Реферат на тему:
Підвалини психоаналізу процесів самосвідомості людської особистості в
творчості С. Кіркегора
Родоначальником екзистенціалістського напрямку у філософії й психології
став С.Кіркегор, твори якого, маловідомі протягом майже всього XIX
століття, а вже в XX ст. набули основоположного значення у філософії
російського, німецького та французького екзистенціалізму і взагалі
екзистенціалізму як однієї з домінуючих течій у духовній культурі XX
століття.
Головні свої праці – “Страх і трепетіння”, “Поняття страху”, “Або-або”,
“Хвороба до смерті” – С. Кіркегор писав у період, коли поширювалась
філософія молодогегельянців, формувалась філософія марксизму.
Значна кількість психологів XX століття звертається в своїх розробках
саме до С. Кіркегора. Він не одну зі своїх робіт підписує у
підзаголовках як такі, що написані з позиції психологічного пояснення
буття людини, – починаючи з першої своєї роботи «Або-Або», «Одне з двох»
й аж до роботи «Хвороба до смерті». Навіть з цього одного можна зробити
висновок, що С.Кіркегор вважає суб’єктивний внутрішній світ особистості
більш значимим, аніж світ зовнішній і об’єктивний.
Оскільки С. Кіркегор цілком заслужено вважається засновником
екзистенціалізму, то одразу ж можна привести цитату з самого С.
Кіркегора, яка, окрім іншого, буде характеризувати і її автора:
«…починаючи з самого творіння світу вважалося, що результат приходить
найпізніше за все, а той, хто істино хоче чомусь навчитися у великих,
повинен звертати увагу саме на початок» [1, 61].
С. Кіркегор пропонує свій підхід до розуміння «об’єктивної» реальності.
Зокрема, він говорить про те, що дійсність як така не може бути ані
рефлектованою й знятою, ані опосередкованою, виступаючи, тим самим, в
якості опонента до філософської системи В.Г.Гегеля. В роботі «Страх і
трепетіння» С. Кіркегор зазначає: «Будь-який дух нескінченності
здійснюється шляхом палкого намагання, і жодна рефлексія не здатна
викликати рух. Таким є постійно триваючий стрибок в усьому наявному
існуванні – стрибок, який пояснює рух, між тим, як опосередкування є
лише химерною» [1, 42].
Одним з найбільш драматичних сюжетів, які розглядає С. Кіркегор, історія
Авраама та Ісаака в праці «Страх і Тріпотіння», де автор говорить, що
«…тільки через віру можна надбати схожість с Авраамом і аж ніяк не
через вбивство» [1, 32]. С. Кіркегор демонструє нам наскільки є
драматично напруженим істино духовне буття (а істинним може бути буття
лише духовне).
Таким чином, якщо поєднати воєдино драматичність, радикальну
персоніфікованість буття індивіда та ірраціональні мотиви його поведінки
можна збагнути ту принципову близькість С. Кіркегора до психоаналізу, а
згодом і екзистенціального аналізу саме у відношенні пояснення
психології та психологічних мотивів життєдіяльності індивіда.
С.Кіркегор виступає як проти тотальної буденності, так і маргіналізації
людського існування, а наполягає на справжньому бутті, яке можливе лише
в духовному вимірі, а безпосередньо у акті віри.
®
B
?????????Q?вання співвідношення роду й індивіда, він прагнув розв’язати
її діалектично, вважав, що “істотним у людській екзистенції” є те, що
людина є індивідом і як така вона водночас є сама собою і цілим родом у
такий спосіб, що цілий рід бере участь в індивіді, а індивід – у цілому
роді. “Жоден індивід не може бути байдужим до історії роду, так само, як
і рід небайдужий до історії будь-якого індивіда, бо коли історія роду
таким чином просувається вперед, індивід постійно починає спочатку, адже
він являє собою себе самого й рід, – і тим самим він знову починає
історію роду” [1, 132].
На відміну від наукового мислення, яке витікає з теоретичних принципів
(і тому є абстрактним і безособовим), екзистенційне мислення пов’язане з
внутрішнім духовним життям особи, з її інтимними переживаннями: саме
таке мислення тільки і може бути напевно конкретним, таким, що має
справжній людський сенс. Тоді як об’єктивне мислення, згідно С.
Кіркегору, байдуже по відношенню до мислячого суб’єкта і його
екзистенції, суб’єктивний мислитель як екзистенційний зацікавлений в
своєму мисленні: він існує в ньому.
Філософія екзистенціалізму, не дивлячись на деякі перебільшення в
міркуваннях, позначала ту «граничну ситуацію», в якій зараз знаходиться
людина і людство. Своїми виробленими принципами вона вказала на
необхідність перегляду ціннісних орієнтирів, якими керується людина як
особа і суспільство.
Праці С. Кіркегора містили справжні філософські відкриття епохального
значення. Однак у ІІ половині XIX ст. вони не вписувались у парадигми
домінантних тоді філософських соціокультурних течій з їх раціоналізмом,
сцієнтизмом, позитивізмом, агностицизмом і навіть спіритуалізмом.
Розкриваючи один з найсуттєвіших станів людини, такий як відчай,
С.Кіркегор сам обумовлює його підсвідому складову: «…відчай саме і є
несвідомим станом, тобто не усвідомленням людиною свого духовного
призначення» [1, 264].
Глибока психологічна сутність не тільки цієї фрази, але й усіх праць
СКіркегора надала майбутньому можливість спертися на них не тільки
філософам, а й професійним психологам.
Враховуючи також універсальність екзистенційної проблематики та їх
поєднання з методологічними прийомами герменевтики, феноменології,
філософії життя, екзистенціалістська філософія розвинулась в XX столітті
в постекзистенціалістські світоглядні та методологічні напрямки.
Особливого розвитку отримала екзистенціальна психологія – поєднання
класичного психоаналізу, неофрейдизму, екзистенціалізму С. Кіркегора, М.
Гайдеггера, К.Ясперса, Ж.-П. Сартра, і представлена як його
засновниками, так і головними теоретиками – Р. Мей, Л. Бінсвангер, К.
Роджерс, А. Маслоу та ін.
Література :
Кьеркегор С. Страх и трепет: Пер. с дат. – М.: Республика, 1993. – 383с.
Кьеркегор С. Наслаждение и долг. – Ростов н/Д: изд-во «Феникс», 1998.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
