.

Психологія перемоги: віртуальні та реальні чинники (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
258 1983
Скачать документ

Реферат на тему:

Психологія перемоги: віртуальні та реальні чинники

Виборча кампанія „Президент – 2004” вже увійшла в історію як перемога
нових технологій „інформаційної війни” над адміністративним ресурсом.
Водночас причини перемоги „помаранчевої революції” тлумачаться
по-різному. Більшість фахівців вважає, що рушійною силою було гостре
невдоволення населення старою владою та розкол правлячої еліти. За
нашими спостереженнями, на одному полюсі домінують твердження, що
„безпринципність влади довела людей до потворних форм пристосування… і
тому пружина, що була гранично стиснута, „вистрілила” у формі
абсолютного протесту проти всього, що уособлювала влада” [1]. На іншому
полюсі – твердження окремих радикальних лідерів колишньої опозиції, що
підсумки виборів визначила домовленість між нинішньою та колишньою
владою про надання останній юридичної та фінансової гарантії
недоторканності. Можна зустріти також думку, що неофіційні умови допуску
Грузії, України та Молдови до Європейського Союзу було визначені ще
п’ять років тому: „Вони мали забезпечити Захід транспортним коридором до
альтернативних (неросійських) енергоресурсів” [22, c. 45].

Спираючись на міждисциплінарний підхід, спробуємо (на перетині
соціальної психології, політології, соціології, іміджелогії та виборчих
технологій) визначити реальні й віртуальні чинники, що визначили хід
історичних подій. Жодним чином не претендуючи на всеосяжність,
зосередимось на цій темі з тим, щоби, як говорив колишній Президент
України, „тверезим поглядом” подивитись на те, що відбулося.

Почнемо з простого запитання: „Наскільки несподіваними виявились
результати виборчої кампанії? Чи справді не було прогнозів, які б
визначили реальну специфіку тоді ще майбутніх подій? Чи це звичайне
бажання переможених „переписати історію своєї поразки?”

По-перше, український політолог В. Фесенко вдало спрогнозував участь у
президентській кампанії 2004 року принципово нових фігур: „спойлерів”
(бар’єрів), що мали працювати проти певного кандидата, „джокерів”
(блазнів), що мали відвертати на себе увагу виборців від головного
конкурента, та „вегетаріанців”, головною метою яких було вигідно продати
свою квоту при формуванні виборчих комісій усіх рівнів [2].

По-друге, піднесення регіональних методів управління до рівня
загальнодержавних в ході виборів не спрацювало свого часу навіть у
самовпевнених техасців, і вони змушені були враховувати
загальноамериканські соціально-психологічні реалії під час виборів
президента США. В Україні ж в черговий раз наступили на ті ж самі
граблі. Як зауважив Д. Куликов, „брак досвіду політичної боротьби
особистісного та управлінського, необхідність засвоєння навичок
постановки стратегічних цілей управління реалізацією масштабного
політичного проекту та виборчої компанії – головний мінус „Донецької
групи” [11]. Дуже дивує, що цей професійно-зважений та
політично-незаангажований прогноз, що з’явився в Інтернеті за рік до
виборів, не привернув уваги тих, кого він стосувався.

По-третє, можливо, свою роль відіграли певні деформації образу
електорату, що склалися на той час у штабі провладного кандидата.
Можливо, не випадково з’явилися твердження деяких аналітиків, що
„команду В. Януковича підвела надмірна самовпевненість. Штабу В. Ющенка
вдалося донести до людей, що пенсії не підвищено, а встановлено лише
разові доплати. Це й підірвало довіру до дій кандидата від влади” [3].
Як на нас, то скоріше можна говорити про надмірну переконаність
керівників штабу „біло-синіх”, що вони повністю володіють ситуацією.
Відповідно, інформація, яка не співпадала з офіційною точкою зору,
„знецінювалася”, скоріше за все, як несуттєва.

Вчетверте, злий жарт з тими, хто програв, зіграла амбіційна самореклама
імпортних політтехнологів. Як зауважив керівник конкуруючого штабу: „
…головна помилка кампанії В. Януковича в тому, що її вели не українці.
Це ключовий момент. Закордонні технологи повели кампанію без врахування
ментальності українського народу. І з тріском програли” [4]. Твердження,
що амбіції імпортних фахівців цього разу, можливо, перевищили їх
кваліфікацію, може бути проілюстровано виступом російського політолога
В. Маркова у програмі В. Познера „Времена”, де він з величезним
здивуванням сказав, що, нагодувавши, (тобто зробивши доплату до пенсій)
20 мільйонів громадян України, вони не врахували наявності 28 мільйонів
українських громадян із зовсім іншим менталітетом [5].

Сюди ж можна віднести і досить сумнівні, з морально-етичної точки зору,
виступи іншого російського політолога, який „дуже шкодував, що йому не
були підпорядковані українські спецпідрозділи” [6]. Вже не говоримо про
звинувачення на його адресу, оскільки вони не доведені, про можливу
причетність до спроби отруєння В. Ющенка. Звичайно, надто полемічні
виступи деяких українських фахівців щодо цього мають право на існування,
оскільки професіоналізм та порядність – візитна картка західного
фахівця. Тому що „найстрашніший злочин для політтехнолога – поставити
величезну європейську країну на межу громадянської війни заради
задоволення своїх амбіцій і вгамування комплексів” [6].

Виявилось, що спроба штучно розколоти Україну за вектором „Схід – Захід”
не спрацювала саме тому, що трактування деякими „фахівцями” регіональних
уподобань та інтересів як патріотизму виявилось занадто спрощеним. Як
зазначав про розуміння сучасного трактування поняття „патріотизм”
український психолог, член-кореспондент АПН України Г. Балл, „…він має
виступити, з одного боку, як усвідомлення і узагальнення найпростіших
почуттів прихильності до близьких людей, рідної природи, рідної мови і,
з іншого боку, як специфічне втілення і конкретизація загальнолюдських
цінностей і водночас тенденція до їх збагачення своєрідними здобутками
національної культури” [7, с. 63]. Цілком можливо, що автори ідеї
розколу України виходили із свого, федералістського, розуміння
патріотизму, за якого між чукчею та осетином значно більше різного, ніж
спільного.

Водночас інша гіпотеза твердить, що „імпортні” політтехнологи опинилися
в ролі своєрідих „хлопчиків для биття”, оскільки їх зробили винними за
дії державних структур. У світовій практиці широко використовується
технологія „правдоподібного спростування”, коли державні особи, у
випадку міждержавних ускладнень, заявляють, що громадяни їх країни діяли
на власний розсуд. Йдеться про ймовірні спроби певних російських
структур вплинути на хід виборів в Україні через (формально) сторонніх
осіб. Стосовно дій на теренах України іноземних спецслужб, то колишній
член комісії Верховної Ради з питань оборони та безпеки М. Поровський
зауважив, що „факти про розвідувальну діяльність ГРУ та ФСБ проти
України (які суперечать низці угод, прийнятих державами СНД, а також
твердженням військово-політичного керівництва Російської Федерації в
його немовби щирих почуттях до України) не є одноразовими чи актами, не
пов’язаними між собою, а все більше ототожнюють себе як частина єдиної
зовнішньої політики Росії” [8].

Як припущення про причини невдачі російських політтехнологів в Україні
можна послатися на думку російського фахівця Є. Гавриленкова: „Політичні
новації 2004 року – це зовсім з іншої опери. Є відчуття, що політика
стала абсолютно несумісною з економікою” [9].

По-п’яте, команді В. Ющенка вдалося відтіснити кандидата від влади в
регіональний „глухий кут”, позбавивши його претензій на
загальнонаціональне лідерство. Це відбулося тому, що „кроки Януковича,
нав’язані російськими політтехнологами – заява про запровадження
подвійного громадянства (з Росією), про надання російській мові статусу
офіційної, а також відмова від поїздок у західні регіони (після
інциденту з яйцем в Івано-Франківську) перекроїли його претензії на роль
кандидата від „усієї України”. В. Янукович остаточно і безповоротно став
кандидатом від Сходу” [3].

Шостим фактором є, на нашу думку, перебільшення „біло-синіми” значення
адміністративного ресурсу. Хоча, як справедливо зауважували про віру
влади в майже містичний вплив цього чинника на підсумки виборів, „як і
зброя, адміністративний ресурс буває ефективним лише в руках того, хто
розуміє, як він працює і вміє кваліфіковано його використовувати. В
іншому випадку, гучний постріл цілком може піти в „молоко” [10, с. 16].
Що й сталося…

Сьомим фактором стала проблема фінансування виборчої кампанії. Як
з’ясувалося, гроші під час виборів вирішують багато, але не все. Згідно
з твердженням деяких експертів, команда В. Януковича витратила 900
мільйонів – 1,5 мільярда доларів США, команда В.Ющенка – 50 мільйонів
доларів США. Отже, якщо перерахувати витрачені кошти на кількість
отриманих голосів, то виходить, що команда „помаранчевих” діяла в 20 –
30 разів ефективніше, ніж конкуренти [3].

Не факт, що ці астрономічні суми (звичайно, якщо джерела не
перебільшують) були плідно використані. Цілком можливо, що значна їх
частина пройшла в ролі „захмарних” гонорарів керівників і членів штабів
„біло-синіх” та команд підтримки. Орієнтація лише на „своїх” могла бути
не тільки даниною регіональному патріотизму, а й прагненням не допустити
„чужих” до розподілу „пирога”. В цьому плані політтехнологи-варяги (яких
цікавили лиш фінансові питання) через свою керованість добре вписалися в
ці структури. Виборчим підрозділам В. Януковича став би в нагоді так
званий „реінжиніринг” – системна перевірка на кризову стійкість [18, с.
53]. Ці заходи вчасно визначили б слабкі ланки та персоналії, що
допомогло б внести відповідні корективи. Але цього не сталося.

Можна визначити і низький рівень використання „біло-синіми” можливостей
Інтернету. Викликає здивування і тактика ігнорування штабом В. Януковича
навіть тих електронних зразків, що були розроблені як пілотні проекти
незаангажованими комп’ютерними дизайнерами. Наприклад, професійно
зроблено цикл „Здоровий глузд попереджає: „Маніпулювання свідомістю
шкодить вашому здоров’ю” (малюнок 1), присвячений проблемі використання
молоді в ході акцій протесту, практично не привернув уваги
політтехнологів штабу „біло-синіх” [21].

Малюнок 1 Малюнок 2

Тим часом „помаранчеві” досить активно, щоб не сказати більше,
використовували можливості Інтернету. Як говорять фахівці [3],
найважливіші опозиційні сайти стали реальними засобами формування
громадської думки. Під час „помаранчевої революції” відвідування
Інтернету, як свідчить опитування його користувачів, зросло в десятки
разів, переважна їх більшість підтримувала В. Ющенка [3].

На нашу думку, перевагою комп’ютерних дизайнерів („помаранчевих”) було
те, що вони мали чітку концепцію позиціювання іміджу конкурента та
послідовно її реалізовували. Йдеться про „зниження” за допомогою гумору
рівня особистості конкурента та вписування його в стереотип так званої
„дефіцитарної особистості”. Під „дефіцитарною особистістю” американський
психолог А. Маслоу мав на увазі наявність у неї таких ознак: цинізм,
примітивні потреби, споживацьке ставлення до людей, підозрілість,
похмуро-агресивний настрій – і це все на тлі збідненої когнітивної сфери
особистості [12, с. 50].

Дефіцитарна особистість прагне створити середовище, в якому зможе
одержати соціальне визнання, що жодною мірою не пов’язується з її
реальною корисністю для суспільства. Треба визнати, що саме показ в
Інтернеті В. Януковича як дефіцитарної особистості найбільше вдався
прихильникам „помаранчевих”.

Подолання „емоційної депривації” – ще одна мета, якої прагне дефіцитарна
особистість у стосунках зі світом. Перш за все, йдеться про введення
всіх, хто залежить від такої персони, в депресивнй стан – своєрідне
„підрівнювання” під свій емоційний стан [12, с. 53].

Якщо розглядати все, що трапилось, в руслі підходу С. Файєра [19], то
можна сказати, що політтехнологи „помаранчевих” побудували пару „В.
Ющенко – В. Янукович” саме на підкресленні рис дефіцитарної особистості
у провладного кандидата. В. Янукович потрапив під нищівний вогонь
конрпропагандистських стратагем „Псевдовибір” та „Винний за асоціацією”.
Для цього широко використовувались в Інтернеті сцени з кінофільму
„Джентльмени удачі” з прямими аналогіями щодо головного героя фільму –
рецидивіста та провладного кандидата. Створивши певний бренд
„Кінокомпанія „Веселі яйця” представляє блокбастер „Операція –
Проффесор”, автори в коротких роликах чітко транслювали в кожному з них
лише одну головну думку, але так, що вона запам’ятовувалась.

Приклад. 1-а серія: „Это наш кандидат. Тому, що контрольований”. 2-га
серія: „У вас тут в президенты записывают?!” Сцена з кінофільму
„Джентльмени удачі”. 3-я серія: Шариков з балалайкою з кінофільму
„Собаче серце” з гаслом „Янукович!”. 4-та серія: Візит рахункової
комісії до кандидата: „Чому всього по 2 рази проголосували????? Треба
було по 25!”. 5-та серія: Генеральна репетиція інавгурації – сцена в
камері з кінофільму „Джентельмени удачі”: „Спасибо, что выбрали меня!”
Відповідь: „Тебе що? Знов яйцем довбонуло?!”. 6-та серія: „Ми у другому
турі виграли, хоча за нас і ніхто не проголосував…”. 9-та серія: „На
жалость давить будем!”. 10-та серія: „И вот наш кандидат стал
оппозиционером”. Сцена з кінофільму „Звичайне чудо” [13].

Як спробу показати, перш за все, смішними прибічників провладного
кандидата можна розглядати й Flash-аніме „Вулиця червоних ліхтарів”
(кінокомпанія „Веселі яйця”). В цьому випадку у скляних вітринах
„будинків побачень” їх розмістили у легковажних обладунках з підписами
на кшталт „Політична повія”, „Національна повія”, „Валютна повія” [13].

Сюди ж можна віднести і зображення В. Путіна на тлі помаранчевих
прапорів, який немовби підтримує опозицію (малюнок 2). Напис під
композицією „Нічний кошмар В. Януковича” не лишає жодних сумнівів щодо
спроб політтехнологів зробити кандидата від влади передусім смішним.
Використання комп’ютерного гумору було розраховано і, очевидно, не
безпідставно, на молодь. Оскільки молодь в будь-які часи завжди трохи
іронічно ставиться до світу дорослих. Що і знайшло свій відгук.

Взагалі, „помаранчеві” активно використовували нові інформаційні
технології. Як приклад – трансляція 8 серпня 2004 року мітингу на
Європейській площі через супутник в режимі реального часу [3]. Це була
перша вдала спроба прориву інформаційної блокади з боку провладних ЗМІ.

Іншою перевагою опозиції були добре підготовлені активісти та їхні
„польові командири”, готові чітко виконувати накази Комітету
національного порятунку. Активну роль у цьому процесі відіграла „Пора”.
Як стверджують деякі джерела, „ця організація добре структурована,
відзначається високою дисципліною, в ній діють принципи підлеглості,
налагоджено фінансування… Ще влітку члени організації проводили збори,
виїздили в табори, де їх тренували” [14].

Зрозуміло, навіть добре вишколені активісти „Пори” мало б чого досягли,
якби не масова підтримка киян, особливо студентів. Виявляється, життя не
спростувало ленінського твердження: „Ідеї стають силою, коли вони
оволодівають масами”. Не випадково фахівці вважають, що саме масова
участь киян в актах громадянської непокори стала одним з каталізаторів
суспільних процесів. Так, за твердженням І. Жданова та Я. Якименка,
„стратегічно важливо, щоб на мітинги на підтримку В. Ющенка пішли кияни.
Адже вибори робляться у провінції, а революції – в столиці” [3].

Величезна помилка попередньої влади – ігнорування столичних виборців.
Кияни вийшли на Майдан саме тому, що вважали себе ошуканими –
„проголосували за одного, а переміг інший!” Саме ця особистісна,
емоційно-забарвлена позиція і вивела людей на вулиці. Нинішня ситуація
кардинально відрізнялась від кампанії „Україна без Кучми” (2001 р.),
коли жителі Києва співчутливо розглядали учасників акцій протесту, але
майже не брали участі в них. Це навіть не тактичний, а стратегічний
прорахунок експертів і радників, які розробляли план виборчої кампанії
провладного кандидата. З нашої, суб’єктивної, точки зору саме ця
системна помилка багато в чому визначила результати „помаранчевої”
революції. З іншого боку, деякі політологи потрапили ну в дуже
незалежні, тому що їм відмовили у штабі біло-синіх. Як то кажуть, не
було б щастя та нещастя допомогло…

За твердженням журналу „Кореспондент”, у мешканців наметового містечка
на майдані Незалежності в середині січня вже починалась фаза емоційного
вигоряння. Спочатку була ейфорія, потім – максимальне піднесення, під
кінець кожен десятий потребував допомоги [17]. То ж події на Майдані
закінчилися напрочуд вчасно…

Водночас помилковою видалася спроба імпортних політтехнологів розколоти
суспільство, використовуючи примару ксенофобії. Мало хто з виборців
зреагував на спроби „роздмухати” цю проблему. Українське суспільство
виявилось мудрішим, ніж автори цього задуму. Як свідчать дослідження
соціологів Російського аналітичного центру Ю. Левади, ставлення
українців до росіян (на січень 2005 р.) більш ніж позитивне: 37 %
опитаних ставиться добре, в цілому добре – 46 %, негативно – 12 %,
утримались від відповіді – 5 % [15]. Отже, спроби протиставити виборців
за вектором „Схід – Захід” виявилися малопродуктивними і принесли його
розробникам більше клопоту, ніж користі.

Повертаючись до тлумачення доктором психологічних наук Г. Баллом поняття
„патріотизм”, яке він розглядає, стверджуючи, що „любов до Батьківщини
не протиставляється іншим цінностям, не обмежується негативними емоціями
й настановленнями щодо інших націй і водночас наповнюється позитивним
змістом” [7, c. 63], зробимо висновок. А саме: спроби деяких сил діяти
під гаслами примітивного націоналізму, шовінізму чи сіонізму виявилися
спробами минулого століття. Тим більше, якщо порівнювати їх з масовими
проявами доброзичливості і толерантності під час помаранчевої революції.

Тим часом, Україну, можливо, очікує інша справді серйозна проблема. А
саме – процес постійної зміни політичних еліт. Реально йдеться про
„розкручування” своєрідної спіралі зміни еліт. Термін перебування на
політичному Олімпі для кожного з нових поколінь політиків може виявитися
значно коротшим, ніж вони розраховували. Адже „результати виборів цілком
можуть відкрити дорогу для кількох масштабних циклів зміни еліт” [16].

В цьому випадку характер зміни еліт може стати вимушеним, а не
добровільним. Можна навести вислів журналіста Ю. Макарова: „Якби
політики знали, як саме їх будуть оцінювати після того, як вони втратять
владу, то, можливо, поводилися б зовсім інакше” [20]. Оскільки проблема
„перманентної” люстрації може виявитись для української еліти тим
лабіринтом, куди буде легко увійти та дуже важко вирватись із нього.

Як говорить китайське прислів’я, „квітка сьогоднішньої перемоги несе в
собі паростки завтрашньої поразки”. Тож якщо пригадати, з якими гаслами
перемогла команда Л. Кучми 1994 року, то головними з них були:
необхідність змін, прагматизм, порядність. А вже потім сталося так, як
казав Л. Кравчук: „Маємо те, що маємо”. А саме, до когось із переможців
якісь добродії завезли шкіряний диван, інший член команди у закритому
режимі захистив докторську дисертацію з відкритої тематики і так далі…
Все починалося з дрібниць.

Якщо пригадати деякі дії нової влади (епопею із забороною реекспорту
нафти, обставини підписання новим Президентом указів про призначення
голів обласних адміністрацій, не завжди зрозумілі призначення та
звільнення посадовців тощо), то можливі варіанти… Якщо ж до цього ще
додадуться якісь звинувачення про службову нескромність (оплату за
рахунок держави приватних відряджень за кордон, нецільове використання
державної власності, фінансові афери тих, хто підтримав В. Ющенка, чи,
скажімо, приписування собі неіснуючих дипломів про освіту і вчені
звання), то китайське прислів’я цілком зможе довести свою
універсальність. Сюди ж можне віднести й те, що не спостерігається
чіткої концепції взаємодії центральної влади зі східними та південними
регіоналами. Оскільки, як на нашу суб’єктивну думку, серед них домінує
несприйняття тих ідей, які нова влада їм пропонує. Тобто, цілком можлива
й регіональна конфронтація на рівні пересічних громадян (ксенофобія
тощо). Єдиним винятком можна вважати позицію Ю. Тимошенко, яка прагне
знайти спільну мову з виборцями східних і південних регіонів.

Якщо ж виходити з того, що нинішня влада та опозиція врахують свої
помилки, то цілком можлива ситуація, коли „нові еліти безумовно
сформують свої національно-орієнтовані тренди ідентичності не лише в
політиці, економіці, а й в культурно-гуманітарній сфері” [16].

Сумна доля тих, хто організував Жовтневу революцію, має навчити нинішні
еліти мистецтву компромісів. Оскільки механізм репресій, запущений в
СРСР наприкінці 1920-х років (можливо, як тактичний прийом),
перетворився на стратегічний метод розв’язання будь-яких проблем. Чи
уникне нова влада такої спокуси? В усякому випадку, симптоматичним є
поява тверджень типу: „Багато політиків будуть штучно витіснені в
опозицію” [23, c. 14]. І хоча представники Партії регіонів пояснюють це
тим, що „нова влада немовби взяла циркуль і окреслила коло своїх, в яке
вже ніхто потрапити не в змозі” [23, c. 14], дії влади доведуть, чи були
такі факти системними, а чи тільки випадковими. Звичайно, це залежить
від того, які тенденції в середовищі нової влади переможуть. Будемо
виходити з оптимістичного прогнозу: деякі експерти переконані, що
Україна поступово дистанціюється від свого північного сусіда. Тому що,
як пророкують аналітики, „розмиваються спільні ціннісні платформи: Росія
будуватиме сильну державу, а Україна – державу ситих людей” [16].

Успішність функціонування економіки України залежить не стільки від
правової бази (це трюїзм), але, в першу чергу, від формування
національної ідентичності української нації та державної ідеології як
стрижня існування держави, зорієнтованої на соціальний захист громадян
та забезпечення їх інтересів.

Література:

1. Пискун В. Кто ответит за гегемона? / Зеркало недели, №53, 2004.

2. Фесенко В. „Спойлери”, „джокери” та інші громадяни / День, 29.07.04.

3. Жданов І., Якименко Я. Формула помаранчевої перемоги / Дзеркало
тижня, №2, 22.01.05.

4. Зинченко А. Власть плохо знала свой народ / АиФ в Украине, №50, 2004.

5. 1-ый канал, Москва, программа В. Познера „Времена”, декабрь, 2004.

6. Макаров О. Кривавий хлопчик / Дзеркало тижня, №53, 2004.

7. Балл Г. О. Сучасний гуманізм і освіта: Соціально-філософські та
психолого-педагогічні аспекти. Рівне, 2003 – 128 с.

8. Поровский М. И. / Философия разведки (сост. Г. К. Ковтун), К.;
Президент, 2001 – С. 340 – 345.

9. Почему Россия заняла 124-е место из 161? / АиФ в Украине, №5, 2005.

10. Данченко И. Избирательные кампании с административным ресурсом /
Рекламные технологии, №3, 2004. – С. 14 – 16.

11. htt://www. inosmi. ru (stories) 01|06 Д. Куликов, Полит Ру.
15.10.03.

12. Солнышков А. Ю. Дедовщина: тип отношения к „значимому другому” /
Социс, 2004, №6. – С. 45 – 53.

13. http://yaitsya.com. ua

14. Васильев Г. Исповедь на заданную тему / АиФ в Украине, №52, 2004.

15. Почти все украинцы любят россиян / МК в Украине, 12 – 19.01.05.

16. Бедрик Р. Від багатовекторності до громадянської зовнішньої політики
/ День, №11, 2005.

17. http://www.korrespondent.net/display. 13/12/04

18. Зливков В. Вибори і використання кризового менеджменту / Соціальна
психологія, №2, 2004. – С. 49 – 60.

19. Файер С. А. Приемы стратегии и тактики предвыборной борьбы:
PR-секреты общественных отношений. „Ловушки” в конкурентной борьбе.
Механизмы политической карьеры. – СПб: „Стольный град”, 1998 – 138 с.

20. Макаров Ю. Канал „1+1”, програма „Документ”, листопад 2003 р.

21. [email protected]

22. Мамаев Ш. Новый ГУУАМ / Эксперт, №9, 2005 – С. 44 – 47.

23. Вуйко Б. Те же самые и кто-то третий / Эксперт, №9, 2005 – С. 10
-17.

www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020