Ситуаційні детермінанти поведінки людей у контексті урбаністичного середовища (реферат)

Реферат на тему:

Ситуаційні детермінанти поведінки людей у контексті урбаністичного
середовища

Здавна відомо, що оточуюче середовище впливає на почуття і поведінку
людей. Вважається, наприклад, що погана погода погіршує настрій, а
сильна спека посилює агресію. У всіх цих випадках йдеться про фізичне
середовище. Воно хоч і має певне значення для людей, але аж ніяк не може
конкурувати із соціальним оточенням, сила впливу якого набагато
потужніша. Для прикладу, якщо ви перебуваєте у приємній компанії
однодумців, то навряд чи помітите, що на вулиці дощ. І навпаки, якщо
навіть світить сонце, але вас образили, то чи буде вам весело?

Особливого значення соціальне оточення набуває в контексті
урбаністичного середовища. Для великих міст доволі буденною є картина,
коли натовп просто „несе” людину до входу в метро чи „виносить” з дверей
великого магазину. Всі кудись поспішають, здається, нікому ні до кого
немає діла. Однак це тільки звичайна реакція людини, яка щойно приїхала
до міста. Коли ж постає питання, а чому людей притягує велике місто, то
з’ясовується, що перша реакція на нього далеко не повністю відтворює всі
принади міського життя. Очевидним є те, що великі міста притягують людей
багатством подій, можливостями вибору, розмаїттям зустрічей, розваг,
більшою можливістю для комунікації. Однак велике місто має і негативні
сторони. Урбаністичне середовище породжує постійні перевантаження, які
зазвичай деформують повсякденне життя на кількох рівнях, зачіпаючи
виконання ролей, еволюцію соціальних норм, когнітивне функціонування і
використання технічних засобів.

Мета повідомлення:

з позицій соціальної психології проаналізувати ситуаційні детермінанти
поведінки людей у контексті урбаністичного середовища.

Ситуаційні детермінанти поведінки людей виявляються при вивченні
соціального оточення, зокрема – урбаністичного. Американський психолог
С. Мілграм, вивчаючи досвід міського життя, висунув (1970 року) гіпотезу
урбаністичного перевантаження, сутність якої полягає в тому, що жителі
великих міст постійно потрапляють під тиск посиленої стимуляції і тому
схильні замикатися в собі, аби уникнути перевантажень. Аналізуючи міське
життя з точки зору соціальної психології, дослідник припускає, що
поведінка жителів великих міст, котрі страждають від масового скупчення
людей і перенаселення, відтворює різні процеси адаптації до
„перевантажень”, зіткнень та інших стимулів, які є частиною
повсякденного життя у великому місті [5].

Жителі мегаполісів постійно вступають у контакти з великою кількістю
людей, що змушує їх заощаджувати психічну енергію і знайомитися із
значно меншою частиною цих людей (у порівнянні із сільськими жителями).
Більше того, вони підтримують поверхові стосунки навіть з цими
знайомими. До цих характеристик можна додати анонімність і тимчасовий
характер міських соціальних відносин. Дослідники зазначають, що чим
більша кількість і частота людських контактів, тим менше часу, уваги й
емоцій людина може приділити кожному із них [1; 4; 6]. Звідси –
пересичення контактами і байдуже ставлення міських жителів одне до
одного.

У процесі порівняльного вивчення вірогідності того, що люди будуть
допомагати в сільській місцевості і в умовах великого міста, доведено,
що на селі люди допомагають одне одному частіше. Жителі маленьких
містечок і сіл частіше допомагають у різних ситуаціях, включаючи й
допомогу незнайомій особі, з якою стався нещасний випадок, допомогу
дитині, що загубилася, участь в опитуванні тощо. Існує гіпотеза, згідно
з якою люди, котрі виросли в сільській місцевості, набувають більше
альтруїстичних рис особистості у порівнянні із середовищем великого
міста – воно не сприяє розвиткові таких рис. Згідно з цією точкою зору,
людина з більшою вірогідністю отримає допомогу від будь-кого, хто виріс
у маленькому містечку, навіть якщо ця людина перебуває у великому місті.
Тут припускається, що головне – цінності, засвоєні в дитинстві жителями
малих містечок і сіл, а не безпосереднє оточення.

Однак американські вчені вважають, що жителі великих міст менше
допомагають іншим, ніж жителі містечок і сіл не тому, що сповідують інші
цінності, а тому, що стрес, пов’язаний із життям в урбаністичному
середовищі, примушує їх замикатися в собі. Тобто, в теорії
урбаністичного перевантаження існує більше підтверджень, ніж у ідеї про
те, що життя у великих містах робить людей менш альтруїстичними від
природи. З цього випливає, що коли виникає ситуація, яка надає
можливість допомогти іншому, першочергове значення має те, де це
відбувається: в сільській місцевості чи у великому місті, а не те, які
саме люди випадково опинилися на місці події. Більше того, дослідники
виявили, що щільність населення (кількість людей на квадратний кілометр)
сильніше відбивається на готовності людей допомагати, аніж розмір міста
[1, c. 379]. Отож, чим компактніше проживають люди, тим менше вони
схильні допомагати. Цей висновок вписується в гіпотезу урбаністичного
перевантаження: на маленькій території, де поруч живе значна кількість
людей, на кожного з них має припадати більше стимулюючих впливів, аніж
там, де така ж кількість людей розміщена на більшій території.

Ідея синтезу „особи” і „середовища” знайшла, зокрема, своє відбиття,
перш за все, у поняттях „значущої ситуації” В. Мясищева, „особистісного
смислу” О. Леонтьєва.

Б. Ломов активно відгукнувся на інтенсифікацію у 1980-х роках вивчення
західною психологією соціальних ситуацій. Вчений вважав вироблення
способів і засобів опису ситуацій одним із найважливіших завдань
психології. Хоча у вітчизняній психології продовжує використовуватися
традиційне визначення ситуації через зовнішні стосовно суб’єкта умови,
водночас немало дослідників наголошують на новому розумінні відносин
„людини” і „середовища”, яке нині лежить у площині інтеграційного
особистісно-ситуаційного підходу. Цей підхід передбачає визнання того,
що люди різняться за ступенем прояву стабільності їх особистісних
особливостей у різних ситуаціях [2, c. 511]. При цьому люди з
особистісними особливостями мають тенденцію обирати певні типи
соціальних ситуацій. Самі ж ситуації різняться тим, наскільки вони
сприяють чи гальмують прояв індивідуальних відмінностей людей.
Особистісно-ситуаційний підхід реалізується, перш за все, у вивченні
життєвих стратегій і в цілому життєвого шляху людини, в дослідженні
способів реагування людей на різні життєві ситуації.

Свого часу американський психолог К. Левін сформулював принцип
необхідності опису ситуації не з позиції дослідника, а з позиції
індивіда, який „заповнює” цю ситуацію своїм суб’єктивним смислом і
відтак формує свій життєвий простір. У цьому фактично вбачається спосіб
подолання протиставлення „внутрішнього світу особистості” і „зовнішнього
світу її існування”. В наш час опис єдиної феноменології особистості та
її життєвого простору вважається одним із перспективних завдань
соціальної психології як в методологічному, так і в методичному плані.
Йдеться про особливу галузь соціально-психологічних досліджень –
психологію ситуацій.

Оскільки багато напрацювань у галузі вивчення соціальних ситуацій
знаходимо переважно в західній соціальній психології, то є потреба
проаналізувати їх детальніше. Так, С. Мілграм зазначає, що поведінка
жителя міста у широкому діапазоні ситуацій в багатьох випадках
визначається процесами адаптації до перевантажень. Вчений виокремлює
адаптаційні механізми та адаптивні реакції на перевантаження [5, c. 285
– 286]:

· кожній одиниці інформації, що надходить, приділяється менше часу;

· нехтування інформацією, яка не є першочерговою (види інформації, на
яку варто витратити час і енергію, суворо визначені принципами
вибірковості);

· за певних соціальних операцій відбувається перерозподіл обов’язків
так, щоб перевантажена система могла перекласти частину навантаження на
іншого учасника взаємодії;

· система відмовляється приймати інформацію ще до її надходження (окремі
люди, для прикладу, використовують тонкі способи блокування інформації –
скажімо, недружелюбний вигляд, що відбиває бажання вступати з ними в
контакт);

· між індивідом та інформацією, що надходить ззовні, ставляться
соціальні засоби захисту і відбору (в маленькому містечку чи селищі
будь-хто може просто зайти до мера і поспілкуватися, а у великому місті
відвідувачів за допомогою організаційних засобів захисту і відбору
спрямовують в інші інстанції);

· інтенсивність інформації на вході знижується за допомогою фільтруючих
засобів, відтак допускаються лише поверхневі і слабкі форми участі у
взаємодії з іншими людьми;

· створюються спеціальні організації для прийняття вхідної інформації,
яка в іншому випадку просто поглинула б індивіда.

Доведено, що моральне і соціальне залучення людей у життя великого міста
обмежене. А це, у свою чергу, прямий результат того, що об’єм
інформації, яка надходить, перевищує можливості її опрацювання. Такі
обмеження щодо залучення індивідів набувають різних форм: від відмови
допомогти людині навіть тоді, коли їй вкрай потрібна ця допомога, до
небажання надати послугу чи виявити просту ввічливість (наприклад,
вибачитися при зіткненні на вулиці). Із збільшенням загальної кількості
одиниць інформації, що підлягає опрацюванню, і виникненням загрози
інструментові її опрацювання, який має певні межі і можливості, людям
доводиться вилучати з розгляду все більше й більше деталей будь-якої
взаємодії. Межовим випадком адаптації до перевантаженого соціального
середовища є зневага і повне ігнорування інтересів та вимог тих людей,
яких індивід не вважає безпосередньо пов’язаними із задоволенням його
власних потреб, а також формування оптимально ефективних критеріїв для
визначення категорії, в яку потрапляє дана особа – друг чи незнайомець
[5, c. 287]. Різниця між ставленням до друзів і незнайомців у великих
містах має бути більшою, ніж у малих. У свою чергу, готовність людини
вступити у взаємодію і приділити час тим, хто не може претендувати на
це, користуючись особистими зв’язками, у великих містах менша, ніж у
малих.

За умов великого міста дефіцит соціальної відповідальності найсильніше
виявляється в критичних ситуаціях, таких хоча б, як вбивство. У багатьох
підручниках із соціальної психології наводиться як приклад вбивство у
Нью-Йорку 1964 року К. Дженовезе. Протягом відносно тривалого часу їй
завдали кілька ударів ножем. Тридцять вісім жителів цього району
зізналися, що бачили принаймні окремі епізоди злочину, але жоден з цих
людей не прийшов жінці на допомогу.

Соціальні психологи Б. Латане і Дж. Дарлі, які тоді працювали у
Нью-Йоркському університеті, не були переконані, що єдина причина, через
яку сусіди не допомогли К. Дженовезе, це стрес і надмірна стимуляція
життя у великому місті. Вони звернули увагу на те, що багато людей чули
волання жінки про допомогу. Здавалося б, чим більше людей є свідками
події, тим більше у постраждалого шансів отримати допомогу. Однак вчені,
на підставі серії експериментів, які стали вже класичними, виявили
зовсім протилежне: коли постає питання про допомогу, кількість очевидців
не забезпечує безпеку. Багато досліджень, проведених як в лабораторних
умовах, так і тих, що базувалися на реальному матеріалі, дали однаковий
результат: чим більша кількість очевидців нещасного випадку, тим менша
вірогідність, що хтось із них допоможе постраждалому. Цей феномен дістав
назву ефекту очевидців. Отже, збільшення кількості очевидців нещасного
випадку знижує вірогідність того, що хтось із них допоможе потерпілому.

Більшість дослідників, аналізуючи згадану вище подію, роблять такі
висновки:

· у великому місті близькість у просторі не є головною основою дружби чи
зв’язку між людьми (людина, у якої багато близьких друзів у різних
частинах міста, може не бути знайомою з мешканцями сусідньої квартири);

· немає фактів, що у жителя міста менше друзів, аніж у жителя села, або
до нього у випадку необхідності прийде на допомогу менше його знайомих,
однак ці люди не перебувають постійно з ним (міс Дженовезе потрібна була
допомога людей, які фізично були поруч, а друзі, які могли б допомогти
їй, у цей час були далеко від місця події);

· оскільки заклики про допомогу не мали певного адресата (вони були
звернені до всіх), то жодна конкретна людина не відчувала своєї
особистої відповідальності;

· колективна бездіяльність була викликана тим, що кожний із свідків
вважав, що хтось інший напевне вже зробив рішучий крок і допоміг.

Відповідаючи на запитання, чому люди проявляють меншу готовність
допомогти, коли присутні інші очевидці, Б. Латане і Дж. Дарлі [1, c.
381] запропонували „дерево” прийняття рішення очевидцем стосовно
доцільності втручання в подію: п’ять сходинок на шляху до надання
допомоги у критичній ситуації (див схему).

„Дерево” прийняття рішення стосовно втручання в подію

(за Б. Латане і Дж. Дарлі)

Автори вважають, що до того, як людина надасть допомогу в критичній
ситуації, вона має пройти ці п’ять сходинок. Якщо очевидці не зможуть
пройти якусь сходинку, то не допоможуть. Аналізуючи першу сходинку,
варто звернути увагу на кілька обставин. Передусім, є ситуації, у яких
всі присутні точно знають, що відбувся нещасний випадок. Однак за інших
умов це не настільки відомо. Для прикладу, коли ви поспішаєте
(запізнюєтеся на роботу), протискуючись крізь натовп, то можете й не
помітити, що когось вдарили чи хтось знепритомнів. Отже, цілком
закономірно, якщо люди не помітили критичної ситуації, то не стануть в
неї втручатися і пропонувати допомогу.

Було проведено низку експериментів, які підтвердили цю тезу: якщо люди
поспішають, вони менше уваги звертають на те, що відбувається навколо, і
тому менше схильні надавати допомогу тим, хто її потребує. Але чи можна
з цього робити висновок, що ті, хто поспішає, люди безсердечні?
Звичайно, ні. Поспішаючи, відчуваючи на собі тягар часу, зайняті своїми
думками, люди просто не мали можливості замислитися над подією, в яку
потрібно було втрутитися.

Але навіть і тоді, коли люди помічають, що хтось знепритомнів, то не
поспішають на допомогу. Все залежить від того, чи кваліфікуватимуть вони
подію як критичну, як ситуацію, у якій потрібна допомога. Зафіксовано,
що коли присутні інші очевидці, люди часто сприймають подію як незначну.

Щоб зрозуміти, чому так відбувається, потрібно розглянути явище
інформаційного соціального впливу, сутність якого полягає в тому, що
люди підкоряються думці інших людей, котрих розглядають як джерело
інформації, необхідної для визначення, яка поведінка буде правильною.
Тут проявляється конформізм, оскільки вважається, що інші точніше
інтерпретують неоднозначну ситуацію. А спостереження за їх поведінкою
допомагає всім зробити зрештою правильний вибір. Тобто, у розпорядженні
людей є доволі потужне й корисне джерело інформації – поведінка інших.
Щоб зрозуміти, що відбувається, зазвичай ми дивимося навкруг,
спостерігаємо за реакцією інших. І якщо інші не надають великого
значення тому, що сталося, і продовжують йти далі, то, скоріш за все, і
ми вчинимо так само. Вважається, що використання інших людей в якості
джерела інформації у випадках, коли важко визначити, що відбувається, є
ефективною стратегією. Але такий спосіб дій може бути небезпечним, бо
часто ніхто точно не знає, що відбувається. Встановлюється стан
плюралістичного незнання, коли очевидці критичної ситуації вважають, що
нічого страшного не трапилося, оскільки оточення не непокоїться.

Цей феномен був проілюстрований в експерименті Б. Латане і Дж. Дарлі [1,
c. 383]. Людям, які погодилися взяти участь у дослідженні стосовно
проблем урбаністичного життя і прийшли в аудиторію у визначений час,
запропонували, поки вони чекають початку дослідження, заповнити анкету.
І раптом несподіване: в кімнату через маленький вентиляційний отвір
почав проникати білий дим. Постає питання: що робити? Насправді жодної
загрози немає. Експериментатори навмисно пустили дим, аби побачити
реакцію людей в критичній ситуації. Було зафіксовано, що більшість
розпочинала якісь дії: хтось швидко залишав кімнату (протягом двох
хвилин – 50 %, протягом шести хвилин – 75 % учасників), хтось шукав
керівника експерименту і повідомляв, що в кімнаті можливо пожежа.

Гіпотетично можна було припустити, що чим більша група, тим більша
вірогідність, що хтось повідомить про дим. Щоб відповісти на запитання,
чи справді кількість забезпечує безпеку, дослідники ввели в експеримент
ще одну стадію: змінили умови так, що в кімнаті одночасно перебували три
особи. В результаті тільки у 12 % випадків хтось із групи повідомляв про
дим протягом перших двох хвилин, у 38 % випадків – протягом шести
хвилин. В інших групах очевидці ситуації продовжували сидіти, заповнюючи
анкети навіть тоді, коли їм доводилося відганяти дим рукою.

Чому так поводилися учасники експерименту? Не було відомо, чи справді
ситуація є критичною, чи справді дим означає небезпеку. За таких умов
люди використовували одне одного як джерело інформації. Кожен із членів
групи вважав, що інші орієнтуються в ситуації краще. Особливо це
властиво для неоднозначних подій. Доведено, що чим неоднозначнішою є
ситуація, тим більше люди схильні дивитися одне на одного, намагаючись
визначити характер події. Результат: коли ситуація неоднозначна (із
вентиляційного отвору йде дим), то люди, які спостерігають це у складі
групи, перебувають у стані плюралістичного незнання. Вони переконували
своєю поведінкою одне одного в тому, що нічого страшного не сталося.

Наступна сходинка – прийняття на себе відповідальності. Доведено
(зокрема, експериментом Б. Латане і Дж. Дарлі з епілептичним приступом),
що коли справа стосується особистої відповідальності, кількість
очевидців знову ж є вирішальним чинником. У цьому експерименті
передбачалося, що кілька осіб, які перебувають кожен на своєму окремому
відгородженому місці, беруть участь у груповій дискусії за допомогою
внутрішнього телекомунікаційного зв’язку. Раптом з одним із студентів
трапляється напад і він кличе на допомогу. Насправді піддослідний був
лише один, а решту „учасників”, включаючи й того, хто імітував напад,
„репрезентували” лише їх голоси, записані на плівку. Метою досліду було
подивитися, чи буде намагатися піддослідний допомогти постраждалому.
Коли учасник ситуації думав, що лише він знає про подію, вся
відповідальність лягала на нього. В результаті за таких умов більшість
людей допомагала відразу (85 %), а всі 100 % допомагали протягом двох з
половиною хвилин. Тоді, коли учасники думали, що ще хтось (ще один
студент) чує прохання допомогти, то допомагали менш активно – тільки 62
% запропонували допомогу протягом хвилини. За умов, коли учасники
дослідження вважали, що окрім них прохання чують четверо інших
студентів, кількість тих, хто допоміг, зменшилася до 31 % – протягом
однієї хвилини, до 62 % – протягом шести хвилин.

Постало питання: що трапляється, коли є кілька свідків? У такій ситуації
відбувається дифузія відповідальності – за умов збільшення кількості
свідків події кожен з них з меншою готовністю бере на себе
відповідальність за надання допомоги потерпілому.

Але навіть тоді, коли якась особа вирішила взяти на себе
відповідальність, вона повинна знати, якої допомоги потребує потерпілий.
Та й за умов, коли людина має достатню кваліфікацію у наданні допомоги,
вона з певних причин може вирішити не втручатися в критичну ситуацію
(небезпека для себе, побоювання того, чи законне те, що відбувається,
тощо).

Знову постає питання: чи можна вважати свідків, які не втручаються в
подію, бездушними? Безперечно, ні. Жителі великих міст рідко опиняються
у громадських місцях наодинці. Цим можна пояснити, чому жителі міста
менш чуйні, аніж жителі сільської місцевості.

Вважається, що повага до права інших людей на емоційне і соціальне
усамітнення є законом великого міста. Напевне через те, що фізичне
усамітнення тут практично неможливе або досягти його важко. Розмаїття
населення великого міста теж породжує значно більшу терпимість до
поведінки, одягу й етичних принципів у порівнянні з маленьким містом.
Однак це розмаїття, у свою чергу, сприяє тому, що люди утримуються від
надання допомоги, побоюючись налаштувати проти себе учасників події або
перейти межі дозволеного. У місті потреба у наданні допомоги виникає так
часто, що неучасть у критичній ситуації стає нормою – це об’єктивний
факт, з яким варто рахуватися. Більше того, якби житель великого міста
брав участь у кожній ситуації, котра потребує розв’язання, то він навряд
чи міг би тримати в порядку власні справи і нерви. Стомлення від
співчуття, сенсорні перевантаження через зіткнення з великою кількістю
людей, які потребують допомоги, – все це стримує жителів мегаполісів
надавати іншим допомогу. Численні дослідження західних вчених
підтверджують, що чим більше місто, тим менше бажаючих прийти на
допомогу потерпілим.

Однак не тільки в критичних ситуаціях, але і в повсякденному житті
жителі великих міст менш готові надавати допомогу, аніж мешканці сіл.
Методом порівняння вивчалися особливості реагування людей міст і сіл на
звичайну соціальну ситуацію – підняти авторучку, поміняти банкноту тощо.
І тут також виявилося, що бажаючих прийти на допомогу в селі більше,
аніж у великому місті.

Показовим є експеримент, коли як критерій використовувалась готовність
господарів пустити до себе в помешкання незнайому людину, аби вона могла
подзвонити по телефону [5, c. 289 – 290]. Дослідження проводилось у
великих містах і містечках. Дослідникові у містечку дозволяли у п’ять
разів частіше увійти до оселі, аніж у великому місті. Низький рівень
готовності жителів великого міста надати допомогу вчені пояснюють
усвідомленням небезпечності життя у великому місті, більшою
стурбованістю і підозрілістю, меншою дружелюбністю, психологічною
уразливістю. Отже, важливим чинником небажання жителів великого міста
вступати у контакт з незнайомими є загострене почуття фізичної та
емоційної вразливості, незахищеності.

Дослідники звертають увагу на те, як жителі великих міст і маленьких
містечок тлумачать і сприймають злочин. Для мешканця села злочин,
скоєний в сусідньому селищі, не обов’язково стосується його. А злочинні
дії, скоєні у великому місті, навіть на значній відстані від вашого
дому, вербально пов’язані з містом, і тому ви, як мешканець великого
міста, перебуваєте у більш незахищеному просторі.

У великих містах люди менше залежать від конкретних осіб. Їх залежність
від інших обмежується вузькою специфікою ролей (вузьким колом
діяльності, вузькоспеціалізованими функціональними рамками) іншої особи.

Якщо жителі великого міста штовхають одне одного у натовпі при виході з
метро і часто при цьому не просять вибачення, якщо у метро чи автобусі
чоловік не пропонує місце жінці, якщо люди не допомагають підняти речі,
які впали у перехожого, чи є це порушенням традиційних правил
ввічливості? Скоріше за все, у місцях великого скупчення населення
формуються нові норми, правила поведінки. С. Мілграм вважає, що такі
норми формуються тому, що всі розуміють: в умовах високої щільності,
компактності населення людина не може постійно втручатися у справи всіх
інших, позаяк їй доведеться нехтувати власними проблемами, і вона не
зможе довести їх до кінця [5, c. 291]. Такі норми формуються у відповідь
на перевантаження, які часто переживає людина у великому місті. Ці норми
зберігаються і стають узагальненими способами реагування на оточуюче
середовище, вони є складовою частиною культури великого міста, і навіть
приїжджі з часом можуть адаптуватися до таких правил і звичаїв.

На перший погляд, безцеремонний стиль міського життя (схвалення
невтручання, знеособленість, відчуженість, байдужість до девіантної
поведінки, селективність реакцій на заклики інших тощо), гостріша
конкуренція за дефіцитні технічні засоби і ресурси (боротьба за таксі,
штовханина в метро тощо) – це нові стандарти поведінки жителів міста.

У цьому контексті варто розглянути особливості соціальної поведінки в
часі і просторі. Дослідники зафіксували, що різні типи соціальної
поведінки в суспільстві – відвідування футболу, молитви, зборів тощо –
зазвичай відбувається в певному місці і в певному часі. За умов, коли
поведінка не відповідає обстановці, її розглядають як прояв божевілля,
зла чи порушення загальновизнаних для даної ситуації стандартів. Така
поведінка зазвичай ігнорується, а порушників можуть відправити в інше
місце. Для прикладу, якщо дозволяється кричати, сміятися, виявляти інші
бурхливі емоції під час перегляду спортивних ігор, то у церкві голосна
розмова, сміх чи плескання в долоні неприпустимі.

В кожній конкретній обстановці можуть порушуватися такі типи норм і
очікувань: людина може поводитися недоречно стосовно інших людей
(голосно розмовляти в бібліотеці); людина порушує середовище
життєдіяльності (розмальовує будинки); самі умови середовища можуть
підривати мету своєї обстановки (брак фізичного доступу до бібліотеки
людей в інвалідних візках).

Доведено, що люди в містах і селах по-різному реагують на надання
допомоги знайомим і незнайомим. Йдеться про анонімність контактів і
характер взаємовідносин. При повній анонімності людина звільняється від
формальних соціальних зв’язків, але у неї може виникнути відчуття
відчуження, самотності. Навпаки, за умов близького знайомства
з’являється відчуття захищеності, формуються приятельські відносини,
які, у свою чергу, можуть створити атмосферу боязні того, що за людиною
постійно спостерігають знайомі люди.

Американський психолог Ф. Зімбардо (1969 р.) провів експеримент для
перевірки припущення про те, що соціальна анонімність і знеособленість у
великих містах сприяє інтенсивнішим проявам вандалізму у порівнянні з
містечками [5, c. 293; див. також 3]. Сутність експерименту: одну стару
машину залишили на 64 години біля Нью-Йоркського університету, а іншу –
біля Стенфордського університету (містечко Пало-Альто). З машин було
знято номерні знаки, а капоти піднято. До цього вдалися, щоб привернути
увагу потенційних вандалів. Результати експерименту зводяться до такого:
в Нью-Йорку протягом перших 24 годин з машини було знято всі частини,
які тільки можна було відкрутити, а до кінця третьої доби від неї
лишилася купа брухту (при цьому більшу частину руйнувань здійснили добре
вдягнені дорослі серед білого дня і в присутності свідків); в Пало-Альто
ж до машини ніхто навіть не доторкнувся.

Висновки

Загалом нехтування ситуаційним контекстом середовища, зокрема
урбаністичного, може призвести до непорозумінь і конфліктів у
взаємовідносинах, до неправильного тлумачення поведінки людей.
Середовище, в якому людина живе і працює, може бути джерелом задоволення
і водночас тривалих страждань. Місце проживання є важливим як для
окремої особи, так і для великих груп людей, оскільки воно пов’язане з
їх біографіями, смислом життя, життєвими стратегіями і сукупними
історіями. Урбаністичне середовище має соціальний смисл: воно створює
контекст соціальної діяльності; його оцінює велика кількість людей; воно
є засобом індивідуальної і соціальної ідентифікації; є середовищем, де
формуються нові норми і цінності, стандарти поведінки, масові явища і
масова культура.

Література:

1. Аронсон Э., Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология.
Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.:
Прайм-еврознак, 2002. – С. 378 – 384.

2. Гришина Н. В. Психология ситуаций как область психологических
исследований // Социальная психология – ХХІ век. – Ярославль:
Международная Академия Психологических наук, 1999. – Т. 1. – С. 156 –
158.

3. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. – СПб.: Питер, 2000. – 448
с.

4. Майерс Д. Социальная психология / Перевод с англ. – СПб.: Питер,
1996. – С. 601 – 609.

5. Милграм С. Опыт городской жизни: психологическое исследование //
Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. – СПб.:
Издательство „Питер”, 2000. – С. 283 – 295.

6. Перспективы социальной психологии / Перевод с англ. – М.:
ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 411 – 416.

7. www.politik.org.ua

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *