Письменник Івано-Франківщини — Юрій Андрухович (реферат)

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Письменник Івано-Франківщини —

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

План

Вступ

1. Становлення Ю.Андруховича

в житті та на літературній ниві

2. Загальний аналіз творчості Ю.Андруховича

3. Феномен творчості Ю.Андруховича в романі «Рекреації»

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Юрій Андрухович один з найчитаніших сучасних україномовних письменників.
Крім України, його твори друкувалися в більшості країн Європи. Вихід у
світ останнього твору Андруховича «Дванадцять обручів» став однією з
небагатьох літературних подій минулого року. Романом зацікавилося одне з
найбільших європейських видавництв Suhrkamp Verlag, наразі переговори з
письменником про видання роману німецькою мовою підходять до завершення.

Дослідження його творчості є вкрай цікавим і повчальним. По-перше,
цікавим тим, що Андрухович є нашим сучасником, по-друге, досить
популярним і оригінальним автором.

В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити такі питання:

становлення Ю.Андруховича в житті та на літературній ниві

загальний аналіз творчості Ю.Андруховича

феномен творчості Ю.Андруховича в романі «Рекреації»

Гадаю, що вивчення творчості Ю.Андруховича дасть змогу якнайкраще
розрити багатство нашого краю — Івано-Франківщини – на літературні
таланти.

1. Становлення Ю.Андруховича

в житті та на літературній ниві

Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське
відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі
літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював
газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії
івано-франківського часопису «Перевал» (1991 – 1995). Співредактор
часопису тексту і візії «Четвер» (1991 – 1996).

Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні
річища: поетичне і прозове.

Поетичний дебют Ю.Андруховича відбувся в першій половині 80-х рр., і
завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом
прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року А. разом із В.Небораком
та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск
– балаган – буфонада»), значення якої для кожного з трьох її учасників з
роками змінювалося – від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена»
до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка
Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабістський», а
«елегійно-класицистичний» характер. Вповні «балаганно-ярмарковою» можна
вважати натомість третю збірку – «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка
волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор».

Поетичне річище Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990р. і
завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну»
(«Четвер», №4) та «Індія» («Сучасність», 1994, №5). Домінантою поетичної
картини А. в усі періоди його творчості видається напружене шукання
«духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення
«вертикального з горизонтальним». Звідси – стале поєднання патетики з
іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою
«маскою».

З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань
«Зліва, де серце» («Прапор», 1989) – майже фактографія служби автора у
війську, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань
у вартівні. 1991р. з’являється друком параісторичне оповідання «Самійло
з Немирова, прекрасний розбишака» («Перевал», №1), що ніби заповідає
характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з
текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре),
колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи
«Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) при
бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них
є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень
«фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи являють собою доволі
відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, «чорний реалізм», тріллер,
ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і
сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п’ять
днів і ночей у «Перверзії».

2. Аналіз творчості Ю.Андруховича

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших
країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над
нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту.

Поезія Юрія Андруховича представлена збірками Небо і площі (1985),
Середмістя (1989), Екзотичні птахи та рослини (1991) та циклами віршів
«Листи в Україну» (Четвер, № 4), «Індія» (Сучасність, 1994, №5). З
прозових творів найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де
серце» (Прапор, 1989) — майже фактографія служби автора у війську. 1991
року з’являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова,
прекрасний розбишака» (Перевал, №1), що ніби заповідає характерні для
дальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і читачем,
містификаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і
надзвичайного (романи Рекреації 1992, Московіада 1993, та Перверзія
1996).

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших
країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над
особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Остання
публікація – «Центрально-східна ревізія» у книзі Моя Європа: Два есеї
про найдивнішу частину світу («Класика», 2001).

Твори Юрія Андруховича перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді
окремими книжками, а в США, Швеції, Росії, Австрії, Фінляндії окремими
публікаціями. Він є також автором перекладів із польської
(Т.Конвіцький), німецької (Р.М.Рільке, Ф.Голер, Ф.фон
Герцмановскі-Орландо), російської (Б.Пастернак, О.Мандельштам, А.Кім) та
англійської (Шекспірів «Гамлет»).

2001 року Юрій Андрухович став лауреатом міжнародних премій Гердера та
Фундації Антоновичів.

Твори А. перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині,
Фінляндії (окремими книжками), США, Швеції, Росії‚ Австрії (окремими
публікаціями).

Поезія Андруховича займає чільне місце у творчості легендарних
українських рок груп «Плач Єремії» та «Мертвий півень».

3. Феномен творчості Ю.Андруховича

в романі «Рекреації»

Роман Ю. Андруховича «Рекреації», в якому заперечується українська
літературна традиція як передрадянська, так і радянська, став одним із
найцікавіших і найвизначніших явищ сучасної української літератури.
Величезна кількість критичних публікацій і точок зору на прозу
Андруховича в українській періодичній літературі 90-х років — яскраве
тому підтвердження. Стосовно прози письменника навіть було вжито жанрову
дефініцію «новий український роман.

Однак попри велику кількість відгуків на твори Юрія Андруховича, їхній
аналіз навряд чи буде скоро вичерпаний. Зокрема, на наш погляд, тема
творчості в критичних статтях, присвячених прозі письменника, досліджена
недостатньо, незважаючи на те, що людина творча стоїть в центрі не лише
«Рекреацій», а й наступних романів «Московіада» та «Перверзії». У
зв’язку з цим дослідження теми творчості у згаданому творі Ю.Андруховича
здається нам захоплюючим через свою малодослідженість.

Через своє особливе ставлення до дійсності, що характеризується щирістю
та іронізуванням над будь-яким моралізаторством (сам Андрухович називає
таку життєву позицію «бубабізмом») автор роману заперечує
загальноприйняте в нашій літературі зображення талановитої творчої
особистості як безгрішного пророка , а представника сучасного
суспільства — як чесного робітника, якого хвилюють лише проблеми
голодуючих у Гватемалі. Такі стереотипи спростовуються. Однак це зовсім
не означає заперечення естетичної вартісності творчості зображених у
романі поетів, які виявляються несхожими на зразкових громадян. Більше
того, Андрухович не заперечує цінність духовного світу кожного з них ,
будуючи свою концепцію особистості на визнанні приреченості на самоту
всіх людей і свободи їх вчинків. Ця самотність і свобода дій кожного з
письменників-персонажів роману зображена на тлі всезагального карнавалу,
який завдячує своїм існуванням, зокрема, і темним диявольським силам.
Амбівалентність притаманна і трактуванню феномена творчості, що
зображений у романі у всій своїй суперечливості.

Як вже було зазначено, з часу своєї появи твір не виходить з кола уваги
літературознавців і критиків. Цікавою є точка зору М.Павлишина, який
відзначає не скандальність «Рекреацій», а важливість цього твору в плані
відображення ним змін в українській культурі, пов’язаних з процесом
виходу країни з колоніальної залежності: «У «Рекреаціях» осмислюється
кінець парадигми національної культури як засобу боротьби за виживання
нації і початок парадигми національної культури як нормального
місцерозташування багатоманітності сучасного життя», — стверджує
літературознавець на початку своєї статті «Що перетворюється в
«Рекреаціях» Юрія Андруховича ?» , і далі за допомогою категорій
«постколоніальність», «колоніальність» та» антиколоніальність» він
доводить своє твердження.

Юрій Крот у статті «У пошуках романних значень» розглядає проблему жанру
«Рекреацій», який у першому виданні твору (в журналі «Сучасність» за
січень 1992 року), визначений як повість. В центрі уваги дослідника —
діалогічність художнього слова в прозі Андруховича (він розглядає також
роман «Московіада»).

Постмодерним особливостям і, зокрема, провідній ролі мови в прозі
письменника присвячена стаття Т.Гундорової «Постмодерністська фікція
Андруховича з постколоніальним знаком питання».

На формальні особливості прози Андруховича як одне із втілень сенсу
літературних вправ письменника звертає увагу й вже згаданий М.Павлишин у
статті «Два «художніх тіла» сучасної прози».

Про втілення карнавальної стихії в трилогії «Рекреації», «Московіада»,
«Перверзії» пише Н.Зборовська (стаття «Завершення карнавалу «Перверзій»
Ю. Андруховича»). Авторка розглядає взаємозв’язок цих трьох романів, що
втілений в ідеї Свята і «збочень».

Як бачимо, роман «Рекреації» можна розглядати з кількох точок зору, що
не виключають, а взаємодоповнюють одна одну. І хоча тут згадано лише
незначну кількість статей, присвячених твору Ю.Андруховича і його прозі
взагалі, інші дослідження також не вичерпують можливих тем. Зокрема,
аспекту, в якому досліджуємо роман ми, окремої розвідки не присвятив
ніхто, і лише М.Павлишин та М.Скаліцкі торкнулися його в своїх студіях.
Метод зображення дійсності в романі «Рекреації »

Втілення провідної ідеї руйнування колоніальної й антиколоніальної
парадигми вітчизняної культури в творі Андруховича тісно пов’язане із
проблемою творчості й творчої людини. Тема творчості, як і образи
письменників, що діють в творі, як і весь світ, що їх оточує, виступає
тут в своїй карнавальній і, у зв’язку з цим, дещо скандалізованій (у
сприйнятті шароварно-народницької свідомості) іпостасі.

Через це майже всі згадки про «високе покликання» головних героїв
позбавлені будь-якого патетизму та урочистої серйозності, максимально
знижені й буденні. Слово «поет» для героїв роману є тавром, що навісило
на них суспільство разом із чужими, зайвими обов’язками «безгрішних
лідерів нації».

Саме в такому контексті з’ясовується для читача з внутрішнього монологу
Хомського рід занять цього персонажа. Фраза «кожен митець повинен любити
свій рідний край», що виникає з глибин його пам’яті разом із поганим
запахом від поетки-патріотки, яка близько нахилилася до нього та
повторювала те ж саме різними словами протягом години, викликає, і це
цілком природньо, лише негативні почуття. Особливо це стосується людини,
що, як Хомський, постійно чинить внутрішній опір усякому примусу.

Проте становище визнаного письменника дозволяє користуватися деякими
перевагами, що він з успіхом і робить: «Подумки калькулюєш свої
цьогорічні кредити — набирається десь так до тисячі, але то пусте, адже
ти вже закінчуєш оту повість у новелах і у видавничому плані маєш
гарантовану позицію на дев’яносто другий рік, а тому вперед, Хомський,
життя прекрасне…». Отже, ніяких захмарних височин, сама математика,
прозаїчні розрахунки. До того ж, тим, що ти поет, можна вдало
скористатися при створенні іміджу:

«Саме так, Хомський, — довгий і широкий сірий плащ, тижневий заріст на
підборідді (бродвейський стиль), волосся на потилиці зібране хвостиком,
темні окуляри зразка шістдесят п’ятого року, капелюх, саме так,
мандрівник, рок-зірка, поет і музикант Хомський, чи просто Хома, веселий
скурвий син власною персоною ощасливлює провінційний Чортопіль своїм
візитом.»

Про Хомського як поета читач може скласти собі враження з оцінок друзів,
як, наприклад, слів з Мартофлякового внутрішнього монологу, з яких
з’ясовується, що Хомський вміє «видобути поезію навіть з лайна…».

Кожному з друзів, за виключенням хіба що Мартофляка, доводиться робити
над собою зусилля, щоб прочитати в присутності інших свої поезії.
Стосується це, на нашу думку, і Хомського. Але він, як людина звикла до
тоталітарного пресингу, примусу, найшвидше і найлегше реагує на
пропозицію Мартофляка за столиком в ресторані почитати свої останні
вірші, — і ніби напівжартома починає читати поезію Андруховича (виникає
один з найцікавіших прикладів самопосилання), а пізніше розповідає
досить дивний і плутаний сюжет своєї іще не закінченої повісті у
новелах.

Але найдивовижніше те, що герої цієї повісті, що описує події за
Австрійського панування напередодні Першої світової війни, ніби
підтверджуючи істинність перенесеного з власної уяви в дійсність
художнього твору, оживають під час напівфантастичної вечірки мерців, на
яку потрапляє Юрко Немирич.

До речі, Австро-Угорська, імперська тематика твору Хомського виявляє
основну лінію його взаємовідносин із світом, яку ми визначаємо як
«митець — проблема свободи»

Єдине, що стає відомим читачеві про творчість Юрка Немирича — назва його
книжки «Втеча в Єгипет». Один з примірників її він дарує демонічному
панові Попелю, який не тільки задарма перевозить Юрка й Гриця в своєму
шикарному «крайслері-імперіалі» до Чортополя, але й обіцяє зробити обом
поетам запрошення до Америки; а другий — презентує королю
чортопільського рекету Пєті, щоб якось загладити погане враження про їх
компанію, що склалося в цього «поважного» чоловіка.

Р.Корогодський у своїх примітках до «Рекреацій» вказує на зв’язок, що
встановлюється через цю назву із самим автором: «Саме таку назву дав би
Андрухович своїй наступній після «Екзотичних птахів та рослин» збірці,
якби вона йому написалася». Вузьке розуміння цієї метафори могло б
вказувати на дворічне перебування Андруховича в Москві, «в єгипетській
неволі», під час навчання на Вищих літературних курсах». Проте, взявши
до уваги особливості відносин Немирича зі смертю, можна трактувати назву
«Втеча в Єгипет» як таку, що символізує мрію про втечу від страшної
небезпеки, що загрожує Юркові.

Немирич жодного разу не читає в романі своїх віршів, адже більше від
усіх своїх товаришів не любить їх читати комусь. На нашу думку, це
підтверджує внутрішню, приховану за зухвалістю інтравертність, а відтак
і скромність, чемність і тактовність поета. Тут також можна говорити про
особливе ставлення до власних поезій як до чогось занадто інтимного,
особистісного, глибоко вистражданого і тому не призначеного до
публічного читання. Адже людина, що стоїть на порозі смерті, знає
набагато більше про життя.

У тексті є ще одна цікава характеристика віршів Немирича, що належить
одному з мерців- мерзотників на вечірці на Віллі з Грифонами: в них
«багато простору і патріотизму». Якщо цю оцінку зіставити із назвою
збірки, то на нашу думку, виходить дещо парадоксально для людини, що
прагне втекти. Проте не слід забувати, що оцінює в даному випадку
персонаж, що має відношення більше до потойбічного світу. Взагалі,
версій тут може бути безліч, принаймні можна захоплюватись майстерною
інтелектуальною грою автора в цьому, як і в багатьох інших, епізодах
твору. Ми вважаємо, що у відношеннях Немирича зі світом яскраво втілена
опозиція «митець — проблема смерті».

Для глибокого розкриття лінії «митець — етнос» Андрухович подає історію
народження поета в Грицеві Штундері, простому розбишакуватому хлопцеві.

«На Донбасі так само ходили з ножами, і коли після випускного ми
побилися з шахтарськими петеушниками, я дістав під ребро, але неглибоко,
за два тижні оклигав, почав ходити з віршами, вони складались самі
собою, але я тоді навіть не підозрював, що коли кинувся в бійку, аби
дістати ножем, ціле сільце стояло за мною, я тоді про нього не знав, а
воно мене врятувало від ножа, мене, свого найменшого».

Отже, для Гриця саме іманентна присутність його роду, що найгостріше
відчувалась ним у момент нічної подорожі до сільця й позначилася на
всьому його житті, стала поштовхом для творчості. Можливо, саме завдяки
цій підтримці він єдиний, хто в умовах межової ситуації, коли всіх
учасників свята шикують на площі військові, спроможний думати про свою
поезію, що більш значуща для нього, ніж власне життя.

Штундера також єдиний серед друзів-поетів, майже точна цитата з поезії
якого наводиться в романі. Мовчазний Гриць читає свій твір у не зовсім
тверезому стані, через відсутність рукопису й погану пам’ять його
читання обривається на четвертому рядку, але все одно читач отримує про
його творчість враження як про дещо абсолютно не тривіальне,
«ура-патріотичне», а цілком навпаки.

Характерно, що свою спробу читання він робить, коли ненависний йому
Білинкевич на декілька хвилин змушений покинути супроводжуваних ним
поетів.

Проте і Штундера не справляє враження духовно вищої істоти завдяки своїй
поведінці, і, зокрема, тому, що і він піддається спокусі продати свій
рукопис панові Попелю за десять доларів.

Ростиславові Мартофляку, на нашу думку, назва «поет» надає найбільшої
впевненості порівняно з іншими його друзями. На відміну від Немирича
йому навіть подобається читати поезії привселюдно, проте головне для
нього — бути в центрі уваги, й звання відомого письменника, «надії
української поезії» — просто шлях до цього, спосіб самоствердження.

У випадку Мартофляка, «світлий образ поета» спотворюється найбільше.
Мова іде про його нічні пригоди в борделі «досить низького гатунку».
Використання слова «поет» в реченнях типу «…малий приплівся десь аж по
другій, до того ж не сам, а ще з якимось кудлатим, казав, що то великий
поет» з внутрішнього монологу повії Марти підкреслюють внутрішню
конфліктність особистості людини, що має творчі здібності, її вчинків.
Автор наголошує на відсутності зв’язку між поетичною творчістю людини та
тими вчинками, на які вона здатна, виступає за свободу будь-яких проявів
особистості, навіть якщо це втеча від самої себе, самозабуття.

Окрім того, поет Ростислав Мартофляк відверто смішний в ролі пророка. На
жаль, не розуміючи цього, він прагне стати політиком.

Однак не тільки задоволення власного славолюбства, але і просто
товариство хороших друзів важливіші для Мартофляка за вірші, і в цьому
він може відверто собі признатися: «сходження донизу не має кінця, ніби
мій роман у віршах, я заходжу все глибше, але дно втікає, тож я ніколи
не допишу той роман, але дідько з ним, головне, що ми на святі, і я
скажено радий бачити вас, чудові хлопчиська, мої братове…». Отже,
зрештою Мартофляк не є одержимим усвідомленням свого месіанства й
архіважливістю своєї творчості для людства.

Мабуть, через це вірші свої в романі він читає обидва рази в достатньо
інтимній обстановці: перший раз в ресторані в присутності лише двох
друзів — Штундери й Немирича, не рахуючи Білинкевича, що був найбільш
нетверезий в товаристві, а другий — лише для одного слухача — «вухатого
менестреля», що єдиний ще не спав серед «палких шанувальників», що
запросили відомого поета до себе.

Жодного разу його твори не цитуються. Ми навіть не знаємо, про що там
ішлося, проте читачеві стає відомо, що Немиричу не сподобалась поезія,
яку прочитав Мартофляк в ресторані. Певно, тут вступає в конфлікт
максимально екстравертна система «митець — соціум», в якій живе
Мартофляк, і максимально інтравертна лінія Немирича «митець — проблема
смерті». Але в кінці роману легковажний і самолюбний Мартофляк, «аматор
комфорту і гарячих ванн», постає перед нами в іншому світлі. Особливо це
стосується дещо наївно-патетичного внутрішнього монологу поета. В час
коли військові ведуть усіх «може, щоб прочитати лекцію з цивільної
оборони, може, щоб розстріляти», думки його свідчать про більш глибоке
розуміння суті покликання поета, ніж читач міг підозрювати в ньому: «я
пишаюся, що був знайомий з цими хлопцями, це чудові поети і найперше
тому підтвердження — те, як вони помруть». Він і сам готовий вмерти як
герой, захищаючи свою жінку або протестуючи проти нового імперського
тоталітаризму. Таким чином, дві, здавалося б найвіддаленіші системи
взаємовідносин поета і світу («митець — соціум» та «митець — проблема
смерті») об’єднуються в свідомості однієї людини, із підключенням
третьої лінії «митець — проблема свободи».

Аспект взаємовідносин письменників та пересічної людини, що цікавиться
літературним бомондом (Білинкевич) висвітлений, на противагу
традиційному народницькому розумінню цих відносин, також у дещо
іронічно-гумористичній манері. Білінкевич чужий у товаристві поетів, хоч
будь-якою ціною намагаєтся стати їм в пригоді. Ніхто серед поетів, що
діють в романі, не бачить в ньому гідного співрозмовника. Хтось
ставиться до нього зверхньо через його наївну і пусту цікавість, хтось,
навпаки, через цю цікавість підозрює в ньому кагебіста й має агресивні
наміри щодо нього, проте всі впевнені: Білінкевич далекий від розуміння
їх складної поезії. Таке ставлення до пересічної людини, потенційного
читача, породжує феномен елітності творчої продукції, призначеності її
тільки для обмеженого кола реципієнтів, що взагалі заперечує
усвідомлення поетом своєї месіанської ролі, а саму цю його роль ставить
під знак питання, ніби підтверджуючи приклад Мартофляка-«політика».

До того ж не слід забувати про «подвійність» Білінкевича «хорошого
хлопця» і «кагебіста» в одній особі. Таким чином, потенційний читач може
виявитись не лише цікавим дурником, а й представником відверто ворожого
табору. Тому байдуже-підозріле ставлення письменників до комсомольця має
достатньо серйозні підстави.

Слід зазначити, що в тексті наголошується на безсумнівній талановитості
усіх чотирьох головних героїв. Постійно використовуються епітети, які
свідчать, що вони — поети «славні», «чудові», «визначні», «видатні»
тощо. Отже, перед нами справжні митці. Але в «Рекреаціях» є згадки про
письменників іншого ґатунку (Нагнибіда. Коротич та інші), твори яких,
певно, мають лише формальне відношення до літератури, а вони самі — до
людей з письменницьким покликанням. На нашу думку, герої «Рекреацій» і
такі автори певним чином протиставлені в романі.

Звернімося тепер до мети прибуття наших поетів на Свято Воскресаючого
Духу. Адже вони приїхали не просто розважатись, але і читати вірші на
вечорі поезії, до якого в романі так справа і не доходить. Цей захід,
десятий пункт серед інших парадоксально-абсурдних заходів Свята типу
«величавого мітингу протесту» та «сакрального бенкету», чи Хресного ходу
до Писаної Скали з формуванням колон на вулиці Дзержинського, вартий
інших подій свята, адже його проведення планується не де-небудь, а на
стадіоні (!) «Трудові резерви». Нам залишається тільки дивуватися як
можна таку інтимну, елітарну та серйозну річ як вечір справжньої поезії
проводити на стадіоні, адже вірші — це не гасла на мітингу й не
ораторські промови.

Симптоматичною є і назва цього заходу «Ми є тому, що нас не може бути»,
що є рядком з поезії Ліни Костенко «Ой, ні, ще рано думати про все…».
«Поза контексту свого першоджерела цей рядок набуває якогось
парадоксальновсезагального значення, — пише в примітках до роману Р.
Корогодський. — Ці «ми» — це, можливо, Україна, яка, користуючись
фразеологією тих років «підводиться з колін». Безумовно, організатори
чортопільського фестивалю мали на увазі саме таке розуміння. Однак
логіка романної дії вносить деякі корективи до цієї проекції, можливо,
навіть повертає рядкові його первісну, костенківську орієнтацію».

Дуже важливо, що нагадуванням Мацапури про цей вечір завершується твір,
остаточно повертаючи до реальності наших героїв, які тільки-но пережили
«наново-творення» свого духу. Тому в останніх фразах «Рекреацій», що
сказані головним режисером Свята Воскресаючого Духу чи не найяскравіше
виявилася амбівалентна суть феномена творчості як він розуміється в
творі. Адже саме він, цей феномен, це воскресіння в квадраті (тільки
дух, що вмирає і народжується знову може щось народити, створити нове),
змушує того, хто творить, переступити через себе, щоб донести своє
творіння іншим, відмовитися від себе тільки через власне вміння творити.

Отже, читання віршів на стадіоні виявляється гротескно-символічним
зображенням взаємовідношень поета і суспільства, де першій змушений
відбувати непосильно тяжку, але неминучу повинність належати останньому,
цьому грандіозному монстру, що може тільки розчавити, а не зрозуміти.

О. Гнатюк говорить про зміст закінчення роману: «Герої та їхня дійсність
зазнають перетворення — рекреацій. Автор не лишає нам ілюзій — і вони, і
дійсність будуть багато разів наново творитись. Це неоптимістичний
оптимізм постмодернізму; більшого не дозволяє вірність собі та самій
дійсності».

Можна додати, що феномен творчості має свій прояв і в інших площинах
романного простору.

Як справжній митець, Андрухович залучає до процесу творчості і читача.
Останній має не тільки включитися до розгадування образів твору, але і
дещо додумувати, «додавати», адже дуже часто автор занадто лаконічний.
Це стосується і багатьох рис зовнішності героїв, що в тексті знаходяться
в «непроявленому» стані, і здогадування щодо психологічних реакцій
персонажів на ті чи інші події (маємо на увазі, наприклад, внутрішній
стан Хомського після сутички з наркоманом чи під час ранкової розмови з
Мартофляком), і розшифровка зовнішніх проявів почуттів та думок
персонажів, що ніяк не коментуються, а лише констатуються автором
(наприклад, облизування губ і насвистування Юрка в шерензі на площі під
час «путчу»).

Взагалі, феномен творчості достатньо оригінально виявляється в поетиці
роману в цілому. Зокрема, це стосується образу оповідача, досить
толерантного, проте зовсім не байдужого до своїх героїв, який
використовує то займенники другої особи, то третьої говорячи про своїх
персонажів, в мовленні якого також трапляються, як і в мові героїв
твору, і розмовна, і жаргонна лексика, і який дає змогу відчути постійну
зміну свого настрою протягом розповіді. Така тактика автора змушує
відчути майже фізично його присутність, навіть невіддільність його
особистості від тексту. Отже, ми приходимо до логічної опозиції до тези
про те, що митець і його творчість незалежні один від одного. Це лише
одна із багатьох таких опозицій, прихованих у тексті, які своїм мирним
співіснуванням у ньому дають просто правдиву картину багатоманітності
світу.

Тема творчості втілена також у складній системі алюзій і самопосилань,
що суттєво поглиблюють зміст тексту, об’єднують його із силовим полем
світової та вітчизняної культури. Автор не тільки, слідуючи
постмодерному принципу, руйнує або переосмислює попередню традицію, але
і залучається її підтримкою, черпає енергію з її глибоких і багатих
скарбниць.

Однією із складових частин проблематики роману Юрія Андруховича
«Рекреації» є новий, порівняно із звичайним народницьким розумінням у
попередній літературній традиції, погляд на феномен творчості.
Використовуючи постмодерністське й карнавальне світосприйняття, автор
твору зображує сучасний світ і людей в іронічному світлі, руйнуючі
колоніальну й антіколоніальну ідеологічні системи, що обмежують
сприйняття людиною світу, ії свободу вибору та дій. Тому в вир карнавалу
Свята Воскресаючого Духу потрапляє й широкий спектр здобутків як
української та російської, так і західної (елітарної й масової) культури
з метою переосмислення культурного досвіду минулого. Головних персонажів
Андрухович проводить у карнавальній дійсності свята шляхом самопошуку в
забутті, наново-творенні та наново-усвідомленні самих себе. При цьому
творчість виявляється чимось окремим, незалежним від дій та моральної
поведінки поетів, що зображені у творі.

Через образи чотирьох героїв автор досліджує основні сфери
взаємовідносин творчої людини зі світом, що визначаються такими
опозиціями: митець — проблема свободи (Хомський), митець — соціум
(Мартофляк), митець — проблема смерті (Немирич), митець — етнос
(Штундера). Вся серйозність проблематики зв’язків митця із всесвітом
прихована. Слово «поет» і його синоніми найчастіше звучать у тексті в
підкреслено буденних, прозаїчних обставинах. Це робиться з метою
пояснити читачу: письменик не призначений для служіння «високим ідеям»
суспільства, в якому він живе, він має бути вільним від обов’язку
служити будь-кому та будь-чому. Ніби на підтвердження таких переконань
автора роман відрізняється відсутністю тенденційності, що, на наш
погляд, підносить його на високий художній рівень, незважаючи на активне
використання згрубілої лексики в мові твору.

Неминучість спілкування митця із суспільством і всю складність такого
спілкування розкрито через образ запланованого в програмі свята вечора
поезії на стадіоні «Трудові резерви» під назвою «Ми є тому, що нас не
може бути», яка розкриває всю неоднозначність феномену творчості в
такому суперечливому світі.

Можемо сказати, що, керуючись власним досвідом, Юрій Андрухович
адекватно втілив у романі «Рекреації» всю неоднозначність,
суперечливість, внутрішню конфліктність буття митця в сучасному
українському суспільстві.

Висновок

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні
річища: поетичне і прозове.

Поетичний дебют Ю.Андруховича відбувся в першій половині 80-х рр., і
завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом
прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року А. разом із В.Небораком
та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск
– балаган – буфонада»), значення якої для кожного з трьох її учасників з
роками змінювалося – від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена»
до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка
Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабістський», а
«елегійно-класицистичний» характер. Вповні «балаганно-ярмарковою» можна
вважати натомість третю збірку – «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка
волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор».

Поетичне річище Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990р. і
завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну»
(«Четвер», №4) та «Індія» («Сучасність», 1994, №5). З прозових творів
Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце»
(«Прапор», 1989) – майже фактографія служби автора у війську, своєрідна
«захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. 1991р.
з’являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова,
прекрасний розбишака» («Перевал», №1), що ніби заповідає характерні для
подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з
читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність,
еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992),
«Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) при бажанні можна розглядати
як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, що
опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в
метафізику» і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну
жанрово-стилістичну суміш (сповідь, «чорний реалізм», тріллер, ґотика,
сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна
ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п’ять днів і ночей у
«Перверзії».

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших
країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над
нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту.

керуючись власним досвідом, Юрій Андрухович адекватно втілив у романі
«Рекреації» всю неоднозначність, суперечливість, внутрішню конфліктність
буття митця в сучасному українському суспільстві.

Список використаної літератури

1. Історія сучасної української літератури. – К., 2000.

Українська літературна енциклопедія. – К., 1992.

Українська та зарубіжна культура. – К., 1994.

Видатні сучасники літературної України. – Львів, 2000.

Ю.Андрухович. Рекреації. – К., 1996.

Крот Юрій. Стаття «У пошуках романних значень» // Журнал «Сучасність»
за січень 1992 року),

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *