РЕФЕРАТ
На тему:
Післядія як нова форма буття індивіда.
А. Валлон (1879—1962)
У своєму трактаті “Від дії до думки” (1942) Анрі Валлон заперечує
будь-які паралелі між сенсомоторними схемами та поняттями. Він вважає,
що походження понять не можна шукати в схемах тих безпосередніх реакцій,
які виникають із обставин буття живої істоти залежно від рівня її
організації. Поняття не є простою інтелектуальною калькою цих схем. Вони
належать до іншої системи, еволюція якої пов’язана з існуванням
людського суспільства.
Валлон прагне знайти механізми, які показували б перехід від психології
ситуації, де людина (і тварина) ще вплетені в чуттєво-предметні
відношення, до теоретичного осягнення світу. Валлон знаходить певні
матеріальні дії, матеріально-чуттєву підставу для пояснення можливості
відриву від безпосередньої ситуації. Зокрема, в ранній історії людства
базою для виникнення ідеалізованих відображень дійсності були
міфологічні обряди.
Валлон не встановлює якоїсь суттєвої розбіжності між сучасним типом
думання і типом думання доісторичної людини — на відміну від
Л.Леві-Брюля, Ш.Блинделя або Ж.Піаже. Суперечність, яку у зв’язку з цим
хоче розглянути Валлон, є суперечністю, де протиставлено ситуаційний
інтелект, в якому злито дію і предмети, та інтелект, що оперує
уявленнями і символами після того, як він переробив цей матеріал,
починаючи з найвіддаленіших цивілізацій.
Коли організм лише створює свої рухи, вони ще не відображають
зовнішнього світу, а речі не використовуються згідно з їхньою власною
структурою. Коли ж створено апарат сенсомоторних досліджень, дія
сполучається з зовнішньою реальністю. Але встановлені зв’язки вводяться
самими діями, послідовність яких іноді буває випадковою. Ця
послідовність завжди має практичний сенс або якісь суб’єктивні мотиви.
Моторний аспект зображення, відриваючись від дії у власному розумінні
цього слова, може дедалі більше сприймати аспект зображення. Так, на
проекційній стадії дитина жестами створює обставини, в яких вона грає.
Жест сполучає різні враження. Асоціації групуються в серії.
Особливу увагу Валлон звертає на дію наслідування. Ця дія не має прямого
контакту з предметом, — реальним, об’єктивно існуючим перед людиною, а
лише відтворює його спеціальними зображувальними рухами. Це стає
можливим тому, що наслідувальна дія пов’язується з відповідними
уявленнями. “Якщо наслідування визначити як дію, що відтворює модель, то
уявлення моделі є його необхідною умовою”. В наслідуванні рух вже не
змішується з безпосередніми і практичними реакціями. Валлон вказує далі,
що наслідування вплітається між двома протилежними елементами: злиттям,
уходом від себе в предмет та “співучастю” в об’єкті, подвоєнням дії, що
виконується разом з моделлю. Здобич немовби окреслено в позі тварини
разом з жестами, потрібними для того, щоб схопити її.
Наслідування має соціальну суть. Лише за допомогою іншої людини набуває
свого конкретного значення реакція наслідування. Діяльність завдячує їй
новою орієнтацією. Замість прагнути виключно до зовнішнього світу для
зміни на ньому співвідношень, діяльність перетворюється на зміну самого
суб’єкта, реакції якого формуються не тільки необхідними вимогами
середовища, а й у відповідності з зовнішніми моделями. Перетворення, що
тут відбуваються, є перетвореннями безпосередньо корисної діяльності в
умоглядну діяльність.
Валлон наближає наслідування до уявлення насамперед тому, що,
виявляючись значно пізніше, ніж видовище, що послужило оригіналом, воно
вимагає внутрішньої моделі, яка вже стала зовсім незалежною від тих же
впливів, з яких воно виникає. А далі наслідування не може реалізуватися
інакше, як через переведення у внутрішню, приховану форму різних
вражень, нерідко розсіяних у часі, через зведення цих вражень до свого
роду єдиної похідної.
Валлон далі ставить проблему зворотності руху — аналогічно Піаже.
Виходячи з можливості такої зворотності, організм піднімається до рівня
діяльності, яка виходить за межі простої матеріальної видимості і
здійснюваних жестів. Саме це Валлон вважає основою трансформації
структур у мисленому відображенні дійсності. На протилежність реакціям,
що змінюють середовище і є прямим наслідком зовнішніх збуджень і бажань,
наслідування та уявлення розгортаються як пластична здатність
утворюватися згідно з моделлю речей. Наступні жести або символи являють
собою вже повернення до зовнішнього світу і до рухів.
У ранньоісторичний період уявлення, за Валлоном, найтіснішим і
найвиразнішим чином було пов’язано з ритуальними діями як матеріальною
опорою міфологічних уявлень. Ритуал як відірвана від реального оточення
дія і є саме наслідувальна дія. Ось чому уявлення вимушено було
повернутися до наслідувального жесту з метою знайти в ньому одночасно
засоби дії та конкретний супровід, який був необхідний, щоб це уявлення
остаточно ствердилось у поведінці індивідів. Валлон далі показує, що
імітуючи наочне зображення примушує здійснитися певне передбачення,
бажання.
Переходячи до вивчення первинних основ думки, що передбачає встановлення
відношення того, що позначає, до того, що позначається, Валлон указує:
хоч би якими винахідливими або складними були ці реакції, вони
відділяються від думки порогом, який встановлюється уявленнями або
символами. Антиципація, що виявляється тут, пов’язується зі знаком і
тим, що позначається. Виникає символізація дійсності, тобто символ і
знак накладають уявлення на дійсність, вони протиставляють те, що
позначає, тому, що позначається. Тут вступає у свої права мова, яка дає
можливість перепланування сприйнятого в різних аспектах. Але у
будь-якому процесі практичних реакцій або психічної еволюції
Інтелектуальні констеляції підкоряються реальній структурі речей.
Як один із найвизначніших представників дитячої психології, Валлон
звертається до проблеми дитячих малюнків, показуючи на їхньому прикладі
відношення “від дії до думки” і тим розширюючи емпіричну базу своїх
теоретичних міркувань. Встановлюючи стадії розвитку дитячого малюнка,
Валлон зазначає, що на стадії “інтелектуального реалізму” дитина
затруднюється копіювати предмет. Вона малює його по пам’яті або.
скоріше, за певними схемами, досить спрощеними і стереотипними. Але тут
виявляється момент інтелектуальної незалежності від предметного світу.
Разом із тим інтелектуальний реалізм у дитини — це ще не гнучка, більш
або менш розпорошена і стереотипна форма уявлення. Проте річ впізнається
на основі якихось ознак. Дитина розпізнає основне в ситуаціях або речах,
незалежно від їхніх модифікацій в окремих випадках. Здатність
ототожнення на основі впізнавання розширюється разом зі здатністю
інтерпретувати форми, надавати їм значення.
Дія як матеріальна основа відкриває можливість таких розумових актів, як
розрізнення єдиного та множинного, частини й цілого, тотожного та
різного тощо. Дія не лише пов’язується з абстрактними мислительними
операціями, а й має стосунок до просторової інтуїції і, мабуть, більш
безпосередній, ніж до абстрактного мислення.
Психологія дії в особі Валлона заперечує суб’єктивістську психологію.
Остання вважала відчуття первинними цеглинками психічного і саме з цього
психічного виводила безпосередньо психічне більш складне, не бачачи
реальної практичної бази цього переходу. Концепція Валлона позбавляє
відчуття його основоположної первинності відносно інших проявів
психічного життя. Саме на основі дії відчуття стають компонентом
цілісної діяльності. В такому разі увага дослідника переноситься на
поведінкові реакції суб’єкта, а моторні функції виступають на передній
план.
У невеличкій за обсягом статті Валлона “Психологія та діалектичний
матеріалізм” (1951) ставиться питання: “Чи має психологія насправді
предмет, якому притаманні свої специфічні риси? А якщо так, то чи може
цей предмет психології відповідати вимогам наукового детермінізму?”
Валлон намагається розв’язати давню проблему, над якою билися
представники всіх напрямів наукової психології, що також відшукували
детермінізм психічного. В цьому плані він піддає критиці позитивістські
напрями психології, які розкладали психічне на біологічне і соціальне і
не розуміли їхньої справжньої єдності. Інтуїтивізм А.Бергсопа він
заперечує за гіпертрофування індивіда, його суб’єктивності.
Валлон указує, що біологічне та соціальне приводять до розгляду
психології то як придатка біології, то як передтечі наук суспільних. У
такому разі психологія набуває характеру гібридної дисципліни. За
Валлоном, психологія більш органічно і суттєво може пов’язати ці дві
галузі людських знань, які все ще продовжує протиставляти одна одній
реакційна метафізика. “Середовище, — зазначає Валлон, — на яке повинен
реагувати організм, має не тільки фізичний характер; це — середовище,
від якого залежить існування кожного, тобто для людини середовище,
створене її діяльністю, середовище, в якому вона перебуває починаючи з
народження, — соціальне середовище… ] ця заміна властивості процесом,
субстанції — дією і є саме той переворот, який діалектика здійснила в
нашому способі думання”. Таке активно створене самою людиною середовище
зі свого боку породжує різні здатності та здібності людини або ж
примушує певні з них переважати. В людській діяльності, крім цього,
також слово стало таким знаряддям перетворення, яке примусило цю
діяльність поступово йти від чисто м’язової дії до дії теоретичної, що
передбачає мозкові операції. Жести мали стати першим ескізом уявлень у
формі вигадок або ритуалів.
Ґрунтуючись на діалектичному способі думання. Валлон вважає психологію
водночас і біологічною, і суспільною наукою, ліквідуючи, таким чином,
розрив, який спіритуалізм намагався встановити між свідомістю і
предметами. Мабуть, більш точно слід було сказати, що психологія не є ні
соціальною, ні біологічною наукою. Вона є саме наукою психологічною, що
має кореляти з найближчими за спорідненістю і за класифікацією науками.
Більше того, психічне становить органічну єдність біологічного і
соціального, реально заперечуючи стару поведінкову формулу “біосоціо” як
подвійний визначальний фактор.
Література.
Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.
Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.
Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
