Проблема особистісної та професійної самоідентифікації в сучасній психології (реферат)

Реферат на тему:

Проблема особистісної та професійної самоідентифікації в сучасній
психології

У статті розглядається проблема самоідентифікації в сучасній
психології. Визначається роль і місце професійної та особистісної
самоідентифікації в структурі ідентичності. Окреслюються перспективи
використання самоідентифікації як психологічного механізму подолання
кризи особистісно-рольової ідентичності. Аналізуються можливості
формування „відкритої”, „гнучкої” ідентичності гуманістично
вмотивованого педагога.

Постановка проблеми

Різнобічний та гармонійний розвиток особистості як найвищий пріоритет
суспільства ХХІ століття має закладатися всією системою середньої та
вищої освіти як провідна мета виховання і навчання. Головною ланкою тут,
на нашу думку, є створення нової філософії освіти, яка б узагальнено
охоплювала стратегічні напрями перебудови освітнього процесу та
опосередковано ініціювала створення (педагогічною психологією і
педагогікою) реально діючих технологій гуманізації освіти. Актуальність
проблеми полягає ще й у тому, що вимушена заміна сучасними педагогами
соціальних зразків для наслідування, яка відбулася в період
соціально-економічної трансформації суспільства, висунула на порядок
денний не лише проблему пошуку нових зразків соціальної поведінки, а й,
у першу чергу, проблему дослідження психологічних механізмів ототожнення
норм особистості з соціальними зразками. Оскільки з’ясувалося, що нові
соціальні патерни поведінки зовсім не обов’язково сприяють вирішенню
проблем, що постали перед школою в епоху переходу суспільства до
ринкових відносин. Це можна пояснити тим, що ринкові механізми
функціонування суспільства є, перш за все, раціональними і
прагматичними, і тому сучасне українське суспільство не розглядає
гуманізацію системи освіти як пріоритетну умову свого існування. Відтак
ми виходимо на проблему дослідження психологічних механізмів
самоідентифікації педагога.

Ми обирали тему дослідження, виходячи з того, що самоідентифікація
особистості є похідною від значущих ідентифікацій, які, поряд з іншими
компонентами, входять до структури ідентичності. Оскільки значущі
ідентифікації в ході процесу самоідентифікації можуть бути своєрідним
пусковим механізмом процесу подолання кризи особистісно-рольової
ідентичності педагога, котра, не в останню чергу, обумовлюється
соціально-економічними змінами, що сталися в суспільстві.

Система підготовки та перепідготовки вчителів, яка існувала в СРСР,
майже ідеально відповідала соціальним вимогам тоталітарного суспільства
до цієї професії. Із зміною соціально-політичних цінностей виникла
парадоксальна ситуація. А саме: система підготовки вчителів залишилась в
руслі авторитарної педагогіки при одночасному декларуванні вищими
педагогічними навчальними закладами гасел педагогіки співробітництва.
Якщо ж додати до цього ще й концептуальну невизначеність сучасної
системи освіти й недостатній рівень її фінансування державою, то
абсолютно зрозумілим стає факт глибокої кризи особистісно-рольової
ідентичності сучасних педагогів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій дозволяє стверджувати, що за
останні десятиріччя в психології сформувався практично новий напрям:
дослідження психології ідентичності. Так, за даними Дж. Марсіа [1], за
останні 25 років було здійснено з цієї тематики понад 300 наукових
розвідок. Можна спостерігати (в працях дослідників) появу ідентичностей
різного роду: ядерної, статевої, рольової, особистісної, професійної,
усвідомленої, неусвідомленої, гендерної, соціальної тощо.

Можна виокремити кілька підходів, що розглядають структуру, генезис,
умови та особливості становлення і розвитку ідентичності, котрі мають
власну предметну сферу аналізу. Отже, в цьому випадку доцільно
виокремити: психоаналітичний підхід, який включає в себе психоаналітичну
концепцію Е. Еріксона, статусний підхід Дж. Марсіа, ціннісно-вольовий
підхід А. Ватермана; біхеовіористичний (Е. Гоффман, Л. Краппман, Дж.
Мід, Р. Фогельсон, Дж. Хабермас); когнітивний (Г. Брейкуелл, Дж. Тернер,
Г. Теджфел, Н. Іванова); екзистенційно-гуманістичний (Д. Б’юдженталь, А.
Мінделл, Е. Мінделл, К. Ясперс); структурно-динамічний підхід, до якого
тяжіє переважна більшість вчених країн СНД (В. Агеєв, Н. Антонова, М.
Боришевський, П. Гнатенко, В. Павленко, П. Лушин, К. Коростеліна, В.
Столін, Л. Шнейдер, В. Ядов).

Ідентичність визначається як динамічна система, що розвивається
нелінійно протягом усього життя людини і має складну ієрархічну
структуру. Під ідентичністю розуміють приналежність до певної соціальної
групи. Можна сказати, що це почуття володіння власним „Я” стосовно
соціуму. Зміна ідентичності, на думку деяких авторів [2], відбувається
неочікувано, непередбачувано і, можливо, включає в себе такі елементи:
1) дисоціацію, або відмирання існуючих основ „Я-образу”; 2)
невизначеність основ для подальшого розвитку особистості; 3) подолання
невизначеності шляхом конструювання нової ідентичності, що має свій
прояв у новому „Я-образі”.

Згідно з моделлю А. Ватермана [27], почуття досягнення ідентичності
поступово руйнується в міру того, як мета, цінності і переконання
втрачають свою життєздатність і вже не відповідають вимогам життя, що
змінилося. Якщо при цьому розпочинається процес подолання кризи, то
ідентичність переструктуровується відповідно до нових вимог соціуму.
Якщо в структурі ідентичності починає домінувати „механізм
психологічного захисту”, і індивід не бажає помічати змін, що сталися,
то виникає криза ідентичності.

До структури ідентичності, поряд з природними задатками, базовими
потребами, ефективними „психологічними захистами”, успішними
сублімаціями, постійними ролями, входять і „значущі ідентифікації”, які
й відіграють визначальну роль в тому, з якими саме моральними цінностями
і нормами поведінки солідаризується індивід [3].

Ідентичність уявляється як когнітивна система, що має дві підсистеми:
особистісну і соціальну. За Г. Теджфелом [4], це два полюси єдиного
біполярного континууму, вибір форми поведінки в якому здійснюється
залежно від того, яка саме ідентичність актуалізується. Дж. Тернер [5]
відзначив наявність тісної взаємозалежності між цими двома підсистемами,
оскільки, на його думку, це не стільки різні форми ідентичності, скільки
різні форми самокатегоризації: особистість категоризує себе в межах
певного біполярного континууму „ближче” то до одного, то до іншого
полюсу. До механізмів становлення і розвитку ідентичності дослідник
відносив: соціальну категоризацію, соціальне порівняння
(міжособистісне-міжгрупове); соціальну ідентифікацію (персоналізація,
самовизначення, самоорганізація), міжгрупову дискримінацію. Отже,
підхід, що традиційно пов’язується з особами Г. Теджфела і Дж. Тернера,
можна визначити як спробу подолання дихотомії особистісного та
безособистісного начал в людині. Наголос робиться на соціальній
ідентичності як структурі більш високого рівня порівняно з особистісною
ідентичністю.

Г. Брейкуелл [6] інакше розв’язує проблему співвідношення соціальної та
особистісної ідентичності. На її думку, ідентичність має соціальне
походження, а особистісна ідентичність – вторинна по відношенню до
соціальної. Засвоєні індивідом категорії соціальної ідентичності, з
точки зору Г. Брейкуелл, дають можливість людині пізнавати себе як
особистість, що відрізняється від інших. Таким чином, особистісна
ідентичність є продуктом соціальної психології, але, будучи сформованою,
починає активно впливати на розвиток соціальної. Отже, динаміка
ідентичності людини – це процес безперервної діалектичної взаємодії
особистісної і соціальної ідентичності.

На думку С. Московічі [7], основу ідентифікаційної матриці людини
складає велика сукупність ідентичностей. І саме та ідентичність, яка
стає провідною на певний момент, організує свою ієрархію і свій порядок
в структурі ідентифікаційної матриці. Саме вона визначає параметри, за
якими відбувається порівняння.

Ми надали стільки уваги представникам когнітивістського підходу саме
тому, що він оцінює і групу, і індивіда як якісно цілісні структури, що
є носіями системної якості.

Л. Шнейдер [8] розглядає ідентичність як синтез всіх характеристик
людини в унікальну структуру, яка визначається і змінюється в результаті
орієнтації в соціальному середовищі, котре постійно змінюється. Тобто,
ідентичність – це динамічна структура, що розвивається нелінійно і
нерівномірно і визначається прагненням особистості до цілісності.

Іншим напрямом дослідження ідентичності у психології є дослідження
взаємодії самовизначення і соціалізації особистості, формування
ідентичності в контексті соціальної взаємодії [9; 10]. На переконання В.
Ядова, соціальна ідентичність має ієрархічну будову, проте питання про
взаємовплив різних соціальних ідентичностей лишається ще недостатньо
вивченим. 1967 року, узагальнюючи 20-річний досвід дослідження
ідентичності, Е. Еріксон видає книгу „Ідентичність: юність і криза” [3].
Але „навіть тоді він вважав, що не може дати остаточного визначення
цього поняття” [11]. Тоді ж Е. Еріксон зробив припущення, що єдиний шлях
до визначення ідентичності – це спробувати зрозуміти, в яких контекстах
вона могла б застосовуватися (відчуття ідентичності, процес формування
ідентичності, ідентичність як конфігурація).

Треба відзначити вплив Е. Еріксона на дослідження ідентичності як
вирішальний у формуванні світоглядних позицій більшості дослідників. Не
випадково існує думка, що сучасні підходи не дозволяють „вийти за межі
еріксонівської класифікації, …операціоналізувати модель ідентичності,
запропоновану Дж. Тернером” [20].

Психологічний розвиток відбувається в результаті взаємодії між
біологічними потребами індивіда та нормативними вимогами суспільства.
Ядром, навколо якого будується особистість, є набуття нею „Его-
ідентичності”. Відтак вважаємо за доцільне прийняти твердження Г. Крайг
(28, с. 91), що Е. Еріксон значно відійшов від психоаналітичного
розуміння ідентичності і що його теорія є, перш за все, психосоціальною.
Пізніше Е. Еріксон зробив висновок, що розвиток ідентичності неможливий
поза синтезом ідентифікацій, які мали місце в процесі соціалізації [3].

В цілому, теоретичні підходи, що розглядалися, не суперечать, а скоріш
взаємодоповнюють одне одного, визначаючи як об’єкт дослідження різні
компоненти й етапи функціонування феномена ідентичності. Отже, проблема
дослідження співвідношення ідентичностей та ідентифікацій має досить
невизначений характер.

Ідентичність та ідентифікація

Традиційно появу терміна „ідентичність” пов’язують з працями У. Джеймса.
Хоча він і не вживав його, але інтуїтивно відчував, що це суб’єктивне
відчуття тотожності й цілісності є переживанням ідентичності, а не
характером (в загальновизнаному значенні терміна). Водночас термін
„ідентифікація” пов’язують і з дослідженнями З. Фрейда [12; 13], який
розглядав феномен ідентифікації, по-перше, як прояв зв’язку індивіда з
іншою особою, по-друге, як механізм формування та функціонування групи.

На думку П. Гнатенко і В. Павленко [14], які провели грунтовний
філософський та психологічний аналіз співвідношення понять, що
розглядаються, можна виокремити, як мінімум, три варіанти інтерпретації
поняття „ідентифікація”: 1) ідентифікація як один з механізмів
міжособистісного сприйняття (поряд з рефлексією та стереотипізацією).
Такий варіант дає можливість суб’єктові комунікації моделювати змістове
поле партнера з спілкування (хоча б на рівні оцінних кліше), забезпечує
процес взаєморозуміння та адекватної поведінки); 2) ідентифікація як
центральний елемент самосвідомості. Цей варіант тяжіє до підкреслення
суб’єктивного відчуття власної приналежності до різних соціальних
угруповань (при наявності позитивного емоційного забарвлення відчуття
приналежності), а також включення у свій внутрішній світ групових
цінностей та прийняття їх як особистісно значущих; 3) ідентифікація як
один з показників стратометричної концепції А. Петровського. В цьому
випадку йдеться про рівень розвитку групи.

Незважаючи на те, що ці три варіанти функціонування ідентифікацій
малосумісні і їх об’єднання носить дещо еклектичний характер, автори, на
нашу думку, визначили головну, „ядерну” ознаку ідентифікації –
процесуальність. Тобто, ідентифікація є процесом соціалізації індивіда,
який впливає на розвиток його самосвідомості.

Якщо розглянути використання поняття „ідентифікація” в сучасній
педагогічній, віковій та соціальній психології, то можна виокремити
принаймні три напрями її дослідження. До першого можна віднести праці, в
яких ідентифікація розглядається як базисне явище, завдяки якому
відбувається особистісний розвиток людини в ході соціалізації та
персоніфікації (З. Фрейд, А. Бандура, Р. Адамек, М. Драганов, М.
Герберт, Л. Лазовік, В. Мухіна, О. Васильченко). Так, за В. Мухіною
[15], ідентифікація – це центральний механізм структурування
самосвідомості. Ідентифікації, які відбуваються в онтогенезі, формують
соціальнозначущі риси особистості. Л. Лазовік [16] зазначав, що
ідентифікація – це результат процесу навчання. На його переконання,
навчання відбувається значеннями, які в своїй сукупності складають
систему координат функціонування індивіда. Водночас деякі прихильні до
цього підходу автори взагалі відмовляються обговорювати дефініцію цього
поняття. Так, О. Асмолов [17] вважає, що поняття „ідентифікація” та
„ідентичність” – синоніми, і тому недоцільно проводити між ними чітку
диференціацію.

Другий напрям дослідження ідентифікації присвячений з’ясуванню її ролі в
структуруванні особистості з точки зору системи координат соціальної
психології (В. Агеєв, Г. Андреєва, М. Боришевський, В. Собкін, А.
Петровський, М. Обозов). У цьому випадку ідентифікація розглядається як
„дія в системі цілей і мотивів тієї людини, з якою ідентифікація
відбувається” [18]. З точки зору прихильників цього підходу, головне
завдання – наблизитись до виокремлення процесів, що відбуваються із
суб’єктом ідентифікації. Йдеться про два типи ідентифікації поведінки:
„прийняття ролі” (так зване „холодне” входження в позицію іншого) та
співпереживання („тепле”, тобто емоційно забарвлене входження в позицію
іншого). М. Обозов вважає, що ідентифікацію детермінує потреба людини у
спілкуванні. При цьому, ідентифікація в соціальній перцепції – процес
порівняння явищ, об’єктів, образів. Ідентифікація, що міститься в основі
емпатії, обумовлює взаємодію із „значущим іншим”. Отже, ідентифікація є
своєрідним механізмом об’єднання групи, зміст якого – створення почуття
„Ми” [19].

Для третього напряму досліджень ідентифікації характерна підвищена увага
до її мотиваційних компонентів. Зокрема, ідентифікацію розглядають як
рядоутворюючий термін поряд з емпатією, а в емпатії знаходять ознаки
ідентифікації. Так, В. Кан-Калік вважав емоційну ідентифікацію важливим
соціально-психологічним компонентом на всіх етапах виховного процесу
[21]. А. Петровський розглядає її як емоційно забарвлений процес
ототожнення суб’єктом себе з іншими індивідами.

Отже, якщо спробувати узагальнити, так би мовити, „спільний продукт
спілкування”, притаманний цим досить різним підходам, то можна сказати,
що всі вони розглядають ідентичність як самовизначення соціального
суб’єкта, а ідентифікацію – як процес емоційного самоототожнення (що не
є усвідомленим) суб’єкта з образом „значущого іншого”.

Ідентифікація і самоідентифікація

Досить часто під самоідентифікацією розглядається соціологічна складова
цього поняття, а саме – ступінь визначеності у респондентів соціальної
співвіднесеності до громадянських, етнічних, культурних та інших
спільнот без врахування психологічних причин, механізмів і наслідків
процесу самоідентифікації [23].

Більш психологізовано самоідентифікація розглядається як одна з потреб,
що інтеріоризує обрані соціальні стандарти поведінки в структуру
соціальної ідентичності суб’єкта. Крім того, суб’єкт самоідентифікації
прагне проявити себе через персоніфікацію, обравши саме те, що, як йому
здається, відповідає його ціннісним орієнтаціям.

Під самоідентифікацією розуміється прагнення суб’єкта оволодіти
знаннями, навичками та вміннями самодіагностики, своєрідного
„примірювання” до себе професійно значущих особливостей характеру,
поведінки, спілкування (24; 25; 26). Водночас самоідентифікація може
виступати і як форма психологічної регуляції професійного становлення
[26]. Наприклад, педагог знаходить все нові особливості успішного
працівника освіти. У свою чергу, це ініціює подальше переструктурування
професійної ідентичності і, відповідно, наповнює педагогічну діяльність
новими смисловими акцентами (як позитивними, так, на жаль, і
негативними), які відповідають реаліям сьогодення.

Отже, самоідентифікація є одним з важливих механізмів формування
„Я-концепції” педагога. Водночас вона виступає і як процесуальна
динамічна характеристика формування його ідентичності. Відтак, феномен,
що розглядається, доцільно вивчати лише в динаміці формування
професійної самосвідомості педагога. Більш узагальнені варіанти можуть
бути предметом нових досліджень.

Значення самоідентифікації для педагога полягає у створенні когнітивних
конструкцій (особистісно і суспільно значущих) та їх порівняння щодо
специфіки професії вчителя, а також у створенні максимально комфортних
умов для інтеграції в професію. Можна сказати, що самоідентифікація
професійної ідентичності тісно взаємодіє з професійними стереотипами,
„кліше”, образами, комунікативною позицією педагога та його професійними
ролями. Розкриття особистісного аспекта професійної ідентифікації
можливе лише тоді, коли відома система особистісних смислів педагога
щодо системи професійних цінностей.

Висновки

1. Самоідентифікація педагога – не лише динамічний процес формування
його самосвідомості, але й результат переструктурування його
особистості.

2. Самоідентифікація педагога має аналізуватися як певною мірою
усвідомлене (емоційно насичене) відчуття приналежності до його
професійної групи.

3. З самоідентифікацією педагога тісно пов’язана структура професійних
уявлень, які можуть виступати як психологічні механізми формування
образу професії. Зокрема: ціннісно-мотиваційний компонент, специфіка
комунікативної та професійної компетентності.

4. На процесуально-динамічні характеристики самоідентифікації впливає
низка факторів, за допомогою яких і відбувається переструктурування
ідентичності (екзогенні — ендогенні, керовані — некеровані, професійно
корисні – професійно шкідливі тощо).

Виходячи з вищезазначеного, можна стверджувати, що самоідентифікація як
психологічний механізм формування ідентичності виконує такі функції:

· відбір нових особистісних та соціальних цінностей в структуру
ідентичності;

· переструктурування ідентичності відповідно до особливостей нових
елементів, що увійшли до її структури;

· визначення індивідом значення та цінності нових елементів ідентичності
та співставлення їх з попередніми соціальними цінностями, що також
входять до структури ідентичності.

Отже, самоідентифікація може досліджуватись в кількох напрямах:

· як важлива умова та інструмент професійної соціалізації.
Самоідентифікація забезпечує стабілізуючу і водночас перетворюючу
функцію соціалізації, оскільки в такий спосіб змінюється ієрархія
соціальних пріоритетів у структурі ідентичності;

· як динамічний процес формування образу професії педагога і фактор змін
(позитивних чи негативних) у професійній самосвідомості вчителя;

· як психологічний механізм засвоєння комунікативно-педагогічних ролей
та самокатегоризації визначення операційних і оціночних чинників
становлення „Я-концепції”;

· як результат професійної підготовки та перепідготовки, що обумовлює
специфіку професійної ідентичності педагога за параметрами: жорсткість —
гнучкість, відкритість — закритість, стабільність — нестабільність тощо;

· як нелінійний процес вибору ступеня відповідності професійним зразкам.
Самоідентифікація може призводити (за оптимальних умов функціонування)
як до посилення когнітивної складності ідентичності, так і (в ситуації
мораторію чи дифузії) до спрощення її структури.

Таким чином, професійна самоідентифікація педагога – це багатомірний
динамічний нелінійний процес, що обумовлює механізми, умови і результати
структурування і переструктурування його професійної ідентичності.

Література:

1. Marsia J. Identiti adolscent psychology. N. Y., 1980.

2. Лушин П. В. О психологии человека в переходной период (Как выжить,
когда все рушится?) – Кировоград: КОД, 1999. – 208 с.

3. Эриксон Е. Идентичность: юность и кризис. – М., 1996. – 634 с.

4. Tajfel H. Social identity and intergroup relations. – Cambrige Yniv.
Press, 1982.

5. Turner J. Social categorizetion and the self-concept: A social
cognitive theory of group behevior / Lauder E. J. (eds.) Advances in
group process. Theory and research V. 2 – Greenwich: Connect, 1985.

6. Breakwell G. M. Coping witch threatened identitis. – L. – N. Y.:
Mithuen, 1986.

7. Moskovici S. Notes towards a discription of Social Representation //
Eoropean Jornal???????????????????

8. Шнейдер Л. Б. Профессиональная идентичность: теория, експеримент,
тренинг. – М.: Изд-во Моск. соц.-психол. ин-та; Воронеж: Изд-во „МОДЕК”,
2004. – 600 с.

9. Москаленко В. В. Социализация личности. — К.: 1986.

10. Москаленко В. В. Социальная психология. – К.: Центр навчальної
літератури. 2005. – 624 с.

11. Зливков В. Л. Самоідентифікація в педагогічній комунікації. – К.:
Український центр політичного менеджменту, 2005. – 144 с.

12. Фрейд З. Психология бессознательного. Пер. с нем. – М.: Просвещение,
1989. – 447 с.

13. Фрейд З. Психология масс и анализ человеческого „Я”. Пер. с нем. –
М.: Ин-т психологии РАН: КСП, 1998. – 320 с.

14. Гнатенко П. І., Павленко В. М. Ідентичність: філософський та
психологічний аналіз. – К.: „АРТ – ПРЕСС”, 1999. – 466 с.

15. Мухина В. С. Проблема генезиса личности: Учебн. пособие к спецкурсу.
– М.: Просвещение, 1985. – 104 с.

16. Lazowik L. On the nature of Identificetion // J. Abnorm. And Social
Psyhology. – 1955. – P. 175 — 183.

17. Асмолов А. Г. Психология индивидуальности: методологические основы
развития личности в историко-эволюционном процессе: М.: Изд-во МГУ,
1986. – 96 с.

18. Собкин В. С. К формированию представлений о механизмах процесса
идентификации в обществе // Теоретические и прикладные проблемы
психологии познания людьми друг друга. – Краснодар: Изд-во КГУ, 1975. —
С. 34 — 39.

19. Обозов Н. Н. Межличностные отношения. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 151
с.

20. Бергер П., Лукман Г. Социальное конструирование реальности. М.:
1995.

21. Учителю о педагогической технике / Под. ред. Л. И. Рувинского. – М.:
Педагогика, 1987. – 160 с.

22. Петровский А. В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М.:
Политиздат, 1982. – 255 с.

23. Киселев И. Ю., Смирнова А. Г. Формирование идентичности в российской
провинции. М.: 2001.

24. Панок В., Титаренко Т., Чепелєва Н. та інші. Основи практичної
психології. – К.: Либідь, 1999. – 533 с.

25. Введение в практическую психологию / Под. ред. Жукова Ю. М.,
Петровской Л. А., Соловьевой О. В. / М.: Смысл, 1996. – 374 с.

26. Фонарев А. Р. Формы становления личности в процессе ее
профессионализации // Вопр. психологии. – 1997. — №2. – С. 88 — 93.

27. Waterman A. S. Identity development from adolescment to adulthood:
an extension of theory and review of research // Development psyhology.
V. 18, №3, 1982. – P. 341 – 358.

28. Крайг Г. Психология развития. – СПб.: Питер. – 2000. – 992 с.

29. http://www.politik.org.ua

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *