.

Ідеологія консолідації українського суспільства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
231 1819
Скачать документ

Реферат на тему:

Ідеологія консолідації українського суспільства

І. Історичний вступ до проблеми

Історія України переконливо засвідчує, що боротьба за визнання
національної ідентичності українців та їх право на власну державу в усі
часи була пріоритетною. Першим державним оформленням цих прагнень стала
Київська Русь. З кінця IX століття Руська, земля стала центром,
політичним і територіальним ядром утворення обширної єдиної держави
сусідніх слов’ян. Державна єдність створювала сприятливі умови для
розвитку політичного ладу, економіки і культури. Зростала військова
могутність, внаслідок якої Київська Русь стала заслоном для Центральної
Європи та Візантії від нападу східних кочівників. Ця держава була добре
відома на міжнародній арені, про що засвідчують, зокрема, династичні
зв’язки київського князя Ярослава Мудрого з багатьма
західноєвропейськими дворами.

В ХП ст. могутнім поштовхом для консолідації українського народу стала
необхідність боротьби з татарською навалою. Це завдання було реалізовано
із зміцненням Галицько-Волинського князівства. Об’єднання українських
земель дало змогу нації осмислити себе сильною європейською державою, що
здатна протистояти іноземній окупації.

В 17 ст. український народ знову довів, що має здатність до єднання та
державотворення. Україна перебувала під владою Речі Посполитої. Зростав
феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт. Зокрема після
Люблінської унії 1569р. внаслідок загострення соціальних і національних
суперечностей наприкінці 16-першій половині 17 ст. на українських землях
спалахували народні повстання, які стали провісниками визвольної війни
1648-1654 під проводом Богдана Хмельницького. Колоніальний гніт Речі
Посполитої на українських землях став нестерпним, що дало поштовх до
консолідації українського суспільства. Чимало авторів того часу
змальовують жахливі картини знущань від яких страждали не лише окремі
верстви, а весь український народ, включаючи вище православне
духовенство, православну шляхту, заможне міщанство. Анонімний публіцист
сер. І7 ст., запеклий ворог українського народу, називав це головною
причиною визвольної війни. Він, зокрема, відзначав: «Мусимо визнати, що
велику ненависть підносять і поширюють великі податки, незвичайні
роботи, часті поволовщини, оренди, монополії … які над ними вигадують
урядники, орендарі, економи, котрі хотіли б збільшити прибутки своїх
панів… Спитайтеся у самих же козаків, що спонукало їх до такої
відваги, сміливості, відчайдушності та шалу, і думаю, всі вони, подадуть
великий реєстр кривд, неслушних податків, які терпіли від панів,
комісарів та інших вельможних державців.» Єднання у визвольної війні
різних соціальних верств українського народу пояснюється загальними
інтересами і метою – знищення панування іноземних загарбників. Ще однією
ідеологічною основою консолідації став захист православ’я. Гасло
боротьби «за віру» було дуже зручно використане з початку повстання, як
дуже популярний клич, але вже далі домагання більших прав для
православної церкви було включено до козацької політичної програми.

Новий заклик до консолідації знаходимо в проекти конституції Пилипа
Орлика 1710 р., який знову спирається на православ’я. Пилип Орлик
створив історико-політичний міф про те що першим прийняв християнство
каган «хозарів-козаків», а не князь Володимир Святославович. У такий
спосіб документ заклав історичний пріоритет Української держави,
першість у ній віддавалася козакам. Саме козаки, на думку Пилипа Орлика,
були попередниками Володимира Великого в процесі прилучення українських
земель до європейської цивілізації. Дана схема (хозари-козаки-оборонці
народу на території України) стала підґрунтям ідеї окремішності
руського-малоросійського-українського народу та його природного права на
власну державу.

Кінець 18-го – початок 19 ст. розглядають як епоху українського
романтизму. Ідея єдності українського народу обґрунтовується
необхідністю вивчати і розвивати самобутню українську культуру. Йде
процес формування української національної самосвідомості. Розгортається
широка культурологічна діяльність, захоплення всім українським, наступав
процес відкриття української культури. Виникло в 1823 р. Товариство
Об’єднаних слов’ян, яке пропонує ідею широкої участі народних мас в
реалізації слов’янської федерації, засобом для цього є широка
просвітницька діяльність. Серед української інтелігенції спостерігається
дерусифікація – відроджується українська література. Розгортається
широка етнографічна і видавнича діяльність. В 1837 р. А.Міцкевич у
відкритому листі до галицьких друзів говорить про необхідність
демократизації шляхетського руху, необхідність знайти спільну мову з
селянством , спираючись на ідеї, на героїзацію козацтва. Ці ж ідеї
єднання слов’ян можна знайти і в програмних документах
Кирило-Мефодіївського товариства.

Кінець 19 – початок 20 ст. характеризується новим спалахом національної
свідомості й активності українців. Розпочалася доба становлення
української державності. Ідеологічну основу цього процесу різні
політичні сили розробляли в суміжних схожих напрямках.
Націонал-радикальне крило українського руху вважало, що порятунок треба
шукати не в «генералів та полковників українства», а в «самому народі, в
його молодому поколінню, що разом із небагатою поки що чисельно, але
міцною «духом щирою академічною українською молоддю стримить до світової
будущини». Доба Центральної Ради характеризується закликом населення до
згуртування, організації політичних, економічних, культурних і
національних товариств. Ідеологічна концепція Директорії була розроблена
чіткіше. За основу розбудови держави було взято так званий трудовий
принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам
робітників, селян, інтелігенції і без будь-якої участі експлуататорських
елементів.

Центральні органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес –
свого роду парламент, сформований з делегатів робітників, селян і
трудової інтелігенції.

Взагалі для поч. XX ст. на території України популярними були ідеї
загальної рівності, свободи та національної самобутності.

ІІ. Загально-теоретичний аспект проблеми

Ідеологія українського народу являє собою сталий рівень суспільної
самосвідомості і водночас таку її особливу форму, у якій формулюються і
цілеспрямовано закріплюються загально-національні духовні цінності й
ідеали, тобто певні уявлення про такий можливий і бажаний державний
устрій, який належним чином створює необхідні сприятливі умови задля
оптимального задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб
населення, забезпечує гідні умови життя, праці і відпочинку людей.
Оскільки у нашому ще недостатньо структурованому громадянському
суспільстві соціальні цілі різних прошарків населення значно різняться
між собою, то й ідеологія, за звичай, набуває відмінних типологічних
модифікацій. Тим не менше є і спільні цілі – надкласові, надгрупові,
надетнічні, які консолідують усе населення задля їх успішної реалізації.
В наш час досить актуальними є завдання загальнонаціонального
державобудування, створення надійного економічного підґрунтя задля
закріплення і подальшого розвитку національної самостійності і
політичної незалежності, систематична розробка правових засад входження
Україні до європейських і світових міждержавних структур, становлення й
удосконалення національної автентичності і самодостатності тощо.

Висхідними ідейними принципами консолідації українського суспільства
мають бути загальновизнані прогресивні принципи демократизму,
лібералізму, гуманізму:

* Демократизм передбачає вільне соціально-політичне волевиявлення усіх
верств населення, представників усіх соціальних і етичних угрупувань, що
забезпечується системою правових /і передовсім, конституційних/ законів,
актів і нормативів і проявляється, зокрема, на загальних добровільних
виборах у різні представницькі органи державної влади і місцевого
самоврядування.

* Принцип лібералізму вимагає забезпечувати свободу кожної окремої
людської особистості, в межах демократичних правових норм і законів. Він
включає високу міру економічних, політичних, етнічних, релігійних і
інших свобод громадян. Свобода при цьому співвідноситься із
суспільно-правовими обов’язками перед державою, та відповідальністю
особи за свої дії і вчинки, що залежить від її загальної і професійної
культури.

* Принцип гуманізму орієнтує на взаємоповагу, доброзичливість і
взаємодопомогу людей у громадянському суспільстві, передовсім на
різнобічну допомогу найменш захищеним верствам населення. Його роль у
нашому суспільстві постійно зростає.

На наш погляд ось ці ідейні /ідеологічні/ принципи можуть найбільш
ефективно втілювати у життя передовсім соціально-демократичні і
соціально-ліберальні політичні сили партії і рухи центристського
спрямування. Саме на них покладається в першу чергу історична місія
ідейно консолідувати українське суспільство на сучасному етапі
національного самоствердження. Як зазначив президент України «у державі
повинна існувати ідеологічна домінанта, але не як державна ідеологія, а
як ідеологія державного будівництва. Це однозначно й очевидно. І не
побудовано на абстрактних утопіях, а на природних високих національних
загальнонародних цінностях».

IІІ. Державознавчий аспект проблеми розбудова нації

Розбудова нації це регенерація її ментальних структур і поступове
відновлення основних структурних елементів. Нація – органічне утворення,
подібне своєю організацією до людини: якщо у людини є душа, та у нації є
дещо подібне – інтегральна цілісність, що має назву «дух нації».

За радянського періоду були утворені деякі ментальні структури, що
зберігаються в значних прошарках населення в Україні. Але будучи досить
поверховими, вони з плином часу зникнуть самі. Але на сьогодні вони
існують і можуть становити певну загрозу розбудові національних
ментальних структур. Існують залишки історичної пам’яті, пов’язаної з
ідеологемами й оцінками історичних подій сталінсько-брежнєвських часів.
Механізми нейтралізації таких міфологем потребують значних зусиль і
інтелектуальної енергії з боку носіїв нових форм свідомості.

В аспекті розбудови нації ми починаємо майже з нуля. Знищувані в гулагах
і в ідеологічних заборонах розум і дух нації, її воля дезорганізовані,
не можуть знайти реального політичного виявлення і підпорядковані
стереотипам вторинності, провінційності, несамостійності.
Емоційно-чуттєва сфера демосу дезорганізована економічною нестабільністю
і перебуває під впливом старих стереотипів і схем мислення. В таких
умовах проголошена незалежність може перетворитися у формальність, але й
може стати кроком до пробудження нації.

Українська державницька ідея та політичні процеси.

Українська державницька ідея – це утвердження української нації у своїй
духовній єдності та моральній відповідальності за будівництво незалежної
України; це вироблення нових орієнтирів діяльності всього українства,
нових ідейно-методологічних засад культурно- освітньої праці, нових
принципів формування громадсько-політичних структур і стосунків; це
пошуки реальних шляхів політичного та ідеологічного плюралізму подолання
старих та недавно набутих стереотипів.

Українська державницька ідея – постійні пошуки шляхів до національного
примирення в ім’я Української держави, це вироблення засад і форм
консолідації суспільства, це постійне спрямування до утвердження
інтелектуальної свободи, до відкритого суспільства.

Вироблення і ствердження української державницької ідеї викликає
нагальну потребу єднання представників різних політичних сил, партій і
рухів, українців і представників інших народів, спільної, наполегливої
праці в ім’я незалежності України, кращої долі його народу. Забудемо про
те, що нас роз’єднує, зміцнімо зусилля для побудови економіки відкритої,
держави правової, життя щасливого – це провідний лейтмотив доби.

Сама ідея державності України повинна сьогодні згуртувати всіх: лівих,
правих, центристів, прихильників ринку і бійців за соціальну рівність,
пацифістів і зелених, православних і греко-католиків, усіх віруючих, до
якої б релігій вона не належали.

Саму ж проблему слід було б спрямувати на дослідження України, як
національно-державної спільності, України як етносу, з одного боку,
України як вітчизни всіх, хто оселився на її території, як
етнодержавницького організму – з другого боку.

Важливим складовим елементом національного поступу України є політична
стабільність у суспільстві, відсутність соціальних потрясінь,
громадянський мир як стала ознака мудрості та зрілості нашого народу.
Звідси – плекання розуміння об’єктивних причин складної ситуації в
Україні, розуміння українців, які своєю працею, зваженим словом та
витримкою сприяють становленню та зміцненню нової держави. Це – вміння
не втягувати себе в гострі політичні чвари, зокрема на національному
грунті, та протистояння, що зрештою є виявом моральної та правової
вихованості й свідомості. Потрібно постійно дбати про зростання
політичної відповідальності за побудову молодої української держави.

Потрібно підкреслити, що нагальною потребою доби – є посилення
національного центризму, тобто, подолання крайнощів в етнонаціональному
питанні в усіх його аспектах: забезпечення фактичної рівноправності всіх
етнічних груп України, поєднання міжнаціональної /міжетнічної/
консолідації з демократизацією міжетичних відносин, всебічний розвиток
територіальної, національно-персональної та національно-культурної
автономії, а також визнання та врахування етнонаціональних та
регіональних інтересів, поєднуючи все це з інтересами
загально-національними, всенародними, вселюдськими.

Сьогодні етнонаціональна політика стає за своєю сутністю,
національно-регіональною. Регіональна ж консолідація (не протиставляючи
себе українському центру) дозволяє забезпечити втілення в життя
національних цінностей, наближає до розуміння першочергової ваги
загальнонаціональної ідеї – ідеї відродження України як сталої великої
держави з демократичним порядком та соціально орієнтованою економікою.

Державна регіональна політика повинна бачити кожний регіон у всій
складності історичного шляху формування етносу, місця в територіальному
розподілі праці.

Новітня хвиля національного відродження – це і подолання браку
індивідуальної політичної культури, і підвищення загальної політичної
культури народу, і надання простору для вдосконалення культури дискусій,
культури компромісу і, водночас, непримиренність до політичного
інтриганства. Актуальною є проблема подолання нашої надзвичайно
міфологізованої свідомості, припинення коливань суспільних настроїв,
амплітуда яких досить висока. Це – недопущення завищених соціальних
очікувань, такого способу думання, коли все зводиться до власного
соціального комфорту, соціального утримання та політичного інфантилізму.

Політична культура громадян України, пов’язана з етнонаціональною
культурою, набуває в сучасних умовах важливого внутрішньополітичного
значення.

Слід наголосити, що в розбудові Української держави негативними
чинниками є величезна різниця між культурно-освітнім і політичним рівнем
класів української нації, яка сама собою не має можливості створити
органічно національну цілісність.

Слабкістю політичного соціуму України є широкий спектр політичних сил,
багатоманітність бачення форм суспільного розвитку /від революції до
еволюції/, що виключає монополію будь-якого класу, партії чи руху на
одноосібність та абсолютне лідерство. Третьою причиною внутрішньої
слабкості українського соціуму є політична гіпертрофія –
розполітизування має, коли представники всіх класів і станів з різних
причин почали активно займатися політикою, вважаючи себе фахівцями в
політичній теорії і практиці.

Українська національна ідея – це формування національно-державницької
свідомості українського народу в умовах розбудови держави, докорінних
соціально-еколомічних перетворень. Сам же державницький світогляд має
спиратися на національну та політичну культури, а державницька ідея –
стати основою політико-ідеологічної доктрини українського
державотворення, його методологією.

ІV. Правовий аспект проблеми

Парадоксальна складова суспільної моралі сьогодення полягає в тому, що
наявна ділова і політична активність людей межує з їх
правонеслухняністю. Це в першу чергу пов’язано з проблемою державної
виконавчої дисципліни.

Викривлення управлінської правової та особистої інформації – головний
дестабілізуючий фактор суспільної моралі. Але без високого рівня
правової моралі неможлива стабільна довіра громадян до органів охорони
правопорядку, а в бізнесі – партнерські стосунки. Неможливо, також,
будувати правову державу.

Для того щоб виправити ситуацію, треба вирішити одне з головних завдань
– поставити на належний рівень правову освіту населення.

Правовою освітою повинні займатись практично всі: відомства, неурядові
організації, засоби масової інформації, навчальні та наукові установи,
культурно-освітні заклади.

Навіть в умовах обмежених матеріально-фінансових можливостей в державі
робляться певні кроки для виконання цього завдання. Але щоб повернути
повагу громадян до закону, як до засобу охорони їхніх прав і свобод,
необхідно підкріплювати теоретичну пропаганду реальними прикладами такої
охорони.

Без цього неможливо відродження віри у справедливість права і
правосуддя.

У все ж таки в державі, де панує правовий нігілізм, першочерговим є
підвищення рівня правової освіти, адже саме від правової свідомості
кожного громадянина залежить ставлення громадян до закону та до
виконання закону.

В умовах сьогодення треба домагатися засвоєння необхідного мінімуму
правових знань кожним громадянином, кожною посадовою особою.

Пріоритетним напрямом у роботі має бути правове навчання і виховання
молоді в дусі поваги до закону. При цьому, продовжуючи зміцнювати
навчально-виховну роботу з правових питань у школах, ПТУ, вищих
навчальних закладах освіти, треба більше уваги приділяти молоді, яка
працює, і ця робота повинна проводитись не тільки у державних установах
і підприємствах, а й в інших установах усіх форм власності (можливо,
через безкоштовні консультаційні відділи при місцевих органах влади).

Стосовно викладання правознавства в закладах освіти й особливо в школах
і ПТУ, необхідно добитися того, щоб викладання велося тільки
спеціалістами, які мають юридичну освіту, бо, нажаль, дуже рідко, після
закінчення школи, молодь не орієнтується в правових питаннях і зовсім не
має уявлення як і де можна захистити свої права.

За такого стану правової освіти серед підростаючого покоління не можна
сподіватись на швидке подолання правового нігілізму. Права і обов’язки
людини взаємопов’язані і тому людина, яка не розуміється на своїх правах
навряд чи буде ефективно виконувати свої обов’язки. Це актуально ще й
тому, що сьогодні після школи багато молоді йде працювати раніше, ніж
отримають освіту (а разом і правові знання) в навчальних закладах вищої
школи.

Вихід з системної кризи, в якій опинилася Україна, її функціонування і
прогресивний розвиток як незалежної держави можливий лише шляхом
формування громадянського суспільства, де сама людина має стати метою, а
не засобом державного устрою, де права і свободи фізичної особи повинні
стати осереддям правової системи в цілому. При цьому необхідно
пам’ятати, що проголошуючи права і свободи людини, держава повинна
гарантувати їх здійснення не тільки юридичними, але й політичними,
економічними і соціальними засобами.

1 Л.Кучма. /В кн. «Українська національна ідея і сучасність», с. 3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020