.

Етапи інтеріоризації та культура знака. Л. С. Виготський (1896 — 1934) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
217 3205
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Етапи інтеріоризації та культура знака.

Л. С. Виготський (1896 — 1934)

З ім’ям Л.С.Виготського пов’язується одна з найбільших шкіл у
радянській психології, до якої належали такі вчені, як О.М.Леонтьсе,
О.Р.Лурія, П.Я.Гапьперін, О.В.Запорожець, П.І.Зінченко, Д.Б.Елькопіп та
ін. Покладення в основу вивчення психологічного дії-діяльності,
співвіднесення її з суб’єктивним аспектом психічного так, що
визначальною виявилася саме дія, вказівка на те, що соціальне набуває
відносної самостійності до біологічного, насамперед від явищ мозку,
висунення багатьох плідних і цікавих ідей щодо індивідуального та
історичного розвитку психічного — таким був внесок цієї школи у світову
психологію.

Виготський почав цю справу, здійснивши марксистську критику
методологічних засад “буржуазної” психології. Психологія поведінки, в
яку можна включити й різні форми психоаналізу, є психологією двох
факторів, що фатально визначають поведінку людини. Ця біосоціальна
психологія якщо і говорить про поведінку, то тільки в негативних
характеристиках. Фрейд, Адлер, Горні, Фромм прямо або опосередковано
кидають людину в порочне коло безвихідності. Радянська психологія з
самого початку відкинула песимізм поведінкознавства, разом з його двома
факторами, що визначали людську поведінку.

Характерно, що психологія до цього часу ще не знала справжньої людської
діяльності в її позитивних характеристиках, тим більше творчих. Те, чого
досягає в цьому плані психоаналіз, є лише ідея компенсації, яка
пояснювала, зокрема, необхідність фантазування. Ось чому наукова
психологія мала тепер перейти від фаталізму поведінки до панування ідеї
про активну діяльність, на чому наполягали класики марксизму-ленінізму,
обґрунтовуючи вихідні позиції наукової психології.

Відомо, що вади поведінкового підходу рівною мірою властиві як
біхевіоризму, так і різним видам психоаналізу. Правда, психоаналіз теж
сприяв ліквідації системи психології свідомості, проте він не відкинув
її повністю як біхевіоризм. Постулювання ідеї внутрішнього світу людини
і можливості його вивчення все ж було ліквідацією психологізму. Було
зроблено акцент на факторах поведінки, було виявлено деякі форми самої
поведінки, її якісні характеристики, наприклад компенсаторність,
агресивність і т. п. Незважаючи на те, що одним із провідних факторів
поведінки був фактор соціальний, він мислився, зрештою, так, що людину
було відкинуто назад, до її первісного біологізму. Разом із тим
поведінка людини стала жертвою її соціальності, і було б, мабуть, краще,
якби людина її взагалі не мала.

Поступово усвідомлювалася необхідність подолання поведінкового підходу
через розробку проблематики психології діяльності. Слід було зрозуміти
позитивну роль “культурності”, “соціальності”. Слід було відкинути
біологічний фаталізм у діяльності вищих психічних функцій. Перший
важливий крок на цьому шляху зробив Виготський, висунувши ідею розвитку
вищих психічних функцій. Він зробив спробу послідовно провести
моністичне тлумачення психічного, показати дійсне відношення природного
й культурного, природного та історичного, біологічного і соціального.

Розрив між нижчими та вищими психічними функціями привів до
розчленування психології на пояснювальну та описову. Правда, можна
поставити питання, чи був це поділ, а не розрив єдиної дисципліни? Чи не
слід говорити більш точно про дальшу диференціацію психології на
відповідні галузі як прогресивне явище? Адже спроби об’єднання
відокремлених галузей єдиної науки не позбавлені відтінку формальності.

Залишаючись у межах термінології психології поведінки, Виготський
відшукує важливий принцип, який необхідно застосувати до психології, щоб
зробити її дійсно цілісною та науковою, — принцип історизму. Дилему
“фізіологія або математика духу’1 Виготський вирішує так, що пропонує
“історію людської поведінки”, її специфічно людські форми.

Слід наголосити, що Виготський поки не говорить про діяльність прямо,
але робить крок до цього, показуючи справжні діяльності в генетичному
плані, тобто те, що психологія поведінки (біхевіоризм,
гештальтпсихологія, психоаналіз та ін.) майже не вивчала. Слід сказати
також, що Виготський ще уявляє будову психічного за взірцем
психоаналітичної психології — як багатоповерхову будову. В якомусь
прихованому аспекті Виготський вносить ще більший розкол у структуру
психічного, ніж це зробили такі психологи, як Вундт, Дільтей, Шпрангер,
Пояснення єдності психічного часом має чисто словесний характер, а по
суті пропонується набір різних структур поведінки — давніх та нових.
Наявність рудиментарних функцій якнайкраще підтверджує ідею
генеалогічної будови особистості і вводить її в генетичний контекст
історії поведінки. На основі вивчення цих рудиментарних форм поведінки
Виготський хоче виявити лінію її розвитку.

Кидання жереба, зав’язування вузлика “на пам’ять”, рахунок на пальцях як
три основні рудиментарні операції мають полегшити людині поведінковий,
учинковий акт. Але, кажучи принципово, всі рудиментарні форми поведінки
полегшують труднощі вчинку, є його, за висловом Виготського,
автостимуляцісю. Штучно створений стимул як засіб оволодіння поведінкою
є знак. Тут слід бачити центральне місце психології Виготського.

Відкинувши питання про співвідношення біологічного та соціального,
Виготський висунув проблему розвитку культурної поведінки. На його
думку, культура полягає в тому, що людина стає господарем власної
поведінки, яку тепер може змінювати за власним бажанням. Той самий
стимул, який у поведінковій психології мав однозначно викликати реакцію,
тепер перетворюється в стимул, який сам створюється людиною для того,
щоб організувати її поведінку. Але це вже не просто зовнішній стимул, що
може бути прирівняний до біологічного та фізичного подразника. Це
стимул-знак, котрий має функцію самостимуляції. Це стимул, що став
внутрішнім надбанням людини, стимул інтеріоризований. тобто створений в
результаті інтеріоризації тілесної дії з предметом.

Сигніфікація як створення ? використання знаків має, за Виготським.
покласти чітку межу між людиною і твариною, між біологічним і
соціальним. Виготський таким чином ще більше розчленовує психологію на
дві взаємовиключні сфери, продовжуючи по суті напрям, початий Дільтеєм,
та своєрідно перетворивши вчення про стимули й реакції, тобто основну
поведінкову формулу. Правда, Виготський прагнув показати принципову
відмінність людини і тварини на основі сигніфікативної діяльності. Проте
він обминає той факт, що без наявності останньої не тільки людина, а й
тварина не могла б існувати.

Сигніфікативна діяльність властива і тварині, і людині. Поняття такої
діяльності нівелює їхню психологічну різницю. Виходить зовсім протилежне
тому, що хотів досягти Виготський. Принцип сигніфікації, про який мова
піде нижче, має бути розглянутий переважно з точки зору історії
психології — як найважливіший інструмент, що дає змогу здійснити перехід
від психології поведінки до психології поведіикової діяльності.

Використання знарядь і знаків як вид опосередковуючої діяльності людини
і становить вишу психічну функцію, або вишу поведінку. Знаряддя при
цьому спрямовується на зовнішній світ, а знак — на людську психіку,
суб’єктивність. Розвиток вищої психічної функції, як його уявляє
Виготський, є історія знаків, які вказують на те, що культурні форми
поведінки мають свої природні корені в натуральних її формах. Таким
чином, культурне, за Виготським, виявляється майже натуральним, і по
суті їхню відмінність не встановлено. Виготський, мабуть, відчуває це і
намагається вирішити питання формальним застосуванням діалектичних схем
(приміром, “зняття” і т. ін.). Умовний рефлекс “знімається” в
інтелектуальній дії, одночасно існуючи і не існуючи в ній.

Соціальну природу психіки людини Виготський розуміє так, що відношення
між вищими психічними функціями колись були реальними відношеннями між
людьми. Відтак робиться висновок: “Міркування є перенесення в середину
суперечки”. Поділ функцій між людьми є основним механізмом модифікації
та трансформації функцій самої особистості. Будь-яка вища психічна
функція необхідно проходить через зовнішню стадію у своєму розвиткові,
тому що вона є початковою соціальною функцією.

Теорія знакових функцій є вирішальною відмовою від поведінкової
психології. Вчинок стає активним засобом людського існування, активного
самовизначення. Але це ще не справжнє самовизначення, яке пов’язується з
творчою діяльністю людини. Виготський лише почав досліджувати психологію
творчості — генетичну та загальну, залишаючись при цьому в рамках
знакової теорії.

Свою основну психологічну концепцію Виготський виклав у праці “Історія
розвитку вищих психічних функцій” (1931). З самого початку він
скаржиться на те, що в сучасній йому психології, не тільки зарубіжній, а
й радянській, допускають змішування, а подекуди й ототожнення природного
і культурного, природного та історичного, біологічного й соціального. І
стара суб’єктивна психологія, і поведінкова (біхевіоризм та
рефлексологія) зводили вищі форми до нижчих, шукали “елементи”
психічного, які потім намагались об’єднати у складні структури. Таким
чином, пише Виготський, виникла велика мозаїка психічного життя,
складена із окремих шматків переживань, грандіозна атомістична картина
розчленованого людського духу. Стара психологія (та й сучасна йому) не
розуміла справжньої психологічної проблеми, пов’язаної з використанням
знарядь та людською мовою — цими коріннями культурних форм поведінки.

Історія розвитку вищих психічних функцій є те саме, що й історія
культурного розвитку дитини, який полягає в тому, що дитина оволодіває
власними процесами поведінки. Розрив, який намітився у тлумаченні нижчих
та вищих функцій, привів зрештою до поділу психології на пояснювальну та
описову (В.Дільтей, Г.Мюнстерберг, Е.Гуссерль та ін.). Виготський таврує
такий розкол і не бачить у ньому нічого позитивного — на відміну,
скажімо, від хімії, котра свого часу розділилася на неорганічну та
органічну, що було, без сумніву, прогресивним явищем.

Виготський стверджує, що вищі форми поведінки, зобов’язані своїм
походженням історичному розвиткові людства, або стають в один ряд з
фізіологічними процесами (причому їхній розвиток обмежується першими
роками життя, протягом яких інтенсивно наростає вага мозку), або
відмовляються від усього матеріального і починають нове, на цей раз
вічне і вільне життя в царстві ідей, розкриваючись інтуїтивному тзнанню,
яке набуває форми позачасової “математики духу”. Питання поставлено
просто: “або-або”; або фізіологія, або математика духу. І все це історія
людської поведінки як частина загальної історії людства. Виготський
кваліфікує сучасну йому психологію як таку, що вражена “хворобою
антиісторизму”, що виражається в тому, що для своєрідності вищих,
специфічно людських форм поведінки не залишається місця. Адже історичне
розвивається у природному, культурне — в натуральному. При цьому аналіз
культурних форм поведінки з боку їхнього змісту підмінюється з’ясуванням
генезису цих форм та їхньої структури.

Виготський здійснює найсерйозніші спроби показати перехід від “біо” до
“соціо”, що в поведінковій психології мало суто еклектичний вигляд. У
вирішенні цього питання полягає центральне завдання
“культурно-історичної теорії розвитку психічного”. Саме з цієї позиції
було здійснено критику психоаналізу як “біологічно зорієнтованої
психології” і критику “розуміючої психології” Е.Шпрангера, яка
орієнтувалася на ідеалістичну філософію. Шпрангер висунув положення
“Psychologica — psychological”, тобто психічне пояснюється психічним.
Виготський кваліфікував це як девіз ідеалістичної психології.

За Виготським, поняття розвитку вищих психічних функцій охоплює дві
групи явищ, які взаємно й нерозривно пов’язані, але ніколи не зливаються
воєдино. Це, по-перше, процеси оволодіння зовнішніми засобами
культурного розвитку й мислення — мовою, письмом, рахунком, малюванням.
По-друге, це процеси розвитку специфічних вищих психічних функцій, які
називаються у традиційній психології довільною увагою, логічною
пам’яттю, утворенням понять і т. ін. Ці дві групи явищ, узяті разом, і
утворюють те, що умовно називаємо процесом розвитку вищих форм
поведінки. При цьому Виготський неодноразово вказує, що процеси
біологічного та культурного розвитку поведінки виявляються у філогенезі
роздільно – як самостійно і незалежно існуючі лінії розвитку, що
становлять об’єкт окремих психологічних дисциплін.

Основним та всевизначаючим фактором психічного розвитку — на відміну від
еволюційного — слід вважати ту обставину, пише Виготський, що розвиток
вищих психічних функцій відбувається без зміни біологічного типу людини,
що є змістом еволюції. Ця риса і складає своєрідність історичного
розвитку людини. Адже при зовсім зміненому типі пристосування у людини
на перший план виступає розвиток її штучних органів — знарядь, а не
зміна органів та будови тіла. Істотних відмінностей у біологічному типі
примітивної людини та культурної Виготський не вбачає. Сприймання, рухи,
реакції у певному плані можуть бути розвинені у примітивної людини
більше, ніж у культурної. За Виготським, культура створює особливі форми
поведінки, вона видозмінює діяльність психічних функцій, вона надбудовує
нові поверхи в системі поведінки людини, що розвивається”.

Якщо суспільство не створює надорганічних форм поведінки, то культурний
розвиток дитини здійснюється через динамічні зміни органічного типу. Ось
чому вирішальним моментом у розвитку дитини (в розумінні визначення кола
доступних для неї форм поведінки) Виготський вважає перший крок на шляху
самостійного використання і знаходження знарядь, який здійснює дитина в
кінці першого року свого життя. Розвиток вищих форм поведінки вимагає
біологічної зрілості, певної її структури. Саме це закриває шлях до
культурного розвитку навіть найвищим, найбільш близьким до людини
тваринам. Цілком зрозуміло, що нормальний тип психофізичного розвитку
дитини є необхідною передумовою її культурно-психологічного розвитку. І
все ж, незважаючи на ці слушні зауваження, Виготський не припускає
можливості біологічної еволюції в рамках історичного розвитку людини.

Розглядаючи ідеї, пов’язані з культурно-історичним розвитком психіки,
Виготський піддає критиці В.Вундта, вказуючи, що його експериментальна
психологія та психологія народів відокремлені проваллям, позаяк остання
будується методом інтерпретації об’єктивних духовних утворень (мова,
мистецтво, звичаї). Спроба внести експеримент у вивчення культурних
функцій виявилася невдалою у зв’язку з пануванням вузькоповедінкової
формули S — R. Об’єктивно така теорія інтерпретувала людину як пасивну
істоту. Незважаючи на різні застереження і спроби досліджувати саме
особистість, поведінкова психологія звела людину до однієї площини
реагування.

За Виготським, індивід у своїй поведінці виявляє в застиглому вигляді
різні та вже завершені фази розвитку. Генетична багатоплановість
особистості, яка містить шари різної давності, надає їй надзвичайно
складного вигляду і одночасно слугує немовби генетичною драбиною, що
сполучає через цілий ряд перехідних форм вищі функції особистості з
примітивною поведінкою в онто- і філогенезі. Ще раз зазначимо, що
наявність рудиментарних функцій, на чому особливо наполягає Виготський,
найкраще підтверджує ідею про генеалогічну будову особистості і вводить
цю будову в генетичний контекст поведінки — поведінкової історії
індивіда.

На основі таких рудиментів, як уже було сказано. Виготський хоче
послідовно простежити процес психічного розвитку. Якщо розкрити кожний
рудимент логічно, буде видно загальний ступінь культури, на який у різні
епохи і в різній формі піднімались усі народи. Виготський не вказує, що
це вже здійснював О.М.Афанасьев у книзі “Поетичні погляди слов’ян на
природу… “, шукаючи рудименти в етимологічному змісті слів, виразів та
розкриваючи в результаті їхній давній смисл.

Ми вже знаємо, що Виготський насамперед вказує на жереб як на
характерний рудимент поведінки. Якщо людині важко подолати альтернативу,
вона кидає жереб. Примітивна людина вводить засоби, що полегшують для
неї вчинок. Це — штучні символи, що створюються самою людиною. Тварина
губиться в такій ситуації, або ж, навпаки, зовсім не переживає
амбівалентності: віслюк із відомої приповідки з’їдає не одну з двох,
обидві копиці сіна. Людина, знаходячи вихід у жеребі, показує шлях
культурного розвитку поведінки. Слід сказати, що сам жереб не
ізольований від загального зв’язку речей, він включається в ланцюг
причин і наслідків, є їхнім феноменом і т. д., внаслідок чого він і може
вказувати шлях учинку, вибір з альтернатив і т. ін.

Виготський дещо спрощує питання про основу психологічної віри у характер
жеребкування. Зокрема, Дж.Фрезер пов’язує з цим магічний світогляд.
Правда, якщо Фрезер не цікавиться питаннями вибору, надання переваги у
складних ситуаціях, що постають перед первісною людиною, тобто не
ставить прямо психологічних питань, то Виготський прямує саме цим
шляхом. Його цікавить характер активного втручання людини в ситуацію,
активна роль людської поведінки, яка полягає, зокрема, у введенні нових
стимулів. Як вважає Виготський, у цьому і є новий принцип, нове
своєрідне відношення між поведінкою і стимуляцією.

Стимул стає знаряддям діяльності людини. Операція з киданням жереба
виявляє нову і своєрідну структуру порівняно з буридановою ситуацією;
нове полягає в тому, що людина сама створює стимули, які визначають її
реакції, та використовує ці стимули як засоби для оволодіння процесами
власної поведінки. Людина сама визначає свою поведінку за допомогою
штучно створених стимулів-засобів.

Виготський не пояснює, чому жереб слід вважати рудиментом. Коли
утруднено вчинок-вибір, людина виявляє схильність кидати жереб. Особливо
це стосується екстремальних ситуацій. Виготський не вказує також на
інший мотив: людина знімає з себе вину за можливу невдачу, перекладає її
на об’єктивні, не залежні від неї обставини (зокрема, розташування
предметів жереба).

Другий рудимент — зав’язування вузолка на пам’ять. Цей допоміжний засіб
запам’ятовування становить, за Виготським, також нову, специфічно
людську форму поведінки, а головне — одну з найперших форм письмової
мови, що відіграло величезну роль в історії культури в цілому.
Виготський вважає, що зав’язування вузолків було спочатку практичною
операцією і лише згодом стало магічною церемонією.

Нарешті, така рудиментарна форма культурної арифметики, як рахунок на
пальцях. Сутність такого роду поведінки Виготський бачить у тому, що
відбувається перехід від безпосереднього сприймання комплексів до
створення допоміжних стимулів та активного визначення своєї поведінки за
їх допомогою. У цьому — особлива риса вищих форм поведінки.

Ці три форми поведінки лише умовно можна назвати рудиментарними. Вони
існують весь час і будуть існувати, поки людина матиме потребу діяти в
ситуаціях, які переважають її звичайні чисто розумові операції. Причому
таких рудиментів можна знайти безліч, не обмежуючись казковим числом
“три”.

Позитивний момент у цих штучних стимулах Виготський бачить у тому, що
вони виступають як автостимулятори. При цьому людина сама створює нову
психологічну ситуацію, що не здійснюється в елементарних формах
поведінки. Штучні стимули-засоби, які вводяться людиною у психологічну
ситуацію та виконують функцію автостимуляції, Виготський називає
знаками, надаючи цьому терміну більш широкий і разом з тим більш точний
смисл, ніж у звичайному слововживанні. Будь-який штучно створений
людиною умовний стимул є засобом оволодіння поведінкою (чужою або
власною) і є знаком.

Істотними для знака Виготський вважає два моменти: його походження та
функцію. Цю знакову функцію Виготський пов’язує з ідеями І.П.Павлова про
першу і другу сигнальні системи. Якщо основною і найбільш загальною
діяльністю великих півкуль у тварин і людини є сигналізація, то основною
і найбільш загальною діяльністю людини на відміну від тварин (з
психологічного боку) є сигніфікація. Отож Виготський вводить у
психологію “новий регулятивний принцип поведінки, нове уявлення про
визначальні фактори реакцій людини. Це — принцип сигніфікації, який
полягає в тому, що людина ззовні створює зв’язки в мозку, керує мозком і
через нього — власним тілом”. Вимоги вираження та спілкування і
створюють сигналізацію та сигніфікацію. Виготський бачить у цьому
гуманізацію психології і використовує при цьому вислів відомого
французького психолога Ж.Політцера “Концепція детермінізму
гуманізується”.

Винайдення та використання знаків як допоміжних засобів для вирішення
якої-небудь психологічної задачі, що стоїть перед людиною (запам’ятати,
порівняти, повідомити, вибрати і т. ін.) з психологічного боку становить
певну аналогію з винаходом і використанням знарядь. Істотною ознакою
обох зближуваних понять Виготський вважає їхню інструментальну функцію.
Щодо знака це означає виконувану ним функцію стимула-засобу стосовно
якої-небудь психологічної операції, те, що він є знаряддям діяльності
людини. При цьому Виготський не ототожнює знак і знаряддя, інакше
“знаряддя” виступатиме метафорою, їхнє справжнє відношення можна
показати так:

При цьому діяльність інтелекту не вичерпується використанням знарядь і
знаків.

Відмінність між знаряддям і знаком Виготський бачить у тому, що знаряддя
спрямовано назовні, а знак — усередину людини. І знаряддя, і знак
Виготський позначає терміном “вища психічна функція”, або “вища
поведінка”. Аналізуючи вищі психічні функції, Виготський застосовує
експериментально-генетичний метод, застережуючи при цьому, що він
відкидає “атомістичний”, ”цеглинний” підхід до пояснення психічного.
Він прагне “експериментальне уявити будь-яку вищу форму поведінки не як
річ, а як процес, взяти її в динаміці, щоб іти не від речі до її
частини, а від процесу до його окремих моментів”. Прагнучи вивести
психологію з кризи, Виготський рекомендує переходити від опису до
пояснення. Крім того, він намагається подолати прірву між біологічним і
соціальним, вказуючи при цьому, що біологічне потребує пояснення, а
соціальне — описовості. Ці крайньо протилежні точки зору Виготський хоче
синтезувати.

На основі аналізу динаміки явищ Виготський простежує виникнення вищих
психічних функцій, з тим щоб “розплавити психічні скам’янілості”. Він
пише, що ніде атомістичний характер психології елементів, її логіка
твердих тіл, її намагання розглядати психічні процеси як мозаїку
незмінних речей, її явлення про те, що вище — це просто складне, — ніде
все це не виявилося з такою ясністю, з таким наочним схематизмом, як у
найбільш розробленому розділі старої психології — в експериментальному
аналізі складної реакції. Правда, подекуди Виготський вдається до
“діалектичного схематизму” в поясненні психологічних явищ, але головна
мета його полягає в тому, щоб побачити якісні відмінності вищої форми
поведінки.

Говорячи про структуру вищих психічних функцій, Виготський на перший
план висуває значення цілого, яке не слід зводити до суми частин.
Генетично первинні структури Виготський називає примітивними. Це —
натуральне, природне психологічне ціле, зумовлене головним чином
біологічними особливостями психіки. Генетично вторинні структури
Виготський називає вищими структурами, які виникають у процесі
культурного розвитку.

Як сподівається Виготський, вищі структури, протиставлені нижчим, мають
подолати злитність стимулу та реакції. Між ними слід поставити проміжну
ланку, і тоді вся операція набуде характеру опосередкованого акту.
Середній стимул стає знаком. Саме він у вищій структурі виявляється
визначальним цілим або фокусом усього процесу. Весь поведінковий акт
організовується за допомогою включення в ситуацію певних штучних
стимулів, які виконують роль знаків. Разом із цим приходить оволодіння
власними реакціями.

В цілому Виготський вважає своєю заслугою положення про те, що
оволодіння поведінкою являє собою опосередкований процес, який завжди
здійснюється через відомі допоміжні стимули. Єдність усіх процесів, що
входять до складу вищої форми, Виготський мислить на основі двох
моментів: єдності задачі, що стоїть перед людиною, і тих засобів, які
визначають всю структуру процесу поведінки. Виготський натякає також на
виділення третього ступеня в розвиткові поведінки — інтелектуальної
реакції, що вже намагався здійснити К.Бюлер своєю теорією трьох стадій
(інстинкт, навичка, інтелект). Проте ця теорія не розкрила специфіки
людської поведінки, для якої Виготський відводить третю стадію. “Ця нова
галузь так само відноситься до трьох останніх областей, як процес
історичного розвитку людства в цілому відноситься до біологічної
еволюції”.

Виготський часто зауважує, що культурний розвиток ще не став предметом
сучасної психології, а це призводить до того, що культурне розглядається
лише з натурального боку: міркують так, що інтелектуальні реакції
спрямовуються тільки на культурний зміст. При культурному розвиткові
підняття функції на вищий ступінь як удосконалення діяльності
переноситься з органічної ділянки на функціональну. Тобто мова йде про
розвиток самого прийому.

Виготський будь-що намагається подолати як інтелектуалістичний погляд,
який виводить культуру з діяльності людського інтелекту, так і
механістичний, який розглядає вищу форму поведінки виключно з точки зору
її виконавчого механізму. Додаючи одну і другу однобічності. Виготський
впритул підходить до природної історії знаків. Ця історія показує, що
культурні форми поведінки мають свої природні корені в натуральних
формах. Там, де раніше дослідники бачили або просте відкриття
(наприклад, дитина відкриває значення слів, за теорією В.Штерна) або ж
простий процес утворення навички, Виготський знаходить складний процес
розвитку.

І все ж чіткої межі між твариною і людиною на базі теорії знаків
Виготський не встановлює. Він зовсім не показує, що й тварини
використовують певні знаки і що взагалі без знаків того або іншого
ґатунку ніяка поведінка, навіть просто організована, неможлива. Ось чому
культурне, яке прагне відмежуватися на основі оволодіння знаками, має
тенденцію сповзати до натурального. Мало допомагає тут ідея Виготського
про генеалогічну структуру генетично різних шарів у поведінці людини,
які є відображенням генеалогічного походження і розвитку мозку.
Поєднання різних шарів відбувається на основі абстрактної діалектичної
схеми “зняття”: так, умовний рефлекс “знімається” в інтелектуальній дії,
одночасно існуючи в ній, і т. п. Категоріальні зв’язки не відображають
реальний механізм мозку, а піднімають його тлумачення. Наукове мислення
спускається до метафізичного, спекулятивного. Крім того, очевидно, що
ідеї “шарів” і “зняття” нижчого у вищому мало узгоджуються між собою.
Уявлення про шари взагалі є не більше як метафора. Проте на такому
уявленні Виготський неодноразово наполягає.

Розкриваючи культурне значення знака, Виготський розробляє так звану
ідею інтеріоризації та соціалізації знака. У своїй первинній ролі знак
завжди є засобом соціального зв’язку, засобом впливу на інших. Тільки на
цій основі він виявляється засобом впливу людини на саму себе. Так,
докази виникають спочатку в суперечці між дітьми і тільки згодом
переносяться в саму дитину. Виготський показує протилежний процес —
екстеріоризацію, наполягає на однобічності переходу і потрапляє в
метафізичну суперечку на тему, що було раніше: курка чи яйце. Він хоче
зрозуміти психічне як вторинне, але змішує дві площини дослідження —
природничо-наукову і гносеологічну. Він твердить, ніби внутрішнє у вищих
психічних функціях було колись зовнішнім. Знак функціонував спочатку як
щось зовнішнє, а потім підпав під процес інтеріоризації. Більше того,
прагнучи показати соціальний аспект інтеріоризації, Виготський зауважує,
що “відношення між вищими психічними функціями були колись реальними
відношеннями між людьми”.

Тут Виготський робить посилання на П.Жане і Ж.Піаже. Жане твердив, що
слово первинко було командою для інших. Більше того, воно завжди є
командою, оскільки слугує основним засобом оволодіння поведінкою.
Розвиваючи ці ідеї, Виготський показує, що розподіл функцій між людьми є
основним механізмом модифікації і трансформації функцій самої
особистості.

Будь-яка вища психічна функція, за Виготським, з необхідністю проходить
через зовнішню стадію у своєму розвитку, позаяк вона первинко є
соціальною функцією. Виготський відрізняє свою теорію інтеріоризації від
аналогічних теорій Е.Кречмера, К.Бюлера, Ж.Піаже тим, що робить наголос
на соціальних аспектах зовнішнього. “Будь-яка вища психічна функція була
зовнішньою тому, що вона була соціальною раніше, ніж стала внутрішньою,
власне психічною функцією, вона була спочатку соціальним відношенням
двох людей”. Це дає підставу Виготському говорити про соціогенез вищих
форм поведінки.

Модифікуючи відомий вираз К.Маркса з “Капіталу”, Виготський пише, що
психологічна природа людини є сукупність суспільних відносин,
перенесених усередину і перетворених на функції особистості та форми ЇЇ
структури. На противагу Піаже Виготський вважає, що розвиток іде не до
соціалізації, а до перетворення суспільних відносин у психічні функції.
Тут слід, правда, додати, що від інтеріоризованого змісту відбувається
перехід до соціалізації вищого порядку і т. д., тобто має місце справжня
діалектика між внутрішнім і зовнішнім.

Певна методологічна нечіткість, яку допускає Виготський у питанні про
відношення вищих і нижчих психічних функцій, приводить, зрештою, до
втрати чітких меж між ними, а це завершується саме зведенням вищого до
нижчого, чого так не бажає сам Виготський. Він пише: “Культура нічого не
створює, вона тільки видозмінює природні дані відповідно до цілей
людини”. Тут слід було б розкрити саму природу цілей, здійснити їхнє
диференціювання.

Відокремивши спочатку природне від культурного, емансипувавши останнє
від природного, Виготський здійснює поворот у протилежний бік і вказує,
що можливість інтеріоризації залежить від ступеня психічного розвитку,
що справа полягає не в зовнішньому засвоєнні, а в розвиткові. Саме
засвоєння нової культурної операції Виготський поділяє на ряд ланок,
стадій, що внутрішньо пов’язані одна з одною і здійснюють взаємний
перехід. Це той пункт у теорії Виготського, який далі було досить широко
розвинуто в теорії “поетапного формування розумових дій” (П.Я.Гальперіп
та ін.)

Місце Виготського в історії вітчизняної психології полягає насамперед у
тому, ЩО він здійснив ґрунтовну спробу заперечити поведінкову
психологію, показати психічне як результат поведінкових актів, які
приводять до інтеріоризації зовнішніх дій. Цим було зламано наріжний
камінь поведінкової психології — “біо-соціо”, що зводило психічне,
зрештою, до однієї площини, а саме біологічної. Учні Виготського,
насамперед О.М.Леонтьєв, перейшли до дослідження конкретних форм
діяльності.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020