Слово як конфліктоген (реферат)

Реферат на тему:

Слово як конфліктоген.

Напевне, мало хто знає про існування в Україні Національної служби
посередництва і примиреня. В листопаді минулого року вона, відзначаючи
5-річчя своєї діяльності, рапортувала про врегулювання 7 тисяч
конфліктів. Цим справді можна пишатися, бо тільки така цілеспрямована
повсякденна праця сприяє просуванню до консолідації суспільства.
Вважаємо, що це і найголовніша на сьогодні соціально-психологічна
проблема, і одна з передумов завершення трансформаційних процесів, які
за визначенням є непередбачуваними, стихійними, обмежено керованими.

Сподіваємось, назавжди відійшло в минуле замовчування факту неминучості
конфліктів, котрі є нормою життя і аж ніяк не аномалією, тим більше –
патологією. Однак сьогодні деякі вчені переконані, що антагоністичні
протиріччя не можуть бути врегульовані шляхом компромісу: вони
передбачають знищення однієї сторони іншою. Хочеться нагадати цим
авторам думку письменника В. Сьоміна: „Людина, котра не готова до
компромісу, – монстр… Терпимість – продукт високої цивілізації…
Компроміс визнає, що світ складний, що самообмеження – єдиний шлях
зберегти його прийнятним для всіх… Тиранія і лицемірство – це два
способи обійтися без компромісів”.

Власне, ця публікація, як і кілька попередніх (див. журнал „Віче”, № 10,
2003 р. та збірник „Соціально-психологічний вимір демократичних
перетворень в Україні, Матеріали науково-практичної конференції”, м.
Київ, листопад 2003 р.), розглядаються автором як скромна ілюстрація до
наведеної вище надзвичайно актуальної тези письменника.

В англомовних країнах полюбляють визначати найпопулярніші слова і
висловлювання. Так от 2001 року на першому місці у першій десятці
опинився вислів граунд зеро, що означає “місце, яке звільнилося” (після
зруйнування веж-близнюків Всесвітнього торговельного центру в
Нью-Йорку). З терористичними актами 11 вересня пов’язані також слово
джихад (тобто ісламська визвольна війна проти невірних) і назва хвороби
сибірка. На восьмому місці — суфікс стан (він зобов’язаний своєю
популярністю “гарячим точкам” — Афганістану, Пакистану та іншим). Не
випадково, що в такому тривожному світі люди покладаються на Бога та
чарівника. Ці два слова також згадуються в переліку. Хоча запобігти
епідемії ящура можна було й без допомоги Всевишнього. Назва цієї хвороби
— останнє слово в десятці.

Основні трагедії 2002 року пов’язані зі словами терор та епідемії. Терор
— втілення в життя ідеології залякування шляхом порушення встановленого
порядку. Міжнародні терористичні організації творять хаос в Індонезії і
Росії, Йємені і Фінляндії, Ізраїлі і Кенії. Їхніми жертвами стали тисячі
невинних людей. Після 11 вересня для багатьох терор перетворився на
загрозу № 1. Але сучасний тероризм почав формуватися ще на початку 90-х
років, коли все очевиднішими ставали процеси глобалізації. Вони
викликають численні соціальні конфлікти. Насамперед тому, що ставлять
під сумнів національні традиції і мову. Водночас співвідношення сил
втрачає симетричний, двохполюсний вигляд. Знову на планеті бере гору
“право меча”, а США іноді називають “жандармом”, для якого “весь світ —
Ірак, а люди в ньому — Саддами”. В подібній ситуації вже терористи за
принципом “святе місце порожнім не буває” виступають проти імперських
амбіцій американців. Раніше такою противагою довго був соціалістичний
табір.

Зараз досить часто історію людства розглядають як історію епідемій. На
кожному етапі існування людство супроводжують різні інфекції. Епідемії
холери, чуми майже знищували населення деяких країн, спричиняли
повстання. Водночас вони сприяли поліпшенню екологічних умов, розвиткові
гігієни та медицини. Значно зріс авторитет релігії у суспільстві після
проникнення сифілісу з Америки до Європи. Церква вважала його карою
Божою для грішників.

Нині щороку туберкульоз забирає життя 2 – 3 мільйонів людей. Приблизно
2,7 мільйона — малярія. Ознакою епохи “повільних інфекцій” став СНІД,
від якого померло вже понад два десятки мільйонів чоловік. І ось
нещодавно з’явилася атипова пневмонія, “пташиний грип”. Відтак постійно
„збагачується” значення слова епідемія.

Суїцид — вже теж епідемія. Самогубством закінчують життя в Україні в
півтора раза більше громадян, ніж гине від рук злочинців. Причому це вже
не стільки шизофреники, скільки психічно здорове, працездатне населення.
Нерідко причиною трагічного вибору стає безперспективність життя. Отже,
як і тисячі років тому, епідемія викликає непереборне почуття
беззахисності перед силою обставин.

Конфліктогенами називають слова і дії (або бездіяльність), що можуть
призвести до конфліктів [4]. Важливо при цьому розрізнювати слова, які
стали конфліктогенами ситуаційно, від тих, що є такими за змістом. Але,
так чи інакше, в них віддзеркалюються вчинки, помилки, таємні та явні
протиріччя, конфлікти. Ці слова стають засобом діагностики хворобливих,
напружених станів. Мову взагалі розглядають ще й як найкоротший до
підсвідомості шлях.

Все незрозуміле, неоднозначне в житті починається зі слів, смисл яких
тлумачать по-різному. На цьому тримається поезія, а для науки це біда:
визначте сенс слів, і ви позбавите світ від половини помилок (Р.
Декарт). Політика не виняток. Яка, наприклад, бомба уповільненої дії
закладена в саму суть поняття комунізм! За В. Далем, це не тільки вчення
про рівність станів, спільність володіння, але й про право на чуже
майно. Заохочення заздрості на державному рівні й досі дивує
непередбачуваними наслідками.

А от взаємопов’язані слова війна і насильницька смерть у кожної
здравомислячої людини відразу викликають цілком певний асоціативний,
нескінченний ланцюжок уявлень. І хоча страх смерті іноді розглядають як
джерело енергії, С. Хусейн залишається злочинцем, який став правителем.
На відміну від Й. Сталіна, котрий перетворився з правителя на злочинця.
Хусейн мав за зразок Сталіна, в їх характерах, біографіях багато
схожого.

В кожному конфлікті, коли вдуматися без зайвих емоцій, завжди є
прихована насмішка над поведінкою людей, прояв їхньої обмеженості і
дурощів. Тільки з урахуванням цього можна зрозуміти, чому обидва згадані
лідери дуже довго знаходили підтримку, виправдання своїх дій серед
підлеглих. Багатьох з них в даному випадку важко назвати громадянами.
Підгрунтям їх „любові“ до диктаторів був страх. Страх — постійний
супутник життя й самого диктатора.

Один з піонерів політичної психології Дж. Пост майже сорок років керував
спеціальним відділом американської розвідки. Там створювали психологічні
портрети перших осіб багатьох держав. Зокрема, Дж. Пост, визнаний одним
з найкращих аналітиків ЦРУ, ретельно вивчав промови, інтерв’ю, біографію
та політичні рішення Хусейна. Вони не давали підстав вважати диктатора
божевільним, хоча самоатестація “я – останній арабський герой” наводить
на певні роздуми.

Вчинки Хусейна “цілком адекватні”, а діагноз, який ставить Дж. Прост,
зветься “хворобливим нарцисизмом”. Не випадково ця хвороба особливо
поширена серед амбітних політиків й інших країн.

“Всі ми родом з дитинства”. Іракський диктатор не виняток. Під час
вагітності матері вмирають майже одночасно батько і старший брат
Саддама. У стані депресії мати зробила кілька спроб самогубства та
аборту. А після народження сина певний час не бажала його бачити. Вітчим
дуже жорстоко ставився до пасинка. І через роки той сформулює основний
життєвий принцип: “Ніхто і ніколи більше не зможе тиснути на мене”.
Деякий час Хусейна виховував дядько, який і прорік улюбленому племіннику
велике майбутнє.

Дж. Пост вважає Хусейна людиною вкрай вразливою, не здатною сприймати
будь-яку критику на свою адресу. Такі особи постійно конфліктують,
борються з оточуючим світом. Вони — своєрідна і переконлива ілюстрація
до тези: перемагати легко інших, але тільки не себе. Справедливість для
людей, подібних Хусейнові, поняття абстрактне і односпрямоване. На добро
треба гідно відповісти добром, на зло — справедливістю. Це твердження
Конфуція для диктатора ніколи не стане аксіоматичним. Хусейн не
страдник, сенсом його життя є не нажива, а влада та її публічна
реалізація. Від неї він ніколи не відмовиться, а заради збереження піде
на все, використає навіть зброю масового знищення. Такого висновку
дійшов Дж. Пост.

Невміння вдосконалювати умови життя спонукає до прикрашування його,
пошуку благозвучних назв. Звідси потяг до пишних свят, торжеств. У того,
хто не враховує сутності слів, часто виникають ілюзії. Йому здається, що
власні аргументи безпрограшні, вони не потребують розгорнутих доказів.
Так, один з популярних аналітиків переконаний, що в Україні, на відміну
від Росії, політика є – через неоднозначність суспільних процесів.
Виходить, нам пощастило, оскільки знову живемо “в цікаві часи”?

У перехідний час особливо помітна інфляція слова, знеціненого демагогією
і комерціалізацією буття. А численні непорозуміння, протиріччя,
конфлікти справді обумовлені неспівпаданням понять і явищ з їх назвами,
первинним значенням слів. Так, вже звично, з пафосом говоримо, що діти –
наше майбутнє. Хоча, якщо бути точним, наше майбутнє – старість, а
дитинство – наше минуле. Нинішні ринкові реформи викликають негативне
ставлення з багатьох причин. Не остання — формування у нас не ринку, а
того, що дуже нагадує безладний базар. Його особливостями вважаються
неконкурентний тип поведінки і прагнення до монополії шляхом змови,
знищення суперника, ставка на надприбутки завдяки створенню дефіциту
товарів, акцент не на виробництво, а на посередницько-спекулятивну
діяльність, зв’язок з корумпованим чиновництвом. Численні пільги,
спецзабезпечення і спецвідпочинок, мерседеси в ролі членовозів,
усвідомлення, що від нас нічого не залежить — рудименти соціалізму,
несумісні з ринковими відносинами. Глава Адміністрації Президента
України В. Медведчук вимушений був зізнатися, що слово відповідальність
не має у нас природнього смислу. І тому відповідальним працівником
називають того, хто, завдяки високому службовому становищу, не несе
жодної відповідальності („Киевский регион”, 22 – 28 травня 2003 року).
Ось чому міжнародні комісії кілька разів відмовлялися надати нам статус
країни з ринковою економікою.

Щось подібне відбувається і з демократичними перетвореннями. Необережне
жонглювання поняттями “демократія”, “приватизація” дискредитувало їх у
масовій свідомості. Виникли новоутворення: демократура, демократизатор
(зброя міліціонерів), прихватизація. Звичайно ж, з’явилися анекдоти.
Наприклад, один з них звучить так: різниця між демократією і
демократизацією така, як між каналом і каналізацією.

Демократичною вважає свою країну кожен десятий українець. Тому, напевно,
навіть не радикальні журналісти розмови про демократію, реформи,
стабільність, добробут сприймають не інакше, як словоблуддя. Демократія
— не тільки влада народу, рівність усіх перед законом, але й готовність
правлячої меншості до компромісу, діалогу з опозицією, свобода
волевиявлення. Але цього не гарантує навіть Основний Закон України,
окремі положення якого залишились лише зафіксованими на папері добрими
намірами. Ось чому громадяни в побуті не забувають прислів’я: “З сильним
не борися, з багатим не судися”.

Соціалізація населення, як і за радянських часів, відбувається переважно
на кухнях: більше 80 % людей не схильні до активної громадської
діяльності. Почуття гумору, виховане століттями терпіння при доланні
життєвих труднощів, і плекана надія, що всі “воріженьки” згинуть, „як
роса на сонці”, — все це сказано про українців. В останні десятиліття
вони звикли до обману, байдужості з боку влади, стомилися від агресії,
мріють про те, „щоб тільки не було війни”.

Приватизоване правосуддя знову вчить боятися всіх і всього. Скажімо,
справа Ю. Тимошенко розглядається вже кілька років під гаслом
“арештувати не можна звільнити”, де кому остаточно ніхто не може
поставити. А лох (слово нове і досить активне в побутовій мові) хоче
вірити комусь одному, допомагати страждальцеві („День”, № 240, 2002
рік). Так склалося: лох — “людина добра і чуйна”, яка прагне платити
податки і повертати борги, вірить, що чесно зароблені гроші йому колись
повернуть.

Аксіомою стало висловлювання: “Громадянське суспільство потребує від
влади прозорості та відповідальності”. Водночас гучні декларації щодо
наявності свободи слова та прозорості політики, здається, не тільки
остаточно поховали надію дійти до більш-менш чіткого уявлення про ці
поняття, але й витіснили багатьох журналістів, представників
інтелігенції у лави опозиції. Прозорість і темники для журналістів
(останнє підкреслене слово не має аналогів в іноземних мовах) — кричуще
протиріччя. Державний нагляд за ЗМІ продовжується, оскільки існує
тіньова цензура. Вона “ховається” від законів і здійснюється руками
міліції, податкових та адміністративних органів, прокуратурою і судом.
Про це пише С. Таран у “Дзеркалі тижня” (2003 р., № 4).

Цензура — інструмент самозахисту влади, яка за визначенням може бути
тільки сильною, послідовною, цілеспрямованою. В протилежному випадку
вона скаржиться на опонентів, котрі їй заважають, стає егоїстичною,
невизначеною з пріоритетами, багатовекторною, неспроможною забезпечити
основні потреби населення. Влада і демократія — поняття не антонімічні.
Порушує принципи демократії внутрішньо слабка влада. Вона тяжіє не до
“управління країною”, а до її „зображення на екрані”.

Державна політика повинна бути тільки послідовною, її визначають
природні конфлікти, а зусилля влади спрямовуються на їх подолання.
Інакше — перманентні кризові стани призводять до кризи системної,
всеохоплюючої. Криза культурної ідентичності — одна з тих, що є джерелом
прихованих і болючих конфліктів. В Україні синоніми поняття культура, з
одного боку, це слова гроші та проблеми, з іншого — самовдоволений,
самовпевнений співаючий ректор. Саме тому драматичні випадки,
гостроконфліктні ситуації давно стали звичним інформаційним приводом для
преси і телебачення.

“Гра не за правилами, а з правилами” обумовлює пасивність громадян,
виключає саму можливість контролю влади з боку суспільства. А “лапа
правосуддя” карає безжалісно й невинних, коли в державі домінує “не сила
права, а право сили”. Не випадково у нас виникла ще одна група ризику —
жінка-бухгалтер. Серед населення в’язниць їх переважна більшість.
Діяльність бухгалтерів регламентують 1077 документів, які створюють
ідеальні умови для корупції і хабарництва (газета “2000”, 25 жовтня 2002
р.). Відповідно, правоохоронні органи часто-густо добиваються істини за
рахунок того, що вибивають свідчення. Читач газети “2000” (28 березня,
2003 р.) Ю. Танцюра погоджується з журналістами каналу СТБ, що неологізм
“загратували” замість “затримали та доправили до місць попереднього
ув’язнення” може легко прижитися в українській мові.

Взагалі, сьогодення переконує: до влади, як і завжди, йдуть заради
влади, а до силових структур — досить часто люди жорстокі, з низьким
больовим порогом. В обох випадках при цьому розширюються можливості для
збагачення. У Посланні Президента до Верховної Ради (2003 рік), зокрема,
говориться: “Одна з помилок у наших реформах — зміцнення кримінальних
олігархів, зростання їх влади”.

В інтерв’ю газеті “Столичные новости” (№ 49, 2003 р.) головний редактор
авторитетного одноіменного журналу Стів Форбс назвав українських
олігархів не капіталістами, а просто крадіями. Зазначивши, що в Америці
олігархів немає, а тим часом серед найбагатших людей світу лідирують
американці. Хто ж вони? Олігархія, коли перекладати буквально, —
правління небагатьох. В цьому розумінні американські багатії дійсно не
олігархи. Вони не прагнуть високих посад, щоб примножувати свій капітал,
зароблений тривалою і важкою працею. На їх податках тримається бюджет,
вони стають активними благодійниками. На Заході взагалі прийнято
залишати собі не більше 30 % прибутку. Все це, як мовиться, на нас не
поширюється.

Наші ж доморощені олігархи для створення ілюзії демократичних реформ,
вирішення нагальних проблем посприяли утворенню безлічі “демократичних”
партій, об’єднань. Різницю між ними пересічному громадянинові важко
зрозуміти. Олігархічні клани з метою самозахисту так чи інакше порушують
громадянські, соціальні права населення. В таких обставинах лідери
партій вимушені грати словами. Зокрема, Й. Вінський різницю між СПУ і
СДПУ(о) бачить у літері о: перша партія стоїть на позиціях
демократичного соціалізму, друга — олігархічна (газета “2000”, 11 квітня
2003 р.). Є частка істини і в іншому жартівливому висловлюванні
газетярів: не виключено, що Україну приєднають до Донеччини. Тобто, в
протистоянні кланів перемагає Донбас, котрий, як відомо, “порожняк не
жене”.

За цим — ще одна драматична колізія. Президент Польщі А. Квасневський
переконаний: “Чесний політик — це людина, котра розглядає політику як
інструмент для досягнення загального блага” („День”, 23 грудня 2002 р.).
Ні еліта, ні парламент поки що не ідентифікують по-справжньому себе з
українським народом, не працюють, в першу чергу, задля його блага.
Верховну Раду лише умовно можна назвати “останнім бастіоном демократії”,
адже 90 % депутатів — “найманий менеджмент або партнери” (А. Єрмолаєв).

З феноменом аморальної більшості пов’язують соціологи атмосферу взаємної
недовіри, підозри кожного в готовності до брехні. Люди зараз
“підслуханому вірять більше, ніж почутому”, оскільки в ЗМІ зловживають
“чорним піаром”. Самі політичні технологи розглядають його як відвертий
наклеп. На виборах використовують три ресурси: адміністративний — вплив
влади, особистісний — дані претендента, технологічний — робота
піарників. Вони не приховують, що навіть при нульовому адміністративному
і особистісному ресурсах беруться забезпечити кандидатові 20 — 25 %
голосів. Звідси поширеність ще одного нового словоутвору — розкрутка.
Вона дозволяє просувати нагору людей у різних сферах діяльності
незалежно від їх ділових якостей і таланту. При цьому не нехтуються
жодні засоби. Один з політтехнологів наводить такий приклад. Ну,
скажімо, якщо сто разів прокричати: “Я не погоджуюсь з тим, що Василь
добре танцює”, а потім запитати у народу: “Про що йшлося?”, то народ
відповість: “Про те, що Василь добре танцює” (газета “2000”, 16 травня
2003 р.). Не дивно, що з усім цим дуже контрастувало слово любові,
честі, гідності, яке прозвучало з вуст Івана Павла ІІ під час його
відвідин України.

Подвійна мораль — одна з причин так званої розірваної масової
свідомості. Навіть у виборі політичних лідерів населення дійшло до
світоглядного парадоксу. Керівник відділу Інституту соціології, доктор
філософських наук Є. Головаха стверджує: “З одного боку, йому потрібен
такий собі “середнячок”, “тихий трієчник”, з особою якого не пов’язано
ні великих надій, ані, відповідно, прикрих розчарувань; з другого —
“харизматик” на кшталт месії, єдина патернальна фігура, яка має
врятувати увесь світ і кожного в ньому” („День”, № 138, 2002 р.).

Можна сперечатися, наскільки виправданою була війна, розпочата

Дж. Бушем, і чи стала вона поразкою дипломатії, ООН, поставила під
сумнів “загальнолюдські цінності”. За спостереженнями, 80 % конфліктів
виникають всупереч бажанню учасників. Ні батько нинішнього
американського президента на початку 90-х років, ні він сам, здається,
не зловживали конфліктогенами по відношенню до Хусейна, навіть
проявляли, певною мірою, емпатію, коли давали диктаторові час отямитися
чи залишити країну. Водночас американці самі доклали рук до того, щоб
зробити Хусейна тим, ким він став.

Отже, переважна більшість зовнішньоподієвих конфліктів, на відміну
внутрішньопсихологічних, як правило, проходять кілька певних стадій.
Критична ситуація, що виникає в результаті нагромадження протиріч, і
певний збіг обставин (інцидент), провокація стають нагодою для реального
конфлікту. В ньому, як правило, беруть участь обидві сторони.
Конфліктогени викликають у діючих осіб стан емоційного збудження, який
може передувати конфліктові і бути його фоном. Таким чином, конфлікт є
причиною, предметом і наслідком різних стресових ситуацій вибору,
розвитку протиріч.

Переживання, пов’язані з неможливістю швидко адаптуватися до складних
умов, досягти бажаного, задовольнити власні потреби, знайти вихід у,
здавалося б, безвихідному становищі — все це позначається на поведінці
учасників конфлікту, характері їх взаємовідносин. Будь-яка реакція при
цьому обумовлена або внутрішнім станом людини, або впливом зовнішніх
обставин. Внутрішньопсихологічний конфлікт насамперед є природним для
особи, котра робить вибір між хочу, можу, повинен.

Міжособистісні стосунки також залежать від особливостей взаємодії
партнерів. Кооперативна діяльність — оптимальний варіант взаємовідносин
учасників у наших умовах. Вона об’єднує конструктивно налаштованих осіб,
спроможних колегіально управляти. Високий рівень мотивації дозволяє їм
постійно вдосконалюватися, впроваджувати раціональні пропозиції.

Від початку 90-х років не припиняються суперечки щодо “індивідуалізму —
колективізму” українців. Зрозуміло, від цього багато в чому залежить
успіх ринкових, а, по суті, капіталістичних реформ. Все так, процес
індивідуалізації особистості стає все очевиднішим і незворотнім.
Залишається в чомусь показовою для української ментальності і приказка:
„Нічого не знаю, моя хата з краю”. І все ж її можна розглядати як один з
можливих варіантів поведінки в конфліктній ситуації.

Думається, мало хто вголос висловиться проти вистражданого принципу:
один за всіх, всі — за одного. І якщо у північних народів є десятки
визначень снігу, то це безперечне свідчення серйозного, зацікавленого
ставлення людей до згаданого явища природи. Так само і у нас історично
виник інший синонімічний рядок: віче, спілка, соборність, гурт, громада,
товариство, зібрання, спільнота. До них додамо іноземне слово —
солідарність. Воно об’єднує в собі основні значення перерахованих
синонімів: спільність поглядів, інтересів, спільна відповідальність,
активне співчуття, згідний, одностайний, стійкий. За всіма ними стоять
такі наші надцінності, як співпереживання, емоційність, соціальна
справедливість. Підгрунтям солідарності всіх членів суспільства є також
закони і мораль. Наявність цих чинників дозволяє країні вистояти в часи
випробувань, зрештою — цементує її.

“Людина знала, що віддає державі свою свободу, а натомість отримує
соціальний і психологічний захист вкупі із звільненням від
відповідальності” („Дзеркало тижня”, № 40, 2002 р.). Така ситуація
влаштовувала основну масу населення в Радянському Союзі, пише філософ Н.
Хамітов, пояснюючи цим загострення нині у багатьох людей почуття
самотності. Дійсно, індивідуалізм і самотність — плата за свободу, а
колективізм створює умови для безвідповідальності та бездумного
підкорення авторитетам. Водночас колективізм як своєрідність
світосприйняття слов’ян не слід пов’язувати з радянською владою. Просто
вона вдало грала на цих глибинних почуттях. Ось чому, на думку багатьох
тверезомислячих дослідників, знову, як і на початку ХХ століття,
виявилося, що ми не готові до капіталістичних перетворень. Своєрідною
реакцією несприйняття їх виявилися на рубежі віків широко розповсюджені
соціальний цинізм, заперечення традиційних моральних цінностей. До речі,
гуморист М. Задорнов назвав циніком людину, котра усьому знає ціну, але
нічого не цінує.

Конкуренція — принципово інша взаємодія, ніж кооперативна діяльність.
Краще сказати, це противоборство з іншими задля вигоди. Вона
супроводжується психологічним пригніченням партнера, навіть його
дискредитацією, нехтуванням етичними нормами. Вчені вважають, що з усіх
живих істот людина найбільш здатна до конкуренції. Завдяки цьому вона й
стала домінуючим видом.

Конкуренцію порівнюють з відцентровою силою, яка розкидає людей на різні
сторони барикад. Домінують при цьому такі життєві настанови: кожен сам
за себе і проти всіх, кожен вмирає поодинці. С. Кара-Мурза звернув
увагу, що в пресі зникло з ужитку слово керівник (уособлює колективну
волю). Його витіснило слово лідер (персоніфікує індивідуалізм
підприємця). А це поділяє людей на тих, хто пригноблює, і тих, кого
пригноблюють. Таку ж саму закономірність вчений вбачає і в заміні слова
виборець (колектив, котрий вибирає депутата) на слово електорат (пасивна
спільнота, яка майже “створюється” депутатом для власних потреб).
Подібні запозичення неодмінно перетворюються на приховані конфліктогени
і заважають повноцінному спілкуванню. А воно можливе лише за умови
тотожності у співрозмовників однакових фонових знань, слів, що зберегли
неминуще в історії народу та в його сьогоденні.

Зараз в усьому світі спостерігається зростання “захворювання на страх” —
фобій. Якщо страху людина взагалі не відчуває, то це свідчить про
порушення в її основному захисному механізмі — інстинкті самозбереження.
Але зараз йдеться про страх перманентний, постійний, нав’язливий.
Дослідження, проведені Держкомстатом разом з Міжнародною організацією
праці Програми розвитку ООН, довели, що, зокрема, кияни найбільше
бояться всього пов’язаного з роботою. Журналістка М. Бойко з газети
“2000” (№ 14, 2003 р.) розташувала всі побоювання за ступенем поширення.
80 % киян залякані перспективою стати зовсім бідними після виходу на
пенсію, коли не вистачить грошей навіть на ліки. Потім — страх втратити
роботу взагалі, або працювати там, де затримують зарплатню. Жителі
столиці відчувають неспокій, бо працюють на небезпечному робочому місці
або можуть відстати від життя. І, нарешті, майже 66 % відчувають себе
беззахисними перед роботодавцем.

Перемога — завжди прояв абсолютного егоїзму. Тому в змаганні конкурентів
“хто кого” використовуються неадекватні обставинам засоби, зростає
кількість проблемних ситуацій, що й створює умови для розширення,
підсилення (ескалації) конфлікту. Виникає необхідність звернення до
сильніших конфліктогенів.

Втрата почуття здорового глузду не дозволяє конкурентам об’єктивно
сприймати можливі наслідки протистояння. Кожен з них орієнтований на
власну перемогу, прагне остаточно розв’язати проблему, не виключено, що
робить ставку на силові методи. В такому випадку конфлікт — справді
“спосіб досягнення своєрідної єдності, навіть якщо її досягають за
рахунок знищення однієї із сторін” (Г. Зіммель). Як кола на воді, від
подібного реального конфлікту поширюються відчуженість, обопільна
ненависть, ворожнеча. Його учасники іноді навіть не можуть пригадати
причин протистояння.

Взагалі за конфліктогенним потенціалом виокремлюють відкриті актуальні
(реальні) і латентні потенційні конфлікти. До них ще можна додати
ілюзорні (уявні) або псевдоконфлікти. За соціальною функцією конфлікти
поділяються на конструктивні і деструктивні, а за сферою поширення – на
вертикальні (еліта – маси, влада – народ) і горизонтальні (міжелітарні
та масові).

Деякі міжнародні змагання, навіть Олімпійські ігри, в наші дні
супроводжуються такими проявами ненависті і шовінізму, що їх називають
“здешевленим варіантом світової війни”.

За спостереженнями вчених Інституту соціології НАНУ, питома вага
толерантних громадян в Україні за 10 років знизилась більш, ніж у 3,5
раза. А підвищення рівня ізоляціоналізму і національної ксенофобії є
феноменом, що охоплює все населення України. Не останню роль у цьому
відіграла мовна проблема — предмет спекуляції всіх політичних сил
(„Дзеркало тижня”, № 33, 2002 р.). Європейську хартію регіональних мов,
яку справедливо називають багатостраждальною, Верховна Рада ратифікувала
тільки у травні 2003 року. А от подолати ворожнечу, чекати об’єднання
православних церков в Україні, на думку знаного фахівця з
релігієзнавства А. Колодного, даремно.

Ну, а коли конфлікт уявний? Привід для нього — непорозуміння, помилкове
сприйняття, трактування чужих слів, нездатність до емпатії. Як правило,
до цього схильні особи неврівноважені, котрі враховують лише власні
інтереси. Очевидно, індивіди з деструктивним типом поведінки тяжіють до
авторитарності. Зокрема, вона показова для терористів. Взагалі, саме
слово терор (від лат. страх, жах), пов’язане з переслідуванням,
насильством, пригніченням, все частіше використовується для
характеристики зовнішньої і внутрішньої політики провідних держав світу.

Люди конформні, готові на поступки за певних обставин, провокують
терористів до ще агресивніших дій. Стиль ухиляння, навіть пристосування
не завжди означає, що особа не здатна до активного, вольового
нав’язування власних рішень. Іноді відмова захищати свої інтереси
свідчить про незначущість існуючої проблеми для одного з учасників або
його небажання сперечатися з хворим, з тим, у кого явно завищена
самооцінка, з ким очевидна соціально-психологічна несумісність. В цілому
ж конфлікти об’єднує така особливість: людина переживає їх на всіх
рівнях свого існування, для неї — це іспит на емоційну стійкість,
соціальну зрілість.

І, навпаки, конструктивно орієнтовані, послідовні і принципові учасники
спору, котрі втілюють стиль співпраці, демонструють готовність до
прийнятних усіма сторонами рішень, мають більше шансів врегулювати
конфлікт. Найефективніший засіб цього добитися — переговори. Успіх
переговорів залежить від кількості учасників (чим менше, тим краще), їх
культури висловлювань, дипломатичності і бажання просуватися шляхом
політико-правовим, умінню чітко формулювати предмет обговорення і
прогнозувати наслідки прийнятих рішень. Діючі особи повинні мати тверді
переконання, але зосереджуватися при цьому не на позиціях, а на
проблемах, шукати взаємовигідні варіанти, враховуючи стан і можливості
опонентів. Напруження в їх відношеннях зникає, коли вони мають тенденцію
змінюватись таким чином: суперник — співробітник — партнер — союзник —
друг. Прагнення до злагоди на взаємовигідних умовах позначається і на
стилі поведінки: жорсткий змінюється на більш м’який. Пошук компромісу
часто надає переговорному процесові вигляд торгу.

Силовий шлях, як правило, створює більше проблем, ніж вирішує. До такого
висновку дійшла Велика Британія у протистоянні з Ірландією. Доводити
свою рацію, спираючись тільки на силу зброї, необмежені можливості
державного апарату, може тільки невпевнений, недалекоглядний політик. А
прикладів того, що “сильний не завжди має рацію”, в нашому повсякденні
вдосталь. Врегулювання конфлікту має на меті зняти будь-яку можливість
насильницьких дій, усунути його причини для того, щоб сягнути вищого
рівня взаємної довіри, спрямувати зусилля на пошук компромісних рішень.

В літературі найчастіше вживається саме словосполучення “врегулювання
конфліктів”. Воно етично бездоганне, і, на думку дослідниці О.
Маруховської [2], означає і процес, і вид управлінської діяльності,
підпорядкований утриманню конфлікту в цивілізованих рамках, спрямуванню
його розвитку в напрямку ефективного та конструктивного розв’язання.

Вживати слова “вирішення” чи “завершення” конфлікту вважаємо не зовсім
виправданим саме з лінгвістичної точки зору. Але це зовсім не означає,
що “завершити”, “вирішити” конфлікт можна лише шляхом знесилення або
знищення одного з суб’єктів протистояння разом з його цінностями,
потребами, інтересами і цілями (О. Маруховська). Існують численні уявні
конфліктні ситуації, які виникли внаслідок непорозуміння, деякі
вичерпуються вже на стадії інциденту. Причому без жертв і постраждалих.
І в такому випадку є всі підстави говорити про “розв’язання” конфлікту,
що передбачає примирення сторін, відновлення співпраці, і (найголовніше)
усунення його підгрунтя.

“Управління політичними конфліктами є надзвичайно складним і
суперечливим процесом, який можна поділити на чотири основні етапи:
прогнозування конфліктів; запобігання ескалації чи її стимулювання;
врегулювання конфліктів; розв’язання конфліктів” [2]. О. Маруховська
слушно наголошує, що “управління” конфліктами передбачає також їх
стимуляцію. Дійсно, в окремих випадках мистецтво “управління”
конфліктами зводиться до впливу на їх динаміку не з метою вдосконалення,
розвитку політичної системи, а підриву і руйнування її. Звідси виникає
необхідність щоразу раз уточнювати етичне забарвлення слова
“управління”. Ініціювання політичних конфліктів в інтересах суспільства
чи його окремих суб’єктів завжди чомусь хочеться назвати провокацією.

Врегулювання політичного конфлікту — складний, болісний, суперечливий
процес. Переможці в ньому — відносні, або їх в загалі немає. Навіть
перемога однієї політичної сили може означати її домінування лише
протягом певного часу. Але плюралістична політика захищає іншу,
переможену силу. Завжди залишаються недовіра і підозра, носії її
інтересів, котрі з часом об’єднуються знову. Такий стан називають іноді
“постконфліктним синдромом”, “конфліктним шлейфом”, який за певних
обставин призводить до рецидивів, відновлення протистояння. Це перший
варіант можливого врегулювання конфлікту.

Другий варіант передбачає взаємний виграш, досягнення злагоди без
особливих жертв, інтегративну взаємодію у майбутньому. Обопільна поразка
також має відносний характер. Адже цей варіант допускає компроміс в
результаті активних переговорних дій із залученням третьої сторони або
підкупу. Причому компроміс повинен передбачати втрати, певні санкції по
відношенню до сторони, яка не виконує своїх зобов’язань.

Всі розглянуті вище дії та заходи дають уявлення про зовнішні виміри
політичного конфлікту. Внутрішній його вимір визначається поведінкою
особистостей, котрі беруть у ньому участь. Протистояння триватиме, аж
допоки учасники не припинять підживлювати його своєю енергією. Вміння
висловлюватися так, щоб це не викликало захисної реакції співбесідника,
якщо і не згасить багаття конфлікту, то й не дозволить розгорітися йому
з новою силою. Навички безконфліктного спілкування в суперечках,
дискусіях виконують, до того ж, і своєрідну профілактичну роль. Вони,
безперечно, допоможуть індивідові позбавитися особистісної
конфліктності, стереотипів провокуючої поведінки.

Серед численних психологічних рекомендацій з безконфліктного спілкування
необхідно назвати хоча б кілька. Спосіб “я – висловлювання” передає
комусь іншому ваше ставлення до можливого предмета конфлікту. Але
обов’язково без звинувачень і з впевненістю змінити ситуацію на краще.
Наприклад, початок фрази “коли на мене кричать…” дещо заспокоює і того,
хто звертається, і адресата. Головне, останній не відчуває при цьому
потреби нападати у відповідь.

Свої вимоги слід висловлювати аргументовано, доброзичливо, без амбіцій і
приниження оточуючих. Треба забути про минулі образи, враховувати
інтереси співрозмовника, слухати уважно і водночас прагнути поставити
себе на його місце. Для створення атмосфери довіри не можна приховувати
потрібні всім відомості, тим більше – обманювати, нав’язувати свої
поради тощо. Конфліктна взаємодія примушує кожного обирати таку
стратегію поведінки, яка б дозволяла захищати власні інтереси. Водночас
вона має рефлексивний характер, оскільки треба передбачати поведінку
опонента.

Конфліктогенами, або “саботажниками” спілкування, є слова погроз,
наказів, різкої, невиправданої критики, приниження, глузування, агресії.
Слова стають конфліктогенами, якщо вимовляються поблажливо, категорично,
роздратовано, на підвищених тонах.

Вільям Шекспір і Олександр Пушкін з різною інтонацією написали колись
приблизно так: все це – „слова, слова, слова”. За поетичними рядками –
вічний конфлікт невідповідності справи і слова, яке приховує справжні
наміри, заганяє опонента в глухий кут непорозуміння. Демагогія і
нещирість обезцінюють слово, перетворюють його на прицільно діючий
конфліктоген.

Література:

1. Козер Л. Основы конфликтологии. — СПб, 1999. — 192 с.

2. Маруховська О. Політичні конфлікти. Політологія: Підручник / За ред.
Ю. І. Кулагіна, В. І. Полуріза. — К., 2002. — 612 с.

3. Быстрицкий Е. Конфликт культуры, философия толерантности // Демоны
мира и боги войны. — К., 1997. — 488 с.

4. Шейнов В. П. Конфликты в нашей жизни и их разрешение. — Минск, 1996.
— 288 с.

5. http://www.politik.org.ua

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *