Становлення соціальної держави в сучасній Росії (реферат)

Реферат на тему:

Становлення соціальної держави в сучасній Росії

Соціальна держава – це держава, що прагне забезпечити кожному
громадянинові гідні умови існування, соціальну захищеність, участь в
управлінні виробництвом і суспільством, а в ідеалі гарантує приблизно
однакові життєві шанси, можливості для самореалізації особистості в
суспільстві. Соціальна держава є продуктом тривалого й суперечливого
розвитку і взаємодії суспільства і владних структур.

В історичному аспекті соціальній державі передують громадянське
суспільство і правова держава. Якщо взяти, наприклад, Німеччину, то лише
в ХІХ столітті в цій країні формальні гарантії рівності стали
доповнюватися матеріальними гарантіями соціальної захищеності громадян.
Про це свідчать ухвалені 1883 року два закони – „Про страхування від
нещасних випадків на виробництві” і „Про обов’язкове державне
страхування на випадок хвороби”. ХХ століття – це тріумф соціальної
держави в таких країнах, як Швеція, США, Велика Британія, Франція та
деякі інші.

Конституція Російської Федерації у ст. 7 визначає статус держави як
соціальної, „політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують
гідне життя і вільний розвиток кожної людини”, а також гарантії на
працю, охорону здоров’я, соціальну захищеність літніх людей, інвалідів,
сімей. Однак кризовий стан соціальної сфери і російського суспільства в
цілому змушують замислюватися над відносинами між суспільством і
державою.

Мета цієї статті – виявити проблеми становлення соціальної держави в
сучасній Росії.

Соціальна політика, її ефективність і дієвість є головними показниками
соціальності держави. Російське „соціальне дно” сьогодні – це понад 14
мільйонів чоловік (4 мільйони бомжів, 3 мільйони жебраків, 4 мільйони
безпритульних дітей, 600 тисяч дітей-сиріт, 3 мільйони повій) [1]. В
країні мають роботу тільки 46 % працездатних громадян, а недоодержують
необхідних продуктів харчування приблизно 40 %. Страшною лишається
соціальна диференціація: третина всіх доходів країни потрапляє до кишень
нуворишів [2].

В цих умовах зростає роль держави як регулятора соціальних відносин.
Держава проводить політику вирівнювання доходів, здійснює формування
бюджету, визначає статті і величину соціальних витрат. Як правило,
соціальні витрати спрямовуються на соціальне забезпечення, допомогу
безробітним, пенсії, на охорону здоров’я та освіту.

Важливо підкреслити, що соціальну політику здійснюють владні структури і
політичні сили, що стоять за ними, шляхом використання всього
суспільного потенціалу і, в першу чергу, фінансово-економічного. Це
передбачає втручання держави у сферу ринкової економіки (збирання
податків, встановлення цін на предмети першої необхідності, визначення
мінімальної ставки заробітної платні), вплив на діяльність соціальних
інститутів (наприклад, засобів масової інформації, громадські
організації) з метою їх контролю і соціального орієнтування, що дозволяє
вирішувати соціальні завдання.

Показники ефективності соціальної політики ґрунтуються як на оцінці її
громадянами, так і на об’єктивному стані соціальної сфери. За даними
соціологічних опитувань населення 1994 року, лише 3 % респондентів
відповіли: „Мої інтереси досить захищені”. 1995 року таких уже було 1 %,
1997 року – 5 %. Відтак зрозуміло, що більшість росіян не почуваються
захищеними [3]. Соціальні наслідки бідності – декваліфікація,
депрофесіоналізація, погіршення здоров’я, особливо молодого покоління,
що призводить до зростання соціальної патології, маргіналізації частини
населення. Показники незахищеності населення – зростання соціальних
проблем молоді, злочинність, убогість системи освіти, охорони здоров’я,
культури. Результат – посилення природного зменшення населення. За
оцінками демографів ООН, до 2050 року чисельність населення Росії
скоротиться удвічі. Якщо зараз в країні проживає 143 мільйони чоловік,
то до 2050 року налічуватиметься всього 70 мільйонів [4].

Якщо переважна більшість людей не почувається захищеною, якщо зростає
невдоволення і протест, то це означає, що ні держава, ні суспільство не
можуть забезпечити безпеку, стабільність та умови для стійкого розвитку.
Отже, навіч протистояння і відчуження суспільства і держави від
індивідів. Причини цього протиріччя обумовлюються специфікою російської
держави, станом суспільства перехідного періоду та недосконалістю
відносин між державою і суспільством.

Природа держави вторинна стосовно суспільства. Суспільство підписує з
державою „суспільний договір”, згідно з яким делегує їй частину своїх
прав та зобов’язується виконувати закони, що забезпечують порядок і
захист від хаосу. Суспільство підпорядковує роботу державного апарату
служінню інтересам громадян, встановлюючи однакову міру свободи і
справедливості для кожного – тобто верховенство закону. Однак захист
прав і свобод громадян може забезпечуватися тільки за умови поділу
влади, що є головною ознакою правової держави.

Теоретичні основи правової держави, як відомо, сформулювали ще у ХVIII
столітті англійські і французькі мислителі Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж.
Руссо та інші. Теорія соціальної держави, як узагальнення й осмислення
соціальної політики і практики європейських держав, оформилася лише
після Другої світової війни. Так, один з авторів концепції соціальної
держави (соціального ринкового господарства) А. Мюллер-Армак визначає
сутність соціальної держави в такий спосіб: це „ідея політичного
порядкування, метою якого є поєднання суспільства, побудованого на
конкуренції, приватній ініціативі, із соціальним прогресом, забезпеченим
саме продуктивністю ринкової економіки. Тільки на основі ринкового
порядку може утворитися різноманіття і всеосяжна система соціального
захисту” [5].

Отже, основою соціальної держави є, насамперед, високорозвинена
економіка, заснована на різних формах власності. Потім – сформоване
громадянське суспільство, під яким розуміється сукупність рівноправних і
автономних особистостей, недержавних організацій, об’єднань, у рамках
яких здійснюється задоволення колективних і приватних потреб та
інтересів, самореалізація громадян. І ще обов’язкова умова існування
соціальної держави – духовно-моральний потенціал суспільства, що
виражається в ідеї самоцінності та пріоритеті особистості перед
суспільством і державою, принципи демократії і справедливості.

Розглянемо, у чому полягає специфіка російської держави як основного
соціального інституту суспільства.

По-перше, в сучасній Росії держава несе на собі відбиток перехідного
періоду, характерними рисами якого є суперечливість, міжвідомча
роз’єднаність, корумпованість влади. Як вже відзначалося, у Росії
держава бере на себе зобов’язання і відповідальність щодо забезпечення
соціального захисту населення, що передбачає розробку та реалізацію
законів, програм соціальної допомоги, створення організаційної
структури, підготовку кадрів для роботи в соціальній сфері. Однак усі
програми, що досі схвалювалися, не підкріплюються фінансовими ресурсами;
залишається неврегульованим питання про міжбюджетні відносини центру,
регіонів та місцевого самоврядування. Крім цього, не вироблено
механізмів контролю за реалізацією законів і програм з боку суспільства.

Характерною рисою держави перехідного періоду є протистояння його
основних інститутів, органів і установ, їхнє відчуження від суспільства.
За останнє десятиріччя державний апарат зріс приблизно втричі, при цьому
корумпованість середнього російського представника влади збільшилася на
порядок. Нині в Росії налічується більше мільйона державних службовців
[6]. У цього „класу” сформувалися власні інтереси. Чиновники не бажають
ділитися владними повноваженнями для залучення суспільства та його
структур до процесу самоврядування в інтересах громадян.

Корупція і криміналізація – характерні симптоми „хвороби” російської
держави перехідного періоду. Ще в 1970-і роки зародився специфічний
феномен – „тіньова економіка” – складний симбіоз нелегальних форм
бізнесу, кримінальних структур і легальних партійно-номенклатурних
структур, що включає в себе й організовану злочинність. В сучасній Росії
політична правляча еліта прямо або посередньо пов’язана з
криміналітетом. Усе важливішу роль відіграють групи політичної еліти, що
вийшли з торгово-фінансових груп, – це представники, діти й родичі
колишніх номенклатурників. Є велика і впливова група, що володіє чисто
кримінальним капіталом (рекет, наркобізнес, проституція, торгівля
зброєю), а також формує політичну і правлячу еліту. Є, правда, й
політичні групи, що протистоять цим тенденціям, але в боротьбі з
організованою злочинністю вони безпорадні.

Крім того, злочинні спільноти стали своєрідною „п’ятою владою” –
реальною силою, що загрожує громадянам сваволею і насиллям. Ставлення до
злочинності в суспільстві – це пасивність, байдужість, невтручання.
Причина – незахищеність потерпілих і свідків від впливу кримінального
світу, зневіра в незалежності правосуддя, здатності правоохоронних
органів забезпечити безпеку і порядок.

По-друге, соціальна політика сучасної російської держави не консолідує
населення в єдине ціле, оскільки репрезентує інтереси не більшості, а
меншості населення. Незважаючи на те, що захисту потребує більшість, бо
співвідношення в доходах 10 % найбагатших і 10 % найбідніших в Росії
сягає 20:1. (Це співвідношення „соціально безпечне” при показникові не
більш 10:1) [7]. Аналіз податкової системи свідчить, що соціальна
політика в російському суспільстві відповідає інтересам багатих
прошарків. Якщо на початку 1992 року існувало 7 видів ставок
прибуткового податку – від 12 % до 60 % (залежно від розміру доходу), то
через півроку кількість ставок було скорочено до чотирьох – максимальна
складала 40 %, 1993 року – до трьох (максимальна ставка – 30 %).
Сьогодні існує єдиний прибутковий податок – 13 %. Таким чином, тягар
реформ у Росії лягає на переважну більшість – незаможне населення.
Відтак становлення „середнього класу” – справа майбутнього.

Антинаціональна політика чітко проглядається у вивозі капіталу з Росії:
експорт – на 70 мільярдів доларів, державний бюджет – 26 мільярдів,
борги – 140 мільярдів; на думку експертів, до країни на рік надходить
імпорту на 20 – 30 мільярдів доларів, а в бюджеті опиняється лише 10
мільярдів [8].

По-третє, після розпаду Радянського Союзу в колишніх республіках
лишилося чимало російськомовного населення; влада покинула його
напризволяще. Російська держава повинна захищати цих громадян,
домагатися дотримання прав російськомовного населення у нових державах.

По-четверте, становлення інституту соціальної роботи й організація
системи соціального обслуговування населення. Держава надає
соціально-економічну підтримку, послуги (соціально-побутові,
медико-соціальні, психолого-педагогічні, правові), сприяє соціальній
адаптації і реабілітації людей, що потрапили у важкі життєві ситуації.
Але у цій справі є серйозні вади. Здійснювана з 1991 року підготовка
професійних кадрів соціальних працівників зустрічає труднощі
методичного, організаційного, мотиваційного характеру. Й донині не
затверджено державних стандартів соціального обслуговування населення,
що встановлюють основні вимоги до обсягів та якості соціальних послуг,
порядку й умов їх надання різним категоріям населення, незадовільно
пророблено стандарти і норми професійної діяльності фахівців із
соціальної роботи. Зовсім не розроблено критеріїв і показників
ефективності надання громадянам соціальних послуг як установами, так і
фахівцями окремих соціальних служб.

Необхідно підкреслити, що становлення соціальної держави перехідного
періоду в Росії багато в чому залежить від соціокультурної спадщини
російської державності, що визначило специфічні відносини особистості,
суспільства і держави. „Історично російська правосвідомість завжди
протиставляла право і мораль, право і правду. Закон у Росії ніколи не
асоціювався в суспільній свідомості з моральною основою” [9]. Так, право
було реальністю для переважної більшості населення (кріпосне право), але
реальністю аморальною; це право не було правдою. Російський філософ М.
Бердяєв писав, що держава, право, традиційна мораль вважались
гріховними, бо виправдовували поневолення людини і народу. Про ставлення
суспільства до закону влучно зауважив О. Герцен: „Росіянин, якого б він
звання не був, обходить або порушує закон усюди, де це можна зробити
безкарно; так само чинить і уряд”.

Проблема ставлення народу й уряду до правопорядку багато в чому
актуальна в Росії і сьогодні. Російський народ і в ХХІ столітті зберіг
віру в консолідуючу суспільство функцію держави, у її патерналістську
роль. В сучасній Росії й досі не сформовано правової держави. Відносини
людей з чиновниками вибудовуються на морально-етичних принципах, а не на
раціоналістичній основі. Право, верховенство закону, поділ влади –
першопочаток модернізації російського суспільства.

Перехідний період розвитку суспільства, курс на демократію і ринкову
економіку вимагає від держави негайного вироблення національної моделі
соціальної держави. Адже російська модель реформування близька до
латиноамериканської моделі модернізації. Її функціонально-сировинна
спрямованість несумісна із сильною соціальною політикою, оскільки не
створює для цього необхідних матеріальних можливостей.

Як свідчить історичний досвід, для Росії більш прийнятною є модель
соціальної ринкової держави, що грунтується на розвитку наукомістких
галузей вітчизняної промисловості, на передових технологіях, освіті й
науці. Для цієї моделі модернізації характерний пріоритетний розвиток
соціальної сфери, поєднання патерналістських та індивідуалістських
тенденцій у соціальній роботі. У „Стратегії розвитку Російської
Федерації до 2010 р.” відзначається: „Держава не співвідносить свої
зобов’язання з наявними можливостями, що зрештою призводить до
невиправданих соціальних очікувань, а з іншого боку – до невиправданого
навантаження на бюджет, на фінансову систему в цілому” [10]. Дефіцит
державного бюджету, брак засобів забезпечення соціальних програм
спонукує органи державної влади до пошуку раціональнішої моделі
соціальної допомоги.

Розробка національної моделі соціальної держави пов’язана з економічною
ліберальною програмою Г. Грефа, що передбачає субсидарну політику тільки
щодо найбідніших і не стосується блоку соціальних програм. Соціальні
аспекти політики повинні живитися з двох джерел – субсидарності й
самовідповідальності. Субсидарна держава – це держава, ресурси якої
дозволяють їй брати максимальну участь у соціальній допомозі населенню й
у захисті його від соціальних ризиків. Але в Росії „не побудовано
громадянського суспільства, немає відповідального й готового замістити
державу в соціальних проектах бізнесу, немає умов для
самовідповідальності громадян і навіть для нормальної оплати професійної
праці” [11].

В науковій літературі роль соціальної держави вбачається у створенні
умов для розвитку громадянського суспільства. На думку В. Роїка, „до
числа базових функцій соціальної держави належить формування
громадянського суспільства, тобто створення в суспільстві й господарстві
великої кількості суб’єктів як державних, так і недержавних
(громадських)” [12]. Однак для того, щоби держава могла виконувати свої
базові функції з створення і зміцнення громадянького суспільства, у неї
самої не повинно бути власних корпоративних інтересів – тільки інтереси
суспільства й громадян. Для початку необхідно, щоби право стало спільним
масштабом і мірою волі для кожного громадянина, в тому числі (і в першу
чергу) для державних службовців. Щоб контроль за владою з боку
суспільства мав постійний і тотальний характер.

Отже, в ході аналізу проблем становлення соціальної держави в сучасній
Росії виявляється, що в ній не існує економічної, соціальної і правової
основи для виконання державою її соціальних функцій. Якими ж можуть бути
шляхи вирішення цих питань?

Встановлення основ правової держави має бути пріоритетним у діяльності
держави. Рівність усіх перед законом, незалежність правосуддя, контроль
за реалізацією законів дозволить оздоровити відносини між суспільством і
державою, сприятиме утвердженню принципів взаємної відповідальності
держави і суспільства, єдності та цілісності суспільства.

Необхідно прискорити перехід від нецивілізованого капіталізму до
сучасної ринкової економіки. Для цього потрібно: прийняти антикорупційні
закони проти злодійства і хабарництва чиновників з вищих ешелонів влади,
створити сприятливий податковий та інвестиційний клімат для
підприємництва і „нарощування” середнього класу.

Нарешті, формування національної ідеології (національної
самосвідомості), атмосфери толерантності, соціального партнерства між
роботодавцями, працівниками і державою сприятиме оздоровленню відносин
між людьми, між суспільством і державою в цілому.

Росія посідає 62 місце в списку з 174 країн за індексом розвитку
людського капіталу. Критеріями розвитку є рівень доходів, рівень
грамотності, рівень тривалості життя, рівень доступності охорони
здоров’я, освіти тощо. Ці критерії засвідчують, що соціальну політику
необхідно вибудовувати не як захист убогих, а як найважливіший напрямок
інвестування капіталу – в розвиток творчого потенціалу людини.

Література:

1. Див. докладніше: Коростикова Т. Новые бедные // Аргументы и факты,
1997, №11.

2. Див.: Понемногу о многом // Alma mater („Вестник высшей школы”).
2003. № 2. – С. 16.

3. Социальная политика: парадигмы и приоритеты: Монография / Под общ.
ред. В. И. Жукова. — М., 2000. – С. 257.

4. Див.: Понемногу о многом // Alma mater („Вестник высшей школы”).
2003. № 2. – С. 16.

5. Цит. за книгою Шамхалова Ф. „Государство и экономика: власть и
бизнес”. — М., 1999. – С. 5.

6. Див.: Понемногу о многом // Alma mater („Вестник высшей школы”).
2003. № 2. – С. 16.

7. Социальная политика: парадигмы и приоритеты: Монография / Под общ.
ред. В. И. Жукова. — М., 2000. – С. 169.

8. Паршев А. Всемирный рынок и калашный ряд, или Почему Россия не
Америка? // Российская Федерация сегодня. 2000. № 8.- С. 54.

9. Яковлев А. М. Российская государственность (историко-социологический
аспект) // Общественные науки и современность. 2002. № 5. – С. 79.

10. Стратегия развития Российской Федерации до 2001 г. // Человек и
труд. 2000. №7. – С. 35.

11. Федорова В. Г. Государство и гражданское общество как подлинная цель
российских реформ // Философские науки. 2002. № 4. – С. 53.

12. Роик В. Социальное государство и гражданское общество // Человек и
труд. 2002. № 2. – С. 9.

13. Гордилова О. Становлення соціальної держави в сучасній Росії //
Соціальна психологія. — 2005. — № 1 (9). — C.133-139

14. www.politik.org.ua

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *