Поняття римського сімейного права (курсова робота)

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Поняття римського сімейного права”

ПЛАН

Вступ

1. Види сім’ї в Римі

2. Шлюб та його види

3. Умови вступу в шлюб, порядок його укладення та розривання

4. Особисті та майнові відносини між подружжям

5. Правові відносини між батьками і дітьми

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Історія давнього Риму є одним з найважливіших етапів всевітньої історії.
Вивчення римської історії важливе та цікаве тим, що на її прикладі
можливо прослідкувати за зародженням, розквітом та занепадом
рабовласницького суспільства та держави в їх найбільш розвинених
класичних формах.

Рим створив ту систему правовового урегулювання, яка була “приречена”
на існування у дуже великому проміжку часу. Ця система визначала на
кожному етапі розвитку держави шляхи розвитку суспільства та самого
державного ладу.

Римське право займає в історії людства виняткове місце: воно пережило
народ, що створив його і двічі підкорило собі світ.

Зародилося воно в далекій глибині часу тоді, коли Рим являв собою
маленьку общину серед багатьох інших подібних же общин середньої Італії.
Як і весь примітивний склад життя цієї общини, римське право являло
собою тоді нескладну, багато в чому архаїчну систему. І якби воно
залишилося на цій стадії, воно, звичайно, було б давним-давно загубилено
в архівах історії.

Але доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування,
маленька civitas Roma поступово росте, поглинаючи в себе інші сусідні
civitates, і міцніє в своїй внутрішній організації. Чим далі, тим все
більш і більш розширяється її територія, розповсюджується на всю Італію,
захоплює сусідні острови, перекидається на все побережжя Середземного
моря, і на сцені історії з’являється величезна держава, що об’єднує
під своєю владою майже весь тогочасний культурний світ; Рим став
синонімом світу.

Разом з тим Рим змінюється і внутрішньо: старий патріархальний лад
руйнується, примітивне натуральне господарство замінюється складними
економічними відносинами. Відносини військові і політичні приводять Рим
і до змін у економіці. Тим часом, ще задовго до появи Рима на сцені
всесвітньої історії на побережжі Середземного моря йшов пожвавлений
міжнародний торговий обмін: Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген давно вже
знаходилися один з одним в постійних торгових відносинах. Рим неминуче
втягувався в цей міжнародний обіг, і по мірі того, як він робився
центром політичного життя світу, він ставав також центром світового
торгового обігу. На його території безперервно зав’язувалися нескінченні
ділові відносини, в яких брали участь торговці різних національностей;
римські магістрати повинні були розбирати суперечки, які виникали з цих
відносин, повинні були виробляти норми для вирішення цих суперечок.
Старе римське національне право для цієї мети не підходило; необхідно
було нове право, яке було б вільне від всяких місцевих і національних
особливостей, яке могло б однаково задовольнити римлянина і грека,
єгиптянина і галла. Треба було не яке-небудь національне право, а право
всесвітнє, універсальне. І римське право проникається цим початком
універсальності; воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обігу, які до
нього віками вироблялися в міжнародних стосунках; воно додає їм юридичну
ясність і міцність. Так виникало те римське право, яке стало потім
загальним правом усього античного світу. По суті творцем цього права
був, таким чином, весь світ; Рим же був лише тим лаборантом, який
переробив найважливіші звичаї міжнародного обігу і злив їх в єдине,
разюче по своїй стрункості, ціле. Універсалізм і індивідуальність —
основні початки цього цілого.

1. Види сім’ї в Римі

Пам’ять римського народу не зберегла жодних слідів періоду, який би
передував встановленню сім’ї. У відомостях про римлян, що дійшли до
наших часів, йдеться вже про патріархальний лад, який міцно склався і в
основі якого була моногамна сім’я. Вона являла собою тип проміжної
патріархальної сім’ї, що об’єднувала під владою глави сім’ї —
paterfamilias — жінку, дітей, інших родичів, кабальних осіб, а також
рабів. Така сім’я нагадувала окремий автономний світ, який повністю
підпорядковувався главі сім’ї. В одній своїй особі він представляв усю
сім’ю назовні, а його влада була безмежною щодо всіх домочадців.
Домовладика міг піддавати їх будь-якому покаранню, продати в рабство і
навіть позбавити життя. Це торкалося й дружини, становище якої
прирівнювалося до становища дітей.

Така структура римської сім’ї зумовила поділ громадян за їх сімейним
станом на самостійних і підвладних, або, як про це зазначалось у
римських джерелах, на осіб власного права — persona sui juris і на осіб
чужого права -persona alieni juris. Самостійним був лише домовладика,
який володів власними правами. Усі інші члени сім’ї були особами чужих
прав.

Як особи чужих прав діти домовладики, незалежно від віку, сімейного чи
суспільного становища, за життя батька або діда завжди були підвладними
-вони не могли бути самостійними власниками майна. Набуте нцми майно
автоматично ставало власністю домовладики. Підвладні могли укладати
цивільно-правові угоди тільки від імені й на користь домовладики. Навіть
тоді, коли сам домовладика наділяв своїх підданих певним майном, то за
його правовим становищем таке майно прирівнювалося до пекулія і
залишалося власністю домовладики.

Однак розвиток товарного виробництва потребував певного обмеження
абсолютної влади домовладики. Водночас й особа підвладних починає
набувати визнання в цивільному праві. Усе привело до того, що
єдиновладдя глави сім’ї над усіма підвладним членами поступається місцем
її диференціації. Отож уже розрізняється влада чоловіка над жінкою —
manus, над дітьми — patria potestas, над рабами — dominica potestas.
Наведена термінологія заслуговує на увагу тому, що вона відображає
соціальні процеси, які відбувалися в римській сім’ї в міру розвитку
товарного виробництва. Ці зміни зумовили певні зміни у правовому
становищі окремих членів сім’ї. Влада домовладики втрачає свій
деспотичний характер, хоч різниця між ним і окремими членами сім’ї не
зникала ніколи.

Як уже зазначалося домовладика мав однакову владу над усіма членами
сім’ї, і всі його підвладні вважалися членами сім’ї та родичами. Римське
право розрізняло два види сім’ї: агнатичну і когнатичну.

Первісно існувала агнатична сім’я. Агнатами називалися особи, які були
підвладними одному домовладиці, а саме: дружина, і діти (законні,
узаконені, усиновлені), онуки, онучки і правнуки домовладики, але тільки
по чоловічій лінії. Такі ж особи по жіночій лінії не вважалися агнатами
і перебували лише в кровному споріднені. Агнатами були взяті в кабалу
вільні люди (неоплатні боржники), куплені у бідняків діти, а також раби.
Агнати могли бути пов’язані між собою і кровними зв’язками, але юридичне
значення мало лише підпорядкування владі домовладики.

Отже, єдність давньої сім’ї в Римі визначалася не спорідненістю по
крові, а єдністю влади домовладики — хто підпадав під цю владу, той був
членом сім’ї. Разом з тим з числа агнатів вилучалися навіть власні діти,
які одружувались і підпадали під владу іншого домовладики.

Розвиток товарно-грошових відносин, який визначав соціальні процеси в
римському суспільстві, поступово розхитував патріархальні основи
римської агнатичної сім’ї. Виробництво надлишку матеріальних благ
породжувало прагнення батьків закріпити нагромаджене протягом усього
життя майно за кровними потомками, найперше за дітьми, які стали
агнатами іншого домовладики. Поступово римляни віддають перевагу
кровному спорідненню, яке стало основою когнатичної сім’ї. Деякий час ці
два види сім’ї існували паралельно, але когнатична сім’я, заснована на
природному, кровному спорідненні (cognatio), витісняє агнатичну.

Якщо агнатичне споріднення могло змінюватися, то когнатичне — це
споріднення природне і тому не може зазнавати змін. Очевидно, саме тому
споріднення по крові перемогло агнатичне споріднення.

У сімейних відносинах важливе значення мають лінії і ступені
споріднення. Стосовно когнатичного споріднення слід розрізняти такі
лінії і ступені споріднення: а) пряма лінія, що пов’язує осіб, які
походять одна від одної, наприклад, батько, син, онук і правнук; б)
побічна лінія, що поєднує осіб,-які мають спільного предка, наприклад,
брат — сестра, дядько — племінник. Пряма лінія називається ще висхідною
і низхідною залежно від того, чи ведеться вона від потомка до предка, чи
від предка до потомка.

Для визначення родинної близькості недостатньо було встановити лише
лінію, яка пов’язує цих осіб. Необхідно ще вказати ступінь родинності,
яка визначається кількістю народжень між тими особами, між якими бажано
з’ясувати ступінь споріднення. Наприклад, батько і син перебувають у
першому ступені споріднення, брати і сестри — в другому. У той же час
серед братів і сестер розрізняють повнорідні (які походять від спільних
батьків) і непов-норідні (тобто такі, які мають лише спільну матір
(єдиноутробні) або тільки спільного батька (єдинокровні).

Від родинної спорідненості слід відрізняти свояцтво. Свояцтво — це
відносини між чоловіком і родичами жінки, і, навпаки, між жінкою та
родичами чоловіка, а також між родинами і жінки, і чоловіка. Ступені
родинності й свояцтва мали значення у випадках спадкування і вступу в
шлюб. Римське право не допускало шлюбу між близькими родичами. Така
заборона поширювалася і на близькі ступені свояцтва.

2. Шлюб та його види

Сім’я у Римі утворювалася за допомогою шлюбу. Питанням правового
регулювання шлюбних відносин римські юристи приділяли значну увагу.
Разом з тим вони надто ідеалізували сім’ю. Зокрема, римський юрист
Модестін дає таке визначення шлюбу: «Шлюб — це союз чоловіка і жінки,
поєднання всього життя, спільність божого і людського права». Це явно
ідеалістичне формулювання шлюбу маскувало цілковите підкорення жінки
владі чоловіка. І як би не змінювався її правовий статус протягом усієї
історії Риму, вона завжди залежала від батька, чоловіка, брата, опікуна.
Причому мова йде не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а
про правову нерівність, і римляни ніколи цього не приховували.

Римське право розрізняло (аж до часів Юстиніана): 1) законний римський
шлюб, тобто шлюб між особами, які володіли правом jus connubii — між
громадянами; 2) шлюб між особами, які цим правом не володіли — між
перегринами. Своєю чергою римський законний шлюб історично поділявся на
два види: cum manu — з повною владою чоловіка над жінкою і sine manu —
без такої влади. Відомий ще один різновид римського шлюбу, але вже
незаконного — це так званий конкубінат.

Законний римський шлюб укладався у невідворотній відповідності з нормами
jus civile. Він допускався лише між римськими громадянами, які володіли
juTconnubii. Шлюб між римським громадянином, з одного боку, а з іншого
-негромадянином (перегрином, вільновідпущеником, деякими латинами)
категорично заборонявся. Деякі обмеження у вступі в шлюб збереглися
навіть після того, як усі піддані Римської імперії були оголошені
громадянами. Зокрема, особи сенаторського звання не могли одружуватися з
вільновідпущеницями.

Перегрини вступали в шлюб між собою відповідно до норм jus gentium
-права народів. Латини, вільновідпущеники, колони вступали в шлюб між
собою згідно зі своїм правовим статусом. Діти від таких шлюбів не
ставали римськими громадянами.

Шлюб cum manu. Як уже відомо, жінка в римській сім’ї тривалий час була
позбавлена всяких прав і цілком підпадала під владу чоловіка. Влада
чоловіка над жінкою називалася m a n u s; такий шлюб, коли жінка
підкорялася владі чоловіка, відомий під назвою cum manu. Перебуваючи у
цьому шлюбі, жінка підпадала в повну особисту і майнову залежність від
чоловіка, а якщо він сам був під владою свого батька, то й від
домовладики. Жінка була на становищі дочки у батьків свого чоловіка.
Вона втрачала агна-тичні родинні зв’язки зі своїми батьками, братами і
сестрами й іншими родичами та близькими їй людьми. Отож влада чоловіка в
цьому шлюбі була безмежна. Проте шлюб cum manu характерний лише для
раннього періоду римської історії, і з часом влада чоловіка поступово
слабшає. Це зумовлюється розвитком соціально-економічних відносин,
зокрема індивідуалізацією приватної власності. Жінка набуває певних
майнових прав на сімейне майно, а разом з тим і деяку особисту
незалежність від чоловіка. Так поступово на зміну шлюбу cum manu
приходить новий шлюб без влади чоловіка — sine manu, і вже в період
класичного римського права він витісняє повністю шлюб cum manu.

Шлюб sine manu. За своїми принципами цей шлюб був повною протилежністю
шлюбу cum manu. Вступ у такий шлюб не тягнув за собою зміни
правоздатності жінки. Вона або зберігала за собою статус р є r s ona sui
juris (якщо мала його), або продовжувала підпадати під владу батька.
Отже, кровні зв’язки з попередньою сім’єю не переривалися, не виникало й
агнатське споріднення між жінкою та сім’єю чоловіка. Чоловік за умов
шлюбу si ne manu не мав жодної влади над жінкою. Подружжя в особистому
відношенні вважалися рівноправними суб’єктами і хоч здебільшого питання
сімейного життя остаточно вирішував чоловік, його влада зовсім не була
подібною до manus.

Із запровадженням шлюбу sine manu стався великий переворот в історії
римського сімейного права. Жінка виходить з-під влади чоловіка і
формально стає незалежною особою. Разом з тим важливо зазначити, що
запровадження цього шлюбу призвело й до негативних наслідків.
Незалежність жінки, свобода розлучень негативно вплинули на
сімейно-моральні устої римського суспільства. Римським імператорам
довелося вжити рішучих заходів, скерованих на зміцнення шлюбних відносин
.

Конкубінат. Для того, щоб створити римську сім’ю, громадяни повинні були
володіти jus connubii. Відсутність -у однієї із сторін j use о n n u b і
і не давала права на укладення шлюбу. Проте, якщо сторони все ж таки
вступали у фактичні відносини з наміром створити сім’ю, то виникає так
званий конкубінат — проміжне становище між шлюбом і позашлюбним станом.
Конкубіна — це не дружина, вона не могла поділяти становище свого
чоловіка. Діти, народжені в конкубінаті, набували статусу матері, а не
батька, хоч не були для нього юридично сторонніми як позашлюбні діти. За
певних умов вони мали право на утримання батька і могли успадковувати
частину його майна. Отже, діти, які народилися в конкубінаті, хоч і не
набували статусу батька, не вважалися законними; проте відрізнялися від
незаконних і називалися liberi naturales- природні діти.

3. Умови вступу в шлюб, порядок його укладення та розривання

Римській правосвідомості було зовсім чуже уявлення про шлюб, яке прийшло
з християнством, як про таїнство, що відбувається на небесах, хоч
Модестін, як уже було зазначено вище, говорив про шлюб, як про союз
чоловіка і жінки, союз на все життя, оснований на праві божому і
людському. Оскільки шлюб — це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей
союз передбачається виконання таких умов:

— згода на шлюбнареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою
домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав
такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат;

— важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступагав шлюб jus
connubii. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і
деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом
імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське
громадянство;

— додержання шлюбного віку для жінок 12, а для чоловіків 14 років.
Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим
пов’язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того,
що шлюб є постійним спільним союзом і пожружня вірність жінки — це
сувора умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних
дітей батька;

— не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у
повторний шлюб після розірвання першого упродовж усього
республіканського і класичного періоду не натрапляв на перешкоди з боку
закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких
обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких
було забезпечити інтереси дітей від першого шлюбу;

— недопущення близького споріднення між нареченими. Споріднення по
прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії в
стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в
період пізньої республіки і на початку імперії — до другого — третього
коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво.
Зокрема, молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата, і
навпаки;

— дотримання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, повинна була
дотриматися так званого жалобного року, який визначався десятьма
місяцями з часу припинення першого шлюбу. Вважалося, що це є проявом
поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви
у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова
порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався
дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі і n f a m і а, і
деяким обмеженням у сфері спадкування.

Тут перелічені лише деякі основні умови, додержуючись яких можна було
перешкодити сторанам вступати у шлюб.

У римській історії відомі декілька форм шлюбних церемоній, які, однак,
залежали від того, який саме шлюб укладався. Шлюб cum maou міг бути
укладений одним з описаних нижче способів.

1. Особливою формальністю відзначався складний ритуал, який мав яскраво
виражене релігійне забарвлення. Він здійснювався у присутності десяти
свідків, які були представниками десяти курій, за участю жерців,
виконувалися різні сакральні обряди, які супроводжувалися проголошенням
різних формул і жертвопринесенням. Серед цих обрядів основне місце
займає посвячення і вкушаняя молодими особливого хліба, завчасно для
того приготовленого. У період імперії ця церемонія як найстародавніша і
по-своєму релігійна здійснювалась головним чином у жрецьких родинах з
тим, щоб народжений від такого шлюбу син міг успадкувати сан свого
батька. Подібна процедура укладення такого шлюбу між плебеями не
допускалася.

2. Плебейська церемонія укладення шлюбу здійснювалася за допомогою «міді
і ваги», як це звичайно робили, якщо справа торкалася купівлі певних
речей. Очевидно, це була вдавана купівля жінки в їїдомовладики або
опікуна, яка подібно до інших покупок у той час здійснювалася за
правилами манципації. У присутності п’яти свідків, вагаря з вагою
наречений проголошував певну формулу, а потім передавав батькові
нареченої злиток міді, який служив символічною купівельною платою. Цьому
актові передував обмін питаннями про згоду молодих вступити в шлюб.
Наприклад: «Чи будеш ти для мене гідною домовладичицею?» — запитував
наречений. «Ти мене знайдеш там, де будеш ти», — відповідала наречена.
Ці запитання і відповіді супроводжувалися також виконанням певних
обрядів. Проте юридична суть акту полягала не в цих шлюбних обрядах, а в
акті манципації, оскільки вважали, що на більш ранньому етапі Римської
держави купівля жінки була реальною, а не вдаваною.

Крім цих»двох форм, шлюб міг бути укладений також шляхом так званого
usus, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року. У цьому випадку
маємо застосування до сімейних відносин речево-правового інституту
давності. Подібно до того як володіння річчю протягом двох років для
нерухомих і одного року для рухомих речей перетворювалися у власність,
так і співжиття протягом року давало чоловікові владу (manus) над
жінкою.

Але і цей звичай не вирішив проблеми підкорення жінки чоловікові.
Склалася така ситуація, коли жінка особливо аристократичного роду,
почала відмовлятися вступати в шлюб. Тому вже Закони XII таблиць,
санкціонуючи встановлення m a n u s за допомогою usus, зазначають у той
же час, що жінка може перешкодити встановленню manus, перервати сплив
давності, не ночуючи в домі чоловіка три ночі підряд, повторючи це
щорічно жінка тим самим відвертала виникнення над нею влади чоловіка,
хоч шлюбні відносини між ними вважалися юридично встановленими.
Звичайно, з юридичного погляду таке Співжиття не повинно було б
вважатися шлюбом. Однак римське право вже ранньої епохи визнавало його
законним шлюбом. Діти від такого співжиття вважалися законними, а не
позашлюбними. Вони підлягали владі батька, входили як агнати в його
сім’ю. Жінка ставала законною дружиною свого чоловіка, а не була
наложницею, однак вона не підлягала manus, була вільною і самостійною.

Деякі дослідники римського права вважають, що usus був історично першим
способом укладення шлюбу sine m a n u , який вже в епоху класичної
юриспруденції став єдиним видом шлюбу в Римі. Виникнувши з простого
шлюбного співжиття для відвернення manus, новий шлюб став укладатися
шляхом простої згоди сторін, за якою чоловік приводив жінку до свого
дому. Це, звичайно, супроводжувалося різними обрядами, які, однак,
ніякого юридичного значення не мали. Повна безформальність шлюбу sine
manu при формальності інших менш важливих юридичних актів викликає
подив. Проте це можна пояснити саме історичним походженням шлюбу sine
manu. Недодержання будь-яких формальностей у шлюбі sine manu. збереглися
в римському праві до самого кінця Римської держави. Лише у Візантії була
встановлена необхідність церковного вінчання.

Від порядку укладення шлюбу залежав і порядок його розірвання. У шлюбі
cum manu розлучення потребувало виконання формальностей, подібно до тих,
які здійснювалися під час укладення шлюбу. Якщо шлюб укладався за
допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутніми
десять свідків, жерці і здійснені відповідні сакральні обряди. Якщо шлюб
укладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність
п’яти свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал
та ін.

Шлюб sine manu, навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною
згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так
і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.

Усе це свідчить про те, що однією з головних засад римського сімейного
права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі
часи. У.стародавні часи, перебуваючи в шлюбі cum manu, розлучення мав
право вимагати тільки чоловік, а жінка як підвладна особа ніякої
ініціативи в цьому не могла виявляти. Така свобода розлучення мала певні
негативні наслідки. У кінці республіканського періоду під впливом
морального розкладу родинні відносини зазнають гострої кризи. Тому в
імператорський період, особливо з утвердженням християнства, були
вироблені звичаї, згодом закріплені законом, які суттєво обмежували
право чоловіка на розлучення. Чоловік мав право на розлучення лише за
таких обставин: подружньої зради; постригу в монахині; чаклунства щодо
дітей; вчинення перешкод чоловікові до вживання алкоголю.

Шлюб cum manu жінок відлякував, тому вони вступали у співжиття, яке мало
позашлюбний характер. Борючись з нахилами до позашлюбних відносин і
бездітності, імператор Август вдався до надзвичайних заходів, які
передбачали покарання за подружню невірність і співжиття, що мало
позашлюбний характер. Так у 18 р. до н.е. був прийнятий закон Юлія, який
встановлював покарання за перелюбство. Характерно, що покаранню
піддавалися не тільки безпосередні винуватці, але й ті, хто потурав
цьому. Зокрема, підлягали покаранню чоловік та батько винної жінки, якщо
вони самі не порушували питання про її переслідування.

У цей же час були прийняті й інші закони (наприклад, закон Папія і
Поп-пея у 9 р. до н.е.), які скеровані на подолання нахилів до
позашлюбних відносин та бездітності. Звільнялося від покарання лише таке
співжиття, яке здійснювалось з наміром утворити сім’ю, і мало назву
конкубінат. Згідно з цими законами, усі чоловіки у віці від 25 до 60 і
жінки віком від 20 до 50 років повинні обов’язково перебувати у шлюбі і
мати не менше трьох дітей. Бездітні особи позбавлялися права на
спадщину. Проте ці досить суворі закони не до-сягли своєї мети і не
змінили становища. Однак ці закони існували протягом усього класичного
періоду і були анульовані тільки імператором Костянтином.

Важливо зазначити, що законодавство Августа не змінило принципу свободи
розлучення, хоч і були встановлені деякі формальні обмеження. Разом з
тим законодавство Августа не залишило поза увагою питання про причини
розлучення і за безпідставне розлучення були введені певні матеріальні
штрафи. Від негативних наслідків звільняли переважно законні причини
розлучення, зокрема: а) імпотенція чоловіка протягом трьох років з часу
одруження; б) полон або інші причини відсутності чоловіка протягом п’яти
років без будь-яких відомостей про нього; в) постриг у ченці одного з
подружжя. Розриваючи шлюб s і ne manu сторони звільнялися від сплати
штрафу, якщо розлучення відбувалося за їх взаємною згодою.

Такі головні риси виділяються у загальній теорії римського шлюбу.
Римське право, яке знало спочатку тільки патріархальний шлюб manus,
створенням шлюбу без manus здійснило відразу історичний стрибок і
набагато випередило інші народи в розвитку шлюбних відносин. Відразу
було створено шлюб, в якому жодних прав чоловіка над жінкою не
визнавалось. У шлюбі sine manu подружжя рівні і незалежні одне від
одного. Римське право трактує цей шлюб як цілком вільний союз, який
ґрунтується тільки на згоді подружжя. За такою ж вільною взаємною згодою
він може бути розірваний.

Практика шлюбних відносин в Римі свідчить, що визнання свободи розлучень
зовсім не веде ні до руйнуванн і сім’ї, ні до загибелі суспільства.

4. Особисті та майнові відносини між подружжям

Загальна різниця в юридичній природі шлюбів cum manu і sine ma n u
природно позначається на різному обсязі як особистих, так і майнових
відносин між подружжям.

При шлюбі cum manu, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядковувалась
владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Отже, в
особистому відношенні вона підлягала юридично необмеженому праву
чоловіка, який міг домагатись її від кожної третьої особи, навіть від
родичів і проти її волі, за допомогою віндикації. Він мав право
піддавати жінку будь-якому покаранню. У своїх вчинках чоловік був
обмежений лише громадською думкою.

Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям.
Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало
чоловікові, повному і безконтрольному власнику. У випадку неспроможності
чоловіка майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така
майнова несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі
своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних
родичів.

Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі sine
raanu. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається
перед місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати
повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі.
Перебуваючи у шлюбі sine manu, дружина набувала ім’я чоловіка, поділяла
його громадянське становище, мала одне .місце проживання з чоловіком,
який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в
разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові
відносини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно
жінки і чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що
жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її
власністю, якою вона«>могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи
на то згоди чоловіка. Чоловік та жінка могли вступати в
найрізноманітніші майнові відносини. Жінка могла доручити чоловікові
управління всім своїм майном. З цією метою між ними укладався договір
доручення. Однак, якщо стосовно якоїсь речі між подружжям виникав спір з
питання власності, то допускалася презумпція, що річ належить
чоловікові, аж поки жінка не доведе, що право власності на дану річ
належить їй. І нарешті, пожружжя не могло пред’являти одне до одного
інфамних позовів (принижуючих честь). У разі необхідності подружжю
надавалися аналогічні позови, які не тягнули за собою і n f a m і а. До
майнових відносин подружжя відносять придане і подарунок. Придане. Уже в
стародавні часи склався звичай під час укладення шлюбу давати чоловіку
придане, яке має назву d o s. Під приданим розуміли те майно, яке
передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою особою
(опікуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощі
молодої сім’ї. Отже, початкове призначення приданого було допомогти
чоловікові нести загальносімейні витрати. Проте згодом’, крім цього
призначення, придане певною мірою гарантувало від необгрунтованих
розлучень з боку жінки.

У римському праві придане має свою довгу історію. З самого початку воно
переходило назавжди у повну власність чоловіка. Придане не підлягало
поверненню родині жінки ні у випадку її смерті, ні навіть у випадку
безпідставного розлучення з боку чоловіка. Але оскільки розлучення
траплялися зрідка, то питання про, долю приданого ані в житті, ані в
законодавстві не ставилося. Однак в період пізньої республіки, коли
панувала аморальність і, як наслідок, посилилися розлучення, брак
правового регламентування приданого створював неабиякі труднощі. Постала
потреба у будь-якому разі юридично забезпечити інтереси подружжя.
Найперше про це стали турбуватися самі зацікавлені особи. Жінка або її
родичі, укладаючи шлюб і встановлюючи придане, вимагали від чоловіка у
формі стипуляції гарантування того, що на випадок розлучення або смерті
чоловіка придане має повертатися дружині або її батькові. За
передбачених у застереженні умов жінка або батько одержували проти
чоловіка або його спадкоємців суворий позов.

Звичай подібних застережень закріпився настільки, що навіть тоді, коли
воно було випущено, вважалося несправедливим, коли чоловік, даючи жінці
розлучення без всякої на те причини, утримував придана. Виразником цієї
несправедливості і тут став претор, який почав давати жінці позов bone
fidei. На підставі цього позову були вироблені юриспруденцією найближчі
норми класичного права про придане. Головні положення цього права
зводилися ось до чого. За загальним правилом придане залишалося
чоловікові, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті дружини, а в разі
смерті чоловіка придане завжди поверталося дружині або їй разом з
батьком. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся
розлученням за ініціативою чоловіка або з його вини. Проте, якщо жінка
вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо
розлучення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося
чоловікові. Однак у всіх випадках, коли чоловік мав повернути придане
дружині, за певних умов він мав право на деякі відрахування з нього для
утримання дітей, які залишалися за ним.

Отже, обов’язок чоловіка повернути придане у випадку припинення шлюбу
був визнаний в законі. Однак, перебуваючи в шлюбі, чоловік вважався
власником приданого і міг його якимось чином відчужувати, витратити,
тому вимога дружини про повернення приданого могла не задовольнятися.
Щоб захистити жінку від таких випадків, закон Юлія забороняв чоловікові
відчужувати дотальні нерухомості без її згоди. Під заборону почали
підпадати не тільки акти прямого відчуження, але й всі ті, які могли
згодом привести до відчуження, зокрема застава.

Імператор Юстиніан пішов далі у цьому напрямі. Якщо в класичному праві
чоловік утримував придане у випадку смерті дружини, то Юстиніан приписав
повернення приданого її спадкоємцям. Крім того, він заборонив відчуження
дотальних нерухомостей навіть за згодою жінки.

Отже, за пізнішим римським законодавством придане залишалося чоловікові
лише в разі розлучення з вини жінки як штраф за провину.

Завдяки обов’язку повертати придане і забороні відчужувати нерухомості
вже в класичну епоху чоловік, хоч юридично залишався власником
приданого, але фактично був не чим іншим, як простим користувачем
приданого на час шлюбу. Це свідчить про те, що права жінки на придане
безперервно зростали.

Подарунок (donatio). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлюбом
робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи
сім’ї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша —
штрафна — функція приданого (d o s). Якщо жінка у випадку безпідставного
розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у
разі розлучення з його вини був зобов’язаний повернути жінці придане (d
o s) і віддати їй подарунок (donatio).

За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлюбу.
Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку,
в’цей час не було. Навіть в епоху класичного права норми щодо подарунку
не набули повного розвитку. Лише законодавство останніх імператорів
(Юсти-на, Юстиніана) надало цьому інституту більш закінченого вигляду.
Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових
відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге,
батько чоловіка був зобов’язаний піднести подарунок так само, як батько
жінки давати придане. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості
приданого. Крім того, з метою найкращого захисту жінки стосовно
одержання подарунку на випадок розлучення з вини чоловіка була
встановлена заборона відчуження подарунку.

Так поступово складається римська система майнових відносин між
подружжям. Принцип юридичної роздільності майна аж ніяк не був
перешкодою у міцних шлюбах, проте гарантовано захищав і чоловіка, і
жінку у шлюбах нетривких. Цей принцип, який тепер визнаний небагатьма
законодавствами, бтановив основу римської системи майнових відносин між
подружжям.

5. Правові відносини між батьками і дітьми

За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у
римлян, не знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже
зазначалось, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця
всієї сім’ї. Вона охоплювала як саму особу дітей, так і всі їхні майнові
набуття. Від волі домоладики повністю залежало життя новонародженого,
якого він міг навіть викинути. Батько мав право продати своїх дітей у
рабство.

У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав.
Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе,
що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько
за зобов’язання дітей не відповідав. Тільки за делікт (правопорушення)
він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні
втрати, або видати винного потерпілому. З часом відбувається поступове
послаблення абсолютної влади домовладики як в особистому, так і
майновому напрямах.

В особистому відношенні викидати новонароджених дітей було заборонено
вже імператором Ромулом, хоч продаж дітей допускалася. Вбивство сина
прирівнювалося до звичайного вбивства і наставала певна
відповідальність. Зловживання своїм правом над сином могло позбавити
батька цієї влади. Разом з тим піддається контролю навіть дисциплінарна
влада батька. В імператорський період стали можливі скарги дітей
магістратам на дії батька._ Завдяки всім цим обмеженням влада батька над
особою дітей в період пізньої Римської держави втратила майже всю свою
патріархальну гостроту.

Щодо майнової самостійності, то на перших порах вона йде тими ж шляхами,
які були визначені стосовно рабів. Як рабам, батьки часто виділяли своїм
повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання — пекулій.
Оскільки майно залишалося власністю батька, то він відповідав за дії
сина в межах пекулія — тут можна повторити все те, що було сказано
раніше стосовно рабів.

Проте згодом становище дітей домовладики чимраз більше віддаляється від
становища рабів. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів
Цезаря або Августа, за якою все те майно, здобуте сином на війні або
військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно
ним розпоряджатись. Це було першим визнанням майнової самостійності
дітей, хоч і у вузькому колі спеціальних відносин. Син міг це майно
навіть заповідати, і лише у випадку його смерті без заповіту воно
переходило до батька.

З переходом до абсолютної монархії правила про військовий пекулій були
перенесені на майно, набуте сином на цивільній службі — так званий
службовий пекулій. І військовий і цивільний пекулії були вільним майном
сина і батько ніяких прав на нього не мав.

Нові обмеження майнової сторони влади батька встановив наказ імператора
Костянтина, за яким все те, що одержано дітьми (не тільки сином) у
спадщину від матері, вважалося їхньою власністю. Згодом це положення
було поширено й на майно, одержане від родичів з материнського боку.
Юстиніан усі ці численні обмеження узагальнив і постановив: батькові
належить тільки те, що син набуває, оперуючи майном батька.

Як видно, в кінці Римської імперії у майновому відношенні від старої
беззастережної влади батька залишалася тільки її тінь у вигляді права
пожиттєвого користування батька деякими видами майна.

Врешті-решт була визнана майже повна майнова самостійність дітей, а
разом з тим зруйнована початкова юридична єдність сім’ї: тепер сім’я з
юридичного боку не була єдністю, а союзом осіб, кожна з яких була
самостійним суб’єктом прав, котрий може мати майно, виступати стороною в
судовому процесі і укладати юридичні угоди.

Встановлення та припинення батьківської влади. Батьківська влада виникає
насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному
шлюбі. Закононародженими вважалися діти, які народилися під час шлюбу, а
також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не
пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена
заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде
доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт
шлюбу.

Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська
влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на
узаконення з’являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для
1 і b є г і n a t u rales- так званих природних дітей. Поступово виникли
три способи такого узаконення:

1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим
шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши
його майном (декуріон — особа, яка відала місцевими справами, іноді
погашала податки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);

2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом
родичів у законний шлюб (Після того як були усунуті перешкоди, які не
давали змоги це зробити раніше;

3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального
рескрипту імператора.

Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом
усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто
усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а
усиновлення особи чужих прав (підвладної) — adорtіо.

Arrogatio. В стародавні часи здійснювалося в народних зборах по куріях
за участю жерців у присутності як усиновителя, так і усиновлюваного.
Після встановлення обставин усиновлення, засвідчення згоди обох
зацікавлених сторін, з’ясування різниці у віці між усиновителем і
усиновлюваним (щоб усиновлення відповідало природі, різниця у віці мала
бути не менш ніж 18 років) жрець зачитував народним зборам заяву про
усиновлення.

Отже, усиновляти і бути усиновленим в такій формі могли лише ті особи,
які мали право брати участь у народних зборах. А тому жінка не могла
усиновляти і бути удочереною. Не можна було усиновляти і неповнолітніх.

Але з бігом часу і падінням ролі куріатних зборів відпала потреба в
санкціонуванні усиновлення народними зборами. Разом з тим в
імператорський період була скасована заборона усиновлення неповнолітніх,
а саме усиновлення офорлялось імператорським рескриптом.

Adорtіо. За цією формою усиновлення батько усиновленого ніби продавав
його за допомогою m a n с і р a t і о якій-небудь посторонній довіреній
особі. Якщо такий продаж відбувався, вдруге і втретє, то в процес
вступає усиновитель, який для форми пред’являє віндикаційний позов проти
довіреної особи, котра не заперечує проти позову, внаслідок чого претор
передавав усиновлюваного усиновителю. A d о р t і о , на відміну від
arrogatio — це приватно-правовий акт, а тому для цієї форми не було
обмежень для усиновлення неповнолітніх і жінок. Навпаки, для дочок і
внуків достатньо було одноразової mancipatio.

Залишком старого патріархального характеру влади батька навіть у
найпізнішому римському праві є її пожиттєвість. Ні досягнення сином
повноліття, ні заснування своєї сім’ї, дому, господарства не припиняло
батьківської влади. Лише з набуттям певного звання, наприклад, консула,
єпископа, син її позбавляється.

Проте влада батька як право одностороннє може бути припинена штучним
шляхом — звільнення сина самим батьком, що має назву emancipatio. Форма
emancipatio теж здійснювалася за допомогою триразового продажу сина, в
результаті чого він здобував волю і ставав persona sui juris, набував
господарської самостійності, однак втрачав усі спадкові права стосовно
своєї сім’ї. Це обмеження мало місце в часи існування агнатичної сім’ї і
було анульовано в імператорський період.

Імператор Анастасій встановив можливість emancipatio за допомогою
імператорського рескрипту, а Юстиніан приписав взагалі, що для етап
сірatіо досить заяви, зробленої перед судом.

Висновок

Таким чином, єдність давньої сім’ї в Римі визначалася не спорідненістю
по крові, а єдністю влади домовладики — хто підпадав під цю владу, той
був членом сім’ї. Разом з тим з числа агнатів вилучалися навіть власні
діти, які одружувались і підпадали під владу іншого домовладики.

Для визначення родинної близькості недостатньо було встановити лише
лінію, яка пов’язує цих осіб. Необхідно ще вказати ступінь родинності,
яка визначається кількістю народжень між тими особами, між якими бажано
з’ясувати ступінь споріднення. Сім’я у Римі утворювалася за допомогою
шлюбу. Питанням правового регулювання шлюбних відносин римські юристи
приділяли значну увагу. Разом з тим вони надто ідеалізували сім’ю.
Законний римський шлюб укладався у невідворотній відповідності з нормами
jus civile. Він допускався лише між римськими громадянами, які володіли
juTconnubii. Шлюб між римським громадянином, з одного боку, а з іншого
-негромадянином (перегрином, вільновідпущеником, деякими латинами)
категорично заборонявся. Деякі обмеження у вступі в шлюб збереглися
навіть після того, як усі піддані Римської імперії були оголошені
громадянами. Римське право, яке знало спочатку тільки патріархальний
шлюб manus, створенням шлюбу без manus здійснило відразу історичний
стрибок і набагато випередило інші народи в розвитку шлюбних відносин.
Відразу було створено шлюб, в якому жодних прав чоловіка над жінкою не
визнавалось. У шлюбі sine ma n u подружжя рівні і незалежні одне від
одного. Римське право трактує цей шлюб як цілком вільний союз, який
ґрунтується тільки на згоді подружжя. За такою ж вільною взаємною згодою
він може бути розірваний.

За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у
римлян, не знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже
зазначалось, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця
всієї сім’ї. Вона охоплювала як саму особу дітей, так і всі їхні майнові
набуття. Від волі домоладики повністю залежало життя новонародженого,
якого він міг навіть викинути. Батько мав право продати своїх дітей у
рабство.

У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав.
Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе,
що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько
за зобов’язання дітей не відповідав.

Список використаної літератури

Бартошек М. Римское право (понятия, термины, определения). – М.: Юрид.
лит., 1989.

Косарев А.И. Римское право – М.: Юрид. лит., 1986.

Підопригора О.А. Основи римського приватного права. – К.: Вища шк. 1995.

Хвостов В.М. Система римского права:Учебник. – М.: Спартак, 1996.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *