Необіхевіоризм: спроба подолати прямолінійність біхевіоризму класичного. "Цілеспрямований" біхевіоризм і "проміжні перемінні"

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Необіхевіоризм: спроба подолати прямолінійність біхевіоризму класичного.

“Цілеспрямований” біхевіоризм і “проміжні перемінні” замість психічного.

Е. Толмен (1886—1959)

1. Необіхевіоризм — напрям у сучасній, насамперед американській,
психології, представники якої роблять спробу подолати прямолінійність і
спрощену схему ортодоксального біхевіоризму.

За Е.Толмепом, поведінка людини пояснюється не осередком “стимул ·—
реакція”, а мотивованим процесом, спрямованим до певної мети. Під назвою
проміжних перемінних (потреби, установки, значення, антиципація та ін.)
цей процес опосередковує реакцію організму на середовище.

К.Галп здійснив спробу моделювати умовнорефлекторну діяльність (вплив
зичення І.П.Павлова) для побудови системи, яка змогла б виявити
можливість навчатися методом “спроб і помилок”. На відміну від Толмена,
Галл визнав проміжні перемінні реальним фактором, а не
операціоналістською побудовою експериментатора. Таким фактором стала
навичка. Тому вихідний поведінковий акт визначається як SHR (Н —
навичка, стан нервової системи). Іншими проміжними перемінними
виступають фізіологічна потреба (SFR), гальмування та ін. Енергетичний
аспект перемінних Галл пов’язував з інформаційним. Характерною для Галла
є спроба причинного пояснення психічних закономірностей.

Теорії Б.Скіпнера властиве заперечення потреби як у поняттях
нейродинаміки, так і в поняттях проміжних перемінних. Для отримання
позитивного психологічного знання досить буде фіксації функціональних
залежностей між стимулом і реакцією. Філософською основою необіхевіоризм
став операціоналізм Бріджнепа, популярний серед американських
психологів.

2. Цей учений чітко висловив ідею мети в поведінці, узагальнивши свої
дослідження в книзі “Доцільна поведінка у тварин і людини” (1932).
Дж.Вотсоп заперечував мету як марновірство іятроспекціоніста, Едуард
Толмен, залишаючись біхевіористом, підносить мету до рангу головної
категорії своєї психологічної системи. Він указував, що Вотсон мав
справу з двома різними поняттями поведінки: молекулярною — на рівні
фізичних та фізіологічних деталей — і молярною — на рівні цілісного
поведінкового акту.

Поведінка здійснюється доти, поки не досягається мета. Правда, як
біхевіорист, Толмен не цікавився переживаннями тварини в лабіринті, коли
вона шукає мету. Стосовно людини він займав таку ж позицію. Суб’єктивне,
суто особистісне не може бути предметом науки. Описати відчуття
червоного як такого не можна. І все ж до інтроспективної психології
Толмен був менш негативістськи налаштованим, ніж інші біхевіористи, і
включав до своєї системи поняття гештальтпсихології та навіть
психоаналізу.

При цьому в своїх головних позиціях, особливо методологічних, Толмен
прагнув не робити компромісів, хоча поняття проміжних перемінних, тобто
перемінних, що опосередковують стимул і реакцію, є типовим компромісом.
Ці поняття мають виправдати введення ідеї доцільності. Більше того, вони
мають розкрити і зміст мети. Правда, вже в самому стимулі імпліцитно
виступає ідея мети, і тому Вотсон теж був “цільовим” біхевіористом, хоч
будь-що відкидав таку думку. Адже реакцію спрямовано на стимул — у
позитивному чи негативному сенсі, — щоб засвоїти його, перетворити,
зруйнувати або піти геть від нього, в цілому — “зняти” його як стимул.
Толмен лише продовжив вотсонівський аналіз поведінки в цьому напрямі.
Зміна подразника відповідно до мети, природно, вимагала ввести ще цілу
серію перемінних: експериментальних, незалежних та залежних, або
поведінкових. Проміжний процес мав змінюватися разом з
експериментальними перемінними, щоб дати початок поведінковим
перемінним.

Проміжні перемінні по суті виявилися факторами внутрішніми —
фізіологічна структура мозку та явища психологічного характеру. Проте
якби Толмен почав їх вивчати, він став би або фізіологом, або
психологом, що використовує інтроспекцію, тобто небіхевіористом. Тому
він переклав поняття фізіології та психології на мову
абстрактно-поведінкового плану, чим продовжив лінію І.П.Павлова у
винайденні понять, загальних для фізіології та психології, що має велике
евристичне значення. Важливо було побачити нові поведінкові відношення.
Перекласти їх більш конкретною мовою фізіологічних і психологічних
механізмів — завдання, яке стало можливим вирішити лише згодом.

Проте у винайденні цих нових понять Толмен не здійснив фундаментальних
узагальнень. Тільки вони дали б змогу зробити екстраполяцію з однієї
сфери наукового пізнання на іншу і прийти до певних відкриттів. Те, що
запропонував Толмен, виявилось — за суттю і за формою —- старими
“менталістськими” поняттями, такими як “потреби”, або “пізнання”, хоч до
цих слів було припасовано екстранаукове слово — “перемінні”. Відступ від
принципів класичного біхевіоризму виразився також у застосуванні
Толменом поняття “цінність”. Воно передбачає те, що об’єкти мети
розташовуються в порядку надання переваги, який визначається минулим
досвідом індивіда. У своїй когнітивній теорії навчання Толмен твердив,
що організм будує розумне знайомство з проблемною ситуацією.

Труднощі компромісу в досвіді введення мєнталістських понять, обмежені
можливості вивчення складних форм людської поведінки призвели до
внутрішнього розладу принципових поведінкових шкіл. В СРСР це відбулося
порівняно швидко, і рефлексологія безболісно відійшла від магістральної
лінії психології, правда, з утриманням позитивних моментів. У США
поведінковий напрям здійснив тривалу, але малопродуктивну еволюцію,
обмежившись здебільшого дослідженнями процесу навчання у тварин або
ставши опорою соціальних наук. Тобто біологічне та соціальне, на що
первинно розпалося психічне у біхевіоризмі з утратою власне предмета
психології, залишилися непорушними аспектами цього напряму. Останній
виступав ученням, адепти якого намагалися побудувати психологію на
справді наукових (природничонаукових) основах. Ця спроба мала певний
успіх у розкритті характеру нижчих рівнів поведінки. Але при
інтерпретації її вищих рівнів біхевіоризм виявився мильною бульбашкою.

Підсумовуючи теоретичний та практичний внесок біхевіористично
зорієнтованої психології у систему наукових тлумачень психологічної
сутності людської поведінки, слід зазначити, що подальший розвиток ідеї
вчинку в історії психології буде полягати в тому, що людина, що виступає
як засіб і як мета, не розглядається у своїй замкненій визначеності,
проте отримує її з відношення до іншого, хоч вона і намагається зберегти
свою самобутність. Те, що протилежне цій самобутності, є неістинна,
уявлювана, вдавана дія, суто зовнішня форма, яка, проте, істотно корелює
з самобутністю, навіть е її похідною і сама зі свого боку її визначає.
Таке роздвоєння людини на її самобутність, якою вона є в собі, і на те,
чим і як її повернуто до інших людей, визначає її роль. Тоді те, чим є
людина сама по собі, може бути названо її статусом.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.