1. Психологія чуттєвого пізнання. Відчуття та сприймання. 2. Характеристика основних напрямків юридичної психології (контрольна)

Контрольна робота

з психології

1. Психологія чуттєвого пізнання. Відчуття та сприймання

Людське пізнання поділяється на два рівні — чуттєве і раціональне. До
першого рівня відноситься пізнання за допомогою органів чуття. У
результаті чуттєвого пізнання в людини складається образ, картина
навколишнього світу — світ у його безпосередній даності і різноманітті.
У психології почуттєве пізнання суб’єкта представлене, у першу чергу, у
процесах сприйняття і його приватній формі — відчуттях.

У відчуттях відображаються лише окремі властивості предметів, наприклад
їх запах, колір, твердість тощо, тоді як у сприйманні всі ці властивості
відображаються у їх сукупності і взаємозв’язку.

    Сприйманням називається відображення в свідомості людини предметів і
явищ дійсності при їх безпосередньому впливі на органи чуття.

    Результатом сприймання є цілісний образ об’єкту. Наприклад, взявши в
руки нову книгу, ми одночасно відображаємо колір її сторінок, вагу,
запах типографської краски тощо. Всі ці зорові, тактильні, нюхові та
інші відчуття, поєднуючись, дають образ книги.

Проте дослідження показують, що сприймання не зводиться до простої
сумації відчуттів, а складає якісно нову ступінь чуттєвого пізнання
дійсності. Воно доповнюється і опосередковується наявними в особистості
знаннями, її минулим досвідом. Отже, сприймання є надзвичайно складним
психічним процесом. Тому не дивно, що цілий ряд питань, пов’язаних з
його протіканням, не зважаючи на значні зусилля з боку багатьох вчених,
не розв’язані і досі.

Як же відбувається людське сприймання ?

Пошуки відповіді на це питання можна побачити уже в роботах
старогрецьких вчених Епікура, Демокріта, Аристотеля, Евкліда та ін.

Зір здійснюється з допомогою променів, що виходять з очей і ніби
ощупують предмети, подібно до того як сліпий пізнає форму предметів
шляхом ощупування їх рукою чи палицею» (Евклід).

На жаль ця правильна думка про активність сприймаючого рецептора в епоху
Відродження була замінена хибною, за якою образ виникав у результаті
впливу зовнішніх агентів на пасивно сприймаючі органи чуття.

Психофізіологія Х1Х ст. виходила з ілюзії, що дослідження сприймання
повинно базуватися на вивченні будови периферичних рецепторних апаратів
і фізіологічних принципів їх роботи. Стосовно до зору це значить, що
вивчення проекції образу предмета на сітківці може пояснити сприймання
видимого світу.

    Гештальтисти, зрозумівши недостатність такого підходу до пояснення
сприймання, висунули свою концепцію центральних механізмів формування
перцептивного образу ( Келлер). Вони перенесли сприймання із сіткового
на мозковий рівень, зберігши при цьому пороки старої психофізіології.
Розглядаючи процеси формування образу сприймання як пряме відображення
фізіологічних процесів структуроутворення, що ніби проходять у нервовій
системі, вони прийшли до хибного розв’язання проблем сприймання.

    Критичний аналіз цих поглядів зробили в своїх роботах вітчизняні
психологи С.Л. Рубін штейн, О.М. Леонтьєв, П.Я. Гальперін та ін. На його
основі був розроблений принципово новий підхід до вивчення проблеми
сприймання. Виходячи із сєченівського розуміння рефлекторної природи
сенсорних процесів, вони почали розглядати сприймання як своєрідну дію,
спрямовану на обстеження об’єкту сприймання і на створення його копії,
його подібності.

    Різностороннє вивчення сприймання показало, що як і всякий процес
пізнання, воно залежить від особливостей суб’єкта : його досвіду, знань,
потреб, інтересів, установок, спрямованості. Як і відчуття, воно є
суб’єктивним образом об’єктивної дійсності. Критерієм їх істинності є
практична діяльність людини.

Сприймає дійсність не ізольоване вухо чи око, а конкретна жива людина.
Тому в сприйманні виявляється її ставлення до об’єкту, її бажання,
інтереси, почуття тощо.

Залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від
особливостей її особистості називають аперцепцією.

Вона відіграє важливе значення в житті і діяльності людини. Людському
сприйманню вона надає активний характер. Наприклад, ставлення студентів
до сприймання психологічних знань різне до і після проходження
педагогічної практики в школі.

Сприймання характеризується рядом особливостей, найбільш важливими з
яких є: предметність, цілісність, структурність, константність і
осмисленість. Дамо короткий опис кожної з них.

Предметність сприймання виявляється в тому, що властивості предмету
відображаються в образі не ізольовано, а як належні предмету тобто в
акті об’єктивації. Ця властивість є не природженою, а набутою
особливістю людини. В її формуванні провідну роль відіграють рух і
дотик. Без участі руху наші сприймання втрачають властивість
предметності.

Другою особливістю сприймання є цілісність. На відміну від відчуття, яке
є моно модальним, сприймання є полі модальним. воно формується на основі
сумісної діяльності ряду аналізаторів, об’єднаних у функціональну
систему. Цілісний образ виникає на основі узагальнення знань про окремі
властивості предмету, що одержується у вигляді окремих відчуттів.

З цілісністю перцептивного образу тісно пов’язана його структурність,
яка полягає в тому що сприймання не просто конгломерат відчуттів, а в
ньому відображаються відношення різних властивостей і частин предмету,
тобто його структура. Вона формується у людини протягом певного часу.
Так, читаючи окреме слово, читач сприймає його як цілісне після
сприймання його літер. В дослідженнях Сєченова показано, що джерело
цілісності і структурності криється в особливостях самих предметів.
Основою цілісності і структурності сприймання є відображення форми (і
контура) предмету, яка об’єктивно виділяє його із оточення, будучи
роздільною гранню двох реальностей. Він встановив, що цілісність і
структурність не є початковими властивостями перцептивного образу, а
формується в процесі його становлення, як результат рефлекторної роботи
аналізаторів.

Проведені пізніше експерименти підтвердили цю думку, показавши фазовий
характер зорового сприймання. Було встановлено, що в першу мить складний
предмет сприймається як мозаїчне поєднання ліній, кутів, кольорів і лише
в процесі розвитку сприймання утворюється цілісний образ.

    Четвертою характерною особливістю сприймання є константність. Під
нею розуміють відносну постійність сприйманої величини, форми і кольору
предметів при зміні відстані, положення спостерігача, освітленості
предмету. В житті умови сприймання предметів безперервно змінюються.
Відповідно змінюються і перцептивні процеси, але образ предмету
залишається відносно постійним. Це ж стосується величини і форми
предметів. При зміні дистанції спостереження змінюється величина
зображення предмета на сітківці ока, але видима величина і форма
залишаються відносно постійними.

    Отже, на основі постійно мінливих сенсорних вражень перцептивна
константність продукує стійкий, стабільний і константний образ світу.

    Дійсним джерелом константності сприймання є активні дії перцептивної
системи, які допомагають суб’єкту виділяти інваріантну структуру об’єкту
сприймання. Дослідження показали, що минулий досвід здійснює активний
вплив на константність, але її основною передумовою є відображення тієї
ситуації, в якій знаходиться предмет сприймання. Сприймання кольору,
величини і форми незнайомого об’єкту ізольовано від ситуації є
аконстантне.

    П’ятою характерною особливістю сприймання є осмисленість. Сприймаючи
предмети і явища дійсності, людина тлумачить їх у відповідності з
наявними знаннями і практичним досвідом. Сприймання людини тісно
пов’язане з мисленням. Сприйняти об’єкт, це значить виділити його з
оточення і мислено назвати його, тобто віднести до певного класу
предметів. Тоді, коли це зразу зробити не вдається, в процесі сприймання
відбувається динамічний пошук найкращої інтерпретації наявної
інформації. Це можна помітити при сприйманні багатозначних малюнків, у
яких почергово суб’єктом сприймаються то фігура, то фон. Велике значення
в осмисленості сприймання відіграє зв’язок першої і другої сигнальних
систем у людини.

    За своєю природою сприймання як і відчуття має рефлекторний
характер. В своїх роботах І.П.Павлов показав, що в основі сприймання
лежать умовні рефлекси, які утворюються в корі великих півкуль при дії
на органи чуття людини різноманітних комплексних подразників. У
порівнянні з відчуттями сприймання є вищою формою аналітико-синтетичної
діяльності мозку.

    В основі сприймання лежать два види нервових зв’язків, а саме:
нервові зв’язки, що утворюються в межах одного аналізатора, коли діючий
на рецептор подразник є однієї модальності, і між аналізаторні зв’язки,
коли діючий подразник є комплексним. Наприклад, в основі сприймання
музикальної мелодії лежать внутріаналізаторні нервові зв’язки. При
сприйманні учнем на уроці навчального матеріалу він бачить вчителя,
слухає його розповідь і робить записи в зошиті Комплекс діючих
подразників викликає збудження у слухових, зорових і рухових рецепторах,
які передаються в мозкові центри. В результаті дії кори великих півкуль
утворюються складні системи тимчасових нервових зв’язків, що
забезпечують цілісність сприймання. В цьому випадку в основі сприймання
лежать між аналізаторні тимчасові зв’язки.

 Важливу функцію в процесі людського сприймання виконує друга сигнальна
система. Вона визначає зміст людського сприймання, позначає предмет,
надає сприйманню людини довільний характер.

Таким чином, фізіологічною основою сприймання є системи
внутріаналізаторних і між аналізаторних нервових зв’язків, що
забезпечують необхідну цілісність і предметність сприймання.

    В основі поділу сприймань на види лежать відмінності в провідній
ролі аналізаторів при відображенні дійсності. Тому виділяють зорові,
слухові, дотикові, кін естетичні, нюхові і смакові сприймання. В
практиці людської діяльності кожен з цих видів рідко функціонує
самостійно. В більшості випадків вони поєднуються, утворюючи складні
види сприймань. Так, наприклад, при виконанні вправ на уроці фізкультури
в учня часто виникають складні рухо-зорові сприймання. При сприйманні
доведення теореми на уроці математики включаються зорові, слухові і кін
естетичні сприймання.

    В основі другої класифікації сприймань лежать форми існування
матерії: простір, час і рух. У відповідності з цією класифікацією
виділяють сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху.

    З точки зору сучасної науки сприймання розглядається як своєрідна
дія, спрямована на обстеження об’єкту і створення його копії. Таке
обстеження здійснюється при допомозі деяких моторних процесів, до яких
відносять рухи руки, що ощупує предмет, рухи ока, яке обстежує контур
предмету. Вони забезпечують адекватність відображення предмету. Сєченов
показав, що в роботі руки і ока є багато спільного. Аналіз функцій руху
руки в процесі дотику і ока в процесі зору дозволяє поділити їх на два
класи. До першого класу відносяться пошукові, установочні і коригуючи
рухи. До другого класу відносяться всі макрорухи, спрямовані ні
обстеження предмету. Це пізнавальні рухи, що виконують функції побудови,
виміру, контролю і корекції. Вивчення траекторії цих рухів показує, що
вона ізоморфна контуру об’єкта. В процесі обстеження виділяються
найбільш інформативні конструктивні точки, відносно яких і оцінюється
решта елементів контуру.

    Людина сприймає навколишню дійсність предметно у вигляді цілісних
предметів, які існують в просторі і часі. Щоб жити людина повинна
орієнтуватися в просторі, сприймати його простору є відображення
об’єктивно існуючого простору, тобто відображення відстані, величини і
форми предметів, що діють на наші органи чуття,, напряму тощо. Воно
включає в себе оцінку положення власного тіла, врахування його
переміщень у просторі та відповідну корекцію рухів і орієнтацію очей. Як
же воно відбувається?

    Відображення просторових властивостей предметів з одночасним
врахуванням положення власного тіла відбувається в процесі рухової
діяльності організму і є особливим проявом аналітико-синтетичної
діяльності мозку. Воно забезпечується сумісною діяльністю комплексу
аналізаторів, взаємодія між якими установлюється при допомозі
кінестетичного аналізатора.

    Як показують дослідження, відображення просторових властивостей
предметів є можливим внаслідок існування у людини парних аналізаторів
(бінокулярний зір, бінауральний слух, бімануальний дотик, диринічний
нюх) і їх функціональної асиметрії. Остання проявляється в тому, що одна
із сторін аналізатора при виконанні певної діяльності відіграє ніби
провідну роль. Така роль є нестійкою, вона змінюється при переході від
однієї діяльності до іншої.

    Сприймання форми предметів відбувається за допомогою зорового,
дотикового та кінестетичного аналізаторів. Для зорового сприймання форми
предметів необхідне чітке розрізнення контурів предметів, що залежить
від величини і віддаленості їх від спостерігача та гостроти зору
останнього. Сприймання форми стає можливим, якщо він уміє розрізняти
напрям контурних ліній предмету і їх співвідношення за величиною. Це дає
змогу сприймати одні предмети як квадратні, інші як круглі тощо. Завдяки
рухові зорова система не тільки виділяє межу між об’єктом і фоном, а і
навчається слідувати по ній. Хоч кінестетичні відчуття, що викликаються
цими рухами не усвідомлюються, проте вони мають важливе значення як
сигнали певних особливостей контурних ліній предмету і кута зору. В
житті кожної людини ці відчуття пов’язані з певною формою образу
предмету на сітківці і з положенням очей відносно сприйманих об’єктів,
неодноразово супроводжувалися дотиком руки до цих предметів. В ході
закріплення цих асоціацій відбувається засвоєння людиною певних
перцептивних еталонів і око навчається швидко визначати форму предметів,
не дивлячись на зміну їх положення відносно спостерігача.

    При дотиковому сприйманні форми предмету провідна роль належить
тактильному і кінестетичному аналізаторам. Щоб визначити форму
невидимого предмету, людина ощупує предмет з різних сторін, повертає
його в руках, обводить рукою контур, перевіряє правильність його
сприймання, повертаючись назад. Без кінестетичного аналізатора адекватне
сприймання форми предмету стає неможливим.

2. Характеристика основних напрямків юридичної психології

Об’єктом юридичної психології є особистість як свідомий індивід, що має
певний соціальний статус і виконує конкретні соціальні функції в системі
«людина — право».

Предмет юридичної психології — психологічні закономірності і механізми
правового опосередкування діяльності особистості та груп у сфері
правової діяльності.

Із розглянутих відправних позицій витікає, що юридична психологія
включає наступні напрями:

1) правову психологію, що досліджує психологічні аспекти правотворчості
і змісту права, його інститутів, принципів вини і відповідальності, їх
меж, загальної і спеціальної превенції закону, його впливу на формування
правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб’єктів
правовідносин;

2) психологію правоохоронної та правозастосовної діяльності —
процесуальної (слідчої, судової, арбітражної, адвокатської та ін.) та
непроцесуальної (оперативно-роз-шукової, управлінської та ін.) і
психологію учасників цих різновидів діяльності;

3) кримінальну психологію, у тому числі — психологічні закономірності
виникнення і динаміки протиправних установок, мотивів учинення злочинів,
психологічних особливостей злочинної поведінки; психологію формування
злочинних груп, конкретних чинників і умов, що сприяють груповим
злочинним проявам; форми і способи діяльності щодо попередження
асоціальних тенденцій, корекції причин і умов формування антисуспільних
орієнтацій об’єктів професійної діяльності (особи, групи, натовпу тощо);

4) пенітенціарну психологію — система адаптації і ресо-ціалізації
особистості, виправлення і перевиховання засуджених, заходи
профілактичного впливу на особистість після її звільнення з установ
виконання покарань;

5) психологічні аспекти професійного відбору і психологічної підготовки
осіб для здійснення юридичної діяльності, розробка наукових і практичних
рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності професійної
діяльності;

6) судово-психологічну експертизу та інші форми використання спеціальних
психологічних знань в юрисдикцінному процесі (кримінальному, цивільному,
адміністративному).

Визначені галузі і напрями юридичної психології пов’язані між собою
спільністю психологічного змісту соціально-правових реалій, що являють
інтегровану схему. Будь-який інший акцент або вступає у протиріччя з
самим собою, приписуючи зазначеній науці напрями, не сумісні з правом,
або ж характеризується неповнотою розгляду її юридичних аспектів.

Методологічними засадами юридичної психології як системи є три базисні
елементи:

1) загальнонаукові (фундаментальні) принципи, що визначають відправні
положення у сфері людинознавства в цілому;

2) принципи психології та права;

3) методи, що використовуються для вирішення завдань юридичної
психології.

Загальнонаукові принципи можна визначити як сукупність відправних
позицій — єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, детермінізму,
причинної (каузальної) зумовленості явищ, коли одне з них за певних умов
обов’язково призводить до іншого, а також дотримання вимог
об’єктивності, цілісності, історизму, динамічності розвитку. Зазначені
принципи визначають використання загальнонаукових методів:

аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, порівняння,
системно-структурний та функціональний, логічний, математичний тощо.

До другої групи відносяться принципи розвитку, взаємозв’язку
об’єктивного та суб’єктивного, єдності свідомості, психіки і активності
особи (поведінки і діяльності, оскільки ні перше, ні друге поза
свідомістю не існують) та ін.

Наука не може розвиватись, якщо не буде постійно поповнюватися все
новими фактами. Правильний та успішний її розвиток можливий лише в тому
випадку, коли вона використовує для накопичення фактів науково
обгрунтовані методи. Обгрунтування ж конкретних методів полягає у
встановленні зв’язків між методологією та методикою науки. Стосовно
психології це положення означає, що філософське тлумачення психіки
визначає головні вимоги до методів дослідження, до їх побудови,
організації та аналізу результатів.

Вибір того чи іншого методу зумовлюється предметом та завданнями
дослідження.

Методи юридичної психології можна поділити на дві основні групи: 1)
методи наукового дослідження; 2) методи психологічного впливу на
особистість.

1. Методи наукового дослідження. За допомогою цих методів вивчаються
психологічні закономірності суб’єктивних відносин у сфері права,
розробляються науково обгрунтовані рекомендації для оптимізації
професійної діяльності. До них належать, зокрема, психодіагностичні
методики визначення рівня розвитку професійно важливих якостей
працівників, встановлення психологічних характеристик особистості
правопорушника та ін.

2. Методи психологічного впливу на особистість.

Деякі з цих методів реалізуються працівниками правоохоронних органів при
боротьбі зі злочинністю. У цьому контексті вони орієнтовані на цілі
розкриття і розслідування злочинів, встановлення їх причин,
ресоціалізації засуджених, адаптації їх до відповідного соціального
середовища. Цим методам притаманна обмеженість діапазону застосування
рамками законодавства та професійної етики. Методи психологічного впливу
можуть також застосовуватись для формування, розвитку і тренінгу
відповідних професійно важливих якостей працівників правоохоронних
органів.

Основними методами наукового вивчення психіки є спостереження,
експеримент, вивчення продуктів (результатів) діяльності, тестування
(анкетування) та експертне оцінювання.

Спостереження — цілеспрямоване вивчення особистості на основі сприймання
її дій та вчинків за різних умов життєдіяльності. Дуже важливо, щоб
люди, за якими здійснюється спостереження, не знали цього, тому що
інакше може зникнути природність їх поведінки. Наприклад, при проведенні
допиту слідчий чи дізнавач, окрім з’ясування фактів у справі, фіксує
особливості поведінки та проявів психіки допитуваного.

Експеримент — метод збирання фактів за спеціально створених умов, які
забезпечують активний прояв психічних явищ, що вивчаються. Створюючи
певні умови, юрист чи психолог дістає можливість чітко окреслити ті
фактори, які діяли в момент виникнення та перебігу психічного явища;
установити причини психічних явищ за рахунок розкриття впливу тієї чи
іншої умови; повторювати дослід і, таким чином, накопичувати кількісні
показники, на основі чого можна дійти висновку про випадковість або
типовість явища. Зокрема, при допиті експериментальною умовою є
повідомлення допитуваному невідомих йому слідчих матеріалів, варіювання
тактики допиту.

Вивчення продуктів (результатів) діяльності — накопичення фактів при
аналізі матеріальних результатів психічної діяльності. Використовуючи
цей метод, юрист чи психолог має справу не з самою людиною, а з
матеріалізованими продуктами її психічної діяльності, що дозволяє
неодноразово до них повертатись, порівнювати результати, отримані у
різний час або за різних умов діяльності.

Тестування (анкетування) — це метод, за якого на основі виконання
людиною певних завдань або відповідей на конкретні запитання робиться
висновок про її психіку. Наприклад, перевірка можливості здійснювати ті
чи інші вчинки — це синтез методу тестування та експерименту. Тактично
спрямовані запитання слідчого на допиті також дають уяву про метод
анкетування.

Метод експертних оцінок полягає в одержанні відомостей про особисті
(психічні) якості людини від осіб, які можуть досить повно змалювати ці
якості та особистість взагалі. Наприклад, реалізацією експертного
оцінювання є одержання відомостей про способи вчинення злочину,
ймовірного злочинця, ознаки його поведінки за допомогою опитування
потерпілого, свідків, співробітників, рідних.

У якості відправної позиції системного підходу у юридичній психології
виступає дослідження взаємозв’язку структури особистості (її системи) із
системою права, що дозволяє достатньо глибоко аналізувати взаємодію цих
структур, з’ясувати основні психологічні закономірності та надати
достатньо повний опис усіх елементів даної системи у динаміці з
врахуванням процесу їх зміни та розвитку.

Слід зазначити, що психологічні і юридичні атрибути об’єктів дослідження
значною мірою співпадають, хоча й розглядаються з різних сторін. Це
викликає невиправдані утруднення, оскільки існують різні терміни для
визначення одного й того ж поняття. Наприклад, «особистість» —
«самостійний суб’єкт права», «правова поведінка» — «законослухняність»
тощо. Тому понятійний аппарат юридичної психології повинен орієнтуватись
як на власне психологічні категорії, так і на юридичні дефініції.
Останні своєрідно відображають узагальнені, найбільш типові форми прояву
людської активності, що потребують правової регуляції («злочин»,
«делікт», «угода») і визначають сутність правовідносин, які при цьому
виникають. У праві є поняття, що пересікаються і не мають аналогів у
інших науках. Так, у кримінальному праві йдеться про «групи осіб, що
вчинили злочин за попередньою домовленістю» та «організовані групи»,
хоча останні не можуть існувати без попередньої домовленості, разом із
тим — характеризуються і іншими ознаками (згуртованістю, розподілом
ролей, сталістю). Кримінальне законодавство передбачає відповідальність
за злочинні дії (бездіяльність) і поведінку, що фактично складається із
низки дій. Перелік можна продовжувати, але зрозуміло, що автоматичне
перенесення психологічних понять у правову дійсність, і навпаки, може
призвести до непорозумінь.

Таким чином, системне уявлення про юридичну психологію, її принципи і
методи, проблеми (явища, процеси і закономірності, що вивчаються),
дозволяє розглядати її як єдине ціле у вигляді неподільних психологічних
і юридичних аспектів явищ, що вивчаються. Розробка теоретичних і
методологічних проблем юридичної психології не є самоціллю. Теорія
повинна забезпечувати практичне застосування отриманого знання. Теорія
юридичної психології (виходячи, з двоєдиного характеру цієї науки)
забезпечує приріст наукового знання завдяки саморозвитку юридичної
психології як науки, а також завдяки трансформації через неї знань інших
галузей психологічної науки. У чистому вигляді теоретичні знання цих
наук у правоохоронній та правозастосовні практиці використані бути не
можуть. Необхідною ланкою між ними є юридична психологія.

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Людське пізнання поділяється на два рівні — чуттєве і раціональне. До
першого рівня відноситься пізнання за допомогою органів чуття. У
результаті чуттєвого пізнання в людини складається образ, картина
навколишнього світу — світ у його безпосередній даності і різноманітті.
У психології почуттєве пізнання суб’єкта представлене, у першу чергу, у
процесах сприйняття і його приватній формі — відчуттях.

У відчуттях відображаються лише окремі властивості предметів, наприклад
їх запах, колір, твердість тощо, тоді як у сприйманні всі ці властивості
відображаються у їх сукупності і взаємозв’язку.

    Сприйманням називається відображення в свідомості людини предметів і
явищ дійсності при їх безпосередньому впливі на органи чуття.

    Результатом сприймання є цілісний образ об’єкту. Наприклад, взявши в
руки нову книгу, ми одночасно відображаємо колір її сторінок, вагу,
запах типографської краски тощо. Всі ці зорові, тактильні, нюхові та
інші відчуття, поєднуючись, дають образ книги.

Сприймання характеризується рядом особливостей, найбільш важливими з
яких є: предметність, цілісність, структурність, константність і
осмисленість. юридична психологія включає наступні напрями:

1) правову психологію, що досліджує психологічні аспекти правотворчості
і змісту права, його інститутів, принципів вини і відповідальності, їх
меж, загальної і спеціальної превенції закону, його впливу на формування
правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб’єктів
правовідносин;

2) психологію правоохоронної та правозастосовної діяльності —
процесуальної (слідчої, судової, арбітражної, адвокатської та ін.) та
непроцесуальної (оперативно-роз-шукової, управлінської та ін.) і
психологію учасників цих різновидів діяльності;

3) кримінальну психологію, у тому числі — психологічні закономірності
виникнення і динаміки протиправних установок, мотивів учинення злочинів,
психологічних особливостей злочинної поведінки; психологію формування
злочинних груп, конкретних чинників і умов, що сприяють груповим
злочинним проявам; форми і способи діяльності щодо попередження
асоціальних тенденцій, корекції причин і умов формування антисуспільних
орієнтацій об’єктів професійної діяльності (особи, групи, натовпу тощо);

4) пенітенціарну психологію — система адаптації і ресо-ціалізації
особистості, виправлення і перевиховання засуджених, заходи
профілактичного впливу на особистість після її звільнення з установ
виконання покарань;

5) психологічні аспекти професійного відбору і психологічної підготовки
осіб для здійснення юридичної діяльності, розробка наукових і практичних
рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності професійної
діяльності;

6) судово-психологічну експертизу та інші форми використання спеціальних
психологічних знань в юрисдикцінному процесі (кримінальному, цивільному,
адміністративному).

Визначені галузі і напрями юридичної психології пов’язані між собою
спільністю психологічного змісту соціально-правових реалій, що являють
інтегровану схему. Будь-який інший акцент або вступає у протиріччя з
самим собою, приписуючи зазначеній науці напрями, не сумісні з правом,
або ж характеризується неповнотою розгляду її юридичних аспектів.

Література

1. Андросюк В. Г, Казміренко Л. /, Юхновець Г. О. та ін. Професійна
психологія в ОВС: Загальна частина. — К., 1996.

2. Васильев В. Л. Юридическая психология. — С.-Пб., 1997.

3. Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и
теоретические проблемы. — К., 1990.

4. Разин В. М. Психология для юристов. — М., 1997.

5. Юридична психологія / За ред. Кондратьєва Я.Ю. – К., 2000.

6. Юридична психологія. Альбом схем з коментарями / За ред. Кондратьєва
Я.Ю. – К., 2000.

PAGE

PAGE 1

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *