Реферат на тему:
Особливості формування інтегрованого психічного складу українців
Якщо говорити про етнопсихологічні особливості українців, то, перш за
все, необхідно розглядати таке основоположне явище, як психічний склад
нації, що являє собою суб’єктивний психічний досвід нації, зафіксований
у відносно стійких властивостях, рисах, у національній психології, які
обумовлені всім суспільно-історичним ходом становлення і розвитку нації
та специфікою соціально-психологічного відображення об’єктивних умов її
існування [6].
Відомо, що до елементів психічного складу, які передаються з покоління в
покоління, належать характерна поведінка, національні традиції, звичаї,
звички, що лежать в основі установок і ціннісних орієнтацій, а також
архетипи, що є основою колективного несвідомого [2; 8]. Архетипи
проявляються у вигляді символів (в образах героїв, обрядах, традиціях,
поведінці загалом) і містять узагальнений досвід предків.
Згідно з К.Юнгом, архетип фігурує на когнітивному, емоційному та
поведінковому рівнях психічного, які активізуються у процесі сприйняття
певного образу. Він виробляє установку на конкретний образ, керує
поведінкою особистості, створюючи відповідні переживання і способи
ідентифікації. Як успадковане від пращурів, колективне та позасвідоме,
архетип є вродженою моделлю дій і реакцій [9]. Наприклад, архетип Матері
глибоко пронизує українську міфологію, пісенні твори, писемні
історико-культурні твори, і відповідно глибоко присутній у свідомості та
підсвідомості українців.
Формування психічного складу українського народу відбувалося під впливом
як внутрішніх, так багатьох зовнішніх чинників. Територія нашої землі
чотири рази знаходилася під впливом періодів похолодання та потепління.
Як зазначає ряд дослідників, зміна цих періодів, так би мовити,
підготувала людину нашої землі, а особливо в психологічному плані [4;
8], що проявляється у таких рисах характеру, як пластичність, вміння
пристосовуватися. Екологічне та природне довкілля території України було
сприятливим підґрунтям для формування самодостатнього, позбавленого
жорстокості та насилля психотипу, який жив у гармонії з природою та
вдячно використовував її дари. Плодючі землі, сприятливий помірний
клімат, неозорий степ – все це сприяло формуванню гармонійної
особистості, яка відтворювала, репродукувала, але, нажаль, малою мірою
інтенційно перетворювала та продукувала.
Також, слід зазначити, що на території сучасної України віками
перехрещувалися впливи Півночі і Півдня, Заходу і Сходу [5; 8]. Відомо,
що кожна етнокультура несе у своїй глибині маскулінний чи фемінний
вектори її розвитку, тобто існують маскулінні та фемінні культури. Якщо
зазирнути в історію, то побачимо, що наша земля, по-перше, знаходилася в
епіцентрі постійних міграційних процесів, по-друге, постійно відбувалися
навали сусідніх племен, держав, і по-третє, був помітний
соціально-політичний вплив сусідніх імперій. Ряд дослідників особливо
наголошують на впливі Візантії щодо формування українського
етнопсихотипу [5]. І така позиція, на нашу думку, є слушною. Річ у тім,
що архетипи візантійської психокультури і риси візантійського психотипу
певним чином тотожні архетипам української психокультури та рисам її
психотипу.
Візантійський психотип можна визначити як фрустраційно-стресогенний, “де
фрустраційність виявлялася в гіпертрофованій ортодоксальності та
екзекутивно-жіночому началі психокультури” [5, с. 118]. Екзекутивність
визначається як комплекс таких ознак: поміркованість у дії, реальна
перевага споживання над творенням; рефлексивне мислення, уява і враження
як основний інструмент пізнання дійсності; соціальна привабливість;
незахищеність, апатичність, наївність, потреба в сильному та вольовому
союзникові [5]. А також ефективність, перевага репродуктивних та
збережувальних форм над творчими та продуктивними. Візантинізм як
психокультурне продовження грецьких традицій базувався на архетипі
замкненого, циклічного відтворюваного космосу, у якому все, що буде, уже
колись було, а отже, домінує жіноче начало.
Перетворення тут немає, є лише відтворення. Якщо екзекутивне мислення
уникає проблемності та поліконцептуальності, інновацій і вчинків, то
екзекутивна воля уникає спрямованості в майбутнє. Візантійський психотип
відчутно відрізняється від європейського західного психотипу. Західний
європейський психотип визначається як окцидентально-інтенціональний,
тобто маскулінний. Маскулінність західноєвропейських країн тлумачиться
як домінуюча орієнтація чоловіків і жінок на агресивну, жорстку
поведінку, сфокусовану на досягненні матеріалізованого успіху. Серед рис
європейського психотипу виокремлюють такі: воля до влади, реалізм,
раціоналізм (інтелектуалізм), догматизм, трансценденталізм, ідеалізм,
індивідуалізм, ідеал гармонії [5]. Візантійському психотипу теж властиві
деякі з цих рис, проте є і відмінності. Ряд дослідників виходить з того,
що візантійський психотип займає проміжне становище між орієнтальним
(східним) та окцидентальним (західним), це – суперечливий синтез, у
якому, залежно від історичного періоду, домінують західні чи східні
ментальні впливи.
Зазначимо, що подібної долі зазнав і український психотип. У зв’язку з
певною спорідненістю з візантійським психотипом, нашими теренами та
духовним життям органічно було сприйняте православне християнство, в
якому і до сьогодні помітний синтез релігійних обрядів з давніми
дохристиянськими традиціями та святами. Отже, результатом взаємовпливу
культур інших народів на території нашої країни став особливий спосіб
світобачення, який закарбувався у світогляді, світовідчутті, психології,
звичаях і традиціях українського народу – тобто у психічному складі.
Психічний склад української нації є результатом інтеграції елементів
орієнтально-екзекутивної культури Сходу й окцидентально-інтенціональної
культури Заходу. Ці елементи органічно переплелися між собою і
з’єдналися з автентичною культурою українців і дали неповторний сплав
матеріального і духовного прояву. Дослідники психічного складу
української нації [4; 6; 8] відзначають такі його характерні риси, як
любов до землі, природи, людей; повага до старших, батьків;
працелюбність. Не бракує українцям і доблесті, хоробрості, героїзму і
відваги, як виразу їхніх національних почуттів, про що свідчать численні
повісті, думи.
Сердечність, м’якість, ніжність чоловіка поєднуються з активністю,
незалежністю, самостійністю та рішучістю жінки. Психічний склад українця
зінтегрував у собі низку протилежних якостей – споглядальне
світовідчуття, смиренність, моральне самовдосконалення, пристрасне
бажання змін на краще, прагнення до пізнання, дії, перебудови, героїзму.
Ця низка протилежних якостей і характеристик являє собою елементи
орієнтально-екзекутивної і окцидентально-інтенціональної культур, а
також, якщо говорити стосовно психології особистості – прояв фемінності
(екзекутивності-жіночності) і маскулінності
(інтенціональності-чоловічості), а їхня інтеграція – прояв
андрогінності.
З викладеного вище напрошується висновок – українські жінки та чоловіки
вміють інтегрувати у свідомості та гармонізувати як маскулінні, так і
фемінні якості. Проте, ми не завжди усвідомлюємо цю здібність, бо як і
всяку здібність її треба формувати. У свідомості українця є задатки, є
всі позитивні передумови формування зрілої, гармонійно сформованої
особистості, яка передусім є продуктом належного виховання,
самовиховання і усвідомлення себе особистістю. Сьогодні, певно у зв’язку
з історичними чинниками, простежується феномен превалювання фемінного
над маскулінним у розвитку особистості українця, тобто превалювання
орієнтально-екзекутивного елементу психотипу. Оскільки українському
психологічному складу більше притаманна психологічно розвинена творча
землеробська свідомість, яка пов’язана з вшануванням землі та любові до
неї, то в психологічному складі українського етносу превалює жіноче
начало, як це зазначає ряд дослідників [4; 5; 8]. І наслідком цього є:
індивідуалізм, екзекутивність, інтровертованість, емоційно-естетична
домінанта і толерантність [5].
Фемінність української культури тлумачиться як домінуюча орієнтація
чоловіків і жінок на пошанування ними поступливої, дружньої поведінки і
перевага соціальних цінностей над его-цінностями. Що являє собою
український індивідуалізм? Сучасні дослідники [5] вважають, що
український індивідуалізм не є активним (предметним), а є
чуттєво-споглядальним, інтроспективним. Він не є механізмом
індивідуації, боротьби за подолання перешкод, навпаки – це індивідуалізм
самозамкненості та ізольованості, де активність виявляється лише в
екстремальних умовах. І тому українському індивідуалізму не притаманна
постійна інтенціональна складова (життєствердження через індивідуацію),
вона є ситуативною. Наступною, так би мовити, властивістю в
психологічному складі українців є екзекутивність. Взагалі екзекутивна
психокультура корелює з репродуктивно-відтворювальним началом.
Екзекутивній (жіночій) культурі для внутрішніх змін необхідний зовнішній
поштовх, оскільки вона виявляє себе через цілевиконання, виконавську
активність, центрується на деталізації. В українській культурі жіноче
начало, як вже зазначалося, відігравало і відіграє важливу і дуже
впливову роль. Ще у протоукраїнських племен простежується пріоритетність
жінки, жіночого начала, що видно із настінних зображень (Печера Чаклуна,
Кам’яна Могила), малюнків на музичних інструментах (с. Молодове,
Буковина) [4; 8]. Відомий твір, збірка праукраїнських пам’яток І тис. до
н. д. – І тис. н. д. „Велесова Книга” наскрізь пронизана важливістю й
цінністю жіночого начала в житті праукраїнців [1]. Цю даність можна
пояснити впливом низки чинників, зокрема, утворенням господарства, що
формувало людину з психологічно розвиненою творчою землеробською
свідомістю [4; 8]. Тут можна провести аналогію між образом жінки та
образом землі – як жінка, так і земля народжує нове життя, дає йому
продовження. Протоукраїнці щиро шанували землю, яка була годувальницею і
відповідно жінка теж була варта пошанування. Проте, вартий також ж
ставлення був і чоловік, який з любов’ю обробляв землю і шанобливо
ставився до носительки нового людського життя.
Такі відносини виробили специфічну ознаку міжстатевих взаємин українців
– кордоцентричність, яка сприяла повноті чуттєвості. Також і з плином
століть жінки не перебували на другорядних ролях і статус українки був
достатньо високим [2]. Проте вплив жіночого начала може виявитися і як
негативний. Справа в тому, що особистість, не зважаючи на стать,
формуючись в подібних умовах, асимілює жіночу поведінку, і, таким чином,
ми маємо, так би мовити, екзекутивну (фемінізовану) чоловічу і жіночу
стать. Отже, якщо сім’я складатиметься з екзекутивних (фемінізованих)
особистостей, тобто батька і матері, то якими, відповідно, будуть їхні
діти? Відповідь очевидна. І такий коловорот повторюється вже впродовж
століть, маючи причинно-наслідковий характер.
Отже, все, що нам необхідно, то це лише усвідомити на особистісному
рівні другий вектор нашого психічного складу – інтенціональність, а не
чекати якогось зовнішнього поштовху; асимілювати на рівні усвідомлення і
самоусвідомлення маскулінні та фемінні риси, що призведе до формування
андрогінної, гармонійно розвиненої особистості. Звичайно, можна
наполегливо стверджувати, що маскулінні і фемінні риси особистості
формуються у процесі соціалізації і базуються на біологічних
передумовах, які закладені нам природою, тому про процес інтеграції не
може йтися, оскільки нібито проти природи не підеш. Проте, дані біологів
та генетиків можуть суперечити теорії альтернативності та
взаємовиключення маскулінності/фемінності. Нам відомо, що найзагальніша
класифікація більшості живих організмів – це розподілення їх на самців
та самок, чоловіків та жінок. Проте вона не дає можливості повною мірою
розібратися у чинниках дійсності. Бісексуальна будова зародку, що
належить до категорії вищих організмів, пояснює той факт, що ознаки
іншої статі завжди залишаються і ніколи повністю не зникають, хоча б
навіть в одностатевого індивідуума – рослинного, тваринного чи
людського. Статеве диференціювання ніколи не буває повністю закінченим.
Усі особливості жіночої статі, хоча і в слабко розвиненому стані, можна
знайти і в чоловічій, і навпаки, всі статеві ознаки чоловіка у своїй
сукупності наявні і в жінці, проте, в неоформленому вигляді. У кожної
людини в організмі закладені чоловічі і жіночі гормональні елементи.
Сучасні ембріонологічні дослідження показали, що ембріони (генетично
чоловічі і генетично жіночі) є анатомічно жіночими на ранніх стадіях
життя зародку [7]. Диференціація чоловічих і жіночих ознак відбувається
в результаті фетальних андрогенів; дія починається приблизно на 6-му
тижні життя ембріона і завершується до кінця третього місяця.
Спостереження виявили [3], що окремі структури головного мозку у
чоловіків і жінок відрізняються розміром, кількістю нейронів, наявністю
дендритних розгалужень. Багато дослідників упевнені, що структурні
відмінності співвідносяться з поведінковими. Ці структури можна змінити,
ввівши в організм статеві гормони у внутрішньоутробному і післяутробному
періодах розвитку. Можна припустити, що відмінності у будові мозку в
чоловіків і жінок частково зумовлені впливом статевих гормонів. Деякі
гормони, наприклад, тестостерон, впливають на мозкові патерни, що
пов’язано з їх гормональною стимуляцією у підлітковому періоді (з рівнем
фізичної активності), а також із специфікою латералізації – відносним
домінуванням правої і лівою півкуль головного мозку. За ідеального
існування обидві півкулі пригальмовують одна одну, але одна з них
обов’язково домінує. Ця дихотомія необхідна. Диморфізм може бути
спричинений отриманим у ранньому дитинстві досвідом. Хоч відмінності в
будові головного мозку можуть мати як генетичне, так і гормональне
походження, вони є результатом досвіду, оскільки відповідні патерни
мислення, поведінки стимулюють розвиток відповідних відділів головного
мозку, приводить до двоякого ефекту; добре розвинена зона головного
мозку породжує схильність до певної діяльності, яка передбачає
задіяність цієї зони; у свою чергу, активність людини стимулює ще
більший її розвиток.
Як свідчать дослідження, відділи головного мозку можуть
маскулінізуватися лише на певних стадіях розвитку; пізніше це є
незворотним процесом. У корі головного мозку статевий диморфізм може
проявитися значно пізніше. Йому властивий значно ширший спектр
індивідуальних відмінностей, ніж спектр міжстатевих відмінностей. Це
означає, що мозок багатьох жінок більше подібний до чоловічого, ніж до
жіночого. Такі особливості простежуються і щодо мозку чоловіків, який
може бути подібним до середньостатистичного мозку жінки [3]. Незабуваючи
про головну тему нашого дослідження, пригадаймо й про іншу властивість
психотипу – інтровертивність. Взагалі, у психології інтровертивність
прийнято визначати як характеристику локусу контролю, який перебуває в
самій особистості, зверненої на саму себе, тобто у її психіці. Якщо
йдеться про етнос, у нашому випадку український [5], то відповідно ця
властивість притаманна певною мірою кожному українцю і характеризується
залежно від ситуації: адаптацією, ізоляцією, домінуванням уречевлення
над процесуальністю, узвичаєнням.
Притаманна українському етносу емоційно-естетична домінанта [5]
проявляється в емоційності, життєлюбності, естетизмі, відчутті краси, що
породжуються мальовничими обріями нашої землі. Українська емоційна
психокультура дала людству видатних митців.
Звичайно, елемент емоційно-естетичної домінанти є необхідним для
розвитку особистості, проте, надмірна емоційність та естетизм можуть
породити мрійника, який стане споглядачем, а не активним діячем. Тому,
для досягнення гармонійності особистості варто включати емоційність та
естетизм саме у процес діяльності, де ці якості знайдуть своє втілення.
І, насамкінець – українська толерантність. На думку дослідників [5],
вона характеризується: високим рівнем терпимості, поступливістю,
непослідовністю, пов’язана зі слабкістю волі. Прояви такої толерантності
є небезпечними у разі зовнішнього впливу на особистість. У такому разі,
людина або втікає і не помічає тиск чи вплив, або зовсім нічого не хоче
знати про це, тобто поводить себе незріло. Тому, у нашому випадку,
особистості необхідно навчитися ставати свідомою, самоусвідомленою,
збагнути себе, свою самість, стати собою, а не як усі і діяти відповідно
зрілій особистості, яка вміє робити правильний вибір і має свідомі
особистісні переконання. Через відсутність усталеності й рівноваги між
розумним, вольовим та емоційним началами українська психокультура є
надзвичайно пластичною, гнучкою, оперативною. Єдине, що є фактором
небезпеки – це можливість запозичення чужої форми й наповнення її
власним змістом, і лише напружені пошуки втраченого „Я” допоможуть
українцю стати самим собою, стати вільним [5].
Як висновок, можна сказати, що психічний склад українців завдяки
природному та історичному чинникам був особливо сформований та
зінтегрував два найхарактерніші, на нашу думку, вектори розвитку
культури етносів – орієнтально-екзекутивний та
окцидентально-інтенціональний. Ця інтеграція проявляється в особливій
українській культурі, де поєднуються, на перший погляд, зовсім
протилежні якості. Тому, українцю, як носію цієї культури, необхідно
спершу збагнути кожну рису окремо, їх доцільність в особистісному
психічному розвитку, навчитися ними оперувати, поєднувати їх і ставитися
справді зрілою особистістю, яка може віднайти свою самість і просуватися
далі до вищих щаблів розвитку. Людство зберігає стійку тенденцію до
гармонізації свого існування на Землі, яка досягається з допомогою
інтеграції, єдності. Отже, єдність – є абсолютом, оскільки існує вона
для гармонії життя.
ЛІТЕРАТУРА
1. Велесова Книга: Збірка праукраїнських пам’яток. І тис. до н. д. – І
тис. н. д. – К.: Бівалент, 2001. – С. 18–51. 2. Говорун Т. Соціалізація
статі та сексуальності. Монографія. – Тернопіль: Навчальна книга –
Богдан, 2001. – С. 11–19. 3. Говорун Т.В., Кікінежді О.М. Гендерна
психологія: Навч. посібник. – К.: Академія, 2004. – 308 с. 4. Губко О.
Психологія українського народу. – К.: Задруга, 2003. – С. 62. 5.
Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика
(Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. – К.:
Либідь, 2001. – 334 с. 6. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб.
– К.: МАУП, 2002. – 144 с. 7. Моргун В.Ф., Ткачёва М.Ю. Проблема
периодизации развития личности в психологии. – М.: педагогика 1981.– 84
с. 8. Сніжко В. В. Нариси з психоетнічної екології України. – К.:
Веселка, 2001.– 334 с. 9. Юнг К. Г. Архетип и символ.: Пер. с нем. – М.:
Ренесанс, 1991. – 304 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
