.

Юнг Карл Густав (1875-1961) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
318 4082
Скачать документ

Реферат з психології

Юнг Карл Густав (1875-1961)

Карл Густав Юнг народився 26 липня 1875 р. у швейцарському містечку
Кесвіль.

Закінчивши Базельську гімназію, він у 1895 р. вступає до університету.
Юнг бачив себе в майбутньому лікарем, прагнучи серйозно займатися
хірургією. Але через якийсь час він змінив своє рішення. Коли Юнг
практикував у клініці й готувався до державного іспиту, до його рук
випадково потрапив підручник з психіатрії, з якого він дізнався, що
психіатрія — «наука про особистість». Він одразу вирішив серйозно
зайнятися цією наукою.

1900 р. Карл Юнг працює як асистент у клініці Бургхельцлі. За роки
роботи в цій клініці Юнг багато досяг, зокрема покращив стан багатьох
хворих. Він поставив собі за мету змінити структуру психіатрії, оскільки
до нього психіатри ігнорували психологію душевнохворих. А з 1905 р. він
читає курс психіатрії в Цюріху й у цей час обіймає посаду головного
лікаря в університетській клініці. У цьому ж році він засновує
лабораторію експериментальної психопатології при психіатричній лікарні,
де разом зі своїми студентами вивчає психічні реакції.

Психологія стала для Юнга наукою наук — саме вона, на його думку, має
дати сучасній людині цілісне уявлення, світогляд. Крім «філософії
життя», його приваблював і модний на той час окультизм. Упродовж кількох
років Юнг брав участь у спіритичних сеансах, ознайомився з літературою з
астрології та інших «таємничих» наук.

1902 р. Карл Юнг закінчив роботу над докторською дисертацією «Про
психологію і патологію так званих окультних феноменів». Ця робота
дотепер зберегла наукове значення — Юнг дає в ній психологічний і
психіатричний аналіз медіумічного трансу, зіставляє його з
галюцинаціями. Він вважає, що в поетів, пророків, містиків, засновників
різних релігійних рухів спостерігаються ті самі стани, які психіатр
спостерігає у хворих.

З 1906 р. між Карлом Юнгом і Фрейдом починається жваве листування, що
триває до 1913 р. У ці роки вони обмінюються досвідом, різними теоріями,
роботами, серед яких Юнг посилає і свою роботу «Психологія Dementia
praecox». Фрейд і Юнг виробили власні культурологічні концепції, які
займають гідне місце в системі культурологічних знань.

1890 р. Юнг, працюючи в Цюріхській клініці, стає його відкритим
послідовником і пропагандистом теорії. Не можна сказати, що стосунки між
Фрейдом і Юнгом завжди були дружніми. Визнаючи авторитет Фрейда і навіть
називаючи його своїм учителем, Юнг багато в чому з ним не погоджувався,
а в 1913 р. їхні стосунки припиняються.

Сам Юнг сприймав Фрейда як трагічну фігуру і водночас як велику. Юнг
причиною розриву називає свою роботу «Метаморфози і символи лібідо».
Там, де Фрейд бачив лише сексуальні мотиви і прагнення насилля, Юнг
виявляв поєднання жіночого і чоловічого начал, особистих і колективних
факторів з багатовіковою історією (архетипи).

Об’єднати всі ці поняття в систему Юнгу допомогли його дослідження у
сфері історії культури та релігії і, звичайно, його багата
психотерапевтична практика.

У момент розриву з Фрейдом Юнгу виповнилося 38 років — середина життя,
поворотний пункт в особистісному розвитку. Цей віковий етап сам Юнг
згодом визначив як «кризу середини життя». Але саме цей критичний період
збігся з генеруванням його основних ідей, що ввійшли в історію науки
аналітична психологія.

Розквіт творчості Юнга припадає на період початку Першої та кінця Другої
світової війни. Восени 1913 р. його глибоко стривожили жахливі видіння
кривавої Європи. У серпні наступного року вибухнула світова війна,
немовби явивши собою категоричне заперечення раціональних основ культури
і цивілізації. Тоді Юнг поставив перед собою завдання якнайглибше
досліджувати духовну історію людини, щоб виявити й подолати те, що
штовхає її до ірраціонального саморуйнування.

Плоди юнгівських міркувань побачили світу 1921 р. у монументальній праці
«Психологічні типи, або психологія ікдивідуаци». Обсяг цієї книги
перевищував 700 сторінок, з яких перші 470 являли собою найширшу
панораму філософської думки — західної і східної, давньої і сучасної.
Решта 240 сторінок були викладом концепції Юнга. Слід зазначити, що його
наступні досліди в наукових колах були оцінені по-різному, однак
концепція психологічних типів була визнана в усьому світі й принесла
Юнгу велику популярність.

Як головний фактор диференціації психологічних типів Юнг визначив чотири
функції свідомості: мислення, відчуття, чуття та інтуїцію. Кожна функція
може реалізуватися інтровертивно або екстравертивно.

Серед інших, введених Юнгом понять, інтроверсія і екстраверсія були
найпоширенішими.

Юнг вважав: кожного індивідуума можна охарактеризувати як первинно
орієнтованого на внутрішнє або на зовнішнє. Енергія інтровертів
спрямована на внутрішній світ, енергія екстравертів — на зовнішній.

За Юнгом, немає «чистих» інтровертів або екстравертів. Юнг порівнював ці
два процеси з роботою серця — ритмічною зміною в циклі стискання
(інтроверсія) і розширення (екстраверсія). Однак кожен індивідуум більш
схильний до однієї з цих орієнтації і діє переважно в її рамках.

Концепцію екстраверсії/ інтроверсії згодом розвинув Г.Айзенк, який
визначив цей параметр (поряд з емоційною стійкістю) головним для
особистості. В інтерпретації Айзенка ці поняття дотепер широко
використовуються в психології особистості.

Погляди Юнга на природу психічного життя формувалися в полеміці з
фрейдистським трактуванням лібідо. Юнг дав енергетичне трактування
лібідо як потоку вітально-психічної енергії. Усі феномени свідомого й
несвідомого життя людини він розглядав як різні вияви єдиної енергії
лібідо. Неврози й інші розлади є результатом регресії лібідо, здатності
повертатися назад під впливом нездоланних життєвих перешкод. Це
призводить до репродукції у свідомості хворого архаїчних образів і
переживань, що являють собою первинні форми адаптації людини до
навколишнього світу.

Юнг радикально переосмислив фрейдистську концепцію природи несвідомого.
На його думку, несвідоме містить у собі не тільки суб’єктивне й
індивідуальне, витіснені за поріг свідомості, а й насамперед колективний
і безособистісний психічний зміст.

Емпіричною базою введення ідеї «колективного несвідомого» була
встановлена Юнгом у його психіатричній практиці схожість між
міфологічними мотивами стародавності, образами сновидінь у нормальних
людей і фантазіями душевнохворих. Ці образи—носії колективного
несвідомого — Юнг назвав архетипами. Юнг по-різному описував архетипи,
але усі його трактування мають щось спільне: фундаментальні
образи-символи принципово протистоять свідомості, їх не можна логічно
осмислити й адекватно висловити. Єдине, що доступно психологічній науці,
— це опис, тлумачення і деяка типізація архетипів, чому і присвячена
значна частина творів Юнга.

Юнг висунув і такий метод, як «психологічний компас», що дає змогу
аналізувати типи людей. У кожної точки компаса є протилежний полюс.
Почуття підкріплюються інтуїцією, а мислення—відчуттям. Наприклад, у
людини, яка мислить, чуттєва сфера буде менш розвинутою (вона здатна
оцінювати обставини спонтанно, чуттям, не вдаючись до раціонального
аналізу мотивів дії). У кожної особистості ці сфери можуть накладатися.
Наприклад, у людини, що діє, можуть бути однаково розвинуті розумова і
чуттєва сторони (інтуїція в цьому випадку буде послабленою). Очевидно,
що неактивні почуття і відчуття витісняються у підсвідоме, що може
призвести до їхньої раптової активізації й неконтрольованого прориву у
вигляді стресів або нападів одержимості.

Інтерес до фундаментальних психологічних процесів Юнга сприяв вивченню
ним давніх західних традицій алхімії та гностицизму, а також до
дослідження неєвропейських культур. У 1924—1925 pp. він живе серед
індіанців пуебло в штаті Нью-Мексико, у 1926 р. бере участь в експедиції
до Кенії до племені елгонів, у 193 7 р. — подорож до Індії.

В останні десятиліття життя Юнга в його розпорядженні був унікальний
лекційний зал під відкритим небом біля Лаго-Маджоре. Починаючи з 1933 р.
сюди щороку з усього світу з’їжджалися на конференції вчені, щоб
виступити з доповідями і взяти участь у дискусіях. Це були збори
товариства «Еранос», що відбувалися в маєтку його фундаторки Ольги
Фройбе-Каптейн. Багато важливих робіт, що належать до останніх років
життя Юнга, вперше було обговорено в науковому товаристві саме на цих
зборах.

Карл Густав Юнг помер після нетривалої хвороби у своєму будинку в
Кюснахті 6 червня 1961 р.

Спадщина швейцарського психолога Карла Густава Юнга виходить далеко за
межі суто психологічних досліджень. Як і психоаналіз З.Фрейда, вчення
Юнга охоплює психологію, патопсихологію, етнографію, фольклор, історію
релігії, етику, естетику, історію науки в цілому. Юнг — автор величезної
кількості праць. Англійське видання його творів налічує 20 томів.
Критична література, присвячена аналізові його провідних ідей, величезна
.

У психологічній та філософській літературі вчення Юнга ще не піддано
розгорнутій історико-психологічній критиці. Мова йде насамперед про дві
частини його концепції — “психологічні типи” і “архстипи колективного
несвідомого”. Це не просто психологічні теорії. Характер їх викладу,
коло проблем, що постають у зв’язку з ними, свідчать про їхнє широке
світоглядне значення. Нерідко Юнг у своїх творах намагається передбачити
майбутній хід людської історії і вважає, зокрема, своєю заслугою
передбачення Другої світової війни. Характер цих “пророцтв” грунтується
на аналізі соціально-історичного розвитку, а також стабільних
психологічних структур, суперечності між свідомим і несвідомим і т.ін.
Розгляд цієї своєрідної теорії поступу людської культури залишається
актуальним завданням історико-психологічної думки.

Разом з Фрейдом Юнг створив Міжнародне психоаналітичне товариство і був
його першим президентом. Проте ухил Юнга від ортодоксального фрейдизму з
часом привів його до розриву з Фрейдом. В 1913 році Юнг заснував
самостійну школу аналітичної психології. Незважаючи на власну критику
так званого класичного фрейдизму, Юнг залишається в рамках психоаналізу:
провідним у людській психіці та поведінці він визнає несвідоме. Нерідко
для об’єктивності він підкреслює той факт, що саме Фрейд має безсмертну
заслугу як творець дійсних основ психології неврозів,

незважаючи на епохальні дослідження П.Жане з психології невротичних
станів, а також Бернгатш з сугестивності неврозів.

Певним відходом від ортодоксального фрейдизму є поняття “лібідо” в
юнгіанському трактуванні. Воно тлумачиться не суто сексуально, а як
генерализована енергія в дусі elan vital А.Бергсона або волі до життя
А.Шопенгауера. Ця енергія ніби виявляється в рості, відтворенні та в
інших видах життєвої активності організму. Юнг відкидає також ідею
Едипового комплексу. Сам Фрейд дещо наблизився до юнгового розуміння
лібідо, коли доповнив своє вчення про сексуальні потяги встановленням
їхнього зв’язку з іншими інстинктами.

Юнг схвально говорить про психологічні теорії, в яких панівними
компонентами у людському русі визнаються темні підсвідомі сили, що
конфронтують зі свідомими настановленнями. Він зауважує, що без такого
негативного аспекту людину не можна вважати цілісною, реальною істотою,
і прямо називає цей бік людської природи “звіром”, “звіриною душею” та
надає їй виняткового значення. Погляд, що не враховує цих темних сил,
визнається плоским, таким, що ігнорує основне. Християнство, за Юнгом,
прагнуло звільнити людину від цих сил, проголошуючи аскетичну мораль.
Навпаки, Ф.Ніцше поклав ці потяги в основу свого вчення, заперечуючи
християнський аскетизм. Цей філософ, зауважує Юнг, з повною
самопожертвою віддав своє життя ідеї “надлюдини”, яка підкоряється
темним потягам і “долає саму себе”.

Прагнучи виправдати ніцшеанську мораль, Юнг зазначає, що сам Ніцше лише
в своїй теорії позитивно ставився до цих потягів, а його власне життя
проходило “по той бік потягів” та прямувало “до вершин героїзму”. У
зв’язку з цим Юнг пише: “Воля до влади є таким же великим демоном, як і
Ерос, і така ж стара й споконвічна, як і він”. Щоправда, за Юнгом, ці
потяги мають протилежний зміст, а концепції Еросу та “волі до влади” не
зводяться одна до одної. Але кожна з них містить у собі суттєву істину
і, зрештою, не виключає іншу. їх слід подолати в новій інтегруючій точці
зору, не виходячи, правда, за межі волюнтаризму. Необхідність цього
синтезу, на думку Юнга, має глибокі психологічні підстави.

Обидві теорії відносно істинні тому, що неврозу властиві дві протилежні
якості, одну з яких представлено в теорії Фрейда, а іншу — в теорії
Ніцше та Адлера. Чому ж дослідник бачить тільки один бік складного явища
та вважає, що тільки він має цілковиту рацію? Адже всі виходять з одного
й того ж життєвого досвіду? Юнг вдається тут до психології (а точніше —
до психоаналізу) світоглядних проблем і ставить одне з кардинальних
питань своєї психологічної системи: питання про типи життєвих установок.
Цим робиться спроба психологізувати дану проблему, довести психологічну
(а також біологічну) можливість, необхідність багатоманітності
світоглядів.

У багатьох своїх працях Юнг приділяє велику увагу проблемі установки
(настановлення), її основних видів і доходить висновку про існування
двох людських типів: інтровертів та екстравертів. Перша установка в
нормальному випадку свідчить про особистість, якій властиві вагання,
розмірковування, заглиблення в себе, страх перед об’єктами, постійне
перебування в обороні, недовір’я до спостережень. Друга установка дає
нам істоту люб’язну, попередливу, відкриту, з доброю волею, готовністю
до послуг, що легко знаходить себе в тій чи іншій ситуації, швидко
встановлює відносини і часто безтурботно і з повним довір’ям іде на
ризик у незнайомих обставинах, незважаючи на можливі сумніви. У першому
випадку вирішальним фактором поведінки стає суб’єкт, у другому — об’єкт.

Юнг визнає, що в дійсності, сповненій неповторних індивідуалізованих
явищ, такі установки рідко трапляються в чистому вигляді. Вони
багатоманітно варіюються і компенсуються, відтак дуже важко встановити
той чи інший тип. Зважаючи на це, Юнг вводить додаткові критерії
типологічних відмінностей: вік, стать, активність, емоційність, рівень
психічного розвитку, а також чотири орієнтаційні функції свідомості:
сприймання, мислення, почуття та інтуїція. Виходячи з таких підстав Юнг
описав вісім груп типологічних відмінностей. Це дало йому можливість
зрозуміти дві взаємопротиставлені теорії неврозів як вияв типових
суперечностей людської природи.

На перший погляд, теоріям Фрейда і Адлера Юнг надає обмеженого значення:
мовляв, вони зводять багатоманітність психічного життя людини до
абстрактних схем і виявляються безплідними, коли йдеться про побудову
загального погляду на сутність душі. Разом із тим Юнг визнає їх як
головні компоненти його власної теорії. Він погоджується, що Ерос завжди
і всюди існує, як і потяг до влади. Вони проникають у глибинні сфери
душі людини. Проте сама душа не є тільки тим або іншим, або обома разом.
Вона є тим, що вона з себе зробила і ще зробить.

Різні спрямування у філософії Юнг хоче “психологічно” примирити як
необхідні компоненти досконалої людини. Ці напрями, зведені до
“психологічних типів”, доповнюють один одного. Інтроверт важко
припасовується до зовнішнього світу. Екстраверт має позитивне ставлення
до нього. Перший весь живе у розмірковуванні, другий виявляє ініціативу
до практичної дії. Ось чому ці типи у своєму синтезі дадуть ідеальний
“шлюб” — ідейний симбіоз. Коли вони стають віч-на-віч і хочуть зрозуміти
одне одного, вони роблять відкриття, що ніколи між ними не було
взаєморозуміння. Тільки ідеальна людина — вона ж нормальна — може долати
відчуженість типологічну, що, за Юнгом, трапляється дуже рідко.

Юнг намагається опертися на думку Гете, який назвав життєві установки
“систолою і діастолою активності” та вказав, що вони повинні мати
гармонійну єдність і послідовність у ритмі життя. Здійснити реально цей
ритм дуже важко. Це вимагає мистецтва жити. Юнг бачить тут два можливих
виходи: покластися повністю на несвідоме, щоб природні закони не
порушувались актом свідомості, або ж бути надзвичайно свідомим, щоб
упроваджувати в життя протилежні установки.

Підбираючи докази, Юнг робить посилання на працю Фрейда “Дитячі
пригадування Леонардо да Вінчі, в якій наводяться факти з висловлювань
Леонардо про двох його матерів, а також на спогади Бенвенуто Челліні, в
яких той розповідає про своє подвійне походження. Юнг бачить у цьому
“міфологічний мотив”. Адже й багато героїв різних сказань мають двох
матерів (земну й небесну). Ці факти начебто виходять за межі особистих
пригадувань і породжують думку, що в людині, крім особистих споминів,
існують великі первісні картини, як їх ще задовго до виникнення
аналітичної психології назвав німецький історик культури Я.Буркгардт.

Юнг наполягає на спадковості людських уявлень, що панували в далекі
стародавні часи. Доказ убачається в тому факті, що певний матеріал саг,
їхні мотиви повторюються в ідентичних формах повсюдно. У стані психічної
хвороби людина може відтворювати картини, добре відомі зі стародавніх
текстів. Чимало таких фактів Юнг наводить у своїй книзі “Мандри й
символи лібідо”.

Так Юнг підходить до свого іншого відкриття — ідеї про найглибший шар
несвідомого, в якому дрімають загальнолюдські, первісні образи, що
отримали славнозвісну назву архетипів колективного несвідомого, або
домінанти.

За визначенням Юнга, архетипи — це комплекси якихось пережитих подій,
які постають фатальним чином, а їхня дія починається саме в нашому
особистому житті. Бажаючи показати, що ця ідея має саме “архетипну”
природу, а також те, що вона розроблялася філософською думкою протягом
тисячоліть, Юнг віднаходить цей термін у працях стародавніх ідеологів
церкви (Філона Іудейського, Іринея, Діонісія Ареопагіта, Августина), а
серед своїх сучасників — у Л.Леві-Брюля. Але найбільше Юнг цінує вчення
Платона про “потойбічний” світ ідей, що влучно розкриває зміст поняття
архетипу. Таким чином, постають два шари несвідомого: той, що належить
особистості, і той, що властивий колективу, спільноті.

Первісні колективні образи як найстаріші й найзагальніші форми уявлень
людини є водночас і почуттями, і думкою. У цьому — їхня
нерозчленованість і синкретизм. Вони мають власне самостійне життя і
можуть мандрувати з однієї голови до іншої, виступаючи в аналогічних,
але різних за своїм чуттєвим втіленням образах.

Але Юнг іде ще далі – Платона, показуючи його як свого однодумця. Ейдос
у Платона, зауважує Юнг, — це вічні ідеї, що є прообразами речей і
зберігаються як трансцендентальні вічні форми в наднебесній царині.
Виникнення поняття енергії, яким тлумачать фізичну подію, пов’язується
зі своїм попередником — таємничим вогнем алхіміків — флогістоном, силою
тепла, що властива матерії. Первісне тепло стоїків або вічно живий
вогонь Геракліта вже зовсім наближаються до примітивного погляду про
всюди поширену живу силу, силу росту і зцілення.

Варто простежити, як тлумачить психолог-аналітик тисячолітні “мандри”
однієї з найвидатніших думок людини, а саме — ідеї збереження енергії.
Вважають, що саме Роберт Майєр є творцем цієї ідеї. Але як могло
трапитись, що її було запропоновано лікарем, а не фізиком? Юнг уточнює
свою думку: ідея Майєра, власне, й не була ним створена. Вона не постала
внаслідок синтезу тогочасних наукових пошуків і гіпотез. Вона виросла у
своєму творцеві, як рослина.

Ідея енергії та її збереження, стверджує Юнг, має бути первинною
картиною, яка перебуває в колективному несвідомому. Вона споконвіку
існує в людському духові і діє крізь тисячоліття. Цим усю історію
пізнання Юнг зводить до однієї площини — архетипів колективного
несвідомого, що фатально визначають наперед хід людської думки. Читач
творів Юнга має немовби забути про чіткі межі, що розділяють міфологію,
релігію, псевдонаукові (астрологічні, окультні та ін.) уявлення, а також
мистецтво і науку.

За Юнгом, первісний образ, пов’язаний з ідеєю збереження енергії, виник
ще в рамках релігійних уявлень. Найпримітивніші релігії в різних
частинах Землі мають в основі своїй цей образ. Єдиною та вирішальною
думкою так званих динамістичних релігій є те, що існує загально
розповсюджена магічна сила, яка визначає собою події світу. Д. Тейлор і
Дж. Фрезер назвали це явище анімізмом. Насправді ж первісні люди не
розуміли під своїм поняттям сили нічого “душевного” або “духовного”, а
лише те, що один американський дослідник блискуче назвав “примітивною
енергетикою”. Це поняття відповідає уявленню про душу, дух, бога,
здоров’я, тілесну силу, плодючість, чаклунство, магічний вплив, повагу,
цілющі засоби, а також певні форми характеру, яким властива афективна
розрядка.

Діалектику Геракліта Юнг тлумачить “аналітично” — як винахід мудреця, що
відкрив найдивніший з усіх “психологічних” законів: регулювальну функцію
суперечностей як вираження того, що все переходить у свою протилежність.
Відтак і раціональні культурні установки необхідним чином переходять у
свою протилежність, а саме в “ірраціональне культурне спустошення”. В
такий спосіб тлумачений закон Геракліта надто просто пояснює факт
світових воєн, до того ж ігнорується економічний і соціально-політичний
аналіз цих явищ. Юнг ставить собі в заслугу передбачення великих
історичних подій, зокрема Другої світової війни, можливість якої ніби
вбачалася ним ще в 1925 році. Ось підстава цього пророцтва: “… Людина
не може ототожнювати себе тільки з розумом, ірраціональне викорінити не
можна, боги як вияв людських пристрастей не можуть і не повинні вмерти”.
У переході раціонального в ірраціональне виникають однобічність,
пристрасність, накопичення енергії, те, що стародавні люди назвали
“богом”. Інтереси сучасної людини — це, за Юнгом, той же старий бог, що
владно керує поведінкою людей, перетворюючи їх на своїх рабів,
спонукаючи їх до аморальних учинків. Так пояснюються, зокрема, соціальні
негаразди.

Для популяризації своїх теорій Юнг широко використовує уявлення,
пов’язані з тією чи іншою релігією, найбільше — віруваннями стародавньої
Індії. Вчення про карму допомагає Юнгові в розкритті сутності архетипу.
Санскритський термін “кар” означає “створювати”. Мова йде про один із
принципів індійської філософії, за яким поведінка одного індивіда
створює зародок, що розвивається в іншому індивідові та прямо визначає
його долю. Карма — це вплив хороших або поганих дій на постійне
переселення душ. Стан (багатство, бідність, пошана, приниження і т.ін.),
в якому людина народжується, стає нагородою або помстою за вчинки,
здійснені в попередніх поколіннях. Уявлення про аватару теж має схожість
з уявленням про архетип. Спільне у них в тому, що певний вихідний
“патерн” впливає і фатально визначає майбутню поведінку людини.

Зв’язки свідомого з несвідомим, переживання цих зв’язків були названі
Юнгом трансцендентною функцією. Спираючись на реальні та уявні, або
раціональні та ірраціональні, дані, вона перекриває розрив між свідомим
і несвідомим. Енергія, напруженість, що виникає внаслідок їхньої
взаємодії, виражається у фантазіях, мареннях та сновидіннях. Однією з
кращих літературних обробок такої трансцендентної функції Юнг вважає
другу частину “Фауста” Гете, в якій фантазійна символіка досягає апогею.

Використовуючи власні ідеї щодо природного процесу об’єднання цих двох
найважливіших компонентів психіки, Юнг спробував висунути основоположні
засади і створити модель аналітичного методу. Смисл його полягає у тому,
що несвідоме, спонтанне у людській психіці, розкривається і приєднується
до свідомого. В житті існує безліч випадків, коли людина не може
власними зусиллями духовно подолати стан психічної кризи. На допомогу
такій людині має прийти метод лікування, запропонований Юнгом.

У тлумаченні мови сновидінь Юнг відшукує паралелі із психології
примітивної або історичної символіки, адже сновидіння, за Юнгом,
виникають із несвідомого, яке містить у собі досвід усіх попередніх епох
історичного розвитку людини. Відношення, які звичайно розглядаються на
рівні об’єкта, слід піднести до рівня суб’єктивності; це дасть змогу
зрозуміти, що ж, зрештою, відбувається в самій людині. Зокрема, дані
сновидінь є символічними уявленнями певного суб’єктивного змісту. Отже,
незважаючи на висловлювання Юнга про те, що він віддає перевагу
колективним компонентам людської психіки, вона тлумачиться ним у
послідовною суб’єктивно-ідеалістичному плані як творець об’єктивного
світу.

За Юнгом, проекції залежать від динаміки зв’язків між свідомим і
несвідомим. Так, в епоху Просвітництва було відкинуто уявлення про
дійсне існування богів; з ними було покінчено. Але, міркує далі Юнг,
відповідна психологічна функція залишилась у несвідомому. Люди отруїли
себе залишком лібідо, яке раніше було прив’язано в культі до образу
бога. Знецінення і витіснення такої сильної функції, як релігійна, має
серйозні наслідки для психології окремої людини. Несвідоме відчутно
посилюється за рахунок зворотного потоку лібідо, що справляє негативний
вплив на поведінку людини з боку архаїчного колективного змісту. Ось
чому, за Юнгом, період Просвітництва завершився “страхіттями
Французької революції”. Під час світових воєн людство знову переживало
підйом несвідомих деструктивних сил колективної душі. В результаті
сталося масове вбивство. Несвідоме прагнуло цього. До того ж
раціоналізм сучасного життя і знецінив раціональне, і функцію
ірраціонального звів до несвідомого. Ця функція діє звідти нестримно й
руйнівно, як невиліковна хвороба. Саме так карається людство за
атеїстичні переконання. Щоб уникнути цього, Юнг рекомендує індивідам і
народам (у разі потреби навіть примусово) жити ірраціональним, а свій
витончений ідеалізм і дотепність застосовувати так, щоб “безумство
раціонального” завершувати невинним чином.

Уточнюючи зміст колективного несвідомого — архаїчного шару людської
психіки, Юнг вміщує в ньому не тільки архаїку людських функцій, а й
функції тваринних предків людини, тривалість існування яких була
незрівнянно більшою, ніж відносно коротка епоха суто людського буття.
Про існування тваринних рис у людській психіці свідчить, за Юнгом, зміст
сновидінь: тваринна символіка в них указує на позалюдське, надособове.
Прагнучи показати вирішальний, а саме негативний, вплив архетипів
колективного несвідомого на психіку людини, Юнг аналізує велику
кількість міфологічних сказань, саг і т.ін.

Зруйнування негативного впливу архетипів здійснюється, за Юнгом, через
процес індивідуації, який має привести людину до формування, або точніше
— до розкриття її неповторних творчих рис (ідея, що її неодноразово
порушують Бергсон, Сартр, Зеньковський, Фромм та ін.). Юнг вважає своє
поняття індивідуації складним для розуміння. Воно, з одного боку, є
продовженням розвитку архетипного образу — тінь, аніма й анімус. З
іншого боку, індивідуація має бути запереченням самої архетипності. Мета
індивідуації — позбавляти “Я” оманливого одягу персони, з одного боку, і
сугестивної сили первісних образів, з іншого. Лише долаючи ці дві
перешкоди, людина підходить до свого істинного стану. Далі Юнг показує
картину асиміляції несвідомого з боку “Я”. Рівновага між свідомим і
несвідомим свідчить про те, що центр усієї особистості більше не
збігається з “Я”, а з точкою, що лежить між свідомим і несвідомим, як
точкою нової рівноваги.

Юнгові спроби подолати ворожнечу між шарами психічного спираються на
ідею символіки: перед небезпекою дезінтеграції виникає протидія
символічного характеру. Це чітко вказує на дію централізації. Сповнені
містичного змісту, символи, за Юнгом, часто набувають форми мандали —
круга, який має в собі квітку, хрест або колесо, з тенденцією до
повторення числа чотири (кількість пелюсток, смуг або спиць), що має
уособлювати чотири головні психічні функції (мислення, емоції, відчуття
та інтуїцію: всі інші є похідними, другорядними). Ця містична символіка
зі стародавніх та середньовічних часів має виражати єдність психічної
натури людини.

Однією з істотних вад усього вчення Юнга є те. що він віддає перевагу
принципу автономності у тлумаченні психологічних даних. Сама ідея про
автономні шари психічного має бути піддана серйозному аналізові.

Юнг висуває вимогу: несвідоме психічне має пізнаватися за наявності
усвідомлюваного змісту. В індивідуальному несвідомому таким змістом
виступають емоційні комплекси; змістом колективного несвідомого є
архетити різноманітних спрямувань. Число їх безконечне, проте Юнг
аналізує лише найбільш яскраві й типові.

Найхарактернішим вираженням колективного несвідомого є, за Юигом, такі
форми народної творчості, як тайновчеїшя, міф та казка. Правда, вони не
показують архетип у його інтимній, безпосередній, первісній основі. Адже
вони виступають для людей в усвідомлених, специфічно відчеканених
протягом тривалого часу формах. Ось чому поняття архетипу лише частково
відповідає поняттю “representation collectives” Л.Леві-Брюля, бо
свідчить про такий психічний зміст, який ще не набув усвідомлених форм.

Коли Юнг зауважує, що для первісної людини пізнання природи — це мова і
зовнішній одяг несвідомих душевних процесів, що “душа містить у собі всі
ті картини, з яких виникають міфи”, то цим він розриває єдиний хід
людської культури на дві протиставлені одна одній епохи. Сучасна наука,
втім, не використовує терміну ”проекція”, пояснюючи явища природи або
суспільства у зв’язку з особливостями психіки. Але хіба вона цілком
звільнена від антропологізму? Хіба сучасна наука в цілому не показує
саме людський “зріз” Всесвіту, а сама людина хіба не розкривається як
один із компонентів складної взаємодії з об’єктивним світом? З іншого
боку, як міг відбутися рух людської культури, якби вже первісна людина,
практично взаємодіючи з оточенням, не відображала б суттєвих об’єктивних
якостей предметів і явищ навколишнього світу?

Юнг, мабуть, вважає такт позицію плоскою, будь-що проводячи серйозний
розрив між давнім і сучасним; пов’язати їх органічно йому вже надто
важко. Той зв’язок, що він встановлює, є зв’язком саме певного зведення
сучасного до стародавнього.

3а Юнгом, розвинені релігії далеко відстоять від первісного образу —
привабливого, прекрасного, сповненого таємничих передчуттів. Це має
пояснювати факт захоплення з боку людини Заходу символами Сходу, а
людини Сходу — символами Заходу. Адже ці символічні картини створені з
“першоматерії одкровення” і відображають первісне уявлення божества.

Історія релігії, за Юнгом — це історія зміни символічних образів, які
виражають архетип. Із часом вони відмирають, тому що не виражають його
адекватно, а лише у формі свідомості. Якщо християнство, історично чуже
природі германських племен, не було би їм до вподоби, вони легко його
відкинули б, особливо тоді, коли престиж римських легіонів підупав. Але
християнство залишилося на новому для нього грунті, оскільки відповідало
архетипному взірцеві.

Вода як найбільш використовуваний аналітичною психологією символ
несвідомого є предметом сновидінь. її дзеркало дає людині можливість
побачити свій власний образ. Воно не улещує, а правдиво відображає того,
хто в нього дивиться, а саме — те обличчя, яке ніколи не показують
світові, а прикривають Персоною — маскою актора. Дзеркало лежить за цією
маскою і показує справжнє обличчя. Для людини це є першим випробуванням
її сміливості, бо зустріч із самою собою належить до того неприємного,
якого прагнуть уникнути.

Юнг неодноразово вказує, що зустріч з архетипом приводить людину у стан
панічного страху. Людина боїться зустрічі з самою собою, бо це зустріч
зі своєю тінню, що, за Юнгом, становить один із центральних архетипів —
несвідомий негативний бік людської природи. Характеристики, якими
наділяється цей архетип, нагадують абстрактне уявлення про субстанцію, в
якій розчиняється конкретний зміст усього існуючого в світі. Мова йде
саме про ідею архетипу, а не про архетипне уявлення, що має певні
чуттєві риси, взяті з усвідомленого людського досвід.

У книзі “Про свідоме й несвідоме’ Юнг, розкриваючи архетип тіні,
показує, що він майже зливається з усім тваринним змістом людської
психіки: це має пояснити “тіньовий” бік людської історії. Такі
міркування своїм абстрактним натуралістичним підходом нагадують
однобічні вирішення давніх суперечок: добра чи зла, вільна чи не вільна
тощо людина за своєю суттю. Юнг кваліфікує людську природу як
споконвічно злу.

Читач творів Юнга потрапляє в якусь розріджену атмосферу символів, що їх
Байрон назвав ”образами без облич”. Тінь — це тіснина, це вузькі
ворота, які ніхто не обмине при спробі спуститися в глибоку криницю.
Проте людина прагне пізнати саму себе, “вийти за ворота”. Те, що за
воротами, — це на подив безмірна далина, сповнена нечуваної
невизначеності. Тут немає нічого внутрішнього чи зовнішнього, нічого
верхнього чи нижнього, нічого тут і нічого там, нічого мого і нічого
твого, нічого доброго і нічого злого. Це світ води, в якому все живе
перебуває у завислому стані. Тут починається царство “симпатікус” — душі
всього живого, де я нероздільно є тим і цим, де я впізнаю іншого в мені
і інший впізнає мене як себе. Колективне несвідоме — це менш за все
якась відгороджена система особистості, це об’єктивність, що охоплює
весь світ і відкрита для всього світу. Я тут є об’єктом усіх суб’єктів
на протилежність моїй буденній свідомості, де я завжди виступаю
суб’єктом, що має об’єкти. “Загублений в самому собі” — ось вдалий
вираз, що характеризує цей стан, стверджує Юнг.

Психічні явища самі вказують на те, що вони мають архетипну природу,
тобто передбачають автономний первісний образ, який існує універсально й
досвідомо у здатностях людської психіки. Відчуваючи потребу більш
доказової аргументації своїх положень, Юнг переносить міркування із
царини сновидінь з їхніми суб’єктивізмом і довільністю у сферу народної
творчості. Проте її продукти цікавлять Юнга не з боку відображення
природи соціальних стосунків, а насамперед — як вираження її
архетипності, апріорності. Він твердить, що в міфах і казках (як і в
сновидіннях) душа висловлюється про себе саму, а архетипи тут
розкриваються в їхньому природному ансамблі як певна дія або
перетворення.

Юнг звертається до казки “Лісовий цар”, у якій цей персонаж зображений у
вигляді вегетативної древньої істоти, яка панує в лісі й разом з тим має
стосунок до водяного царства. Останнє дає підставу Юнгові не сумніватися
в належності “лісового царя” до несвідомого. Адже несвідоме виражається
так само часто в образі лісу, як і в образі води. Отже, виходить, ніби
всі казкові образи лише втілюють несвідомі психічні сили людини і ніяких
об’єктивних відношень не відображають.

Юнг розкриває тсріоморфну (твариноподібну) символіку духу в казці. Образ
тварини показує саме те, що її зміст і дія ще перебувають поза людською
сферою взагалі, по той бік людської свідомості, зокрема. Позасвідоме Юнг
віднаходить як у демонічно-надлюдському, так і у тваринно-підлюдському.
Сам старий мудрець хоч і має людський вигляд, проте його чаклунські
здібності вказують на поза-, над- і підлюдське у вчинках добра і зла.

У тлумаченні трьох наведених архетипів (тінь, аніма, старий
мудрець-анімус) Юнг використовує принципи символіки для персоніфікації
дійових осіб казки (а також сновидінь). При цьому він виявляє архєтипи в
типовій ситуації, місці, засобі вчинку, шляхові, які лише символізують
той чи інший вид перетворення. Ці архєтипи, як і ті, що виявляються у
формі дійових осіб, є також справжніми символами. Вони багатозначні,
сповнені передчуттів і, зрештою, невичерпні. Це приводить Юнга до його
епістемологічного заключного акорду: основні принципи несвідомого не
можна описати з огляду на їхні нечисленні зв’язки.

У кінці своєї книги “Про психологію несвідомого”. Юнг риторично запитує
про те, що зможе знайти в ній зацікавлений читач: прохолодну воду для
спраглого чи пісок пустелі — безплідну помилку. Нехай цс вирішить читач
творів Юнга. Те, що пропонує цей мислитель, широко й послідовно
пов’язується з антиінтелектуалістичним спрядгуванням сучасної
психологічної думки, що відображає незрівнянну складність психічного
життя людини.

Своєрідність власного шляху як психолога-мислителя Юнг бачить саме в
тому, щоб звести психологію з інтелектуально-наукових засад, — єдине,
що, на його думку, здатне спрямувати її до дійсного життя. Він писав:
“Психологія, що задовольняється чистим інтелектом, ніколи не може мати
практичного сенсу: адже цілісність душі ніколи не можна охопити
раціонально”. Юнг упевнений, що “земнонароджений інтелект є тільки мечем
або молотом людини, але не творцем духовних світів, не батьком душі”. Це
випливає з провідної ідеї аналітичної психології Юнга, яка пов’язується
насамперед з позанауковим розумінням несвідомого. Шляхи до несвідомого
для інтелекту закриті. Несвідоме є такою сферою природи, яку не можна
довести, “це така частина таємниці природи, до якої ми можемо тільки
при-слуховуватись, але не можемо оволодіти нею”. Наука тут безсила.

Альтернативою наукового дослідження людської психіки у Юнга фактично
виявляється містичне осяяння. Адже і предмет його має містичний
характер: колективне несвідоме і насамперед його архєтипи ніколи не
входять у свідомість безпосередньо, а тільки у формі архетипних уявлень
— у своєму інобутті. Якщо на початку діяльності Юнг іще розробляв
експериментальний метод дослідження, то в період розробки проблеми
архетипів він указував, що експеримент “ніколи не зможе досягти успіху в
осягненні природи людської душі, якщо перед цим не накреслити (в
містичній інтуїції) приблизно правильну картину складних психічних
феноменів”

Не тільки наукова, а й будь-яка інша діяльність розуму не може розкрити
адекватно людську поведінку, вичерпно проаналізувати ситуацію людського
вчинку, особливо коли мова йде про світові лихоліття. Сповнений
риторичного пафосу, Юнг запитує: чи врятували людський розум або добрі
наміри людей від світової війни і чи зможуть вони врятувати нас від
якого-небудь іншого катастрофічного безглуздя?

Юнг стверджує, що, залишаючись у рамках психічного, навіть в його
“колективному” вираженні, пояснити причини світових воєн або інших
великих соціальних зрушень не можна. В усьому винен інтелект як
неадекватне знаряддя пізнання. Його безпорадність перед соціальною
стихією — ось ключ до розуміння людської історії, а найбільше — її
трагедійного змісту. Перекладання вини з факторів соціальних на фактори
індивідуально-характерологічні, а зрештою — біологічні, є сучасною
наукового модою (A. Кестлер та ін.).

Праці Юнга свідчать про своєрідний “академічний” відхід від пекучих
проблем дійсності, хоча на основі вивчення архетипів колективного
несвідомого він намагається висвітлити духовну ситуацію сучасності. Як і
переважна більшість психоаналітиків, Юнг зосереджує свою увагу на
становищі людини в світі, дає оцінку культури у зв’язку з її негативним
впливом на людську особистість.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020