектуальної в цілому) діяльності,
покликаної усвідомлювати суперечності практичної, формувати ідеал та
підстави для функціонування останньої;

4) моральну діяльність як визначальну з усіх форм практичної діяльності,
як їхній головний підтекст.

Перші спроби наукового усвідомлення дійсності в індивідуальному розвитку
людини є спробами найліпше обґрунтувати мотивацію поведінки. Початково
це постає на рубежі юнацького віку та молодості, а далі набуває дедалі
витонченіших форм виявлення та реалізації.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020