Соціально-психологічна характеристика особистості. Характер. Основні принципи навчання та напрямки їх реалізації (контрольна)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

“Основи психології та педагогіки”

на тему:

Соціально-психологічна характеристика особистості. Характер. Основні
принципи навчання та напрямки їх реалізації

ПЛАН

1. Соціально-психологічна характеристика особистості. Характер

2. Основні принципи навчання та напрямки їх реалізації

1. Соціально-психологічна характеристика особистості. Характер

Що таке особистість? Особистість — це перш за все людина. Але не просто
людина, а окремо взятий представник людського роду, який означується
поняттям «індивід». Отже, особистість — це людина, індивід. Але він
являє собою одночасно і соціоприродну, і соціальну істоту. А це
означає, що одиничний, окремий представник людського роду втілює в собі
єдність індивіда соціобіологічного та індивіда соціального. Скажімо,
природні задатки даної людини, вроджені анатомо-фізіологічні
особливості її нервової системи, мозку являють собою біологічну суть
індивіда. Участь же даної людини, наприклад, у суспільно-політичному
житті характеризують її вже як суспільного індивіда. Зрозуміло, що
відзначені дві сторони людського індивіда тісно пов’язані, являють собою
природну основу її здібностей. Ці здібності — вельми важлива умова
високоефективної, продуктивної діяльності індивіда. Не можна відкидати
ролі, наприклад, пам’яті чи музичного слуху індивіда у певних сферах
людської діяльності. Адже природні задатки індивіда та його здібності
можуть розвиватися у процесі пізнання (у тому числі і навчання) та
практичної діяльності.

Недарма генія визначають як поєднання краплини здібності та моря поту
(тобто як результат напруженої праці). Якщо людина, наприклад дитина,
здорова, то шляхом виховання, самовиховання, практики у неї можна
сформувати найрізноманітніші як загальні, так і спеціальні (художні,
математичні, лінгвістичні та ін.) здібності. Здібності вельми високого
рівня розвитку називають талановитістю чи геніальністю. І талановитій
людині, і генію як індивіду властива неповторна своєрідність якостей.

Треба враховувати, що у процесі еволюції людини її біологічна природа
дедалі більше збагачувалася соціальними компонентами. Тому точніше
говорити не про «біологічну і соціальну», а про «соціально-біологічну»
і «соціальну» природу людини. Сутність же людини соціальна. Хоч і вона
в свою чергу спирається на ще глибший фундамент — матінку-Природу.

Отже, індивід — це окремо взятий представник людського роду, якому
властиві неповторні природні і соціальні якості. Поняття ж особистості
акцентує увагу на соціальне значущих рисах людського індивіда. Якщо
сказати коротко, то особистість — це суспільний індивід, якому
притаманні соціальне значущі риси, що утворюють стійку систему.
Соціальне значущих якостей у індивіда багато. Особистість же являє собою
певну цілісність, систему багатоманітних якостей, рис індивіда. Система
ж ця динамічна, рухлива і в той же час відносно стійка. У ході
історичного розвитку індивід може набувати одні та втрачати інші
соціальні якості, але є якості і непроминущі. Наприклад, інтереси
особистості у різних умовах можуть бути різними, але інтерес як такий
притаманний їй завжди. Він є рушійною силою дії індивіда.

Особистість, таким чином, являє собою системну якість. Вона здобувається
індивідом у практичній діяльності, зокрема у праці та в спілкуванні з
іншими людьми. Індивід тільки тоді стає особистістю, коли його, так би
мовити, залучено до суспільних відносин, до спілкування з людьми. Тому
поняття особистості треба розкривати через практичну діяльність. Така
діяльність являє собою основу формування та розвитку особистості. Чим
повніше ми вивчаємо спілкування між людьми, міжособові стосунки, тим
глибше пізнаємо суть та структуру кожного, хто вступає в ці стосунки.

Людський індивід, у даному випадку особистість, має величезну кількість
взаємопов’язаних суспільне цінних рис. Серед них — розум, мудрість,
емоції, воля, рішучість, навички, вміння, установки, переконання,
інтуїція, здатність до самонавіювання, самооцінки, наслідування,
ризиковість, любов, ненависть, пристрасть, імпульсивність тощо. Ці
якості мають як природні, так і соціальне значущі риси.

Щодо моральних якостей особистості, то вони носять тільки соціально
значущий характер.

Із численних моральних якостей можна виділити гуманізм, людяність,
доброту, милосердя, совість, терпимість, ідейність, патріотизм,
принциповість, ввічливість, добрі манери, працелюбність, єдність слова
та діла, уважність, подвижництво, самозреченість, благородство,
великодушність, скромність, вдячність, честь, свідомість,
сором’язливість, переконання, миролюбство, смисл життя, справедливість,
почуття нового, вірність, відповідальність.

Звичайно, тим чи іншим індивідам властиві і багато негативних,
аморальних якостей. До них, наприклад, можна віднести егоїзм, нігілізм,
кар’єризм, грубість, користолюбство, тунеядство, боягузтво,
святенництво, чванливість, цинізм, наклепництво, зверхність, мстивість,
злостивість, зазнайкуватість тощо.

Багато рис особистості відносяться одночасно і до психологічних, і до
моральних якостей. Наприклад, гуманізм, переконаність, сильний характер,
емоції, мужність. Поняття «морально-психологічний клімат колективу»
підкреслює, крім усього іншого, єдність моральних та психологічних
якостей, які властиві членам даної соціальної спільності.

Кожна із численних якостей даного індивіда може істотно відрізнятися від
відповідної якості іншої людини, скажімо, за ступенем своєї
розвинутості. Наприклад, мужність. Одна людина може у небезпечній для
неї обстановці діяти вельми рішуче, мобілізовувати свої моральні та
психологічні сили для досягнення певної мети, піти на самопожертву,
принести у жертву свої інтереси в ім’я інтересів інших людей, навіть
жертвувати власним життям. Інша ж людина не має цих якостей. У такого
роду суб’єктів переважають почуття страху перед явищами, які загрожують
здоров’ю або життю. Звичайно, діапазон ступенів розвинутості тієї чи
іншої риси буває дуже широким у однієї і тієї ж людини залежно від
періоду її життя, рівня соціального розвитку, світогляду, моралі чи
конкретної життєвої ситуації. Різною є і суспільна значущість певних
якостей людини.

Усі ці як позитивні, так і негативні соціальне значущі якості є
продуктом впливу суспільства, соціальних спільностей, окремих людей на
дану особистість, а також продуктом самовиховання. Сформовані ж
суспільством і самою людиною її якості справляють величезний вплив на
розвиток як суспільства, так і самої особистості. Саме тому ці риси,
якості особистості називаються соціальне значущими.

Зазначений набір соціальне значущих рис індивіда, які у кожній
особистості певним чином комбінуються, взаємно посилюють чи послаблюють
одна одну, являє собою системну якість. Подібна своєрідність
особистості, її неповторність, сукупність її соціальне значущих
відмінностей від інших людей становлять індивідуальність. Це відмінність
кожної конкретної особи від іншої в залежності від інтелекту, характеру,
темпераменту, потреб, інтересів, здібностей, схильностей. Звичайно, всі
ці прояви індивідуальності певною мірою спираються на природну основу,
на анатомо-фізіологічні задатки людини. Але вони формуються,
удосконалюються у процесі суспільної практики, спілкування з іншими
людьми, засвоєння індивідом соціального досвіду.

Таким чином, індивідуальність являє собою таку системну якість, яка
виражає неповторну, оригінальну єдність природних та соціальних рис
людини.

Розвинена особистість має багато соціальних, культурних, моральних,
естетичних, психологічних рис. Її структура досить складна.

Із багатьох елементів структури, що перебувають у динамічному
взаємозв’язку, виділимо внутрішні основи цієї структури (є і зовнішні
основи). Внутрішні основи входять у саму структуру, в саме «тіло»
особистості.

Основ, що входять до складу особистості, чимало. Вони певним чином
ієрархізовані, або, інакше кажучи, субординовані. Над однією основою
надбудовується друга, над нею третя і т.д. І це лише стосовно основ, що
входять у структуру особистості. А ще є чимало елементів структури
іншого типу. Така вже складна структура особистості.

Почнемо з найглибшої основи — потреб людини. Це — її фундаментальна
риса, неповторна суттєва характеристика. За багатством потреб, за їхнім
характером, способами їх формування та реалізації можна значною мірою
судити про рівень розвитку особистості. Високо розвинута особистість —
це насамперед особистість з багатством розумних потреб, з високою
культурою споживання.

Потреби людей є рушійною силою розвитку як суспільства, так і самої
людини. Заради потреби, власне, і здійснюється людська діяльність.
Багатоманітність потреб сприяє виникненню та розвиткові
багатоманітності інших рис особистості.

Потреби становлять джерело діяльності людей. Тому суспільство або
соціальна група, діючи на процес формування та задоволення потреб
особистості, одержує можливість спрямовувати її життєві орієнтації та
поведінку в той чи інший бік, 3 огляду на це такий процес може
використовуватися як фактор формування свідомості та регулювання
поведінки особистості.

Людські потреби історично обумовлені, визначаються даним історичним
типом суспільних відносин, соціальним середовищем, у якому живе
особистість, системою виховання даного суспільства, а також
самовихованням цієї особистості. Візьмемо, наприклад, суспільне
виробництво. Воно у певному розумінні створює споживача, предмети, які
відповідають даній потребі, породжує здатність до споживання. Із
розвитком виробництва одні потреби зароджуються, розвиваються, інші
послаблюються, зникають. Існує і зворотна залежність. Потреби, їхня
якість, розміри самі діють на виробництво, стимулюють його розвиток.

У процесі розвитку суспільства відбуваються як якісні, так і кількісні
зміни у системі потреб. Крім потреб у їжі, одязі, житлі, відпочинку,
виникають та розвиваються нові нагальні потреби — в інформації, освіті,
спілкуванні, участі в суспільному, політичному, культурному,
релігійному житті. Причому, зростання потреб передбачає висунення на
передній план саме духовних потреб.

Задоволення потреб у певних умовах породжує нові потреби. Останні
додають нових, додаткових імпульсів розвитку матеріального та духовного
виробництва, покликаного створювати цінності, необхідні для задоволення
як старих, так і нових потреб.

Інтереси Потреби людини є основою її інтересів. Категорія потреби
охоплює більш широке коло явищ, ніж категорія інтересу. Потреби
притаманні всім біологічним організмам, в тому числі й людині. Інтереси
ж — тільки людині. Вони є у всіх суб’єктів: індивідів, соціальних груп,
держав, суспільств, людства і т.д.

Інтереси, як і потреби, є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків
людей. Вони, говорив Гегель, рухають народами. Тому для розуміння суті
суспільних процесів, практичних дій людей, політичних програм, гасел,
заяв, передвиборних обіцянок тощо треба відшукувати справжні інтереси
дійових осіб. Складність цієї важливої акції полягає, зокрема, у тому,
що справжні інтереси далеко не завжди правдиво зображаються їх носіями.
Часто буває, що про інтереси одних говорять інші.

Рушійна сила інтересу проявляється, зокрема, ось у чому. Людина
зацікавлена у чомусь і за певних умов діє саме у цьому напрямі.
Зацікавленість працівника у результатах виробництва, ефективності
діяльності заводу, фірми, установи є основою дієвості мотивів і
стимулів до праці. Тому впроваджувані в Україні ринкові відносини мають
бути такими, щоб породжувати зацікавленість працівника приватного чи
державного виробництва у підвищенні продуктивності та ефективності
праці, поліпшенні якості продукції та послуг. Інтереси, повторюємо,
рухають народами.

На сьогоднішній день важливе місце належить також проблемам адаптації
людини до сучасної дійсності. У суспільстві має місце складна взаємодія
найрізноманітніших, часто суперечливих інтересів, і її результати
бувають інколи несподіваними. Неодмінною умовою успішності політики,
скажімо держави, є врахування цієї взаємодії, прогнозування її
наслідків.

Зупинимося на такій формі самодіяльності особистості, як її
громадсько-політична активність. Вона виражає ставлення громадянина до
політичної влади, системи, структури суспільства, політичних
інститутів, установ, організацій. Громадсько-політична активність людей
виявляється у найрізноманітніших формах: боротьба за зміцнення або зміну
політичної влади, політичні демонстрації, маніфестації, мітинги
підтримки або протесту, марші, збори, політичні страйки, складання та
поширення закликів, петицій, збір підписів під документами з
політичними вимогами, участь у референдумах, у виборах до органів влади
чи їхнє бойкотування, використання парламентських трибун, державного
апарату, муніципальних органів.

Протилежною політичній активності особистості є політична пасивність.
Вона виявляється у політичній індиферентності, нігілізмі індивідів, у
їхній нездатності або небажанні прилучитися до політичної культури та її
цінностей, у формальному виконанні вимог та накреслень такої державної
влади, яка не виражає інтересів народу.

Структура особистості — концепція особистості, що узагальнює
процесуально-ієрархічні підструктури особистості із субординацією нижчих
підструктур вищим, що включає накладені на них підструктури здібностей і
характеру.

У психології поняття характер ( від грец. charakter -”печатка”,
“карбування”), означає сукупність стійких індивідуальних особливостей
особистості, що складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні,
обумовлюючи типові для неї способи поводження.

Характер — якість особистості, що узагальнює найбільш виражені, тісно
взаємозалежні і тому що чітко виявляються в різних видах діяльності
властивості особистості. Характер — “каркас” і підструктура
особистості, накладена на її основні підструктури.

Характерними можна вважати не всі особливості людини, а тільки істотні і
стійкі.

Виступаючи як прижиттєве утворення людини, характер визначається і
формується протягом усього людини життя. Спосіб життя містить у собі
напрям думок, почуттів, спонукань, дій у їхній єдності. Тому в міру
того, як формується визначений спосіб життя людини, формується Я, сама
людина. Велику роль тут грають суспільні умови і конкретні життєві
обставини, у яких проходить життєвий шлях людини, на основі його
природних властивістю в результаті його діянь і вчинків. Однак
безпосереднє формування характеру відбувається в різних за рівнем
розвитку групах (родина, дружня компанія, клас, спортивна команда,
трудовий колектив і ін.). У залежності від того, яка група є для
особистості референтної і які цінності підтримує і культивує у своєму
середовищі, що відповідають риси характеру будуть розвиватися в її
членів. Риси характеру також будуть залежати від позиції індивіда в
групі, від того як він інтегрується в ній. У колективі як групі
високого рівня розвитку створюються найбільш сприятливі можливості для
становлення кращих рис характеру. Цей процес взаємний, і завдяки
розвитку особистості, розвивається і сам колектив.

Зміст характеру, що відбиває суспільні впливи, впливи, складає життєву
спрямованість особистості, тобто її матеріальні і духовні потреби,
інтереси, переконання, ідеали і т.д. Спрямованість особистості визначає
мети, життєвий план людини, ступінь його життєвої активності. Характер
людини припускає наявність чогось значимого для нього у світі, у житті,
щось, від чого залежать мотиви його вчинків, мети його дій, що він собі
ставить.

Вирішальним для розуміння характеру є взаємини між суспільно і
особистісно-значимими для людини цінностями. У кожному суспільстві
існують свої найважливіші й істотні задачі. Саме на них формується і
перевіряється характер людей. Тому поняття «характер» відноситься в
більшому степу до відношення цих об’єктивно існуючих задач. Тому
характер — це не просто кожний прояв твердості, завзятості і т.п.
(формальна завзятість може бути просто упертістю), а спрямованість на
суспільно значиму діяльність. Саме спрямованість особистості лежить в
основі єдності, цілісності, сили характеру. Володіння цілями життя —
головна умова утворення характеру. Безхарактерній людині властива чи
відсутність розкиданість цілей. Однак характер і спрямованість
особистості — це не однієї те ж, добродушним і веселої може бути як
порядна, високоморальна людина, так і людина з низькими, нечистоплотними
помислами. Спрямованість особистості накладає величезний відбиток на всю
поведінку людини. І хоча поводження визначається не одним спонуканням, а
цілісною системою відносин, у цій системі завжди щось висувається на
перший план, домінуючи в ній, додаючи характеру людини своєрідний
колорит.

У характері, що сформувався, ведучим компонентом є система
переконання. Переконаність визначає довгострокову спрямованість
поводження людини, його непохитність у досягненні поставлених цілей,
впевненість у справедливості і важливості справи, що він виконує.
Особливості характеру тісно зв’язані з інтересами людини при тім умові,
що ці інтереси стійкі і глибокі. Поверховість і нестійкість інтересів
нерідко сполучені з великою копіювальністю, з недоліком самостійності і
цілісності., особистості людини. І, навпаки, глибина і змістовність
інтересів свідчать про цілеспрямованість, наполегливість особистості.
Подібність інтересів не припускає аналогічних особливостей характеру.
Так, серед раціоналізаторів можна знайти людей веселих і смутних,
скромних і нав’язливих, егоїстів і альтруїстів.

Показовими для розуміння характеру можуть бути також прихильності й
інтереси людини, зв’язані з його дозвіллям. Вони розкривають нові
особливості, грані характеру: наприклад, Л.Н.Толстой захоплювався грою в
шахи, І.П.Павлов — городками, Д.І.Менделєєв — читанням пригодницьких
романів. Чи домінують у людини духовні і матеріальні потреби й інтереси,
визначають не тільки помисли і почуття особистості, але і спрямованість
його діяльності. Не менш важливо і відповідність дій людини поставленим
цілям, тому що особистість характеризується не тільки тим, що вона
робить, але і тим, як вона це робить. Характер можливо зрозуміти тільки
як визначена єдність спрямованості й образа дій.

Люди з подібною спрямованістю можуть йти зовсім різними шляхами до
досягнення цілей і використовуючи для цього свої, особливі, прийоми і
способи. Ця відмінність визначає і специфіку характеру особистості. Риси
характеру, володіючи визначеною силою, що спонукує, яскраво виявляються
в ситуації вибору чи дій способів поводження. З такого погляду як рису
характеру можна розглядати ступінь виразності в індивіда мотивації
досягнення — його, потреби в досягненні успіху. У залежності від цього
для одних людей характерний вибір дій, що забезпечують успіх (прояв
ініціативи, змагальною активності, прагнення до ризику і т.д.), у той
час як для інших більш характерне прагнення просте уникати невдач
(відхилення від ризику і відповідальності, уникнення прояву активності,
ініціативи і т.д.).

2. Основні принципи навчання та напрямки їх реалізації

Принципи навчання (дидактичні принципи) — основні положення, що
визначають зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи школи.

Принцип навчання, відображаючи якийсь один істотний аспект процесу
навчання, стає підґрунтям для формулювання правил навчання.

Правила навчання залежать від принципу навчання, конкретизують його,
підпорядковуються йому і сприяють його реалізації. Вони мають чітко
окреслений характер практичних вказівок, якими користуються в конкретній
навчальній ситуації.

Процес розвитку педагогічної науки позначений різним обґрунтуванням
системи дидактичних принципів і трактування окремих з них. Першу спробу
створення цілісної системи принципів навчання здійснив Я.-А.
Ко-менський. Його система принципів спирається на принцип
природовідповідності: у навчанні та вихованні слід враховувати природні,
вікові та психологічні особливості дітей. Оскільки природа розвивається
поступово, у навчанні необхідно дотримуватися принципу послідовності,
поступовості й систематичності. Один з найважливіших його принципів —
наочність: кожен учитель повинен домагатися, щоб учні все сприймали
чуттям.

Ф.-В.-А. Дістервег, прагнучи розкрити дидактичні принципи і правила
якомога конкретніше, розглядав їх як вимоги до змісту навчання, до
вчителя й учнів.

Цінними теоретичними положеннями, що збагатили систему принципів
навчання та їх трактування, багата педагогічна спадщина К. Ушинського.
Він обстоював думки, що в навчанні слід враховувати: зміст і дозування
навчального матеріалу, посильність його для учнів, послідовність
вивчення, розвиток свідомості, діяльності й активності учнів, міцність
засвоєння знань, виховуюче навчання та ін. Заслуга Ушинського полягає в
тому, що дидактичні принципи він розглядав у тісному зв’язку з формами й
методами навчання.

Хоча Коменський, Дістервег, Ушинський та інші педагоги минулого висунули
й обстоювали основні положення систематичності, доступності, наочності,
провідної ролі вчителя, активності та свідомості учнів, не вони є їх
відкривачами. Ці положення свого часу з’явилися як результат
педагогічного досвіду. Заслуга класиків педагогіки в тому, що вони
об’єднали розрізнені положення в систему, намагались обґрунтувати їх і
поширити.

Сучасна дидактика розглядає такі принципи навчання:

Принцип науковості. Його сутність — усі факти, знання, положення і
закони, що вивчаються, повинні бути науково правильні, так само як і
спосіб обґрунтування положень і законів та формування понять у процесі
навчання. Реалізація цього принципу передбачає вивчення системи важливих
наукових положень і використання у навчанні методів, близьких до тих,
якими послуговується певна наука. Він вимагає: розкриття
причинно-наслідкових зв’язків явищ, процесів, подій; проникнення в
сутність явищ і подій; демонстрації могутності досягнень людських знань
і науки та ознайомлення з методами науки, пізнання; розкриття історії
розвитку науки, боротьби тенденцій; орієнтації на міждисциплінарні
наукові зв’язки.

Принцип систематичності й послідовності навчання.

Зумовлений логікою науки й особливостями пізнавальної діяльності, яка
відбувається відповідно до вікових закономірностей розвитку дітей.
Передбачає системність у роботі вчителя (постійну роботу над собою,
опору на пройдене при вивченні нового матеріалу, розгляд нового
матеріалу частинами, фіксування уваги учнів на вузлових питаннях,
продумування системи уроків, здійснення внутріпредметних і міжпредметних
зв’язків), а також системність у роботі учнів (систематичне відвідування
школи, виконання домашніх завдань, уважність на уроках, порядок у
виконанні домашніх завдань, час виконання завдань, систематичне
повторення навчального матеріалу).

Принцип доступності навчання. Навчання успішне, ефективне за умови, що
його зміст, форми і методи відповідають віковим особливостям учнів, їх
розумовим можливостям. Наголошуючи на важливості дотримання цього
принципу, К. Ушинський зазначав, що тільки система дає нам цілковиту
владу над нашими знаннями. Голова, наповнена безсистемними знаннями, на
його думку, подібна до комори, в якій немає порядку, і сам господар не
може відшукати потрібну річ. Голова, в якій лише система без знань,
подібна до крамниці, в якій на всіх ящиках є написи, а в самих ящиках
порожньо1. Реалізація цього принципу передбачає: врахування рівня
розвитку учнів; індивідуальних, вікових особливостей; дотримання правил:
від простого — до складного, від відомого — до невідомого, від близького
— до далекого.

Суть доступності полягає в тому, щоб діти сприймали і розуміли
пояснюваний матеріал. Доступно організувати навчання означає звертатися
до найвищої межі можливостей учнів з метою постійного підвищення цих
можливостей. Водночас цю найвищу межу не можна переступати, оскільки в
такому разі чимало у змісті навчання стане незрозумілим.

Я.-А. Коменський обґрунтував правила, які забезпечують доступність
навчання: починати його слід своєчасно, поки не зіпсувався розум; воно
можливе за належної підготовленості розуму; у процесі навчання необхідно
просуватися від загального до часткового, від легкого до важчого;
неперевантаженість навчальним матеріалом; рухатися вперед непоспішаючи;
не нав’язувати того, що не відповідає віку й методу навчання; усе
повинно передаватися через зовнішні чуття.

Принцип зв’язку навчання з життям. В його основі — об’єктивні зв’язки
між наукою і виробництвом, теорією і практикою. Теоретичні знання
(загальноосвітні, політехнічні, спеціальні) є основою сучасної
продуктивної праці, яка конкретизує їх, сприяє міцному, свідомому
засвоєнню. Реалізацію цього принципу забезпечують: використання на
уроках життєвого досвіду учнів; застосування набутих знань у практичній
діяльності; розкриття практичної значимості знань; використання в
процесі навчання краєзнавчого матеріалу; безпосередня участь школярів у
громадському житті.

Наголошуючи на важливості поєднання навчання з життям, Коменський
вважав, що учень легше засвоює навчальний матеріал, якщо йому показати,
яку користь має те, що вивчається, в повсякденному житті. Він пропонував
дотримуватися цього правила і в граматиці, і в діалектиці, і в
математиці, і в фізиці.

Принцип свідомості й активності учнів у навчанні. Цей принцип є
провідним, тому що визначає головне спрямування пізнавальної діяльності
учнів і керування нею. Він випливає з мети і завдань національної школи,
а також з особливостей процесу навчання, які передбачають осмислений і
творчий підхід до опанування знань. Свідомому засвоєнню знань сприяють:
роз’яснення мети і завдань навчального предмета, значення його для
вирішення життєвих проблем, для перспектив самого учня; використання у
процесі навчання мислительних операцій (аналізу, синтезу, узагальнення,
індукції, дедукції); позитивні емоції; позитивні мотиви навчання;
раціональні прийоми роботи на уроці; критичний підхід у процесі
викладання матеріалу та його засвоєння; належний контроль і
самоконтроль. Свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем
активності учнів. Активізації пізнавальної діяльності сприяють:
позитивне ставлення до навчання, інтерес до навчального матеріалу;
позитивні емоції, викликані навчальною діяльністю; тісний зв’язок
навчання з життям, що актуалізує значення наукових знань; єдність
інтелектуальної та мовленнєвої діяльності учнів; взаєморозуміння між
учителем І учнями; використання на практиці засвоєного матеріалу, умінь
і навичок; систематичне повторення засвоєних знань; варіантність та
диференціація вправ; робота щодо засвоєння важкого матеріалу доступними
методами; використання знань для узагальнення інтелектуальних умінь при
розв’язанні конкретних завдань; проблемне навчання; диференціювання
матеріалу відповідно до навчальних можливостей учнів; використання
сучасних технічних засобів навчання; уміння вчителя враховувати
психічний стан учнів і стадії їх психічного розвитку.

Принцип наочності в навчанні. Обґрунтований у XVII ст. Я.-А. Коменським
у праці «Велика дидактика». Учений сформулював «золоте правило»
дидактики: «…все, що тільки можна, подавати для сприймання відчуттями,
а саме: видиме — для сприймання зором, чутне — слухом, запахи — нюхом,
смакове — смаком, доступне дотику — через дотик. Якщо якісь предмети
одразу можна сприймати кількома відчуттями, нехай вони одразу
охоплюються кількома відчуттями…».

Залежно від характеру відображення дійсності наочність поділяють на такі
види: а) натуральна — рослини, тварини, знаряддя і продукти праці,
мінерали, хімічні речовини та ін.; б) зображувальна — навчальні картини,
репродукції художніх полотен, макети, муляжі та ін.; в) схематична —
географічні, історичні карти, схеми, діаграми, графіки, малюнки тощо.

Використання наочності залежить від творчого потенціалу вчителя. Відомий
донецький учитель математики В. Шаталов активно використовує рисунки —
так звані опорні сигнали, в яких в образно-символічній формі відображено
головну суть факту чи явища. Вони настільки прості, що учень може їх
запам’ятати й відтворити, зберігаючи в пам’яті за їх допомогою основний
зміст нового матеріалу. Головна їхня цінність — сконцентрованість
інформаційного змісту, виклад його в такому вигляді, який легко
сприймається.

Використання наочності у процесі начання сприяє розумовому розвиткові
учнів, допомагає виявити зв’язок між науковими знаннями і життєвою
практикою, між теорією і практикою, полегшує процес засвоєння і сприяє
розвитку інтересу до знань, допомагає сприймати об’єкт у розмаїтті його
сторін і зв’язків, стимулює розвиток мотиваційної сфери учнів. При цьому
важливо дотримуватися таких дидактичних вимог: не перевантажувати процес
навчання наочністю — це знижує самостійність і активність учнів в
осмисленні навчального матеріалу; потрібна чітка мета використання
наочних засобів у структурі уроку (коли ввести, з якою метою, який
висновок буде зроблено); вивішування заздалегідь усіх наочних засобів
дезорганізовує сприймання учнів, розсіює їхню увагу. Учні повинні у
потрібний момент зосередитися лише на необхідному об’єкті, решта мають
бути закриті; наочний об’єкт не повинен містити нічого зайвого, щоб не
викликати в учнів побічних асоціацій (не слід, наприклад, для створення
уявлення про змішаний ліс, використувати картину, на передньому плані
якої зображено дітей, що збирають гриби); використовуючи наочність,
необхідно зважати на вік школярів.

Наочність сприймається не одномоментно. У першій фазі зображені об’єкти
постають «розмито», невиразно. На другій — увага учнів концентрується на
об’єкті, сприймання стає чіткішим, залишаючись, однак, загальним. На
третій — сприймання об’єктів диференційоване. На всіх трьох фазах
учитель повинен уміло поєднувати наочність з поясненням. Адже його слово
передусім спрямовує безпосереднє сприймання змісту навчального
матеріалу, відображеного в наочності, в певній послідовності, допомагає
осмислити спостережуване і сформулювати зв’язки між фактами і явищами.
Тому він має усвідомлювати, що, коментуючи наочність, дає додаткову
інформацію про спостережуваний об’єкт, його зв’язки, які безпосередньо
не сприймаються.

Принцип міцності засвоєння знань, умінь і навичок. Головна ознака
міцності — свідоме й ґрунтовне засвоєння найістотніших фактів, понять,
ідей, законів, правил, глибоке розуміння істотних ознак і сторін
предметів та явищ, зв’язків і відношень між ними і всередині них.
Реалізація цього принципу передбачає: повторення навчального матеріалу
за розділами і структурними смисловими частинами; запам’ятовування
нового навчального матеріалу в поєднанні з пройденим; активізацію учнів
під час повторення (запитання, порівняння, аналіз, синтез, класифікація,
узагальнення); нове групування матеріалу з метою його систематизації;
виділення при повторенні головних ідей; використання в процесі
повторення різноманітних методик, форм і підходів, вправ; самостійну
роботу щодо творчого застосування знань; постійне звернення до раніше
засвоєних знань для їх трактування з нової точки зору.

Психологічна основа міцності — пам’ять (збереження в мозку того, що
відбувалося в минулому досвіді). Пам’ять дає змогу повторювати,
закріплювати засвоєне, щоб не забути його або відновити забуте. Цей
принцип спирається також на мислительні, емоційні, вольові процеси
пізнавальної діяльності учнів.

Принцип індивідуального підходу до учнів. Дає змогу в умовах колективної
навчальної роботи кожному учневі йти до оволодіння навчальним матеріалом
своїм шляхом. Реалізуючи цей принцип, ураховують рівень розумового
розвитку дітей, їх знань і вмінь, пізнавальної та практичної
самостійності, інтересів, вольового розвитку, працездатності. Щоб
враховувати індивідуальні особливості учнів, учитель повинен уважно
вивчати кожного з них, знати їх індивідуальні інтереси та схильності,
розвиток і домашні умови та ін. Значної уваги потребує виявлення причин
відхилень у навчально-пізнавальній діяльності й поведінці окремих
школярів та їх усунення. Обов’язок учителя — організувати індивідуальну
допомогу відстаючим у навчанні.

Принцип емоційності навчання. Виходить з того, що у процесі пізнавальної
діяльності в учнів виникають певний емоційний стан, почуття, які можуть
стимулювати успішне засвоєння знань або заважати йому. Процесові
пізнавальної діяльності сприяє логічний, жвавий, образний виклад
матеріалу, наведення цікавих прикладів, використання наочності й ТЗН,
зовнішній вигляд учителя, його ставлення до учнів та ін. Головне
завдання педагога в реалізації цього принципу — керувати формуванням
емоцій, що активізують навчально-пізнавальну діяльність, і запобігати
появі тих, які негативно позначаються на ній. Учитель повинен виховувати
в учнів уміння володіти своїм настроєм, емоціями, переживаннями.

Принципи навчання тісно взаємопов’язані, зумовлюють один одного, жоден з
них не може бути використаний без урахування інших. Зокрема, правильно
поєднати теорію з практикою можна лише за умови, що навчання є водночас
доступне, наукове й систематичне, що вчитель спонукає учнів до творчої
діяльності та ін. Отже, у процесі навчання вчитель повинен керуватися
всіма принципами. У цьому йому допоможуть правила навчання.

Народна педагогіка про принципи навчання:

Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як поздовж, то тоді його вже
трудно вчити.

Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме (природовідповідність).

Усяк розумний по-своєму: один спершу, другий — потім.

Що голова, то розум (вікові та індивідуальні особливості).

Краще раз побачити, ніж сто разів почути (наочність).

Хто думає, той і розум має (свідомість).

Хто що вміє, то і діє (зв’язок із життям).

Спочатку ази та буки, а потім підуть науки.

Використана література

Баранов С. П. Принципи обучения — М , 1975

Блага К., Шебек М. Я — твой ученик, ты — мой учитель — М , 1991

Дидактика современной школы / Под ред В А Онищука — К , 1987.

Загальна психологія / Ред. Е.І. Рогов — М. ВЛАДОС, 1995.

Короткий словник системи психологічних понять / К.К.Платонов — М. Вища
школа, 1984.

Леонтьев А. Н. Потребности, мотивы и эмоции — М., 1971

Маркова А. К. Формирование мотивации ученья в школьном возрасте. М,1983

Оконь В. Введение в общую дидактику. — М , 1990.

Психологія індивідуальних розходжень /під ред. Ю.Б.Гиппенрейдера,
В.Я.Романова — М. изд-во МГУ, 1982.

Подласый Й. П. Педагогика. — М , 1999.

Подласый Й. П. Исследование закономерностей дидактического процес-са. —
К., 1991.

PAGE

PAGE 14

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *