Утвердження духовних цінностей громадянського суспільства і релігійна соціалізація особистості (реферат)

Реферат на тему:

Утвердження духовних цінностей громадянського суспільства і релігійна
соціалізація особистості

У суспільній свідомості нині відбувається процес, який з цілковитою на
те підставою можна назвати світоглядним переворотом: формується нове
світобачення, смисловим центром якого є особистість. Основним же рушієм
цього процесу є інформація, що поширює уявлення про принципи свободи,
гуманізму, демократії.

Новий світогляд генетично пов’язаний (нехай це і здасться комусь
парадоксом) з релігією.

ХХ століття негативно позначилося на менталітеті багатьох народів,
комплексі суспільних відносин, на всьому морально-психологічному стані
суспільства. Адже фашизм, тоталітаризм, войовничий атеїзм спричинили
жахливі духовні спустошення. Саме цим можна пояснити те, що в
суспільному житті нині в ієрархії цінностей перевага віддається
нестримній наживі, неробству, обману й лицемірству. Втрачається вартість
такого соціального інституту, як сім’я, втрачається повага до батьків,
старших людей. Активізується криміналітет, поширюються алкоголізм,
наркоманія, корупція. Зрада, сімейна і політична, стала звичним явищем.
Все продається й купується. Не може не тривожити, що змінилися критерії
моральних оцінок у громадській думці. Низький рівень духовності структур
влади, державних лідерів, суспільно-політичних організацій сприймається
як щось звичне, цілком природне.

Принципи і норми громадянського суспільства в Україні самі собою
утвердитися не зможуть. Тому, на нашу думку, важливо розпочати
утвердження громадянськості з віднайдення шляхів формування релігійної
свідомості особистості, яка допомогла б осмислити феномен „совісності” в
системі суспільно-політичної і професійної реалізації особи.

Проблема релігійної соціалізації на основі християнської етики
недостатньо осмислена у вітчизняній науці. Та життя вимагає здійснення
цих кроків на етапі цивілізаційних змін у світі, а тим більше – в
українському суспільстві. Особливо актуальним це стало після
„помаранчевої революції”, коли такі поняття, як „честь”, „чесна влада”,
„совість”, „мораль”, „духовність” виявились суспільною потребою. Гасло
„Ми хочемо чесної влади!” було воланням упослідженого люду.

Західні суспільства завжди спрямовували свої мрії в напрямі духовності,
громадянськості. Хоч і не завжди вдало, адже й там під орифламами
патріотизму й громадянськості часто приховувалися зовсім інші наміри та
розрахунки. Однак потреба громадянської соціалізації завжди була
затребувана.

Вже у працях Е. Дюркгейма соціалізація трактується як результат
духовного, вербального спілкування людини з її оточенням, як результат
засвоєння нею суспільних „концептів”, „колективних уявлень” [1, с. 99].
Е. Дюркгейм вважав, що в процесі соціалізації провідним фактором є
суспільство, тому з проблем релігійної соціалізації, як одного з типів
суспільної соціалізації, дослідник соціології та психології релігії
завжди повинен звертатися до дослідження суспільства [2, с. 244 — 246].

В контексті предмету нашої уваги – осмислення релігійної соціалізації,
релігійна соціалізація нині повинна, як мінімум, сформувати в
особистості лояльність, почуття власної відповідальності за існуючу
систему суспільних відносин, міжконфесійних стосунків, за систему, яка б
сприяла толерантності, духовності і консолідації поліетнічного
українського суспільства.

Релігійна соціалізація – це процес, за допомогою якого суспільство
передає від покоління до покоління систему релігійної орієнтації, знань,
настановлень, набутих за період життєтворчості індивіда, нації, людства.
Релігійна соціалізація тісно пов’язана з виробленням такого поняття, як
„релігієзнавча культура”, оскільки саме вона орієнтує особистість на
ознайомлення і засвоєння загальновизнаних релігійних засад, принципів і
норм, набутих людством, і тих принципів, які є канонічними в системі
функціонування того чи іншого типу релігії.

Релігійна соціалізація – не односторонній акт. Тому її результати не
завжди дають очікувані результати. Наслідки залежать від багатьох
чинників, які мають врахувати духовний отець, релігієзнавець, соціолог,
культуролог, психолог, котрі культивують і вивчають релігійні процеси в
суспільстві з метою одуховнення усіх сфер життєдіяльності людини в
суспільних нішах.

У людини стільки „соціальних Я”, скільки існує осіб і груп, думка яких
для неї важлива – так вважають дослідники.

Значний внесок у вирішення проблем ідеї соціалізації взагалі та
релігійної соціалізації, зокрема, вніс З. Фрейд своїм вченням про
несвідоме [4]. Вчений наголошував на особливій важливості дитячого і
юнацького віку, коли визначається становлення світоглядних засад
особистості (зокрема й сприйняття релігійних канонів) та подальша
релігійна соціалізація. За З. Фрейдом, в процесі соціалізації базовими є
психосексуальні стадії розвитку, в яких „розгортаються” вроджені
властивості індивіда (дані Господом кожній людині).

З. Фрейд одним з перших виокремив механізми соціалізації дитини:
підтвердження, заборона, заміщення, імітація та ідентифікація. Згідно з
З. Фрейдом, людська свідомість (за типологією), різна діяльність людей є
лише результатом трансформованої дії неусвідомлених інстинктів життя
(libido) та смерті (tanatos), опосередкованих різними механізмами.

Завданням соціалізації особистості є здійснення контролю над інстинктами
і над соціально-політичною ситуацією в суспільстві, де особистість
реалізує себе [4].

Пізніше психоаналітичні теорії лягли в основу багатьох концепцій
соціалізації різних напрямів, у яких наголошується на важливості ранніх
етапів становлення особистості, де найважливішу роль відіграє родина.
Сім’ї довго (протягом майже всього ХХ століття) надавалося другорядного
значення, а разом з нею – і релігії й таким важливим суспільним
феноменам, як моральність і духовність, що повинні функціонувати в
соціумі. Без них суспільство стає бездуховним. Західні та вітчизняні
вчені, осмислюючи цей феномен, з тривогою пишуть про „загублену
українську людину” [5] та про „людину в пошуках суті” [6].

Ж. Піаже, аналізуючи різні стадії розвитку особистості, робить акцент на
когнітивних структурах індивіда. Він, зокрема, підкреслює, що дитина
засвоює новий досвід шляхом виконання активних ролей в ключових процесах
життя [9]. Що ж вона візьме в бездуховному суспільстві? Наприклад, нині
в Україні налічується близько мільйона дітей-бродяг. Боротьба за
врятування їх мізерна, а ось за перерозподіл власності – шалена. У
нормальної людини з її поняттями „совісті” і „духовності” це не може не
викликати глибокої тривоги

Процес релігійної соціалізації, як і будь-якої іншої (політичної,
етнічної), носить активний характер. Свідомість особистості відіграє тут
вирішальну роль, відображаючи форму і зміст маніпулятивних впливів
соціального середовища. Тому необхідно визнати, що в період зростання
інтересу громадян до релігії процес релігійної соціалізації особистості
не може розглядатися ізольовано, без одночасного аналізу як особливості
самого індивіда, так і тієї конкретної релігійної, соціально-політичної
і економічної реальності, до якої він включений [19].

В дослідження різних типів соціалізації особистості й, зокрема,
релігійної зробили значний вклад українські вчені – Г. Костюк, С.
Максименко, М. Савчин, О. Донченко, М. Боришевський, В. Москаленко, Т.
Титаренко, Л. Орбан-Лембрик, Т. Яценко, А. Фурман та інші.

Б. Ломов звернув увагу на нерозривність і взаємопов’язаність процесів
соціалізації та індивідуалізації особистості. Так, він пише, що
особистість все повніше включається в систему суспільних відносин.
Внаслідок цього її зв’язки з людьми та різними сферами суспільства
розширюються й поглиблюються, і тільки завдяки цьому особистість
оволодіває суспільним досвідом, присвоює його, робить своїм надбанням.
Ця сторона розвитку особистості часто визначається як її соціалізація. З
другого боку, долучаючись до інших сторін життя суспільства, особистість
набуває все більшої самостійності, відносної автономності: її розвиток в
суспільстві включає процес індивідуалізації [10, с. 303].

В процесі, наприклад, релігійної соціалізації (як і інших її типів)
людина виступає як складова суспільного процесу. Вона є одночасно і
об’єктом, і суб’єктом суспільних відносин.

Соціальна психологія розглядає соціалізацію з позицій суспільства, з
точки зору того, які соціальні норми й цінності входять до
індивідуальної свідомості людини. Зокрема, в цьому аспекті соціолог і
психолог релігії має враховувати, які релігійні й соціальні норми і
цінності входять до індивідуальної свідомості особистості. Тому важливо
звернути увагу на аналіз і співвідношення понять „соціалізація” та
„виховання”. Для автора цікавим є тип християнського ідеалу виховання Г.
Ващенка, який є зрозумілим і близьким по духу [11].

Психологія розвитку характеризує соціалізацію з боку особистості та її
індивідуальної активності в оволодінні соціальними знаннями. Якщо взяти
релігійну соціалізацію, то важливо мати солідні знання з
релігієзнавства, Біблії, праць видатних духовних отців, психології,
соціології, історії світових релігій, природничих наук, стану
релігійного і політичного життя в суспільстві, зокрема, в Україні.
Релігійна соціалізація особистості перебуває під політичним тиском: цю
обставину кожна мисляча людина спостерігає і осмислює.

На нинішньому етапі державотворення в Україні процес соціалізації
особистості взагалі, а релігійної зокрема, відбувається під одночасним
тиском демократичних і тоталітарних сил, коли більша частина суспільства
готова сприйняти демократичні цінності, але мало знає про шляхи й
механізмами цього процесу. Майже всі суспільні ніші стали
політизованими. Особливо маніпулізаційним впливом користуються ЗМІ,
зокрема окремі телеканали [19].

Процес соціалізації індивіда складний. Він триває впродовж усього
свідомого життя людини і залежить від обставин, пов’язаних з
соціально-політичними і правовими засадами суспільства. Що ж до
релігійної соціалізації особистості, то ці чинники теж на неї впливають,
і чи не найбільше в період трансформаційних перетворень.

Всі правовідносини в Україні, пов’язані з реалізацією принципів свободи
совісті, свободи церкви (свободи діяльності релігійних організацій),
регулюються законом „Про свободу совісті і релігійні організації”,
ухваленим 1991 року із змінами й доповненнями, внесеними в 1992 – 1996
роках, а також іншими нормативними актами, виданими в подальший розвиток
положень закону. Основи законодавчої бази свободи совісті в Україні
закладені в Конституції країни. На цій основі мають грунтуватися правові
засади релігійної соціалізації особистості.

У Статті 3 Конституції України зафіксовано важливе положення: „Права і
свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави”. Доцільно зауважити тезу, що забезпечує релігійну
соціалізацію особистості в поліконфесійному українському суспільстві:
утвердження і забезпечення прав і свобод людини Основний Закон вважає
„головним обов’язком держави” [16, Ст. 35].

Стаття 35 Конституції закріплює право кожної людини, яка проживає на
території України, на „свободу світогляду і віросповідання” [16, Ст.
35]. Принциповим є положення, що Церква і релігійні організації
відокремлені від держави. Наголошується, що жодна релігія не може бути
визначена державною і обов’язковою. Так – за законом. Та іншою є
практика в Україні, як і в більшості країн світу.

Доцільно з’ясувати сутність поняття „релігійна соціалізація”. На наше
переконання, релігійну соціалізацію в робочому варіанті треба трактувати
як процес засвоєння індивідом знань, зразків поведінки, норм і
цінностей, необхідних для успішного функціонування в соціумі цього
феномена.

Філософський словник трактує соціалізацію (лат. socialis – суспільний)
як процес засвоєння й подальшого розвитку індивідом
соціально-культурного досвіду, трудових навичок, знань, умінь, норм,
цінностей, традицій, які нагромаджуються й передаються від покоління до
покоління, процес включення індивіда в систему суспільних відносин і
формування у нього соціальних якостей [17, с. 441].

У цьому контексті релігійну соціалізацію особистості було б бажано
розглядати згідно з двома науковими підходами: соціологічним і
психологічним. Соціологічна традиція релігійності визначає напрям
наукового аналізу від особистості до суспільства, звертаючи увагу на
міру включення особистості в суспільно-політичні відносини, міру
усвідомлення людиною своєї соціально-релігійної сутності і соціальної
ролі релігії в суспільстві. Психологічна ж традиція, навпаки, проводить
вектор впливу від суспільства до особистості.

Отже, в руслі соціологічного підходу релігійна соціалізація особистості
є акумулюванням індивідом норм і цінностей тієї релігії, до якої вона
належить (Г. Тард), научіння (Т. Шибутіані), входження в релігійне
середовище, пристосування до нього (Б. Паригін), всотування спільних
релігійних цінностей у процесі спілкування зі значними іншими (Т.
Парсонс).

На нашу думку, універсальне завдання релігійної соціалізації –
сформувати у індивідів, що вступають у світ релігійного буття, почуття
лояльності й відданості релігійним ідеалам. Соціалізація, вважає Т.
Шибутіані, є безперервним процесом комунікації, коли особистість
спроможна брати участь в узгоджених діях на основі загальноприйнятих
норм і принципів [18, с. 397].

Що ж до релігійної соціалізації індивіда, то слід мати на увазі, що
індивід здатен брати участь у релігійних дійствах (літургіях, визнавати
Біблійні канони й підлягати їм, визнавати релігійний культ) відповідно
до релігійної конфесії, до якої особистість належить.

І. Кон називає соціологічні теорії соціалізації „теоріями конформності”,
оскільки вони розглядають соціалізацію як процес соціальної адаптації.
Що ж до релігійної соціалізації, то йдеться про пристосування
особистості до релігійного середовища через засвоєння норм і правил,
заданих певною релігією (конфесією).

Релігійна соціалізація – це процес взаємодії між людиною і соціальним
інститутом – Церквою (конфесією), що базується не на пасивному прийнятті
її вимог, а на засвоєнні індивідом релігійного досвіду шляхом входження
в соціальне середовище, систему зв’язків і, з іншого боку, процес
відтворення індивідом соціальних зв’язків за рахунок його активної
діяльності, активної включеності в релігійне середовище. Результатом
релігійної соціалізації є становлення „Я-релігійного” особистості, її
здатності взаємодіяти із суспільством на усвідомленому рівні
(психологічний підхід).

Ефективність релігійної соціалізації визначається мірою задоволення
потреб особистості та соціуму в процесі цієї взаємодії. Чим вищий рівень
духовного, інтелектуального і морального розвитку людини, тим якісно
вищий рівень її потреб у задоволенні релігієзнавчою інформацією,
переконаннями, вірою в Бога та його всемогутність, а після – власним
психоаналізом віднайдення свого „Я” в цьому процесі.

Досить проблемним є процес соціалізації молоді сучасної України. З
огляду на порушену в статті проблему, найбільш проблемним нині є процес
релігійної соціалізації молоді в країнах пострадянського простору. Адже
понад 70 років войовничого атеїзму зробили багато для бездуховного буття
в соціумі, і це найбільш позначилося на людях середнього і молодого
віку. Переважно люди цієї категорії залучені до злочинних угруповань.
Саме у них змінилися ціннісні орієнтації, викликані складнощами буття в
Україні. 2003 року 40 % молодих людей заявили, що хотіли б народитися в
іншій країні. Це велика проблема для нашого суспільства.

З плином часу молодіжна ціннісна орієнтація приводить до нового напряму
соціально-політичного життя. В такому випадку можна говорити про
історичне покоління [20, с. 100]. „Помаранчева революція” значно вплине
на утворення нових, не притаманних попереднім поколінням, уявлень,
настановлень, цінностей і форм поведінки в суспільно-політичному,
релігійному і культурному житті суспільства.

Культурно-історичний контекст – це першооснова буття сучасної людини в
культурі. Розглядаючи її, С. Кримський відзначає, що в контексті так
званої антропологічної катастрофи зустріч з самим собою є цінною
проблемою духовності, коли феномен особистості виходить на авансцену
історії. „Не ідея людини взагалі, не її рольові структури, людяність
сама по собі, але їх переповнення через індивідуальні якості особи
визначає тепер результативність гуманістичної свідомості” [25, с. 22].

Дехто із західних науковців став говорити про егалітарну культуру, яка
нині має виправдовувати все корисне для особи, не оцінюючи, чи воно
корисне суспільству в цілому. Це й пояснює бездуховні вчинки
„бездуховної” епохи ХХ століття, що призвели до теперішньої ще більшої
бездуховності.

Нині цінності стали предметом вільного вибору. Сучасна людина втратила
віру в безумовну цінність ідеалів, що їх формувала (чи формує)
ідеологія. Така ситуація порушує душевний спокій людини, котра жила в
лещатах ідеологічних стереотипів, і штовхає її на пошук нових
смисложиттєвих цінностей і світоглядних орієнтирів. Тому є потреба в
ідеологічному осмисленні національної ідеї в рамках плюралізму,
гуманізму, духовності, громадянськості та високої моральності.

В цьому контексті можна виокремити не лише дві сторони взаємозв’язку
поколінь – засвоєння спадщини і новаторство, але й два напрями цих змін:
регресивний і прогресивний.

К. Мангейм, характеризуючи молодь, говорить, що вона не може оцінюватися
в перехідні епохи ні як прогресивна, ні як консервативна частина
суспільства. Молодь лише володіє потенціалом до будь-яких починань, але
її соціальна практика недостатня [2, с. 124].

Молодь, як наймобільніша частина суспільства, активно впливає на
динаміку змін соціальної структури та соціально-політичні інститути.
Засвоюючи певні соціально-духовні цінності, вона стає ініціатором
перетворень на духовних засадах. Мусимо усіма формами і засобами впливу
заявляти про потребу духовності. Перетворення у суспільстві потребують і
знань, і моральності, і принципової громадянської позиції. І не тільки
політико-правової, але й духовної відповідальності. Згадаймо ж бо, що
творилося в радянському аморальному й бездуховному суспільстві – ГУЛАГи,
психушки, Соловки, КДБ…

Спробуємо оцінити релігійність українського суспільства крізь призму
окремих типологізацій, що існують у вітчизняній та в зарубіжній
соціології, а також проаналізувати, хто ж є носієм релігійності і чим ці
українські громадяни відрізняються від інших індивідів. Яке їхнє
соціальне самопочуття, рівень соціальної активності та деякі ціннісні
преференції. З цією метою, звернувшись до даних моніторингу Інституту
соціології НАНУ 2004 року, сформуємо групу релігійних (суб’єктивно
конфесійно ідентифікованих респондентів) і спробуємо виявити за низкою
позицій спільне та відмінне між нею і групою громадян, що визначили себе
нерелігійними.

Насамперед, кілька загальних характеристик. Дані останнього моніторингу
свідчать, що в суспільстві зберігається досить високий рівень
релігійності за самопрезентацією: релігійних 2003 року – 84,4 %, 2004
року – 83,3 %, нерелігійних 2003 року – 15,4 %, 2004 року – 16,7 %.
Серед релігійних, за даними 2004 року, 40,3 % чоловіків і 69,7 % жінок,
серед нерелігійних пропорція інша – 63,3 % чоловіків і 36,7 % жінок [28,
с. 553].

Жінки традиційно складають більшість у групі релігійних, бо їхнє
нерівноправне становище в суспільстві, роль берегині, психологічна
сенситивність та емоційність змушують звертатися до релігії як
інституту, що підвищує психологічний ресурс виживання. Основний загал
релігійних (87,0 %) народився в Україні, 9,7 % – у Росії, тобто в
країнах історично християнських, а конкретніше – православних. Переважна
частина релігійних громадян народилася і провела більшу частину
дитинства в селі (46,0 % і тільки 23,3 % — нерелігійних). Тобто, більший
відсоток релігійних отримали релігійну ідентичність у процесі первинної
сімейної соціалізації на селі, де релігійність вища, ніж у місті [28, с.
553].

Головною особливістю релігійної свідомості молоді після „помаранчевої
революції” є інтерес до реалізації нового, що обіцяє переміни і
співпадає зі світосприйняттям молодої людини, в якому релігійний чинник
повинен мати велике значення, бо діяння „корумпованої влади” викликали у
народу, в першу чергу – у молоді, зневіру, неповагу до „чиновницького
закону”, який влада реалізовувала у своїх корпоративних інтересах. Тому,
крім загальносуспільних, державно-інституційних змін в діяльності
„сильних світу цього”, найперше повинна запрацювати духовна сфера
(церква, сім’я, культура, відповідальність перед нацією), яка має
виконувати „Господню місію” в сучасному українському суспільстві не
через „зелені” та „високі посади”, а через духовне осмислення і
відповідальність кожного громадянина – „як я живу”, що „працює на мою
душу”, „на мою звітність перед совістю, народом і Богом”. Тоді молодь
поважатиме родину, уряд, повертаючись до духовних принципів і норм
шляхом релігійної соціалізації на основі соціального захисту.

Ніколи в історії людства силові структури не виховували людину. Вони
карають, а відтак „дають нові знання”, як реалізувати „заборонене”. Якби
ж вони мали мораль, якій навчав Христос: „Чини з людьми так, як хотів би
ти, щоб з тобою чинили!” Цього в сучасному українському суспільстві
немає. Хіба ж можна любити бідного, якого ти позбавив статку, що йому
Господь дав, а ти „приватизував” незаконно?

Ще й в ЗМІ вкидають гасла щодо „турботи” про людей, дітей без батьків.
Взяти хоча б Донеччину, ті шахти-„копанки”, де люди працюють, як раби
ХХІ століття. Ось де сором перед Господом і світом! Очі відкрити
потрібно і поняття совісті повернути Ахметовим, Звягільським,
Януковичам, Васильєвим та іншим, бо всіх нас покличе Господь і запитає,
як ти жив.

Напередодні виборчої компанії 2006 року замислімось над цим усі – і хто
прагне влади, і хто довіряє певним достойникам владування над собою.
Чорним піарникам теж варто подумати про зло, яким вони будоражать душі
електорату та запропащають власні душі. Думаю, що журналістам бажано
було б порекомендувати олігархам, як спасти свою душу, поки вони ще на
Землі, запросивши на телепередачі як духовних отців, так і чесних людей,
котрим дано виконати цю місію. Ніхто вічно не живе, жоден шахрай і
багатій; історія не знає, щоб хтось відкупився – „індульгенції” давно
осуджені.

Настав час нашим самовладцям і „духовникам-політикам” замислитися над
суспільними проблемами. Не до влади бігти, а до духівника за порадою.
Владою ж поступитися чесним професіоналам, молодим, освіченим людям, які
навчаються „сьогодні на завтра” і мусять реалізуватися на своїй землі, а
не шукати примарного щастя в чужих краях.

Сім мільйонів людей залишило Україну! Не з добра вони принижені на
чужині. Ось чому для нашого сучасного суспільства дуже важливою є
проблема релігійної соціалізації, щоб повернути в соціальні верстви,
особливо в молодіжне середовище, віру в Бога, в моральні принципи, віру
в себе та інтерес до державотворення.

Доречною є думка А. Тоффлера, який зауважував, що „завтрашній день
вимагає не мільйони поверхово начитаних людей, не лише володіння
інформацією, а й володіння способами працювати з нею. Перш за все,
студенти повинні навчитись відкидати старі ідеї, вміти змінюватись і
змінювати їх” [21, с. 11].

Зміни, яких зазнає українське суспільство після „помаранчевих” днів 2004
року, не могли не вплинути на ціннісно-нормативну систему суспільства.
Близько 20 тисяч новопризначених управлінців мають теж замислитися, чи
вони на своєму місці – професійно і морально?

Соціальна нестабільність, яка виникає в результаті радикальних змін і
непростих суспільних проблем, характеризується, перш за все, браком
завершеної системи соціальних цінностей та ідеалів, наявністю
антагоністичних цінностей в соціальних системах, які сформувалися на
базі безправ’я, бездуховності, продажності влади, що й викликало
невдоволення народу і покликало його до рішучих дій – „помаранчевої
революції”, а після неї – частину незадоволених можновладців,
представників колишньої (та й теперішньої) чиновницької братії, на
певний саботаж. Вони не усвідомлюють, що чинять зло і собі, і народові
України.

Процес творення нових ціннісних норм та орієнтацій відбувається
постійно, під впливом „зовнішніх” (соціальних) та „внутрішніх”
(індивідуально-психологічних) факторів протягом розвитку історії.
Цінності десяти заповідей Господа є вічними.

Тому роздуми над проблемою релігійної соціалізації особистості як
чинника утвердження духовних цінностей громадянського суспільства і
самоусвідомлення повернути „совість” власне собі й стабілізувати
політико-владною елітою „совість нації” в Україні є важливим завданням
вчених, політиків, духовенства, громадян.

Та чи не найголовнішим у підтриманні віри в Бога можна вважати те, що
релігія завжди була своєрідною духовно-моральною опорою суспільства, за
допомогою якої зберігалися й передавалися від покоління до покоління
моральні норми і принципи, традиції, звичаї і обряди, національні
святині. Релігія давала і продовжує давати відповіді на одвічні питання
внутрішнього стану людини, найпотаємніші сторони її буття. Вона дбає про
людські душі так, як цього не може зробити жодна світська інституція.
Без релігійної свідомості ніколи не утвердяться принципи і норми
громадянського суспільства в Україні.

Мусимо бути з Богом у серці на непростій стежині державотворення, бо в
іншому випадку загубимо себе, не виконаємо історичного покликання –
побудови соборної високодуховної української держави для майбутніх
поколінь.

Література:

1. Парсонс Т. Система современных обществ. – М.: Аспект-Пресс, 1998. —
270 с.

2. Дюркгейм Э. О. Социология. Ее предмет, метод, предназначение. – М.:
Канон, 1995. – 352 с.

3. Смезлер Н. Социология / Пер. с англ., науч. ред. и предисл. В. Ядова.
– М.: Феникс, 1994. – 687 с.

4. Фрейд З. Психология безсознательного. – М.: Просвещение, 1989. – 448
с.

5. Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.: Фенікс, 1992. – 158
с.

6. Франк В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.

7. Фрейд З. Психоанализ, религия, культура. – М.: Ренессанс, 1992. – 291
с.

8. Юнг К. Архетип и символ. – М.: Наука, 1992. – 304 с.

9. Пиаже Ж. Избранные психологические труды. – М.: Международная
педагогическая академия, 1994. – 680 с.

10. Ломов Б. Ф. Методологические и психологические проблемы психологии.
– М.: Наука, 1984. – 444 с.

11. Ващенко Г. Виховний ідеал: Підруч. для педагогів, вихователів молоді
і батьків. Т. 1. — 3-те вид. — Полтава: Полтав. вісн., 1994. — 199 с.

12. Максименко С. Д. Общая психология. – М.: Ресл-Бук, К.: Ватлер, 1999.
– 528 с.

13. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами
буденності. – К.: „Либідь”, 2003. – 376 с.

14. Кон И. С. Психология ранней юнности. – М.: Просвещение, 1989. – 254
с.

15. Пірен М. Основи етнопсихології. –К.: КВГІ, 1998. – 413 с.

16. Конституція України: Прийнята на 5-ій сесії Верховної Ради України
28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

17. Философский словарь / Под ред. И. Т. Флорова. – М.: Политиздат,
1987. — С. 441.

18. Шибутиани Т. Социальная психология. Пер. с англ. В. Б. Ольшанского.
– Ростов н/Д: Феникс, 2002. – 544 с.

19. Пірен М. І. Основи політичної психології. К.: Міленіум, 2003. – 418
с.

20. Манкгейм К. Диагноз нашего времени. – М.: Юрист, 1994. – 700 с.

21. Тоффлер А. Футурошок. – С.-Пб.: Лань, 1997. – 464 с.

22. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. -Л.: Изд-во ЛГУ, 1969. –
339 с.

23. Андреева Г. М. Психология социального познания. – М.: Аспект Пресс,
2000. – 228 с.

24. Наумова Н. Ф. Социологические и психологические аспекты
целенаправленного поведения. – М., 1998. – 199 с.

25. Крымский С. Контуры духовности: новые контексты идентификации //
Вопр. филос. – 1992. — №12. – С. 22 — 27.

26. Академічне релігієзнавство. Підр. За наук. ред. проф. А. Колодного.
– К.: Світ знань, 200. – 862 с.

27. Історія релігії в Україні: у 10-ти т. // Редколег.: А. Колодний
(голова) та ін. – К.: 1996 — 2004. Т. 10. Релігія і Церква років
незалежності України (за ред. проф. А. Колодного). – Дрогобич: Коло,
2003. – 616 с.

28. Українське суспільство 1994 — 2004. Матеріали соціальних змін / За
ред. д. е. н. В. Ворони, д. соц. н. М. Шульги. – К.: Інститут соціології
НАН України, 2004. – 705 с.

29. www.politik.org.ua

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *