Ідеологеми несвідомого: політико-економічний вимір соціопсихологічних трансформацій суспільства (реферат)

Реферат на тему:

Ідеологеми несвідомого: політико-економічний вимір соціопсихологічних
трансформацій суспільства

Політико-економічні, світоглядні, технологічні трансформації суспільства
завжди є соціальною революцією, в якій би формі вона не відбувалася.
Однак вона завжди буде безуспішною, якщо не забезпечити зрушення в
масовій свідомості, у моделях індивідуальної і суспільної культури.
Домінування, панування і підкорення в суспільних і міжлюдських
відносинах обов’язково породжує репресивну свідомість і
конфліктно-агресивне несвідоме в індивідуальній і масовій психіці,
примітивізує вітальні потяги людини. В індустріально розвиненому, а тим
більше у «перехідному» суспільстві, індивід стає об’єктом тотального
адміністрування, задовольняючи свої потреби лише як деякий об’єкт
маніпуляції з боку держави.

Формується «одномірна структура людського існування і мислення»
(Маркузе), чий протест проти різних форм соціального і психічного
відчуження не має опозиційного характеру. Ця «одномірна структура» не
тільки змушує людину до чітко визначеного типу поведінки, виробляючи
відповідний різновид свідомості, а й формує однотипні фізіологічні
реакції, потреби і потяги. Виникає регресія ментальної активності до її
примітивних форм, формуються конформістські стереотипи поведінки.
Наслідком цього є вивільнення деструктивної енергії біологічних
агресивних інстинктів, які відіграють значну роль у політичному житті
сучасних індустріальних суспільств.

Технічний і культурний прогрес може супроводжуватися або посиленням
репресивного тиску держави, що призводить до зростання загального об’єму
інстинктивної агресивної енергії, або тривалою десублімацією, яка не дає
змоги людині й людству повернутися до архаїчних й примітивних щаблів,
надаючи можливість переходу до менш репресивної форми цивілізації. Це
стає помітним у процесі пом’якшення боротьби за існування, у зростанні
гуманізованих потреб і не репресивних потягів.

Явище панування (репресивне пригноблення політико-економічними
інститутами суспільства свободи людини) можна розглядати як нейтральний
феномен, характерний для всіх розвинених країн світу. «Явним політичним
вираженням нейтралізації панування є зростаюча надійність у розвинутих
країнах політичних партій, які раніше перебували в опозиції одна до
одної, у стратегії, цілях, уніфікації політичної мови і політичних
символів» [1].

Гігантський розвиток виробництва в сучасному світі, науково-технічний
прогрес, який трансформує психо-біологічну природу людини, використання
в цих умовах адміністративної маніпуляції суспільної поведінки людини
розглядаються соціально орієнтованим психоаналізом на засадах боротьби
між інстинктом до життєвого плідного розвитку, до творчої свободи
(Еросом) і руйнівним інстинктом до агресії, руйнації (Танатосом).

На відміну від психоаналізу Фрейда, ця боротьба не розглядається як
вічна і неминуча. Антагоністичні відносини панування одних соціальних
груп над іншими спричинені не стільки науково-технічним прогресом,
скільки специфічною суспільною організацією праці. Тому є важливим
питання про необхідність змін у характері праці для усунення відчуження
людини.

У процесі усунення «відчуженої праці» репресивна структура інститутів
має зазнати докорінних змін: інстинктивна енергія стає вільною і прагне
перетворити лібідні відносини в універсальні. Виникає потреба перемогти
репресивні руйнівні інстинкти і потяги людей, знайти їхні
біопсихологічні потреби. Боротьба проти експлуатації, пригноблення,
трансформаційні перетворення в суспільстві є прямо залежними від
докорінних змін у психобіологічній природі людини. Психоаналітична
теорія є, з одного боку, психологічною частиною політичної науки, а з
іншого — надає можливість зрозуміти приховану сутність певних
вирішальних тенденцій у сучасній політиці.

Створення нерепресивної цивілізації пов’язане зі зміною потреб людини,
що, з одного боку, набуватимуть більш творчого, плідного характеру, а з
іншого супроводжуватимуться десублімацією агресивних інстинктів. У цьому
якісна відмінність між вільним і невільним суспільством. Мається на
увазі можливість реалізації, коли праця стає грою, де навіть соціально
необхідна праця може бути організованою гармонійно, відповідно до потреб
людини. Практика дослідження людської психіки, зокрема й психіки
душевнохворих, особливо в період значних соціальних потрясінь, свідчить
про те, що корені патологічних відхилень у поведінці людей найчастіше в
соціальному оточенні. Неомарксистський психоаналіз концентрує увагу на
темі людської самотності і відчуження між людьми, виявляючи тяжкий
розлад та

психологічну деформацію особистості в період «раннього», «перехідного» і
«пізнього капіталізму». Діяльність, прагнення і потяги людей у
товарно-фетишизованих відносинах виявляють несвідоме прагнення приховати
дискомфорт, спричинений «згортанням» особистого Я, звуження сфери
особистих інтересів, зникненням тотожності з самим собою внаслідок
зовнішньо нав’язаних ідеологій. «Антена на кожному будинку, приймач на
кожному пляжі, музичний центр у барах та ресторанах, — у всьому цьому
можна почути крик відчаю: не залишитися б одному, не відірватися від
більшості, не виявитися приреченим на ненависть, на безплідні мрії про
власне Я. Цей крик підхоплюється з натовпу, і навіть ті, хто не має або
прагне власного Я, є засудженими» [2].

Культура є зведеною до рівня комерційних стандартів, культурні цінності
стали предметом купівлі-продажу, ідеологічної маніпуляції, і ті з них,
які не здатні забезпечити прибуток, руйнуються; життєдіяльність людини
стала чужою і фальшивою щодо природних потреб. Вона перетворюється на
певні стандарти, які створюються і нав’язуються чужим, відчуженим
безособистісним середовищем. Проблема впливу мови на ставлення суб’єкта
до себе стає питанням про ставлення суб’єкта до суспільного буття.

У зв’язку з цим необхідно розрізняти поняття «психологічно
неусвідомлене» та «ідеологічно несвідоме». Таке розрізнення ґрунтується
на теорії товарного фетишизму: реальні соціальні відносини між людьми
набувають фантастичної ілюзорної форми відносин між речами. Ідеологічно
несвідоме — це сфера хибної свідомості, яка породжує ілюзорні, хибні
уявлення про істинні історично-суспільні та міжіндивідні відносини. Воно
відображає саме відсутність знання про справжні, реальні причини
суспільного розвитку, а отже, є підґрунтям існування хибних, ілюзорних
уявлень, бажань, прагнень.

В наших переживаннях завжди присутні елементи, які неусвідомлюються і
які є деформованими, неадекватно відображаючи зовнішній реальний світ,
витісняючись із сфери свідомості (обмовки, сновидіння, помилкові дії
тощо). Однак під цими деформаціями часто виявляється інша реальність.
Співіснують дві взаємодіючі сфери: одна з них — та історія, яка
відображається у сучасності, у свідомо пережитих фактах, біографії; інша
— історія неусвідомлена, витіснена, але яка постійно проникає в сучасне.
Незнання, похибки — це витіснення, які виникають внаслідок взаємодії цих
двох історій: усвідомленої та несвідомої. Психоаналіз підтверджує ідею
Маркса про те, що «свідомість», тобто уявлення, цілі потягів, моральні
ідеології тощо, відзначається суспільним буттям. Економічна структура
суспільства не прямо і безпосередньо впливає на ідеологічну систему, а
через опосередковані соціально-психологічні фактори, через відносини в
сім’ї тощо. Водночас існує зворотний активний вплив психологічного
фактора на економічний базис суспільства. Економічні відносини виявляють
екзистенційні відносини між людьми.

Зміни у формах власності на засоби виробництва є значними факторами
індивідуального і суспільного розвитку, однак вони ще нічого не
вирішують, якщо не використовуються для розвитку та задоволення свободи
мислення індивідів. У цьому випадку вони просто зведуться до нової форми
підкорення людей, їхньої психіки та поведінки. В індустріальному
суспільстві психіка людини відрізняється значною суспільною пасивністю
та орієнтацією на цінності ринку, людина виконує насамперед соціальну
роль споживача. Іншою роллю є роль торговця, яка виходить за межі
економічної підсистеми. Сама людина перетворилася на товар і розглядає
своє життя як капітал, який необхідно вигідно вкласти. Якщо вона цього
досягла, її життя має сенс, а якщо ні — вона невдаха. Її цінність
визначається попитом, а не людськими якостями. Тому її психологічна і
соціальна самооцінка залежить від зовнішніх факторів, обумовлених
ринково-споживацькою орієнтацією суспільного управління. Наслідком є
споживання як ідеал життя; у людини немає потреби розвивати своє
унікальне «Я», оскільки ідеалом є особистість як система задоволених
бажань, які постійно стимулюються і спрямовуються економіко-політичною
та ідеологічною системами. Внутрішня пасивність людини в індустріальному
суспільстві — характерна і патологічна риса, що призводить до
добровільного самопідкорення панівним ідеологемам та конформізму,
відчуття нестачі у накопиченні і споживанні пропонованих благ, що далі
призводить до хронічної депресивності.

На цьому фоні зростає розрив між церебрально-інтелектуальною функцією та
афективно-емоційними переживаннями, між думкою та почуттям, розумом і
пристрастями. Розум постає із поєднання раціональної думки і почуття.
Якщо ці дві функції є розірваними, мислення деградує до шизоїдної
інтелектуальної діяльності, а почуття перетворюються в невротичні потяги
і бажання. Руйнація між думкою та афектом призводить до хронічної
шизофренії в соціальних орієнтаціях та психічних сприйняттях. У
суспільних системах виявляються риси пізньоіндустріальної цивілізації:
централізація і регламентування приходять на зміну індивідуальній
економіці та автономії, конкуренція організовується і раціоналізується;
існує загальне панування економічної і політичної бюрократії; населення
уніфікується за допомогою засобів масової комунікації, індустрії розваг
і виховання. Якщо ці засоби виявляються ефективними, тоді стає можливим
для суспільного управління гарантувати в юридично-конституційних
постановах демократичні права та інституції, без небезпеки використання
їх проти панівної системи. Принципи споживатцтва і виробничності
пропагуються панівними ідеологемами як найприйнятніший для людини
«принцип реальності», стають підвалинами соціально-етичних систем.

На високому щаблі індустріалізації технологія і техніка, які
застосовуються в економічних процесах, є більше, ніж будь-коли раніше,
інструментами соціального і політичного контролю. Задоволення
матеріальних і духовних потреб здійснюється за допомогою наукової
організації праці, наукового керівництва підприємствами і визначення дій
і зразків поведінки, які стають ефективними поза процесами праці та
преформують індивідів згідно з панівними суспільними інтересами. У
розвиненому індустріальному суспільстві ця преформація є раціональною,
тобто це маніфестація технологічної необхідності та самої виробничності;
вона супроводжується зростанням комфорту та життєвого рівня населення. І
зі зростанням технічного прогресу виникають відчутні переваги,
суспільство може покладатися на міць економічного апарату та у звичайних
умовах не застосовувати насильницьких засобів для примусу і підкорення.
Необхідно нагадати думку Маркса, що природні закони суспільства є
вираженням сліпих та ірраціональних процесів капіталістичного
виробництва, соціалістична революція повинна забезпечити емансипацію від
цих законів. На противагу цьому, ревізіоністи вважали, що суспільні
закони є природними законами, які гарантують незворотний розвиток до
соціалізму [3].

Досягнення сучасної культури і цивілізації створили передумови для
поступової ліквідації пригноблення свободи людини у соціальній і
психічній сферах. Створено такий рівень виробництва, за якого
задоволення людських потреб і кількісно, і якісно може бути здійснене
без тих жертв, до яких змушує індивідів «принцип виробництва».

?????Виникає можливість рішучого зменшення робочого часу (за умови
адекватного зменшення пропагованого системою культу споживання як мети
життя, а також можливість поєднання праці та ігрової творчої діяльності,
виробництва і насолоди). «Солідарність замість конкурентної боротьби,
творча чуттєвість замість її пригнічення» [4]. Репресивна культура і
принципи експлуатаційного пригноблення людини людиною не є вічними і
втрачають свій необхідний характер внаслідок зростання суспільного
виробництва, його технологізованої модернізації, що є запереченням ідей
класичного психоаналізу про те, що свобода від пригноблення є здобутком
тільки несвідомого, елементарних біопсихічних явищ.

Усі репресивні тенденції виявляють свій нерозривний зв’язок з формами
панування та пригноблення, які мають класову природу і зменшують свій
вплив в умовах міжкласової інтеграції та конвергенції. Однак у зв’язку з
тим, що наслідком збоченої компенсації за постійні відмови людини від
самореалізації своєї особистості, пригноблення свого власного «Я» за
допомогою репресивної культури, є готовність і схильність пригноблювати.
Ця обставина обумовила долю усіх соціальних революцій проти репресивних
суспільств та їхньої культури.

Навіть після успішної соціальної та економіко-політичної революції,
еволюційних трансформацій, у переможців виникає усвідомлення
необхідності панування на «більш високому щаблі», і революція зазнає
поразки в момент найзвитяжні-шого тріумфу — панування відновлюється і
розвивається далі: «Чи немає поряд з історично суспільним термідором, що
виявляється в усіх революціях минулого, також психічного термідору;
можливо, революції не тільки зовнішньо знищуються, повертають назад і
зводяться на ніщо; вірогідно, що в самих індивідах діє динаміка, яка
внутрішньо заперечує можливе звільнення і задоволення?» [5].

Справа в тому, що капіталізоване суспільство разом з відповідною йому
матеріально-духовною культурою настільки глибоко проникає в структуру
вітальних потреб людини, у сферу несвідомого психічного життя, що людина
формує його внутрішню подобу, проводячи боротьбу проти свободи на догоду
панівній системі; блокуючи природний потяг до неї. Модернізація
виробництва і соціального управління в сучасному
«пізньо-капіталістичному», «постіндустріальному» суспільстві сприяє
ненасильницькій («толерантній») боротьбі з виявами протесту проти
вироб-ничної відчуженої праці («принципу виробнич-ності»), отоварення
особистості (суспільного фетишизму), всеохоплюючого засилля
бюрократизованої влади («додаткового» і « надпригноблен-ня»).

У зв’язку з цим на ментальному рівні людини відбувається розщеплення
психоемоційної сфери на репресивний розум і несвідому домінанту, які
мають однаковий рівень активності. Уява постає як фундаментальний
ментальний процес, котрий має цінність як такий, незалежно від того, як
будуть поціновані його продукти з позиції репресивної частки розуму.
Такий симбіоз раціонально-несвідомої єдності залежить від того, як уява
зберегла свободу, ухилившись від слугування   споживчому   «принципу  
реальності», щоправда, за рахунок визнання продуктів діяльності свободи
ілюзорними. Здатність до фантазії, уяви має можливість протистояти
експлуатаційній реальності і гнобленню через порівняння існуючої
реальності із власними втраченими, але не знищеними, витісненими в
несвідоме можливостями, реалізація яких передбачає постання свободи,
денонсацію пригноблення і панування.

Істинна цінність уяви стосується не тільки минулого, а й майбутнього —
форми свободи і щастя, до яких вона закликає, вимагають звільнення
історичної реальності. Вона не тільки поєднує раціональні й несвідомі
форми психічного, а й спрямовує їх на реалізацію в соціумі того змісту
фантазій та утопій, які у буденній «одномірній» чи «репресивній»
свідомості здаються найбільш фантастичними та утопічними, саме внаслідок
невідповідності пропагованій ідеологіями картині реальності. Розвиток
цивілізації сам пропонує мисленню розуміння (в еволюційній чи афективній
формах) необхідності ліквідації і трансформації економіко-ідеоло-гічної
реальності, невротичної за суттю, з її принципами виробнич-ності,
ідеалом споживання, товарним фетишизмом та репресивним, потенційно
шизоїдним типом раціональності. Тому вимога реалізації утопії (як
протилежності існуючого панівного типу соціального і психічного) вже не
є утопічною, а, навпаки, виявляє «кінець утопії» [6].

Істина фантазій є нескінченно вищою від «репресивної істини»
індустріального суспільства. «Соціальна фантазія» зберігає свої позиції
в психіці людини, які набувають особливого значення, коли постає питання
про альтернативу існуючому соціально-економічному устрою, про прорив за
межі «континууму панування». Соціальна фантазія з позиції конструювання
соціальної реальності не є суто вітальною насолодою, грою, як це
виглядає з позицій панівної ідеології, а навпаки, як образ нової
гармонії частини і цілого, бажання і здійснення, щастя і розуму.
Соціальна фантазія ґрунтується на тому, що «утопію» існуючих систем є
можливим і необхідним здійснити, що за ілюзорністю фантазійних образів
приховується реальний досвід переборення людиною і людством ворожої її
дійсності.

Г. Маркузе відзначає, що нові можливості полягають саме в тому, що вони
дають змогу царству свободи з’явитися і в царстві необхідності, — у
праці. «Ми повинні пам’ятати про можливість руху і постання соціалізму
не лише від утопії до науки, а й від науки до утопії» [7].

Перепоною для здійснення «можливого» є існуючий тип панівних психічних,
а відповідно, соціальних потреб у поведінці людини, які формуються і
відновлюються апаратом суспільно-ідеологічного управління. Тому поряд з
трансформаціями виробничо-економічної та політичної систем обов’язково
має відбуватися трансформація потреб людини.

Є необхідним формування і розвиток «вітальних потреб у свободі», нової
антропологічно-психологічної структури людини, яка передбачає якісно
інший спосіб існування людей. Саме неперервність розвинутих у
репресивному суспільстві і задоволених у ньому потреб є тим, що знову і
знову відтворює репресивне суспільство в самих індивідах. Навіть у
соціальних революціях індивіди відтворюють репресивне суспільство,
відштовхуючись від панівного типу потреб, і це є саме тією
неперервністю, яка перешкоджає стрибку від кількісного споживчого до
якісно вільного суспільства. В умовах сучасного індустріального
суспільства продуктивні сили досягли такого рівня розвитку, за якого
вони фактично самим своїм існуванням вимагають нових потреб, які б
відповідали їхнім можливостям.

У ранньому капіталізмі основною рушійною силою, яка породжує
суспільно-психологічні зміни і зрушення, є економічна криза, виражена в
боротьбі праці і капіталу. У ранньокапіталістичному соціумі участь у
формуванні суспільної думки є недостатньо поширеним привілеєм, тому
економічні відносини і класова структура фактично визначають рівень і
характер розвитку суспільної свідомості. Розвиток суспільства визначив
зсув акцентів з економічної на інші сфери соціальної системи. Відповіддю
на економічну кризу стало зростання державного втручання в економіку,
зростання державної «інтервенції» у прагненні уникнути цих криз, що
збільшувало силу і значення держави.

Індустріально розвинений «пізній капіталізм» характеризується державним
регулюванням не лише економіки, а й інших сфер суспільного життя.
Постійне розширення державних повноважень на противагу суспільству,
перенесення на державу недержавних функцій на економічному рівні
призводить до певних криз, причиною яких є нездатність держави примирити
різні, зокрема конфліктні, інтереси приватного капіталу,
ірраціональність якого не сприяє солідаризації організованого
суспільства. На рівні соціальної інтеграції це виявляється в «кризі
легітимації» [8].

Якщо держава не здатна запропонувати стратегію примирення конфліктних
інтересів, якими прагне керувати, то вона втрачає легітимність в очах
населення і виправдання її існування є досить проблематичним для
більшості верств населення. Виходом з цієї кризи є інтеграція основних
соціальних і класових інтересів у панівну ідеологічну систему,
забезпечення за рахунок індустріального виробництва і технологічного
розвитку зростання матеріального добробуту і рівня суспільного
споживання, досягнення рівномірного розподілу суспільного продукту.

Неминуче зростання споживацької психологічно-соціальної орієнтації у
цьому випадку переміщується в культурну сферу — як явище «мотиваційної
кризи». Це криза людської мотивації, зацікавленості людини у соціальній
системі як такій. Вона відбувається на рівні соціальної інтеграції,
спричинена зростанням влади держави і технократичного контролю, які є
необхідними для управління економічними і легітимаційними кризами. Праця
стає щоразу рутиннішою і бюрократич-нішою. Владна бюрократична держава
пригнічує можливість корисної участі людини у процесі прийняття рішень,
руйнуючи сутність демократичних інституцій.

Протилежністю державно-ідеологічного панування є розширення сфери
суспільної дискусії, перетворення деполітизації свідомості людини і
соціальних груп. На соціально-психологічному рівні ідеологія фактично
ототожнилася з невротичним станом індивіда, коли порушення психічної
діяльності останнього створює перешкоди для усіх різновидів його
спілкування з іншими людьми. «Індивідуальним прообразом ідеології є
невротичний розлад, на прикладі якого досліджується механізм порушення
комунікації» [9].

Завданням суспільства є пошук визначення життя відповідно до потенціалу
потреб людини та об’єктивних можливостей їх задоволення.

Критична соціальна і психологічна теорія повинна з усією неупередженістю
встановлювати та узагальнювати приховані інтереси соціальних груп,
конкретизуючи їх, визначаючи, які з них деформують суспільну
комунікацію, патологізують психіку, перешкоджаючи досягненню консенсусу.
Виявити, які сфери економіко-політичного устрою продукують «хибну
консенсуальність» у формі «ідеологічної інтеграції», призводячи до
витіснення в несвідоме реальних соціальних протиріч, результатом чого
стають індивідуальні психози і соціальний невротизм.

Економічне виробництво і соціальне управління, виходячи з цих завдань,
мають ґрунтуватися на нових цінностях. Для цього є необхідною «революція
революції» [10].

Суспільним змінам, соціальній революції має передувати революція в
людині, радикальна зміна структури потреб і системи технології
виховання. Є необхідною трансформація потреб, яка стала вирішальним
фактором стабілізації, увічнення та відтворення агресивного і
репресивного суспільства. Під її впливом людина розглядає світ,
цінності, саму себе та інших людей як товари для обміну, як матерію
панування. Мають бути трансформованими не тільки соціальні й
політико-економічні інститути, а й тоталітарні форми традиційної
культури, котрі сприяють ідеологічному посиленню соціальної амнезії,
споживчому ірраціоналізму та дегуманізованому фетишизму споживацтва.

Література

Marcuse H. Five Lectures: Psychoanalysis, Politics and Utopia. — L.,
1970. — P. 16-17.

Marcuse H. Kultur und Gesselschaft. Bd. 2. — Fr. a. M., 1970. — S. 92.

Marcuse H. Kritik der reinen Toleranz. — Fr. a. M., 1993. — S. 129.

Marcuse H. Ideen zu einer kritiscen Theorie der Ges-selschaft. — Fr. a.
M. — S. 190.

Marcuse H. Psychoanalyse und Politic. — Fr. a. M., 1994. — S. 47.

Marcuse H. Das Ende der Utopie. — Fr. a. M., 1995. — S. 149.

Marcuse H. Psychoanalyse und Politic. — Fr. a. M., 1994. — S. 70.

Habermas J. Legitimationsprobleme im Spatkapita-lismus. — Fr. a. M.,
2003. — S. 105.

Habermas J. Luhmann N. Theorie der Gesellschaft oder Sozialtechnologie.
— Fr. a. M., 1971. — S. 120 — 121.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *