РЕФЕРАТ
На тему:
Теорія функціональних систем. К.Анохін (1898—1974)
Ідею функціоналізму (як єдності інтегративної активності мозку та
організму) запропонував П.К.Анохін у 1939 р. стосовно вихідних,
основоположних проблем фізіології, психології, кібернетики.
Принципові риси висунутої Анохіним теорії функціональних систем було
викладено так: можна констатувати наявність системоорганізуючого
фактора, який визначає утворення кооперативних відношень між
компонентами системи, що містять функціонально корисний результат. Така
кооперація стає можливою, якщо система перманентно обирає “ступені
свободи” кожного системного компонента (мова може йти, наприклад, про
синаптичну формацію нейрона). Таким чином, зворотна афферентація в
результаті виробляє реорганізований ефект щодо кооперативних відношень
між системою компонентів; певний специфічний ключ механізмів (внутрішня
архітектоніка) не може збудувати для дослідника концептуальний міст від
рівня інтеграції до рівня найтонших механізмів мозкової систематичної
активності з молекулярним рівнем включно. Ці основоположні механізми
функціональної системи забезпечують безперервну самоорганізацію і
пластичну адаптацію у відношенні до змін зовнішнього середовища. Було
визначено ключові механізми функціональної системи: а) афферентний
синтез; б) прийняття рішення; в) акцептор результатів дії; г) програма
дії. д) результат дії; е) зворотна афферентація, яка містить усі
параметри результату; є) порівняння реальних результатів з тими, які
передбачувались наперед в акцепторі результатів дії. Теорія
функціональних систем дає змогу вивчати й оцінювати складні процеси в
життєдіяльності цілого організму.
Отже, функціональна система складається з певної кількості вузлових
механізмів, кожний з яких займає своє місце і має певне специфічне
призначення. Перший з них — афферентний синтез, в якому виділяють чотири
обов’язкових компоненти: домінуючу мотивацію, обстановкову та пускову
афферентацію, а також пам’ять. Взаємодія цих компонентів зумовлює процес
прийняття рішення.
Будь-яка цілеспрямована дія тварини або людини відбувається лише за
наявності відповідної мотивації, що формується на основі потреби
(фізіологічної, соціальної тощо). Якщо немає такої мотивації, поведінка
не реалізується. Тому у ситої тварини неможливо виробити травний умовний
рефлекс, оскільки немає мотивації голоду. Відповідно, для формування
цілеспрямованої поведінки необхідна відповідна актуалізація (збудження)
певних нервових центрів з одночасним пригніченням інших центрів. Тобто
мотивація дії або поведінки має бути домінуючого.
Поведінковий акт залежно від довколишніх умов може здійснюватися
по-різному, тобто обстановкова афферснтація визначає характер дії.
Третій компонент афферентного синтезу — пускова афферентація, тобто
збудження, що безпосередньо викликає поведінкову реакцію. Зовнішній вияв
умовного рефлексу починає розгортатися тільки в момент включення
відповідного сигналу, який виконує роль пускового стимулу. Саме тому
збудження, що виникає при дії такого конкретного подразника, називається
пусковою афферентацією.
Четвертим компонентом афферентного синтезу є пам’ять, тобто минулий
досвід людини або тварини. Досягти однієї і тієї ж мети можливо різними
способами, тому минула пам’ять підказує характер реакції або необхідну
лінію поведінки індивіда.
Але перед тим як буде прийняте рішення, повинна здійснитися обробка всіх
чотирьох компонентів афферентного синтезу, тобто їх порівняння,
взаємодія. В основі афферентного синтезу лежить явище конвергенції
(взаємодії) збуджень різної модальності на полімодальних нейронах мозку,
які здатні відповідати збудженням на декілька подразників, причому не
тільки сенсорних (звукових, зорових, тактильних та ін.), а й біологічно
(і не тільки !) значущих (травних, больових тощо).
Ці нейродинамічні процеси зумовлюють диференціювання та оцінку можливих
результатів діяльності певної функціональної системи до того як буде
прийняте рішення щодо отримання цілком визначеного результату, тобто
результату, що найбільше відповідає даній домінуючій мотивації в даній
обстановці (ситуації).
Як стверджує Анохін, всі ці різномодальні збудження відбуваються на
одному нейроні, де й проходить обробка інформації, тобто конвергенція
збуджень на нейроні є універсальним робочим фактором його інтегративної
діяльності. У цьому нейроні відбуваються складна переробка та
перекодування інформаційної значущості всіх численних збуджень, що
надійшли до нього, в одне-єдане аксонне збудження. Відповідно, це
збудження, що виходить з нейрона, повинно мати дуже складне кодове
значення, тобто за своїм інформаційним смислом має відповідати
інтегративному стану цілого нейрона.
Афферентний синтез та прийняття рішення зумовлюють побудову програми
дій, тобто формується специфічний набір ефферентних імпульсів, які
повинні забезпечити периферійну дію, а потім і сполучення складових
відповідного результату, що є основним завданням поведінкового акту.
Одночасно з програмою дій постає ще один важливий механізм
функціональної системи — акцептор результату дії. Він являє собою модель
майбутнього результату дії, отриманого внаслідок виконання певної
поведінкової реакції, копію того ефферентного набору імпульсів, який
створюється на основі прийнятого рішення. Відповідно, одночасно з
надходженням цього ефферентного образу імпульсів до виконавчих органів
його копії повинні формувати в мозку модель (копію) майбутнього
результату дії.
Якщо поведінковий акт виконаний неправильно або тільки частково, мозок
отримує цю інформацію. Від виконавчих органів до нього надходить
зворотна афферентація у вигляді розрядів афферентних імпульсів, і цей
зворотний зв’язок є необхідним компонентом будь-якої функціональної
системи.
Якщо параметри результату дії не відрізняються від намічених, то зразок
зворотної афферентації збігається зі зразком акцептора результату дії, і
дія завершується. Коли такого збігу немає, виникає розузгодження
акцептора результату дії зі зворотною афферентацією, що приводить до
посилення орієнтуючої реакції тварини або людини, внаслідок чого знову
запускається вся функціональна система і цикл повторюється до отримання
очікуваних за програмою результатів.
Теорія випереджаючого відображення дійсності — науковий підсумок,
здійснений Анохіним з метою розкриття характеру життєвої активності
організму. Зовнішні впливи на організм (А,Б,В,Г,Д і т. д.), систематично
повторюючись протягом певного часу, викликають у протоплазмі живої
істоти певний ряд хімічних реакцій (а, б, в, г, д). Протоплазма набуває
можливості відображати в мікроінтервалах часу своїх хімічних реакцій
послідовність подій зовнішнього світу, які за самою своєю природою
розгортаються в макроінтервалах часу. Досить появи першого фактора (А),
щоб привести в активний стан усю послідовність ланцюга хімічних реакцій.
Швидкість хімічних реакцій протоплазми забезпечує випередження
організмом розгортання послідовних, що багато разів повторюються,
зовнішніх впливів. Цю властивість Анохін розцінював як живий
універсальний і єдино можливий шлях пристосування організму до
зовнішнього світу. Вся історія тваринного світу показує вдосконалення
цієї найдавнішої закономірності, яку Анохін називає випереджаючим
відображенням дійсності. Ряд впливів середовища набувають при цьому
сигнального значення, а ланцюги послідовних хімічних реакцій, що
утворилися на цій основі, постають як тимчасові зв’язки.
Центральна нервова система розглядається як субстрат високої
спеціалізації, який розвивався у вигляді апарату максимального і
най-скорішого випередження послідовних і повторюваних явиш зовнішнього
світу. Беззаперечно те, що умовний рефлекс в його сигнальній функції
тлумачиться як окремий випадок високоспеціалізованих форм випереджаючого
відображення дійсності.
Загалом теорія функціональних систем є досить ефективною спробою
різнобічне й цілісно представити поведінковий акт у сукупності
фізіологічних механізмів, що забезпечують поетапне його розгортання від
початкового до кінцевого моменту.
Література.
Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.
Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.
Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
