.

Системна теорія особистості: регулятивно-детерміністська парадигма (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
287 2711
Скачать документ

Реферат на тему:

Системна теорія особистості: регулятивно-детерміністська парадигма

Проблема вивчення сутності особистості належить до категорії
фундаментальних напрямків соціальної психології. У цьому
теоретико-методологічному дослідженні використано методологію системного
підходу пізнання від загального до часткового, згідно з яким із
загальної теорії соціального суб’єкта (людина, організація, об’єднання
організацій тощо) випливає теорія особистості як часткова. Застосування
такого підходу виявило два інваріантні параметри соціальних суб’єктів –
детермінуючий і регулюючий, що й дало назву відповідній парадигмі теорії
особистості.

З історією розвитку теорії особистості можна ознайомитись з численних
літературних джерел [1-5]. Але єдиної теорії особистості досі не
створено. Застосування методології системного підходу дозволило чіткіше
окреслити конфігурацію теорії особистості, розглянути її як цілісну
систему, виокремити її важливі властивості тощо. Запропонована на основі
системного підходу регулятивно-детерміністська парадигма теорії
особистості (РДПТО) здебільш не суперечить частковим теоріям і в цілому
дозволяє ув’язати їх в одну структуру.

Зауважимо, що труднощі тут істотно пов’язані з неоднозначним
трактуванням сутності поняття „особистість” сучасними психологічними і
соціально-психологічними теоріями, в свою чергу пов’язаним не тільки з
розмаїттям запропонованих різними авторами механізмів формування
особистості, але й з неоднозначністю трактування використовуваних
понять, таких, зокрема, як „потреба”, „соціальна настанова”, „атитюд”,
„мотив”, „риса характеру” й інші, якими оперують представники різних
наукових шкіл. У зв’язку з цим у монографіях і підручниках з психології
та соціальної психології наводяться не варіанти теорій особистості, а
огляди різних парадигм щодо сутності особистості [1-7].

Наше дослідження сутності особистості базується на ідеї системного
аналізу інваріантних параметрів ієрархії соціальних суб’єктів (людина,
організація, об’єднання організацій тощо) з подальшою адаптацією їх до
особистості як часткового випадку соціального суб’єкта. При цьому
головна увага приділяється аналізові соціогенних властивостей людини як
набутих і тільки з необхідності залучаються до аналізу її біо- і
психогенні властивості [8].

Мета дослідження полягає у виробленні теоретичних основ функціональної
структури і діяльності особистості; в обґрунтуванні її головних
параметрів та їх функціонального призначення шляхом порівняння з
відповідними параметрами соціальних суб’єктів вищих рівнів; у визначенні
ролі особистості в подоланні ентропійних процесів у соціальному і
техногенно-природному середовищі та в розвитку цивілізації, культури
суспільства.

Відповідно до концепції, об’єктом дослідження є особистість як окремий
випадок соціального суб’єкта в штучно-природному і соціальному
середовищі. Предметом дослідження є інваріантні властивості соціальних
суб’єктів і конкретизація їх щодо особистості та інші її параметри;
механізми формування особистості в процесі соціалізації.

Під структурою особистості розуміємо функціональну структуру її сфери
свідомості як психічного органа мислення і програмування діяльності.
Головною гіпотезою дослідження щодо функціональної структури особистості
є ідея створення теорії соціального суб’єкта і порівняльного аналізу
функцій (параметрів) з подібними функціями соціальних суб’єктів вищих
рівнів (організацій і об’єднань організацій), виокремлення комплексу
відповідних параметрів суб’єктів і їх „сплетінь” у багатоцільових
полімотиваційних тривалих і ситуаційних програмах життєдіяльності
людини. Люди, в міру розвитку цивілізації, прагнуть визначитися з
життєвими орієнтирами, особливо з тими, яким відповідали б їх здібності,
і по можливості спрогнозувати і спрограмувати свій життєвий шлях не
тільки щодо задоволення біогенних потреб, пов’язаних з матеріальним
забезпеченням, але, насамперед, стратегічних соціогенних потреб, які
становили б сенс життя.

Методологія системного підходу

Основою цієї методології є загальна теорія систем. Предметом її
дослідження є порівняльний аналіз інваріантів ізоморфних (подібних)
систем різної природи. Пізнання реальної системи полягає в тому, що за
її основу беруться властивості абстрактної інваріантної системи з
подальшою адаптацією їх до реальної системи.

Існують різні визначення поняття „система”, але всі вони містять
загальне положення про те, що система – це сукупність елементів з
певними зв’язками між ними, що утворюють певну якісно своєрідну
цілісність. Системний аналіз різних утворень фізичної, живої і
соціальної природи базується на певних загальних ознаках таких систем,
що і дає можливість виокремити інваріанти. Розглянемо деякі з таких
ознак.

1) Система характеризується певною цілісністю. Це означає, що внутрішні
зв’язки між її елементами і підсистемами істотно перевищують її зовнішні
зв’язки з іншими системами в межах складнішої системи. Цілісність
соціальної системи полягає в тому, що мета її діяльності досить
автономна, і ця система, в особі її керівництва, істотно незалежна у
прийнятті рішень.

2) Системи поділяються на відкриті і закриті. Закриту систему можна
розглядати як ймовірно ізольовану від впливів навколишнього середовища,
а відкриту – ні. Остання обмінюється інформацією і різними ресурсами,
зокрема людськими, з системами навколишнього світу. Відкриті соціальні
системи обмінюються інформацією з соціальним оточенням.

3) Системи поділяються на гомеостатичні і гетеростатичні. У випадку
динамічної рівноваги, на відміну від рівноваги статичної, зберігається
структура системи при постійному обміні ресурсами, зокрема, людськими,
енергетичними, інформаційними, з навколишнім середовищем. Такі системи
звуться гомеостатичними. Вони – не розвивальні. Системи, що
розвиваються, належать до типу негомеостатичних, або гетеростатичних.
Таку систему можна розглядати як гомеостатичну з рухомою точкою
динамічної рівноваги, що переміщується вбік розвитку системи, тобто
більшої її організованості, структурованості (чи навпаки – убік
занепаду). Соціальні системи гетеростатичні. Особистість є
гетеростатичною системою в тому розумінні, що вона безперервно
„живиться” інформацією із середовища до моменту досягнення наміченої
мети, що відображає стан вищого рівня розвитку системи у порівнянні з
вихідним. Людина як біосоціальна система складається з організму
(зокрема – системи психіки) як гомеостатичної підсистеми і сфери
свідомості як гетеростатичної підсистеми.

4) Кожна система входить в ієрархічну будову навколишнього світу, тобто
є підсистемою системи більш високого рівня складності й одночасно сама
складається з підсистем як систем нижчого рівня складності. Загалом
ієрархічну систему складають і гомеостатичні, і гетеростатичні системи.
При зіставленні структур і властивостей певної виокремленої системи з
іншими ізоморфними системами виявляється комплекс інваріантних
властивостей, що характеризують також і виокремлену систему: у
соціальній ієрархії такими властивостями можуть бути статус, потреба,
інтерес, соціальна настанова тощо.

5) Кожна система існує в просторі і часі, і пізнання, згідно з принципом
системного підходу, здійснюють спочатку в статиці, тобто аналіз її
структури, а потім – у динаміці (аналіз процесів). Що стосується
статики, то для соціальних систем характерною є ієрархічна структура. У
динаміці системи, в тому числі й соціальні, характеризуються
стаціонарними і нестаціонарними процесами. Останні бувають прогресуючими
(що развиваються) і регресуючими (що занепадають). Показником перших є
зменшення, а других – збільшення показника ентропії.

З визначення й аналізу ознак системи випливають послідовність і етапи
системного дослідження. Системний підхід до аналізу конкретної системи
передбачає такі етапи: 1) вичленення її як цілісності; 2) аналіз
фіксованої проміжної системи в ієрархічній структурі з позиції
складнішої системи (макропідхід) і з позиції її внутрішніх підсистем
(мікропідхід); 3) аналіз гомеостатичної і гетеростатичної підсистем; 4)
аналіз спочатку її структури (статики), а потім дії її в часі (динаміки)
тощо.

Соціальний суб’єкт як фактор антиентропійного процесу

Звернемо увагу на те, що людина, соціум існують у потоці ідеальної
(інформаційної) і матеріальної субстанції, що постійно змінюється і
здатна локально структуруватись і деструктуруватись, набувати більш і
менш упорядкованих, організованих форм. Роль людини і соціуму –
протистояти своєю діяльністю руйнівним процесам, локально впорядковуючи
і структуруючи ці ідеальні (духовні) і матеріальні субстанції. В цьому
полягає призначення людства. Справді, об’єктивна реальність – соціальне
і фізичне середовище – структурована і являє собою систему цінностей –
матеріальних та інформаційно-ідеальних утворень, в яких людина має
потребу.

У ціннісному середовищі відбуваються два протилежні процеси –
ентропійний, руйнівний і антиентропійний, творчий, притім перший
відбувається спонтанно, а другий вимагає докладання зусиль суб’єктів
(хоча руйнація теж може мати організований характер у формі воєн,
диверсій, терору). Соціальним суб’єктам, зокрема – людині, належить
активна роль у подоланні ентропійних процесів, тобто, в упорядкуванні,
структуруванні середовища шляхом творення продуктів праці – цінностей. У
системі „соціальний суб’єкт – соціальне і техногенно-природне
середовище” у першій її складовій („соціальний суб’єкт”) закладено
механізм, антиентропійна дія якого спрямована на відтворення і творення
штучного ціннісного середовища. І в цьому полягає сенс життя людини,
сенс діяльності створених людиною інших соціальних суб’єктів. З цієї
загальної картини протидії творчих і руйнівних тенденцій ціннісних
перетворень, що суть розвиток культури, цивілізації, випливає
призначення кожного соціального суб’єкта й особистості зокрема: посісти
своє місце в структурі соціуму і визначити роль у механізмах творення
матеріальних і духовних цінностей.

Особистість як ізоморфна система в ієрархії соціальних суб’єктів

Особистість є конкретизацією більш загального поняття – соціального
суб’єкта. В утворенні „особистість « соціальне середовище”, як
частковому випадку утворення „соціальний суб’єкт « штучно-природне і
соціальне середовище”, спряження складових його підсистем здійснюється
за допомогою соціогенних характеристик, виокремлених як інваріантних.

У загальному випадку структура і комплекс характеристик соціальних
суб’єктів будь-якого рівня в соціально-правовій ієрархії суспільства
відтворені у відповідних статутах або інших правових документах.
Загальною ознакою таких суб’єктів є наявність інтересу, потреби у
вигляді мети діяльності і правових норм, що її регламентують. Наприклад,
метою фірми є одержання прибутку при дотриманні норм законодавства про
комерційну діяльність. Перша з цих характеристик є детермінуючою, а
друга – регулюючою. Адаптуючи ці параметри до людини й особистості як її
соціогенної підсистеми, дійдемо висновку, що детермінуючим діяльність
параметром є потреби-цілі, а регулюючим – соціальні настанови (норми,
звичаї, регламенти). Виокремлені інваріантні параметри соціальних
суб’єктів, зокрема, особистості, зумовили назву парадигми теорії
особистості як регулятивно-детерміністської.

Окрім того, людина, особистість характеризуються комплексом
неінваріантних, або специфічних, властивостей, таких, як риси характеру,
гендерні особливості, індивідуальна компетентність тощо – тобто, не
притаманних іншим соціальним суб’єктам (організаціям). Серед інших вони
наводились у схемі „Параметри людини” в одній з попередніх публікацій
[9], яку ми тут відтворюємо (схема 1).

Схема 1

Параметри людини (її психологічної системи)

 

Крім того, у процесі задоволення потреб у стосунках даного суб’єкта з
іншими суб’єктами останні є його партнерами або конкурентами, внаслідок
чого у нього виникає необхідність в узгодженні з ними своїх дій; тобто,
в їх мотивації. Саме за допомогою механізму задоволення потреб суб’єкти
здійснюють антиентропійну діяльність, створюючи штучне ціннісне
середовище.

Особистість у статиці

Згідно з системним підходом, особистість вивчається в статиці і
динаміці. Структура особистості в статиці являє собою мотиваційну сферу
свідомості із набутих соціогенних параметрів, насамперед – інваріантних
соціогенних потреб і соціальних настанов. Особистість в динаміці являє
собою комплекс біо-, психо- і соціогенних потреб, пов’язаних за
допомогою різних мотивів у більш-менш довгострокові програми
життєдіяльності щодо споживання і творення матеріальних і духовних
цінностей, а також задоволення безлічі ситуаційних потреб.

Об’єктом дослідження особистості є мотиваційна сфера свідомості, що
включає пам’ять і операційну систему, у якій програмуються детермінуючі
і регулюючі функції особистості. Предмет дослідження особистості –
механізм детермінації і регуляції діяльності щодо задоволення
матеріальних і духовних потреб.

Виходячи з того, що будь-яка система включена в ієрархію систем більш
високого порядку і сама включає системи нижчого порядку, методологію
пізнання цієї системи з позиції зовнішньої надсистеми, складовою якої
вона є, будемо називати макропідходом, а з позиції внутрішніх складових
її підсистем – мікропідходом. Пізнання явищ за допомогою макропідходу є
описовим, а за допомогою мікропідходу – пояснювальним. Проаналізуємо
властивості особистості з цих позицій.

а) Макропідхід.

У системі „людина « ціннісне соціальне і техногенно-природне середовище”
та її соціогенній підсистемі „особистість « ціннісне соціальне
середовище” їх складові об’єднані в цілісність за допомогою спряження. З
матеріальними і духовними цінностями середовища спряжені відповідні
характеристики людини як біо-соціальної істоти. Комплекс притаманних
особистості (як соціогенної підсистеми системи людина) властивостей
включає соціогенні властивості: соціогенні потреби, соціальні настанови,
риси характеру, компетентність (знання) тощо. Набуті за допомогою
механізму соціалізації, ці властивості, згармонізовані з комплексом
природжених властивостей – типів темпераменту з диференціацією за типами
психіки, здібностей, біо- і психогенних потреб тощо (див. схему 1), –
забезпечують гармонійне включення людини і її соціогенної складової
„особистість” у відповідну систему цінностей соціального і
техногенно-природного середовища.

Ціннісне середовище. Воно є спряженою складовою системи „особистість «
ціннісне середовище”. Основним поняттям, що його характеризує, є
матеріальна й ідеальна (інформаційна у формі ідеї, норми, концепції)
цінності – об’єкти задоволення або реалізації біо-, психо- і соціогенних
потреб. Цінності класифіковані і стратифіковані відповідно до структури
суспільства і відображені у мотиваційній сфері свідомості особистості
(схема 2).

Класотворювальною основою класифікації цінностей є різновиди соціогенних
та інших потреб, що реалізуються суб’єктами у сформованих для цього
соціальних інституціях. Трудова, суспільно-політична, освітньо-виховна,
культурно-творча, сімейно-побутова, духовно-релігійна діяльність людини
регулюються відповідними соціальними інституціями у сферах економіки,
політики, педагогіки, культури, родини, релігії.

Інформаційно-ідеальні цінності, переважно – у формі законів, інструкцій,
ухвал, рішень, наказів тощо, стратифіковані в ієрархічних структурах
соціальних інституцій за шкалами статусів.

Потреба. За регулятивно-детерміністською парадигмою теорії особистості,
рушійною силою діяльності людини як біо-психо-соціальної істоти є біо-,
психо- або соціогенна потреба. В найзагальнішій класифікації розрізняють
потреби двох видів: самозбереження і збереження роду (див. схему 2). Без
порушення загальності, сюди можна, поряд з біо- і психогенними, включити
й соціогенні потреби [8]. Перший клас потреб включає
адаптивно-перетворювальні потреби, що забезпечують самозбереження людини
в біо-соціальному середовищі. А процес задоволення біогенних і
заспокоєння психо- і соціогенних потреб цього класу, що означає
гармонійне включення людини в систему матеріальних і духовних цінностей,
проявляється подвійно: як адаптація шляхом підлаштування своїх потреб до
цінностей середовища і навпаки – як перетворення середовища шляхом
підлаштування її ціннностей під свої потреби. Останній спосіб реалізації
творювальних потреб, що полягає у творенні штучного
природно-техногенного і соціального ціннісного середовища, тобто в
розвитку культури й цивілізації, стає переважаючим.

У подальшій класифікації адаптивно-перетворювальні потреби поділяються
на біогенні, психогенні і соціогенні (див. схему 2). Причому біо- і
психогенні потреби мають генетичну спадкоємну природу і характерні для
гомеостатичних систем, а соціогенні потреби мають природу соціального
наслідування і характерні для гетеростатичних систем. Останні на відміну
від перших не регламентовані нормами і можуть розвиватися безмежно,
наприклад, соціогенні потреби в творенні продуктів творчості. В
останньому випадку йдеться не про зовнішню, а про внутрішню цінність
задоволення, чи адекватніше – заспокоєння соціогенної потреби.

У свою чергу, соціогенні потреби класифікуються за соціальними
інституціями. Механізм прояву і задоволення всієї системи потреб
орієнтує особистість на досягнення низки життєво стратегічних цілей:
одержання професії, просування по роботі, присвячення себе
громадсько-політичній діяльності, розкриття здібностей у творчій
діяльності у сферах науки, техніки і мистецтва, націленість на створення
родини і виховання дітей тощо (див. схему 2).

Схема 2

Система «ОСОБИСТІСТЬ — ЦІННІСНЕ СЕРЕДОВИЩЕ»

Людина реалізує кожну значущу соціогенну потребу-ціль як домінантну в
різній послідовності в трудовому колективі, громадській організації,
навчальній групі, аматорській студії, в родині відповідно до бюджету
часу [8]. Задоволення їх є сенсом життя, а критерій їх задоволення
сприймається як самоактуалізація, самореалізація особистості. Зауважимо,
що черговість задоволення біо-, психо- і соціогенних потреб, а також
останніх у різних соціальних інституціях зумовлена механізмом
мотивованих проявів домінантних потреб О. Ухтомського.

Соціальна настанова. Згідно з регулятивно-детерміністською парадигмою
теорії особистості, регулююча функція діяльності людини як
біо-психо-соціальної істоти здійснюється за допомогою системи соціальних
(морально-правових) настанов. Людина задовольняє свої потреби-цілі у
полі реалізації подібних потреб-цілей інших суб’єктів і зобов’язана
регулювати з ними свої стосунки. Фактично потреби-цілі певної особи
вплетені в дерева цілей соціальних суб’єктів – організацій різних
рівнів. Для реалізації потреб особистість керується відповідною системою
соціальних цінностей-регламентів у формі правових, моральних норм різних
рівнів – від загальнолюдських і до норм на рівні формальних і
неформальних груп. Інтеріоризовані особистістю зовнішні соціальні
настанови визначають інтеріоризовані внутрішні соціальні настанови, які
суть особисті переконання і які, завдяки їх усталеності, можна вважати
параметрами особистості. В процесі задоволення своїх потреб людина
взаємодіє з іншими індивідами з подібними потребами-цілями часто в
конкурентній боротьбі, керуючись соціальними настановами, що гарантує її
від утисків з боку інших суб’єктів і утримує її саму від можливих
зловживань стосовно них.

Відзначимо, що значуща соціальна настанова є латентним утворенням у
сфері свідомості особистості і виявляється як прихильне або неприхильне
ставлення до певної цінності (в тому числі до людей, до себе і до
об’єктів оточення) у формі вербальних і діяльних актів поведінки
(атитюдів) при виникненні домінантної потреби і наявності відповідної
матеріальної чи духовної цінності для її задоволення.

Таким чином, у структурі сфери свідомості особистості комплекс потреб є
спряженим з комплексом матеріальних та інформаційно-ідеальних
цінностей-благ, а комплекс соціальних настанов – з комплексом
цінностей-регламентів (верхня і нижня „шини” на схемі 2). Реалізація
цілеспрямованої діяльності щодо засвоєння цінностей-благ відбувається за
умови відповідності соціальних настанов особистості
цінностям-регламентам суспільства на рівні, зокрема, ідеології.

Мотив. Людина прагне до досягнення ближчих і віддалених цілей щодо
задоволення певних потреб, мотивуючи прийняття рішень про початок,
продовження чи припинення певної цілеспрямованої діяльності. Прийняття
рішень ґрунтується на формулюванні причин того чи іншого ходу або
повороту діяльності, і ці формулювання складають зміст мотивів, що
поділяються на звичайні і захисні. Якщо потреби детермінують діяльність
щодо їх задоволення, то мотиви суть нагоди, що спонукають людину до
діяльності у зв’язку з реалізацією потреб іншими людьми, і в цьому
розумінні мотиви суть вербалізація потреб. Потреба-ціль може бути
мотивована кількома причинами, і тому діяльність щодо її задоволення є
полімотиваційною.

Риса характеру. Більшість науковців дотримується думки, що риса
характеру – це набута людиною соціальна властивість з природженим
фізіологічним підґрунтям у формі різних типів нервових систем [10, с.
243; 11, с. 198 та ін.]. Природно, що одна і та сама риса по-різному
буде виражена у людей з різним типом нервової системи – наприклад,
відповідальність, ніжність, допитливість, наполегливість, рішучість у
людей нестриманого і спокійного типів.

Риси характеру базуються на морально-етичних принципах в широкому їх
тлумаченні щодо себе, людей та речей, і це вказує на спорідненість їх із
смисловими соціальними настановами. Але чи можна назвати інтеріоризовані
ґенералізовані соціальні настанови рисами характеру? Для визначення
сутності рис характеру мають бути виконані необхідні і достатні умови.
Справді, в основі риси характеру міститься певна морально-етична норма,
і це є необхідною умовою її визначення. Але для повного визначення риси
характеру цієї умови недостатньо.

Інтеріоризуючи ту чи іншу моральну норму, людина приміряє її до
значущості власних мотивів для забезпечення ефективної реалізації своїх
потреб. Узгоджуючи норми морального кодексу з мотивами задоволення своїх
потреб, особистість суб’єктивно пристосовує їх до свого розуміння, в
результаті чого домінуючий мотив видозмінює певну моральну (соціальну)
настанову, започатковуючи рису характеру. В результаті ґенералізації
подібних за значущістю мотивів задоволення потреб в ситуаціях з певним
морально-етичним підґрунтям викристалізовується і закріплюється в
психіці людини відповідна риса характеру. З врахуванням того, що
соціальні настанови людини регулюють ставлення до себе, до людей і
речей, розрізняють блоки моральних, вольових, емоційних та
інтелектуальних рис характеру. Люди відрізняються полярністю й
інтенсивністю рис характеру (найдобріший, добріший, добрий, злий,
зліший, найзліший).

Отже, суб’єктивне заломлення смислових соціальних настанов (моральних
норм) людиною в позитивну чи негативну сторону в результаті
ґенералізації мотивів задоволення своїх потреб становить сутність рис
характеру.

Зароджуються риси характеру з первинних спонук задоволення потреб у
ранньому дитинстві. „Кожен дійовий мотив поведінки, який набуває
стійкості, – це в потенції майбутня риса характеру в її ґенезі… –
писав Л. Рубінштейн. – Шлях до формування характеру лежить тому через
формування належних мотивів поведінки і організацію спрямованих на їх
закріплення вчинків” [10, с. 622]. Риси характеру, як і інші соціогенні
властивості, є латентними утвореннями системи вищих психічних функцій
людини і проявляються у вербальних і діяльних формах поведінки.

Компетентність. Набуте знання кожною особою необхідне для ефективної
житєдіяльності людини для задоволення її потреб. Таке знання внаслідок
його усталеності і є компетентністю людини, особистості в певній сфері
діяльності і розглядається як її параметр. Компетентність специфічна для
кожної соціальної інституції і відрізняється глибиною знань відповідно
до статусу особи. Саме компетентність особи забезпечує гармонійність
стосунків членів контактних груп – в сім’ї, в бригаді, в студії тощо. В
основі соціогенних параметрів людини, хай то буде соціогенна потреба,
соціальна настанова тощо, містяться знання. Значна частина життя людини
відводиться на одержання освіти, підвищення кваліфікації, майстерності
тощо. Без найвищого показника компетентності в певній галузі особистість
не може самореалізуватись ні індивідуально, ні колективно.

б) Мікропідхід.

Як відомо, спадкоємні механізми визначають нейронну основу органу
мислення – мозку – без передачі мови і смислового наповнення, а
механізми соціального наслідування фіксують саме в мові смисл
засвоюваних концептуальних цінностей шляхом утворення інформаційних
асоціацій. У певних нейронних зонах мозку створюються власні ціннісні
моделі життєдіяльності людини, що, на її думку, оптимізують певні
аспекти життєдіяльності (у цьому полягає механізм творчого процесу).
Розбіжність ідеального і реального образів цих моделей життєдіяльності
виявляється у людини як соціогенна потреба в їх збігові. Розбіжність між
створеною парою власних (чи власної і чужої) суб’єктивними образами
моделей призводить до виникнення в психіці людини так званого
когнітивного дисонансу, який детермінує її діяльність, спрямовану на
усунення цієї розбіжності психічного дискомфорту, що, у випадку збігу
вказаних моделей, сприймається як задоволення власної соціогенної
потреби. Якщо така цінність-модель у розумінні особистості має високу
суспільну значущість, то досягнення мети щодо її реалізації і
впровадження в життєве і соціальне середовище набуває для неї
стратегічного характеру, проявляється як соціогенна потреба в досягненні
задуму з наступною самоактуалізацією і стає для неї сенсом життя.

Особистість у динаміці

Згідно з системним підходом, основні детермінуючі і регулюючі параметри,
компетентність та інші ув’язуються особистістю за допомогою мотивів у
цільові більш-менш тривалі програми або проявляються в комплексі
ситуаційно, і подальший процес реалізації потреб розглядається в часі,
тобто в динаміці.

Соціалізація індивіда полягає у виробленні власних програм
життєдіяльності як індивідуальних, так і в складі програм соціальних
суб’єктів, та в узгодженні їх з подібними програмами партнерів і
конкурентів. Звичайно період первинної соціалізації дитини відбувається
в колі родини зусиллями батьків. З віком життєвий шлях кожного індивіда
розгалужується за соціальними інституціями, яким відповідають окремі
програми життєдіяльності в трудовому колективі, в партійному осередку, в
освітньому закладі, в аматорському гуртку, у сімейному колі. Така
комплексна програма розглядається як тенденція до прогнозування
майбутнього, визначення сенсу життя. Успішність її реалізації
визначається комплексним показником статусу у всіх соціальних
інституціях суспільства.

Поняття особистості

Виходячи з логіки проведеного системного аналізу особистості як
частинного випадку соціальних суб’єктів, відзначимо, що поняття суб’єкта
є родовим стосовно особистості і тому через нього визначається.

Це означає, що особистість, як і будь-який соціальний суб’єкт,
характеризується однаковим комплексом детермінуючих і регулюючих
діяльність параметрів – потреб і соціальних настанов. Одночасно
особистість розглядається як соціогенна підсистема біо-психо-соціогенної
системи „людина”, і це зумовлює її специфіку щодо інших соціальних
суб’єктів. Тому в наступному розгорнутому визначенні особистості
відображені ці її особливості: особистість – людина, як продукт
соціального впливу і суб’єкт міжособистісних відносин у полі соціальних
інституцій, наділена свідомістю і самосвідомістю та комплексом
детермінуючих (біо-, психо- і соціогенних потреб), регулюючих
(соціальних настанов) та інших параметрів, здатна до прогнозування і
програмування своєї діяльності щодо задоволення матеріальних і духовних
потреб шляхом відтворення і творення цінностей соціального і
техногенно-природного середовища в глобальному антиентропійному процесі.

Людина стає особистістю в процесі соціалізації. Соціалізація індивіда
полягає у здатності його включитись зі своїми матеріальними і духовними
потребами в цілеспрямовану діяльність суб’єктів різних соціальних
інституцій шляхом інтеріоризації системи соціальних настанов.
Соціалізація людини продовжується все життя.

Підсумок

1. Системний підхід відіграє методологічну роль щодо інтеграції
численних парадигм про сутність особистості в єдину теорію особистості.

2. Системний аналіз особистості підказує зв’язати з особистістю лише
набуті соціогенні властивості і не зв’язувати з нею природжені
властивості.

3. Системний підхід дозволив виокремити інваріантні для всіх соціальних
суб’єктів регулятивний і детерміністський параметри і після адаптації до
особистості визначити, відповідно, біо-, психо- і соціогенну потреби та
соціальну настанову як основні в переліку параметрів особистості.

4. Системне представлення особистості в формі трьохрівневого конструкту
дозволило описати (макропідхід) і пояснити (мікропідхід) дію соціогенних
параметрів особистості за допомогою механізму когнітивного дисонансу.

5. Показано, що всі набуті соціогенні параметри є латентними і
спостерігати їх можна лише як прояви у вербальній і дієвій формах.

Цей перелік особливостей регулятивно-детерміністської парадигми теорії
особистості можна продовжити й доповнити, зокрема, ідеями інших
парадигм, якщо в них, як то передбачає наша парадигма за визначенням, не
змішані природжені і набуті властивості.

Література:

1. Фрейджер Р., Фейдимен Дж. Личность: теории, эксперименты, упражнения.
– СПб. – М., 2001.

2. Холл К. С., Линдсей Г. Теории личности. – М., 1997.

3. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – Санкт-Петербург, 1997.

4. Мадди С. Теории личности. – СПб., 2002.

5. Первин Л., Джон О. Психология личности: теория и исследования. – М.,
2000.

6. Шихирев П. Н. Современная социальная психология. – М., 2000.

7. Перспективы социальной психологии. – М., 2001.

8. Циба В. Т. Соціологія особистості: системний підхід. – Київ, 2000.

9. Циба В. Т. Параметри особистості // Соціальна психологія. – 2005. –
№3. – С. 3 – 7.

10. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. – СПб, 2000.

11. Крутецкий В. А. Психология. – М., 1986.

www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020