Класифікація основних форм діяльності людини (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

Класифікація основних форм діяльності людини

Діяльність — це специфічний спосіб ставлення людини до світу. Вона
поєднує біологічну, соціальну та духовно-культурну сутність людини.
Діяльність постає як засіб перетворення природи на предмети споживання,
творіння культури.

Характерні ознаки діяльності людини:

> вона діє під впливом тих чи інших мотивів для задоволення певної
потреби;

> вона існує завдяки взаємодії з навколишнім середовищем (інші люди,
предмети; природа тощо);

> обмінюється інформацією з іншими людьми, тобто бере участь у
спілкуванні;

> з самого початку життя людина грається, вчиться, а далі —-працює;

> саме завдяки діям, взаємодіям набуває певного досвіду;

> відчуває вплив умов ужиття як на рівні оточення (мікросередовище), так
і на рівні суспільства (макросередовище);

> діяльність має ціле усвідомлений і цілеспрямований характер.

На основі того, що людська діяльність являє собою систему усвідомлених
цілеспрямованих дій, що передбачає зміну або перетворення навколишнього
світу можна сформулювати таке визначення:

Діяльність — це активна взаємодія людини з навколишнім середовищем,
завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла
внаслідок прояву у неї певної потреби.

Свідома активність людини формується і проявляється у діяльності, яка
відбувається в певній системі відносин з іншими людьми. Результати
діяльності впливають на оточуючий світ, на життя і судьби інших людей.
Діяльність формує особистість людини, яка виражається знову ж в
діяльності. Так, участь у суспільно-корисній роботі дружного колективу
розвиває у людини колективізм, організованість, вміння пов”язувати
власні інтереси з інтересами колективу і суспільства. Розуміння
провідного впливу діяльності на формування особистості А.С.Макаренко
поклав у основу розробленої ним теорії і практики виховної роботи.

Життя людини – це постійна динаміка різних видів її діяльності. Проте в
усій різноманітності діяльностей, які освоює людина протягом життя,
існує три види, що здійснюють найбільший вплив на розвиток її
особистості. Це гра, навчання і праця. Генетично змінюючи одна другу,
вони співіснують протягом всього життя людини.

Гра – це найпростіший вид діяльності, яким оволодіває дитина в процесі
свого розвитку. В ній розпочинається формування людини як особистості,
як суб”єкта діяльності. Її метою є сама процесуальна сторона, а не
практичні результати, які отримуються. Гра є формою прояву активності
дитини, вона виступає як засіб, що дозволяє в доступній формі
оволодівати діяльністю дорослих. Заміщуючи реальні об”єкти певними
символами чи іншими предметами, дитина імітує діяльність, що дозволяє їй
самій стати суб”єктом діяльності.

В перших іграх чітко проглядається керівна роль дорослого. Він розкриває
функціональну роль іграшки. Наслідуючи дії дорослого, дитина починає
гратися самостійно. Ініціатива гри переходить до дитини.

З розвитком дитини змінюються і її ігри. В перші два роки життя вона
оволодіває рухами і діями з оточуючими предметами, що приводить до
виникнення функціональних ігор. В них дитина розкриває нові незнайомі їй
властивості предметів і способи дій з ними. Важливе значення тут має
оволодіння мовою.

Більш складними являються конструктивні ігри. В них дитина починає
осмислювати значення предметів і їх взаємодії. Функціональні та
конструктивні ігри відносяться до розряду маніпулятивних.

У 3-4 роки появляються сюжетно-рольові ігри, які включають дитину у
колективні стосунки. В грі вона розвиває свої психічні властивості.
Спеціально підбираючи ігри, можна цілеспрямовано впливати на розвиток
різних психічних якостей: увагу, сприймання, пам”ять, волю. В
сюжетно-рольових іграх дитина, виконуючи певну роль, привчається діяти
за правилами, що розвиває її дисциплінованість, витримку, наполегливість
тощо. Вони полегшують перехід до якісно нового типу гри – гри за
правилами, де поведінка учасників регламентується певними абстрактними
вимогами.

Перед вступом до школи появляються дидактичні ігри, які наближають
дитину до процесу навчання.

Навчання – це активний процес спрямування діяльності і поведінки дитини
на засвоєння нею суспільно-історичного досвіду людства. Його виділення в
самостійний вид діяльності відбулося в результаті постійного ускладнення
людської праці, застосування більш досконалих засобів виробництва, для
використання яких потрібний великий запас знань, навичок і вмінь. Воно є
своєрідним підготовчим періодом до трудової діяльності і в той же час
основним, провідним типом діяльності для школярів.

Навчання не є простою передачею знань від учителя до учня. Це процес
активного оволодіння знаннями, навичками і вміннями під керівництвом
учителя. Воно повинно мати розвиваючий характер. Повідомляючи учням
знання, вчитель повинен навчати їх спостерігати і думати, виражати свої
думки за допомогою мови. Оволодіваючи знаннями, учні навчаються
самостійно мислити і здобувати нові знання.

Життєвий досвід переконливо показує, що переходячи від навчання до
практичної діяльності чи в галузі науки, чи в галузі сучасного
виробництва, людина утримується на рівні свого часу, якщо постійно
працює над собою, тобто продовжує самостійно навчатися.

Праця — це вид діяльності, спрямований на створення суспільно-корисного
продукту, який задовольняє потреби людей. Метою трудової діяльності є
вироблення предметів, необхідних для задоволення людських потреб. При
цьому зовсім не суттєво чи потрібний даній людині вироблений нею
продукт. Важливо щоб він був потрібний суспільству в цілому. Значить
цілі діяльності людини не визначаються її власними потребами, а
задаються суспільством. Отже, трудова діяльність за своєю природою є
суспільною. Її формують, визначають і спрямовують потреби суспільства.

Будь-яка діяльність є суспільною і за своїм характером. Завдяки
розподілу праці жодна людина не виробляє всього того, що їй треба, майже
ніколи не бере участі у виробництві хоч би одного продукту від початку
до кінця. Таким чином, потреби людини задовольняються не її власною
працею, а суспільством. Характер їх задоволення визначається системою
виробничих відносин, які панують у суспільстві.

Потреби — це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її
існування і самозабезпечення.

Потреби поділяються на групи;

• фізіологічні і сексуальні (у відтворенні людей, в їжі, диханні,
рухові, одязі, житлі, відпочинку);

• екзистенціальні (це потреби у безпеці свого існування, впевненості у
завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

• соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти у
спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній
трудовій діяльності);

• престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх
якостей, у службовому зростанні і високому статусі у суспільстві);

• особистісні (у, самовираженні, у самореалізації (або
самоактуалізації), тобто в діяльному прояві себе як самостійної,
оригінальної, творчої особистості;

* духовні (потреби в нових знаннях про навколишній світ, в самопізнанні,
залученні до наук, мистецтв тощо).

Перші дві групи потреб є первинними і вродженими, чотири інші —
набутими.

Діяльність людини має предметний і духовний характер. Діяльність є
предметною, тому що її результатом є матеріальні предмети. У цих
предметах людина втілює своє розуміння світу, свій розум, властивості,
інтереси, потреби почуття.

Види діяльності забезпечують існування людини та її формування як
особистості. До видів діяльності належать: праця, гра, навчання,
спілкування.

До типів діяльності належать такі, що будуються за ознаками суспільних
відносин, потреб та предметів.

Але жодний тип діяльності не реалізується у чистому вигляді. Наприклад,
праця — це і пізнання, і оцінка, і спілкування.

Кожна людина має свою ієрархію видів і типів діяльності. Загалом,
ієрархія видів і типів діяльності — це, до певної міри, програма життя
людини.

Однією зі специфічних форм діяльності є праця. Праця це процес, що
відбувається між людиною і природою. Перетворюючи природу, людина
перетворює і себе. У процесі праці розвиваються здібності людини, а
також мислення, чуттєве сприйняття світу.

Праця — це цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої вона
впливає на природу і використовує її з метою виробництва матеріальних
благ, необхідних для задоволення своїх потреб.

Але праця — це не тільки процес, в якому люди вступають між собою в
певні виробничі відносини. Вона проявляється в конкретній історичній
формі, має особливий характер і свою організацію. З фізіологічної точки
зору праця — це витрати фізичної і розумової енергії людини, але вона
необхідна і корисна для людини. І тільки у шкідливих умовах праці або
при надмірному напруженні сил людини, в тій чи іншій формі можуть
проявлятися негативні наслідки праці.

Людська праця докорінно відрізняється від «праці» тварин. Най
головнішою відмінністю є те, що людина використовує знаряддя праці,
виготовлені знаряддями праці. Тварина цього робити не вміє.

Ми підходимо до людини з трьома різними вимірами її суті: біологічним,
психічним і соціальним. Під психічним розуміємо внутрішній духовний світ
людини — її волю, переживання, пам’ять, характер, темперамент тощо.

Соціальне і біологічне існують у нерозривній єдності. Біологічне,
природне, можна спрощено назвати системою, «що живе», а соціальне — «як
живе». Але і «що живе» і «як живе» злилися в єдине ціле, в соціальну
істоту на ім’я Людина. Природне функціонування її організму соціальне
зумовлене, залежить від тих об’єктивних історичних умов, в яких вона
живе і які нею ж створені шляхом перетворення навколишнього середовища.

Людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного і
соціального рівня. При цьому людський індивід — це не проста арифметична
сума біологічного, психічного і соціального, а їх інтегральна єдність,
яка є основою до виникнення нового якісного ступеня — особистості.

Особистість — це міра цілісності людини, що включає в себе усю множину
взаємопов’язаних характеристик і елементів.

Головною підсумковою властивістю особистості виступає світогляд.
Особливим компонентом особистості є її моральність.

Мета життя людини розвивається в різноманітних видах діяльності — в
праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і
мистецтвом, в активній суспільній діяльності тощо. При цьому

праця — не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для
того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності,
виявити таланти.

Коли ми говоримо про життя, то необхідно розглянути і протилежне йому
поняття — смерть. З усвідомленням кінцевого людського особистого буття
можна зрозуміти ціль життя, пізнати людину, зрозуміти те, що природа або
Творець створили цю конкретну людину, усвідомити цінність і
неповторність людського життя, тобто бережливого ставлення до неї.

За Арістотелем, справжня мета людського життя — блаженство, яке
називається діяльністю. Діяльність душі пізнавальна. Але пізнання істини
є найпривабливішою з усіх видів діяльності. Діяльність розуму
відрізняється значністю та цілісністю і містить у собі насолоду, яка
підсилює енергію. Саме до такої мети і повинна прагнути людина.

Література

Абульханова-Славская К.А. Деятельность и психология личности.- М., 1980.

Климов Е.А. Введение в психологию труда: Учебник для вузов. – М., 1998.

Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность.- М., 1982.

Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии.- М.,
1984.

Лапін В.М. Безпека життєдіяльності людини. – Л., 1999.

Миченко І.М. Забезпечення життєдіяльності людини в навоклишньому
середовищі. – К., 1998.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *