.

Механізм індивідуалізації психічного. Компенсаційна форма катарсису. А.Адлер (1870 — 1937) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
212 1466
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Механізм індивідуалізації психічного. Компенсаційна форма катарсису.

А.Адлер (1870 — 1937)

Відійшовши від ортодоксального психоаналітичного вчення, Альфред Адлер
спробував побудувати таку психологію, яка б не роз’ятрювала психічне
еклектичною сумішшю біологічного та соціального. Адлер заявив: “Не слід
забувати найважливішого факту, що ні спадковість, ні середовище не є
визначальними факторами. Вони можуть бути тільки рамками або впливами,
на які індивід повинен відповідати згідно з особливостями своєї творчої
сили”.

Пошуки суб’єктивних шляхів, що приводять до внутрішньої єдності
людського індивіда, виразились у формулюванні і розвиткові Адлером так
званої індивідуальної психології. Вона мала підкреслити, зрештою, творчу
активність індивіда і вивести психоаналіз із лабет фаталістичної
передвизначеності людської поведінки біологічним та соціальним
факторами.

Провідну ідею індивідуальної психології щодо моністично-цілісного
тлумачення діяльності організму Адлер сформулював виходячи з принципу
компенсації, що діє на основі закону перетворення потягу на його
протилежність, і встановив кореляцію між поняттями “комплекс
приниженості” і “комплекс переваги”. З цього відношення походить,
зокрема, ідея “чоловічого протесту” з боку жінок (у відповідь на їхню
приниженість як слабкої статі), який виявляється у виборі жінками
чоловічих професій, одягу, у відповідному формуванні інтересів тощо.

Запозичена Адлером у німецького філософа Г.Файгінгера теорія “фіктивної
цілі” стала важливою підвалиною індивідуальної психології. Згадані
комплекси перешкоджають усвідомленню об’єктивного стану речей,
відношень. Життєві цілі, які ставить перед собою людина у таких
ситуаціях, мають фіктивний характер, проте спрямовують її поведінку.
Людина вчиняє неадекватно, не усвідомлюючи цього. В діях на основі
“фіктивної цілі” постає причина неврозу. Усвідомлення неадекватності
таких цілей і відповідної поведінки має ліквідувати невроз.

Ідея “соціального інтересу” як заміна понять класичного фрейдизму —
агресії та лібідо — пов’язується Адлером з метаморфозою “фіктивних
цілей”. Сам “соціальний інтерес” було зведено Адлером до інтересів
індивіда. Характер розкриття людиною суперечностей між ідеалом і
дійсністю становить “життєвий стиль” людини — підсумкове поняття
індивідуальної психології.

Твердячи про активне втручання людини у спрямування своєї поведінки,
Адлер насправді у своїй теорії позбавив людину такої активності,
примусивши її діяти у сплетінні різних комплексів, що заважають
адекватно реагувати на світ. Адлер мав на меті звільнити поведінку
людини від суворої механістичної детермінації з боку фатально
визначаючих її біологічного й соціального факторів, але своїм вченням
про фіктивний фіналом” (примарну доцільність, яка визначає
життєдіяльність) залишився принципово на позиції фаталізму тих або інших
комплексів.

Щоправда, без мети як ідеальної моделі дійсності, на думку Адлера,
доцільна, розумна поведінка неможлива. Але терапевтична заміна новою
фіктивною метою старої не дає пацієнтові порятунку від неврозу. Ідеальна
мета зливається зі свідомістю і саме тому не піддається критиці. В
такому розумінні її можна назвати несвідомою. Те, що не усвідомлюється,
є певним рівнем невідповідності між образом дійсності (зокрема
ідеалізованим) і реальним оточенням індивіда. Адлерівська ідея
“фіктивної мети” є видозміненим тлумаченням ідеалу поведінки, що, як
узагальнення досвіду людини, містить у собі реальні компоненти. Адлер
мав би визначити, що на місці однієї усвідомленої цілі постає інша —
неусвідомлена, і тому “закомплексованість” людини стає перманентною і
перетворюється на своєрідний фатум, безвихідь, порочне коло поведінки.

Проте процес побудови індивідуальної психології як окремого напряму
психологічної думки (хоча й у межах загальної психоаналітичної традиції)
починався з висунення Адлером антитез класичного психоаналізу, які мали
такий вигляд:

1. В основі всієї людської активності лежить одна вихідна рушійна сила —
у напрямку від переживання негативної ситуації в бік ситуації
позитивної, від переживання недостатності в бік переваги, поліпшення,
повноти.

2. Існує потяг здійснити свій специфічний напрям у зв’язку з
індивідуально доставленою унікальною метою або самоідеалом, який хоч і
піддається впливові біологічного та соціального факторів, проте
категорично є творінням самого індивіда. Оскільки існує ідеал, мета стає
фікцією.

3. Мета є лише маревом, завуальованим від погляду індивіда. Це означає,
що вона йому ґрунтовно незнайома і він її не розуміє. Це і є адлерівське
визначення несвідомого: невідома частина поставленої мети.

4. Мета стає кінцевою причиною, ультимативно незалежною перемінною.
Позаяк мета передбачає ключ до розуміння індивідуальної психології, вона
є робочою гіпотезою психолога.

5. Усі психічні процеси формують самостійну організацію в плані мети, як
це трапляється у драмі, яку будують так, що з самого її початку
передбачається певний фінал. Ця структура самостійної особистості являє
собою те, що Адлер назвав стилем життя. Останній міцно вкорінюється ще з
ранніх років. Із цього часу поведінка як суперечливе в собі явище є лише
адаптацією різних засобів досягнення однієї і тієї ж мети.

6. Усі так звані психологічні категорії — різні потяги або протилежність
між свідомим і несвідомим — є лише аспектами єдиної релятивної системи і
не становлять дискретних сутностей і якостей.

7. Усі об’єктивні детермінанти, такі як біологічні фактори та минула
історія поведінки індивіда, набувають відношення до цільової ідеї. Проте
ці детермінанти не діють як прямі причини, а виступають лише як
можливості. Індивід використовує всі об’єктивні фактори у відповідності
до свого стилю життя. Значення та ефективність цих факторів знаходять
своє здійснення тільки у внутрішньому, або психологічному, метаболізмі.

8. Уявлення індивіда про самого себе та про світ, “апперцептивна схема”
індивіда, його інтерпретації — все це як аспекти стилю життя впливає на
кожний психологічний процес.

9. Індивідуальна психологія досліджує індивіда як заглибленого в
соціальність. Адлер з самого початку відмовився вивчати ізольоване
людське буття. Але це було по суті лише декларацією. Будь-які форми
соціальної активності людини зводяться ним до психології індивідуальної.

10. Всі важливі життєві проблеми, в тому числі задоволення потягів,
виявляються соціальними проблемами, а всі цінності — соціальними
цінностями.

11. Соціалізація індивіда не може бути досягнута ціною репресії, а
досягається за посередництва природженої людської здатності, яка, проте,
має бути розвинута. Цю здатність Адлер назвав соціальним відчуттям, або
соціальним інтересом. Оскільки індивід включається в соціальну ситуацію,
соціальний інтерес стає вирішальним у його пристосуванні до неї.

12. Невдале пристосування характеризується зростанням почуття
неповноцінності, занепадом соціального інтересу і перебільшеною
кооперативною метою особистісної переваги. Згідно з цим проблеми
вирішуються за участю самоцентрованого “особистісного смислу”, а не як
об’єктивно виражене завдання “здорового глузду”. У невротика це
призводить до досвіду невдач, тому що він сприймає соціальну
повноцінність своїх дій як свій ультимативний критерій. Психотик діє
навпаки, хоч об’єктивно це призводить також до невдач з точки зору
здорового глузду, тому що він не сприймає ультимативний критерій
соціальної повноцінності.

Порівняно із З.Фрейдом це дійсно був поворот у напрямку психології
особистості. В темряві несвідомого всі люди для Фрейда були трагічно
сірими. Його непокоїла доля людства в цілому, проте він у лісі не бачив
дерев.

Індивідуальна психологія Адлера кваліфікується насамперед як психологія
глибин (або глибинна психологія). Це означає, що та частина динамічної
психології, яка не зупиняється на поверхні реакцій та визнає несвідомий
характер мотивації, в адлерівській психології посідає важливе місце. Для
Адлера несвідоме не було ізольованою категорією. Воно тлумачилось як
частина потягів суб’єкта, яку той не усвідомлює.

Щоправда, глибинну психологію в її основоположній спрямованості та цілях
було сформульовано самим З.Фрейдом, який навіть дав ім’я та метод цій
теорії, а саме — психоаналіз. З.Фрейд, А.Адлер та К.Г.Юпг нерідко
розглядаються як перший тріумвірат у цій новій галузі дослідження. Адлер
та Юнг спочатку співробітничали з Фрейдом, але згодом відокремились від
нього. Важко встановити залежність Адлера від Юнга. Проте глибокий вплив
Фрейда можна знайти майже в усіх працях Адлера, які, проте, для
свідомості останнього розвивались як антитеза фрейдівським.

До якогось часу здавалося, ніби схожість між Фрейдом і Адлером була
більшою, ніж їхні відмінності. Обидва використовували подібні методи,
описували і тлумачили переважно ті ж самі феномени і навіть
використовували аналогічні терміни (навіть за істотної різниці між
фрейдівським лібідо та адлерівським потягом до переваги). Згодом
з’ясувалося, що відмінності були досить фундаментальними і заходили так
далеко, як це тільки можливо в даній галузі досліджень. Зміна одного
елемента призвела до симптоматичної зміни як всієї теорії, так і її
частин.

Ідея цілісності організму, за Адлером, виявляється вже в різних формах
компенсації. Дефекти зору можуть бути компенсовані посиленою уважністю.
Шіллер страждав хворобою очей, проте його поезія багата на зорові
образи. Перехід недостатності у свою протилежність виразився в формулі
“перетворення потягу на його протилежність”. Звідси Адлер вивів поняття
“комплекс недостатності” та “комплекс переваги”. Адлер підмітив єдність
цих явищ, їхній взаємний перехід, що відповідало реальному станові
індивіда, який переживав компенсацію. Почуття переваги може бути
фіксоване лише на базі почуття недостатності.

В цілому це вихідне для адлєрівської психології поняття відображає ті
реальні факти у віковому становленні людини, що пов’язуються насамперед
з юнацьким віком. Але для юнацької свідомості не існує цих двох
феноменів. Вони дійсно можуть існувати, лише будучи неусвідомлюваними.
Усвідомлення їх означає критичність щодо цих образів-моделей дійсності,
а отже й їх подолання. Усвідомлення цих феноменів на шляху освоєння
дійсності є справжнім подоланням неусвідомлюваних форм відображення, що
здійснюється під тиском об’єктивного світу. Індивід, відкинувши одну
модель дійсності як невідповідну, будує іншу як певне ідеалізоване
уявлення про світ. Якщо людина зупиняється на тих чи інших вікових
феноменах і не просувається вперед, це відбивається на її
характерологічних та особистісних рисах. Але таке застрягання на темі
“недостатність — перевага”, неможливість для Адлера вийти на простір
більш широких понять свідчать саме про певний ідеалізм цих теоретичних
конструкцій, і насамперед це стосується його ідеї “чоловічого протесту”.

Відкинувши фрейдівський пансексуалізм, Адлер час від часу зісковзує на
цю теоретичну площину. Так, за Адлером, сила й міць ідентифікуються з
чоловічою роллю, а слабкість і підлеглість — із жіночою. Чоловічий
протест для жінки може виявлятися у виборі чоловічих професій,
формуванні відповідних інтересів. У більш широкому розумінні “чоловічий
протест” є захисною реакцією проти ролі підлеглого. Не важко побачити,
що це досить штучне поняття є дериватом від двох основних.

Почуття недостатності та переваги були далі пов’язані Адлером з його
теорією “фіктивних цілей”. Услід за Файгінгером він твердить, що все
життя побудоване на фікціях, примарних, уявних структурах, які
виявляються неусвідомлюваними детермінантами поведінки. Адлер указує, що
такою фікцією може бути уявлення про “нормальну людину”. Та й уявлення
про недостатність і перевагу підлягають цій же долі. Якщо дорослий
фіксує себе на цілях, не відповідних своєму вікові, можна говорити про
невротичне явище. Як віковий феномен певна ціль є нормальною, а ЇЇ
відсутність може кваліфікуватись як вада розвитку.

Редукуючи ціль до ідеального оперування в теперішній час, Адлер
спробував уникнути докорів у “телеологічній причинності”. З іншого боку,
він бачив в ідеї фіктивної цілі можливість подолати детермінізм
біхевіористичного плану, пояснивши, наприклад, чому ті ж самі обставини
в житті двох індивідів приводять до різних результатів. У характері
постановки та реалізації мети Адлер бачить основу неврозу. На
протилежність вченню Фрейда невроз виявляється результатом не соціальної
чи фізичної недостатності або травми, а постановки та реалізації
фіктивної цілі. Терапевт має привести пацієнта до розуміння фікцій-цілей
як детермінант поведінки. Адлер вважає, що за такого підходу досягається
терапевтичний ефект.

Проте адлерівський терапевт, як і фрейдівський, опинився в порочному
колі. Для Фрейда усвідомлення травми мало привести до звільнення від
неврозу. Також і для Адлера усвідомлення фіктивності мети мало
ліквідувати невроз, але що ж повинен дати невротику адлерівський
терапевт як субституцію зруйнованої фікції? Невже він сам буде
створювати для пацієнта заміну, надавши в його розпорядження нову
фіктивну мету? Адже без останньої доцільна поведінка неможлива. Більше
того, зруйнування такої мети призводить до глибокої психічної травми, до
“переоцінки цінностей”. Створювати нову мету має сам пацієнт. Адже це
справжня творча робота вчинкового характеру з вибором, боротьбою мотивів
і т.п.

Позитивний момент в адлерівській психології полягає у більш рішучому,
ніж у Фрейда, відході від фаталістичної зумовленості поведінки двома
факторами — біологічним та соціальним. Саме Адлер зробив серйозну заявку
на подолання цього двофакторного фаталізму в людській поведінці,
зосередивши головну увагу на утворенні самого психічного, підкресливши
нежорсткий детермінізм у тлумаченні поведінки людини. Тут слід бачити
центральний пункт індивідуальної психології.

Проблема співвідношення свідомого й несвідомого у постановці фіктивних
цілей потребує серйозного коригування. Фіктивна ціль повністю перебуває
на рівні свідомості, її можна вважати несвідомою тільки в тому
розумінні, що вона цілком зливається зі свідомістю, становить її єдиний
предмет і тільки з цієї причини не може бути піддана критиці. Те, що не
усвідомлюється, є лише певним рівнем невідповідності між фіктивною ціллю
та реальним станом індивіда. Усвідомлення має привести до заміни
залишеної фіктивної мети іншою — більш адекватною життєвим умовам
індивіда. Сама ідея фіктивності мети є неточним позначенням ідеалу
поведінки. Виходячи з цього можна сказати, що в самому ідеалі є певна
абсолютизація реальних рис дійсності. Більше того, така абсолютизація як
результат і є таким ідеалом. Отже, мова йде не про фіктивну мету, а про
мету ідеалізовану, що виникає внаслідок певного рівня узагальнення та
абсолютизації певних сторін дійсності. Саме тому що в ідеалі присутні ці
два компоненти (ідеальний та реальний), стає можливим розвиток ідеальної
мети і перетворення її на мету реальну. Сам розвиток ідеалу є його
реалізацією.

Ідея “соціального інтересу”, яка спочатку мала виступити противагою ідеї
агресії (і заміною фрейдівської теорії лібідо), була згодом пов’язана з
метаморфозою фіктивних цілей. Соціальний інтерес, що виростає із
соціальної взаємодії індивідів, мав стати фактором, який сприяє
встановленню різниці між нормальним і невротичним характером, між
потягом до вдосконалення і потягом до переваги, між здоровим глуздом і
“самоцентрованою” раціоналізацією.

Залежно від того, як здійснюється індивідом розвиток суперечності між
ідеалом і дійсністю, можна говорити про “життєвий стиль” людини, про її
творчу самість. Адлер немовби хотів психоаналітичне довести наявність
реальної підстави французького прислів’я “Стиль — це сама людина”. Стиль
життя, створений самим індивідом, це і є найпотаємніша і найбільш
синтетична риса індивіда. Ця самість і є його творчою функцією. Адлер
підкреслює, що людина не є пасивним продуктом біологічних або соціальних
обмежень, котрі входять у структуру її життя. Вона сама себе творить,
використовуючи арсенал своїх здібностей. Створення стилю життя
починається з раннього дитинства і з невеликими корективами здійснюється
в наступні роки. Таким чином, Адлер, не менше ніж Фрейд, але підійшовши
з іншого боку, надав великого значення сімейним обставинам у формуванні
індивідуальних рис характеру. Особливості поведінки, пов’язані з лібідо,
входять у цей стиль життя, але позбавляються Адлером домінуючого
характеру.

Стиль життя, як його висвітлено у Адлера, не є особистісним утворенням,
а тільки характерологічним — як певна стратегія поведінки. Фрейд робив
наголос на особистісних формах. Центральним поняттям Адлера слід визнати
фіктивні цілі, які визначають індивідуальні риси психіки. На противагу
принципу вчинку Адлер висунув “фіктивну ціль”, тобто по суті проблему
ідеалу. Саме цей ідеал є узагальненням особистісних форм поведінки.
Ідеал входить у вчинок, вкорінений в ньому і разом з тим є його
антагоністом, діалектичною протилежністю. Ідеал вічно здійснюється у
безконечному ланцюзі вчинків, є їхньою рушійною силою, їхньою
серцевиною. Невідповідність ідеалу та вчинку приводить до необхідності
нового вчинку. В цьому останньому і здійснюється ідеал.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020