1. Соціальне сприймання. Особливості сприймання та розуміння людини людиною. 2. Психологічні особливості діяльності правоохоронця в екстремальних умов

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з психології

ПЛАН

1. Соціальне сприймання. Особливості сприймання та розуміння людини
людиною.

2. Психологічні особливості діяльності правоохоронця в екстремальних
умовах.

1. Соціальне сприймання.

Особливості сприймання та розуміння людини людиною

Успішність спілкування залежить від рівня соціальної чуттєвості до
людей, психологічної пильності та емоційної чутливості. При
нерозвиненості однієї з цих складових спілкування може стати
нерезультативним чи взагалі не відбутися.

Пізнання і взаємний вплив людей один на одного — обов’язковий елемент
всілякої спільної діяльності, незалежно від того, що є її метою
(досягнення матеріального результату, виховання тощо). Від того, як люди
відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, багато в чому
залежить характер їх взаємодії і діяльності та результати, яких вони
досягають.

Отже, людина виступає щодо партнерів по спілкуванню не тільки як об’єкт
і суб’єкт впливу, а й одночасно як суб’єкт пізнання. Основними
процесами, завдяки яким людина сприймає та переробляє інформацію, що
надходить від іншої людини, є сприймання, мислення та уявлення.

Окрім власне психофізіологічних чинників, на сприймання та розуміння
людини людиною впливають вікові, статеві, професійні та інші ознаки.
Так, з віком при словесному відтворенні зовнішності збільшується
кількість елементів виразних рухів, проте зменшується кількість
елементів оформлення зовнішності. Найбільш точно оцінюється вік
однолітків, гірше — молодших, найгірше — старших за віком. Педагоги в
першу чергу описують одяг, потім мову, міміку, манеру поводитися;
художники — відповідно обличчя, зріст, міміку. Чоловіки та жінки
приблизно однаково ідентифікують очі людини, але жінки точніше
визначають пропорції обличчя, рот, ніс; чоловіки — брови, овал обличчя,
вуха, підборіддя.

Певні закономірності виявляються при сприйманні та розумінні психічних
станів, зокрема, емоційних. Так, найбільш точно ідентифікуються подив,
відраза; гірше — горе, гнів, позитивні емоції.

Але найбільшою мірою сприймання та розуміння іншої людини залежить від
чинників, що мають соціально-психологічну природу. Виділяють такі
механізми:

1. Фізіогномічна редукція — судження про внутрішні, психологічні
особливості на основі зовнішнього вигляду (виразу обличчя, статури,
ходи, постави тощо).

У кожній національній культурі існує безліч фізіогномічних уявлень та
прикмет. Добре відомо, що означає, наприклад, тверде підборіддя, високе
чоло, вузькі губи. Існує фіксований набір прикмет і щодо інших частин
обличчя (очей, брів, вух). Дослідами О. Бодальова встановлена наявність
таких стереотипів сприймання: люди з квадратним підборіддям мають сильну
волю, з високим чолом — розумні, з жорстким волоссям — непокірного
характеру, повні люди — добродушні, люди низького зросту відзначаються
властолюбством, енергією, бажанням командувати, гарні люди — нерозумні й
самолюбиві, тонкі губи — ознака потайливості, постійно напіввідкритий
рот — невеликого розуму.

Наскільки такі уявлення справедливі? Відомо, що фізіогномісти часом
дають дуже точну характеристику людині, яку вони короткочасно
спостерігають. Але є й інший погляд — не можна жорстко пов’язувати
окрему деталь зовнішності з характером, це обов’язково призведе до
помилки. Істина полягає в тому, що зовнішність, звичайно, відображає
деякі внутрішні особливості, і у цьому немає нічого ненаукового чи
ідеалістичного (будова скелетно-м’язової системи визначає конституцію,
яка, у свою чергу, впливає на манеру поведінки і характер). Відповідно,
механізм фізіогномічної редукції може бути корисним, якщо не вимагати
від нього надто багато — абсолютної точності та надійності.

Звідки беруться фізіогномічні уявлення? Ми не набуваємо їх у процесі
накопичення особистого досвіду (наприклад, не виміряємо висоту чола та
не співставляємо її з інтелектом), а дістаємо вже готовими із
соціального оточення. Це не наше особисте надбання, а продукт
колективної творчості. Підтвердженням цього є той факт, що фізіогномічні
уявлення в різних культурах значною мірою відрізняються. Наприклад, у
в’єтнамській культурі великий рот корелює з високим інтелектом, причому
це стосується лише чоловіків. Слід враховувати, що «ключі» однієї
культури можуть бути непридатними для іншої. Цим пояснюється
недиференційованість сприймання й запам’ятовування людей іншої расової
приналежності: зовнішність їх здається нам дуже подібною, аж до ілюзії
повної ідентичності.

Отже, придатний чи ні механізм фізіогномічної редукції для спілкування?
Однозначної відповіді на це запитання немає. Він дуже простий і зручний,
але призводить до непорозуміння, якщо неправильно застосовується і не
доповнюється іншими, більш складними та точними ознаками.

2. Соціальна категоризація та порівняння — це розподіл людей за певними
категоріями, тобто визначення їх соціального статусу та порівняння зі
своїм статусом. Така процедура може бути досить простою (наприклад,
«старий — молодий», «бідний — багатий») або ж складною (наприклад,
«розумний — дурний», «порядний — непорядний»). Вона дуже важлива, бо
людина з невизначеним соціальним статусом зазнає труднощів у
спілкуванні, відчуває самотність; ідентифікуючи себе з певною соціальною
групою, ми сприймаємо її права, обов’язки, привілеї. Виникає відчуття
«Ми» (моя група) на відміну від «Вони» (їх група), причому в
міжгруповому спілкуванні «Ми» частіше переоцінюються, а «Вони» —
недооцінюються.

Із зазначеного можна зробити важливий висновок: наше розуміння людей
завжди певною мірою неточне та упереджене, бо якщо «Ми» не дає хоча б
маленької переваги, то потерпає самооцінка. Ця тенденція виявляється як
в оцінках, уявленнях, судженнях, так і в зовнішній поведінці, причому
вона посилюється в умовах змагання, особливо з невизначеними критеріями.
При оцінці результатів більш упередженими виявляються ті, що програють
чи мають нижчий статус. Отже, в умовах соціальної несправедливості різко
зменшується вірогідність неупереджених оцінок, терпимості та
взаєморозуміння між людьми, що належать до різних груп, причому
психологічно найбільше страждають ті, що не мають ніяких благ та
привілеїв.

3. Стереотипізація — розуміння іншої людини шляхом віднесення її до
певної соціальної групи та автоматичного перенесення на неї типових для
даної групи характеристик. Термін запропонований американським
журналістом О. Ліп-маном для визначення штампів та кліше («фіксованих
картинок у голові») в людському спілкуванні.

Існує багато визначень стереотипів. Найбільш коротке з них — «усі вони
такі». При цьому не має значення, хто це конкретно та які вони
насправді: усі професори неуважні, усі англійці — стримані, усі жінки —
непостійні. Приклади можна продовжувати. Характерно, що при цьому всі
знають — насправді це не так, об’єднувати всіх одним штампом — велике
спрощення і огрубления дійсності. Але стереотипи все ж існують, бо вони
виконують свою функцію — просто й швидко категоризувати індивіда.

Грубість, схематизм, ворожість по суті своїй не притаманні
стереотипізації, а виникають як наслідок соціальних умов. Стереотипи
необхідні для психологічної регуляції міжособистісної взаємодії, без них
людина «потонула» б у хаосі інформації, що надходить. Отже, необхідно
боротися не з стереотипами як такими, а лише з найбільш хибними та
небезпечними з них. Дестереотипізація потрібна у міжетнічних,
міжнаціональних, а також міжгрупових стосунках, бо багато психологічних
труднощів виникає саме в цих сферах і вони призводять до тяжких
наслідків.

Усі вищезазначені механізми розуміння людини людиною діють в умовах
міжгрупового спілкування. При міжособистісному — взаєморозуміння
реалізується за рахунок інших механізмів, провідними серед яких є:

1. Атрибуція — розуміння іншої людини шляхом приписування їй тих чи
інших причин поведінки з позицій власного життєвого досвіду та здорового
глузду. Як працює атрибутивний механізм?

Звичайно ми маємо справу з трьома видами інформації:

— знання про людину, поведінку якої ми хочемо пояснити;

— знання про ситуацію, в якій вона вчинила певну дію, вела себе певним
чином; наш власний досвід соціальної поведінки та соціальних контактів.
Коли ми достатньо знаємо про суб’єкт і обставини, в яких він опинився,
атрибуція («приписування») зводиться до мінімуму, а наше пояснення його
поведінки буде більш точним. Коли ж ми мало або нічого не знаємо про
людину та зовнішні обставини, то використовуємо власні, нехай і обмежені
знання, досвід і таким чином, фантазуючи, можемо пояснити що завгодно, і
без ніяких труднощів. Ми з легкістю пояснюємо собі та іншим, чому одні
одружуються, а інші — розлучаються, чому один вступає до інституту, а
другий іде працювати, чому так, а не інакше поводяться американці,
японці, навіть аборигени в басейні річки Амазонки. Суб’єктивних
труднощів це не викликає, але слід враховувати, що чим менша доля
об’єктивної інформації, тим суттєвіші помилки. У історії є безліч
прикладів, коли мандрівники у чужих краях отримували від своїх дій
результат, протилежний очікуваному, користуючись атрибутивними
механізмами. Головна їх функція — зняти чи зменшити невизначеність у
спілкуванні, але не слід при цьому бути надто впевненим у
безпомилковості своїх суджень.

2. Децентрація — це психологічна здатність відкинути власний досвід,
відійти від свого «Я» і наблизитись до «Я» іншої людини. Вона необхідна
у тих випадках, коли об’єктивної інформації достатньо і немає
принципової необхідності апелювати до суб’єктивного досвіду. Децентрація
і атрибуція певним чином протилежні за характером; у першому випадку ми
ніби відмовляємося від власної позиції, наближаємося до позиції
партнера, дивимося на світ його очима, у другому — навпаки.

Люди зі зниженою здатністю до децентрації називаються егоцентриками (від
«Ego» — «Я»); увесь світ існує ніби тільки заради них, а вони
знаходяться в його центрі. Чому це стає можливим? Причини тут можуть
бути різними, але найімовірніше — психологічними. Авторитарність
виховання, офіційні стосунки між старшими та молодшими (у тому числі між
батьками та дітьми), пригнічення нестандартних підходів і точок зору
призводять до стандартизації особистості та невміння розуміти іншу, не
схожу на нас людину. Тільки моя думка і моя поведінка — справедлива, усі
інші — хибні. Від егоцентриків страждають не тільки оточуючі, але й вони
самі, їх чекає самотність, нерозуміння.

3. Емпатія — розуміння іншої людини без слів, на чуттєвому рівні,
завдяки проникненню в її внутрішній світ. Людину не можна повністю
зрозуміти тільки на рівні раціонального, бо й вона сама не завжди себе
розуміє. Багато чого взагалі не можна пояснити словами, але ми несемо в
собі безліч невербальної інформації, яка може бути більш промовиста й
важлива, ніж словесна, але потребує високої емпатійності. Висока
емпатійність — перевага сучасної людини, вона немовби додатковий зір та
слух; низька — бездушність, байдужість, холодність. Така людина не може
відгукнутися на почуття іншої, порадіти з чужої радості чи опечалитися
чужим смутком. Вона припускається помилок у стосунках з людьми, бо
цілковито довіряється тільки собі, а цього недостатньо. Виходячи тільки
з власних, актуальних для себе станів, вона не бере до уваги спонукання
та емоційні стани партнера.

Чому сучасним людям бракує емпатійності? Відповідь приблизно така ж, як
у попередньому випадку. Теперішнє суспільство більшою мірою сприяє
формуванню раціонального, розсудливого, придушуючи все безпосереднє,
емоційне. Це починається майже з перших днів життя: у сім’ї діти
недоотримують материнського тепла й ніжності, у школі всі прояви
емоційності та оригінальності вважаються недоцільними. Для суспільства в
цілому характерно пригнічення спонтанного, імпульсивного, щирого; у
повазі люди, які керуються у своїй поведінці рефлексією (розумом,
словом, логічними зв’язками).

4. Особистісна ідентифікація — розуміння іншої людини шляхом ототожнення
себе з нею. Механізм цей починає працювати досить рано, і перший об’єкт,
з яким ідентифікує себе дитина, — батьки. Особистісна ідентифікація дуже
важлива для нормального психічного розвитку людини на всіх вікових
етапах, але особливо — у підлітковому та юнацькому віці (з однолітками,
літературними героями тощо). Її пригнічення (приміром, «не бери прикладу
з поганого героя») негативно відбивається на психічному розвитку.
Можливість ідентифікації немовби відкриває двері у світ людей і
емоційних людських контактів, інакше ми лишаємося «по той бік дверей» —
зі своєю самітністю та егоцентризмом.

Отже, існує два типи сприймання та розуміння людини людиною: міжгрупові
і міжособистісні. Вони можуть доповнювати і взаємозаміняти один одного,
але між ними є і принципова різниця. Міжособистісні механізми більш
тонкі, гнучкі, індивідуальні, в еволюційному смислі це більш пізні
утворення. Свобода в «користуванні» ними досягається шляхом кропіткої
внутрішньої роботи, часом — болісних пошуків. Міжгрупові механізми
консервативні та стійкі, вони співвідносяться з етнічними цінностями
суспільства, визначаються соціальним та культурним контекстом, їх
освоєння — процес пасивний, автоматичний.

Вивчаючи процеси соціального сприймання, психологи дійшли висновку, що
на нього впливають, окрім вищезазначених, інші чинники психологічної
природи. Дамо їх коротку характеристику.

«Ефект ореолу» — вплив загального враження про людину на сприйняття і
оцінку окремих властивостей її особистості. Якщо загальне враження про
людину сприятливе, то її позитивні якості переоцінюються, а негативні —
не помічаються або ж виправдовуються. І навпаки, якщо загальне враження
про людину негативне, то навіть позитивні вчинки трактуються упереджено.

«Ефект первісності» (послідовності) — при оцінці незнайомця домінує
перше враження, усі інші отримані відомості накладаються на цю
інформацію.

«Ефект поблажливості» — надлишок позитивного ставлення при сприйманні
іншої людини; спостерігається у тих випадках, коли суб’єкт дістає значну
емоційну підтримку з боку оточуючих (наприклад, захоплення «зіркою»
естради).

«Бар’єри темпераменту та характеру» — виникають при взаємодії індивідів
з різними типами нервової системи чи різними характерами. Наприклад,
людина з високою реактивністю починає діалог без думки про можливу
сварку, але раптом, у відповідь на досить нейтральні слова, бурхливо
обурюється і припиняє розмову; її партнер не розуміє такої реакції,
ображається і в подальшому буде уникати контактів. Такі ж наслідки
можливі при неврахуванні особливостей характеру.

«Бар’єр поганого настрою» — виявляється у небажанні індивіда
спілкуватися або ж в індукції свого настрою на оточуючих. Не випадково
вважається, що вихована людина не повинна показувати стороннім свої
негативні переживання. Це не тільки знижує працездатність, а й
відштовхує людей, формує про такого співрозмовника стійке негативне
враження.

«Бар’єр негативних емоцій» — породжується переживаннями гніву, страху,
презирства, відрази тощо; це завжди результат нереалізованих актуальних
потреб, який заважає правильно сприймати та оцінювати ситуацію та її
учасників.

Значний вплив на сприймання іншої людини чинить самооцінка сприймаючого
суб’єкта. Кожна людина співвідносить інформацію про іншого з уявленнями
про саму себе, причому підсвідоме прагне зберегти існуючу думку про
себе. Якщо ж ця думка може бути спростована, виникає стан тривожності і
сприймання змінюється таким чином, щоб загрозливі сигнали не надходили.
Такі підсвідомі процеси дістали назву «перцептивного захисту». Якщо,
наприклад, ставлення до людини у групі не відповідає її завищеній
самооцінці, вона починає неадекватно сприймати оточуючих, а справедливу
критику вважає наклепом.

Таким чином, можна зробити висновок, що сприймання й розуміння іншої
людини — дуже складний процес взаємодії як особистості індивіда, що
сприймає, так і особистості суб’єкта сприймання. При цьому потрібно
пам’ятати, що, незважаючи на певні особливості сприймання і розуміння
фізичного вигляду, психічних станів, мімічних проявів, — це завжди
цілісний, синтетичний акт, що залежить від життєвого досвіду, структури
особистості і особливостей ситуації. Він має велике значення для
працівника правоохоронних органів, оскільки його професійна діяльність
завжди спрямована на пізнання соціальних явищ, яке здійснюється у
процесі і за допомогою спілкування.

Усе зазначене дозволяє стверджувати, що врахування особливостей
соціального сприймання та розуміння людини людиною, уміння планувати,
організовувати та здійснювати професійне спілкування — важлива
професійно значима характеристика співробітника правоохоронних органів.
Знання особливостей, засобів та прийомів спілкування, механізмів
міжособистісного і міжгрупового спілкування, бар’єрів та інших чинників,
що заважають ефективному спілкуванню, дозволяє правильно вибирати засоби
впливу на різні об’єкти професійної діяльності, керувати цим процесом не
на інтуїтивному рівні, а послідовно та цілеспрямовано.

2. Психологічні особливості діяльності правоохоронця

в екстремальних умовах

У професійній діяльності працівників правоохоронних органів можна
виділити такі різновиди екстремальних ситуацій:

1) швидкоплинна — пов’язана з необхідністю діяти при жорсткому дефіциті
часу, у швидкому темпі, при високому рівні організованості та зі значним
психологічним навантаженням (наприклад, затримання злочинця, участь у
ліквідації наслідків катастрофи);

2) довготривала — потребує постійної готовності до можливої небезпечної
дії при загальних монотонних умовах праці (наприклад, чекання виклику на
виїзд під час чергування, перебування в засідці);

3) викликана необхідністю перевірки ймовірностно неправдивої інформації
— повідомлення з метою дезінформації про вчинений злочин, про можливу
небезпеку (пожежу, мінування тощо);

4) викликана «невизначеністю» — потребує вибору одного з варіантів
поведінки, однаково значимих для працівника (виконати службовий
обов’язок чи не втручатись в події для власної безпеки);

5) породжена суб’єктивними обставинами, тобто самим працівником
(відволікання чи нестійкість уваги в небезпечній ситуації, що призводить
до помилкових дій, непрофесійне виконання дій тощо).

При виконанні працівниками правоохоронних органів своїх професійних
обов’язків у екстремальних ситуаціях можлива організація діяльності
різних рівнів, полярними з яких є: вищий та нижчий.

Вищий рівень діяльності — виявляється у підсиленні регулюючих функцій
психіки, передбаченні і своєчасному врахуванні можливих змін в
обставинах, у швидкому, чіткому й грамотному застосуванні засобів і
прийомів дій, при необхідності — їх видозміни. Підвищується ступінь
вольової керованості діяльністю та її загальна ефективність.

Нижчий рівень діяльності — нездатність сконцентрувати увагу на
головному, порушення внутрішньої упорядкованості психічних процесів,
непослідовність і неточність виконання дій, ігнорування минулого
досвіду, стереотипне повторення певних дій при відсутності такої
необхідності, покваплива і сумбурна поведінка або ж заторможеність,
заціпеніння. Аналіз трагічних для працівників наслідків та фронтовий
досвід свідчать, що таке заціпеніння (ступор) при реальній небезпеці для
життя звичайно призводить до загибелі людини. Але його настання не буває
випадковим, воно спричиняється відсутністю готовності діяти доцільно,
страхом небезпеки через відсутність досвіду («необстріляність»),
боягузтвом та легкодухістю як стійкими рисами характеру, низьким рівнем
психологічної підготовки, а також загальною професійною непридатністю.

При виконанні професійних дій високого ступеня відповідальності, що
потребують пошуку нестандартних варіантів виходу з напруженої ситуації,
спостерігаються такі явища:

розгубленість (24 %), зниження координованості і точності рухів (29,8
%), уповільнення реакції (27 %), порушення логіки міркувань (18 %),
зниження критичності мислення (11 %), розлади сприймання і уваги (8,9
%). За даними проведеного МВС РФ опитування, при припиненні масових
безчинств вимогами закону керувалися 32 % працівників, приблизно 40 %
виходили з власних моральних принципів, 8 % визначали свою поведінку як
таку, що детермінувалась самозбереженням. На недостатню психологічну
підготованість до дій у складних умовах вказали 20 % опитуваних, хоча
при цьому їхня поведінка зовні виглядала впорядкованою.

Розглянуті різновиди екстремальних ситуацій та особливостей поведінки
при їх вирішенні спричиняють виникнення специфічних емоційних станів,
найбільш типовими серед яких є: стрес, фрустрація, конфлікт, криза.
Строго кажучи, перераховані стани є не стільки самостійними
психоемоційними станами, скільки окремими проявами загального
екстремум-стану, який охоплює особистість, індивідуалізованого за
змістом і динамікою. Цим визначається, зокрема, те, що одні й ті ж
подразники у різних осіб викликають різні стани (стреси, фрустрації
тощо), а різні подразники у однієї особистості часто-густо призводять до
виникнення тотожнього стану напруженості. Зазначені стани можуть
існувати як ізольовано, так і одночасно, у різних сполученнях. Так,
процес безпосереднього припинення злочину може призвести до стресу та
фрустрації, психологічне протиборство при проведенні слідчих дій — до
фрустрації та конфлікту, затримання особливо небезпечного злочинця — до
стресу, фрустрації та конфлікту, запровадження надзвичайного стану — до
стресу та кризи.

Розвиток екстремальних ситуацій та ‘їх наслідки значною мірою
ускладнюються такими чинниками: несподіваністю виникнення небезпеки,
невизначеністю ситуації та можливих наслідків, відсутністю дійової
підтримки (допомоги) з боку оточуючих громадян та гарантій соціального
(у тому числі правового) захисту та ін. Особливо несприятливими в цьому
плані є так звані «нештатні» екстремальні ситуації, не передбачені
нормативно. Саме в таких ситуаціях надзвичайно важливо зберегти спокій і
холоднокровність, швидко оцінити обстановку, не піддатись потягу діяти
за вже існуючими стереотипами, що може стати згубним. Прийняття рішення
діяти неординарно може виявитись єдиним правильним виходом із ситуації,
що склалась, і ним потрібно правильно скористатись. Стереотип діяти так,
а не інакше, звичка застосовувати лише певні прийоми нападу та захисту
завжди має психологічну межу неповторюваності (це стосується прийомів
самбо, застосування зброї, допоміжних засобів та ін.), але екстремальна
ситуація ніколи не повторюється в одному й тому ж вигляді, що потрібно
враховувати, бути до цього готовим.

Існує ряд чинників, що впливають на виникнення та перебіг того чи іншого
стану психіки людини в екстремальній ситуації:

1) інтенсивність і сила дії подразника — відносно невелике психічне
напруження до певної межі є позитивним, коли ж воно перевищує поріг,
настає різке погіршення психічного стану та ефективності діяльності в
цілому. Так, поступове наростання загрозливої ситуації в умовах повноти
інформації про неї і достатнього часу дозволяє працівнику мобілізуватись
і з успіхом виконати завдання (наприклад, затримати злочинця). Навпаки,
відсутність необхідної інформації, неочікуване застосування злочинцем
зброї чи інших засобів підвищеної небезпечності, про які завчасно не
було відомо, може викликати стрес;

2) «психологічна надійність» — стала індивідуальна особливість, під якою
слід розуміти стійкість до небезпеки та невдач у сполученні з
виправданим ризиком, швидке подолання переживання та розчарування,
оптимальний рівень тривожності, стриманість у емоціях, урівноваженість,
розсудливість, стійкість до перенапруження. Ці якості визначають поріг
корисності напруження, характерний для конкретної особистості. Наявність
певних психофізіологічних властивостей (швидкість перебігу психічних
процесів, сила нервової системи, оптимальне сполучення процесів
збудження і гальмування, висока працездатність) та властивостей
психічних пізнавальних процесів (спостережливість, розвинена уява та
ін.) дозволяють здійснювати прискорену переробку інформації та приймати
правильне рішення;

3) психологічна підготовленість — спеціальна тренованість до дій у
екстремальних умовах, під впливом якої поріг корисності напруження
підвищується. Вона залежить від знання співробітником типових форм
прояву екстремальних ситуацій, методів і засобів їх подолання та
врахування особливостей перебігу емоційних станів, що при цьому
виникають, ступеня сформованості професійної пильності — особливої
якості, що виявляється у виправданій настороженості та підвищеній увазі
до ризику, небезпеки. Ця якість допомагає вчасно виявити ознаки загрози,
правильно оцінити ситуацію, що склалася (факти, обставини, дії).
Протилежністю професійної пильності є недбалість, яка спричиняється
нерозумінням небезпеки, невміннями вчасно її розпізнати та правильно
оцінити, зниженою концентрацією уваги («не встиг отямитись…», «не
помітив», «не надав уваги» і т. ін.). Недбалість може набути й іншого
змісту — зневажання безпеки, невиправдана самовпевненість;

4) функціональний стан організму — поріг корисної напруженості
зменшується під впливом перенесеного захворювання, втоми, конфліктної
ситуації з вираженим психофізіологічним реагуванням, серії невдач та їх
гострим переживанням тощо.

Численні факти злочинних зазіхань на життя і здоров’я працівників
правоохоронних органів України під час виконання ними службових
обов’язків (причому останні досить часто виступають безпосередньою ціллю
нападу або ж перешкодою на шляху досягнення основної злочинної мети)
потребують теоретичного аналізу і детальної розробки обґрунтованих
науково-практичних рекомендацій щодо забезпечення їх особистої безпеки.
Між тим, проблема ця у сучасній спеціальній літературі практично не
представлена, що зумовлює необхідність у визначенні та висвітленні її
базових понять.

Особиста безпека — це система організаційно-правових, фізичних і
тактико-психологічних заходів, які дозволяють забезпечити збереження
життя та здоров’я працівника правоохоронних органів і підтримання
високого рівня ефективності його професійних дій.

Особиста безпека є результатом реалізації комплексу заходів, спрямованих
на зниження рівня професійного ризику до реально можливого мінімуму, що
дозволяє гарантувати збереження життя і здоров’я, нормального психічного
стану і дієздатності працівника при ефективному вирішенні професійних
завдань.

Особиста безпека визначається специфікою умов, змісту і форм професійної
діяльності; ступенем професійної захищеності працівника, у тому числі —
наявністю спеціальних заходів організаційно-правового, управлінського і
матеріально-технічного характеру; рівнем професійно-психологічної
підготовленості працівника і наявністю у нього спеціальних знань та
вмінь по забезпеченню особистої безпеки при вирішенні професійних
завдань, або у ситуаціях, пов’язаних з професійною діяльністю.

Центральним в характеристиці сутності ситуації, у якій може бути завдано
шкоди фізичному та психічному здоров’ю працівника правоохоронних
органів, є поняття «небезпека». Можна виділити такі види небезпеки:

1. Потенційна — виникає при будь-якому можливому контакті з негативними
якостями об’єктів чи суб’єктів ситуації.

2. Уявна — є результатом перебільшення чи хибної оцінки негативних
якостей ситуації, поведінки конкретних осіб, хибного тлумачення мовних
повідомлень.

3. Провокована — виникає внаслідок прояву окремих особистісних
негативних якостей працівника (агресивність, грубість, жорстокість,
пиха, гонор тощо) і відповідної протиправної реакції на них з боку інших
осіб.

4. Реальна — це наслідок несприятливої динаміки оперативно-службової
ситуації з реальними факторами загрози життю та здоров’ю працівника.

Залежно від індивідуально-психологічних та психофізіологічних
особливостей працівників та рівня їх професійної підготовленості безпека
діяльності може бути різною. Це зумовлює необхідність своєчасного та
наукового обґрунтованого визначення керівниками служб та підрозділів
осіб, схильних до нещасних випадків, зі зниженим імунітетом до
небезпечних ситуацій. Чинники, що визначають цю категорію працівників,
можна представити у вигляді такої схеми:

1. Стійкі (сталі) протипоказання до небезпечних видів діяльності:

— низька психологічна стійкість та схильність до психічної дезадаптації;

— високі показники тривожності;

— емоційна неврівноваженість та імпульсивність реакцій;

— недоліки розподілу та концентрації уваги;

— функціональні порушення зв’язку між сприйманням та моторними
процесами;

— фізичні вади органів чуття (зору, слуху, нюху, дотику, болю тощо);

— функціональні непатологічні зміни в організмі (серцево-судинної,
дихальної та інших систем);

— уповільненість реакцій;

— низький інтелектуальний рівень;

— неврівноваженість та підвищена схильність до ризику;

— схильність до алкоголю і наркотиків.

2. Тимчасові чинники обмеження використання працівника в небезпечних
ситуаціях:

— недостатня професійна підготовленість і психологічна готовність;

— недосвідченість.

3. Ситуативні психічні стани особистості як наслідок службових чи
сімейно-побутових конфліктів, травм та критичних інцидентів, проявами
яких є:

— тривожність, страх, депресія;

— вкрай низька активність, загальмованість;

— підвищена неадекватна активність, надмобілізованість;

— панікування;

— гостра втома, перевтома.

4. Віктимні особистісні якості, що роблять працівника уразливим щодо
злочинних зазіхань:

— гіпертрофована довірливість;

— легковажність;

— запальність, гарячковість;

— конформність та навіюваність;

— самовпевненість, пихатість тощо.

Проведений нами аналіз надзвичайних подій, під час яких працівники
правоохоронних органів були важко поранені або загинули, дозволяє
констатувати, що існують тактико-операційні та ситуативно-психологічні
чинники, дія

яких спричиняє непоправні наслідки.

Тактико-операційні чинники «небезпечної» поведінки працівника:

— низький рівень професійних знань, фізична і тактична
непідготовленість, недостатнє володіння зброєю;

— відсутність зброї напоготові;

— не здійснено обшук (чи здійснено недостатньо ретельно), не використані
наручники;

— дії без підтримки (прикриття) при перевірці документів, затриманні,
супроводженні правопорушників;

— не контрольовано ситуацію, поведінку та психічний стан правопорушника;

— вибрано недоцільну, хибну тактику поведінки;

— невдале виконання запланованих дій;

— професійно-психологічна непідготовленість до екстремальної ситуації.

Ситуативно-психологічні чинники «небезпечної» поведінки працівника:

— втрата пильності, ігнорування ознак небезпеки, невміння вчасно її
розпізнати;

— переоцінка своїх можливостей, неконтролювання свого психічного стану;

— відсутність почуття небезпеки (впевненість, що знаходження у
службовому приміщенні та статус працівника правоохоронних органів є
гарантією від фізичного насильства);

— стереотипні дії, розрахунок на те, що «буде, як завжди»;

— несприятливий психічний стан (перевтома, конфлікти на службі або в
родині, похмільний синдром тощо).

Крім того, ймовірність надзвичайних подій у сфері професійної діяльності
працівника правоохоронних органів значною мірою залежить від такої
індивідуально-психологічної особливості, як схильність до ризику.

Готовність до ризику безпосередньо пов’язана з мотивацією особистості на
досягнення мети або на запобігання

невдачі. Саме ці мотиви найчастіше спричиняють нещасні випадки.
Проведеними психологічними дослідженнями встановлено такі
закономірності:

— працівники, у яких є острах перед нещасним випадком, потрапляють у
неприємності частіше, ніж ті, хто орієнтований на досягнення успіху в
своїй діяльності;

— працівники, які орієнтуються на досягнення мети, віддають перевагу
середньому рівню ризику, а ті, хто боїться невдачі, — найменшому або,
навпаки, надмірно великому ризику (коли невдача не загрожує престижу);

— особи, мотивовані на досягнення мети і покладають великі надії на
успіх, свідомо уникають високого рівня ризику.

Головними напрямами забезпечення особистої безпеки працівників
правоохоронних органів слід вважати формування:

тактико-психологічних прийомів забезпечення безпеки при затриманні
правопорушників та взаємодії з об’єктами професійної діяльності;

вмінь і навичок протидії шантажу і провокаціям;

— вмінь і навичок безпечної поведінки, спілкування на службі та в
побуті;

— вмінь безпечного вирішення конфліктних ситуацій;

— психологічної готовності до застосування прийомів і заходів фізичного
впливу;

— психологічної готовності до застосування зброї на поразку;

— вмінь і навичок психічного саморегулювання та захисту від
маніпулятивного і сугестивного впливу.

Таким чином, безпека працівника правоохоронних органів складається з
таких блоків:

1) організаційно-правовий — комплекс об’єктивних передумов для
ефективного і безпечного здійснення професійної діяльності;

2) мотиваційно-особистісний — морально-поведінські установки,
психологічна готовність «на виживання», тобто дотримання норм, правил і
спеціальних процедур, що гарантують особисту безпеку.

Суб’єктами першого блоку є відповідні державні інституції (Кабінет
Міністрів, Міністерство фінансів України, МВС України та ін.), головним
завданням яких є науково обгрунтована реалізація правових, економічних,
матеріально-технічних та інших можливостей, що надані державою для
забезпечення захисту як системи в цілому, так і її конкретних
працівників. Суб’єктами першого блоку виступають також керівники органів
і підрозділів, які для ефективного вирішення питань особистої безпеки
працівників повинні:

— аналізувати організаційно-правові та соціально-економічні умови
здійснення правоохоронної діяльності і чинники, що визначають реальний
рівень професійного ризику;

— формулювати та подавати пропозиції у відповідні державні структури
щодо підвищення рівня захищеності і безпеки працівників, забезпечувати
впровадження науково-практичних розробок із зазначеної проблеми;

— здійснювати результативні контакти з державними органами (у тому числі
з іншими правоохоронними органами і органами юстиції), громадськими і
приватними організаціями та об’єднаннями, засобами масової інформації,
населенням з метою забезпечення більш високого рівня професійної
захищеності і безпеки працівників;

— мобілізовувати наявні економічні і матеріально-технічні можливості для
підвищення рівня особистої безпеки працівників;

— приймати спеціальні управлінські рішення з метою підвищення рівня
професійної захищеності і безпеки;

— організовувати навчання працівників стратегії, тактиці та засобам
забезпечення особистої безпеки як у системі бойової та службової, так і
у системі професійно-психологічної підготовки.

Суб’єкти другого блоку (працівники) для забезпечення особистої безпеки
повинні:

— знати і неухильно виконувати відповідні директивні вказівки
керівництва;

— знати основні тактико-операційні та психологічні прийоми забезпечення
особистої безпеки у різноманітних ситуаціях професійної діяльності;

— уміти аналізувати і узагальнювати досвід безпечної поведінки колег по
роботі та інших працівників у екстремальних умовах оперативно-службової
діяльності;

— знати, застосовувати і творчо збагачувати тактику, прийоми і засоби
забезпечення особистої безпеки та безпеки колег.

Слід наголосити, що будь-які організаційно-правові,
матеріально-технічні, управлінські та інші заходи не можуть бути
ефективними без усвідомлених і цілеспрямованих зусиль самого працівника
по забезпеченню особистої безпеки. Передусім, — це діяльність по
підвищенню свого професійного рівня, активне осмислення професійного
досвіду своїх колег. Крім цього, необхідно постійно вивчати і
удосконалювати стратегію, тактику, засоби і прийоми забезпечення
особистої безпеки, особливо якщо йдеться про виконання
службово-оперативних завдань в екстремальних умовах. І, найголовніше,
слід не тільки засвоювати такі знання і уміння, а й формувати готовність
до їх реалізації у ході вирішення оперативно-службових задач.

Основними формами забезпечення особистої безпеки працівника
правоохоронних органів є:

1. Спеціально-тактичні — навчання основам професійної діяльності,
майстерному володінню зброєю, спеціальними засобами і засобами зв’язку
та індивідуального захисту;

формування готовності до застосування зброї і засобів активної оборони в
екстремальних ситуаціях.

2. Педагогічні — індивідуальні бесіди, наставництво, аналіз виконання
оперативно-службових завдань із позиції дотримання особистої безпеки;
навчання операційно-тактичним і психологічним прийомам безпечної
поведінки у різноманітних ситуаціях оперативно-службової діяльності.

3. Психологічні — вивчення індивідуально-психологічних особливостей
працівників і прогнозування їх поведінки в екстремальних ситуаціях;
проведення практичними психологами психокорекційної роботи; формування
мотиву професійного зростання, нерозривно пов’язаного з дотриманням
заходів особистої безпеки.

Таким чином, рівень та ефективність діяльності працівників органів
внутрішніх справ в екстремальних ситуаціях значною мірою залежить від
психологічної готовності та психологічної стійкості.

Психологічна готовність працівника — сукупність якостей і властивостей
особистості, що зумовлює стан мобілізованості психіки, настроєність на
найбільш доцільні, активні та рішучі дії в складних чи небезпечних
умовах виконання службових обов’язків.

Психологічна стійкість — активно-дійовий стан особистості, що відображає
зміст і умови професійного завдання і виявляється у здатності зберігати
стан нормального функціонування психіки, доцільно діяти, незважаючи на
перепони. Найбільш значними складовими такої здатності є вміння
співробітника за допомогою волі долати негативний вплив емоцій на
діяльність, переборювати страх, нерішучість, а також зберігати
самовладання при подальшому ускладненні ситуації.

Структура психологічної готовності працівника правоохоронних органів
представлена такими компонентами:

1) мотиваційний — установка не тільки на найбільш доцільні, активні та
рішучі дії, а й на власну безпеку;

2) орієнтацтний — вивчення та усвідомлення умов та особливостей
діяльності, способів можливих дій в різних варіантах розвитку подій,
необхідних для цього властивостей та якостей особистості;

3) операційний — навички та вміння реалізовувати професійні дії;

4) вольовий — самоконтроль, самомобілізація та керування своїми діями,
саморегуляція;

5) оціночний — об’єктивна оцінка ступеня небезпеки ситуації і власної
підготовленості для її вирішення, прогнозування можливих результатів,
внесення відповідних поправок.

При наявності зазначених компонентів працівник у змозі настроїтись на
певну поведінку, на виконання дій, необхідних для досягнення поставленої
мети; підготувати, при необхідності, матеріальну базу для виконання
завдання чи створити умови для цього (здобути відсутню інформацію,
провести тренування, змоделювати схеми можливого розвитку подій); з
початком дій уважно слідкувати за змінами обставин, оцінювати
адекватність своєї поведінки, модель якої була побудована раніше,
прагнути реалізувати оптимальні умови й засоби досягнення мети, свідомо
керувати своїми емоційним станом і поведінкою.

Достатня розвиненість та вираженість усіх компонентів і їх цілісної
єдності — показник високого рівня готовності працівника правоохоронних
органів, його активності, самостійності і творчого підходу до
діяльності, що відповідає поняттю «професіоналізм». Недостатня
розвиненість свідчить про низький чи середній рівень готовності,
непідготовленість і непрофесіоналізм.

Література

Авдеев В. В. Психологические основы повышения эффективности деятельности
работников ОВД в экстремальных условиях. — М., 1998.

Андросюк В. Г. Обережно: ситуація екстремальна / Науковий вісник НАВСУ.
— 1996. — № 2.

Бодалев А. А Восприятие и понимание человека человеком. — М, 1982.

Дьяченко М. И, Кандыбович Л. Л, Пономаренко В. А Готовность к
деятельности в напряженных ситуациях. Психологический аспект. — Минск,
1985.

Иванников В. А. Психологические механизмы волевой регуляции. — М.,1991.

Кабрин В. И. Транскоммуникация и личностное развитие. — Томск, 1992.

Романович Г. Г., Юстицкий В. В. Психологические особенности действий
сотрудников ОВД в экстремальных условиях. — Минск, 1989.

Хохелъ С. Целостное восприятие личности и методы определения ее типа. —
К., 1992.

Юридична психологія / За ред. Я.Ю.Кондратьєва. – К., 2000.

PAGE

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *