Свобода совісті та релігійні організації (курсова робота)

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Свобода совісті та релігійні організації”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії

1.1. Поняття свободи совісті

1.2. Свобода совісті та держава

1.3. Свобода совісті згідно Конституції України

2. Особливості українського закону про свободу совісті та релігійні
організації

2.1. Умови здійснення свободи совісті

2.2. Державні закони про релігійні організації

2.3. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Будучи формою суспільної свідомості, релігія тісно пов’язана з правом.
Цей зв’язок існує як на рівні релігійних і правових нормативних систем,
так і на рівні формування загальнодержавної волі та її закріплення в
системі законодавства, що регулює діяльність церкви (релігійних
організацій) в суспільстві. Така тема є предметом не тільки
релігієзнавчого, а й юридичного аналізу. Вона набуває подальшої
актуалізації за-умов демократизації суспільно-політичного процесу в
Україні, пов’язана з практичними питаннями установлення міжрелігійної
злагоди, толерантних взаємин між сакральними і секулярними видами
духовної культури, паритетності між релігійними і вільнодумними ідеями.

Посткомуністична реальність у своїх релігійно-соціальних вимірах чинила
й чинить серйозний опір поширенню релігійних прав людини на цей регіон
світу. Падіння комунізму означало в релігійно-громадській сфері не лише
усунення обмежень на вираження релігійних почуттів, створення нових
громад, центрів, духовних шкіл, розвиток церковного милосердя, місійної
та катехитичноі праці та повернення до природних для тієї чи іншої
країни культурно-релігійних моделей. Повалення тоталітарних режимів
означало також і розкріпачення пригнічених до часу інстинктів, вихід на
поверхню проблем, які не вирішувалися десятиліттями, але й не могли
вибухнути під рканою брилою» режимів. Агресивні націоналізми і
нетерпимість, ксенобії і конфесійний шовінізм вирвалися на поверхню
суспільного життя рну, стали очевидним гальмом на шляху його
трансформації до демократії Зіткнення і збройні конфлікти на Балканах і
в Закавказзі набули виразно-елігійного забарвлення і поглибили відстань
між прихильниками різних гій до масштабів прірви.

Було б несправедливим стверджувати, що християни (і не лише християни)
на Сході взагалі і в Україні зокрема впродовж десятиліть пасивно
очікували на прихід релігійної свободи. Принаймні сотні
баптистів-ініціа-тивників і п’ятдесятників, які йшли в табори за відмову
підкорятися «анти- євангельському законодавству», греко-католики, котрі
вимагали відновлення прав своєї Церкви, православні дисиденти і світські
правозахисники, які піднімали на своїх прапорах також і вимоги
релігійної свободи, мають право вважати інакше. Але приголомшливі зміни,
що відбулися наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, піднесли
питання релігійної свободи на такий рівень, про який багато борців за цю
свободу не наважувалися й мріяти. Шлях від «повернення до ленінських
принципів свободи совісті», про що обережно писали най-сміливіші
московські газети ще 1988 року, до справді ліберального законодавства
про релігійні організації країна пробігла стрімголов.

Очевидна одіозність і непродуктивність радянської церковної політики, її
невиправдана жорстокість і цілковита несумісність із тими принципами, що
їх сповідує найбільш розвинутий сегмент міжнародного співтовариства,
дуже швидко стала зрозумілою навіть найбільш твердокам’яним членам
політбю-ро. Ця політика радикально суперечила необхідності модернізації
країни, усвідомлення нагальності й невідкладності якої, власне, і стало
вирішальним поштовхом до «перебудови». Порозуміння із Заходом, на яке
радянське керівництво покладало серйозні сподівання, було принципово
неможливим поза змінами в політиці щодо прав людини та її
фундаментальних свобод. Водночас після занепаду комунізму в його
пізньорадянській редакції інсти-туційована боротьба проти релігії
виявилася приреченою; більш-менш впливових сил, зацікавлених в її
консервації, не залишалося.

По-друге, згортання політики «подолання релігії», нормалізація
державно-церковних відносин, відновлення церковної інфраструктури,
широка присутність релігійних інституцій в суспільстві, зрештою, не
зачіпали інтересів суб’єктів політичного процесу.

Тому дискусія щодо ролі релігії в історії, культурі, моральному
розвиткові людства тощо досить швидко вичерпалась. Певною мірою стосовно
релігії в радянському суспільстві на певному етапі «перебудови» було
досягнуто того консенсусу, який виявився недосяжним у питаннях
суспільно-політичного устрою, економічного ладу, міжетнічних відносин.

Релігійні зміни цілком вкладалися в межі констатуючої формули реформ
(«Так жити не можна!»), зміст, напрями, масштаби, динаміка й гранично
можлива соціальна ціна яких лишалися нез’ясованими.

Закони, яким належало забезпечувати релігійну свободу, великою мірою
були ухвалені з чистого аркуша — запозичити бодай щось зі
сталіністського законодавства, яке лишалося практично незмінним від 1929
року, видавалося цілковито абсурдним.

І взагалі, здавалося, що варто скасувати ганебні заборони, які містилися
в різних «положеннях», указах та постановах, — і проблем з релігійними
правами людини, а також у відносинах між державою й Церквою не
залишиться. Якщо ми звернемося до дискусій, котрі передували ухваленню
союзного та російського (1990 p.), українського (1991 p.), білоруського
(1992 р.) та інших пострадянських законів про свободу совісті, то
знайдемо в них того, що вже через два-три роки перетвориться на джерела
гранично гострих зіткнень між прихильниками й супротивниками противних
поглядів на фундаментальні проблеми відносин між українською, сійською,
білоруською, молдавською державою та релігійними інституцій.

Дискусії, а згодом і більш або менш гостра політична боротьба
фокусу-гься на питаннях, які раніше навіть не входили до кола
обговорюваних: конодавчий захист історичної Церкви (Церков) та надання
їй (їм) привілеїв, :і б забезпечували свого роду фору в боротьбі з
конкурентами; жорстке обмеження т.з. нетрадиційних та закордонних
релігійних інституцій; дедалі активніше залучення «Церков більшості» в
процес обслуговування державних зацікавлень. Ця боротьба стала природним
відображенням більш масштабної й гострої боротьби навколо проблеми
національної ідентичності, дуже зних — часом діаметрально протилежних —
концепцій пострадянських «російського», «українського» чи «молдовського»
її проектів з притаманною грехідному станові молдовського, білоруського,
російського та українського суспільств особливістю, коли «пункт
призначення» далеко не завжди уяв-яється доконечно очевидним.

Між тим те, що згодом можна буде назвати українською моделлю релігійної
свободи і державно-церковних відносин, починає працювати.

На законо-авчому рівні ця модель відповідає в цілому європейським
стандартам (хоча уже часто відсутність правових механізмів впровадження
тих чи інших за-рнодавчих положень перетворює їх на декларації);
законодавчі обмеження релігійної свободи виглядають — принаймні перші
два з половиною роки дії Закону «Про свободу совісті та релігійні
організації» — достатньо помірними, порівняння українського
законодавства про свободу совісті з аналогічними атиським, литовським,
чеським, словацьким та російським (від 1997 р.) свідчить про його більшу
ліберальність і меншу зорієнтованість на «Церкви більшості».

Наполегливі спроби переглянути його фундаментальні засади, зробити більш
обмежувальним і менш сприятливим для релігійних меншин закінчувалися
безуспішно.

Впродовж другої половини 90-х років релігійна свобода в Україні постає
як практично єдина свобода, дотримання котрої є цілком реальним (що не
спростовує наявності її порушень), а не великою мірою декларативним.

Але в цілому ситуація з релігійними свободами в Україні отримує непоганy
оцінку з боку західних урядових і неурядових організацій, які
відстежу-ють її в різних країнах світу. У другому щорічному звіті з
питань релігійної вободи держдепартаменту США Україну до того ж згадано
серед тих країн, he стан релігійних свобод впродовж звітного періоду
(вересень 1999 р. — вересень 2000 р.) поліпшився.

1. Поняття свободи совісті

як конституційно-правової категорії

1.1. Поняття свободи совісті

В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі
досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і
практичний аспекти.

Зміст категорії «свобода совісті» — це право громадян сповідати будь-яку
релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або
додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із
конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона виступає важливим
світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода
совісті е однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. За
висловом Є. Трубецького (1863—1920 рр.), вона «є найбільш цінною з усіх
свобод».

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної
самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За цими критеріями совість
характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними
моментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона
охоплює індивідуалізовані, суб’єк-тизовані, включені до мотиваційної і
емоційно-во- льової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку
суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Совість виховується і формується суспільством передусім через вплив
безпосереднього соціального середовища, в якому знаходиться індивід.
Чинники соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається
первинна соціалізація особи, тобто людина сприймає й засвоює соціальні
норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх
життєвих потреб [10].

Разом з тим кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є
суб’єктом права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної
особи. Тому індивід завжди перебуває в певних правовідносинах з іншими
членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і
громадянином створюються змістовні відносини, юридичною стороною яких є
правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є
офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і
забезпечує права громадян. Це її прямий І конституційний обов’язок.
Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи,
організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто
виражає у законах те соціальне становище, яке займає особа в
громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових
засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і свобод.

Основний зміст правового статусу особи — це її права та правові
гарантії, її обов’язки й відповідальність за їх виконання. Тому свобода
совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною характеристикою.
Свободу совісті необхідно розглядати і як правове явище, в контексті
всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи.

Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті — свобода
переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і
здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті
мав різні форми виразу.

У первісному суспільстві фактично вже існувала свобода совісті, оскільки
суспільство без класів і держави регламентувало ставлення членів громади
до первісної релігії лише моральними нормами, що добровільно визнавалися
усіма членами. В рабовласницькому суспільстві, особливо при існуванні
деспотії, релігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе
класове правове навантаження. Принцип свободи совісті набуває певних
обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства
(Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху середньовіччя панував релігійний світогляд; сповідання певної
релігії фактично вважалося обов’язковим. За цих умов принцип свободи
совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлення до релігії.
В такому значенні його проголосили у XVI—XVIII ст. ідеологи буржуазії,
які боролися з феодальним абсолютизмом і офіційною церковною владою.
Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й
вчені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ф. Вольтер. Французькі
просвітителі Ж. Мельє, П. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій, Ж.-О.
Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи
совісті.

У західному суспільстві свобода совісті трактується як право вільного
вибору того чи іншого віросповідання, а також гуманістичного світогляду.

В колишніх; соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований
характер. Роль релігії та церковних організацій в суспільному житті
вкрай принижувалася, водночас атеїстично-просвітницька діяльність
фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над
свідомістю громадян. «Атеї-зація» державної політики призводила до
численних порушень прав людини, зокрема, в галузі дотримання принципу
свободи совісті.

В умовах переходу до правової держави розгортається досить повна дія
принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус,
захищає невід’ємні права людини як від надмірної клери-калізації, так і
від однобічної атеїзації [11].

Отже, свобода совісті тісно пов’язана зі становищем релігії і церкви в
суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її
політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і
практичному планах вирішується дане питання у різних політичних
регіонах.

1.2. Свобода совісті та держава

Тісне поєднання офпдйної релігії та державного апарату породжує різні
варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія,
Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного
буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам
ваххабістського типу (засновником вважається релігійний реформатор
Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), щодо атеїзму, то він
заборонений і переслідується за законом. Мусульмани зобов’язані
виконувати всі приписи Корану, судова влада здійснюється шаріатськими
судами. У цьому регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє
світську владу впливу релігійної влади.

Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною
релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською
ідеологією. Ізраїльське громадянство надається тільки євреям, а євреями,
згідно з законом від 10 березня 1970 р., визнаються особи, що народилися
від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернені
в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повноваження у галузі
політики, управління державою, регулюванні сімейно-шлюбних відносин.
Останні розглядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але
водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: у арабських
країнах це іслам; в латиноамериканських і західноєвропейських —
католицизм; в Греції і Росії — православ’я. Визнання особливого
становища тієї чи іншої церкви зафіксовано у конституціях 42 держав;
законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі
прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями,
пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної
церкви. Таким чином, в означених країнах не відповідають дійсності
механізми конституційного закріплення і правового регулювання принципу
свободи совісті.

Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад,
в СІЛА панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква
свого часу була відокремлена від держави.

Відповідним організаціям надається можливість брати участь в політичному
житті. Таким чином, за своєю суттю свобода совісті тут означає право
людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідати ніякої
релігії.

Такі права розглядаються невід’ємними особистими громадянськими
свободами в конституціях цих країн.

Ще за часів буржуазних революцій, як уже фактично зазначалося, у Європі
виник широкий ідейний рух — вільнодумство, який поставив перед собою
завдання боротися проти духовного диктату церкви, за здійснення свободи
совісті.

У наш час у західних країнах діють товариства вільнодумців, що
об’єднують атеїстично і антиклерикально зорієнтованих людей.

Ці товариства входять до Всесвітнього союзу вільнодумців. У 1981 р. у
Лозанні (Швейцарія) відбувся 39-й конгрес Всесвітнього союзу
вільнодумців, в роботі якого взяли участь представники національних
організацій вільнодумців Австрії, Бельгії, Індії, Італії, СІЛА,
Швейцарії, Швеції, Фінляндії, ФРН.

Конгрес розглянув проблему «Вільнодумство і молодь: за майбутнє без
догм». У своїх виступах делегати закликали розповсюджувати
матеріалістичні ідеї, боротися за всебічний духовний розвиток людини.

У зв’язку з цим необхідно враховувати дві протилежні тенденції, в
контексті яких свобода совісті набуває рис певних ідеологічних
орієнтацій — клерикалізму і атеїзму.

Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті — її
конституційно-правовий зміст. У цьому значенні свобода совісті
вивчається як сукупність правових норм і реальних гарантій, що регулюють
і визначають розвиток зв’язаних з релігією суспільних відносин. Тобто,
свобода совісті є правовою категорією [14].

1.3. Свобода совісті згідно Конституції України

Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу
світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не
сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним
елементом інституту свободи совісті, виступає її найвищою юридичною
силою. Вона надає рівні можливості щодо реалізації власних духовних
потреб і віруючим, і невіруючим.

Стаття 35 Конституції України закріплює відокремлення церкви від
держави. На її важливість вказують такі обставини: по-перше, дана стаття
є вирішальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній
сфері, усунення дискримінацій щодо віруючих або невіруючих; по-друге,
усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від
виконання невластивих функцій церквою.

Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті охоплює
конституційні норми: 1) рівність громадян перед законом незалежно від
їхнього ставлення до релігії, їх рівні права в економічному,
політичному, соціальному і культурному житті; 2) використання
громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства
і держави, правам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод невід’ємне
від виконання громадянином своїх обов’язків.

Таким чином, категорія «свобода совісті» має багато аспектів розгляду. В
даному розділі насамперед акцентується увага на конституційно-правовому
змісті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність
правових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають розвиток
пов’язаних з релігією суспільних відносин [10].

Перша частина цього визначення розкриває межі рівної свободи як для
віруючих, так і для невіруючих. Друга частина — розкриває свободу
совісті як право діяти у відповідності з релігійними або вільними
переконаннями, тобто обґрунтовує здатність (право- і діє-) бути
суб’єктом суспільних відносин, що регулюються державою.

У сукупності юридичних норм, що являють собою інститут свободи совісті,
особливого значення набуває конституційна заборона підбурювання
ворожнечі й ненависті у зв’язку з релігійними віруваннями. Така норма
покликана сприяти формуванню нормальних відносин між представниками
різних конфесій, віруючими і невіруючими.

Ці конституційні положення поєднуються із законодавством про релігійні
культи і створюють єдиний комплекс правового регулювання та важливих
гарантій здійснення свободи совісті. Соціальним фундаментом
будь-якої свободи, в тому числі свободи совісті, виступає економічна і
політична природа суспільства, наявність широких демократичних процесів
у ньому. У зв’язку з цим розглянемо конституційні та законодавчі
гарантії здійснення свободи совісті в нашій країні.

2. Особливості українського закону

про свободу совісті та релігійні організації

2.1. Умови здійснення свободи совісті

Відокремлення церкви від держави не означає того, що закони, де втілено
загальнодержавну волю і волю інших політичних суб’єктів, взагалі не
регулюють відносини між церковними організаціями і державними органами.
Така постанова питання не відповідала б соціальній природі
релігійно-церковного комплексу. Релігія є складовою частиною
суспільства. Релігійні відносини виступають змістовним елементом
неполітичних стосунків громадянського суспільства, тому держава
зобов’язана захищати і надійно регулювати такі відносини. Але
суспільство складається з релігійних і нерелігійних груп населення, тому
держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями
громадян.

При цьому на перше місце виступає надання з боку держави можливості
сповідати будь-яку релігію за умов, що відправлення певного релігійного
культу не порушує законів, не посягає на права інших громадян і не
зашкоджує здоров’ю людей. Законодавче регулювання релігійних відносин
існує практично в усіх країнах. Так, в ст. 14 Конституції Бельгії
підкреслюється, що свобода віросповідання і відправлення культу
гарантується за умов припинення правопорушень, здійснюється при
реалізації цих свобод. Конституція Японії визнає свободу віросповідання
тільки в межах, сумісних з суспільним спокоєм і порядком, а також з
обов’язками підлеглих (ст. 28). В Конституції Швейцарії зазначається, що
здійснення цивільних і політичних прав не може бути обмежене приписами
або умовами церковного чи релігійного характеру. Релігійні
переконання не звільняють від виконання цивільних обов’язків: «Вільне
відправлення релігійних обрядів забезпечене, оскільки не порушуються
вимоги суспільного порядку і добрих звичаїв» (ст. 49— 50). Католицька
церква на останньому соборі у Ва-тикані прийняла декларацію про
релігійну свободу, де вказується, що релігійні організації і
віруючі зобов’язані виконувати вимоги світської влади, не порушувати
суспільний порядок і що громадянське суспільство має право захищатися
проти зловживань, які можуть мати місце під гаслами релігійної свободи.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення
свободи совісті:

1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у
державні справи; для цього церква відокремлюється від держави;
здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної
освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не
сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну
пропаганду.

2. Ідеологічні — в доступності масам освіти, науки, культури; у
забезпеченні права особи на всебічний розвиток.

Глава Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і
громадянина» розглядає характер взаємовідносин особи і суспільства,
громадянина і держави.

В українській державі свобода совісті є конституційним принципом, нормою
державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена
можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідати
будь-яку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається
цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання,
що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю,
народну освіту, інших законодавчих актах [14].

Зазначимо, що як поняття, котре виражає специфічне стосовно релігії та
вільнодумства явище соціально-політичного життя, свобода совісті має
різні форми вияву. По-перше, ідеологічно-концептуальна свобода совісті —
це судження, сформульоване ідеологами того чи іншого класу,
антиклерикального руху, окремих вільнодумців чи організації атеїстів, а
також теологів і служителів церкви. По-друге, програмно-політична
свобода совісті — це складовий елемент програм політичних партій, їхнє
гасло у боротьбі за владу. По-третє, конституційно-правовий принцип
свободи совісті — положення і норми, що зафіксовані у Конституції. Ці
форми поняття «свобода совісті», його елементи, структури за конкретних
умов наповнюються різним, іноді навіть протилежним змістом.

В суспільстві здійснено секуляризацію державно-правових відносин;
регулятивно-санкціонуюча роль релігії та церкви повністю усунута в
галузі освіти, трудових відносин, соціального забезпечення. Ці й багато
інших сфер соціального життя повністю перебувають у віданні держави і
правотворчих суспільних організацій.

2.2. Державні закони про релігійні організації

Держава встановлює обсяг прав і обов’язків будь-яких організацій, у тому
числі релігійних, визначаючи їхні функції. Як бачимо, релігійні
організації не виключено зі сфери дії державних законів.

Релігія визнається особистою справою у тому разі й у тій мірі, якщо вона
не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу
совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що
вони додержуються чинного законодавства, відправлення культів не
приводить до порушення громадського порядку і не супроводжується
посяганням на права віруючих.

Реалізація права віруючих на відправлення релігійних культів
забезпечується спеціальними законами та контролем за неухильним
додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Державного Комітету
України з питань релігій, його уповноважених при місцевих радах народних
депутатів.

В нашій країні діє Закон «Про свободу совісті та релігійні організації»
від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями. Цей закон
та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають
законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

Для правильного розуміння справжнього прогресу у справі удосконалення
законодавства про свободу совісті доцільно спочатку зафіксувати ряд
істотних суспільних моментів, що мали значний вплив на цей процес.
Насамперед звернемо увагу на ту обставину, що перші радянські декрети та
конституції декларували, проголошували демократичний характер гарантій
свободи совісті. Однак на практиці вона гальмувалась так званим
законодавством про релігійні культи. Якщо позитивні сторони забезпечення
свободи совісті схвалювалися віруючими і невіруючими, то сталінські та
інші державно-партійні — адміні-стративно-репресивні закони та
інструкції викликали критику, глибоке обурення і протест світової
громадськості.

Тому радянське керівництво під час перебудови змушене було заявити
людству, що буде створено нове законодавство, яке гарантуватиме повну
свободу совісті. Взяте зобов’язання виконали. Проблеми свободи совісті
широко всенародне обговорювалися в дусі гласності, нового політичного
мислення і філософії миру, що вимагали орієнтуватися на загальнолюдські
пріоритети.

В Україні цей процес продовжився, що потребувало копіткої і глибокої
науково-дослідної обробки всіх раціональних пропозицій, які відповідали
б сучасному процесу демократизації і формуванню громадянського
суспільства, правової держави [5].

Громадська й наукова думка, позиція політичних і релігійних кіл
здебільшого сходилися на тому, щоб новий закон став загальнодержавним
актом і відобразив ряд актуальних суспільно-значимих вимог: найповніше
використання наукових принципів у сфері нових підходів для налагодження
державно-церковних, суспільно-релігійних та міжособистних відносин;
регламентування насамперед нерелігійних функцій церковних організацій та
їх активу; досконалішу правову оцінку життєдіяльності нових типів
сучасних віруючих і невіруючих, а також чітке визначення суспільного
статусу їх організацій; створення нової форми контролю за дотриманням
законодавства про свободу совісті та повна відкритість і доступність
цього законодавства; врахування підвищеної цікавості широких кіл
громадськості до співіснуючих в суспільстві двох природних процесів
духовної культури — сакра-лізації і секуляризації.

Необхідно було зважити й на інші конструктивні положення: неухильно
дотримуватися конституційних гарантій свободи совісті і не допускати її
обмеження; засуджувати спроби використання релігії (і атеїзму) проти
інтересів суспільства і особистості; не можна усувати церкву, яка
виконує виключно релігійні функції, від тих складних проблем, що
хвилюють паству, суспільство і людство; заборонити застосовувати
адміністративний тиск для нав’язування матеріалістичних поглядів;
регламентувати права на свободу висловлення і поширення релігійних і
вільнодумних поглядів; передбачити гарантії, які б виключали будь-які
форми переслідування за релігійні переконання і які б запобігали
ображанню почуттів віруючих і невіруючих.

Ще один неабиякий факт впливав на законотворчий процес — запозичення
досвіду регламентації релігійної свободи, зафіксованого у міжнародних
правових актах, що дозволило розробити закон, в якому відбулася еволюція
поглядів на свободу совісті як фундаментальну загальнолюдську цінність.

2.3. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”

Ґрунтовне обговорення і досить тривала підготовка дозволили прийняти
Закон «Про свободу совісті та релігійні організації». На конкретне
втілення закону в життя подіяв також Акт проголошення незалежності
України.

У постанові про порядок введення в дію закону про свободу совісті
український парламент звернувся до всіх партій, рухів, громадських
об’єднань, рекомендуючи їм привести свої статути (положення) і програмні
документи у відповідність до закону. Політика партій, масових рухів,
громадських організацій повинна базуватися на нових принципах ставлення
до юридичного, майнового, фінансового становища релігійних організацій,
соціальної, культурно-освітньої активності церкви та її взаємин з усіма
ступенями державної влади і громадсько-політичними колами. Адже
оновлення громадянських прав і свобод віруючих і невіруючих, зміцнення
юридичних і матеріальних гарантій свободи совісті позитивно позначаються
на активізації людського фактора у демократизації і гуманізації
українського суспільства. Крім того, складається сприятлива атмосфера
для налагод<-ження суспільного діалогу з церквою і віруючими в ім'я союзу, єдності різносвітоглядних груп трудящих; установлення міжрелігійного миру — плюралізму рівноправних віросповідань; толерантних взаємин між протилежними, але співіснуючими, сакральними і се-кулярними видами духовної культури, між солідарними і співпрацюючими віруючими і невіруючими. Тепер перейдемо до характеристики тексту нового закону, що має 32 статті, вміщених у шести розділах, виділяючи найбільш помітні положення за їх новизною та змістом. До першого розділу "Загальні положення" увійшло шість статей, що стосуються права громадян на свободу вибору релігії і на свободу від релігії, визначено завдання закону, наголошено на суверенності законодавства України, обгрунтовано право на свободу совісті, рівноправність громадян, окреслені принципи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Перший розділ можна вважати основоположним. Навколо його правових норм, принципів ще точитиметься полеміка теоретиків і практиків, особливо серед законотворців, які застосовуватимуть їх до національних або регіональних умов життя певних груп населення. Центральною є ст. З, в якій визначається поняття гарантованої для кожного громадянина свободи совісті: "Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання". Таке розширене розуміння паритетності релігії і атеїзму, сакрального і секулярного спричинило до внесення змін і доповнень до ст. 50 попередньої Конституції країни. Парламентарі у червні 1991 р. замість однобічного "або вести атеїстичну пропаганду" записали більш прийнятну тезу — "висловлювати релігійні або атеїстичні погляди". Наближаються до міжнародних правових стандартів і відповідні положення "Декларації прав і свобод людини" про забезпечення ідеологічної, релігійної і культурної свободи. Величезне навантаження має ст. 5 про відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, де визначаються обов'язки обох сторін між собою: держави щодо церкви і релігійних організацій перед державою та суспільством. У самій назві статті міститься істотне нововведення — вживаються два нероздільні поняття "церква" і "релігійні організації", які водночас є тотожними і трохи відмінними. Якщо церква може тлумачитись як соціально-демократичний інститут, то релігійні організації — це певне об'єднання одновірців якогось культу, віросповідання, конфесії, секти. До речі, більшість з них не називають себе церквою [3]. Тут же, на нашу думку, багато в чому здійснюється одне з головних завдань закону про подолання негативних наслідків старої державної політики щодо релігії, церкви та віруючих і атеїстів. Зокрема, маємо на увазі вирішення питання про так званий "партійно-державний атеїзм", який гарантував, а вірніше насаджував, таку свободу атеїзму, що фактично узаконював протирелігійну пропаганду, конфронтаційну боротьбу для "подолання" релігії як пережитку минулого. Правова регламентація атеїстичної діяльності невіруючих громадян була відсутня. По суті, вона грунтувалася головним чином на принципах, закріплених у програмі КПРС та інших партійних документах, що мали правовий характер і, як правило, видавалися під таємними грифами, тому нерідко були недоступні навіть пропагандистам атеїзму і релігіє-знавцям. На сьогодні скасовані усі таємні "партійно-державні" акти, що діяли у цій сфері. Віднині функціонує єдиний закон, завдяки якому суспільство успішно долає правові деформації, нагромаджені ще не так давно правлячою партією, негативний досвід якої у цій сфері нею відверто заперечується. На перший план висувається діалогова форма взаємин між сакральними і секутярними організаціями. Законом чітко регламентуються стосунки між церквою і партіями, участь духовенства у громадсько-політичному житті нарівні з усіма громадянами. Надзвичайно вагомий блок проблем охоплено ст. 6 Закону, який стосується відокремлення школи від церкви (релігійних організацій). Відповідно до нового закону переглянуто програми навчання в усіх ланках державної системи народної освіти, налагоджується на приватних засадах мережа релігійних закладів навчання і освіти обраною мовою, індивідуально або спільно, дітей і дорослих, з використанням для цього церковних приміщень або тих, що надаються їм у користування. Закон передбачає, що релігійні організації створюють навчальні заклади і групи згідно з власними внутрішніми настановами, а викладачі і проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань. Закон "Про освіту", прийнятий українським парламентом у травні 1991 р., деталізує принципи наукового, світського характеру освіти у державних навчально-виховних закладах, що є вільними, незалежними від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій, хоч належність працівника освіти до якоїсь з них не є перешкодою для педагогічної діяльності. Доступ до різних форм і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігії. Священнослужителі нарівні з іншими працівниками науки, культури, інших сфер життя суспільства за рішенням ради навчально-виховного закладу можуть брати участь у навчально-виховному процесі, керівництві учнівськими, студентськими об'єднаннями за інтересами, сприяти інтелектуальному, культурному розвитку учнівської, студентської молоді, надавати консультаційну допомогу педагогам. Так само, як і інші педагогічні працівники, духовна особа зобов'язана, зокрема, готувати молодого громадянина до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними угрупованнями. У зв'язку з послідовним відокремленням школи від церкви необхідно пояснити розуміння світського характеру системи народної освіти, а також викладання релігієзнавчих наукових предметів у державних навчально-виховних закладах та визначення їх статусу серед культурологічного циклу гуманітарних та соціально-політичних наук. Свого часу навчальні заклади одержали листа, в якому різнополярні думки з цього приводу зводилися до наступної настанови: світський характер вивчення як релігії, так і вільнодумства в усіх установах системи народної освіти і в навчальний, і у позанавчальний час як в основних, так і в факультативних курсах означає, що воно може провадитися у системі народної освіти лише у формі, що не веде до їх пропаганди. Всі навчальні предмети повинні викладатися не з ідеологічних позицій колишнього панівного партійно-державного світогляду, а виключно з науково-об'єктивних позицій, адекватних сучасному рівню пізнання людством світу, суспільства і власне людини. Кожна освічена людина, яка живе в атмосфері сакральної і секулярної духовної культури, має бути обізнаною з тією роллю, що відіграють релігійні і секулярні фактори у сучасному світі. Тому наказом міністра освіти України введено обов'язковий вузівський нормативний курс "Релігієзнавство". Коментувати особливості інших розділів закону набагато легше, тому що в них реалізовані правові норми, що конкретизують всю повноту релігійної свободи, і їх застосування не викликає особливої полеміки. У другому розділі закону констатується, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Релігійними організаціями є релігійні громади, релігійні братства, релігійні управління і центри, монастирі, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій [10]. Релігійні організації приймають свої статути (основні положення), які відповідно до цивільного законодавства визначають їхню правоздатність, підлягають реєстрації. Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Як юридична особа релігійна організація користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства та свого статуту (положення). Статут (положення) релігійної організації повинен містити такі відомості: вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання; майновий стан релігійної організації; права релігійної організації на заснування підприємства, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації. У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству. Діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. Законодавство чітко визначає, на яких підставах і в яких випадках у судовому порядку припиняється діяльність релігійних організацій. Такими підставами можуть бути: • вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачено статтями 3, 5 і 17 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації". Зокрема, стаття 3 передбачає гарантії права на свободу совісті; стаття 5 регулює відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави; стаття 17 — користування релігійними організаціями майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян; • поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи; • систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо); • спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку, чи посяганням на права і майно державних, громадських чи релігійних організацій. У цьому контексті характерним прикладом є виникнення і функціонування "Білого Братства". Як відомо, діяльність "Білого Братства", керівники і члени якого проповідують "кінець світу", загибель людства, відмову від усіх людських цінностей, проводять свої обряди з порушенням встановленого законодавством порядку, визнано протизаконною і рішенням виконкому Київської міськради від 11 березня 1992 р. в його реєстрації відмовлено. У процедурному плані суд розглянув справу щодо припинення діяльності цієї релігійної організації порядком позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статусу даної релігійної організації, або прокурора. Закон також врегульовує випадки, коли і на яких підставах (частина 4 ст. 24 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації") священнослужителі, релігійні проповідники, наставники й інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю. Такі дії припустимі лише в тих релігійних організаціях, на запрошення яких прибули дані особи, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації. Законодавство про релігійні культи регламентує користування майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян. Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі та майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі та майно, які становлять державну власність, передаються організаціям, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішенням виконавчих комітетів обласних та міських Рад народних депутатів. Якщо культова будівля передається у користування двом чи більше релігійним громадам за їхньою згодою, то з кожною громадою укладається окрема угода, де передбачається порядок і черговість користування нею. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням встановлених правил охорони і використання пам'яток історії та культури. Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників. Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Договори про надання у користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається [7]. Суперечки з питань щодо володіння та користування культовими будівлями і майном вирішуються виконавчими комітетами обласних, міських Рад народних депутатів, їхнє рішення може бути оскаржено в суді у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України. На жаль, ці положення закону в умовах відсутності міжконфесійної злагоди в Україні не завжди виконуються. Наведемо ряд прикладів щодо порушень цих положень. Так, у м. Самбір Львівської області протягом 1990—1995 рр. між православною та греко-католиць-кою релігійними громадами ведеться суперечка за право володіння спорудою церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Прихильники обох конфесій не йдуть законним шляхом вирішення цих проблем, а вдаються до силових методів і самостійно захоплюють цю культову споруду. У травні 1992 р. в райпрокуратуру надійшли матеріали про неправомірні дії віруючих у селах Баранівка та Куропатники Бережанського району Тернопільської області. З матеріалів перевірки з'ясувалося, що у с. Баранівка 25 квітня 1992 р., тобто на Великдень, група віруючих УГКЦ прийшла з священиком цієї конфесії, щоб провести обряд посвячення паски. Керуючись тим, що церква належала православній громаді, група православних, ставши біля брами церкви, намагалася вчинити опір групі греко-католиків, у зв'язку з чим виникла сутичка. Подібний характер мали події у цей день в с. Куропатники. 25 квітня 1992 р. близько 13 години група віруючих з священиком греко-католицької конфесії прибула до церкви з метою провести релігійний обряд. Віруючі з числа православних, які користувалися цією культовою спорудою, перегородили дорогу двома вантажними автомобілями, щоб недопустити у церкву греко-католиків, і звернулися до них з пропозицією, щоб вони провели обряд посвячення паски наступного дня разом з священиком УАПЦ. Після цього віруючі УГКЦ провели обряд біля хреста, що знаходився поблизу церкви. У законодавстві про релігійні культи гарантується у порядку, визначеному чинним законодавством, право для виконання статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи (ст. 19). Релігійна організація має право приймати на роботу громадян. Умови праці встановлюються за угодою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором, який укладається у письмовій формі. Релігійна організація зобов'язана в установленому порядку зареєструвати трудовий договір. У такому самому порядку реєструються документи, що визначають умови оплати праці священнослужителів, церковнослужителів і осіб, які працюють у релігійній організації на виборних посадах. Громадяни, які працюють у релігійній організації за трудовим договором, можуть бути членами профспілки (ст. 25). Законодавство наділяє релігійні організації і громадян широкими правами, які пов'язані зі свободою віросповідання. За ст. 21 релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільнодоступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місія, паломництво). Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно провадяться у культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою трудових колективів і ради адміністрації. Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів. Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, шпиталях, притулках для старих та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання провадяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії. В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу держадміністрації даної території (району, міста). Клопотання про видання вказаного дозволу подається не пізніше як за 10 днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, що не терплять зволікання. Також громадяни та релігійні організації мають право на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів релігійного призначення (ст. 22), вони можуть здійснювати добродійну і культурно-освітню діяльність релігійних організацій (ст. 23), мають право встановлювати і підтримувати міжнародні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участь у зборах та релігійних заходах (ст. 24) [3]. Висновки Таким чином, розглянувши вищезгадані питання, відзначимо, що діяльність державних органів щодо конституційного забезпечення релігійного життя в Україні повинна грунтуватися на таких знаннях. 1. Свобода совісті — це конституційно-правовий принцип, який обґрунтовує право громадян сповідати будь-який релігійний культ або займатися гуманістично-просвітницькою діяльністю. Вона може мати різні історичні форми і залежить від співвідношення зв'язку канонічного права з системою законодавства, ступеня їхнього поєднання або, навпаки, протиставлення. Необхідно розрізняти ідеологічно-концептуальну, програмно-політичну і конституційно-правову форми вияву свободи совісті. 2. Основними принципами свободи совісті вважаються надання державою гарантій права на свободу совісті, рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, рівність усіх релігійних організацій перед законом, відокремлення церкви від держави, світський характер освіти, відповідальність релігійних організацій за порушення законодавства, право на майно, проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій у передбачених законом випадках. 3. Правовий інститут свободи совісті в Україні регулюється Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. з наступними внесеннями і доповненнями, іншими нормативними актами, що складають законодавство про релігійні культи. Чому Україна, яка явно не є "першим учнем" у школі демократії для посткомуністичних країн, досягла відносно пристойних стандартів у сфері релігійної свободи? Очевидно, такий стан є наслідком взаємодії відразу декількох чинників, серед яких не так просто виокремити головний. На нашу думку, релігійно-суспільний розвиток посткомуністичних країн є дуже великою мірою процесом відтворення - відтворюються типи релігійних культур, які формувалися впродовж тривалого історичного періоду і різною мірою були піддані руйнуванню з боку комуністичних режимів. Український тип релігійної культури (хоча, можливо, коректніше говорити про типи) - це, звісно, тема окремої розмови, але в достатньо високому рівні толерантності до іновірців йому важко відмовити. Оглядачі також вказують у цьому контексті на відносну слабкість українського націоналізму і відсутність у ньому жорсткої конфесійної ідентифікації, що серйозно підриває можливості встановлення релігійної монополії. Український національний міф значно меншою мірою пов'язаний з релігією, ніж національні конструкти багатьох інших центрально- та східноєвропейських народів; коли йдеться про українця, це зовсім не означає такої релігійноївизначеності, як тоді, коли ми говоримо про «сукупного» серба, поляка, грузина або хорвата. "Український проект", який великою мірою постав із наміру Галичини "не бути Польщею", ані австрійськими русинами, ані москвофілами, а стати частиною великої української нації, означав ще й свідоме абстрагування від релігійних відмінностей. Далі ми, поза сумнівом, маємо вказати на конфесійну конфігурацію країни. Присутність на ній відразу кількох центрів сили, які взаємодіють в режимі конкуренції, не дозволяє жодному з них домінувати в загальноукраїнському масштабі і дискримінувати релігійні меншини. Унітарність Української держави не убезпечує від особливого регіонального статусу однієї з "Церков більшості", але не спричинюється до специфічних "тернопільського" чи "херсонського" законодавств (як це є в Росії, де наприкінці 1990-х років законодавчі положення в сфері свободи совісті майже третини суб'єктів РФ суперечили федеральній Конституції). Однак принциповим лишається питання: наскільки незворотними є досягнення України в сфері релігійної свободи і релігійних прав людини? Професор Брігем-Янґського університету В. Коул Дерем, чию статтю вміщено в цьому томі, виокремлює чотири передумови, необхідні для існування й розвитку релігійної свободи. Це, зокрема, мінімальний плюралізм. Допоки в суспільстві відсутні принаймні елементи релігійного плюралізму, питання про релігійну свободу є практично безпідставним. Суспільство може сприймати носіїв "інших", не мажоритарних, релігійних поглядів як чужорідні елементи і лишатися однорідним - таким, що не розглядає проблему свободи для меншості як соціальну проблему. І лише тоді, коли різниця в світоглядах починає сприйматися серйозно, як неминуча данність, виникає проблема релігійної свободи. Список використаної літератури Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. — К., 1994. Закон Української РСР від 23 квітня 1991 р. № 987. XII. "Про свободу совісті та релігійні організації" // Відомості Верховної Ради України. — № 20. — Ст. 277. Закон України від 23 грудня 1992 р. "Про внесення доповнень і змін до Закону У РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" // Голос України. — 1994. — 12 січ. Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ: Юрінком, 2002. История атеизма й свободомыслия в Европе. — М., 1986. Клочков В. Б. Религия, государство, право. — М., 1988. Коник Б. П. Свобода совести й ее лжезащитники. — М., 1986. Конституція України. — К., 1996. Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998. Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2001. Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000. Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2003. – 416 с. Рене Д. Основнме правовне системи современности. — М., 1988. Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії сьогодення. — К., 1998. Религия й права человека. На пуги к свободе совести. — М., 1996. Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. — К., 1996. PAGE PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *