.

Використання рухливих ігор та естафет на уроках фізичної культури (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1781 30913
Скачать документ

КУРСОВА робота

на тему:

“Використання рухливих ігор та естафет

на уроках фізичної культури”

План

Вступ

1. Спортивні ігри – як головні засоби фізичного виховання

1.1. Значення спортивних та рухливих ігор у фізичному вихованні

1.2. Ігровий та змагальний методи у фізичному вихованні

2. Види спортивних ігор та естафет, особливості їх проведення під час
фізичного виховання

2.1. Позаурочні заняття як можливість організації спортивних ігор

2.2. Некласифікаційні змагання школярів

2.3. Організація спортивних свят і спортивних ігор

2.4. Дні здоров’я і спортивні ігри

Висновки

Список використаної літератури

Додаток. Рухливі ігри для використання на уроках фізичної культури

Вступ

Обрана тема даної роботи “Використання рухливих ігор та естафет на
уроках фізичної культури” є вкрай актуальною, оскільки спортивні ігри
дають як фізичне, так і колективне виховання, згуртовують, об’єднують
гравців, що є вкрай важливим.

Фізичне виховання є головним напрямом впровадження фізичної культури і
становить органічну частину загального виховання, покликану
забезпечувати розвиток фізичних, морально-вольових, розумових здібностей
та професійно-прикладних навичок людини.

Уже в первісному суспільстві Велике значення в той час мають ігри.
Хлопчики граються у війну, влаштовують змагання. Дітей вчили кидати в
ціль, ховатись уміло і непомітно, підкрадатись, міняти місце, добре
бігати і стрибати. Принцип гармонійної освіти вимагає повного розвитку
тіла і духу (здоровий дух у здоровому тілі!). Ніякий вид, ніяка сторона
розвитку не повинні здійснюватись на шкоду іншій. Здоров’я, фізичний
розвиток, зміцнення, формування тіла так само важливі, як ті ж
властивості, що стосуються душі, тому що одне неможливе без другого. Не
лише розвиток пізнавальної діяльності, але й розвиток емоційної і
вольової схеми, свіжість і жвавість почуттів, сили духу, твердість
рішень, одним словом, все утворення характеру значною мірою залежить від
фізичних властивостей індивідуума.

Правильна фізична освіта повинна підготувати кожну людину так, щоб вона
не боялась жодної роботи, напруження сил, що сприятимуть набуттю
фізичної самостійності. Вона повинна сприяти засвоєнню кожною окремою
особою тих навичок, які виявляться для неї найкориснішими.

У період від 3 до 5 років діти активно граються у різноманітні ігри. Тут
важливо допомогти дитині обрати ту гру, яка своїм змістом спрямовувала б
до високих ідеалів подання допомоги тим, хто п потребує, врятування від
небезпеки, перемога дружби над ворожнечею. Дослідники підкреслюють, що
діти, які не навчились гратися у віці 3-5 років, не можуть брати участі
у дитячій грі й надалі.

Виховати людину успішно можна тільки відповідними методами, що за
привабливістю приховують саме виховання і навчання. Одним з таких
методів є ігровий. Ігри виступають як засіб фізичного виховання і як
метод організації дитячого колективу. Через ігрову діяльність школяр
входить у світ знань, на позитивному емоційному тлі починає вивчати
азбуку науки, оволодіває духовними цінностями. У грі моделюється свого
роду мікросуспільство, в рамках якого діти одержують початкову
підготовку в галузі суспільної поведінки. Граючись, діти відчувають
радість від реалізації своїх фізичних і розумових сил, що є невід’ємною
умовою розвитку.

Спортивні ігри – це особливий вид ігор, які не стільки дають пізнавати
світ, скільки підготовлюють школяра фізично до цього світу.

В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити теоретичні засади
фізичного виховання, місце спортивних ігор у фізичному вихованні,
особливості та форми проведення спортивних ігор, їхні види та
особливості проведення в навчальних закладах.

1. Спортивні ігри – як головні засоби фізичного виховання

1.1. Значення спортивних та рухливих ігор у фізичному вихованні

У період від 3 до 5 років діти активно граються у різноманітні ігри. Тут
важливо допомогти дитині обрати ту гру, яка своїм змістом спрямовувала б
до високих ідеалів подання допомоги тим, хто п потребує, врятування від
небезпеки, перемога дружби над ворожнечею. Дослідники підкреслюють, що
діти, які не навчились гратися у віці 3-5 років, не можуть брати участі
у дитячій грі й надалі.

Уже в первісному суспільстві громадське виховання залишало значне місце
самостійності дитини, її майже ніколи не били. Тому з раннього віку, як
свідчать історико-педагогічні дослідження, діти, особливо хлопчики,
стають значною мірою самостійними: з 3-4 років починають ставити капкани
на птахів, вміють керувати човном, в 6-8 — ловлять рибу, полюють,
проявляючи при цьому чудову витримку і винахідливість (лежачи на спині,
на долоні руки тримають годинами кілька зерен, доки не прилетить птах,
аби в цей момент затиснути його в руці). Велике значення в той час мають
ігри. Хлопчики граються у війну, влаштовують змагання. Дітей вчили
кидати в ціль, ховатись уміло і непомітно, підкрадатись, міняти місце,
добре бігати і стрибати. Дорослих юнаків ставили на відкритому місці й
одночасно з чотирьох сторін метали у них тупі стріли, від яких вони
повинні були ухилятися. З малих літ дітей привчали і до лука. До 13-14
років більшість юнаків ставали самостійними мисливцями, які не боялися
виступити навіть проти великого звіра.

Метою виховання, на думку Сократа, повинно бути пізнання самого себе.

Хоча найважливішим завданням виховання Арістотель вважав розвиток
розуму, але рекомендував починати з виховання фізичного.

Не випадково у школі педагога-гуманіста Вітторшо да Фельтре, що була
названа ним “Будинком радості”, велика увага приділялась фізичному
розвиткові вихованців 3 цією метою тут використовувались рухливі Ігри,
їзда верхи, боротьба, фехтування, стрільба з лука, плавання Велике
значення надавалось загартуванню

На думку Мішеля Монтеня, фізичне виховання повинно робити вихованця
сильним, витривалим, загартовувати його і таким чином розвивати в ньому
Душевну велич і міцність духу

Ще в епоху Київської Русі дітей з семи років навчали стріляти з лука,
володіти списом і арканом, їздити верхи, а з дванадцяти років —
мистецтву ведення бою.

У січових козацьких школах перехід з одного класу в інший
супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, іншими
різноманітними фізичними вправами. Важливе місце відводилося також
навчанню учнів плавати, веслувати, керувати човном, переховуватись від
ворога під водою тощо. Все це підносило дух учнів, підвищувало віру у
свої сили і можливості, оптимізм [10].

Як і завзяте козацтво, молодь на свята народного календаря, у процесі
народних ігор змагалася у силі, спритності і прудкості, винахідливості,
точності попадання в ціль тощо. Традиційними були різноманітні змагання
на конях.

Отже, козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки,
вдосконалювала тіло і душу. Підлітки і юнаки охоче брали приклад з
дорослих, які однаковою мірою піклувалися про своє інтелектуальне,
моральне, духовне і фізичне удосконалення.

У народі з покоління в покоління передаються казки, легенди, думи,
оповідання про людей, наділених незвичайною фізичною силою, — богатирів
Іллю Муромця, Кирила Кожум’яку, Добриню Никитича, Микулу Селяновича,
Івася Коновченка (Удовиченка), Федька Ґанджу Андибера, Котигорошка.
Велич богатирів у тому, що їхня надзвичайна фізична сила поєднується з
моральною довершеністю. Усі вони завжди на перше місце ставлять
громадські справи, борються зі злом, відстоюючи інтереси народу. Тому й
народ їм завжди глибоко симпатизує. Цікаво, що в українському народному
епосі богатирями були не тільки чоловіки, а й жінки, народною уявою.
Наприклад, створено такі прекрасні образи жінок-богатирок, як Настасія
Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина
богатиря Дуная, Маруся — козацька дочка. Це переконливо свідчить про
однаковий підхід народної педагогіки до фізичного виховання юнаків і
дівчат.

Фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісному зв’язку
(“Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє”), однаково репрезентуючи
позитивні ознаки особистості. Піднесення рівня фізичного розвитку
поліпшує розумову діяльність людини (“У здоровому тілі — здоровий дух”),
її працездатність (“Щоб працювати, треба силу мати”).

Особливо чітко простежується зв’язок фізичного виховання з трудовим.
Народна педагогіка високо підносить значення фізичного розвитку, тому що
він створює добрі передумови для повноцінної й активної трудової
діяльності.

1.2. Ігровий та змагальний методи у фізичному вихованні

До методів удосконалення і закріплення рухових дій та вдосконалення
функціональних можливостей організму належать ігровий і змагальний
методи вправляння.

“Виховати людину успішно можна тільки відповідними методами, що за
привабливістю приховують саме виховання і навчання” (Ю.Старосольський).
Одним з таких методів є ігровий. Ігри виступають як засіб фізичного
виховання і як метод організації дитячого колективу. Через ігрову
діяльність дитина входить у світ знань, на позитивному емоційному тлі
починає вивчати азбуку науки, оволодіває духовними цінностями. У грі
моделюється свого роду мікросуспільство, в рамках якого діти одержують
початкову підготовку в галузі суспільної поведінки. Граючись, діти
відчувають радість від реалізації своїх фізичних і розумових сил, що є
невід’ємною умовою розвитку.

Особиста рухова участь у грі допомагає педагогу скоротити відстань між
собою і дітьми. Вихователі-майстри володіють ігровими ситуаціями, які
дозволяють їм увійти в духовний світ учнів, направити їх ініціативу і
творчу активність у потрібне русло. Платон розглядає гру як умову
цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя
розкриваються здібності, інтереси, якості їх особистості, які
залишаються прихованими за інших обставин. Аналогічної думки
притримувався і Квінтіліан.

Зрозуміти природу ігрового методу можна на основі розуміння суті гри,
тому що для нього притаманні ознаки, характерні для ігор, але набагато
ширші від останніх за формами реалізації. Не використавши жодної відомої
гри, можна провести все заняття ігровим методом. Характерною оцінкою
методу є сюжетна організація рухової діяльності. Сюжет визначає
змістовну канву поведінки і взаємодії тих, хто виконує тренувальне
завдання. Виконання навчально-тренувальних завдань ігровим методом слід
розглядати як систему різноманітних рухових дій, які виконуються у межах
прийнятих правил. Практично будь-яку фізичну вправу можна виконати
ігровим методом. Наприклад, ігровим методом можна виконувати навіть
тривалий біг з прискореннями (“Стань лідером”). Для виконання цього
тренувального завдання бігову трасу розділяють на 25-, 50-метрові чи
іншої довжини відрізки. Група учнів, розміщена в колону по одному, долає
визначену відстань (1,2 чи більше кілометрів залежно від рівня
тренованості і педагогічного завдання), пересуваючись із запланованою
середньою швидкістю. Сюжет гри полягає у тому, що на кожному відміряному
відрізку повинна відбуватися зміна лідера. Останній у колоні повинен
зробити прискорення, випередити групу і очолити ч. Рішення щодо моменту
початку прискорення, його величини і тривалості приймається кожним
учасником гри самостійно. Суть полягає лише у тому, що на визначеному
відрізку він повинен переміститись з останньої позиції в колоні на
позицію лідера. Якщо хтось з гравців не встигає зробити це в межах
визначеного відрізку, то вибуває із гри [11].

Підвищене емоційне тло виконання навчальних завдань ігровим методом
сприяє адаптації учнів до тренувальних впливів. Захоплюючись сюжетом,
учні можуть без перевтоми виконати набагато складніші завдання, ніж
іншими методами. Водночас надмірне збудження під час гри може спричинити
травми, функціональні перенапруження в осіб, що мають вади в діяльності
серцево-судинної системи, фізично слабо розвинених та літніх людей.

Використовуючи ігровий метод, уважно слідкуйте за тим, щоб гравці чітко
дотримувались прийнятих правил, але не заважайте частими втручаннями
творчому пошуку оптимальних рішень поставлених завдань.

Найхарактернішими рисами ігрового методу є наступні:

• широкі можливості відтворювати стосунки між людьми у вигляді
взаємодопомоги і гострого суперництва;

• яскраво виражена емоційність, що вимагає старанно регламентувати і
регулювати стосунки між гравцями;

• швидка зміна ситуації, яка вимагає постійного внесення коректив у дії
гравців з метою оперативного вирішення проблем, що виникають;

• можливість надання гравцям широкої самостійності вибору засобів
діяльності і способів поведінки, прояву ініціативи і творчості в діях;

• навантаження, яке одержують учасники, залежить від активності гравців
і характеру виконання ними ігрових функцій, що унеможливлює її сувору
регламентацію з боку педагога;

• комплексне використання рухових навичок, прояву фізичних, вольових і
моральних якостей для досягнення успіху, що визначає комплексну дію гри
на організм учнів.

Ігрова діяльність повинна відповідати таким вимогам:

• форма ігрової діяльності, її зміст визначається метою. В ній головними
є дії, пройдені за програмою навчання. Мета кожного учня — виконувати ці
дії з великою швидкістю, оптимальними зусиллями і максимальною
доцільністю;

• дії, що здійснює учень у грі, повинні відповідати його вмінням
управляти собою та його силі і спритності. Якщо вимоги, які ставить гра
перед дитиною, можна легко виконати, то це забезпечить їй почуття
задоволення;

• ігри повинні поступово і послідовно ускладнюватись та
урізноманітнюватись. Всі дії учнів при цьому обумовлюються певними
правилами, які теж поступово і послідовно ускладнюються. Окремі
ускладнення і видозміни правил можуть вводитись і з ініціативи учнів.
Контролювати дотримання правил можуть особи, обрані самими учнями із
свого складу.

Якщо учень навмисно порушує прийняті правила, він вилучається з гри на
визначений час для заспокоєння і обдумування своєї поведінки.

Спрямування ходу гри, вибір учасників, нагляд за суворим і точним
дотриманням правил повинні цілком належати учням. Вони при цьому повинні
привчатись ставитись до правил, як до закону.

Відкриваючи зелену дорогу ігровому методу, важливо пам’ятати, що гра —
серйозна справа. У процесі гри в дітей розвиваються рухові якості,
формуються навички і ставлення до інтересів інших дітей, усього
колективу, виховується почуття справедливості, чесності і взаємоповаги.

При використанні ігрового методу в роботі з дітьми актуальним є й аспект
дозування навантаження. Дитина молодшого шкільного віку краще, ніж
дорослий, визначить, скільки їй стрибати і бігати. Це закладено в її
природі. Така регуляція своєї рухової активності в дітей постійна. Коли
вони втомлюються, то самі намагаються або відпочити, або змінити
характер рухів.

Звідси — важливий педагогічний висновок: не треба дитину стримувати,
перешкоджати їй гратись, рухатись, розвиватись.

У народі кажуть: “Де гра, там і радість!”. Те, в що звичайній, неігровій
ситуації для дитини нудне, неприємне і стомлююче, у грі завдяки її
емоційній привабливості, долається успішно й легко. Розумно організована
гра є дійовим методом формування важливих рис особистості:
дисциплінованості, кмітливості, винахідливості, сміливості,
витривалості, спритності, рішучості, наполегливості, організованості,
стриманості. Гра вчить зосереджувати зусилля, керувати собою, бути
точним, дотримуватись правил поведінки, діяти з урахуванням вимог
колективу.

Представляючи весняні народні ігри Є.Сарапулова переконує, що без
народної гри неможливе відродження національної свідомості. Ігри дають
змогу знайомити дітей і молодь з українськими звичаями та обрядами,
допомагають їм відчути себе частиною українського народу.

Змагальному методу притаманно багато ознак змагань, але він має більш
широке середовище застосування. Предметом змагання при використанні
змагального методу можуть бути будь-які фізичні вправи (від шикування до
виходу зі зали).

Якщо уважно придивитись до ігор дітей, можна переконатись, що вони
моделюють усі сторони спорту: хто краще, хто точніше, хто швидше, хто
вище, хто дальше, хто сильніше? Отже, характерною ознакою змагального
методу є зіставлення рухових можливостей в умовах упорядкованої боротьби
за першість чи якомога вищий результат. Цей метод має багато спільного з
^ровим, але між ними існує принципова відмінність. Ігровий метод завжди
має сюжет. Змагальний метод цілком спрямований на досягнення перемоги,
або якомога вищого прояву фізичного потенціалу людини.

Для прикладу проведемо вирішення педагогічного завдання — вдосконалення
витривалості і вольових якостей названими методами з використанням
одного і того ж засобу (біг):

ігровий метод — гра “Біг з вибуванням”. Учні біжать по колу певного і
діаметру. Сюжет гри: хто після пробігання чергових двох кіл останнім
перетинає лінію старту — вибуває. Переможцем вважається той, хто
залишиться, одноосібним лідером;

змагальний метод. За командою педагога учні стараються подолати
визначену дистанцію за менший час, або за визначений час — якомога
більшу відстань [9].

Найбільш характерними ознаками змагального методу є наступні:

• зіставлення сил учнів з метою виявлення переможця. Перемозі
підпорядкована вся діяльність відповідно до встановлених правил;

• змагальний метод дає можливість повністю розкрити функціональні та
психічні можливості учнів і вивести їх на новий рівень підготовленості;

• стимулювання творчої активності самостійності, ініціативи тощо;

• обмежені можливості регулювати навантаження учнів. Змагальна
діяльність сприяє вихованню і вчить максимально проявляти фізичні і
психічні сили, в повній мірі реалізувати свій руховий потенціал.

Лише у процесі ігор та змагань учень може вийти на рівень граничних
функціональних проявів і виконати таку роботу, яка під час тренувальних
занять виявляється непосильною.

Змагальний метод — це школа загартування волі і характеру, виховання
бійцівських якостей, мобілізаційної готовності, стійкості, вміння
ефективно перемагати та гідно програваги, мужньо переносиш невдачі.

Для забезпечення таких ефектів змагання та ігри можуть проводитись в
ускладнених або полегшених умовах порівняно з тими, що характерні для
офіційних змагань.

• Ускладнення:

несприятливі погодні умови;

спортивні ігри на менших полях і майданчиках, при більшій

кількості гравців, суперників;

проведення серій сутичок (боротьба) з невеликими паузами проти

кількох суперників;

“незручні” суперники;

обтяження приладів (метання).

• Полегшення:

скорочення дистанції і зменшення тривалості роботи; спрощення програми у
координаційних випадках; використання легших приладів, нижчої сітки,
меншої маси м’ячів; гандикап.

Виховання дітей зі стійкою психікою, які відносно легко адаптуються до
різних стресових ситуацій — завдання надзвичайної ваги в збереженні і
зміцненні фізичного та духовного здоров’я підростаючого покоління.

Змагальна діяльність — це незамінна школа вдосконалення інтелектуальних
здібностей дітей, їх уміння раціонально й оперативно вирішувати рухові
завдання різного рівня складності як в індивідуальних, так і колективних
діях, збагачення спеціальними знаннями, нагромадження рухового досвіду,
перевірка технічної і фізичної підготовленості.

Змагальний метод можна реалізувати в двох варіантах. По-перше, в
елементарній формі з метою стимулювання активності дітей при виконанні
різних допоміжних завдань (прибирання приладів, шикування та ін.).
По-друге, в самостійній формі організації занять, де провідною є сама
змагальна діяльність. Фактично на кожному уроці будь-яке навчальне
завдання, будь-яка вправа може стати предметом зіставлення колективних
та індивідуальних рухових можливостей на якість виконання (вийшло — не
вийшло; краще — гірше; за умовною шкалою оцінок); на результат (час,
віддаль, вагу, точність, рахунок, бали).

При правильному використанні ігрового і змагального методів
розкриваються широкі можливості для виховання в учнів почуття
колективізму, бережливого ставлення до товаришів, ініціативи,
наполегливості, витримки, свідомої дисципліни. Проте, якщо педагог у
процесі керування іграми і змаганнями буде Допускати помилки,
недооцінюючи негативних проявів у поведінці учнів, то їх вихованню буде
нанесено непоправної шкоди.

Тому не можна не рахуватись і з позицією вчителів та методистів, які
обмежують використання змагального методу через його негативні сторони.
Противником змагального методу був і відомий педагог П.Ф.Лесгафт. Адже
фактор суперництва та пов’язані з ним взаємостосунки можуть сприяти
формуванню не тільки позитивних, але й негативних рис характеру:
егоїзму, надмірного честолюбства, пихатості тощо. Коли ж дитина в умовах
змагальної діяльності дуже часто програє, вона може зневіритися у своїх
силах, що, у свою чергу, може викликати комплекс неповноцінності. В
даному випадку застосування названих методів не буде сприяти підвищенню
зацікавленості до занять фізичними вправами і може спричинити їх
припинення. Щоб цього не трапилося, підбирайте завдання з урахуванням
можливостей конкретного складу учнів. Кожен повинен мати шанс досягти
успіху хоча б у якійсь вправі [10].

2. Види спортивних ігор та естафет, особливості їх проведення

під час фізичного виховання

2.1. Позаурочні заняття як можливість організації спортивних ігор

Головною функцією позаурочних форм занять є створення найсприятливіших
умов для виховання звички до систематичних занять, і як наслідок,
сприяння запровадженню фізичної культури в побут народу. На позаурочних
заняттях закріплюються і вдосконалюються засвоєні на уроках фізичної
культури вправи, набуті знання. Інакше кажучи, шкільними уроками фізичне
виховання не обмежується. Уроки є лише початком всієї складної системи
цього процесу, який передбачає заняття протягом шкільного дня,
позакласну і позашкільну фізкультурно-спортивну й оздоровчу діяльність.

У групах подовженого дня треба привчати дітей чергувати розумову і
фізичну діяльність, раціонально будувати режим життя, суворо
дотримуватися гігієнічних вимог, зміцнювати здоров’я, покращувати свій
фізичний стан, готуватися до майбутнього дорослого життя.

Організацію спортивної години треба розглядати в тісному взаємозв’язку з
іншими формами занять, їх розміщення в режимі шкільного дня повинно
здійснюватися з урахуванням часу проведення години здоров’я, прогулянок,
а також прийому їжі та відпочинку [8].

Організовуючи спортивні години, вчитель прагне до тісної взаємодії з
вихователями груп. Для цього створюють методичні об’єднання вчителів,

на яких систематично розглядаються питання фізичного виховання. Із
вихователями розробляються і розучуються конкретні вправи й ігри, їх
ознайомлюють із доступними методами навчання (показ, пояснення, ігровий
метод, використання навчальних карток тощо), прийомами дозування
навантаження і попередження травм, ознаками втоми. Із цих питань думки
висловлює не тільки вчитель, а й усі учасники семінару. Далі —
обговорення, питання і відповіді. Корисна форма взаємодії — обов’язкове
відвідування уроків фізичної культури вихователями, а занять спортивної
години -— учителем. Це дає вихователю змогу визначити стан здоров’я і
рівень фізичної підготовленості учнів, ознайомитися зі змістом фізичних
вправ, що вивчаються, домашніми завданнями, ходом підготовки до
наступних масових заходів тощо.

У свою чергу, вчителі фізичної культури надають методичну допомогу
вихователям. Із практики роботи груп перших-четвертих класів відомо, що
більшість вихователів — учителі початкових класів, які знають зміст
програми з фізичної культури, володіють основами методики проведення
занять фізичними вправами і за певної допомоги вчителя-фахівця самі все
проводять на задовільному рівні. Значно складніше налагодити цю роботу
вихователям груп подовженого дня старших класів, оскільки їхніми
вихователями є, зазвичай, учителі-предметники.

Зацікавлений в ефективності спортивних годин, учитель фізкультури
складає графік занять груп, вказуючи місце І час їх проведення. Як і під
час організації годин здоров’я, варто прагнути до врізноманітнення
змісту занять у різні дні тижневого циклу. Бажано, щоб час проведення
спортивних годин збігався з часом занять секцій і спеціальної медичної
групи. Це дасть змогу одночасно залучити всіх учнів до корисної справи.

Щотижня бажано влаштовувати внутрішньогрупові та міжгрупові змагання.
Програма змагань визначається за домовленістю вчителя, вихователя,
учнів. За потреби на допомогу вихователеві готують громадського
інструк-тора-старшокласника. Крім цього, вчитель повинен потурбуватися
про забезпечення занять інвентарем і приладами в доповнення до того, що
має у своєму розпорядженні кожна група.

У багатьох школах (особливо малокомплектних) в одну групу входять учні з
різних класів. Зрозуміло, у цих випадках зміст занять і навантаження для
них повинні бути різними. Учні, віднесені за станом здоров’я до
спеціальної медичної групи і тимчасово звільнені від занять після
хвороби, займаються за індивідуальними завданнями вчителя фізкультури.
Тренуються учні у спортивній формі.

За найменшої можливості заняття проводяться на свіжому повітрі і тільки
за несприятливої погоди — у приміщенні (залі).

Особливістю методики занять є те, що вони відбуваються у вільній,
невимушеній обстановці і мають ігровий характер. Проте заняття треба
чітко організувати, на його початку визначити завдання, провести
розминку. Розминка переважно відбувається у вигляді рухливих ігор або
естафет зі включенням ходьби, бігу, подолання перешкод, танцювальних та
інших підготовчих і підвідних вправ. Тривалість розминки — до 15 хв.
Далі (за тривалості заняття 60 хв) біля 25-30 хв відводять на
організовану частину під керівництвом вихователя (інструктора), 15-20 хв
— на самостійну роботу і 5-8 хв — на завершення у вигляді ігор низької
інтенсивності.

Зміст основної організованої частини складають добре засвоєні на уроках
вправи в бігу, стрибках, кидках, рухливі ігри, естафети; взимку — лижі,
ковзани, санки. Під час самостійної роботи учні виконують завдання щодо
засвоєння й удосконалення розучених на уроках вправ.

Молодшим школярам подобаються прості змагання, конкурси. Вони можуть
мати форму завдань: хто швидше пробіжить 25-30 м, хто покаже кращий
результат зі стрибків у довжину (висоту) з місця чи з розбігу, хто
якнайдалі кине м’ячик (сніжку, камінець), хто влучить у ціль. Бажано
використовувати й такі види змагань, як біг з обручем (в обручі),
скакалкою, стрибки на швидкість і точність. Ці та інші змагання, які
організовуються дітьми самостійно у дворах за місцем проживання, дають
значний ефект у фізичному вихованні дітей. Цікаві та корисні для
молодших школярів спортивні розваги й атракціони (катання на санках,
велосипедах, накидання кілець, ігри в кеглі, їзда на самокатах тощо).

Для позакласних занять фізичними вправами характерна спортивна
спрямованість. Якщо заняття в розпорядку навчального дня об’єднують
учнів переважно одного класу, то позакласні заняття охоплюють дітей із
різних класів. Частина форм позакласних занять (робота гуртків, секцій,
змагання, індивідуальні заняття та ін.) вивчається у процесі викладання
спортивно-педагогічних дисциплін. Ми розглянемо лише ті форми, які не
мають чіткої предметної належності (наприклад, гімнастика, легка
атлетика), а об’єднують матеріал із різних розділів програми фізичного
виховання школярів, для яких властиві широкі міжпредметні зв’язки.

Для активізації фізкультурно-масової роботи; підвищення якості
навчального процесу; збільшення обсягу рухової активності учнів,
формування в них стійких мотивів до самостійного зміцнення здоров’я;
вдосконалення матеріально-технічної бази тощо Спільним наказом
Міністерства освіти та Держкомспорту України від 10.01.1999 р. № 2/16
затверджено “Положення про огляд-конкурс на кращу організацію та
проведення навчальної, фізкультурно-масової та оздоровчої роботи в
загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладах України”
(Фізичне виховання в школі. — 2000. — № 1. — С. 16-20).

2.2. Некласифікаційні змагання школярів

Сьогодні у пресі часто натрапляємо на статті фахівців, у яких йдеться
про спортизацію школи. Так, це, мабуть, один із перспективних напрямів
фізичного виховання школярів. Проте різні автори розуміють термін
“спортизація” по-різному.

Безперспективним, у свій час, виявився шлях, за яким пропонувалося
більшість часу на уроках приділяти спеціалізації з певного розділу
програми (виду спорту). Профілюючий розділ, на думку авторів ідеї,
вчитель міг обирати, виходячи з особливостей матеріальної бази, власної
практичної підготовки і методичної орієнтації, бажання учнів
спеціалізуватись у тому чи іншому виді спорту. Не важко передбачити, що
така “спортизація” призводила до усунення з програм технічно складних та
низькоемопійних фізичних вправ. Водночас перспективна спортизація
повинна розвиватися не шляхом звуження кількості фізичних вправ, а через
збагачення всіх сторін змісту занять; використання спортивних методів
роботи, духу спорту, його ідеї, атрибутики, а також мобілізації
ініціативи і творчості учнів [3].

Важко переоцінити значення змагань, як головного спортивного атрибуту у
фізичному вихованні школярів. Використання елементів змагань у
навчальній діяльності відкриває широкі можливості для підвищення
емоційного тонусу й активності учнів. Не випадково в американських
школах особлива увага надається змаганням. Викладачі, батьки переконані,
що змагання — це школа життя, лабораторія формування особистості. У
жодній країні світу не влаштовується стільки змагань, як у США.
Практично всі діти займаються у спортивних секціях при школі, а не
просто відвідують уроки фізкультури. Узагалі, “спортивна честь школи” —
це оригінальне, чисто американське, варте наслідування явище. Дух
змагання культивується з дитинства. Шкільних чемпіонів пам’ятають,
зберігають їхні фотографії, запрошують на різноманітні заходи. Частими у
школах є різні спортивні турніри, вечори тощо.

Той добре відомий факт, що специфічні змагальні відносини мають
властивість до виявлення фізичних і психічних можливостей кожного учня
аж до екстремальної мобілізації функціональних резервів організму і тим
стимулюють їхній розвиток, зумовив поширення різних варіантів змагальних
форм не тільки у спортивному русі, а й у більшості сфер фізкультурної
практики.

У межах обов’язкового курсу фізичного виховання в загальноосвітній –
школі використання змагальних форм занять підпорядковане передусім
логіці педагогічного процесу, інтересам його якості, розв’язанню
освітніх і виховних завдань. Тут змагальні форми занять — не стільки
спосіб досягнення спортивної перемоги або значного спортивно-технічного
результату, скільки форма емоційного наповнення спілкування, здорового
відпочинку і розваги. Беручи участь у змаганнях, школярі збагачуються
новими враженнями, глибше пізнають себе і своїх товаришів, переживають
радість перемог і гіркоту поразок. Атмосфера змагань дає змогу
усвідомити важливість занять фізичними вправами.

Будь-які змагання повинні створювати таку атмосферу, щоб і глядачі
хотіли взяти в них участь разом зі своїми друзями, сім’ями.
Обов’язковими умовами цього процесу є яскраве оформлення місць
проведення змагань; виставлення стендів про історію команд, фотографій
гравців, тренерів; організація виставок спортивної атрибутики; виступи
перед глядачами коментаторів, ветеранів; проведення лотерей, конкурсів,
вікторин; змістовне І^узичне оформлення змагань тощо.

Класифікаційні змагання, які проводяться згідно зі спортивною
класифікацією і правилами змагань, вимагають тривалої, послідовної
роботи. Тому в змаганнях з окремих видів спорту (легкої атлетики,
гімнастики, волейболу, баскетболу) бере участь незначна частина учнів і
практично не беруть участі молодші школярі. У зв’язку з цим у багатьох
школах проводяться так звані некласифікаційні змагання. Участь у них не
дає права на присвоєння розрядів, оскільки:

• вони не передбачені спортивною класифікацією;

• їхня програма може певним чином відхилятися від класифікації;

• під час їх, проведення допускаються передбачені програмою порушення
правил змагань.

До таких змагань належать усі міні-ігри на майданчиках зменшених
розмірів, із скороченням часу, використанням нестандартного інвентаря,
зміненою кількістю гравців, із дозволеним частковим порушенням окремих
правил тощо.

Як можливі варіанти охарактеризуємо деякі види змагань, що здобули
визнання у школах України.

Змагання за шкільною програмою. Програма таких змагань складається
вчителем і повинна сприяти розв’язанню завдань, які ставляться перед
учнями на кожному конкретному етапі засвоєння матеріалу шкільної
програми. Вона передбачає завдання:

• із техніки виконання засвоєних вправ або тих, що вивчаються;

• на результат (наприклад, штрафні кидки або удари по воротах із
різних точок та віддалей, кидання в ціль тощо);

• на прояв фізичних якостей (стрибки, підтягування, згинання і
розгинання рук в упорі лежачи та ін.) і обов’язково комплексні естафети.

У програму змагань може включатися теоретичний матеріал у вигляді
запитань, що визначають уміння учнів самостійно займатись, управляти
класом, допомагати товаришам.

Змагання треба проводити як особисті (переважно внутрікласні), так і
командні (як ведеться, між класами). Цінність останніх полягає в тому,
що відчуття відповідальності перед товаришами спонукає кожного учасника
сумлінно готуватися, виявляти максимум зусиль і наполегливості у процесі
підготовки до змагань і участі в них.

Співвідношення завдань, їхня питома вага в програмі залежать від умов
проведення, віку учнів, їхньої статі, етапу навчання.

Програма змагань повинна бути відома учням за 2-3 місяці до їх початку.
Проводити їх можна окремо, або під час спортивної години у групах
подовженого дня, чи під час годин здоров’я. Такі змагання сприяють
зв’язку позаурочних занять і уроків фізичної культури, активізують
самостійну діяльність школярів.

Змагання за шкільною програмою на уроках і в позаурочний час доцільно
проводити, починаючи з першого класу, поступово ускладнюючи їхню
програму і привчаючи дітей мобілізувати всі сили на досягнення високих
результатів і чесне суперництво.

Конкурс. Мета цього виду змагань — розвивати вміння самостійно
користуватися фізичними вправами, складати комплекси і комбінації,
засвоювати певну інформацію, їх можна організовувати як самостійні
заходи на перервах, у групах подовженого дня або як складову частину
інших заходів (вечорів, спортивних свят, днів здоров’я та ін.).

Цінність конкурсів — в їхній спрямованості на раціональне розв’язання
самими учнями рухових завдань. Конкурси можуть проводитись усередині
класів і між ними. У другому випадку програма конкурсу повинна
передбачати індивідуальні та групові завдання. Наприклад, доцільно
влаштовувати конкурси на краще складання і виконання комплексу ранкової
гімнастики, створення нових вправ із двох або трьох запропонованих,
кращу комбінацію вільних вправ із раніше вивчених рухових дій тощо. Усі
практичні завдання повинні бути обґрунтовані та прокоментовані учнем.

Конкурс може проводитися на краще виконання запропонованих вправ,
точність і швидкість відтворення, продемонстрованого окремими учнями або
групою.

Змагання “з листка”. Мета змагань — спонукати учнів до рівноцінного
засвоєння усіх розділів шкільної програми.

Практика показує, що діти виявляють неоднаковий інтерес до засвоєння
окремих розділів шкільної програми. При цьому одні надають перевагу
легкоатлетичним вправам, другі — гімнастичним, треті — іграм. Останній
вид (у силу його емоційності) подобається більшості школярів. Для того,
щоби стимулювати засвоєння всіх розділів програми, вчитель за місяць-два
оголошує програму змагань “з листа”. За десять хвилин до їх початку
учень бере зі столу суддівської колегії конверт (листок), де обумовлено,
які вправи та теоретичну інформацію він повинен продемонструвати, і
через 10 хв виконує вправи та відповідає на запитання. Такий своєрідний
іспит доцільно проводити наприкінці чверті, однак із таким розрахунком,
щоби залишити учням час для усунення виявлених вад у знаннях, фізичній
та технічній підготовці.

“Веселі старти”. Ігри — ефективний засіб загартування та оздоровлення
дітей, тому доцільно їх використовувати в колективах шкіл, у таборах
літнього відпочинку і за місцем проживання.

Виняткову увагу зверніть на створення спеціальної матеріальної бази,
виготовлення відповідного інвентаря та атрибутики (ходулі, мішки,
стійки, набори дощок, фанерних планшетів, кілець, прапорців тощо).

Програма “Веселих стартів” може передбачати ігри для змішаних команд, а
також для хлопчиків і дівчат окремо. Якщо у змаганнях беруть участь
команди дітей різного віку, треба зрівняти їхні шанси на перемогу шляхом
диференціації довжини дистанцій, складності перешкод, розмірів і ваги
предметів та приладів.

Щоби уникнути помилок під час пояснення чергової гри, рекомендуємо
показати одному-двом учасникам способи передачі предметів, подолання
перешкод та ін. Після пояснення і показу необхідно відповісти на
питання, які виникли в учасників (щодо техніки і правил гри).

Для визначення переможців у кожній грі за перше місце нараховують
кількість очок, що дорівнює числу команд, за друге — на одне менше і
т.д. Після всіх ігор і естафет одержані очки додаються, і перемагає
команда, що набрала найбільше очок. Можна визначити переможця і за
найменшою сумою очок. У такому випадку нарахування йде у зворотному
порядку.

Нагороджуючи, доцільно заохочувати всі команди.

Під час командних ігор і естафет діти надзвичайно збуджуються; тому
необхідно вжити заходів, щоб уникнути можливих травм. Через це не
рекомендуємо включати в програму перекиди на швидкість, біг по вузькій
високій опорі, спускання з каната на швидкість та інші подібні вправи.
Для заспокоєння збуджених учасників треба по закінченню чергової гри
дати вправи на увагу.

Підбираючи ігри й естафети, завжди чітко визначайте завдання, які хочете
вирішити. В одних випадках можна робити акцент на вихованні фізичних
якостей, в інших — на формуванні вміння погоджувати власні дії з діями
партнерів. На перший план в окремих іграх рекомендуємо висувати і
виховні завдання. Так, для виховання почуття колективізму, товариськості
в естафеті передбачаються завдання, успіх виконання яких залежить від
узгодженості дій учасників, їхньої взаємодопомоги та взаємовиручки.
Кмітливість і творче мислення будуть формуватися під час виконання
завдань, у яких успіх вирішують тактика подолання перешкод, вибір
найбільш раціональних способів виконання рухових дій.

Щоб естафети та ігри не втрачали педагогічної цінності, своєчасно
фіксуйте всі порушення правил і, підсумовуючи, враховуйте їх, а також
робіть усе можливе для попередження порушень.

Для організації естафет всередині класів, груп подовженого дня команди
повинні бути однаковими, їхній склад (у більшості естафет — 8-12 чол.)
може залишатися постійним протягом тривалого часу.

2.3. Організація спортивних свят і спортивних ігор

Бажано залучити до участі у святі батьків; домовитися з відповідними
торгівельними організаціями про продаж учасникам свята спортивної форми,
відповідної літератури, інвентаря й атрибутики, значків, марок,
конвертів, художніх листівок, наклейок, а також функціонування
продуктових кіосків (морозиво, печиво, фруктові напої тощо).

У фізкультурно-художніх святах можуть брати участь працівники культових
і громадських організацій, Рад народних депутатів, закладів культури.

У селах і селищах такі свята повинні проводитися з ініціативи школи під
егідою відповідних рад і культурно-спортивних комплексів.

Програмою передбачаються фрагменти не тільки для школярів, а й для дітей
дошкільного віку і навіть дорослих та спільні заходи (класами, сім’ями).

Виняткове місце у програмі свята, котре переважно, триває два дні
(субота і неділя), посідають чисто спортивні заходи, а саме: змагання,
народні ігри та розваги, товариські зустрічі та показові виступи,
“Веселі старти” й естафети, конкурси і вікторини.

Складаючи сценарій, доцільно чергувати художні та спортивні фрагменти,
щоби постійно підтримувати в учасниках і гостях зацікавленість у святі.
Не забувайте про традиційні для запорізького козацтва ігри та розваги.*
Тим більше, що у школах Запорізької Січі, які організовувалися раніше
при кожній церкві, учні гартували свої фізичні та моральні якості,
особливо насичено, цікаво проходили урочистості переходу учнів із
попереднього класу в наступний. Вони супроводжувалися дитячими забавами
і рухливими іграми.

Наступного дня по святі необхідно провести розширене підсумкове
засідання оргкомітету, на якому проаналізувати й оцінити ефективність
роботи всіх залучених до підготовки і проведення свята, виявити успішні
дії та хиби, щоби врахувати їх у майбутньому. Водночас, на видних місцях
вивішуються таблиці з результатами змагань, конкурсів, ігор. На
фотомонтажах — фотографії переможців, окремі фрагменти свята (особливо
масові), на яких може знайти себе кожен учасник [4].

Своєрідним спортивним заходом, що проводився в Західній Україні до 1939
р., був День українського спортовця. Він оголошувався по всій Галичині й
мав на меті поширення прогресивних ідей українського спорту.

День українського спортовця проводився, зазвичай, наприкінці травня, а
іноді й у серпні або восени, тобто він не був обмежений певними
термінами. Клуби і спортивно-руханкові організації визначалися
самостійно, виходячи із власних можливостей, відповідно до рівня
готовності, погодних умов тощо. У пресі завчасно друкували програму
свята, терміни його проведення, умови зголошення до участі. Звіти про ці
свята також детально висвітлювались у пресі.

Загалом програма Дня українського спортовця була довільною. Кожне
спортивно-руханкове товариство, клуб, місто чи село самостійно укладали
програму, залежно від власних можливостей, прихильності учасників тощо.
Водночас свято мало і традиційні складові частини. День спортовця
відкривався урочистою дефіляцією (парадом). Усі без винятку учасники
свята в організованому порядку крокували стадіоном, а то й вулицями
міста.

День спортовця користувався великою популярністю навіть у невеликих
містечках і селах. Так, невелике с. Печеніжин збирало близько 50
спортов-ців, а городенківці — понад 150. Дефіляда завершувалася
підняттям національних і клубних прапорів. Місця проведення були
святково прибрані.

Саме спортивне свято складалося з двох частин: руханкової та спортивної.
Руханкова, або фізкультурна частина — це “вільноручні вправи”, тобто
масові гімнастичні виступи, зокрема перетягування линви. І ця частина
свята готувалася не менш прискіпливо, ніж спортивна. Спортивна частина
була насичена різноманітними видами спорту.

Змагання розпочинались (особливо в містах) перегонами наколесників
(велогонками на шосе). Наколесники стартували рано-вранці в межах
населеного пункту, з околиці, і поверталися назад якраз до початку
легкоатлетичних змагань. Досить широкою була програма з легкої атлетики.
Жодне свято не обходилося без спортивних ігор — сітківки (тенісу),
кошиківки (баскетболу), відбиванки (волейболу), пориванки (гандболу) і,
звичайно ж, копаного м’яча (футболу). Футбольні змагання проводились із
запрошеними дружинами (командами) сусіднього міста чи села, а то й із
Закарпаття чи Буковини.

Могли влаштовуватися змагання за типом блискавкового турніру (кубкового)
серед команд, що зголосилися до участі у святі, а також змагання на
зразок нинішнього міні-футболу — “сімкові турніри (2×15 хв, по 7 осіб).

Нерідко програмою передбачалися показові виступи, конкурси, деколи —
фінальні зустрічі місцевих першостей.

Іноді напередодні Дня українського спортовця проводився “відчит
реферату”, тобто планувався виступ відомого фахівця на теми
тіловиховання і спорту.

Закінчувалися такі свята запрошенням широкої громадськості на “спор-тову
гутірку” після урочистого закриття, насичену бесідами, співами, танцями.

На нашу думку, такі спортивно-художні свята певною мірою дають змогу
реалізувати прагнення дітей, молоді гармонійно поєднати цікавість до
спорту і мистецтва.

2.4. Спортивно-художні вечори

Спортивно-художні вечори можуть присвячуватися різним подіям у житті
колективу фізичної культури. Це може бути, наприклад, “Вечір спортивної
слави”, присвячений підбиттю підсумків фізкультурної і спортивної роботи
школи за рік. Вечори можуть присвячуватися високим досягненням команди
або окремих спортсменів школи, проводитися за типом спортивно-художніх
КВК, “нумо, хлопці”, “нумо, дівчата” тощо. У будь-яких випадках вони є
ефективною формою реалізації ідеї синтезу спорту і мистецтва, спробою
об’єднати спортивні заходи з художніми.

Завдання вечора — заохочення фізкультурників і спортсменів школи,
пропаганда їхніх досягнень і розумного способу життя та залучення до
систематичних занять фізичною культурою нових поколінь школярів.

Проведенню вечора передує велика підготовча робота організаційного
комітету, очолюваного одним із керівників школи та вчителем фізкультури.
У селах та селищах такі вечори рекомендуємо проводити спільно для
школярів та дорослого населення. У такому випадку доцільно забезпечити
представництво в оргкомітеті дорослих сільчан та залучити до його
підготовки всі організації і установи, що мають відношення до виховання
і здоров’я людини (дитячі садочки, клуби, бібліотеки, лікарські заклади
тощо). Ця підготовча робота полягає, по-перше, в складанні програми і
сценарію вечора, виготовленні запрошень; по-друге, підготовці призів,
подарунків; по-третє, у доборі членів журі та суддівських бригад.

Радимо урочисто оформити місце проведення спортивно-художнього вечора.
Це може бути сільський клуб, палац культури шефської організації,
актовий чи спортивний зал школи та ін. За необхідності вечір може
розпочатися в одному приміщенні, а продовжуватися в іншому. Оформлення
місця повинно мати інформативний характер. Фотомонтажі, епіграми, дружні
шаржі та плакати, вирізки з газет, кубки і вимпели розкажуть про успіхи
та прогалини колективу в розвитку фізичної культури. Виставки творчих
робіт (малюнки, різьба, вишивка, інкрустація та ін.) виявлять
різноманітність захоплень учасників вечора. Викличуть інтерес також
виставки юних філателістів, колекціонерів значків, вимпелів, наклейок
тощо. Усе оформлення вечора повинно відповідати завданням та ідеї
вечора. Так, якщо вечір проводиться за типом “нумо, хлопці”, то можна
запросити військових. Якщо це КВК, то бажано запросити
висококваліфікованого суддю і залучити його до роботи в журі. На вечорі
спортивної слави кращим гостем буде відомий спортсмен або група
спортсменів. У всіх випадках бажано, щоби це були люди, яких знають
учасники вечора.

На таких вечорах варто уникати тривалих доповідей і виступів. Усю
інформацію, яка має бути оголошена на вечорі, доцільно об’єднати зі
словами привітання і поздоровлення, рапортами і спеціальним наказом по
школі, можна передбачити її в тексті ведучих вечора та в інтерв’ю.

На вечорах виділяється час для вручення значків і посвідчень
спортсме-нам-розрядникам, грамот активістам тощо.

Спортивно-художні вечори — це не вистава, де є глядачі й виконавці.
Кожен присутній повинен брати активну участь у конкурсах, іграх тощо.

Програмою вечора, крім іншого, можуть передбачатися виступи колективів
художньої самодіяльності та окремих виконавців, показові виступи класів
і учнів, естафети і “веселі старти”, жартівливі спортивні виступи та
пародії, змагання сімейних команд. На такі вечори бажано запрошувати
учнів інших шкіл та СПТУ [10].

2.5. Дні здоров’я і спортивні ігри

Найбільш повного практичного втілення ідеї комплексного використання
засобів, зв’язку фізичного виховання з іншими шкільними предметами та
ідеї гармонії тіла і розуму можна досягти, проводячи у школі дні
здоров’я.

Що ж таке дні здоров’я?

По-перше, ці комплексні заходи потребують координації зусиль більшості
вчителів-предметників (історії, біології, географії, літератури та ін.),
батьків і громадських організацій. По-друге, вони проводяться у
природних умовах складом усієї школи і насичені елементами романтики
(при цьому розв’язуються питання влаштування побуту і безпеки).
По-третє, у цих заходах об’єднуються майже всі форми фізичного виховання
(туризм, змагання, ранкова гімнастика тощо). Для їх проведення
заздалегідь підготувати фізкультурний актив із учнів, учителів, батьків
і шефів.

Розглянемо особливості змісту та організації днів здоров’я у школі.

Ініціативна група, очолювана вчителем фізичної культури, вносить цей
захід у шкільний план роботи і розробляє його зміст та програму.
Виходячи з потреб реалізації програми, схваленої педколективом,
створюється і затверджується штаб проведення дня здоров’я, в який можуть
входити: вчитель фізичної культури, вчителі тих предметів, які мають
відношення до дня здоров’я, особи, котрі за своїми службовими і
громадськими обов’язками відповідають за виховання, а також завгосп,
медпрацівник школи, голова батьківського комітету та ін. Штаб очолює
директор школи. На першому засіданні штабу ще раз розглядають і
уточнюють програму, визначають склад учасників.

Досвід показує, що кількість учасників не повинна перевищувати 400 осіб.
Тому, якщо школа велика, то день здоров’я краще проводити у два і більше
етапів. Про підготовку такого заходу завчасно повинні бути
проінформовані батьки, які теж можуть взяти в ньому участь. Далі
необхідно підібрати місце розташування табору — за 3-7 км від межі міста
(села, селища), у лісі, на березі річки.

Питання харчування може бути розв’язане різними способами: 1) кожен
учень повинен мати запас харчування з дому (на перший випадок); 2) за
домовленістю з торговельними організаціями на місці дислокації можуть
працювати кіоски; 3) їжу готуватимуть самі учні, працівники шкільної
їдальні, підшефна військова частина тощо.

Нічліг влаштовується в наметах і куренях, постіль приносить кожен учень.
На всякий випадок господарські служби школи мають у запасі постіль,
матраци, спальні мішки.

Дні здоров’я можна провести і на базах відпочинку, у профілакторіях та
літніх дитячих стаціонарних таборах відпочинку. Тоді всі господарські
питання вирішуються легше, але частково втрачається романтика заходу.
Тому можливі змішані варіанти розміщення і нічлігу [8].

Вихід до місця проведення дня здоров’я (табору) відбувається
організовано. Від межі міста всі класи під керівництвом класних
керівників приходять до табору різними, завчасно розробленими
маршрутами. При цьому довжина і складність маршруту повинні відповідати
вікові учасників. Такий порядок проходження дає змогу розосередити за
часом прибуття в підготовлений табір учасників дня здоров’я і уникнути
метушні під час їх розміщення.

Зазвичай, у день прибуття спортивні заходи в таборі не проводяться,
оскільки школярі вже взяли участь у туристичному поході.

Після влаштування, відпочинку і вечері всі збираються біля вогнища, і
тут переважно проводять зустрічі з місцевими жителями, учасниками воєн,
підпільної боротьби, працівниками правоохоронних та природоохоронних
органів. Біля вогнищ (а вони будуть щоденними) влаштовують різноманітні
конкурси (авторської та народної пісні, поезії, казки та ін.),
вікторини, ігри і розваги.

Тут же біля вогнища члени штабу підбивають підсумки дня, уточнюють
завдання на наступний день.

В останній день перебування в таборі (переважно в неділю) після обіду
підбивають підсумки днів здоров’я, нагороджують учасників і членів
бригад обслуговування, оголошують і нагороджують переможців конкурсів і
творчих робіт. Учасники організовано повертаються додому найкоротшим
шляхом.

Звільнення учнів від навчальних занять, а точніше перенесення занять у
природні умови в ході проведення днів здоров’я, ефективно впливає на
зміцнення фізичного стану школярів і вчителів, підвищує працездатність,
їхній інтерес до навчання і сприяє виробленню звички вести розумний
спосіб життя.

Члени “польової” редколегії та фотокореспонденти оперативно висвітлюють
основні події днів здоров’я та готують матеріали для підсумків. На такий
захід можна запросити фотографа-професіонала, адже багато учнів і цілі
сім’ї захочуть придбати фотографію на пам’ять.

Вивчення практики проведення днів здоров’я у школах показало, що в їх
організації припускаються суттєвих помилок переважно від нерозуміння
завдань цієї оригінальної форми роботи. Чимало днів здоров’я проводяться
нецікаво, змагання обмежуються одним-двома видами легкої атлетики або
кросом. У ряді шкіл до проведення днів здоров’я не залучаються всі
педагоги й учні школи, не кажучи вже про батьків. Не беруть участі в
таких заходах і дитячі громадські організації.

Проведення такого заходу навіть один раз на рік потребує від колективу
школи великих зусиль і організаторської роботи вчителів, батьків. Але ці
зусилля окупляться, як свідчать результати опитування учасників,
незабутніми враженнями дітей.

Підсумовуючи, спробуємо відповісти на питання, чим керуватись у
визначенні кількості заходів у позакласній роботі з учнями, які
оптимальні інтервали між ними; їхня послідовність. Усе це, без сумніву,
залежатиме від багатьох обставин: рівня розвитку фізичної культури в
кожній конкретній школі, підготовленості учнів, орієнтації педколективу
і керівництва школи, кліматичних умов регіону тощо.

Нагромаджений досвід дозволяє визначити певні рекомендації в цьому
плані.

По-перше, всі заходи повинні бути об’єднані у цілеспрямовану комплексну
систему, що допоможе на високому емоційному рівні реалізувати ідею союзу
тіла і розуму, налагодити міжпредметні зв’язки і, врешті-решт,
сформувати уявлення про розумний спосіб життя. Це, так би мовити,
третій, вищий рівень комплексації засобів (фізичні вправи, природа,
гігієна) фізичного виховання, якщо за перший взяти комплексний урок, а
за другий — тижневий мікроцикл.

По-друге, для періодичного впливу на емоційну сферу учнів задля
підтримання їхньої постійної зацікавленості до самовдосконалення
елементи цієї системи доцільно розмістити в такій послідовності:

1) дні здоров’я — перший тиждень жовтня;

2) некласифікаційні змагання з включенням вправ, що були предметом
домашніх завдань на літо, — перші тижні листопада;

3) вечір спортивної слави — кінець грудня;

4) веселі старти сімейних команд — лютий і березень;

5) свято спорту і мистецтв — середина травня. Нарешті, декілька
практичних порад:

• складаючи програми і сценарії масових заходів, багато уваги
надавайте урочистості ритуалів і оформленню, які посилюють емоційний
вплив рухової діяльності;

• пам’ятайте, що для досягнення кінцевого результату — виховання
звички до самостійних занять фізичними вправами — важлива не стільки
участь у будь-якому заході, скільки процес підготовки до нього (сам
захід виступає як мотив);

• ефект, як свідчить досвід, посилюється, якщо учасників залучити до
формування змісту заходів: ігор, вікторин, конкурсів;

• виступи непідготовлених учнів (особливо у змаганнях) викликають
переважно негативні емоції і можуть назавжди відбити в них бажання
займатися фізичними вправами;

• справжньої масової участі школярів у заходах досягайте через велику
різноманість фрагментів;

• у всіх заходах створюйте хороші умови для вивчення учнів, їхніх
можливостей, нахилів, моральних і вольових якостей;

• участь у масових заходах спонукає учасників до самовдосконалення,
але якщо інтервали між ними надто великі, то досягти бажаного ефекту
підвищення емоційного фону не вдається;

• у проведенні всіх заходів налагоджуйте міжпредметні зв’язки — це
найбільш надійний і перспективний шлях залучити до розв’язання проблем
фізичного виховання педагогічний колектив загалом;

• задля безперервного вдосконалення згаданих форм фізичного
виховання, підвищення результативності щоразу по закінченні заходів
підсумовуйте їх;

• і головне: штампи і шаблони ніколи не принесуть успіху в роботі
[10].

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Спорт є ефективним засобом фізичного виховання. Його цінність
визначається стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед
різних верств населення, і в цьому плані спорт має міжнародне значення

Але він не зводиться лише до фізичного виховання спорт має самостійне
загальнокультурне, педагогічне, естетичне та інші значення. Це особливо
стосується “великого спорту”. Крім того, ряд видів спорту взагалі не є
дійовим засобом фізичного виховання або має до нього лише опосередковане
відношення (наприклад, шахи). 3 іншого боку, фізичне виховання не може
обмежуватись лише спортом. І він не може розглядатись як універсальний
засіб фізичного виховання, тому що ставить підвищені, часто граничні
вимоги до функціональних можливостей організму людей, їх віку, стану
здоров’я і рівня підготовленості.

Сучасний спорт займає важливе місце як у фізичній, так і духовній
культурі суспільства. Як суспільному явищу йому притаманні різноманітні
соціальні функції.

Визначальною функцією спорту є змагальна функція. Змагальній діяльності
у спорті властиве гостре (але не антагоністичне) суперництво, чітка
регламентація взаємодії учасників змагань, уніфікація змагальних дій,
умов їх виконання і способів оцінки досягнень Все це обумовлено
відповідними (локальними, національними, міжнародними) спортивними
класифікаціями та правилами змагань.

Безпосередня мета змагальної діяльності в спорті —досягнення найвищого
результату, вираженого в умовних показниках перемоги над суперником або
в інших показниках, прийнятих умовно за критерій досягнень Змагальна
діяльність допомагає виявляти резервні можливості людини.

Пізнавальна функція передбачає використання спортивної діяльності як
моделі для вивчення фізичних і психічних можливостей людського організму
в екстремальних умовах.

Видовищна функція, з одного боку, задовольняє прагнення великої
кількості людей одержати емоційний заряд як учасників змагань у ролі
вболівальників, з іншого — створює прекрасні умови для просвітницької
роботи з метою залучення широкої аудиторії глядачів до регулярних занять
фізичними вправами.

Ігри виступають як засіб фізичного виховання і як метод організації
дитячого колективу. Через ігрову діяльність дитина входить у світ знань,
на позитивному емоційному тлі починає вивчати азбуку науки, оволодіває
духовними цінностями. У грі моделюється свого роду мікросуспільство, в
рамках якого діти одержують початкову підготовку в галузі суспільної
поведінки. Граючись, діти відчувають радість від реалізації своїх
фізичних і розумових сил, що є невід’ємною умовою розвитку.

Особиста рухова участь у грі допомагає педагогу скоротити відстань між
собою і дітьми. Вихователі-майстри володіють ігровими ситуаціями, які
дозволяють їм увійти в духовний світ учнів, направити їх ініціативу і
творчу активність у потрібне русло. Платон розглядає гру як умову
цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя
розкриваються здібності, інтереси, якості їх особистості, які
залишаються прихованими за інших обставин. Аналогічної думки
притримувався і Квінтіліан.

Зрозуміти природу ігрового методу можна на основі розуміння суті гри,
тому що для нього притаманні ознаки, характерні для ігор, але набагато
ширші від останніх за формами реалізації. Не використавши жодної відомої
гри, можна провести все заняття ігровим методом. Характерною оцінкою
методу є сюжетна організація рухової діяльності. Сюжет визначає
змістовну канву поведінки і взаємодії тих, хто виконує тренувальне
завдання. Виконання навчально-тренувальних завдань ігровим методом слід
розглядати як систему різноманітних рухових дій, які виконуються у межах
прийнятих правил. Практично будь-яку фізичну вправу можна виконати
ігровим методом. Наприклад, ігровим методом можна виконувати навіть
тривалий біг з прискореннями (“Стань лідером”). Для виконання цього
тренувального завдання бігову трасу розділяють на 25-, 50-метрові чи
іншої довжини відрізки. Група учнів, розміщена в колону по одному, долає
визначену відстань (1,2 чи більше кілометрів залежно від рівня
тренованості і педагогічного завдання), пересуваючись із запланованою
середньою швидкістю. Сюжет гри полягає у тому, що на кожному відміряному
відрізку повинна відбуватися зміна лідера. Останній у колоні повинен
зробити прискорення, випередити групу і очолити ч. Рішення щодо моменту
початку прискорення, його величини і тривалості приймається кожним
учасником гри самостійно. Суть полягає лише у тому, що на визначеному
відрізку він повинен переміститись з останньої позиції в колоні на
позицію лідера. Якщо хтось з гравців не встигає зробити це в межах
визначеного відрізку, то вибуває із гри.

Підвищене емоційне тло виконання навчальних завдань ігровим методом
сприяє адаптації учнів до тренувальних впливів. Захоплюючись сюжетом,
учні можуть без перевтоми виконати набагато складніші завдання, ніж
іншими методами. Водночас надмірне збудження під час гри може спричинити
травми, функціональні перенапруження в осіб, що мають вади в діяльності
серцево-судинної системи, фізично слабо розвинених та літніх людей.

Використовуючи ігровий метод, уважно слідкуйте за тим, щоб гравці чітко
дотримувались прийнятих правил, але не заважайте частими втручаннями
творчому пошуку оптимальних рішень поставлених завдань.

Найхарактернішими рисами ігрового методу є наступні:

• широкі можливості відтворювати стосунки між людьми у вигляді
взаємодопомоги і гострого суперництва;

• яскраво виражена емоційність, що вимагає старанно регламентувати і
регулювати стосунки між гравцями;

• швидка зміна ситуації, яка вимагає постійного внесення коректив у дії
гравців з метою оперативного вирішення проблем, що виникають;

• можливість надання гравцям широкої самостійності вибору засобів
діяльності і способів поведінки, прояву ініціативи і творчості в діях;

• навантаження, яке одержують учасники, залежить від активності гравців
і характеру виконання ними ігрових функцій, що унеможливлює її сувору
регламентацію з боку педагога;

• комплексне використання рухових навичок, прояву фізичних, вольових і
моральних якостей для досягнення успіху, що визначає комплексну дію гри
на організм учнів.

Ігрова діяльність повинна відповідати таким вимогам:

• форма ігрової діяльності, її зміст визначається метою. В ній головними
є дії, пройдені за програмою навчання. Мета кожного учня — виконувати ці
дії з великою швидкістю, оптимальними зусиллями і максимальною
доцільністю;

• дії, що здійснює учень у грі, повинні відповідати його вмінням
управляти собою та його силі і спритності. Якщо вимоги, які ставить гра
перед дитиною, можна легко виконати, то це забезпечить їй почуття
задоволення;

• ігри повинні поступово і послідовно ускладнюватись та
урізноманітнюватись. Всі дії учнів при цьому обумовлюються певними
правилами, які теж поступово і послідовно ускладнюються. Окремі
ускладнення і видозміни правил можуть вводитись і з ініціативи учнів.
Контролювати дотримання правил можуть особи, обрані самими учнями із
свого складу.

Якщо учень навмисно порушує прийняті правила, він вилучається з гри на
визначений час для заспокоєння і обдумування своєї поведінки.

Спрямування ходу гри, вибір учасників, нагляд за суворим і точним
дотриманням правил повинні цілком належати учням. Вони при цьому повинні
привчатись ставитись до правил, як до закону.

Відкриваючи зелену дорогу ігровому методу, важливо пам’ятати, що гра —
серйозна справа. У процесі гри в дітей розвиваються рухові якості,
формуються навички і ставлення до інтересів інших дітей, усього
колективу, виховується почуття справедливості, чесності і взаємоповаги.

При використанні ігрового методу в роботі з дітьми актуальним є й аспект
дозування навантаження. Дитина молодшого шкільного віку краще, ніж
дорослий, визначить, скільки їй стрибати і бігати. Це закладено в її
природі. Така регуляція своєї рухової активності в дітей постійна. Коли
вони втомлюються, то самі намагаються або відпочити, або змінити
характер рухів.

Звідси — важливий педагогічний висновок: не треба дитину стримувати,
перешкоджати їй гратись, рухатись, розвиватись.

Список використаної літератури

1. Закон України “Про фізичну культуру і спорт”.

2. Должиков И.И. Учитель работает по своей системе // Физическая
культура в школе. — М, 1993. — № 5. — С.10.

3. Козлова К.П., Скібенко Н.В., Лезнік Н.В. Формування професійних умінь
у майбутніх вчителів фізичної культури // Конференція: підготовка
спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні // Упорядники:
В.І.Завацький та ін. – Луцьк, 1994. – С. 99-100.

4. Куц О.С., Леонова В.А., Галайдюк М.А. Модель спеціалістів по
спеціальності 7010201 і професійно-педагогічна діяльність // Конференція
підготовки спеціалістів фізичної культури в Україні. Матераіли П-ої
Всеукраїнської науково-практичної конференції. — Київ-Луцьк, 1996. — С.
68-72.

5. Лесгафт П.Ф. Собрание педагогических сочинений. — М.: ФиС, 1951. — Т.
1.— С. 295.

6. Матвеев Л.П. Тоерия й методика физической культури. — М.: ФиС, 1991.

7. Сінгаєвський С.М., Сінгаєвська О.С. Оптимізація системи підготовки
вчителя фізичної культури у педагогічному вузі // Конференція підготовки
спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні // Упорядники:
В.І.Завацький та ін. — Луцьк, 1994. — С. 241-243.

8. Сатиров Г.Н. О связи, коротую не расторгнуть //Физическая культура в
школе. — М., 1994. — № 5. — С.16.

9. Теория й методики физического воспитания / Под. ред. Ашмарина Б.А. —
М., 1990.

10. Шиян Б. Теорія і методика фізичного виховання школярів. В 2-х
частинах. – К., 1998.

11. Фізичне виховання. Словник-довідник. – К., 1998.

ДОДАТОК

РУХЛИВІ ІГРИ ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ

НА УРОКАХ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

“Стрибунці”

Для проведення цієї гри потрібні волейбольні м’ячі відповідно до
кількості команд. Затиснувши волейбольний м’яч між колінами, гравець за
командою вчителя починає стрибати вперед. Дострибавши до повороту, він
бере м’яч у руки й пробігає шлях у зворотному напрямі. Передавши м’яч у
руки гравцеві, що стоїть попереду, займає місце в кінці колони.
Наступний гравець набирає таке саме вихідне положення, як і перший.
Перемагає та команда, яка першою закінчила виконувати вправу.

“Вудочка”

гравці стають у коло обличчям до центру. Відстань між ними 1-2 кроки.
Керівник стоїть у центрі і крутить мотузку з мішечком на кінці
(вудочку), так, щоб вона ковзала по підлозі під ногами гравців. Діти
стрибають, а якщо когось вудочка зачепить – той вибуває.

“Бігуни-скакуни”

Беруть участь дві команди – бігуни і скакуни. Позначається лінія, біля
якої розташовані скакуни. За 15-20 м від неї – зона завширшки 1,5-2 м –
“канава”. За першим сигналом обидві команди займають певне положення
старту, за другим – прямують уперед. Скакуни намагаються швидко досягти
канави і перестрибують через неї, а бігуни – наздогнати і захопити
стрибунів.

“Лисиця і курчата”

На одному боці майданчика за однією лінією ставлять перешкоду. Це –
“курник”. На протилежному боці позначають нору для “лисиці”. Середина
майданчика – це подвір’я. З гравців вибирають ведучого – “лисицю”, решта
дітей – “курчата”. Вони ходять по майданчику, шукають собі їжу. На
сигнал керівника “Лисиця!” “курчата” тікають до “курника”, ховаючись від
неї. Гра закінчується, коли “лисиця” спіймає визначену кількість
“курчат”.

“На прогулянку”

Гравці розміщуються по всьому майданчику, стоячи у накреслених колах.
Ведучий залишається поза колами. Він говорить: “На прогулянку!” – всі
вибігають зі своїх кіл і рухаються по майданчику. Закомандує “Дощ іде!”
стараються зайняти кола, а кому їх не вистачило, той стає ведучим.

“Поїзд”

Гравці поділяються на дві команди. Креслять лінію старту і фінішу. Діти
стоять у колоні по одному, кладуть руки на плечі свого гравця, який
стоїть попереду. Перший у колоні “тепловоз”, а інші – “вагончики”. За
сигналом керівника поїзд починає їхати. Виграє команда, яка швидше
перетне лінію фінішу.

“М’яч ведучому”

команди шикуються в колону перед стартовою лінією. Направляючі роблять
2-4 кроки вперед і повертаються кругом, обличчям до своїх команд. М’ячі
в руках направляючих. За командою вчителя вони кидають м’яч переднім
гравцям своїх команд. Останні одержавши м’яч, кидають його раніше
засвоєним способом (від грудей, з-за голови і т.д.) направляючому.
Гравець, що виконав вправу, стає в кінець колони. Направляючий тим самим
способом передає м’яч наступному гравцеві і так далі.

“Передай сусіду”

Учасники шикуються у шеренгу й розмикаються на витягнуті руки. М’яч у
руках направляючого. За командою вчителя він його кидає партнеру
праворуч, той – далі. Коли м’яч дійде до останнього гравця той біжить на
правий фланг своєї команди, стає праворуч і так далі.

“Захист фортеці”

гравці стають у коло. У центрі його “фортеця” – м’яч. Біля “фортеці” –
“учасник”. Гравці перекидаючи м’яч один одному намагаються влучити у
“фортецю”. Захисник відбиває м’яч. Гравець, який влучив у “фортецю”,
стає захисником.

“Оса”

Діти утворюють пари. Той, хто залишився сам – “оса”. Вона займає
визначене місце. Пари розлучаються, і діти юрбою прибігають до “оси” і
питають: “Оса, оса, а чи ти дуже лиха?” Та відповідає “Як укушу, так і
знатимете! Я не зла, не лиха, а кого захочу, того й зловлю”. Після цих
слів вона ловить тих дітей, що біжать або стоять поодинці. У момент
наближення “оси” гравці швидко об’єднуються в пари, при її віддаленні –
розлучаються і переміщаються довільно. Той, кого “оса” спіймає, змінює
її.

“Баба-сліпунка”

усі довільно розміщуються на майданчику. Кожне місце обмежують
(квадратиком, колом). Міняти його не можна. Гру розпочинає
“баба-сліпунка”. Їй закривають очі, обводять довкола й залишають на
середині грища. Після цього учасники просять “бабку” в гості. Тоді
“сліпунка” шукає навпомацки дітей, які встають, приклякають, сідають і
т.п. Це все вони роблять з метою обману “сліпунки”, проте мусять при
цьому бодай рукою або ногою дотикатися до свого місця.

Коли “сліпунка” торкнеться або спіймає когось, стане на його місце, то
сама визволяється, а її роль виконує спійманий.

“На сторожі”

Гру розпочинає “”жовнір-стрілець”, який стоїть на сторожі в кінці грища.
На віддалі декількох кроків від нього розміщуються в шеренгу інші
часники (“неприятелі”). За поданим сигналом “жовнір” спить (закриває на
короткий час очі), “не приятелі” тихенько наближаються до нього, щоб
спіймати у сні. Та він несподівано прокидається (відкриває очі). Тоді
діти повинні стати нерухомо. “Неприятель”, який поворухнувся,
повертається назад, у вихідне положення. Гра продовжується до тих пір,
поки комусь не вдасться вдарити легенько по плечу “сплячого стрільця”.
Той, хто це зробив стає новим “жовніром” на сторожі.

“Повінь”

Діти утворюють коло, присідають і вдають, що сплять. Один із учасників
(“вартівник” ходить усередині, сторожує і кричить: “Повінь, рятуйте!”).
Тоді всі розбігаються, шукаючи собі пристановище (вилазять на жердки,
линви, драбини, лавочки і т.п.) примостившись, перебігають із місця на
місце, а “вартівник” намагається їх спіймати. Котру дитину спіймає, то
стає “вартівником”.

“Моргання”

Усі стають обличчям до середини кола, утвореного парами (один з одним).
Віддаль між парами 2-3 кроки. Дитя, що не має пари, проходжується
посередині і мимохідь “моргає” до одного з гравців, який стоїть у
внутрішньому колі. Той біжить до “моргаючого”, але партнер намагається
його затримати. Коли ж викликаний усе ж втече, то він веде гру далі.

“Пінгвін з м’ячем”

На кожну команду виділяється по 2 м’ячі. Перші учасники команд беруть
один м’яч у руки, а другий – між коліна і пересуваються стрибками до
фінішу. Пройшовши відстань учасники повертають м’ячі до своєї команди
кидками, а самі залишаються за лінією старту.

“Увага на старт”

Команди вистроюються на майданчику і виконують команди ведучого: “Увага:
руки вперед, стиснути в кулак, розтиснути, опустити, присісти, встати,
стій, кругом марш”. Якщо він просто називає і показує вправу, то
виконувати її забороняється. Гравець, який зробив помилку, одержує
штрафне очко. Гра триває три хвилини. Виграє команда, яка менше
штрафувалась.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020