Вишивка. Рушник (курсова робота)

ДИПЛОМНА РОБОТА

НА ТЕМУ:

“Вишивка. Рушник” ПЛАН

ВСТУП

1. МІСЦЕ ВИШИВКИ ТА ВИШИТОГО РУШНИКА

В УКРАЇНСЬКІЙ ОБРЯДОВІЙ КУЛЬТУРІ

1.1. Історичні етапи розвитку вишивання

1.2. Вишивка в контексті традиційної культури українців

1.3. Місце вишитого рушника в українській культурі

2. ВИШИВАННЯ В УКРАЇНІ: В МИНУЛОМУ І СЬОГОДНІ

2.1. Вишивкарство в Україні

2.2. Розвиток сучасної народної вишивки. Вишиті рушники

2.3. Художньо-технічні особливості

2.4. Основні мотиви українського народного орнаменту,

техніка виконання

2.5. Гуцульська та Покутська вишивка (художні особливості, функціональне
призначення, матеріал та техніка виконання)

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Тема дипломної роботи: “Вишивка. Рушник”.

Актуальність обраної теми пояснюється тим, що вишитий рушник на стіні –
давній український народний звичай. Не було, здається, жодної на Україні
оселі, якої не прикрашали б рушниками. Хоч би як судилося їм убого
жити, а все ж естетична принада за всякчас знаходила місце в помешканнях
— хай то була одинока хатина вдови чи затісна багатодітна оселя,
приземкувата мазанка на півдні України або курна хата поміщика — всюди
палахкотіли багатством кольорів рушники. Хата без рушників, казали в
народі, що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував не
тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше —
обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки і які були рушники,
створювалася думка про жінку, її дочок. Ніщо, здається, так предметно й
точно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою
охайність і працьовитість, ніж ті вимережані рукотвори. Вони завжди були
на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцінювалися справжніми
пошанувачами.

Вишитий рушник створював настрій, формував естетичні смаки, був взірцем
людської працьовитості. Згадаймо про утилітарне призначення: з рушником,
як і хлібом, приходили до породіллі, ушановували появу немовляти в
родині, з ним виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка й
коханого, шлюбували дітей, зустрічали рідних і гостей, проводжали людину
в останній путь, ним прикривали хліб на столі. Хліб і рушник — одвічні
людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушникові були високою ознакам
гостинності українського народу. Кожному, хто приходив з чистими
помислами, підносили цю давню святиню: прийняти рушник, поцілувати хліб
символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку пошану тим , хто виявив
її.

Вишитий рушник на Україні — здавна неодмінний атрибут традиційних
народних свят. Важливі події в житті народу ніколи не обходились без
рушників. Вишитий рушник завжди був знаком гостинності, на ньому
підносили дорогім гостям хліб-сіль; на рушниках приймали новонароджених,
а також проводжали людину в останню путь. Під час будівництва нового
дому рушниками піднімали сволок, а потім дарували їх будівельникам. Без
рушників не обходилось і весілля. Рушник, на який ставили молодят, був
запорукою вірності. Рушником зв’язували руки молодим, бажаючи їм
щасливої, міцної сім’ї.

Кожна молода дівчина готувала собі придане, вишивала багато рушників,
сорочок, бо за їх кількістю, красою і складністю узору оцінювали
працьовитість нареченої.

Рушник дарувала мати сину в дорогу на щастя в новому житті. Його берегли
як пам’ять про рідний дім, про дитинство.

Однією з найпоширеніших в українських народних вишивках є техніка
вишивання хрестиком, яка ґрунтується на лічбі. Вишивають хрестиком по
рахунку ниток на тканинах полотняного переплетіння, по канві або
контурах, позначених крапками. Можна приготувати канву з висмикнутих
вздовж і впоперек ниток тканини, які утворюють квадрати. Вишиваючи
хрестиком, треба слідкувати за рахунком ниток тканини. Помилка хоча б на
одну нитку спотворить вишивку. Треба також слідкувати, щоб всі верхні
стібки перетинали нижні завжди в одному напрямі.

Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває
багатство творчих сил народу, вершини його мистецького хисту.

Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної
вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних варіантах
– як прикраса тканин одягового побутового, інтер’єрно-обрядового
призначення.

Дослідників народної культури постійно хвилює цілий ряд проблем
вишивального мистецтва. Чому вишивка зазнала такого масового поширення в
творчості українського народу? Численні матеріали свідчать, що вишивкою
займались майже в кожній селянській хаті. Популярною вона була і в
міському середовищі. Чим пояснити, що ніколи не зникала потреба
прикрашати одяг, різноманітні вироби для житлових, громадських культових
інтер’єрів, ритуальних, святкових обрядів, тощо.

Наявні фактологічні матеріали допомагають зазирнути в далеке минуле
вишивального мистецтва. Вишивки на тканинах і шкірі не могли довго
зберігатися. Зношувались вишиті речі, але узори з них повторювались,
перефразовувались, видозмінювались. До узорів, вишитих матерями,
бабусями, прабабусями, дівчата додавали нові мотиви, кольорові акценти,
і кожна робила це по-своєму. А всі разом вони створювали співзвучні
своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються
нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження.

Цікаво простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів
вишивального мистецтва, його естетично-художньої природи. Вишивка
розглядається як один із видів живописного мистецтва. Аналіз сріблястих
переливів вишивки білими нитками на білому фоні, дзвінких звучань
вишивки червоними і білими, червоними і синіми, червоними і чорними
нитками, барвистої соковитості багатоколірної гами дає можливість
стверджувати, що в галузі вишивки найбільш багато і різносторонньо
розкрилось колористичне обдарування народних майстрів. Кольорова вишивка
дає сміливий порівняльний виклик народному розпису і в багатьох
варіантах перемагає його своєю специфікою мелодійної гармонійності
кольорових зіставлень.

Вишивка – це унікальне мистецтво народної графіки, вона зберегла і несе
в собі багатовікову культуру народної декоративно лінії. Стібки
нитки-лінії – прямі по горизонталі або вертикалі, діагональні – основа
творення складних орнаментальних форм. Вона – домінанта вишивального
мистецтва. З неї починається безперервний процес творення – від простих
ел6ементів до складних мотивів орнаментальних форм. Характерно, що у
вишивці наглядніше і переконливіше, ніж в інших видах мистецтва, можна
спостерігати народну винахідливість щодо методу розміщення мотивів на
лінії, яку в народі називають стежиною, дорогою, бігунчиком. Ці лінії
стеляться на тканині рівно, зубчастими або хвилястими виступами, строго
організовуючи в лінійно-стрічковому ритмі безліч мотивів, образів,
знаків.

У вишивці найглибше відображене орнаментальне багатство народного
мистецтва, воно дає численні зразки геніальних композицій,
неперевершених за рівнем художнього трактування в інших видах народного
мистецтва.

Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено
чудеса народної вигадки, фантазії – геометризований метод зображення
краси землі, природи, сонця, людини.

Загальновизнані, неперевершені класичні зразки геометричного орнаменту
українського народної вишивки Постійно оновлюючись і збагачуючись новими
рисами, мистецтва вишивки ніколи не поривало з іншими методами
зображення багатого рослинного світу. Краса рідної земля передана у
вишивці широкомасштабно – сягаючи небесних планет, сонця, зірок, місяця.

Численні повтори різноманітних композицій геометричного, рослинного,
оргітоморфного, зооморфного орнаментів приведені до їх особливої
вишуканості, лаконічності, художньої виразності.

1. МІСЦЕ ВИШИВКИ ТА ВИШИТОГО РУШНИКА

В УКРАЇНСЬКІЙ ОБРЯДОВІЙ КУЛЬТУРІ

1.1. Історичні етапи розвитку вишивання

Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників
минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на
території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток
його не переривався ніколи – починаючи з незапам’ятних часів і до наших
днів. Елементи символіки сучасних орнаментів української народної
вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні
мешканці території нашої країни – трипільські племена (доба пізнього
неоліту і початку періоду бронзи).

Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів – мешканців причорноморських
степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот.

Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності
народних звичаїв вишивати одяг. У с. Мартинівка Черкаської області було
знайдено скарб, що датується VІ ст. н.е. Серед інших речей тут
виявлено срібні бляшки з фігурками, чоловіків, одягнених у широкі
сорочки з вишивкою на грудях, — ще недавно так одягались українські
селяни. Бляшки, подібні до знайдених у с. Мартинівка, було виявлено у
Фессалії, на Балканах. Науковці вважають, що їх занесли туди слов’яни з
середньої Наддніпрянщини. На фессальських бляшках зображено воїна так
виразно, що видно вишивану вставку на сорочці.

Арабський мандрівник Ібн-Фадлак (Х ст. н. е.) у своїй оповіді про русів
зазначає, що вони мали вишитий одяг.

У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо
цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна — Янка організувала в Києві,
в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати
золотом і сріблом.

Археологічні розкопки, підтверджували значне поширення вишивання у
стародавньому Києві на фібулах і срібних браслетах ХІІІ ст.. зображено
постаті в сорочках з широкими вишиваними манишками.

В Іпатіївському літопису від 1252 р. говориться, що князь Данило
Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитий
золотими плоскими мережками.

Творче спілкування з іншими народами мало певний вплив на техніку
художньої вишивки майстрів Київської Русі, але в своїй основі вона
залишалась самобутньою. Народ творив, знаходив і стверджував власний,
оригінальний стиль. Невідомі умільці копіткою працею виробили
різноманітні устелені техніки вишивання, зразки давньокиївського
вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з Х-ХІ ст.. З первісного
заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре
знати. Відомо, що таку школу очевидно, першу на українській землі, у ХІ
ст. організувала сестра Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі
вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. У ХVІ-ХVІІ ст.
успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших
містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі
майстри були в ХVІІІ ст.. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут
вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого
призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри,
наприклад, у селах Григорівні на Київщині, Качаневці – на Чернігівщині,
Клембівці – на Поділлі, і т.д. Такими центрами в Карпатах стають
Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині ХІХ ст.. знову виник
інтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів
одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період
виявився своєрідним пробним каменем під тиском штучних псевдонародних
зразків, не притаманного їй призначення. Ручне вишивання, як основа
існування такого виду народного художнього промислу не могло бути
конкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств,
організацій, установ (наприклад “Просвіти” земств, різних шкіл, курсів
при них) щодо збереження, та дальшого розвитку цього виду народної
художньої творчості могли дати бажаних результатів у конкурсній боротьбі
з промисловим виробництвом.

Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не згасла його душа,
естетичні уподобання. Основне призначення вишивки – прикрашувати одяг,
інетр’єно-обрядові тканини – зумовило її виживання і дальшого розвитку.
Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні
фабрики, наприклад ім.. Лесі Українки у Львові. та дешеве фабричне
полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вививка
традиційно тримається на індивідуальної творчості, дуже повільно
переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промилсовгов
виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки, — заполоч, волічка,
гарус і т.д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст.. – це період, коли вишивка набула масового
застосування на жіночому і чоловічому одязі вишивання, образний,
орнаментальний лад, набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з
рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів
Яворів шини на Львівщині і монохромний (чорний),часто геометризований,
орнамент. Сокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого
характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто
геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим
рослинним, і.т.д. Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні
та орнітоморфні мотиви (зображення звірів, людей, птахів. Неповторністю
композицій, орнаменту, колориту характеризується вишивки Полісся,
Бойківщиин, Поділля, Полтавщини. Часто вони є своєрідним “паспортом” для
вишитих речей (наприклад, сорочок), Вже в кінці ХІХ на початку ХХ ст..
вишивальницям на Україні були відомі понад 1200 художньо-технічних
прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи
нанесення вишивальними нитками стібків на тканину – двосторонній і
односторонній. На всій території України широко було відоме мережання,
однак окремі регіони мали свої особливості.

Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною
фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна
композиції. Багатий колорит, складні геометричні узори, що густо
заповнюють тло тканини, властиві вишивці Галичини, Буковини, Закарпаття.
Рослинний орнамент червоного, чорного і синього кольорів у поєднанні із
зображенням тварин характерний для Полтавщини, Київщини, Чернігівщини.
Серед найвідоміших майстрів Г. Герасимович, Л. Березовська, О.Василенко,
Г.Гринь, Л. Вансальська, Г. Кольченко, а також В.Сидоренко, А Корзун
(Зхапрків), Н.Гречанівська, Л. Городина (Київщина), О. Великодна, О.
Закорна (Полтавщина), М. Коржук, Є. Ковтун (Вінниччина), Д. Петневич,
С.Селянкіна (Івано-Франківщина), Л. Фролова, Г.Бигук (Львівщина), А.
Шувайло, З. Кресанова (Черкащина), І. Ремізова, В. Тташмик
(Чернігівщина) та ін.

Вишивка – це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців,
а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних устремлінь, інтелекту
українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів,
рослин, дерев, квітів, стверджують, що наші предки обожнювали їх,
опоетизовавули природу не лише у фольклорі, а й декоративному мистецтві.
Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней,
хрестиків тощо було своєрідними оберегами, що захищали людину від “злих”
сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка), червоний – любов,
жага, світло, боротьба, сорний – смуток, нещастя, горе, смерть, зелений
– весна, буяння, оновлення життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури
Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням
глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих,
життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як
національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння,
відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні
рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників
працьовитості юнки. стійкості традицій дійшли через століття до наших
часів. Звичайно, з часом майстерність вишивання вдосконалювалась.
Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні, позначені високим
мистецьким смаком зразки орнаменту, їх барвистість, вишивальні техніки.

На рубежі ХVІ- ХVІІ ст.. починається могутня хвиля відродження
української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й
вишивання, Арабський мандрівник, який у 1656 р. проїздив через Україну
по дорозі до Москви і назад, описуючи побут українців, зазначав, що у
дочок українських міщан та київських вельмож головні убори гаптовані
золотою ниткою.

В умовах патріархального укладу сільського життя з натуральними формами
господарювання більшість речей домашнього вжитку та його сім’єю. Майже в
кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була
напоширенішим способом прикрасити тканину.

1.2. Вишивка в контексті традиційної культури українців

Вишивка є одним з найдавніших видів народного декоративного мистецтва на
Україні. За даними археології, вишитий одяг (і не лише одяг, а традиція
прикрашати вишивкою різні вжиткові речі) існує вже не одну тисячу років.
За цей період змінилися традиції орнаментації, малюнки орнаменту,
ставлення до вишивки, але сама вишивка залишається незмінно популярною.

Традиції вишивання, зокрема, на одязі, характерні для всього
слов’янського світу. Вишитий одяг носили завжди, — і в будень, і на
свято. Він відігравав важливу роль в різного роду обрядах — і
календарних, і побутових. За ритуальними піснями — колядками,
щедрівками, веснянками, причому не тільки українськими, але й
білоруськими, російськими — видно, що вишитий одяг разом з іншими
вишитими побутовими речами (зокрема — рушниками) досить часто згадується
як важлива деталь в народній обрядовості. Можливо, що у віддалену епоху
язичництва та перші століття після прийняття християнства існувала
сакралізація ритуального одягу, який прикрашали спеціальним орнаментом.
Певні відгомони такого ставлення до одягу, зокрема — до сорочки —
збереглись і до сьогодення. Як приклад, можна навести досить великий
пласт вірувань та обрядів, пов’язаних із весільним одягом. Тут і певна
кольорова гама, і перестороги від нечистої сили тощо. Звичайно, більшу
частину таких вірувань там, де вони ще зберігаються, пояснити докладно
вже не можуть — все обмежується словами «так треба» — просто мова йде
про дотримання традицій предків без пояснення самої дії.

Те ж саме можна сказати і про процес вишивання одягу. Як правило, це
заняття було суто жіночим (виняток складали середньовічні цехи
гаптувальників, де працювали чоловіки, але це було виготовлення речей на
церковні потреби та одягу знаті), призвичаювали до нього змалку. Чи було
вишивання одягу певним ритуалом, зараз сказати важко, але судячи з
матеріалів фольклористики, підготовка одягу для обрядових цілей могла
супроводжуватись певними ритуальними моментами. Досить цікавими є згадки
(щоправда, зустрічаються вони рідко) про вишитий одяг, як частину
материнського благословіння. Таким чином, можна провести умовну паралель
жінка-нитки (вишивка)-доля; хоча це більш характерно для античної
міфології, але цілком можливо, що певні подібні до цього мотиви існували
також і у слов’ян. Варто згадати цілий ряд заборон, що накладались на
вишивання (втім, як і на інші жіночі заняття). Зокрема, суто вишивання
стосувалось таке правило: не можна було вишивати дитячий одяг,
перебуваючи в поганому настрої. У вишивальниць існувала покровителька
серед християнських святих: свята Варвара. За апокрифічними переказами
вона «вишивала ризи Христу і навчила людей вишивати».

Загалом, вишивка — і як художнє явище, і як процес, і як культурна
традиція — посідає в традиційній культурі українців досить важливе
місце. Про це свідчить багато фактів, зокрема, те, що, незважаючи на
велику кількість фабричних тканин та фабричного одягу, незважаючи на
різні тенденції та напрямки розвитку моди, вишитий одяг залишається
незмінно актуальним і в повсякденному житті, і в святі.

Дослідження вишивки розкриває важливі аспекти вираження в ній
живописної, графічної і орнаментальної культури народу.

Вишивка зберігала в своїй іконографії давні архаїчні мотиви. Вона майже
нічого не губила із своїх надбань, досвід причетний до відбиття складною
мовою вишивального мистецтва народного світогляду.

Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися
віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу.
У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка
займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид
мистецтва.

Історією визначена особлива роль вишивки в духовному життя людини,
створені естетичного середовища у праці, відпочинку, святкуванні. Вишиті
одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які організовують інтер’єр
житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть в собі
не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функції. З
давніх-давен і до сьогодні вишивка виступає як естетичне духовне
самовираження народу, його морального етикету, як утвердження краси
земного життя.

Починається кожна вишивка з підготовки матеріалу – вибору тканин, ниток,
голки та ін. Легкі рухи їх розміщень, сполучень, приводить до утворення
складних, наперед задуманих “серцю милих” узорів. При цьому завжди
присутні тактовна неспішність, міра співставлення, органічний зв’язок
між матеріалом тканини і вишивальних ниток. В результаті народжується
вишивка як нова реальність – на весільному рушникові, сорочці для
милого, дитячому одязі. Найкращі узори, такі, яки би ні в кого не було,
створювались і вишивались для дорогих людей, для особливих святкових
подій. Народною свідомістю опоетизована творчі жіноча праця, зв’язана з
образами добра, захисту, надії. Високоморальні естетичні основи
всенародного вишивального мистецтва.

Аналіз, вивчення вишивки в соціологічному аспекті пов’язані з основним
автором – жінкою. Вона по-іншому творила в кожну епоху, залежно від
соціально-історичних факторів, втілюючи у вишивці глибину філософської
мудрості життя, вміння вносити в нього красу, доброту ніжність. Одні і
ті ж жіночі руки легко і вправно виготовляли тканини, шили одяг,
вишивали його, прикрашали хату, готували їжу, випікали з шишками хліб,
коровай, калачі, книші тощо. І завжди в усьому непохитна вірність
народним традиціям і чуйність до всього нового, прогресивного. Ніколи не
переривався зв’язок художніх традицій, як і постійні процеси
взяємозв’язків і взаємовпливів з іншими видами народної творчості та
мистецтва.

Вишивка найпоказовіший вид мистецтва, який має широкі аналогії в
культурі інших народів.

Вишивка – мистецтво всенародне і інтернаціональне за своєю суттю. У ній
через віки пронесене і збережена колективна народна мудрість, художня
пам’ять, естетичні ідеали краси.

Покуття – Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина
Тлумацького району Івано-Франківської області – виділяється в окремий,
чітко визначений своїми художньо-образними ознаками етнографічний
регіон. Проте він має аналогії з Поділлям і Буковиною. Найхарактернішими
сорочками тут є “чорнєнки”, які носили заміжні жінки, і “червонєнки”, що
вдягали дівчата. Вони здебільшого орнаментовані геометричними мотивами,
а розміщували скісними, ламаними віртуальними смугами або ж
розташовували в шаховому порядку, суцільно вкриваючи усе поло рукава.
Нижче “плічко” і “зморшки” ішли горизонтальні смуги орнаменту в
три-чотири ряди.

Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності.
У Стецеві вони мали помаранчевий відтінок у Воронівцях і Раківцях
(Городенківський район) – темно-вишневий. Улюблений узор – композиція
чотирикутників, уся площина яких зашивалася нитками у різному напрямку.
В селі Видинові “чорнєнки” вишивали дрібними чорними купочками,
розкиданими в шаховому порядку по всьому полю рукава, що створювало,
високий рельєф узору. До того ж на Покутті чоловічі портяниці і жіночі
сорочки “рісши”, тобто збирали в дрібні складочки. Це також створювало
додатковий художній ефект глибини поверхні полотна сорочки.

особливістю народної вишивки Покуття наявність у селах Русові,
Микулинцях, Залуччі, Видинові Снянинського району вишивок білим по
білому. Це переважно узори геометричного орнаменту – восьмипроменева
розетка, ламана лінія, ромби, виконані вирізування, коленням. Чоловічі і
жіночі сорочки мали на подолі і рукавах широкі смуги мережок “цирок”.
Біла нитка, завдяки застосуванню різноманітних наскрізних технік
виконання, створювала світло-тіньову гру кольору – від блискучо-білого
до темно-сірого. З’єднувальні шви змережували “кривульками” вишневого
кольору, і це чудово поєднувалося з вишивкою білим по білому.
З’єднувальні шви перетворювалися на широкі орнаментальні смуги, які,
крім утилітарної функції, несли й художньо-декоративне навантаження.
Особливістю святкової вишивки є наявність в орнаментах поряд з
рослинними мотивами зображень птахів, вазонних квітів з двома птахами,
птахів у вигляді грифонів. Подібні зразки поширені в селах Белелуї,
Видинові, Джурові. Поряд з вишивкою білим по білому у Снятинському і
Тлумацькому районах, зустрічаємо геометричні узори жіночих сорочок,
виконі суцільно чорним кольором, які носили виключно літні жінки.

1.3. Місце вишитого рушника в українській культурі

Зараз – особливий час. Ми звертаємось до джерел народної творчості, до
народних традицій. І як радісно усвідомлювати, що вони сьогодні
оновлюються, оживають, і, мабуть, чим більше ми будемо їх знати, то
можливо, життя наше буде більш радіснішим, духовно багатшим.

Людина i праця, людина i пiсня, людина i витвiр мистецтва — це все
вiчне, безсмертне, щось своєрiдне i глибоко вражаюче. Наш україн-ський
народ працьовитий, щедрий на таланти, здiбний, обдарований. Якщо
працювати — то до сьомого поту, якщо спiвати — то дзвiнко, розложисто,
якщо творити щось — то неповторно, захоплююче.

Тож i не уявляємо ми доброї батькiвської хати без прикрас: вишиванок i
рушникiв, витворiв народного мистецтва. Саме з батькiвської хати
починається пiзнання свiту. Бiлi стiни, бiла стеля — неначе витканi з
маминого полотна. Сонячне снiп’я ллється через вiкна i вiд того на
стiнах виграють розгаптованi квiтами рушники, розпростерли крила, немов
пiвники, на рушниках горять кетяги калини, золотистi китички хмелю
звисають з рушникiв до самого столу i пахнуть хлiбом. А то справдi йшов
дух вiд паляниць, що їх спекла мати та й поклала на стiл, прикривши теж
казкової краси рушником. Яким затишком, теплом, спокоєм вiє вiд цих
рушникiв! А чи в кожному домi зараз є вишиванка, вишиваний рушник?
Певно, нi. Призабули чомусь це дивне народне мистецтво.

Рiдна мати моя, ти ночей не доспала

I водила мене у поля край села,

I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,

I рушник вишиваний на щастя дала.

Рушник, i правда, можна порiвняти з пiснею, витканою чи вишитою на
полотнi. Без рушника, як i без пiснi, не обходиться народження,
одруження людини, ювiлейнi урочистостi. Рушником накривали дiжу пiсля
випiкання хлiба, ставлячи її пiд образами на покутi, дарунковими
рушниками перев’язували кумiв i гостей, хлiбом-сiллю на рушнику
зустрiчали i зустрiчають зараз дорогих гостей. А ось цiкавий спогад: у
перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду батько нiс
на рушнику хлiб-сiль; у кошику, накритому рушником, несла рiзне
частування мати. На зеленому полi розстеляли рушник, клали їжу. Так
робили i в перший день оранки, сiвби та жнив. Пiсля закiнчення жнив
господар зустрiчав женцiв з хлiбом-сiллю на рушнику, а тi одягали на
господаря обжинковий вiнок.

Як i в пiснi спiвається, за звичаєм, коли син вирушав iз дому в далеку
дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб берiг сина вiд лиха. А весiльний
рушник кожна дiвчина готувала сама. А вiзерункiв яких тiльки не знайдеш
на рушниках: засiяна нива — ромб з крапкою, вазон чи квiтка — свiтове
дерево од неба до землi, людськi фiгурки, немов з дитячого малюнка, —
знак берегинi, богинi хатнього вогнища. Скринi повнилися дiвочими
рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися — гостям i сусiдам
показували, бо то дочка на виданнi готує собi посаг. А вишивати рушники
i сорочки матерi навчали дочок змалку. Як-то у пiснi на слова Павличка
спiвається:

Як я малим збирався навеснi

Пiти у свiт незнаними шляхами —

Сорочку мати вишила менi

Червоними i чорними нитками.

I тут українськi майстринi — неперевершенi. Казкової краси вiзерунками
прикрашали сорочки, намiтки, очiпки — прагнули до краси, до
самобутностi. Готували дiвчата собi на все життя по 50, 80, а iнодi в по
100 сорочок з тонкого вибiленого полотна. А часом не тiльки вишивали
нитками, а ще гаптували срiблом, золотом, бiсером, перлинами, коштовними
камiннями, лелiтками прикрашали одяг. Так що красунею виглядала кожна
дiвчина, яка мала бажання, терпiння, старання i хист.

Цi українськi обереги пройшли крiзь вiки i нинi символiзують чистоту
почуттiв, глибину безмежної любовi до своїх дiтей, до всiх, хто не
черствiє душею. «Хай стелиться вам доля рушниками!» — кажуть, бажаючи
людям щастя, добра, миру, злагоди i любовi.

Рушник на стіні, давній звичай. Не було, здається, жодної оселі, котру
не прикрашав би рушник.

Рушник з давніх-давен був своєрідним обличчям оселі, відтак і господині.
В тому, скільки і які були рушники, створювалась думка про жінку, її
дочок. І завжди цінувалися рушники справжніми пошанувачами.

Вишитий рушник створював настрій, був взірцем людської працьовитості. З
рушником ушановували появу немовляти в родині, виряджали в далеку дорогу
батька, сина, чоловіка й коханого, шлюбували дітей, зустрічали рідних і
гостей; проводжали людину в останню путь. Молодята на весіллі ставали на
рушник. Про це співалося в давній українській пісні.

Рушник і хліб – одвічні людські символи. Хліб на рушникові був в усі
часи високою ознакою гостинності.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитись рушниками.
Готувати рушники – означало дбати про дівочий посаг. До їх виготовлення
привчали ще з юного віку.

Довгими зимовими вечорами дівчата мережили узори, і від того, якими вони
виходили, скільки встигла дівчина їх вишити, складалась думка про її
працьовитість, вдачу.

Рушниками часто хизувались, неодмінно показували придане. Якій матері не
хотілося, щоб селом йшла добра слава про доньку із золотими руками.
Дівчина, діждавшись сватів, висловлювала подяку матері обрядовою піснею:
“Та спасибі тобі, моя ненько…”

Найпершою ознакою, коли приходили свати, було давати рушники. Якщо
дівчина і її батьки бажали того, вони пов’язували молодого і сватів
рушниками.

У своїх творах багато письменників і драматургів описували сватання.
Пропонуємо нашим глядачам уривок з твору К.-Основ’яненка “Сватання на
Гончарівці”.

Народне мистецтво, яке передавалося з покоління в покоління, століттями
завжди було і є грунтом для спілкування людей, джерелом пізнання
історії, культури, звідти ідуть витоки професіональної творчості.
Традиційні пісня і танок, легенда і казка, малюнок і художнє ремесло
стали національною основою сучасного народного мистецтва, пов’язаного з
трудовою діяльністю людини, виготовленням речей, практично необхідних,
зручних у користуванні й ошатних за формою та оздобленням.

З далекого минулого прийшло до нас і рукоділля – рук діло – життя,
плетіння, в’язання, вишивання, різьблення, ткацтво тощо. І виникло воно
з любові до рідної землі і батьківської оселі, зі спілкування з
навколишнім світом та потреби не стільки бачити красу, а й творити її
власними руками. Вишивання як вид мистецтва існує з незапам’ятних часів.
Про вишивку згадується в Біблії та “Іліаді” Гомера. Нею, за свідченням
Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Арабський мандрівник Х століття у
своїх розповідях свідчить, що руси теж носили вишитий одяг.

То ж нехай хвилини, проведені у спілкуванні з найдавнішим видом
українського народного мистецтва – вишивкою – будуть приємними для всіх
вас.

Вишиванням споконвіку займалися жінки. Це чудово робила прекрасна Олена,
винуватиця Троянської війни. Дар вишивання греки пов’язували з ім’ям
мудрої богині Афіни. У середні віки вишивка стала улюбленим заняттям
королев і принцес, придворних дам і черниць. У добу Відродження малюнки
для неї робили Ботічеллі, Дюкер, Рафаель. Жаданою і дорогою гостею була
вишивка і в селянській хаті. Ще “Домострой” радив жінкам займатися
вишиванням, вважаючи, що це благотворно впливає на їх характер,
виховуючи такі риси, як терпіння, вправність, майстерність, художній
смак. Але ще в більшій мірі цей вид рукоділля відтворює душу і характер
жінки, бо у вишивку вона вкладає свої почуття та мрії, щоб принести
радість собі та людям.

Дівчата змагались між собою в доборі візерунків, в загальній композиції
елементів, орнаменту, в майстерності вишивання. Одягу був свого роду
характеристикою майстерності. Поганою нареченою вважалася та дівчина,
яка не володіла цією майстерністю змалку. В одній з народних пісень
говориться: “Вона вміє шити-вишивати і гарних пісень співати”.

Вишитий рушник стає першою сходинкою до щастя молодих, ним зустрічають
гостей і прикрашають оселі. З давніх-давен це незмінний елемент побуту
українського народу. Рушник оспіваний у піснях, думах, баладах.

Здається, про нього вже все відомо. Та ні. Тільки тепер, вивчаючи свою
спадщину, дізнаємося, що різне призначення давало рушника різні назви:
божник – для образів, подарунковий – для подарунку, утирач – для рук та
обличчя.

Протягом багатьох віків у кожного народу виробляється певна методика
виконання, колорит і характер орнаменту. Майже кожна область, кожний
район, а часто й окремі села з покоління в покоління, від матері до
дочки надавали перевагу тому чи іншому візерунку, барвам. Тому за
кольором, орнаментом, способом розподілу орнаменту на виробах, фактурою
вишивки можна визначити місце її виготовлення.

Часто у вишивці використовувалися рослинні мотиви – дубове листя,
виноградне гроно, а також зображення соловейка, голуба, півня, зозулі.
Дуб і калина – мотиви, що найчастіше зустрічаються на сорочках. Калина –
дерево нашого українського народу. У сиву давнину вона пов’язувалася з
народженням Всесвіту, вогняної трійці: Сонця, Місяця, Зорі. (Демонструє
рушник). Дуб – священне дерево, уособлювало Перуна – бога сонячної
чоловічої енергії, розвитку, життя.

Ружа – улюблена квітка українців, її дбайливо плекали під вікнами хати,
адже ця квітка нагадує Сонце. І тому пишні ружі розквітали на сорочках і
рушниках багатьох областей України.

Стигле гроно і виноградне листя асоціюється з напоєними Сонцем днями,
щедрими дарами осені, достатком, з насолодою життя. Сад-виноград – це
життєва нива, на якій чоловік — сіяч, жінка — ростить і плекає дерево
їхнього роду.

Хміль – здавна улюблена в нашому народі рослина. Візерунки. що нагадують
листя хмелю, відносимо до молодіжної символіки, бо вона несе в собі
значення розвитку, молодого буяння.

Ведучий: Рушник – від слова “руш”, “вирушай” – стверджуються наші
прабабусі. Як малина колисочка засівала у дитячу душу лагідність та
теплоту, так і той шматочок полотна, що супроводжував у далеку
мандрівку, мав оберігати чадо від усякого нещастя. Птахи – то символи
людських душ. Розташовували їх при корені, в середині стовбура і віття,
з обох боків дерева – Дерева життя. У філософському розумінні минулого,
сучасного, майбутнього. Це свідчить про міцність та незнищенність роду.

Співаймо славу життєдайному Сонцю, Україні. Вишиймо сорочку чи рушник на
радість, на здоров’я! Не забуваймо вишити узор-оберіг. Спасибі вам, люди
добрі, за вашу щирість, за вашу участь у нашому святі вишивки.

Хай щастить вам, люди добрі!

Хай пісня летить за обрій,

Щира дружба стане на рушник!

І сьогодні зберігається традиція стати на рушничок під час весілля.

2. ВИШИВАННЯ В УКРАЇНІ:

В МИНУЛОМУ І СЬОГОДНІ

2.1. Вишивкарство в Україні

Вишивка — один з найбільш поширених і популярних видів народного
декоративно-прикладного мистецтва в Україні. Перші документальні
відомості про побутування вишивки походять з мініатюр «Ізборника
Святослава» (ХІ ст.) та фресок Софії Київської. Розкопки поховань з
перших століть після Різдва Христового також підтверджують
розповсюдженість вишиваних прикрас та елементів одежі (які частково
збереглись) на території України. Такі свідчення історичних,
літературних, фольклорних і речових пам’яток маємо із ХІ — ХІV століть.
Як правило, більшість пам’яток подають орнаменти, барви, техніки
вишивок, близькі до відповідних місцевих сучасних зразків. До ХІХ
століття вишивка існувала переважно як вжиткове (різні техніки вишивки,
гаптування, тамбурна та бісерна вишивка та релігійне (церковне шитво)
мистецтво, багате символікою та філософським змістом. Не втрачаючи цих
рис, із ХІХ століття вишивка перетворюється на ремесло. Із початку ХХ
століття вишивкові промисли потрапляють під значний вплив замовників, що
призвело до деякого зниження художнього рівня виробів. Певної шкоди
традиції вишивки завдали також орґанізаційні форми виготовлення
вишиваних виробів та альбомних зразків, що їх практикував на українських
землях в 1920-1960-х роках більшовицько-комуністичний режим. Але,
зважаючи на давність та міцність традицій вишивкарства, воно збереглось
по усій території України досьогодні.

Основною функцією вишивки є оздоблення одежі та тканин для обладнання й
прикрашення житла і церков. Вишивані вироби, зокрема рушники, —
неодмінний атрибут цілого ряду обрядів та ритуалів українців. Впродовж
віків кожен реґіон України виробив своєрідні прийоми художнього
оздоблення тканин вишивкою. І хоч навіть поміж сусідніми селами існують
місцеві варіанти, загальні тенденції та принципи вишивкарства є
спільними для всіх українців. Відмінності ж полягають у місці
розташування орнаменту, його величині, особливостях мотивів, їх
розміщенні та компонуванні, барвах, колориті тощо.

Найбільше вишиваних прикрас вживається у вбранні. Оздоблювались вишивкою
різні компоненти одягу й передусім сорочки. Найбільш декоративною
частиною сорочки є рукав, менш декоративними — горловина, пазуха,
манжети, подолок, мотиви на яких виводяться з основного — на рукаві.
Окрім сорочки, яка красиво оздоблюється вишивкою по всій території
України, у різних реґіонах вишивають також інші елементи одягу —
перемітки, очіпки, хустки, стрічки, спідниці, фартушки, чоловічі шапки і
штани, юпки, свити, сердаки, лейбики, безрукавки, ґуґлі, кожухи та ін.
Часто стрічається також вишивана постільна білизна.

Серед інтер’єрних тканин найбільше поширились відомі із сивої давнини
набули рушники, скатертини, наволочки. Народне шитво використовується
сьогодні також для прикрашання церковних інтер’єрів (зокрема, рушники).
Особливо важливе значення здавна мали в Україні вишивані рушники. Вони є
обов’язковим атрибутом у більшості родинних обрядів, зокрема пов’язаних
з актом «переходу» від «своїх» до «чужих», як от сватання, весілля,
похорон. Вишиваними рушниками прикрашають домашні ікони, часом хрести на
кладовищах та придорожні «фіґури». З вишиваними рушниками та сорочками
пов’язувались численні вірування, міфи, забобони, символічні діяння
(символи «путь-дороги», життєвого шляху, щасливого життя тощо).
Символічними є також мотиви вишивок, які мають багато спільного з
писанковими.

Щодо типів орнаменту вишивок, територію України можна умовно розділити
на три сеґменти: північ, малодоступні райони Полісся, реґіон Карпат з
пануванням геометричного орнаменту; широка смуга центральної України, що
схиляється до рослинного орнаменту; захід (Волинь, центральна Галичина,
Бойківщина, де перехід до рослинного орнаменту уже завершився (у деяких
районах він виявляється у сильно геометризованому вигляді, як от на
Полтавщині, Буковині.

Багатству чи лаконічності вишиваних оздоб звичайно відповідає належним
чином дібрана колористика. Так, скажімо, нескладні геометричні орнаменти
Полісся і Лемківщини обмежуються використанням одного чи двох тонів —
червоного й чорного. У ряді районів Поділля стрічаємо лише
монохроматичні чорні вишивки, а геометричні узори Гуцульщини, Покуття чи
Бойківщини дуже барвисті (до 7 кольорів). Рослинні мотиви подаються, як
правило, у 2-3 барвах, але надзвичайно різноманітні за формою. Зрідка
трапляються стилізовані звірині мотиви та людські постаті.

Українська народна вишивка вирізняється великим багатством технік
виконання. Щодо способу нанесення вишивальними нитками стібків
розрізняють двосторонню й односторонню вишивки. До двосторонніх належать
техніки «перебору», «поза голкою», «стеблевий шов», «соснівка»,
«штапівка», «двостороння гладь», варіанти технік «виколювання»,
«вирізування», «мережання» та ін. До односторонніх зараховуємо такі
техніки, при яких вишивальні стібки накладаються з виворітного або
лицевого боку тканини. Це «низинка», «поверхниці», «плетінка», «кіска»,
«хрестик», «ланцюжок» та ін. Часом використовують кілька технік
вишивання в одному виробі.

Первісно вишивали лляними, конопляними нитками та нитками з нефарбованої
і білої вовни. Згодом у практику вишивання увійшли і закріпились й інші
види лляних, вовняних і бавовняних ниток; окрім полотна основою для
вишивання почали служити батист, китайка, шовк, плис, шкіра тощо. У ряді
реґіонів України при вишиванні часом використовують металеві, золоті і
срібні нитки, коралі, перли, «пацьорки», коштовне каміння, «лелітки»
тощо.

2.2. Розвиток сучасної народної вишивки. Вишиті рушники

Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини
минулого і досягнень художньої культури народу. Її розвиток проходив у
єдиному руслі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його
запальним основам.

Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво
виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх
етнографічних зонах України: Середнього Подніпров’я, Слобожанщини,
Полісся, Поділля,, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України
та ін.

У кожному із них – свої традиції, своя система і творчі методи. До того
ж і в межах етнографічних зон, крім основних центрів, виділяються
локальні осередки, такі, наприклад, як Київщина, Полтавщина, Волинь,
Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Буковина. Часто село від села
(наприклад, на Поділлі Клембівка від Горо днівки, Заліщики від Борщева)
автор від автора відрізняються характером виливання. А загалом іде
постійний процес розвитку вишивки на спільній основі народних художніх
традицій, починаючи від її життя в етнографічному середовищі, кінчаючи
промилася. В різних за організаційною структурою підприємствах народних
художніх вишивальних промислів – об’єднаннях, фабриках, комбінатах,
майстернях, лабораторіях – вишивальниці в творчій співпраці з
художниками-конструкторами, модельєрами, дисонаторами виготовляють
різноманітні вишиті вироби. “Мистецтво кожного промислу – це своя школа
досвіду, своя історія”.

Основою творчого життя підприємств народних художніх промислів України є
безперервний розвиток народних художніх традицій, в який таїться
оптимістична сила і енергія художньої творчості. “Народна художня
традиція, як і мова народу, є сам народ з його історією”.

Найважливішим явищем сучасного вишивального мистецтва є безперервний
процес появи нових талановитих майстрів з їх яскраво вираженою манерою,
індивідуальністю, авторів нових відкриттів та носіїв колективного
досвіду. Дивовижна сила творчого обдарування вишивальниць, виявлена в їх
хисті створювати вироби високої художньої вартості, нести в життя
гуманістичні ідеали. Здобутки народних майстрів нерозривно пов’язані з
їхнім світосприйманням, ерудицією, з відчуттям найтонших нюансів краси
природи і краси колективного досвіду, повагою до нього. Вони обізнані з
досягненнями вітчизняної і світової культури, а працюючи в річниці
локальних місцевих традицій, спричиняються до виникнення нових напрямів,
розвитку вишивки як одягового, так і інтер’єрного призначення.

Новим етапом творчого злету є вишивка України 90-х років. В сьогодні, в
бурхливу епоху науково-технічного прогресу актуально звучить питання,
яким задавався колись видатний просвітитель, філософ і поет Г.Сковорода
“Для чого делаем материи, вышиваем их розными нитками и взору приятными
цватми обвешемся оными?”. Він сам на це питанні відповів: “Для радости
сердца”.

Життя підтверджує, що вишивка як вид народного мистецтва постійно живе,
розвиваючись, збагачуючись новими аспектами філософсько-естетичного
звучання. Постійно зростає її популярність і зацікавленість нею.

Зміст монографії – вишивка ХІХ-ХХ ст.. західних областей України. Але
узагальнене її вивчення неможливе без розгляду української народної
вишивки загалом, питань давньоруської основи розвитку в процесі
взаємовпливів і взаємозв’язків з іншими народами. Автором поставлені
завдання: розгляд закономірностей її розвитку, з’ясування художньої
природи, естетичних функцій, значення в житті, побуті, визначення
спільних і локальних художніх особливостей, аналіз основних тенденцій,
проблем розвитку сучасного вишивального мистецтва.

Рушник – довгий прямокутний шмат лляного чи конопляного
полотна – має на кінцях, а часто і по всьому полю різноманітні вишиті
або виткані композиції. Вони відображають світоглядні уявлення наших
предків, несуть інформацію про добро, достаток, здоров’я тощо. Рушники є
символом матеріальної культури українців, важливою складовою обрядів та
ритуалів.

 

2.3. Художньо-технічні особливості

Матеріал і техніка вишивання – важливі фактори, які зумовлюють художній
рівень вишивки. Вражаюча геніальність народних вишивальниць – у їх
глибокому розумінні матеріалу, вмінні використовувати: здавалося б,
прості засоби для отримання сильних декоративних ефектів. Згідно
призначення матеріали для вишивання поділяються на два види: матеріал як
основа, на якій вишивають (тканини, шкіра) і матеріал, яким вишивають
(нитки рослинного, тваринного походження, металеві, бесід, лелітки,
корали, перш, ґудзики тощо).

Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтінки,
характер взаємодії цих двох видів матеріалів значною мірою визначають
художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає в мистецькому
хисті згармонізування різних видів матеріалів, найвиразнішого виявлення
й краси у двомірній площині і продуманої співмірності вилитих узорів і
пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів звучання орнаменту,
колориту.

Як і в усіх східних слов’ян, в українській народній вишивці масово
поширені були для вишивання тканини домашнього виготовлення – вовняні,
конопляні та шкіра. Послідовно змінювалось використання різних
матеріалів. На території України різні природні умови, рівень
взаємовпливів з культурними надбаннями сусідніх народів спричинилися до
формування локальних своєрідностей технічних технологічних аспектів
підготовки тканин до вишивання. Матеріалами для виготовлення тканин в
домашніх умовах виступала місцева сировина: льон, коноплі, овеча вовна,
які оброблялись цілорічно, поетапно, у визначені народним календарем
терміни.

В ХІХ ст.., як в епоху сивої давнини, про що свідчать археологічні
знахідки матеріалом для вишивання, масово поширеним на території
України, були ручнопрядильні льняні, конопляні і вовняні нитки.

Пряли нитки з найкраще опрацьованих волокон льону ти конопель, пряли
тоненько і рівно, щоб жодна нерівність не шкодила вільному рухові нитки
у вушці голки, щоб вона легко стелилась на фоні тканини. Особливо багато
уваги приділялось дальшій підготовці ниток: вибілюванню, фарбуванню,
натиранню воском або жиром тощо. В кожному районі, селі існували
відмінності щодо процесів підготовки ниток для вишивання. Поширеним
явищем було вибілювання ниток. Вишивка білими нитками – давня
загальнослов’янська традиція. На Україні підготовка вибілених ниток,
вишивання ними пов’язані з ідеалами чистоти, краси, вправності жіночих
рук, повір’ями в добре життя.

З середини ХІХ ст. поширеним стало як і в містах, так і в селах
використання привозних бавовняних, вовняних, шовкових, металевих ниток,
бісеру, металевих леліток тощо.

У середині ХІХ ст. західноєвропейська мода на вишивку бісером
спричинилась до поширення його і в народній вишивці. Різнокольоровими
бісеринками доповнювали вишивки на уставках жіночих сорочок, головних
стрічках, поясах, безрукавках. Суцільне вишивання бісером складних
рослинних композицій, сюжетних мотивів було характерним у міському
середовищі. Найбільшого використання зазнав бісер у вишивці карпатської
зони, особливо в районах Буковини, Покуття.

Бісер, металеві пластини, ґудзики, корали, стеклярус – матеріали, які в
українській народній вишивці були підпорядковані осиному вишивальному
матеріалу – нитками, різної структури і якості, від тонких, ледве
помітних, до грубих нитяних шнурів.

З давніх-давен поняття “вишивка” означало прикрашання тканин, шкіри,
побутового обрядового та інтер’єрного призначення з допомогою голки і
нитки. Здавалося б простіше є технічні засоби вишивання. Голкою, у вушко
якої затягнута нитка, проколювала основу шкіри або тканини, стежки різні
за розмірами, кольорові в задуманому напрямі, ритмі повторення
стібки-шви. А в результаті створювалося безліч складних, високохудожніх
орнаментальних форм.

Техніка вплітання нитки в основу, коли двосторонньому плані – з лицевої
і вивоворотньої сторони – позмінно виступає вишивальна нитка, виконуючи
функцію зшивання. призбирування тканини, орнаментування, поширена по
всій території України і відома під назвами зшивання. переплітання,
перебирання, снування. При її виконанні іде процес активного втручання в
структуру тканини.

До двостороннього методу декорування тканин належать і різноманітні
техніки виколювання, вирізування, мережання, обметування, рубцювання
тощо. Ці техніки були відомі в усіх областях України. Особливого
поширення вони набули на Покутті, Полтавщині, Київщині та ін.

Техніка виколювання передувала появі вирізування. Її своєрідність
полягає в тому, що стібки щільно кладуться один біля одного, починаючи з
центру, де утворюється голкою дірочка, і навколо неї застеляють площину
у формі квадрата, ромба або круга.

Вирізування виконується в такій послідовності: спочатку обкидаються
густими стібками нитки основи і піткання у формі квадратів різної
величин, потім вирізуються квадратні отвори.

Важливим в українській народній вишивці ХІХ ст.. був активний процес
розвитку мережання, змережування, які виконувались в тісному
співвідношенні з різними техніками вишивання. В цій діяльності народні
майстрині виявили досконале значення технічних навиків, а так само і
високу орнаментальну колористичну культуру.

Мережка – це своєрідна прозора ажурна вишивка, що виконується тільки на
тканинах полотняного переплетення, оскільки для виконання мережки
необхідно витягти певну кількість горизонтальних ниток, а вертикальні
зібрати голкою в пучки і обметати нитками, окреслюючи певні
орнаментальні мотиви: “стовпчики”, “прутики”, “павучки”, “віконце” тощо.
В залежності від техніки виконання мережки поділяються на “одинарний
прутик”, “подвійний прутик”, “схрещений прутик”, “черв’ячок”, “одинарні
стовпчики”, “подвійні стовпчики”, “гречка”, “вівсяночка”, “лучка”,
“одинарна”, “подвійна ляхівка” та “багаторядова ляхівка з настилом”,
“прутик з настилом”, з “прутиком через чисницю”, через “чисницю без
прутик”, “шабак”, “затеганка зубчикова квадратикова”.

Гладь двостороння відома пряма і коса. Щільно один стібок біля одного
прямо або скісно нитки основи заповнюються порівняно великі площини.

“Поверхниця” – техніка вишивання, при якій вишивальна нитка відповідно
до узору щільно застеляє фон у вертикальному напрямі справа наліво. На
лицевій стороні стібки вишивальної нитки вертикальні, на виворітній –
горизонтальні. Найчастіше зустрічається у вишивках Полісся, Поділля,
Покуття.

При техніці “ретязь” стібки наносяться зліва направо, починаючи від
першого хрестика. З його нижнього лівого кута проведений довгий стібок
вверх направо, протягнутий навиворіт тканини за три нитки основи вправо
від верхнього уколу першого хрестика. Він накриває хрестик. Далі справа
наліво набрані три нитки на голку, нитка витягнута в місце уколу правого
верхнього кута першого хрестика. Так прокладені довгі діагональні стібки
навхрест.

“Зерновий вивід” – техніка на перший погляд подібна до двобічної
штапівки, тилу ромбовидної стрічки, “в Яночку”. Пізніше полягає в тому,
що при вишиванні техніко. “зерновий вивід” стрічки з ромбиків у
діагональному напрямі всі стібки нанесені подвійно, один поверх одного.
Спочатку нанесений перший горизонтальний подвійний стібок, який
покривається другим. Послідовно чергуються зигзагоподібні ряди зернового
виводу.

Другий ряд виконується подвійними зустрічними стібками, утворюючи
квадратики. При застосуванні цієї техніки вишивальна нитка притягнута, і
в місцем уколів голкою утворюються дірочки. Ця техніка має ще назву
“дірочкова”.

Вишивка “хрестик” виконується двома перехресними діагональними стібками.
Чітко рухаються нитки основи тканини. Всі верхні стібки лежать в одному
напрямі, нижні – в іншому. При правильному виколюванні на виворітній
стороні виходять рівні, прямі, паралельн6і стібки по вертикалі (коли
спочатку миються скісні стібки, пів хрестики, а не цілий хрестик) і
прямі суцільні стрічки по горизонталі (коли одразу вишивається цілий
хрестик).

“Металівка”, при якій спочатку наносять методом “поперед голки” зліва
направо стібки через три-п’ять ниток основи (один на лицевій, другий на
виворітній стороні). Зворотнім ходом нитки справа нанесені стібки на
проміжки лицевої і виворотної сторони. Двічі стібки ніде не
покриваються. Цю техніку на Волині називають стібок, на Поділлі –
стебнівка.

“Ланцюжок” – техніка вишивання петельками, які виходять одна з одної,
утворюючи ланцюжок, виконується голкою або гачком. При вишиванні голкою
виводять нитку з виворотньої сторони на лицеву, роблять петельку і
проводять нитку навиворіт, вводячи голку в попередній укол. Наступний
стібок на лицеву сторону роблять так, що кінчик голки, потрапив у
середину петлі. Різновид петель довших, коротших, вужчих, ширших
визначає характер ланцюжкової стрічки.

Композиція орнаменту, його розміщення перебувають, у тісному зв’язку з
призначенням вишивки. Вона складніша і багатша на видних частинах
комплексів одягу, тканинах інтер’єрного призначення. Відмінний характер
композиції, кольорового рішення вишивки в жіночому, чоловічому і
дитячому одязі, у весільному вбранні, одязі, призначеному для щоденної
праці, на свято і на смерть. Вас заздалегідь детально продумане і
логічно обґрунтоване. Прямокутні площини тканини, прямий крій окремих
компонентів одягу спричинились до створення стрічкових, композицій.
Серед величезної кількості варіантів композиційного рішення вишивок
перевагу мають стрічкова, булетка, а також вазонна композиції. Дещо
іншого застосування набула розеткова і шахова системи розміщення
орнаментальних мотивів.

2.4. Основні мотиви українського народного орнаменту,

техніка виконання

Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у
місцеву флору та фауну, в історичну традицію. У давнину основні
орнаментальні мотиви відображали елементи символіки різних стародавніх
культів.

Протягом багатовікової історії мистецтва вишивання прямий, безпосередній
зміст символічних зображень поступово стирався. Однак, хоча
орнаментальні форми дійшли до нас дещо трансформованими, можливо, більш
абстрактними, символіка їх в основному збереглася завдяки традиції.

За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні
(абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).

Геометричні орнаменти притаманні всій слов’янській міфології. Вони дуже
прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й
подвійні). Важко судити, який зміст вкладался в ці символи раніше.
Сьогодні на основі їх в народній вишивці широко використовуються такі
мотиви, як «баранячі роги», «кучери», «кудрявці», «гребінчики» тощо. В
орнаменті подільских вишивок трапляється мотив «кривульки», або
«безконечника», який відомий ще з часів трипільскої культури, тобто
значно раніше, ніж славнозвісний грецький меандр. Зигзагоподібний
меандровий орнамент зустрічається у вишивках західних районів Поділля.
До цього виду орнаментальних мотивів належать «сосонки», «хвощ» та
«перерви», що набули поширення в південних та західних районах Поділля.
Відомий взір «рожи» (зірки, розетки) представляє собою перехід від
геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення
сонця.

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу
природи. Навіть гранично умовні узори виникли внаслідок спостереження
реально існуючих форм у природі. В українській вишивці часто
використовуються такі мотиви, як «виноград», «хміль», «дубове листя»,
«барвинок» тощо. Деяки з них несуть на собі відбиток стародавніх
символічних уявлень народу. Так, мотив «барвинку» є символом
немеркнучого життя, узор «яблучне коло», поділенний на чотири сектори, з
вишиванням протилежних частин в одному кольорі — символом кохання. У
сучасній вишивці трапляється й древній символ «дерево життя», який
здебільшого зображається стилізовано у формі листя або гілок.

У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць,
риба, жаба; з птахів — півень, сова, голуб, зозуля; з комах — муха,
метелик, павук, летючі жуки. В багатьох випадках зооморфні орнаменти є
своєрідним, властивим саме цій вишивальниці, зображенням, в якому
відбивається її індивідуальне бачення узору. У подібних орнаментах
виступають у різноманітних часто химерних сплетеннях (однак из
збереженням традіційних вимог до композиції) заячі та вовчі зуби, волове
око, коропова луска, баранячі роги тощо.

Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні
вишивальні шви, так звані «техніки», яких відомо на Україні близько ста.
Окремі вишивальні шви характерні тільки для тих чи інших етнографічних
районів України, а інши зустрічаються також у білоруських і російских
вишивках.

Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка
червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях
оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився
чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання — стебнівка, хрестик,
шов «позад голки».

Техника вишивання Харьківскої області має багато спільного з
установленними формами вишивки центральних областей України, але їй
властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, що виконуються
півхрестиком чи хрестиком. Ці орнаменти здебільшого вишивають грубою
ниткою, завдяки чому узори справляють враження рельєфних.

Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія
геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою
по біло-сірому фону лляного полотна графічно чітка.

Своєрідною вишивкою здавна відома Волинь. Візерунки геометричні, дуже
чіткі й прості за композицією. Чіткість ритму посилюється одноколірністю
вишивок, виконаних червоною ниткою на біло-сірому фоні полотна. Вишивки
північної Волині вражають своєю вишуканою простотою. У південних районах
області переважають рослинні мотиви у доборі квіток, ягід, листочків.
Вражає колоритність орнаменту.

Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний
орнамент вишивається білими нітками або из вкрапленням червоного та
чорного. Набирування дуже дрібними суміжними стібками, що нагадує
бісерні вишивки, характерне для чернігівских сорочок.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент из
стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковими
розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори вишивок — білий,
коралово-червоний, відтінений чорним. Сорочки оздоблюються гладдю,
занізуванням, набируванням та хрестіком.

У південних районах України техніка вишивання має багато спільного з
вишивкою центральних областей, але їй властиві й цілком своєрідні
поліхромні орнаменти, яки виконуються півхрестиком чи хрестиком.

Подільскі вишивки виділяються серед багатої мистецької спадщини вишивок
всієї України своїм колоритом та орнаментикою, складною техникою
виконання.

Для подільских сорочок характерна барвистість і різноманітність швів.
Найтиповішим є змережування «павучками», яким примережують уставки на
рукава, клинці. Використовується і кольорова мережка — «шабак». В
орнаментах подільських вишивок переважає один колір — чорний з більшим
чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого. Найбільш
поширені одноколірні (червоні та чорні) вишивані сорочки, значно рідше —
дво — та триколіріні.

На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними
стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує
високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщують вздовж
усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки до краю
рукава.

Велике багатство технік вишивання характерне для Вінниччини: низь,
хрестик, стебнівка, настилування, верхоплут, зерновий вивід,
вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок.
Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні — штапівка,
стебнівка, контурні шви, якими обрамляють та з’єднують окремі елементи
композиції.

Своєрідним центром мистецького вишивання на Поділлі є село Клембівка.
Клембівчанки одні з перших на Україні одержали звання майстрів народної
творчості. Їх художні вироби відомі у всьому світі, вони експонуються на
різних виставках та міжнародних ярмарках, неодноразово їм було
присуджено золоті медалі.

При вишиванні на Поділлі не користувалися ніякими допоміжними засобами —
такими, як тамбур, канва, п’яльця, також не робили малюнків на тканині,
а рахуючи нитки голкою, робили хрестики відповідно до візерунку, який
хотіли вишити.

Вишиванням займалися у вільний від польових та інших господарчих робіт
час. Вишивали виключно для своїх власних потреб. Замовлення зі сторони
не приймалися, вироби не продавалися на базарах…

Орнамент подолян геометричний, густий, дуже різний по складним
комбінаціям кутніх, то пов’язаних, то самостійних фігур. Зустрічаються
іноді смуги вишивок у вигляді двух рядів, розташованих в шаховій
послідовності, квадратів із дуже складним візерунком всередині. Такі
вишивки можна зустріти на рукавах жіночих сорочок. На рушниках
забарвлення вишивання яскравіше і малюнок робиться більший.

Характерною рисою етнографічного району Карпат та Прикарпаття є велика
кількість окремих складових частин регіону із своїм колоритом. Кожне
село відрізняється від інших своєрідністю вишивання, багатством
орнаментальних композицій та неповторністю кольорів.

У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи
узорів. У південних районах орнамент вишивок геометричний, білий фон не
заповнюється, що надає узорам прозорість та легкість.

На Буковині крім рослинних та геометричних мотивів використовуються
зооморфні, що вишиваються лише гладдю (білою), дрібним хрестиком,
крученим швом. Вишивальний матеріал — бісер, шовк, вовна, срібні та
золоті нитки, металеві лелітки.

Гуцульські вишивки характеризуються різноманітністю геометричних та
рослинних візерунків, розмаїтістю композицій, багатством кольорових
сполук, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний
колір домінує. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і
надають їй золотавого відблиску.

Для вишивок Закарпаття характерним є мотив «кривуля» у різних техніках
виконання. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним
(при цьому виділяється один колір — чорний або червоний),
використовуються як білі, так і багатоколірні орнаменти.На всій
території західних областей України вишивка є неодмінною прикрасою
народного одягу та інших предметів побуту. Її місцеві особливості щодо
композиції орнаменту, колориту, техніки та способу пристосування дуже
відмінні. У деяких околицях ці місцеві особливості вишивок збереглися
приблизно до початку ХХ ст.., в інших (карпатському високогір’ї
південному Подністров’ї, на північній Волині) вони в основному існують
досі.

Південно-східні райони понад Дністром, в Івано-Франківській і
Тернопільській областях, Чернівецька область та східне Закарпаття мають
вишивки, подібні орнаментом і технікою виконання. Однак при загальній
подібності вишивки окремих місцевостей мають свої характерні ознаки, за
якими можна виділити зразки Тлумацького, Городенківського, Бучацького,
Снятинського, Борівського, Заліщиківського районів на рівнині;
Косовського, Кутського, Надвірнянського, Коломийського, Печеніжинськго
районів на підгір’ї Ворохтянського, Жаб’ївського, Космацького районів
гуцульського високогір’я та ін.

Вишивки цих районів, скомпоновані з трьох частин, положених уподовж.
Різні способи вишивання – низинка, колення, прутик, вирізування,
кручення поза голковий шов, пере міткове шиття, гладь, ланцюжок, хрестик
тощо при тому самому мотиві дають зовсім інший ефект, іншу платину.
Колорит вишивок також дуже різноманітний – від однотонного до сполучення
десяти і більше барів. Найтиповішим є добір кольорів червоного, жовтого,
зеленого і чорно, що відповідно до кількості й способу застосування
дають дуже багато різноманітних узорів. У колоритні завжди переважає
основний тон – червоний або чорний, він веде мотив “дає тло і головні
акценти узору. Інші кольори підкріплюють звучання домінуючого.

Цікаві вишивки знаходимо в Тлумацькому районі. Для цієї місцевості
типовий мотив з восираменних зірок, вписаних у ромби, що лежать на
прямій лінії один біля одного. Поза ланцюжками, що лежать обабіч
центрального мотиву, — зубчасті вершини, утворені з пів зірок. Узор
густий, вишитий туго. без пробілів. Зірки, виконані гладдю з прозорими
коленими вічками посередині, щільно заповнюють ромбоподібне поле.
Контури ромбів і заповнення їх площин зрівноважені контрастним добром
кольорів. Завдяки застосуванню різних способів вишивання окремих деталей
узорів тлумацькі вишивки дуже пластичні й дають враження емалі.

На Снятинщині застосовують біле прозоре шитво – вирізування, колення,
мережання у поєднанні з гладдю. Останнім часом тут дістали поширення
кольорові вишивки, виконані хрестиками та двостороннім гаптуванням.

У вишивках з околиць Бучача мотиви подаються крупним планом, чітко й
прозоро. Ліній ромбоподібних узорів з гострими зубастими вершками,
виконані низинкою, наче виткані на полотні. Кольорові лінійні контури,
завжди посилені білим тоном незаповненого полотна, надають вишивкам
легкості та вираженості. Узори вишивають у темному колориті з перевагою
чорно тону або в червоному, в поєднанні з жовтою й зеленою барвами,
деколи з додатком синьої, рожевої, фіолетової. Кольори зливаються в
загальний золотисто-червоний тон, який дуже типовий також для бучацьких
тканин. У деяких селах Бучаччини вишивають спеціальним стібком з дрібних
круглих цяток, ніби з ґудзиків, які розташовуються круглими розетками й
півкруглими зубцями у тридільні мотиви. Ці так звані “кручені” узори,
вишиті чорними або червоними нитками з додатком жовтого й зеленого
кольорів, є місцевою особливістю Бучаччини.

Понад Дністром, в околицях Городенки, Борщева, Заліщиків, у Чернівецькій
області, а також у Кутському та Косовському районах вишивки багатші ніж
в інших місцевостях. Особливою пишнотою і декоративністю виділяються
вишивки на рукавах жіночих сорочок. Покриваючи цілий рукав, вони мають
три різні узори: на уставці, на морщинці (під уставкою) та вздовж рукава
до зап’ястя. Вишивки уставок, морщинки й рукава різняться між собою
розмірами, орнаментом і технікою виконання, але разом доповнюють одні
одну і утворюють композиційну цілість. Найбагатша і найскладніша вишивка
на уставці. Вона має широкий узор з одного або кількох горизонтальних
пасом і часто буває обведена з трьох боків стрічкою, що збагачує її
декоративність. Колористичний контраст уставці становить горизонтально
вишита морщинка, виконувана стібком, подібним до ткання (низинка,
напротяганки), рідше хрестиком.

У вишивках Городенківського району червоний колір вишнево-малинових
відтінків часто поєднується із золотисто-жовтим та зеленим. Цікаві
вишивки, які в одному кольорі мають два різні відтінки. Це досягається
таким способом вишивання коли стібки кладуть у двох протилежних
напрямках. Н особливу увагу заслуговують двобічні узори, вишивані
шовковими, вовняними і металевими нитками. Вони вимагають великої
майстерності та художнього смаку. Деякі з них дають враження
дорогоцінної ювелірної прикраси з самоцвітами.

Ознайомлення з вишивками окремих місцевостей показує, що різноманітність
і характерні порайонні ознаки в композиції, техніці виконання і колориті
складають різні варіанти одного типу вишивки, який виступає на всій
території і є основою для виникнення багатьох його відмінностей. Типовою
вишивкою в західних областях України є стрічка з пасмовим розташування
мотивів. Вона складається з трьох частин: основного, центрального
мотиву, бічних ланцюжків і зубчастих вершків, що повторюють елемент
основного узору. Орнаментальні мотиви завжди пов’язані з фактурою
тканин, вони чіткі й дуже прості.

Щодо кольору ми бачимо вишивки від однотонних до виконаних десятьма, а
той більше барвами. Найпоширеніші – двобарвні: червоно – черні або
червоно-сині. Майже скрізь чорний та червоний кольори є основними.
Червоними або чорними нитками вишиті узори в один колір, червона або
чорна барва дає тло для кольорових вишивок і вдержує колоритну гаму в
ясній або заглиблено темній тонації. Багатств барв зростає в напрямі з
півночі на південь. Яскравих живописних ефектів і колористичної
різноманітності вишивальниці домагаються шляхом контрастного зіставлення
або добром відтінків того самого кольору.

Найпоширеніші способи вишивання: низинка і напротяганки, які виконуються
на зразок ткання та дають різні варіанти геометричних узорів. Низинку
шиють кольоровими нитками з вивороту вподовж за основою, роблячи
рівнобіжні лінії потрібної довжини. Потім по лицьовій стороні “розвід”
вишивки, тобто рисунок, виведений контурами, вишивають (заповнюють)
кольорами відповідно до задуманого узору. Вишиваючи способом
напротяганки, кольорову нитку прикладають по лицьовій стороні полотна в
напрямку піткання, одержують однокольоровий контур геометричного мотиву.

У новіших вишивках переважають роботи хрестиком і гаптуванням, якими
виконують геометричні та рослинні мотиви. Хрестиком, як і низинкою,
будують основний мотив, потім ним же вишивають суцільний узор або
поєднане з іншими способом вишивання. Гаптування завжди поєднане з
ланцюжком, поза голковим шиттям, хрестиком, прутиком та прозорими
стібками. Гаптування має більшу свободу, бо не обмежується строгим
розрахунком на нитки, а закриває відповідно до узору площу і дає вільний
рисунок заокруглених форм. Більшість вишивок минулого виконано “по
нитці”. Ці способи пов’язані з фактурою тканини і дають переважно
геометричні форми. З геометричними мотивами пов’язане і прозоре шитво –
вирізування, колення, кручення та мереження – типове для вишивок ХІХ
ст..

В західних областях України вишивають дуже багато. Майже кожна жінка з
молодих літ вміє і любить вишивати. У компонуванні мотивів і поєднанні
кольорів вишивальниці користуються незначною кількістю елементів, для
кожного з яких мають окрему усталену назву “качела” (ромб, квадрат),
кривуля (ламана лінія), головка (геометрична фігура), клинці
(трикутники), ламки (з’єднані в одній точці три або чотири рисочки),
рожі, зірки купки (назви розет), ріжки, пшеничка та інший якими
означають вигляд геометричних мотивів. Маючи в пам’яті такий запас
орнаментальних знаків та усталену схему орнаментальної побудови,
вишивальниці творять незліченні комбінації узорів. Прекрасні узори,
повні фантазії, художнього змісту і чуття, що хвилюють, як поетичні
твори, вони вишивають з уяви і з пам’яті.

2.5. Гуцульська та Покутська вишивка

(художні особливості, функціональне призначення,

матеріал та техніка виконання)

Одним з найрозповсюдженіших і найдоступніших видів українського
народного мистецтва є вишивка. Це класичний вид народної творчості, це
отже живуче кришталево – чисте джерело, яке дарує нам багатство здорових
творчих сил народу, допомагає осягнути висоти його мистецького хисту.

В українській народній вишивці при єдиних спільних ознаках притаманних
всім регіонам України, чітко виступають локальні відмінності, логічно
обґрунтовані географічними, історичними та соціальними факторами.

Життя народу в певному середовищі, його побут, звичаї, природа, навики
праці, критерії розуміння краси спричинились до відмінних принципів в
окремих осередках, районах, селах. Об’єктом нашої уваги є локальні
особливості вишивального мистецтва Гуцульщини та Покуття.

У вишивці такої орфографічної групи Карпат, як гуцули, збереглись
архаїчні риси народного орнаменту. Численні історичні, фольклорні та
літературні матеріали стверджують масове побутування на Гуцульщині
вишивки одягового призначення.

Звичайно, гуцульська вишивка розвивалася в єдиному руслі
західноукраїнського вишивального мистецтва на базі давньоруського
мистецтва при впливі специфічних місцевих факторів, що виділило її в
окреме чітко виражене локальне явище. Про глибокі художні традиції
гуцульської одягової вишивки можна говорити на основі багатьох зразків
вишивки кінця XVIII — початку XIX століть, які зберігаються в музеях
України, зокрема, в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини
та Покуття.

Колекція зразків вишивок сорочок, переміток тощо свідчить про високий
художній рівень орнаментального вишивального мистецтва гуцулів.

Упродовж років колективним генієм народних майстрів
викристалізовувалася чітка художня система, в якій взаємо обумовлювалися
фактори матеріалу, технік, орнаменту, композиції, колориту.

На Гуцульщині, так само , як й у всіх інших регіонах України, вишивкою
прикрашали певні частини деталей одягу. Це жіночі, чоловічі, дитячі
сорочки, головні убори (перемітки, хустки), нагрудний одяг (кептарі,
сердаки, байбараки, кожухи, манти, гуглі), поясний (гачі, портяниці,
капчурі, капці, онучі).

Властивості лляних і вовняних тканин, сукна, шкіри, використаних для
пошиття одягу, зумовлювали характер і структуру матеріалів, якими
виконувалася вишивка.

Основні матеріали вишивання – ручнопряденні льняні, вовняні нитки,
вовняні зсукані нитки (“коцик”), зсукані сплетені шнури, шовкові,
металеві, срібні, золоті нитки, муліне, бісер, лелітки, сап’янові
стрічки, ґудзики, корали, головки металевих цвяхів (бобрики), капслі.
Хутро лиса, тхора та куниці – як аплікації. З середини ХІХ століття
частіше для вишивання починають використовувати фабричні нитки – такі як
волічка, заполоч, а з початку ХХ століття – нитки ДМЦ, муліне, бісер,
шовк. Вишивка бісером поширена в районах, що межують з гірською
Буковиною.

Багатство гуцульської вишивки демонструється навіть у різновиді
технічного виконання. Володимир Шухевич у своїй фундаментальній праці
“Гуцульщина” подає 12 технік гуцульської вишивки: низинка двох видів,
стебнівка, плетінка, обмітка, кіска, шов “поперек голки” (“ключка”),
штапівка(“решітка”), настилування (“соснівка”), (“хрестик”), двостороння
стебнівка (“шнурок плетений”, “мережка-цирка”).

Колекції сорочок з Гуцульщини та Покуття дають можливість
стверджувати, що такі техніки вишивання, як поверхневий кучерявий шов,
виколювання тощо є чи не найстарішими і на сьогодні призабутими.

Поширена техніка вишивання – низинка. Напевно, жодна з усіх технік
вишивання впродовж багатьох років не зазнала такого складного процесу
кристалізації художньо–стильових канонів, як низь.

Цій техніці притаманний високий рівень художньо–технічної
майстерності. У старих зразках вишивок контур мотивів завжди виконувався
чорною ниткою, а сам узір, візерунок і фон – кольоровими . Локальна
художня особливість гуцульської вишивки – в поліхромному й
орнаментальному рішенні.

На кожному виді ноші використовувалися відповідні техніки вишивання.
Так, вуставки сорочок прикрашалися низзю, хрестиком, циркою, перемітки –
стебнівкою, сердаки, кожухи й онучі – кіскою, штапівкою.

Яскравою особливістю гуцульської вишивки є її геометричний орнамент.
Він включає в себе прості мотиви і складні фігурні елементи, мотиви –
комплекси. Це ромб, напівромб, по–різному поєднані в горизонтальному або
вертикальному напрямках.

Варіантна віртуозність утворює різноманітні види візерунку гуцульської
вишивки. Крім цього, контури ромбів мають різноманітні окреслення, що
також урізноманітнює ромбовидні композиції візерунків.

Крім ромба, поширені в традиційному геометричному орнаменті
гуцульської вишивки квадрат, трикутник, круг, косоподібна фігура,
хрести, зубці, кучері, меандр, плетінка тощо. Ці основні геометричні
фігури створюють у різних поєднаннях стрічкові композиції. Всі ці мотиви
відомі у мистецтві східних слов’ян уже в Х – ХІІІ століттях.

Один із них – це геометризація рослинних та інших образотворчих форм,
а також трансформація в геометричні мотиви зображень людей, звірів,
птахів, рослин тощо.

У гуцульській вишивці збереглися геометризовані антропоморфні,
зооморфні мотиви. Вони чітко простежуються у вишивках верхнього жіночого
одягів: на сердаках, кептарях, кожухах та гуглях.

Типовою композицією гуцульської вишивки є різні за шириною стрічкові
смуги, рапорт яких складається з одного, двох або кількох мотивів. Вони
розташовані строго симетрично, згідно з орнаментальною сіткою, створеною
з комплексу вертикальних, горизонтальних, скісних, прямих і кривих
ліній, що обґрунтовують відповідні орнаментальні ритми.

Наступні, легкі стрічкові композиції вишивок розміщені на місцях
зшивання окремих частин одягу: рукавах сердаків, кожухів, мант, низу
холошів, по краях онуч, капчурів.

Монументальністю звучання виділяються стрічкові дво– чи трирядні
композиції в переміточних візерунках і рукавах жіночих та чоловічих
сорочок.

Для Гуцульщини є характерними розеткові та квадратові композиції з
численними варіантами контурного обрамлення. Розглянуті види вишивок
розкривають складну систему орнаментики, властивої для тієї чи іншої
техніки виконання, матеріалу та призначення.

Кожна історична епоха вносила певні зміни у мистецтво вишивки на
Гуцульщині. Поява рослинних мотивів довільного трактування – явище
рідкісне, це ї є впливом вишивки сусідніх народів. Загалом же в
гуцульській вишивці збереглась і постійно зазнавала розвитку давня
геометрична основа. Гуцульські майстри виявили глибоке розуміння краси,
своєрідної поезії геометрично–графічної лінії, гармоній форми і ритму.

Характерна риса гуцульської вишивки ХІХ – ХХ століть – поліхромність,
соковита, багата, сповнена дивовижної сили декоративного звучання. У ній
знайшли відображення всі барви спектральної гами. Домінуючий червоний
колір у різних нюансах звучання – від найтемніших до інтенсивних
оранжево–золотистих відтінків. У співвідношенні до його звучання введені
жовтий, зелений, синій, чорний кольори. Так, у вишивці Верховинського
району переважають лілово–фіолетові кольори, у вишивці Яворова, Річки,
Брусторів домінують блакитний та зелений кольори. Виділяється вишивка
найвідоміших центрів цього виду мистецтва, особливо Верховини,
Криворівні, Косова, Брусторів, Космача, Яворова, Красноїлова, Вижниці,
Путили, Ясіня. Яремчі, Рахова, Богдана, Косівської поляни. Поряд з
домінуючою технікою вишивання низинкою тут були поширенні також хрестик,
настелюваня, штапівка, шнурок, кучерявий шов.

Косівський стиль характеризується взаємовпливами традиційних прийомів
гуцульської вишивки з вишивкою районів Покуття та Буковини. Цьому
сприяло географічне розташування Косова на торговельному шляху, а також
ярмарки, на яких, ніби на виставці, барвисто звучала вишивка як у вбері
сотень і сотень жінок, так і у виробах, призначених на продаж.
Можливість ознайомлення з вишивками інших районів, спричинялась до
створення косівськими вишивальницями нових прийомів розташування вишивок
на компонентах одягу, тканинах інтерєрного призначення.

Однією з характерних особливостей народного мистецтва є поєднання
декору з формою та функцією одягу. Композиція візерунків є
підпорядкованою покрою сорочки і водночас – гармонією з цілістю. Виразні
лінії крою – це своєрідний декор, яким майстрині підтримують загальне
звучання сорочки.

Особливості відмінних ознак у вишивці найчіткіше можна простежити на
вишивках сорочок окремих осередків. Можемо виділити декілька
найхарактерніших видів. Сорочка села Космач характерна тим, що в ній
прикрашуються тільки вуставки. Обшивка коло шиї густо зібрана та
викінчена “прошивкою”, зморщені рукави закінчені “дудами”. Головна увага
звернена на “вуставки” (назву вуставки мали вставки на полях сорочки, ця
назва згодом перейшла і на саму вишивку). Усі космацькі “вуставки”
вишиті хрестиком, рідко – низинкою. З двох сторін “вуставки” – так звані
“снурки”, виконані гладдю дрібненькими різнобіжними стібками, що
нагадують “смерічку”. Над вуставкою вишита “поверхниця”, утворена
половиною головного візерунку та закінчена маленькими гойними вусиками
вгорі, так званою “жебівочкою”.

Усі космацькі вуставки мають геометричну будову. Майстрині так
розвинули свої візерунки, що створили специфічний стиль космацької
вишивки. Геометрична будова космацького орнаменту є стійкою мистецькою
традицією, яка сягає вглиб віків.

Візерунки космацьких вишивок в поетичній формі відтворюють навколишній
світ – це “ріжкаті”, “ключкові”, “летєчі”, ”пушкаті”, “кучерові”,
“дубовий лист”, “безконечник”, “сливові”, “черешневі”, “скосики”,
“кнігенькові”, “баранкові”, “курячі лапки”. Назви їх оправдані, по
скільки опираються на конкретний предмет, вміло і поетично перенесений у
вишивку, бездоганно, природно вплетений в єдиний орнаментальний
організм.

Найулюбленіші вуставки космацьких майстринь – “летєчі”. Композиція
“летечих” узорів на перший погляд виглядає ніби розбитою. У ній домінує
кольорова смужка омновних “космацьких кольорів”, на яку накладається
темно-червоний, потім яскраво-червоний, що переходить в оранжеві та
ясно–червоні лінії. Смуга тягнеться зигзагом згори до низу, що викликає
враження витягнутих у польоті крил. У цілій вуставці “летєчі” смуги
повторюються чотири рази на 20 очок хрестиків. Поля між смужками
заповнені розглекованим густим орнаментом з трикутників, зірочок,
квадратиків та ромбів. Гармонійна кольорова гама, веселка гарячих барв
творять радісну мальовничу цілісність композиції, надають їй
монументального звучання.

Вузькі взірці прикрашують “дуди” та “прошивку”. Пазуха прикрашувалася
коралями і тому її не вишивали. В часі війни у жіночих сорочках
появляється колір, краї якого декоровані вишивкою.

Інший характер сорочки села Пістинь. Вона пишніша за силуетом,
різноманітніша у способах прикрашування, розташування вишивки,
кольоровому звучанні. У Пістині виділяються три типи сорочок. Це
святкова (або весільна). Сорочка найдавнішого типу, з широкими рукавами,
розшитими чорними бавовняними (самодільщиною) та червоною вовняною
нитками. Широкі рукави були розшиті повністю аж до рубця. Площу їх
заповнювали дрібні шестикутні мотиви “грушечки” або хрестоподібні
фігури, укладені вертикальними рядками. Рукави під вуставками були
зібрані “призбиркою”, внизу — морщені.

Вуставки вгорі оздоблені одною–двома поверхницями, над ними — три
хрестоподібні фігури, уложені з ромбиків. Пазуха вишита, вишивка на
широких манжетах (дудах) та вузенька обшивка. Такі сорочки вишивалися
хрестиком.

Другим варіантом були сорочки вуставкові: чорні вуставки на
пістинських сорочках – знак жалоби.

Після другої світової війни у Пістині появляються сорочки з “круглими”
рукавами. Кроєм вони ідентичні “морщінкам”. Різниця в тому, що рукави в
низу не були зморщені, а викінчені зубчиками, що в’язалися гачком та
оздоблювалися вишивкою, такою, як вуставки. Вузенький комірець був
прикрашений вишивкою.

Подібні щодо прикрашування сорочки в Старому Косові, Вербівцях,
Черганівці. Особливою декоративністю відзначаються сорочки–“рукавівки”,
що належать до 1930–х років. Їхні рукави суцільно вишиті вовняними
нитками хрестиком, гладдю або навивними “кучерями” (кручене). Тісно один
біля одного розміщені мотиви – розетки або квадратики, майже не
залишаючи між собою просвіту. Композицію таких вишивок складає переважно
один постійно повторюваний у відповідному ритмі елемент. Така вишивка
рельєфно виступає над поверхнею тканини. Виконувалася вона чорним,
оранжевим, червоним чи вишневим кольором, або двома кольорами – червоним
та синім. Вуставки в таких сорочках утворювались 4–5 рядами геометричних
мотивів. Це, здебільшого, горизонтально уложені клинці навпереміну двох
кольорів, розділених шнурочками. Обшивка і пазуха оздоблювалася
вузенькою вишивкою. Композиція рукавів цих сорочок наближена до способів
вишивання.

Має свої особливості традиційна сорочка Яворова. Тут теж вишивали
“рукавівки” – сорочки з вуставками. Їхні пишні широкі рукави збирали у
призбірку вгорі при з’єднанні з вуставками та “морщіне” при з’єднанні з
“дудами”. Інше, ніж у сусідніх селах, розташування мотивів на святкових
“рукавівках”. Мотиви “підківкові”, “вовкаті”, “хрестикові”, “зірнички”,
“штерна”, розміщувались, звичайно, у шахматному порядку.

Високими художніми якостями відзначалися також білі вуставки, виконані
хрестиком, гладдю, ажурним мотивом, до якого додавалися пацьорки.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століття “старовіцькі” вуставки вишивали
вовняними нитками; кольорів було не багато – домінуючі червоний, чорний,
жовтий, зелений. Це сполучення кольорів надавало вишивці святкової
врочистості. Після 30–х років нашого століття у яворівських вишивках
почали переважати голубі та зелені барви.

В основі орнаментів яворівських вуставок лежить невелика кількість
геометричних мотивів: ромб, трикутник, шестикутник, прямокутник,
заповнені дрібними елементами. Відомою вишивальницею сорочок була
Катерина ШКРІБЛЯК–КОРПАНЮК, дочка славетного різьбяра по дереву Юрія
Шкрібляка.

Інший характер сорочок селища Верховина та прилеглих сіл. Аналізуючи
сорочки, що зберігаються в музеї та у жителів Верховини, Красноїлова,
Голов та інших сіл, можна виділити такі їх види. Найдавнішою,
характерною для високогір’я сорочкою була “морщінка” з вуставками
мережками. Ця вишивка неначе нагадує нам про те, що вишивка розвинулася
від декоративних стібків, сполучень шматків тканини. Ці вустаки мали
різну висоту: від 6-8 до 15-20 сантиметрів. Візерунки будувалися з
горизонтальних смужок легеньких узірців. Посередині йшла ажурна
візерунчаста мережка з кольорових ромбиків, трикутників, а також
кривульки з обох її сторін – по одній-дві або більше смуг легкого
геометричного орнаменту, вишитого переважно хрестиками. Узір
завершувався поверхницею. Колорит цих вишивок ніжний, з перевагою
білого, блідо – жовтого, рожевого, блакитного.

На початку XX століття поряд з “мережками” прикрашувалися сорочки
«морщінки» низинковими вуставками дрібного малюнку, основним мотивом
якого був ромб. Ромби укладалися рядом або утворювали ромбічну сітку.
Їхні контури оздоблювалися дрібним гребінчиком, ромбиками або
декоративно закрученими кучерями. На святкових сорочках вуставки були
ширші, вони з обох сторін оздоблювалися трьома шнурками — “перекладними”
та широкою поверхницею (“курункою”).

Високий художній смак виявили вишивальниці у компонуванні орнаментів
та підборі кольорів. Вишивки виконувалися переважно низинкою, а також
настелюванням з чорним або темно–коричневим розводом.

У 1930 роках і особливо в післявоєнний період верховинські вуставки
змінюють свій характер. З’являються нові, складних форм мотиви та
композиції візерунків. Мотиви стають більші, спостерігається тенденція
до декоративності, насиченості візерунків у композиційному та
кольоровому відношенні. Перекриття низинкових вишивок стають більшими,
внаслідок чого на чорному розводі виступають великими яскравими плямами
мотиви орнаментів. Вуставки стають набагато ширші, ніж у минулому, — до
20-25 сантиметрів, обабіч середнього узору — барвисті перекладні шнурки
та широка поверхниця. У деяких вуставках з двох сторін основного
візерунку вишитий узірець між шнурками та поверхницею.

Для сучасних верховинських вуставок характерне те, що поряд із
традиційними, строго геометричними формами появилися геометризовані
рослинні мотиви: “дубовий лист”, “капуст очка”, “чічкатий”.

Святковою сорочкою у селах високогір’я до останнього часу була
сорочка–“морщінка». Поряд з нею молоді жінки та дівчата носять
“викроєну”.

Пазуха в “морщінках” прикрашується досить широкою вишивкою з мотивом
головного орнаменту вуставок та розкиненими навколо неї ромбами. У
багатьох сорочках під пазухою вишитий вазон або інша композиція з
квітами, птахами та звірами.

Своєрідні особливості жіночої сорочки у населених пунктах, що межують
із Закарпаттям: Ворохті, Микуличині, Яблуниці. Вуставки широкі, вишиті
здебільшого хрестиками, геометричним орнаментом. У кольоровій гамі
переважають червоні барви. Орнамент геометричний, складної композиції.

У післявоєнний період з’явилися сорочки з фабричного полотна, лише
вишивка зроблена на домотканому полотні і вже потім нашита на готову
сорочку.

Назви фрагментів вишивок указують на те, що вони запозичені у природи,
тваринного світу і є специфічними лише для згаданих вище сіл: “жуки”,
“курячі лапки”, “слонові”, “оленячі”. Трапляються і композиції з
декоративних зображень зайчиків та оленів серед геометричних та
рослинних форм. Це — явний вплив друкованих зразків.

Мотиви часто вишивають інтенсивними жовтими, оранжевими кольорами на
чорному тлі, надаючи узорам цікавої декоративності, досягненої
кольоровою контрастністю.

Серед надзвичайно цікавих вишивок села Микуличин зустрічаються
космацькі візерунки, трактовані дещо по-іншому, ніж у Космачі: “летєчі”,
“дубовий лист”, “черешневі”; в іншій кольоровій гамі — з перевагою
червоних барв.

Оскільки ці села межують із Закарпаттям, то й у вишивках відчуваються
впливи закарпатської народної вишивки, особливо сіл Лазішина, Кевелів,
Ясіня й інших.

На Закарпатті у селах Рахівського району сорочки шили з відбіленого
конопляного або льняного полотна. Вони однотипні, за винятком селища
Великий Бичків. Однотипні за кроєм сорочки бувають декількох типів
прикрашування.

У XVIII столітті жіночу сорочку без коміра густо збирали біля шиї, як
і в інших східнослов’янських народів, а також у болгарів, словаків. На
початку XIX століття уже з’явились вузенькі комірці. Тут цікаві крої
сорочок з так званими “цвиколями” — клинцями під пахвами. У середині XIX
століття на рукавах стали вишивати “совнівки” — ламані лінії, що творили
розтягнутий ромб.

Нова жіноча сорочка мала вишитий вузенький комірець, до якого
пришивали зав’язки—“ощинки”, а пізніше — перламутрові ґудзики. У другій
половині XIX століття візерунки вишивали на окремих шматках тканини, які
потім нашивали на сорочки.

На жіночих сорочках на Рахівшині вишивали вуставки. Святкові сорочки
шиють з шовку; вуставки на них широкі, складної геометричної композиції.
Щоб вишивка була “гладка”, шиють її впоперек тканини. Основний візерунок
збагачується з двох сторін вузькою смужкою, угорі — поверхницею. Серед
мотивів часто зустрічаються ромби з гачками на вершинах, укрупнені
розетки, трикутники.

У кольоровій гамі вишивок селища Ясіня в сонячну гаму вкраплюються
блакитні барви. У Рахові візерунки дещо темніші, більше в них
темно-червоного кольору. Тут вишиваються також манжети та комірець.
Пазуха не вишивається. Переважає техніка “хрестик”.

Особливої уваги заслуговують вишивки жіночих сорочок Чернівецької
області, зокрема, села Виженка Вижницького району. Для цього села
характерні святкові сорочки–“рукавівки”, прикрашені скісними смугами
дрібного геометричного орнаменту. Кольорова гама вишивок — ясно-червона.

Поряд з вишивками бавовняними нитками у Вижниці носили також
“рукавівки”, вишиті бісером, їх площа повністю заповнена кочільцями або
квадратиками червоного кольору (вишневого). Вуставка утворена вузькими
рядками узору з дрібних мотивів, між ними — рядки пацьорків, й шнурочки.

Прикро, що на сьогодні залишаються ще слабо вивченими прекрасні
вишивки сорочок надпрутянських сіл та сіл Городенківського і
Снятинського районів. Лише недавно почали ми комплектувати колекції
одягу та інтер’єрного ткацтва з цих районів. А мистецтво покутського
краю вимагає до себе посиленої уваги з боку мистецтвознавців, музейних
працівників та етнографів.

Чудові вишивки білим по білому, жовтим по білому у селах Снятинщини,
Вишивки цього району завжди йдуть поруч з виколюванням та циркою, що
надає їм специфічного ажурного звучання.

Відголосок давніх історичних подій таїть у собі одяг села Серафинці
Городенківського району, де старші жінки заплітали 10-12 кісочок, носили
на голові чалму, вбирали щось схоже до українського жупану. У вишивці ж
залишилися принципи турецького, східноукраїнського та місцевого
народного орнаменту.

Вишивка Покутського краю вражає багатством і різноманітністю локальних
художніх традицій. У наш час відбувається активний творчий розвиток
традиційної вишивки. З’явився новий незнаний раніше вид, — вишивка
інтер’єрного, обрядового призначення. Крім ноші, вишивають у кожному
гуцульському та покутському селі серветки, доріжки, накидки, пошивки,
скатертини, кімнатні та кухонні комплекти, рушники.

У колекціях Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та
Покуття чітко простежуються особливості вишивки Коломийщини.
Орнаментальні мотиви вишиваного виду мистецтва тут — найрізноманітніші,
про що свідчать самі назви: “ружі”, “конюшинка”, “вазонова”,
“драбинка”…

Серед багатьох знаних технологій вишивки в нашому краї
найхарактернішими є хрестик, настелювання, низь, рідше — виколювання та
вирізання. Увагу науковців привертають вишивані вироби із села Корнич
кінця XIX — поч. XX століть. Характерними в цьому відтинку часу є
оригінальні мотиви під назвою “розколена рожа”. Своєрідні композиції
маємо також у печеніжинських вишивках з чорними мотивами на червоному
фоні. Цікаві роботи з Сопова та Вербіжа. Їх стримана структура рисунку,
обрамлена вузькою смугою з ще вужчими поверхницями, свідчить про дещо
відмінний смак і характер, яким наділені гуцули високогір’я.

Вишукані естетичні смаки притаманні й чоловічим сорочкам з Великого
Ключева. Вузька орнаментальна смужка плавно лягає навкруг шиї, легко
спадає на пазухи й оповиває низ рукавів. Невибагливі, два-три здрібнілі
геометричні елементи узору створюють враження мережаного мерехтіння,
підкреслюючи цим монументальність білої чоловічої сорочки.

Цілковито протилежними в колористичному і орнаментальному звучанні є
повоєнні сорочки з Назірної. В одному плані їх вуставки строго
геометричні, вкладені в чіткий рапорт поперечної смуги, в іншому — на
передплічній частині рукава ніби осібно виростає вазон, часто
зображуваний в одній кольоровій гамі з різними тонами відтінків, проте
навколо шиї та у викінченні нижньої частини рукавів переважає вузький
пасок геометричного узору.

Так звані “чорнобриві” геометричні композиції характерні для чоловічих
та жіночих сорочок, які вишивають у Мишині й Ковалівці. Їх орнамент
здебільшого чітко графічний, геометричний. Тут органічно вплетено
стилізовані рослинно-квіткові елементи, які на загал творять враження
геометричного рисунка, що особливо гармоніює в загальному ансамблі
народного одягу.

Далеко за межами України було відоме мистецтво талановитої
вишивальниці з Коломиї Михайлини САБАДАШ (1912—1996 рр.). її творчість
захоплювала і продовжує захоплювати багатьох мистецтвознавців та
численних шанувальників прекрасного. Справжні твори мистецтва цієї
майстрині — воістину поезія барв та візерунків, де віддзвонює глибинне
знання скарбниці народної творчості. Кожен візерунок — логічно
довершений творчий задум у образі “Дніпрової кручі”, “Квітучої левади”,
“Подарунка матері”, “Чорнобривців”… Гармонія, вишуканість,
багатобарвність і водночас природність — риси, притаманні творчості
Михайлини Сабадаш, Виставки її творів завжди збирали багато
зацікавлених, і не мало значення, де експонуються її твори: чи в Києві,
чи у Львові, чи десь за кордоном.

При безпосередній опіці нашої установи, ще при житті майстрині, в її
садибі запрацював музей “Вишиваний рушник”. Тут побувало багато люду не
тільки з України, але й з-за кордону. У видавництві “Мистецтво” п’ятьма
мовами вийшов альбом вишивок Михайлини Сабадаш який, блискавично
розійшовся по світу, представляючи широкому загалові коломийське
мистецтво. Відрадно, що ще за життя цій талановитій жінці було присвоєно
звання “Заслужена майстриня народної творчості України”, але прикро, що
з відходом у вічність вмерла і її справа життя. Нині приватний музей
давно вже не діє, а високо вартісні вишивки десь сиротяться без уваги як
родини майстрині, так і громадськості та владних структур. Коломийський
музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського
володіє мізерною колекцією неповторних творів цієї коломиянки і, на
жаль, через скруту не в змозі придбати високомистецьку авторську
колекцію, щоб зберегти її і донести як частину національної реліквії
нащадкам.

Ще одним воістину феноменальним явищем у Коломиї є творчість
заслуженої майстрині народної творчості України Євгенії ГЕНИК, яка
створила тисячі творів високого мистецького ґатунку в техніках вишивки,
ткання та бісеру. Значне місце у своїй творчості Євгенія Геник відводить
рушникові. Вишивані чоловічі сорочки та жіночі блузки характерні для
раннього періоду творчості майстрині. Реалістична за формою вишивка
Євгенії Геник базується на геометричній орнаментиці, основними
елементами якої є трикутник у різних комбінаціях та варіантах.

Досконало володіючи всіма техніками вишивання, найулюбленішою технікою
майстрині залишається низинка. Клопіткі та скрупульозні прийоми цієї
техніки дають можливість створити витончені та графічно чіткі,
композиційно продумані багатоколірні твори.

Детальне вивчення традицій вишивання гуцульського та покутського
регіонів дає майстрині можливість створювати живописні орнаментальні
композиції шляхом поєднання геометричного та рослинного узорів.
Орнаментальні мотиви вишивальниці створюють комплекс образів, джерелом
виникнення яких є реальний навколишній світ. Завдяки витонченим
асоціаціям і багатій фантазії образи її вишивок поєднують нас з
природою, занурюють у світ поезії, фольклору, навертають до глибин
народного мистецтва й народної мудрості.

Її творчість — це яскраве свідчення професійного переосмислення
народної традиції в сучасній інтерпретації, вагомий крок до розвитку
новітньої концепції в національному декоративно-вжитковому мистецтві.

ВИСНОВКИ

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Рушник, i правда, можна порiвняти з пiснею, витканою чи вишитою на
полотнi. Без рушника, як i без пiснi, не обходиться народження,
одруження людини, ювiлейнi урочистостi. Рушником накривали дiжу пiсля
випiкання хлiба, ставлячи її пiд образами на покутi, дарунковими
рушниками перев’язували кумiв i гостей, хлiбом-сiллю на рушнику
зустрiчали i зустрiчають зараз дорогих гостей. А ось цiкавий спогад: у
перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду батько нiс
на рушнику хлiб-сiль; у кошику, накритому рушником, несла рiзне
частування мати. На зеленому полi розстеляли рушник, клали їжу. Так
робили i в перший день оранки, сiвби та жнив. Пiсля закiнчення жнив
господар зустрiчав женцiв з хлiбом-сiллю на рушнику, а тi одягали на
господаря обжинковий вiнок.

Як i в пiснi спiвається, за звичаєм, коли син вирушав iз дому в далеку
дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб берiг сина вiд лиха. А весiльний
рушник кожна дiвчина готувала сама. А вiзерункiв яких тiльки не знайдеш
на рушниках: засiяна нива — ромб з крапкою, вазон чи квiтка — свiтове
дерево од неба до землi, людськi фiгурки, немов з дитячого малюнка, —
знак берегинi, богинi хатнього вогнища. Скринi повнилися дiвочими
рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися — гостям i сусiдам
показували, бо то дочка на виданнi готує собi посаг. А вишивати рушники
i сорочки матерi навчали дочок змалку. Як-то у пiснi на слова Павличка
спiвається:

Як я малим збирався навеснi

Пiти у свiт незнаними шляхами —

Сорочку мати вишила менi

Червоними i чорними нитками.

I тут українськi майстринi — неперевершенi. Казкової краси вiзерунками
прикрашали сорочки, намiтки, очiпки — прагнули до краси, до
самобутностi. Готували дiвчата собi на все життя по 50, 80, а iнодi в по
100 сорочок з тонкого вибiленого полотна. А часом не тiльки вишивали
нитками, а ще гаптували срiблом, золотом, бiсером, перлинами, коштовними
камiннями, лелiтками прикрашали одяг. Так що красунею виглядала кожна
дiвчина, яка мала бажання, терпiння, старання i хист.

Цi українськi обереги пройшли крiзь вiки i нинi символiзують чистоту
почуттiв, глибину безмежної любовi до своїх дiтей, до всiх, хто не
черствiє душею. «Хай стелиться вам доля рушниками!» — кажуть, бажаючи
людям щастя, добра, миру, злагоди i любовi.

Рушник на стіні, давній звичай. Не було, здається, жодної оселі, котру
не прикрашав би рушник.

Рушник з давніх-давен був своєрідним обличчям оселі, відтак і господині.
В тому, скільки і які були рушники, створювалась думка про жінку, її
дочок. І завжди цінувалися рушники справжніми пошанувачами.

Вишитий рушник створював настрій, був взірцем людської працьовитості. З
рушником ушановували появу немовляти в родині, виряджали в далеку дорогу
батька, сина, чоловіка й коханого, шлюбували дітей, зустрічали рідних і
гостей; проводжали людину в останню путь. Молодята на весіллі ставали на
рушник. Про це співалося в давній українській пісні.

Рушник і хліб – одвічні людські символи. Хліб на рушникові був в усі
часи високою ознакою гостинності.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитись рушниками.
Готувати рушники – означало дбати про дівочий посаг. До їх виготовлення
привчали ще з юного віку.

Довгими зимовими вечорами дівчата мережили узори, і від того, якими вони
виходили, скільки встигла дівчина їх вишити, складалась думка про її
працьовитість, вдачу.

Рушниками часто хизувались, неодмінно показували придане. Якій матері не
хотілося, щоб селом йшла добра слава про доньку із золотими руками.
Дівчина, діждавшись сватів, висловлювала подяку матері обрядовою піснею:
“Та спасибі тобі, моя ненько…”

Вишивка – складне багатогранне явище художньої культури українського
народу. Це один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного
декоративного мистецтва. Історичні, літературні, фольклорні матеріали
стверджують активне побутування на Україні вишивки одягового,
інтер’єрного, побутового та обрядового призначення к у сільському, ат і
в міському середовищах. Її розвиток ґрунтується на спільній основі
мистецької культури трьох братніх східнослов’янських народів у процесах
взаємовпливів і взаємозв’язків з мистецтвом інших сусідніх народів. На
Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів, у двох основних
формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для себе. і
вишивання виробів на замовлення, на продаж. Тобто вишивка розвивалась як
домашні ремесла і організовані промисли. Ці дві форми існували
паралельно, переплітаючись і взаємозбагачуючись. Кожна історична епохи
вносила зміни у їх життя. Впродовж віків кристалізувалась чітка художня
система, в якій гармонійну єдність творять матеріал, техніка, орнамент,
композиційно-колористичне рішення.

Вишивка не піддається довгому зберіганню. Але вишивальниці
перефразовували узори, створюючи співзвучні своєму часові складні
орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і
сюжетів різного історичного походження. В стійких образах, композиціях,
стилістичних засобах, колористичних рішеннях прослідковуються архаїчні
пласти, що відображають давні уявлення людини про світ. Цікаво
простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів вишивального
мистецтва, його естетичної природи, в залежності від конкретних
історико-соціальних умов.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Антонович С.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є.
“Декоративно-прикладне мистецтво” – Львів: Світ, 1999.

Борисенко В.К. Весільні обряди та звичаї на Україні. – К., 1998.

Василащук Ганна. Альбом. _ Київ, Мистецтво, 1985.

Гасюк Е.О. Художнє вишивання. Альбом. – Київ: Вища школа, 1984.

Гурчала Ірина. Народне мистецтва Західних областей України. Київ.: 1966.

Гуцульщина: етнографічні дослідження / За ред. Ю.Г.Гошка . – К, 1987.

Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка Західних областей УРСР.
Київ.: Наукова думка, 1988.

Журнал “Початкова школа” № 10, 1996 р.

Кара-Васільєва Т. Українська вишивка. Альбом. – Київ. Мистецтво, 1993.

Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу. – К., 1996.

Макарчик С.А. Етнографія України.- Львів.6 Видавництво “Світ”, 1994.

Матейко К.І. Український народний одяг. – К., 1987.

Наулко В.І., Артюх Л.Ф., Горленко В.Ф. та ін. Культура і побут населення
України. – К., 1993.

Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. –
Київ.: “Український письменник”, 1995.

Скуратівський В. Берегиня. – Київ.: Радянський письменник”, 1987.

Сидорович С.Й. Художня тканина західних областей УРСР. – К., 1989.

Українська минувшина. Ілюстративний етнографічний довідник. – Київ.:
Либідь, 1993.

ДОДАТКИ

1. Рушник вишитий (фрагмент), XVIII ст. Полтавська обл., Лохвицький
р-н, с.Млини, 

2. Рушник «на жердку» вишитий. Поч. XХ ст. Полтавська обл.,
Миргородський р-н, с. Великі Сорочинці. 

3. Рушник «шитий», 1905. Київська обл., м.Обухів,  

 

  1. 2.  
3.

Віста ХАРЛАН,

 нар. 194О р.

Рушник «Степова Україна». 2000. Лляне полотно, вовна, бавовна, гаптована
гладь. 300×45.

Віста ХАРЛАН,

 нар. 194О р.

Рушник «Весільний». 2000. Лляне полотно, акрил, рушникові шви. 260×45.
Малюнок Надії Загрудної.

Юлія АРТЕМ’ЄВА,

нар. 1975 р.

Рушник «Таврійський степ», 2002. Лляне полотно, заполоч, рушникові шви,
двобічна вишивка. 300×45.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Козацькому роду нема переводу». 2000. Лляне полотно, вовна,
бавовна, гаптована гладь. 300×40.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Козацький». 2001. Аляне полотно, бавовна, гаптована гладь.
320×50.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Славна родина». 1999. Домоткане лляне полотно, вовна, бавовна,
рушникові шви. 350×50. Малюнок Володимира Падуна.

 

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

. Рушник «Великдень». 2002. Домоткане лляне полотно, вовна, шовк,
рушникові шви, двобічна вишивка. 320×50. Малюнок із фондів ЗХМ.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Дерево життя», 1999. Лляне полотно, вовна, тамбур, двобічна
гладь. 300×50.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Весна», 2000. Домоткане полотно, заполоч, рушникові шви. 250×38.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Заручини», 2002. Домоткане полотно, заполоч, рушникові шви.
240×40. Малюнок знайдено в фондах Одеського історичного музею Ларисою
Орестенко.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Козацький». 1995. Лляне полотно, бавовна, гаптована гладь.
300×45. Премія «За відродження традицій». Всеукраїнська
ви-ставка-конкурс на кращий вишитий рушник, 1997 р., м. Київ.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Козацьке весілля». 2002. Лляне полотно, бавовна, гаптування.
300×45.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Стріли Перуна». 1998. Конопляне полотно, вовна, рушникові шви,
двобічна вишивка. 280×45. Малюнок знайдено в м. Біла Церква.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Світове дерево». 1999. Домоткане конопляне полотно, бавовна,
рушникові шви, двобічна вишивка. 280×50.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Джерело життя». 1993. Лляне полотно, вовна, гаптована гладь.
250×40.

Світлана ІГНАТЧЕНКО,

 нар. 7447 (1939р.)

Рушник «Хортицька заграва». 2002. Лляне полотно, вовна, гаптована гладь.
300×45.

Ірина ДЕРИБАС,

нар. 1957 р.

Рушник «Святковий». 2001. Лляне полотно, вовна, рушникові шви. 300×45.

Ірина ДЕРИБАС,

 нар. 1957 р.

Рушник «Козацьке кохання». 2002. Лляне полотно, вовна, гаптована гладь.
310×38.

 

Катерина ВАШУРІНА,

нар. 1937 р.

35. Рушник «Козацька Хортиця». 2002. Лляне полотно, вовна, полтавська
гладь. 300×45.

Катерина ВАШУРІНА,

 нар. 1937 р.

Рушник «Відродження». 1999 . Лляне полотно, акрил, полтавська гладь,
старокиївський шов. 300×45.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *