Вибори і використання кризового менеджменту (реферат)

Реферат на тему:

Вибори і використання кризового менеджменту

Для того, щоб претендент на “булаву” у виборчій кампнаії “Президент –
2004” мав реальні шанси на перемогу, потрібно, перш за все, визначити,
які актуальні соціально-психологічні та соціально-економічні проблеми
має віддзеркалювати його імідж. Влучно, коментуючи цю проблему,
висловився І. Мінтусов, представник Центру політичного консалтингу
“Нікколо М”: “Ми з’ясовуємо реальний імідж реального кандидата, а також
імідж неіснуючого кандидата, за якого люди готові голосувати. Сенс
стратегії полягає в тому, щоб першого кандидата перетворити на другого”.

Перша проблема, яку має пояснити майбутній переможець: чому в Україні
немає довгострокової державної програми соціальної політики. Не
випадково у середовищі експертів побутує точка зору про концептуальну
невизначеність усіх гілок влади стосовно соціальної політики.
Відповідно, “та обставина, що не було вироблено збалансованої соціальної
концепції радикальних екномічних реформ та глибинних змін
зовнішньо-економічних пріорітетів, призвела до втрат, які серйозно
підірвали довіру до конституйованих демократичних інститутів” [1].

Друга проблема традиційна для східнослов‘янського менталітету: “Хто
винен?” Однією з найбільш придатних соціальних груп на роль винуватця є
ті представники бізнес-еліти, яких преса звично називає олігархами.
Оскільки різниця в рівні доходів між заможними і незаможними в Україні
приголомшлива, на відміну від країн Євросоюзу, куди Україна прагне
потрапити, то можливі й варіанти… Не випадково вихідці з цього ж
середовища починають нагадувати, що “в Україні поки ще немає біллів
гейтсів, які стали офіційними міліонерами завдяки інтелектові. Є
олігархи, які набили собі кишені на використанні природних ресурсів, а
також безконтрольній експлуатації бюджетних коштів і державної
власності” [2].

Третя проблема – пошук відповіді на запитання: “Чому Україну обійшли у
своєму розвитку і Польща, і країни Балтії?” Світовий банк для
міжнародних порівнянь використовує показник межі бідності, встановлений
на рівні 4-х долларів США на людину в день в країнах колишнього СРСР.
Зважмо: у розвинених країнах Заходу межа бідності становить 14 долларів
США на людину в день [3]. Отже претендент має пояснити, чому переважна
більшість населення України живе за межею бідності.

Четверте питання: “Чому протягом дванадцяти років існування української
держави всі гілки влади пробачали собі свої помилки?” Певною мірою таку
поблажливість можна пояснити феноменом “детермінізму, що підкрадається”.
Цей термін, введений в обіг Б. Фішхофом, пояснює прагнення політиків
орієнтуватися на “відредагований варіант минулого” як такий, що,
по-перше, мінімізує значення допущених помилкових рішень; по-друге,
підтверджує їхнє “право на дурницю”, оскільки вони ж тільки починали
розбудовувати нашу незалежну державу (на другому, п`ятому, сьомому,
десятому роках її існування – потрібне підкреслити) [4].

П‘ята проблема – зниження авторитету Президента як гаранта Конституції.
Чому так сталося – не предмет розбору в цій статті. Але ось викладки
соціологів: “Динаміка рівня довіри до діючого Президента засвідчує
тенденцію до постійного зниження його рейтингу серед виборців, починаючи
з листопада 2001 року” [6].

Моніторинг закордонних електронних ЗМІ також не дає підстав для великого
оптимізму. Тільки один конкретний приклад. Протягом грудня минулого року
в повідомленнях телеканалу “Euro News” Україна згадувалася тільки двічі.
У першому повідомленні йшлося про розслідування європейськими
структурами обставин зникнення 300 маленьких дітей з Харківщини,
всиновлених європейцями. Ці діти, можливо, були використані, за
твердженням каналу, як донори органів тіл. Інформацію супроводжувало
інтерв`ю експерта, за спиною якого бовваніла табличка “Биологические
отходы”. Друге повідомлення стосувалося прийняття пропрезидентською
більшістю Верховної Ради проекту поправок до Конституції щодо обрання
Президента України самим парламентом. Тенденція інформаційного
позиціювання України дуже характерна. Через те, що повідомлення були
надто лаконічні, європейський глядач власними здогадками доповнював
інформацію: що ж воно коїться у тій дивній країні „Юкрейн”?

Шоста проблема – російський фактор. Робити вигляд, ніби Росія не має
своїх інтересів в Україні, як мінімум наївно. Особливо коли заглянути в
праці нових російських “ідеологів” на кшталт М. Калашникова, якого нині
багато читають в Російській Федерації. У нього можна зустріти ось такі
пасажі: “Так звана “незалежна Україна”, яку повноцінною державою вважати
не можна. Фактично вона потенційна зона катастрофи. Там відбувається
страшенне зубожіння населення, насувається фізична загибель радянської
інфраструктури і демографічна катастрофа. Краще провести м`яке
перехоплення влади прихильниками СРСР-2 в Україні, а потім… А це й
Причорномор`я з його гаванями та корабельнями, Крим, Приазов`я з
Маріуполем, це дельта Дунаю й прямий зв`язок з Придністров`ям, яке давно
чекає на нову союзну державу. Ми отримуємо й масні чорноземи та прибавку
в рідному слов`янському населенні” [8, с. 405].

Повертаючись до причини №2 (“у всьому винні олігархи”), знаходимо у
претендента на “володаря дум” російської публіки цікаві рецепти
вирішення цієї проблеми. За М. Калашниковим [8; 9] терор 1937 року був
потрібний Й. Сталіну для того, щоб замінити тодішню радянську еліту.
Вона, звичайно, була віддана йому, але стала надто заможною, самостійною
в дрібних вчинках і тому – непотрібною. Оголосивши її шпигунами 10 – 15
іноземних розвідок і розстрілявши за “законними” судовими вироками, Й.
Сталін домігся головного: заміни більш-менш слухняних на фанатично
вірних. І не мало жодного значення, що знищені старі ленінці не були
шпигунами. Просто вони стали зайвими.

Сьома причина – теж загроза Україні, але вже не із Сходу, а з Заходу.
Російські дослідники багато пишуть про можливі “законні нагоди” для
втручання в справи країн СНД і про радикальні методи боротьби Заходу з
національними елітами, які чомусь вирішили, що особисто їм ніщо не
загрожує. За Г. Грачовим та І. Мельником [10, с. 158], серед можливих
нагод для військового втручання є кілька таких, що ідеально вписуються в
українські реалії: загроза безпеці нафтопроводів, якими каспійська нафта
транспортуватиметься на Захід; екологічна катастрофа (особливо на АЕС);
криміналізація економіки, яка може перетворити її на притулок для
фінансів міжнародних злочинців, терористів; поставки військової техніки,
спорядження та технологій подвійного призначення агресивним режимам і
терористичним угрупованням, які загрожують національній безпеці країн
Заходу. Що ж стосується нейтралізації національних еліт, то, за цими
авторами, “все більша частина олігархів починає розуміти – вони наступні
жертви… В будь-який момент могутні метагрупи зможуть оголосити гроші
нашої еліти злочинними, вкраденими з американських кредитів. Питання
конфіскацій олігархічних “нагромаджень” стане лише справою техніки. Як?
О, варіантів безліч: від прямого забирання з арештами та до повного
роздягання в процесі “чесної конкуренції” [10, с. 120].

Отже, можна твердити, що аналітики штабів головних претендентів на
президенство мають виходити при розробці своїх програм та планів із
соціально-психологічної та соціально-економічної ситуації в Україні, яка
ускладнилась, як мінімум, на порядок, якщо порівнювати з періодом
попередніх виборів Президента.

Визначаючи різницю між російським та українським менталітетами, певні
джерела стверджують, що, в першу чергу, йдеться про український
індивідуалізм і російський колективізм. Головна ж відмінність українців
від росіян – “соціальний фаталізм – переконаність, що красива мова,
прекрасні пісні, родючі землі та багатомільйонне населення в умовах
демократії спроможні автоматично забезпечити українському народові
державність і назалежність, що це чудо може відбутися без будь-яких
зусиль” [7, с. 163].

Не випадково привернула загальну увагу резонансна стаття А. Толстоухова
[11], в якій він розставив зовсім інші, ніж всі звикли, акценти щодо
місця України в світі. Як резюме цієї статті звучать слова: “Україна ще
має самовизначитися стосовно процесу глобалізації, але насамперед
звільнитися від дивного фаталізму в сприйнятті самої глобалізації” [11].

Тобто проблема полягає в тому, що вже виникли певні традиції та
стереотипи, вийти за межі яких політик-старожил вже не може. Оскільки
звик, “що так завжди робили”. Відповідно, побачити “глухий кут” в цьому
випадку дуже складно. Не випадково говорять, що позбутися ілюзій
непросто. Для цього необхідно “розтлумачити один за одним масу
спокусливих софізмів, розкривши багате різноманіття прихованих мотивів”
[5, с. 145].

Додатковий фактор, що може спричинити прийняття хибного рішення
загальнодержавного рівня – реакція на стрес. Американські дослідники
[12] виділили сім специфічних реакцій президентів США, що спонукали їх
приймати неправильні рішення:

· фіксація уваги лише на одній альтернативі, без урахування інших;

· примітивізація позиції суперника;

· довготривала втома, яка призводить до підвищення рівня підозрілості та
ворожості;

· обмежений час для прийняття рішень, що може призвести до недооцінки їх
негативних наслідків;

· посилення тенденції сприймати ситуацію, що відбувається, як таку, що
вже траплялася раніше;

· прагнення зменшити власну відповідальність за ситуацію, що виникла;

· бажання взаємодіяти лише з тими експертами і радниками, які повністю
підтримують особисту позицію політика [12, с. 133].

В ролі подібного стресора, що впливає на продуктивність дій перших осіб
держави, автор цього підходу розглядає, перш за все, інші держави, що
здійснюють масовані психологічні операції. Мішенями є країни, які
“зовсім не обов`язково є ворогами, але політика яких відрізняється від
політики, що проводять США” [12, с. 135].

Всі вже звикли до понять “психологічна війна”, “інформаційна війна”,
“психологічні операції”, але справа в тому, що цілком можливо, Україна
вже давно є об`єктом для таких заходів. Вони могли бути розроблені в
будь-якій країні, яка має свої особливі інтереси в Україні. Перевага
психологічних операцій над військовими в тому, що вони “тихі”, без
вибухів, бомбардувань, стрілянини. А головне – “об`єкт розробки” може й
гадки не мати, що проти нього вже ведеться “тиха” війна.

Ефективність психологічних операцій проти певних мішеней в інших країнах
може бути значно посилена за рахунок використання методів “кризового
менеджменту” (СМ). Під цим поняттям ми розуміємо технологію створення
кризових ситуацій та керування ними в інтересах певних соціальних сил
[13].

Перший компонент СМ – збирання інформації (сильні риси конкурентів;
ділові, особисті та інші зв‘язки дійових осіб; встановлюються залежності
– кому конкурент-мішень не зможе відмовити в проханні; визначаються
канали отримання інформації та перелік авторитетних для об‘єкта розробки
осіб).

Другий компонент СМ – реінжиніринг. Його мета – підвищення ефективності
роботи структури, що є конкурентною для політика-мішені. Складові її
перевіряються на так звану “кризову стійкість” для забезпечення безпеки
даної організації.

Третій компонент – створення певного ставлення цільової аудиторії до
відповідного факту чи події. Відносно кожної цільової аудиторії
визначається заплановане ставлення. На відміну від реклами та PR,
основний інстумент яких ЗМІ, засоби СМ значно багатогранніші, оскільки
використовуються різні канали доправлення інформації. Для гарантованого
формування саме потрібної точки зору в СМ використовується “принцип
підстраховуючих оргзаходів”. У цьому випадку одна і та ж тенденція
проходить і в огляді преси, підготовленому референтом, і в аналітичному
звіті, підготовленому відповідним центром, і навіть в передачі новин
саме тією FM-станцією, музику якої слухає політик, коли їде в авто.

Четвертий компонент СМ – забезпечення прийняття потрібних рішень
(лобіювання). Оскільки для фахівців з кризового менеджменту, на відміну
від рекламістів та PR-менів, їх цільова аудиторія складається з однієї –
двох осіб, то їхнє завдання: після створення в об‘єкта певного ставлення
довести його до такого стану, коли він і сам ладний прийняти потрібне СМ
рішення. Але для підвищення ймовірності, що він це зробить, його
акуратно, не порушуючи закону, “стимулюють”, одночасно перекриваючи
можливість для неприйняття непотрібного рішення.

Таким чином, головна різниця між кризовим менеджментом і рекламою та PR
є те, що за його допомогою не просто створюється потрібна думка у
цільової аудиторії, але й забезпечується прийняття рішень та здійснення
дій, вигідних замовнику СМ.

Як ілюстрацію можливого використання технологій кризового менеджменту
наведемо тільки один приклад – абсолютно добровільне рішення М.
Горбачова та Е. Шеварднадзе про повне виведення радянських військ з
Німеччини. Ані США, ані Велика Британія подібних рішень не ухвалювали, а
часткове виведення британських військ та їх облаштування на новому місці
були компенсовані німецькою стороною. Радянські війська виводили майже в
нікуди…

Підсумки “оксамитової” революції в Грузії та виборів до Державної Думи
Російської Федерації дозволяють стверджувати про певний дрейф
пріоритетів виборців в бік лівого центру. Якщо проаналізувати виступ М.
Саакашвілі на одному з українських телеканалів [14], то головний
висновок такий: Е. Шеварднадзе втратив будь-яку підтримку населення
своєї країни через фіаско в економіці. Твердження нинішнього президента
Грузії про те, що накази його попередника відмовилась виконувати навіть
його особиста охорона, говорить саме про це. “Грузія закінчує рік з
критичним для неї дефіцитом бюджету… Не фінансуються навіть ті
елементарні речі, які будь-яка нормальна держава спроможна фінансувати.
Саме тому, що країна була доведена до відчаю, стало можливим таке
об`єднання опозиції” [17]. Кредит довіри виборців можна повернути з
відсотками, а можна й розтринькати. Що й відбулося… Висновок
тривіальний, але повчальний, оскільки і в частини української еліти
превалює думка, що кредит довіри її виборців – це назавжди…

Подібне можна сказати, підбивиючи підсумки виборів до Державної Думи
Росії 2003 року. Можна звернути увагу на принизливу поразку партій
“Яблуко” та “Союз правих сил”, що декларували позицію
ліберально-ринкової економіки, переконуючи росіян, ніби “капіталізація”
Російської Федерації відбувається за усіма західними нормами. Але разюча
невідповідність їх заяв очікуванням електорату, як і фантастичне
небажання лідерів правих сил зрозуміти власну непопулярність, призвели
до відомих результатів. В той же час “Единая Россия” та “Родина” в своїх
програмах наголошували саме на посиленні регулюючої ролі держави в
економіці, а особливо у сфері соціального захисту громадян.

Слід завважити також, що було здійснено перші спроби створити нову
державну ідеологію, свого роду союз традицій і модерну. Йдеться, з
одного боку, про “збирання земель” та особливий шлях російського
православ`я, а з іншого – про впровадження наукомістских технологій у
виробництво, в першу чергу у ВПК. Звичайно, з метою захистити
національну цілісність країни. Водночас мова велася й про спроби певної
реприватизації, коли суб`єкти, що приватизували майно з порушенням
закону, мають за це відповідати (“Юкос”). Не випадково 85 % москвичів
були готові, за оцінками соціологів, на значне погіршення стосунків з
Україною в ході подій навколо острова Тузла. Це можна оцінювати і як
дуже вдалий PR-захід перед виборами до Держдуми, а можна і як перші
спроби консолідувати російський електорат. Це ж стосується і проблеми
реприватизації.

Репроватизація-націоналізація – інструменти державного регулювання. Так,
у Франції протягом ХХ століття пройшли три хвилі націоналізації як
засобу збалансування державних і приватних інтересів.

В Україні ситуація з підсумками приватизації трохи інша. Люди, яких, так
би мовити, призначили олігархами, не бажають навіть чути про корекцію
результатів. Симптоматичним є твердження М. Бродського: “Українську
псевдоеліту терміни “націоналізація” та “реприватизація” лише дратують.
Адже найпривабливіші й найприбутковіші підприємства потрапили до рук
представників політико-економічних кланів непрозорим шляхом” [2]. Навіть
зробивши поправку на гостро-полемічний стиль цього твердження, можна
зрозуміти, що воно відповідає очікуванням багатьох груп електорату.

На відміну від України, “до державної скарбниці Російської Федерації
повертається близько 60 % природної ренти нафто-газового комплексу – 40
мільярдів доларів. Зараз вироблено нові правила, що дадуть додатково 20
мільярдів доларів” [2].

Якщо врахувати, що в Україні події, аналогічні російським, досить часто
відбуваються через один-два роки, то посилення Москвою соціального
захисту своїх громадян багато про що говорить. Прикметно, що це
враховували аналітичні служби депутатів-мажоритарників під час виборів
2002 року. “Навіть поверховий аналіз передвиборчих програм кандидатів у
народні депутати України, що перемогли в мажоритарних округах, показує
значне посилення (принаймні в текстах) ролі держави в програмах
соціального захисту населення та і взагалі підвищення ролі державного
регулювання економікою” [15].

Висловимо гіпотезу про можливість використання кризового менеджменту
(СМ) проти В. Ющенка та В. Януковича, які оцінюються більшістю
аналітиків як можливі учасники другого кола виборів-2004. Які технологій
СМ можуть бути використані проти них?

Віктор Янукович

Провідна стратагема [16] формування іміджу – “Проскочити вибір”. В цьому
випадку наголос в позиціюванні іміджу нинішнього Прем’єра має робитися
на тому, що перемога є неминучою, оскільки інші конкуренти не мають
грунтовних програм. Головне – що Президент В. Янукович зробить після
перемоги. Для цього має бути грунтовно розроблено програму розбудови
України після перемоги кандидата. Додаткові стратагеми:

а) “Перерости посаду, яку зараз обіймає” – претендент вже нині, за
дорученням діючого Президента, виконував певні функції, які відповідали
посаді більш високого рівня;

б) “Зав`язка на побут” – показ кола інтересів кандидата поза роботою,
оскільки зараз це “вузьке місце” в позиціюванні іміджу В. Януковича
(імідж “Сильна особистість”, в побуті – елементи іміджу “Свій хлопець”).
На даний момент для електорату уподобання та інтереси Прем`єр-міністра
(справжні чи міфологемні) є майже державною таємницею.

Отже, в якому напрямку можливе використання технологій СМ для здійснення
впливу на “лідерів думки”, до яких прислухається, інколи навіть цього не
усвідомлюючи, загал виборців?

Цілком можливі такі варіанти:

· розкручування теми про “помилки молодості”;

· “незалежні” журналістські розслідування щодо обставин, строків та умов
захисту претендентом кандидатської і докторської дисертацій;

· використання тактичної контр-стратагеми “Залежний лідер”. Підтримка
інформації про вимушену несамостійність претендента; наприклад, від
найбагатших людей з так званого донецького клану. (За С. Фаєром це
неминуче знижує імідж претендента, ускладнює роботу його іміджмейкерів,
змушених протидіяти „липким” чуткам);

· використання тактичної контр-стратагеми “Захист протиріччям”.
Нагадаємо: В. Янукович на початку літа 2003 року обіцяв співвітчизникам,
що ціни на продукти, в першу чергу на хліб, мають знизитися наприкінці
вересня до рівня травневих. Його конкуренти можуть, не спростовуючи цієї
заяви, а залучивши колишніх директорів-господарників, помізкувати, що
трапилося б з таким керівником у “брежнєвські”, а тим більше в
“сталінські” часи;

· “об`єктивний аналіз”, що підводить цільову аудиторію до самостійного
висновку, ніби одним з головних винуватців продовольчої кризи в Україні
взагалі та стрибка цін на хліб зокрема є саме В. Янукович. Адже він,
перебуваючи на посаді губернатора Донецької області, разом з сумським
колегою виступав проти відмови від принципу “ручного керування” у справі
видачі збіжжя із державних запасів. Тому що в цій ситуації саме
губернатор вирішує, кому, скільки і на яких умовах буде продано зерна з
державних запасів [18];

· наступна тема – “Хороший регіональний лідер, який не зміг вирости до
загальнодержавних масштабів”. При всій повазі до шахтарів – “Україна не
Донбас!”;

· “незалежні” аналітичні огляди та “витікання” інформації про суто
проросійську орієнтацію претендента як такого, що, можливо, має якісь
таємні угоди з російським істеблішментом. Звичайно ж на шкоду
національним інтересам України;

· “Хто ви, докторе економічних наук Віктор Янукович, в позаробочий
час?!” Як свідчать результати минулих президентських виборів [15, с.
21], якщо виборці не знали інтересів та уподобань кандидата, то “його
сприймали як управлінця, що ігнорує реальні проблеми”. Тобто деяким
претендентам “на гетьманську булаву” дуже завадило те, що не було хоч
якоїсь “зав`язки на побут”. В такому випадку пересічний виборець просто
не розуміє, чим живе кандидат, які у нього уподобання і захоплення, як
він виховував своїх дітей, хто в нього дружина. Став же хрестоматійним
приклад, який переходить з підручника в підручник, ніби невдача Едварда
Кеннеді в президентських виборах США (1976 рік) багато в чому була
зумовлена тим, що він не зміг переконливо пояснити під час теледебатів,
чому хоче стати президентом.

Віктор Ющенко

Провідна стратагема “Увімкнути залежність”. Враховуючи телегенічність
кандидата, дати виборцям, особливо жінкам, можливість проголосувати
“за”, щоб підтримати гарну людину й справжнього чоловіка. В цьому
випадку відбувається процес підміни поняття: замість вибору за
політичним критерієм використовується вибір “на знак підтримки”.

Додаткові стратагеми:

а) “Стирання адмістративного прошарку”. Критика
бюрократично-чиновницької сваволі дозволить претендентові
дистанціюватися від владної вертикалі, хоча в дійсності він був і є її
представником, який має відповідати і за досягнення, і за прорахунки;

б) “Пов`язати з негативними подіями” – сформувати громадську думку, що
всі (чи майже всі) економічні, політичні та соціальні негаразди в
Україні пов`язані з якоюсь певною особою або незначною групою осіб. При
чому ці одіозні особистості налаштовані негативно саме проти В. Ющенка.
В цьому разі конструюється жорстке протиріччя, коли виборець, який хоче
підтримати конкурентів В. Ющенка, заздалегідь обиратиме свої майбутні
проблеми та негаразди, бо за ними стоять ці “злі генії України”.

В яких напрямках можливе використання технологій СМ для впливу на
“цільову аудиторію”? Вони, орієнтовно, такі:

· дружина – громадянка США, відносно якої можливе створення міфологеми
“агент впливу”;

· “незалежні” аналітичні огляди та “витікання” інформації про суто
прозахідну орієнтацію кандидата як такого, що, можливо, має якісь таємні
угоди, звичайно – на шкоду Україні, з міжнародним фінансовим капіталом;

· двозначні тлумачення щодо завищення активів Національного банку
України в період, коли його очолював В. Ющенко. Україна була змушена
повернути кредиторам 200 мільйонів доларів США;

· кримінальна справа проти одного з заступників В. Ющенка (голови
Нацбанку), якого було звинувачено в нецільовому використанні кількох
десятків мільйонів доларів США;

· тісна співпраця з політиками, що мали певний стосунок до бізнесу
колишнього Прем‘єр-міністра П. Лазаренка;

· формування міфологеми, спрямованої на наштовхування виборців до
самостійного висновку про те, що банкір, навіть найкращий, не може знати
життя простих людей (робітників, селян, бюджетників, тих, хто змушений
нелегально працювати за кордоном);

· розкрутка теми про вельможний характер В. Ющенка на прикладі його
поведінки під час відвідання Софії Київської, коли він висловив
невдоволення старовинним монастирським садом. Після чого сад, протягом
тижня, був практично знищений. Головна ідея в тому, що, можливо,
кандидат цього й не хотів, але він дає настільки нечіткі вказівки, що це
може мати негативні наслідки і для України;

· формування тактичної контр-стратагеми “Заповнення порожнини” [16] –
випереджаючі заповнення найслабших місць у політичній біографії В.
Ющенка (не має досвіду господарника, “здача” ним Ю. Тимошенко в період
роботи останньої на посаді віце-прем`єр-міністра – підсвідома думка: “не
захищає навіть найближчих”, проблема другого шлюбу тощо).

Підбиваючи підсумки можливих напрямків використання технологій кризового
менеджменту проти обох кандидатів, зауважимо, що, на нашу думку,
претенденти матимуть спільну проблему, яку нелегко буде подолати їхнім
іміджмейкерам і політтехнологам. Йдеться про те, що вони за
позиціюванням іміджу – представники правого центру. Вибори в РФ показали
безперспективність орієнтації кандидатів на гасла ліберально-ринкової
економіки ХІХ сторіччя. Оскільки, якщо більшості виборців живеться зле,
то кандидат в президенти, який критикує конкурента, але має аналогічну
платформу, матиме значно більше проблем, ніж передбачають його
аналітичні служби.

Можливо, не випадково в Росії відбулася зміна лідерів Союзу правих сил,
оскільки у них було дуже мало спільного з пересічними російськими
виборцями, що традиційно розраховують на допомогу держави.

В цьому плані і В. Янукович, і В. Ющенко можуть виявитися перехідними
фігурами етапу політичної реформи. Цілком можливий варіант, коли у
президентських виборах – 2006, звичайно, за умови, що вони відбудуться,
візьмуть участь нові політичні особистості, які довели своє вміння
формулювати нові підходи до вирішення гострих проблем та впроваджувати
їх у життя. Йдеться, наприклад, про “феномен Г. Кирпи”, міністра
транспорту України. Перспективність відстройки та позиціювання його
іміджу обумовлена тим, що ця людина успішно вирішує проблеми таких
масштабів, про які дехто з політиків і заїкнутися боявся. Приклади:
навів лад на залізниці, збудував новітні траси Київ – Харків, Київ –
Дніпропетровськ, і все це швидко та якісно. Таким чином, нова
перспективна постать стрімко увірвалася на шахівницю української еліти.
Головна проблема – “нерозкрученість” в ЗМІ та, відповідно, недостатня
поінформованість електорату.

Сюди ж можна віднести й Голову Верховної Ради В. Литвина. Звичайно, якщо
він витримає власну лінію поведінки. За умов позиціювання його іміджу як
“Сильного Адміністратора” можлива реалізація стратагеми “Надмета”.

Повертаючись до проблеми виборів – 2004, можна стверджувати, що кандидат
у президенти, який заявить про прості і зрозумілі електоратові заходи
щодо їх соціального захисту, отримає незаперечну перевагу. Мається на
увазі не обіцянка, наприклад, з 1 січня 2005 року втричі підвищити
пенсії, а, скажімо, про категоричну заборону головам держадміністрацій
давати негласні вказівки про зниження температури води в системах
опалення. Сюди ж можна віднести й прагнення відродити дитячі спортивні
школи, щоб відірвати дітей від вулиці тощо. Це буде якраз тією
демонстрацією гарантії права нації на існування, про яку вже всі
„призабули”.

Насамкінець зауважимо, що переможець виборчої компанії президент – 2004
отримає разом з посадою і коло проблем, розв‘язати які не вдалося за 13
років існування незалежної України. В першу чергу йдеться про формування
національної ідентичності та державної ідеології як стрижня існування
держави, орієнтованої на соціальний захист громадян та забезпечення їх
інтересів.

Література:

1. Горенко О. Бідність подорожнього, або Про соціальні проблеми
країн-кандидатів до ЄС//Політичний менеджмент, №3, 2003, С. 143 – 157.

2. Бродский М. “Зеркало недели”,№47, 6.12.03.

3. Говорова Н. Бедность в европейских странах с переходной
экономикой//Современная Европа. Институт Европы, РАН – 2001, №2, С. 100.

4. Глейдвелл М. Критика на свободе “Соединяя точки”// Неизвестная
разведка, 07.03, С. 41 – 43

5. Остин Д. Избранное. Пер. с англ. – М., 1999 – 332 с.

6. Бондар Т. Динаміка довіри населення до Президента України,
Прем‘єр-міністра, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та
ЗМІ// Український соціум: соціологічні дослідження та моніторинг
соціальної політики. 2002, №1, С. 144 – 146.

7. Бронштейн Я. Самоучитель игры в выборы. „Прорывная” методика для
вхождения во власть. Севастополь: Изд-во КМАТМН, 2002 – 332 с.

8. Калашников М. Вперед в СССР-2. – М., Изд-во Яуза, Изд-во Эксмо, 2003
– 416 с.

9. Калашников М. Битва за небеса – М., ООО Изд-во АСТ, ООО Изд-во
“Астрель”, 2002 – 704с.

10. Грачев Г. В., Мельник И. К. Манипулирование личностью – М., Изд-во
Эксмо, 2003 – 384 с.

11. Толстоухов А. Україна і виклики постіндустріальної доби//Політичний
менеджмент, №3, 2003 – С. 3 – 13.

12. Фесенко П. И. Личностно-психологические источники опасностей в
обществе и психологические аспекты национально-государственной
безопасности//Общая теория безопасности (актуальные методологические и
социально-психологические проблемы). – М., 1994, С. 133.

13. Афанасьев Г. Л. Crisis Management – секретное оружие Запада в
конкурентной борьбе//Российский рынок рекламы. Стратегия успеха:
материалы международной конференции, 27 – 28 мая 1997 г., Москва.

14. “5-й телевізійний канал”, програма “Гість студії”, грудень, 2003.

15. Зливков В. Виборча кампанія “Президент-2004”.Тенденції конструювання
іміджу вірогідного переможця.//Соціальна психологія, 2004, №1 – С. 17 –
30.

16. Фаер С. А. Приемы стратегии и тактики предвыборной борьбы:
PR-секреты общественных отношений. Ловушки в конкурентной борьбе.
Механизмы политической карьеры. – СПб «Стольный град», 1988 – 136 с.

17. Крымов А. Свой день рождения Михаил Саакашвили праздновал с
украинцами//Своя газета, №1(005), 2003.

18. Ар‘єв В. “Дзеркало тижня”, №46, 2003.

19. www.politik.org.ua

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *