.

Розвиток наукових знань про природу психіки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
350 2773
Скачать документ

Реферат з психології

Розвиток наукових знань про природу психіки

Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періоди —
донауковий і науковий. У донауковий період психіку розглядали як душу.
Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон,
втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась
як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за формою. Вона залишає тіло
під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і
заняттями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце
у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі
(Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях
філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку
наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

Природа психіки пов’язується із свідомістю людини (з перших століть
нашої ери і до кінця XIX ст.). У другій половині XIX ст. виникає
уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. психіка людини
дедалі чіткіше пов’язується із самосвідомістю, пізніше — з особистістю
(табл. 1).

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у
давньоєгипетському папірусі — «Пам’ятці мемфіської телеології» (кінець
IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності.
Центральний орган — це серце людини, котре «усякій свідомості дає
підніматися». Мова ж повторює усе, «що замислене серцем».

Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей: а) сильні,
хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі); б) рухливі,
неврівноважені, як мавпи (з домінуванням «ці»); в) малорухливі» повільні
(з домінуванням слизу).

Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551—479 до н. е.)
вважав, що психічні властивості людини є природженими. Він поділяв людей
на тих, «хто має знання від народження», тих, хто «має знання завдяки
навчанню», тих, «хто починає вчитися при виникненні труднощів», та тих,
«хто ніколи не вчиться». Перші — мудрі правителі. Другі — мають вчитися,
розмірковувати, самовдосконалюватись. Треті — вчаться стихійно, під
впливом складних обставин життя. Останні — «народ» — потребують
керівництва та примусу, але не навчання, до якого не здатні.

У стародавній Індії поняття душі розкривається у текстах Вед (II тис. до
н. е.) та Упанішад (І тис. до н. е.). Душа розглядалась як субстанція,
якій властиві свідомість, вічність, здатність до діяльності. Потенційно
душа володіє знанням, мораллю, вірою, необмеженою енергією (силою) і
нескінченним блаженством. Але оскільки душа перебуває в недосконалому
стані, вона займається неадекватною діяльністю та підвладна стражданням.

2. Таблиця 1. Етапи становлення предмета психології як науки

Час виникнення Провідне поняття Стисле визначення

Десятки

тисячоліть до н. е. Душа в архаїч-

ному розумінні Двійник тіла, що живе власним життям та покидає тіло
під час сну, смерті, непритомності

Кінець IV тис.

до н.е.

Душа

Нематеріальна, не залежна від тіла пізнавальна та життєдайна основа.
В античну епоху

ототожнювалась з атомом, вогнем, повітрям, а в епоху
середньовіччя — із свідомістю

як здатністю до рефлексії

Перші

століття н. е. Свідомість

Сукупність мотиваційних, пізнавальних та емоційних властивостей
індивіда

Друга

половина XIX ст.

Поведінка

Сукупність реакцій у відповідь на зовнішні подразники. Згідно з
поглядами біхевіористів має бути протиставлена свідомості

Кінець XIX ст.

Самосвідомість

Система уявлень індивіда про себе, що регулює його стосунки з іншими
людьми, ставлення до себе, образ власного «Я» з притаманними йому
когнітивними, емоційними та оцінково-вольовими компонентами

Початок ХХ ст.

Особистість

Соціальне зумовлена система психічних якостей індивіда, яка формується
і виявляється у предметній діяльності та спілкуванні. Містить
комунікаційні, мотиваційні, характерологічні, самосвідомісні,
інтелектуальні, досвідні, психофізіологічні властивості
суб’єкта творчої діяльності

3. Етико-філософські положення стародавнього Сходу вплинули на
формування наукових поглядів філософів стародавньої Греції та Риму, де
уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини
природи. Геракліт з Ефеса (бл. 544/540 — бл. 483 до н. с.) вважав, що
душа (психея) утворюється від вогняного начала, випаровуючись з вологи.
Повертаючись у стан вологи, душа зникає. «Вогняність» та «вологість
постійно переходять одна в одну, породжуючи одна одну.

За Анаксагором (бл. 500—428 до н. е.), розум («нус») визначається як
«принцип усього». «нус» присутній в усьому — від хаосу речей до космосу.
Розум упорядковує рух речей, надає всім їм, включаючи людську поведінку
й мислення, закономірності, організованості.

Демокріт (бл. 460 — бл. 370 до н. е.) слідом за Левкіппом (бл. 500 — 440
до н. е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, що утворюються з
атомів вогню та підкоряються загальним законам. Демокріт першим висуває
розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового
знання.

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469—399 до н. е.)
належить відомий вислів «Пізнай самого себе». Під цим розуміється аналіз
у процесі спеціальної діяльності моральних норм людської поведінки. Все
це давало можливість по-новому зрозуміти душу.

Значний внесок в античну психологію зробив Арістотель (384—322 до н.
е.). У трактатах «Про душу», «Про пам’ять», «Про сновидіння» він виклав
систему психологічних понять на основі об’єктивного і генетичного
методів. За Арістотелем, душа є невід’ємним началом лише органічного
життя, а не всього матеріального світу в цілому.

Відомий філософ стародавнього Риму Лукрецій Кар (бл. 99 — 55 до н. е.)
ввів нове поняття «анімус» (дух) для позначення «тонкої безіменної
матерії», яку досліджував його вчитель Епікур, — замість терміна «аніма»
(душа). За Лукрецієм, дух е активним діяльним началом, здатним підкорити
тіло, що зроблене з грубої матерії.

Видатний римський лікар Гален (129 — 199) використовував при тлумаченні
душі поняття «пневма». Периферічна пневма поєднується з центральною,
внаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни.

У середньовічній Європі найбільший поштовх розвиткові психологічних
поглядів дала система Фоми Аквінського (1225 — 1274) — томізм, що була
канонізована католицькою церквою. Томізм захищав положення про безсмертя
індивідуальної душі, догмат про гріхопадіння, залежність кожної людини
від Божої милості та особисту відповідальність перед Богом.

Видатний учений І. М. Сєченов (1829—1905) у праці «Рефлекси головного
мозку» стверджував, що «всі акти свідомого та несвідомого життя за
способом походження є рефлекси». Мозкову ланку рефлексу неправомірно
відокремлювати від його природного початку (дії на органи чуття) і кінця
(рух у відповідь). Породжене у цілісному рефлекторному акті психічне
явище виступає як фактор, що випереджає дію, рух.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. /. П.
Павловим (1849 — 1936), який експериментально обгрунтував й розробив
учення про дві сигнальні системи. На його думку, тварини керуються у
своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для
них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність
тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої
сигнальної системи («перші сигнали»).

4. У психології наприкінці XIX — на початку XX ст. починають
використовуватися поняття самосвідомості та особистості, які поступово
витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а
набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять
про психіку). Представник американського функціоналізму В. Джемс (1842 —
1910) увів у науковий обіг поняття емпіричного «Я», або власне
особистості, самооцінки, самоповаги, чистого «Я» тощо, спираючись на
головне для нього поняття «потоку свідомості».

За принципом детермінізму психіка визначається способом життя і
змінюється зі зміною способу життя. Психіка, свідомість людини
детерміновані суспільним буттям, рівнем розвитку виробництва,
матеріальних умов життя та культури.

За принципом єдності свідомості та діяльності свідомість становить
внутрішній план діяльності, модель дійсності, за допомогою яких
регулюється взаємодія людини з навколишнім світом.

Психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного
життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з навколишнім світом
реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до
якої входять почуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування
та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості.
Різноманітні психічні якості утворюють систему регуляції, що надає
поведінці й діяльності стійкості та ефективності. У людини ця система
виступає як психічний склад особистості, який утворюється її
комунікативними здібностями, ціннісними орієнтаціями, рисами характеру,
самосвідомістю, інтелектуальними здібностями, темпераментом тощо.

Велике значення для розуміння природи психіки має висвітлення
закономірностей її становлення в процесі еволюції живого світу та
суспільно-історичного розвитку людства.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020