.

Християнське вчення про смисл людського життя (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
312 2109
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Християнське вчення

про смисл людського життя”ПЛАН

Вступ

1. “Демократія духу” і ідея Царства Небесного

2. Основи християнської віри. Відкриття особистості і свободи

3. Духовні і моральні проблеми Нагірної проповіді

3.1. Протиріччя між Духом і світом

3.2. Парадокси християнської моралі

3.3. Нові критерії обраності

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Психологія дослівно перекладається як вчення про душу, з чого можна
зробити висновок, що вона займається душею. Однак, якщо це сказати
сучасним психологам, то можна лише викликати в них обурення, оскільки
саме поняття душа в сучасній психології відсутнє, хоча деякі з
психологів знову починають про неї згадувати. Знаменно, що хоча сучасна
психологія відкинула поняття душі, вона, однак, не змінила своєї назви.
Це обумовлено історією, від якої неможливо відхреститися. Ця історія
розпочалася ще задовго до того, як виникла так звана наукова психологія,
яку в загальних рисах можна визначити як науку про поведінку людини,
причому, в міру розвитку, вона все більш цілеспрямовано звертається до
людських вчинків. Через саме цей напрям розвитку – акцентування на
важливості вчинків – психологи несвідомо заторкають ті сфери, якими вже
віддавна займаються філософи, вивчаючи душу людини.

Психологія як наука розвинулася з філософії. Перші психологи з’явилися в
середовищі філософів, які порушували психологічні проблеми й займалися
питаннями душі. З бігом часу більше уваги стали приділяти фізичному
виміру людини, що відобразилося в біологічних течіях, які й досі мають
вплив на деякі сучасні напрями психології. Останнім часом розглядається
типово людська поведінка, тобто свідома й така, яка формується на основі
власного рішення, що відобразилося в екзистенційній психології.

Психологію традиційно визначають як науку, яка описує та пояснює
поведінку людини. А отже, вона повинна бути збагачена знаннями про драму
людського буття, яка розігрується на сцені світу і в полі присутності
Бога. Багатостороння психіка людини, функціонально пов’язана з тілом,
розкривається в широкій гамі почуттів, практично необмежених можливостях
пізнання та вільній людській волі, найвищим виявом якої є релігійний
акт. Релігійні дії стверджують гідність особи й водночас мотивують її до
контактів з іншими людьми.

Зараз все більше ставиться питання про сенс людського життя. Набувають
значення такі поняття, як відповідальність, любов. Спостерігаємо також
зв’язок між дотриманням моральних норм і здоров’ям у широкому значенні
цього слова. Що найважливіше – теперішня психологія не лише нагромаджує
знання про людину, але й, водночас, виробляє особливі методи й способи
допомоги людині, яка такої допомоги потребує.

Релігія, як один із факторів формування світобачення про сенс людського
життя, заслуговує на серйозні дослідження психологів-науковців. І так як
ми живемо у країні, в якій більшість населення сповідує християнську
віру, то постає актуальна необхідність у дослідженні, в першу чергу,
саме цієї релігійної течії – у дослідженні християнського вчення про
сенс людського буття. При дослідженні даного питання ми будемо в першу
чергу звертатися до безпосереднього джерела християнської віри – Біблії,
а також до аналізу поглядів різних науковців: психологів, філософів,
релігієзнавців у сфері догматів цієї релігії.

1. “Демократія духу” і ідея Царства Небесного

Раннє християнство свої соціальні уявлення зв’язувало з ідеями рівності
всіх перед богом, справедливості і милосердя, з уявленнями про право
усіх на свободу і щастя, хоча б і в потойбічному житті. Це -основні ідеї
християнства. Поруч із ними стояли добре відома нам ідея месіанства й
есхатології. Цілком природно, що вони були співзвучні з мріями рабів і
незаможних вільних громадян1 .

Дійсно, християнство торкнуло струни, що повинна була знайти відгук у
незліченних серцях. Загальновизнаному почуттю, що люди самі гріховні в
загальній зіпсованості, християнство дало ясне вираження у свідомості
гріховності кожної окремої людини; у той же час у жертовній смерті свого
фундатора християнство створило легко зрозумілу форму внутрішнього
порятунку від зіпсованості світу, розради у свідомості, до чого усе так
жагуче ринулися.

Християнство вчило любити і цінувати в людині не його зовнішні атрибути,
не його гідності, а його душу. Це було воістину нова, якщо не
революційна в тій історичній ситуації ідея: у тому світі особистість
мала значення тільки як частину роду, держави. Християнство очистило
душу від усього випадкового і показало її безкінечну красоту і цінність.
На наш погляд це – одна з причин популярності християнства. ( Ми вже
говорили про ту масову втечу зі світу зовнішнього у світ внутрішній).
Відчаявшись у матеріальному світі будь-яка людина, будь він раб або
вільний, міг розраховувати на знаходження свободи духовної, на
особливий духовний стан.

Християнство вчило, що все дурне в житті – є похідне гріху, найглибшого
розкладу особистості, що трапляється, якщо ця особистість відступає від
божественного закону. Таємниця цінності кожної особистості полягає в
тому, що “ми тепер діти божі” (Іоан. III, 2). Це навчання про
причетність людини до божества, що було ще у Платона, у християнстві
стало життям і підняло самосвідомість людини на небувалу висоту,
відкривши йому світлі перспективи майбутньою заповіддю: будьте
досконалі, як зроблений Батько ваш.

Але будучи радісною звісткою для кожної окремої людини, вчення Христа
говорило про порятунок і усього світу. Страждає не тільки людина; “уся
твар совокупно страждає і мучається” (Рим. VII, 29). Тому порятунок не
тільки в тому, що рятується кожна окрема людська душа, а в тому що
рятується кожна твар. Цей новий порядок речей, новий рід буття і
відношень у Євангелії зветься Царства Божого або Царства небесного.

Царство Небесне, ідеальний, божественний світ, існує від сторіччя, але
людина може, якщо хоче , ввійти в нього, приклавши для цього особисті
зусилля; ще при житті він може з’єднатися у своїй душу з об’єктивним
Царством Божим, прийнявши його в себе, у той час як в інших людях, у
усьому світі Царство ще не здійснилось1 .

2. Основи християнської віри. Відкриття особистості і свободи

Людина створена Богом по “уяві і подобі Божій”, тобто є особистістю, що
володіє свободою і творчою спроможністю. Свобода особи пов’язана з тим,
що вона втілює в собі надмирний дух, що відбувається від Божественного
Духа. Вся подальша історія розглядається християнством як історія
возз’єднання людини з Богом.

Старий Завіт виражає зовнішній зв’язок між людиною і Богом, здійснювану
через закон (закон регулює зовнішні відношення, зовнішнє буття людини).
Власне християнство починається з Ісуса, що дає Новий Завіт і відновлює
внутрішній зв’язок людини з Богом.

Вищою релігійною ціллю християнства є порятунок. Специфіка
християнського розуміння порятунку виражається в догматах триєдності і
Боговоплощення. Бог споконвіку має три рівноцінних особи (особистостей)
– Батько, Син, Дух Святий – об’єднанні єдиною божественною сутністю
(“природою”) і маючі єдину волю. При цьому християнське богослов’я
потребує “не змішувати осіб і не розділяти сутності”. Рятівником
(Христом) виступає одне з осіб єдиного Бога (Бог-Син). Бог-Син
втілюється в людську природу і стає Ісусом із Назарета, щоб спокутувати
первородний гріх. “Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом”,
говорили Батьки Церкви (правда, людина покликана стати не Богом “про
природу”, а “Богом по благодаті”). Порятунок жадає від людини духовних
зусиль, і , насамперед віри, але самостійно спастись не можливо, для
цього потрібно обертання до Іісуса Христа і діюче втручання самого
Рятівника. Шлях Порятунку – це шлях уподібнення Іісусу: духовне злиття з
особистістю Христа і (із його поміччю ) очищення і перетворювання своєї
( гріховної) природи, до остаточного рятунку від влади гріху і смерті.
Проте (у силу наслідків первородного гріху) людина не може уникнути
тілесної смерті. Проте душу людини і його особистість (духовне “я”)
безсмертні.

Шлях до порятунку і вічного життям у єдності із Богом для людини лежить
через фізичну смерть; цей шлях прокладений хресною смертю і тілесним
воскресінням Ісуса Христа. Порятунок можливо лише в лоні Церкви, що є
“тіло Христово”: вона об’єднує віруючих в одне містичне тіло з людською
природою Христа. Христос є глава цього єдиного, але багатоликого
церковного тіла, подібно тому, як чоловік є глава шлюбної спілки (звідси
сама назва монахинь: “наречені Христової”).

Християнська моральність виходити із самоцінності особистості і
нерозривного зв’язку добра, істини і свободи. “… Пізнайте істину й
істина зробить вас вільними”, “Всякий, що робить гріх, є раб гріху”, –
говорив Ісус. При цьому добро й істина виражається не в безособових
формальних правилах, а в самій особистості Ісуса Христа; звідси –
принципова неформальність християнської моральності, що по самій своїй
суті є моральність свободи. Висловлюючи свободу людини, справді
християнська віра тримається не на страху і зовнішньому боргу, а на
любові, спрямованій до Христа і до кожної людини як носія уяви Божия: “А
тепер прибуває ці три: віри, надія, любов; але любов із них більше” (1-е
Коринф. 13:13).

Добро коїться людиною на шляхах застосування вільної волі в ім’я
особистості і любові: “Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є
любов”. Інше застосування вільної волі обертається її самозапереченням і
духовної деградації людини. Таким чином, у людській свободі утримується
не тільки можливість добра, але і ризик зла. Зло є помилкове
застосування свободи; істиною свободи є добро. По цьому зло не має
самостійної сутності і зводиться лише до заперечення добра: усе нібито
самостійні визначення зла на перевірку надаються лише визначенням добра,
узятими з оберненим знаком1 .

Зло народилося як неправильне рішення вільного духу, але через початкове
гріхопадіння укоренялося в людській природі, “заразило” її. Звідси
специфіка християнського аскетизму: він бореться не із самої по собі
природою людини, але з живучим у ній гріховним початком. Сама по собі
людська природа богоподібна і гідна натхнення і безсмертя (цим
християнство відрізняється від платонізму, гностицизму і маніхейства).
Людини чекає тілесне воскресіння; після Страшного Суду праведникам
дається тілесне безсмертя в нових, перетворених тілах. Оскільки людині
важко підкорити з укоріненими в його природі гріховними бажаннями, він
повинний смирити гординю і вручити свою волю Богу; у такій добровільній
відмові від свавілля й отримується справжня, а не мнима свобода.

У християнстві моральні норми звернені не до зовнішніх справ (як це було
в язичестві) і не до зовнішніх проявів віри (як у Старому Завіті), а до
внутрішньої мотивації, до “внутрішньої людини”. Вищою моральною
інстанцією є не борг, сором і честь, а совість. Борг виражає зовнішнє
відношення між людиною і Богом, людиною і суспільством; сором і честь
виражають зовнішню доцільність природи і суспільства. Совість же є
голосом вільного духу, що робить особистість незалежною від природи і
суспільства і підпорядковуючою її тільки власній вищій правді. Можна
сказати, що християнський Бог – це вища правда людської совісті,
уособлена й обожнена як благодатний зміст усього буття: “… Закон даний
через Мойсея, благодать же й істина відбулися через Ісус Христа” ( Ін.
1:17); “Бог є дух, і ті хто поклоніються Йому повинні поклоняться в душі
й істині” (Ін. 4:24). Тому людина повинна прилучитися до духовної
істини, як би наново народитися від її: “Породжене від плоті є плоть, а
породжене від Духа є дух. …Повинно вам народитися понад” (Ін. 3:6-7).

Віра в безсмертя душі й у страшний Суд грає величезну роль у
християнській релігії. Християнство не може звільнити людини від
необхідності жити і вмирати у світі, де немає справедливого воздаяння за
добро і зло. Віра в безсмертя душі і потойбічне воздаяння покликана дати
людині не тільки знання, але і безпосереднє відчуття абсолютної сили
моральних норм християнства.

3. Духовні і моральні проблеми Нагірної проповіді

3.1. Протиріччя між Духом і світом

Як ми вже знаємо, антична людина відчувала себе частиною космічного
цілого. Християнська людина сполучає у собі і світ із його стихійними
пристрастями і життєву “мудрість”, і надмирський дух, що піднімається до
божественного Духу. Але “мудрість світу цього” і істина Духа надаються
несумісними, будучи, проте укорінені в одній і тієї ж людській душі.
Тому внутрішнє життя людини віддає внутрішнім драматизмом, такою
напругою, якої не знала поганська культура.

Вимоги “світу” волають до людини як до елемента природного і соціального
цілого; вимоги ж Духа виражені в християнській совісті і звернені до
людини як до особистості, що є не частина чого-небудь, а самостійне і
самоціне буття, уява Божа у людині. Але ці дві реальності перетинаються
в людині, підказуючи йому несумісні один з одним мотиви і вчинки. “Ніхто
не може служити двом панам: тому що або одного буде ненавидіти, а іншого
любити (Мф. 6:24).

Моральний пафос Євангелія складається в тому, щоб дати людині відчути
своє високе духовне призначення, усвідомити внутрішній драматизм свого
буття і зробити важкої, але єдино гідної його вибір. Людина покликана
шукати свій вищий зміст, свою вищу правду не там де він є тільки частина
цілого, а там, де він є особистість. А особистість знаходить свою
справжню опору, свій справжній скарб не в мирських владі і багатстві, а
в скарб свого духу: “Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і ржа
винищує і де злодії підкопують і крадуть; Але збирайте собі скарби на
небі, де ні міль, ні ржа не винищують і де злодії не підкопують і не
крадуть; Тому що де скарб ваше, там буде і серце ваше” (Мф . 6:19-21).
Якщо людина не згодна поступитися власною особистістю, то він повинний
жити так, начебто він у своїй таємній глибині є істота “не від світу”.
Звідси знаменитий рефрен християнства, виражений словами Ісуса, що
говорить про своїх учнів: “Вони не від світу, як і Я не від світу” (Ін.
17:16). Людина не повинна підкорюватися живучим усередині нього гріхам,
але повинна перетворити себе самого духовною істиною , що відчинилася
йому. Поганське “дитинство” людства ознаменовано підпорядкуванням своєму
стихійному, природному початку: “… Ми доколе були в дитинстві, були
поневолені речовинним початком світу”, – говорить апостол Павло (Гал.
4:3). “Зрілість” же людства ознаменовано прагненням звільнитися від
цього рабства, від цієї підпорядкованості гріху. Про це говорить Ісус у
знаменитому місці Євангелія від Іоанн, звертаючись до гордих своєю
зовнішньою свободою нащадкам Авраама: “… Пізнаєте істину, і істина
зробить вас вільними. Йому відповідали: ми насіння Авраамово і не були
рабами нікому ніколи; як же Ти говориш “зробитеся вільними”? Ісус
відповідав їм: істинно, істинно говорю вам: усякий, що робить гріх, є
раб гріху (Ін. 8:32-34).

3.2. Парадокси християнської моралі

На перший погляд може показатися, що у своєму запереченні утилітаризму
Нагірний проповідь доходить до абсурду. Проте це буде абсурдом лише з
погляду “мудрості світу цього”, що, за словами апостола Павла, “є
безумність перед богом” (1 Кір. 3:19).

Ісус говорить: “Не піклуйтеся для душі вашої, що вам є і що пити, ні для
тіла вашого, у що одягтися. Душу чи не більше їжа, а тіло – (Мф.
6:25). При всій зовнішній парадоксальності цього повчання промова тут
йде зовсім не тому, щоб людина кинула їсти, пити і вдягатися. Мова йде
про роботу як охоплення душі зовнішнім світом, про зупинення на питаннях
повсякденного практичного життя. Адже турботи безкінечні, вони ніколи не
відійдуть убік, а треба і знаходити час і для обертання до Духу. Турбота
завжди залишається з людиною, але вона не повинна захоплювати людиною
цілком, – от що має через Ісус: “… Не піклуйтеся про завтрашній день
тому що завтрашній день самий буде піклуватися про свій: досить для
кожного дня своєї турботи” (Мф. 6:34).

Точно також є глибокий зміст у призовах, що шокують практичний розум ,
не противитися лютому, любити своїх ворогів і підставляти ліву щоку,
якщо вдарили по правої (Мф. 5:39-44). Якщо життя світу заперечить істину
духу, те застосовуючи в боротьбі зі злом влада і насильство – ці засоби
“світу цього” – людина сама стає їхнім бранцем. Любити своїх ворогів?
Безумовно, це безглуздо якщо бачити в них тільки ворогів, а усі
відношення між людьми розглядати винятково крізь призму розумінь вигоди
і збитку, ворожнечі або союзництва. Але адже людей зв’язують не тільки
соціальні і природні зв’язки, усі люди несуть у собі уяву Божию.
Злочинець, що заслужив навіть страту, гідний співчуття ( хоча воно
зовсім не обов’язково означає скасування смертельного вироку). Адже
співчуття ставиться не до людини як до злочинця, а до людини як носія
уяви Божої, знехтуючої своїм вищим призначенням.

3.3. Нові критерії обраності

Християнство принесло із собою нову подобу людської гідності і обранства
перед Богом. Термін “богорівний” вживається в античній літературі
стосовно тих людей, чия сила і влада у суспільстві нагадували силу і
владу олімпійських богів над космічними стихіями.

Зовсім іншими ми бачимо обранців християнського Бога. Кого Ісус називає
“блаженними”, до кого він обертається зі словами: “ви – світло світу”,
“ви – сіль землі”? Тим самим християнство відстоює гідність
безкорисливої чесноти перед процвітаючим пороком, милосердя – перед
зовнішньо тріумфуючою жорстокістю, першість сили духу перед силою тіла і
могутністю земної влади. Перші християнські святі були ізгоями і
невдахами з погляду античних цінностей, але вони відчиняли для простої
людини шлях твердження своєї гідності не через зовнішній успіх, а через
самовіддане проходження вищим моральним цінностям. І в цій сфері проста
людина раптом переставала бути “простим”, – яким він здавався по своєму
зовнішньому статусі. Він міг випрямитися духовно і відчинити для себе
нові значеннєві можливості і перспективи1 .

Висновок

Християнство сформувало нові змісти природи і людського буття. У основі
цих змістів лежало виправдання творчості і свободи людини, що не могло
не позначитися на всій європейській історії. Звичайно, спочатку
християнська свобода реалізувалася головним чином у духовно-моральній
сфері. Але потім вона знайшла собі практичне поле для свого втілення і
стало виражатися в утворенні природи і суспільства, у побудові основ
правової держави, що шанує права і свободи людини. Сама ідея про
невід’ємні права і свободи людини могла з’явитися тільки в християнській
культурі.

Християнство сформувало нові змісти природи і людського буття, що
стимулювали розвиток нового мистецтва, стали основою природного і
гуманітарного пізнання. Ми не мали б знайомого нам європейського
мистецтва без характерного для християнства уваги до людської душі, її
самих потаємних внутрішніх переживань.

Без цієї загостреної уваги людини до своєї особистості не було б
знайомих нам гуманітарних наук. Сама ідея про те, що існування світу і
людини є висхідний історичний процес (а не просто чергування космічних
циклів) прийшла до нас від християнства.

Значеннєві основи сучасного природознавства також сформувалися під
визначальним впливом християнкою духовності. Християнство ліквідувало
прірву між “природним” і “штучним”, тому що світ став як утвір
всемогутнього і вільного особистого Бога. Але те, що створено творчістю,
може і повинно пізнаватися в контексті творчого перетворення. Так були
закладені значеннєві основи для появи різних наук.

З точки зору психології, ми можемо зробити такий висновок –
християнство, як одна із найбільших релігійних течій, надає людині
можливість отримати відповідь на питання, яке безперечно ставить перед
собою рано чи пізно будь-яка людина – в чому сенс людського буття?

Людина отримує можливість пізнання, яке виходить за ранки чуттєвого і
створює основу для її існування у цьому мінливому світі. Це відчуття
основи, якоїсь стабільності, пов’язане в першу чергу з тим, що віра у
надприродну істоту і у існування потойбічного життя, виходить за рамки
мінливого, буденного життя. Живучи в ньому, людина відчуваючи його
мінливість і в той же час живе у вічному!. Вона з новою силою,
підкріпленою вірою ступає по життю.

Список використаної літератури

Б. Ранович. Первоисточники по истории раннего християнства. – М.:
Политиздат, 1990.

Бондарчук Е.И., Бондарчук Л.И. Основы психологии и педагогики – К.,
1999.

Боннар А. Греческая цивилизация: От Антигоны до Сократа. М., 1992 р.

Введение в психологию / Под ред. А. В. Петровского. – М., 1997.

Євангеліє.

С. Свеницька. Раннє християнство: сторінки історії. – К.: Наукова думка,
1992.

Історія політичних вчень / Під ред. Нерсесянца. – М.: ИнфраМ-Кодекс,
1995.

Історія релігії. М.: центр “Руник”, 1991.

Лубський В.І. Релігієзнавство. – К.: Вілбор, 1997.

Культурология / Под редакцией Радугина А. А. – М.: Изд. “Центр”, 1996 р.

Научный атеизм. Учебн. пособ. под. ред. М. П. Мчедлова. – М.:
Политиздат, 1988.

Психологія. З викладом основ психології релігії / Під ред. о. Юзефа
Макселона. Пер. з пол. Т. Чорновіл. – Львів: Свічадо, 1998.

Релігієзнавство: Підручник / Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. – К.:
Наукова думка, 1995.

Філософія / За ред. Горбача Н.Я. – Львів: Логос, 1997.

Філософія: Навчальний посібник / І. Ф. Надольного, В. П. Андрущенко, І.
В. Бойченко, В. П.

Энгельс. Про начало христианства. – М.: изд. полит. ллє., 1990.

1 А. Б. Ранович. Первоисточники по истории раннего християнства. – М.:
Политиздат, 1990. – С. 132-133.

1 І. С. Свеницька. Раннє християнство: сторінки історії. – К.: Наукова
думка, 1992. – С. 59-62.

1 Лубський В.І. Релігієзнавство. – К.: Вілбор, 1997. – С. 143-144.

1 А. Б. Ранович. Первоисточники по истории раннего християнства. – М.:
Политиздат, 1990. – С. 140-143.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020