Кредитні відносини підприємства з комерційним банком (магістерська робота)

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на тему:

» Кредитні відносини підприємства

з комерційним банком »

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ І. Основи банківського кредитування.

1.1 Економічний зміст і принципи банківського кредитування 6

1.2 Класифікація банківського кредиту 16

1.3 Значення банківського кредиту для фінансово-господарської
діяльності підприємства 33

Розділ ІІ. Процеси кредитування підприємства комерційним банком.

2.1 Оцінка кредитоспроможності підприємства банком 37

2.2 Визначення кредитоспроможності підприємства банком 50

2.3 Укладання кредитної угоди 71

Розділ ІІІ. Вдосконалення кредитних взаємовідносин підприємства та
комерційного банку.

3.1 Аналіз взаємовідносин підприємств та банків у процесі отримання
кредитних ресурсів на Україні 78

3.2 Підвищення кредитоспроможності підприємства, як найважливіший фактор
зміцнення кредитних взаємовідносин підприємства з банками 89

3.3 Форми і методи зниження ризику неповернення кредитів 97

Висновок 109

Список літератури 116

Додатки

Вступ

Банки – це центри де в основному починається і завершується ділове
партнерство. Від чіткої, розумної діяльності банків залежить здоров’я
економіки. Без розвинутої мережі банків, діючих саме на комерційній
основі, прагнення до побудови реального і ефективного ринкового
механізму залишиться лише побажанням. А так як кредитування є однією з
найголовніших функцій банків, то річ піде саме про цей вид їх
діяльності.

Наявність товарного виробництва і грошей об’єктивно зумовлює
існування та функціонування кредиту. З розвитком товарного виробництва
кредит стає обов’язковим атрибутом господарювання. Кредит спів діє
закріпленню господарсько-фінансовій діяльності підприємства, так як він
є необхідною умовою кругообігу виробничих фондів та фондів обертання в
умовах розширеного відтворення, дає можливість безперервно здійснювати
процес обертання і, як наслідок, сприяє виробництву і реалізації
продукції. Виробництво продуктів як товарів означає, що в процесі
відтворення відбувається відрив моменту відчуження товару від одержання
грошового еквівалента, відносно відокремлення руху грошової форми
вартості від товарної форми, виконання грішми функції засобу платежу і
виникають кредитні відносини. Якщо рух товарних потоків випереджає
грошові, тоді споживачі матеріальних цінностей на момент їх оплати не
мають достатніх грошових коштів, що може зупинити нормальний рух процесу
відтворення. Коли ж рух грошових потоків випереджає товарні, то в
учасників виробничого процесу нагромаджуються тимчасово вільні грошові
кошти. Виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у
кругообігу обігових коштів і потребою у постійному використанні
матеріальних і грошових ресурсів в інтересах прискорення процесу
відтворення. Ця суперечність може бути усунена за допомогою кредиту,
котрий дає можливість отримувати кредитоодержувачам грошові кошти,
потрібні для оплати матеріальних цінностей та послуг, або придбати їх з
розстрочкою платежу.

Отже, кредит є об’єктивною вартісною категорією, складовою частиною
товарно-грошових відносин, а його необхідність викликана існуванням
товарно-грошових відносин.

Кредит відіграє важливу роль в економіці України, особливо у період
становлення в ній ринкової інфраструктури та здійснення структурної
перебудови народного господарства. Він сприяє прискоренню роздержавлення
власності, допомагає швидкому перерозподілу грошових коштів, що дає
можливість у стислі строки здійснити переорієнтацію виробництва і
оздоровити економіку.

Побудова нового банківського механізму можлива лише шляхом вiдновлення
втрачених рацiональних принципiв функцiонування кредитних установ, що
прийнятi у цивiлiзованому свiтi i спираються на багатовiковий досвiд
ринкових фiнансових структур. Тому таке велике значення має вдумливе i
послiдовне вивчення іноземної практики, прийомів i форм акумуляцiї
грошових ресурсiв, кредитування i розрахункiв, якi є продуктом тривалого
iсторичного вiдбору в жорстких умовах конкурентної боротьби, i якi
продемонстрували свою високу ефективнiсть.

Необхiдно вiдмiтити, що в теперiшнiй час особливу актуальнiсть набуває
розгляд i всебiчне вивчення питань, що стосуються класифiкацiї кредитiв
комерцiйних банкiв, аналiзу їх видової структури з метою бiльш
ефективного вирiшення питаннь органiзацiї i управлiння своєю дiяльнiстю
і найбiльш повного задоволення своїх iнтересiв i iнтересiв суспiльства,
отримання якомога бiльшого прибутку. Ефективне вкладення кредитних
ресурсiв повинно вплинути не тiльки на банкiвський прибуток, але й на
економiчний стан заходiв, що кредитуються, та на економiку всiєї країни.

Мета даної магістерської роботи – розгляд основ банківського
кредитування, вивчення та дослідження процесу кредитування підприємств
комерційним банком та розробка напрямів вдосконалення кредитних
взаємовідносин підприємства та комерційного банку.

Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання:

вивчення економічного змісту та принципів банківського кредитування;

класифікація банківського кредиту;

значення банківського кредиту для фінансово-господарської діяльності
підприємства;

оцінка кредитоспроможності підприємства та укладання кредитної угоди на
прикладі АКБ “Гарант”;

забезпечення своєчасного погашення кредиту та сплати відсотків;

можливості та шляхи підвищення кредитоспроможності підприємства.

Виходячи з завдань магістерської роботи її структура є наступною:

І Розділ – “Поняття банківського кредиту “;

ІІ Розділ – “Процеси кредитування підприємства комерційним банком”;

ІІІ Розділ – “Напрямки вдосконалення кредитних взаємовідносин
підприємства та комерційного банку”.

Предметом дослiдження роботи є тi економiчнi вiдносини, що виникають мiж
суб`єктами господарювання та комерцiйними банками з приводу надання
кредитiв на принципах повернення, строковостi i платностi.

Об`єктом дослiдження є АКБ “Гарант”

Інформаційною базою для написання роботи є економічна теорія,
законодавчі акти, нормативно-правові документи, навчальні та наукові
видання, зведені звітні дані по АКБ “Гарант”. В процесі дослідження
використовувалися публікації вітчизняних і зарубіжних авторів.

1. Основи банківського кредиту.

1.1. Економічний зміст та принципи банківського кредитування.

Діяльність підприємства в системі ринкової економіки неможлива без
періодичного використання різноманітних форм залучення кредитів.

З економічного погляду кредит — це форма позичкового капіталу (в
грошовій або товарній формах), що надається на умовах повернення і
платності обумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає
кредит, і тим, хто його отримує.

Загальноекономічною причиною появи кредитних відносин є товарне
виробництво. Основою функціонування кредиту є рух вартості у сфері
товарного обміну, в процесі якого виникає розрив у часі між рухом товару
і його грошовим еквівалентом, відбувається відокремлення грошової форми
вартості від товарної. Якщо рух товарних потоків випереджає грошовий, то
підприємства — споживачі товарів із настанням моменту плати за них не
завжди мають достатні кошти, а це може спинити нормальний процес
відтворення. Коли рух грошових потоків випереджає товарні, то на
підприємствах накопичуються тимчасово вільні кошти.

Виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у кругообороті
оборотних коштів і потребою в постійному використанні матеріальних і
грошових ресурсів.

Таким чином, виникнення і функціонування кредиту пов’язане з
необхідністю забезпечення безперервного процесу відтворення, із
тимчасовим вивільненням коштів у одних підприємствах і появою потреби в
них у інших. При цьому виникнення кредитних відносин зумовлюється не
самим фактом незбігу в часі відвантаження товару і його оплати, а
узгодженням між суб’єктами кредитних відносин умови щодо відстрочки
платежу через укладання кредитної угоди. Але оборот товарів є не єдиною
причиною появи кредитних взаємовідносин. Нині кредитні відносини
виникають за будь-якої економічної чи фінансової операції, що пов’язана
із заборгованістю одного з учасників такої операції.

Поряд з об’єктивною основою існують специфічні причини виникнення і
функціонування кредитних відносин, що пов’язані з необхідністю
забезпечення безперервності процесу відновлення.

Малюнок 1. Причини виникнення кредитних відносин[5.c.289].

За суб’єктами кредитної угоди та їх комбiнацiєю можна видiлити
декілька типiв кредитних вiдносин. Це кредитнi вiдносини мiж банками, з
одного боку, та пiдприємствами, господарськими органiзацiями i
товариствами – з iншого, мiж банками i державою, кредитнi вiдносини мiж
пiдприємствами, органiзацiями та товариствами, мiж банками та
населенням, кредитнi вiдносини мiж пiдприємствами, органiзацiями,
товариствами, з одного боку, та населенням – з iншого та iншi. В
ринкових умовах господарювання основною формою кредиту є банкiвський
кредит, тобто кредит, що надається комерцiйними банками рiзноманiтних
типiв i видiв.

Надання грошових коштiв на строк пiд письмове зобов’язання клiєнта є
вузловою сферою дiяльностi комерцiйних банкiв. Кредитування клiєнтiв
комерцiйними банками є основним джерелом їх доходiв. За статистикою
комерцiйнi банки отримують вiд кредитних операцiй вiд 60% до 90% свого
доходу..

Банкiвський кредит – це економiчнi вiдносини, в процесi яких банки
надають фiзичним або юридичним особам грошовi кошти з умовою їх
повернення та сплати відсотків. Цi вiдносини характеризуються рухом
вартостi (позичкового капiталу) вiд банка (кредитора) до позичальника
(дебiтора) i в протилежному напрямку. Економiчнi вiдносини мiж сторонами
кредитної угоди виникають пiд час одержання позички, користування нею та
її повернення.

Суб’єкт кредитної угоди – це учасник конкретних економiчних вiдносин з
приводу надання позики. До них вiдносяться кредитор, позичальник, гарант
чи поручитель. Учасником (суб’єктом) кредитної угоди можуть виступати як
фiзичнi, так i юридичнi особи; резиденти та нерезиденти. У кредитних
вiдносинах завжди бере участь не менше нiж двi сторони: позичальник i
кредитор. Кредитор та позичальник утворюють елементи структури кредиту в
тому випадку, якщо вони протистоять один одному як учасники кредитної
угоди, яка вже вiдбулась.

Кредитором слiд вважати суб’єкт, що добровiльно надав кредит
позичальнику за певних умов. Кредитор у своїх iнтересах може визначати
умови користування позикою, дуже часто ризикуючи. В свою чергу
позичальник є стороною кредитних вiдносин, яка отримала кредит та
зобов’язана його повернути, сплативши кредитору вiдповiдну винагороду за
його надання. З цього виходить, що позичальник не є власником коштiв, що
надаються у позику, а виступає їх тимчасовим користувачем.

Таким чином, економiчнi обов’язки позичальника розширюються: вiн повинен
не тiльки забезпечити завершення обiгу позикових коштiв, але й
використати запозиченi ресурси з метою отримання доходу, достатнього для
повного розрахунку з кредитором й виплати йому позичкового проценту. З
цього виходить, що по вiдношенню до кредитора позичальник знаходиться у
залежному положеннi, тому що використовує не свiй капiтал, а капiтал
кредитора.

Суб’єктами кредитних вiдносин в сферi банкiвського кредиту виступають
господарюючi органи, населення, держава i банки. Комерцiйнi банки можуть
надавати кредити усiм суб’єктам господарської дiяльностi незалежно вiд
їх галузевої належностi, форм власностi, але тiльки у разi наявностi у
них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного
повернення кредиту та сплати вiдсоткiв (комiсiйних) за користування
кредитом.

В умовах ринкової економiки об’єктом кредитних вiдносин переважно є
грошi як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всi iншi
ресурси – матерiальнi, технiчнi, трудовi, природнi тощо. Мобiлiзованi
банками ресурси спрямовуються на три укрупненi об’єкти кредитування: на
формування основних коштiв суб’єктiв господарювання та iншi iнвестицiйнi
цiлi, на формування їх оборотних коштiв та на споживчi цiлi.
Забороняється надання кредитiв на покриття збиткiв господарської
дiяльностi позичальника, на формування та збiльшення статутного фонду
комерцiйних банкiв та iнших господарських товариств, на придбання цiнних
паперiв будь-яких пiдприємств.

Банкiвське кредитування фiзичних i юридичних осiб здiйснюється за
жорсткими принципами кредитування. Останнi являють собою основу,
головний елемент системи кредитування, оскiльки вiдображають сутнiсть i
змiст кредиту, а також вимоги об»єктивних економiчних законiв, в тому
числi i в галузi кредитних вiдносин.

Банківська система кредитування, що склалася в Україні сьогодні, являє
собою кредитну систему, в який зберіглися окремі риси старої схеми і
вводяться принципово нові елементи, притаманні сучасному етапу розвитку
економіки. При цьому перелік принципів банківського кредитування
залишився таким самим, як і до перебудови, але зміст кожного з них набув
суттєвих змін.

Принципи кредитування можна роздiлити на двi групи :

1) загальноекономiчнi принципи, що вiдповiдають всім економiчним
категорiям (цiлеспрямованiсть, диференцiйованiсть);

2) принципи, що вiдображають сутнiсть функцiї кредиту (строковiсть,
забезпеченiсть, платнiсть).

Кредитні операції банків здійснюються на основі положення НБУ “Про
кредитування”. До основних принципів кредитування відносяться (малюнок
2):

Малюнок 2. Основні принципи банківського кредитування[1, с. 190]

Принцип забезпеченості кредиту означає, що позичальник на взяту суму
кредиту подає банку під заставу вартість майна, яке в нього с,
матеріальних цінностей, цінних паперів тощо. Основна мета цього
забезпечення — захистити економіку банку від можливих збитків у випадку
неповернення позичальником взятої позики через неплатоспроможність.
Забезпечення є надійною гарантією повернення кредиту. Вартість майна,
матеріальних цінностей тощо, закладених для забезпечення кредиту,
повинна перевищувати на 25-30% суму кредиту, що видається [4, с.216].

Надійним способом забезпечення повернення позики є застава — спосіб
страхування банку від ризику неповернення клієнтом кредиту. Об’єктом
застави може бути будь-яке майно: основні засоби, виробничі запаси,
готова продукція, товари, цінні папери (акції, облігації, сертифікати),
інше майно, яке належить заставодавцю на правах власності і може бути
відчужене ним, згідно з діючим законодавством. При цьому вартість
заставленого майна повинна бути достатньою для погашення позики,
відсотків за користування нею, витрат на зберігання заставленого майна,
для оплати податку на додану вартість і, як правило, перевищувати суму
задовольняючих вимог на 25-30%. Оцінка майна, яке передається під
заставу, повинна відбуватися відповідно до його балансової вартості з
урахуванням дооцінки, уцінки і можливої ціни реалізації. Заставлене
майно може залишатися у заставника з правом користування ним, або банк
може перевезти його на свої склади і здійснювати за ним свій контроль.
Заставні відношення між заставником і заставоутримувачем оформляються
окремим договором.

Однією з форм забезпечення повернення кредиту може бути поручительство —
гарантія третьої особи про повернення кредитору (банку) відповідної суми
боргу за боржника у встановлений строк [4,с. 217]. Поручителями можуть
бути підприємства, організації, установи банків. Поручительство
оформляється у вигляді договору між банком-кредитором і поручником.
Договір поручительства передбачає відповідальність поручителя за
виконання в повній сумі зобов’язань стосовно повернення позики і
відсотків за її користування за позичальника у випадку невиконання ним
зобов’язань по погашенню боргу у встановлений кредитним договором строк.
При повному виконанні поручителем свого зобов’язання до нього переходять
усі права кредитора (банку) по цьому зобов’язанню (позиці).
Поручительство призупиняється після повернення банку позики. У ролі
поручників і гарантів банки приймають фінансове стійкі, платоспроможні
підприємства, організації і установи.

Формою забезпечення повернення кредиту і сплати відсотків по ньому може
бути страхування в страховій компанії відповідальності позичальника
перед банком за неповернення кредиту у встановлений строк. У цьому
випадку між позичальником і страховою компанією укладається договір
страхування, який передбачає погашення страховою компанією одержаної
позичальником позики і відсотків по ній у випадку неплатоспроможності
позичальника. Страховим випадком може бути непогашення кредиту та
відсотків по ньому у встановлений кредитним договором строк, що дає
право банку-кредитору стягнути зі страхової компанії суми непогашеного
кредиту і відсотків по ньому.

Для більшої надійності забезпечення кредиту шляхом поручительства,
гарантією між учасниками кредитування і третіми особами може укладатися
тристороння угода: банк — гарант (поручитель, страхова компанія)
-позичальник.

Повернення кредиту означає, що одержані господарюючим суб’єктом позичені
кошти повинні бути повернені банку в строк, визначений у кредитному
договорі. Повернення кредиту забезпечується безперервністю процесу
кругообігу коштів і переходом їх у завершальній стадії в грошову форму.
Отже, джерелом повернення позики є грошові кошти, одержані підприємством
за продану продукцію і надані послуги. Своєчасне повернення позики
говорить про хорошу роботу підприємства, яке кредитується, а затримка в
погашенні кредиту свідчить про те, що позикові кошти використані не за
призначенням, у підприємстві призупинилась обіговість грошових коштів,
погіршився його фінансовий стан. При неповерненні в установлений строк
кредиту й наявності в позичальника об’єктивних причин, які привели до
тимчасових труднощів надходжень грошових коштів, банк може зробити
відстрочку на визначений строк погашення кредиту. Якщо ж у підприємства
немає об’єктивних причин щодо непогашення кредиту в установлений строк,
банк непогашену суму відносить на рахунок прострочених позик з
нарахуванням на них підвищених відсотків [4, с.218].

Принцип терміновості кредиту полягає в тому, що позики підприємству
видаються на чітко визначений термін, передбачений у договорі, по
закінченні якого вони повинні бути повернені. Строк повернення позики
встановлюється виходячи з мети, на фінансування якої вона видається. При
порушенні позичальником строків повернення кредиту банк може застосувати
до нього штрафні санкції і відмовити йому в наступній видачі кредиту.

У зв’язку з тим, що обіг коштів на кожному підприємстві індивідуальний і
залежить від багатьох факторів, здійснювати діловий контроль за
поверненням кредиту можна лише за допомогою встановлених строків його
погашення. Термін кредитування є граничним часом знаходження позичкових
коштів у господарстві позичальника і виражає ту міру за межею якої
кількісні зміни у часі переходять у якісні, якщо порушується строк
користування позичкою. В цьому разі кредит втрачає своє дійсне
призначення, що негативно позначається на стані грошового обігу в
державі.

Принцип строковості повернення кредиту знаходить своє практичне втілення
у погашенні конкретної позички шляхом перерахунку відповідної суми
коштів на рахунок кредитора і забезпечує поновлення його кредитних
ресурсів. В умовах централізованої планової економіки існувала позичка,
яка не поверталася. Ця форма кредитування була поширена в аграрному
секторі господарства, коли державні кредитні установи надавали позички,
повернення яких не передбачалося у зв’язку з кризовим становищем
позичальника і які за своєю сутністю були додатковою формою бюджетних
асигнувань , що здійснювалися через державний банк і, безумовно,
ускладнювали кредитний механізм.

В ринкових умовах господарювання принципу строковості повернення кредиту
надається особливе значення. Порушення його є для кредитора підставою
для застосування до позичальника економічних санкцій у вигляді
збільшення процента за кредит, а при подальшій несплаті — пред’явлення
фінансових вимог у судовому порядку. Крім того, додержання зазначеного
принципу необхідне для забезпечення ліквідності самих комерційних
банків, організація діяльності яких не дозволяє вкладати залучені
кредитні ресурси у безнадійні договори. Від дотримання принципу
строковості повернення кредиту залежить нормальне забезпечення коштами
суспільного відтворення і, відповідно, його обсягів і темпів зростання.

Цільовий характер використання кредиту передбачає вкладення позикових
коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором [4, с.219].
Кредит надається для фінансування конкретних заходів, а не у всіх
випадках, коли підприємство має потребу в грошових коштах. У випадку
використання підприємством одержаної позики не за цільовим призначенням,
банк призупиняє кредитування цього підприємства та приймає заходи щодо
дострокового стягнення виданої позики.

Порушення принципу цільового використання кредиту з боку позичальника
може бути підставою для дострокового повернення кредиту або застосування
штрафного позичкового процента. В умовах ринкової економіки зміст
принципу цілеспрямованості дещо змінився — комерційні банки надають
кредити на нових умовах у нетрадиційній формі. Якщо за централізованої
адміністративно-командної системи господарювання мало місце кредитування
сукупного об’єкта, що в ході банківської реформи привело до певної
уніфікації використання кредиту, то тепер поступово складається система
багатоваріантного кредитування, коли підприємства і банки застосовують
ту його форму, яка, на їх думку, є найдоцільнішою.

Платність кредиту полягає в тому, що позики установи банків видають
господарюючим суб’єктам за визначену оплату, яка називається відсотком.
Розмір оплати за кредит і порядок її сплати встановлюються банком у
залежності від ступеня кредитного ризику, поданого забезпечення, рівня
облікової ставки НБУ, рівня оплати за кредитні ресурси, рівня інфляції
та інших факторів. Встановлений розмір оплати (відсоток) за кредит
фіксується в кредитному договорі.

Цей принцип виражає необхідність прямого повернення позичальником
отриманих від банку кредитних ресурсів, але й оплати права на їх
використання. Реалізація цього принципу здійснюється через механізм
позичкового процента, ставка (норма) якого визначається співвідношенням
суми річного доходу, отриманого на позичковий капітал, та суми наданого
кредиту, і за своєю економічною суттю являє собою ціну кредитних
ресурсів. Банківський позичковий процент виконує три основні функції:
по-перше, економічна суть плати за кредит відображає фактичний
перерозподіл між кредитором і позичальником додатково отриманого
прибутку; по-друге, з його допомогою здійснюється регулювання
виробництва і обігу шляхом розподілу позичкових капіталів на галузевому,
міжгалузевому і міжнародному рівнях, і, по-третє, в процесі встановлення
розміру банківського процента здійснюється певною мірою антиінфляційний
захист грошових нагромаджень клієнта банку в період кризового стану
економіки держави.

Платність кредиту має стимулюючий вплив на комерційний розрахунок
підприємств, примушуючи їх збільшувати власні кошти і ефективно
використовувати позичені. Саме ця стимулююча функція в умовах планової
економіки не використовувалася достатньою мірою, оскільки значна частина
кредитних ресурсів надавалася державними банками за порівняно низьку
плату або на безпроцентній основі. У свою чергу принцип платності
кредиту забезпечує банку покриття його витрат і є однією з основних
складових прибутку.

Формування ціни на кредит принципово відрізняється від традиційного
механізму ціноутворення, в основі якого — суспільно необхідні затрати
праці на виробництво продукту. При встановленні процента за кредит
комерційні банки враховують цілий ряд факторів. Ці фактори умовно можна
розділити на дві групи — зовнішні, що не залежать від комерційного
банку, і фактори, які безпосередньо пов’язані з його діяльністю і
діяльністю позичальника. Необхідно наголосити, що процентна політика
банків спрямована на поступове зниження дисконтної ставки, і це
забезпечує стабільність національної валюти, сприяє розвитку
підприємництва за рахунок банківських кредитів. Однак така ситуація
має й іншу сторону — водночас із зниженням рівня середньої процентної
ставки за кредитами банків з метою підтримання рентабельності змушені
також зменшувати рівень сплати по депозитах, що, в свою чергу, негативно
впливає на можливість залучення коштів для формування кредитних ресурсів
з метою подальших вкладень у народне господарство.

1.2. Класифікація банківського кредиту.

Положенням Нацiонального банку України «Про кредитування» передбачено
класифiкацiю кредитiв, що надаються комерцiйними банками, за такими
ознаками:

– за строками користування;

– за забезпеченням;

– за ступенем ризику;

– за методами надання;

– за строками погашення.

За строками користування кредити подiляються на:

1) строковi, тобто кредити, наданi на визначений у договорi строк. В
свою чергу вони подiляються на короткостроковi (до 1 року включно),
середньостроковi (до 3 рокiв) та довгостроковi (понад 3 роки). Строк
кредиту, а також вiдсотки за його користування (якщо iнше не передбачено
умовами кредитного договору) розраховуються з моменту отримання
(зарахування на рахунок позичальника або сплати платiжних документiв з
позичкового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту та
вiдсоткiв за його користування. Короткостроковi кредити можуть
надаватися банками у разi тимчасових фiнанасових труднощiв, що виникають
у зв’язку iз витратами виробництва та обiгу, не забезпечених
надходженнями коштiв у вiдповiдному перiодi. Середньостроковi кредити
можуть надаватись на оплату обладнання, поточнi витрати, на фiнансування
капiтальних вкладень. Довгостроковi кредити можуть надаватись для
формування основних фондiв. Об’єктами кредитування можуть бути
капiтальнi витрати на реконструкцiю, модернiзацiю та розширення вже
дiючих основних фондiв, на нове будiвництво, на приватизацiю та iнше.

2) кредити до запитання – кредити, що видаються на невизначений строк i
якi на вимогу кредитодавця повиннi бути поверненi у визначений ним час.
Якщо кредитодавець не вимагає повернення, то кредит погашається
позичальником у строк, визначений ним самостiйно.

3) простроченi – це кредити, щодо яких строк погашення, встановлений
кредитним договором, минув.

4) вiдстроченi – кредити, стосовно яких на основi клопотання
позичальника строки погашення були перенесенi на бiльш пiзний строк.

Конкретнi строки користування позичками визначаються в кредитному
договорi, виходячи з строкiв проведення заходу, що кредитується, його
окупностi та iнших умов.

У разi неможливостi погашення позичальником заборгованостi по позичцi i
процентiв по нiй у строки, встановленi кредитним договором, якщо вжитi
заходи по своєчасному погашенню кредиту виявилися безрезультатаними,
банк може надати позичальнику в окремих випадках вiдстрочку погашення
боргу за письмовим клопотанням позичальника. Одночасно з клопотанням
позичальник подає до банку конкретнi заходи щодо погашення кредиту iз
зазначенням сум i строкiв здiйснення. Якщо вiдповiдною установою банку
прийняте рiшення про вiдстрочку погашення кредиту, то укладається
додаткова кредитна угода, переоформлюються строки дiї гарантiї,
поручительства, переглядається реальнiсть реалiзацiї застави i т.i.
Процентна ставка по вiдстрочених кредитах збiльшується вiдповiдно до
кредитного договору. Якщо клiєнт звертається в банк з клопотанням про
надання повторної пролонгацiї погашення кредиту, то установi банку слiд
здiйснити поглиблений аналiз його господарсько-фiнансової дiяльностi, за
результатами якого визначити доцiльнiсть цього заходу (як правило,
звертання позичальника за додатковою пролонгацiєю погашення кредиту
свiдчить про суттєвi прорахунки у йогог фiнансовiй дiяльностi i може
задовольнятися лише у виняткових випадках). При вiдмовi банку в наданнi
вiдстрочки погашення кредиту банк реалiзує своє право на стягнення
кредиту i процентiв по ньому з спрямуванням стягнення на забезпечення,
прийняте при його видачi, в установленому законодавством порядку. При
цьому на незабезпечену поверненням позичкову заборгованiсть
установлюється пiдвищений процент. У разi вiдмови у сплатi боргiв по
позичках банк стягує борги в претензiйно-позивному порядку. Якщо
розробленi при наданнi вiдстрочки погашення кредиту заходи не
забезпечили погашення боргу, то його вiдносять на рахунок прострочених.
У разi виникнення простроченої заборгованостi установа банку в цей же
день здiйснює погашення боргу за рахунок коштiв гаранта або поручителя.
Якщо кредитною угодою не передбачалось надання гарантiї чи
поручительства, банк наступного дня пред’являє позичальнику претензiю
про погашення прострочених боргiв i реалiзацiю застави. Одночасно банк
повiдомляє клiєнта про щоденне стягнення пенi за несвоєчасне повернення
кредиту та вiдсоткiв в розмiрi, передбаченому догоговором i дiючим
порядком, пропонує негайно (протягом п’яти днiв) подати заходи щодо
погашення прострочених боргiв не пiзнiше нiж через 30 календарних днiв i
попереджає, що в разi непогашення боргу в цей строк матерiали буде
передано в арбiтражний суд.

Своєрiднiсть сучасної ситуацiї в Українi полягає в тому, що багато якi
банки (навiть середнi i великi) взагалi не надавали середньострокових
(не кажучи вже про довгостроковi) кредитiв за весь перiод свого
iснування. Основнi ресурси i найквалiфiкованiшi кадри були
сконцентрованi на розрахунково-касовому обслуговуваннi клiєнтiв,
операцiях з купiвлi-продажу валюти, на фондовiй бiржi– з облiгацiями
державної внутрiшньої позики i короткостроковому кредитуваннi. Досвiд
персоналу та iнфраструктура, пiдпорядкованi цим завданням, не зовсiм
вiдповiдають роботi зi строковими депозитами i особливо по
середньостроковому i довгостроковому iнвестицiйному кредитуванню.

Для бiльшостi банкiв необхiдним буде час i значнi органiзацiйнi зусилля
щодо розвитку iнфраструктури, навчання персоналу, збору та обробки
iнформацiї, а також вiдпрацювання процедур пiдготовки, вiдбору
iнвестицiйних проектiв та їх контролю. На перших порах через брак
необхiдного досвiду й iнфраструктури, а також загальної i структурної
невизначеностi в реальному пiдприємницькому секторi якiсть
середньострокових кредитних портфелiв у багатьох банках переважно буде
досить низькою.

За українським законодавством кредит, наданий на строк бiльше трьох
рокiв, вважається довгостроковим i потребує наявностi у банка залучених
коштiв в аналогiчних обсягах i на аналогiчний строк. Тенденцiя розвитку
пасивiв банку свiдчить про те, що все бiльш менша кiлькiсть юридичних
осiб розмiщують в банках депозити навiть й на менш тривалий строк. Щодо
власних коштiв, то банки мають можливiсть вкласти їх в бiльш прибутковi
й менш ризиковi активи. У зв’язку з цим особливо важко отримати кредит
для закупiвлi обладнання зi строком окупностi бiльше дев’яти мicяцiв,
пiд фiнансування капiтальних вкладень i формування основних фондiв
пiдприємства.

Розглянемо види кредитів, що надають комерційні банки України в
залежності від забезпечення.

За забезпеченням розрiзняють такі види кредитiв [4, с.296]:

1) забезпеченi заставою (майном, майновими правами, цiнними паперами);

2) гарантованi (банками, фiнансами чи майном третьої особи);

3) з iншим забезпеченням (поручительство, свiдоцтво страхової
органiзацiї);

4) незабезпеченi (бланковi). Бланковi кредити надаються тiльки пiд
зобов’язання позичальника погасити позику iз застосуванням пiдвищеної
вiдсоткової ставки надiйним позичальникам, якi мають стабiльнi джерела
погашення кредиту i перевiрений авторiтет у банкiвських колах.

Основними формами застави є застава майна, майнових прав, застава цiнних
паперiв. Вся юридична сторона застави регулюється Законом України «Про
заставу» .

Банки при роботi iз заставою намагаються перестрахуватися, тому у
заставу приймається майно:

– вартiсть якого можна оцiнити;

– яке може довго зберiгатися i його зберiгання вiдносно недороге;

– цiни на яке стабiльнi;

– реалiзувати яке можна у якомога менший строк.

Застава визнається як спосiб забезпечення повернення кредиту, коли
банк-кредитор в разi невиконання позичальником зобов’язань по поверненню
кредиту i сплатi процентiв по ньому має право задовольнити свої вимоги з
вартостi заставного майна переважно перед iншими кредиторами, згiдно з
чинним законодавством.

В якостi забезпечення кредиту банком може бути прийняте наступне:

1) Нерухоме майно, власником якого є заставодавець (не обов’язково
позичальник), що вiльне вiд iнших зобов’язань i вiд заборони
вiдчудження.

Договiр про iпотеку (заставу пiдприємства, споруди, будiвель, iнших
об’єктiв, безпосередньо зв’язаних з землею, разом з вiдповiдною
земельною дiлянкою або правом користування нею) повинен бути нотарiально
посвiдчений. У договорi необхiдно передбачити, що нотарiальна контора
одночасно з посвiдченням договору накладає заборону на вiдчуження
предмета iпотеки.

2) Транспортнi засоби, як правило, новi чи майже новi (2-3 роки), при
цьому транспортний засiб, а також документи на нього передаються до
банку на вiдповiдальне зберiгання на строк дiї договору застави.

У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортнi засоби,
космiчнi об’єкти, товари в оборотi або переробцi, договiр застави
повинен бути нотарiально засвiдчений на пiдставi вiдповiдних
правоустановчих документiв.

Заставодавцем може бути не позичальник, а третя особа (майновий
поручитель), якiй предмет застави належить на правах власностi або
повного господарського вiдання.

Вартiсть заставленого майна повинна бути достатньою для погашення
позички, процентiв за користування нею, неустойки, передбачених
кредитним договором, витрат по зберiганню заставленого майна, а також
передбачати податок на добавлену вартiсть, сплата якого проводиться з
обороту по реалiзацiї предмета застави, та iншi витрати.

3) Цiннi папери чи корпоративнi права (акцiї, облiгацiї, частки у
статутному фондi третiх пiдприємств, сертифiкати).

Найнадiйнiшими цiнними паперами є акцiї самого банка-кредитора чи
облiгацiї державної внутрiшньої позики.

Лiквiднiсть iнших цiнних паперiв i корпоративних прав далеко не завжди
однозначна i потребує ретельного вивчення у кожному конкретному випадку.
Якщо банк i погодиться надати кредит пiд таке забезпечення, то з
великими фiнансовими втратами для клiєнта. Бiльш надiйними є акцiї
банкiв, що не є потенцiйними банкрутами, при наявностi вiдповiдної
довiдки про їх 100%-ву оплату.

Згiдно вищеназваним рекомендацiям цiннi папери можуть бути прийнятi в
заставу за умови передачi заставодавцем банку цiнних паперiв на
зберiгання, а також обов’язкової реєстрацiї цiєї справи в органiзацiї,
що надала цiннi папери.

4) Товарно-матерiальнi цiнностi: високолiквiднi товари на складi, бажано
на складi банка, встановлене обладнання, що залишається у користуваннi
заставодавця.

При заставi товарiв в оборотi й переробцi допускається змiна складу i
натуральної форми предмета застави (товарних залишкiв, сировини,
матерiалiв, напiвфабрикатiв, готової продукцiї i т.п.) за умови, що їх
загальна вартiсть не стане меншою вiд зазаначеної в договорi застави. З
1996 року заставою може виступати державна власнiсть. Дозвiл на її
заставу надають регiональнi управлiння Фонду державного майна.

Таким чином, об’єктом застави може бути будь-яке майно (основнi засоби,
виробничi запаси, готова продукцiя, товари, цiннi папери – акцiї,
облiгацiї, сертифiкати, iнше майно), яке належить заставодавцю на правах
власностi i може бути вiдчужено ним згiдно з законодавством i на яке
може бути звернено стягнення.

При кредитуваннi сiльськогосподарських товаровиробникiв заставою з iншим
майном одночасно може бути передбачена застава майбутнього врожаю
сiльськогосподарських культур. При прийняттi в заставу майбутнього
врожаю слiд мати на увазi, що посiви повиннi бути обов’язково
застрахованi на випадок їх загибелi та iнших несприятливих обставин. У
договорi про заставу повинно бути передбачено, що в разi загибелi
сiльськогосподарської продукцiї (посiвiв) банку-заставодержателю
надається в першу чергу право задоволення вимог по погашенню кредиту з
страхового вiдшкодування в межах суми застави.

Iнвестицiйнi кредити надаються в основному пiд заставу об’єктiв
незавершеного будiвництва, обладнання, якi належать позичальнику на
правах власностi. При прийняттi в заставу незавершеного будiвництва
позичальником повинна бути проведена його iнвентарiзацiя, а в окремих
випадках – за участю банку-кредитора.

Вiдносини по забезпеченню кредитного договору гарантiєю можуть бути
оформленi у виглядi гарантiйного листа, наданого органiзацiєю-гарантом.
У цьому випадку банк-кредитор зобов’язаний письмово повiдомити гаранта
про прийняття гарантiйного листа як забезпечення по кредитному договору.

Якщо по закiнченні мiсячного строку з дня отримання поручителем
(гарантом) претензiї банк-кредитор не одержить вiд поручителя (гаранта)
кошти в погашення заборгованостi по кредиту i процентах у повнiй сумi,
питання про стягнення з поручителя (гаранта) коштiв необхiдно вирiшувати
через суд або арбiтражний суд в установленому законом порядку.

Найбiльш припустимим варiантом гарантованого кредиту є гарантiя уряду
України чи гарантiя акцiонера банка (в межах вартостi належних йому
акцiй). Потiм iде гарантiя банка з числа перших 10-20 за ступенем
надiйностi, що працюють на протязi чотирьох-п’яти рокiв без особливих
проблем.

Врештi-решт може бути прийнята гарантiя прибутково працюючого на протязi
кiлькох рокiв пiдприємства, що має реальнi активи i обороти, арбiтражнi
дiї по вiдношенню до якого могли би бути успiшними.

У свiтовiй практицi як забезпечення кредиту застосовується страхування
кредитних ризикiв.

Страхування вiдповiдальностi позичальника за непогашення кредиту повинно
проводитися у повнiй сумi виданого кредиту i процентiв за користування
ним. Одночасно з пiдписанням кредитного договору або в перiод дiї
договору страхування страхувальником (позичальником) може бути
переуступлено банку право вимоги вiд страховика сплати страхового
вiдшкодування шляхом укладення вiдповiдного договору.

В Українi така форма забезпечення використовувалася в 1994–1995 роках,
однак в теперiшнiй час вона використовується рiдко, оскiльки бiльшiсть
вiтчизняних страхових компанiй не є достатньо мiцними, щоб компенсувати
збитки банка при настаннi страхового випадку, а послуги iноземних
страхових компанiй для вiтчизняних позичальникiв доки недоступнi.

Наступна ознака класифiкацiї кредитiв, що надаються комерцiйними
банками, – за методами надання.

Вiдповiдно до цiєї ознаки розрізняють [1, с.206]:

1) кредити, наданi у разовому порядку;

2) кредити, наданi вiдповiдно до вiдкритої кредитної лiнiї;

3) гарантiйнi кредити (iз заздалегiдь обумовленою датою надання, за
потребою).

Рiзноманiтнiсть iснуючих форм i видiв кредитування – не тiльки результат
еволюцiї фiнанасової системи, але й намагання знизити тяжкiсть
кредитного пресу i таким чином не створювати клiєнтам додаткових
труднощiв, що можуть викликати ускладнення з поверненням кредитних
коштiв.

Найпростiшою формою кредитування є єдиноразова проплата контракту
позичальника за рахунок кредитних коштiв банком чи перерахування всiєї
суми кредиту на розрахунковий рахунок позичальника. В цьому випадку
позикова заборгованiсть позичальника виникає з моменту перерахування
коштiв банком. З цього ж моменту виникає заборгованiсть за процентами.
Проценти нараховуються банком з моменту виникнення позикової
заборгованостi i до моменту надходження коштiв вiд позичальника у
погашення кредиту.

Кредитна лінія — це письмова угода між банком і потенційним
позичальником, у якій вказано термін та умови надання кредиту на
перспективу. Цей документ підтверджує, що банк дає згоду надавати
кредити у заздалегідь визначених сумах протягом певного часу і на умовах
передбачених угодою. Поки діє кредитна лінія, клієнт може у будь-який
момент отримати позику без додаткового оформлення та спеціальних
переговорів із банкрм. Водночас він може і не скористатися своїм правом
на отримання кредиту або взяти лише частину суми. У свою чергу,
комерційний банк може відмовитися надавати кредит у рамках затвердженого
ліміту, якщо зауважить значне погіршення фінансового стану клієнта або
порушення ним умов договору. Як правило кредитні лінії відкриваються на
певний час, найчастіше на рік. Більшість з них являють собою тривалі
зв’язки з банком, які автоматично продовжуються на новий термін. За
такої ситуації ставки відсотків, ліміти кредиту та інші умови змінюються
залежно від фінансового стану, умов і потреб позичальника. На практиці
це виливається в перманентну прологнацію кредиту, що дає можливість
використовувати кредитну лінію як довгострокове джерело коштів.

Кредитна лінія — це гнучкий механізм короткострокового кредитування,
завдяки якому задовольняється тимчасова потреба позичальника в обігових
коштах. Здебільшого ці гроші йдуть на покриття поточних, часто сезонних
витрат. Вигідність кредитної лінії в тому, що клієнт має до значних
кредитних ресурсів, але виплачує відсоток лише за ту суму, яку фактично
позичив на даний момент. Отже, головне призначення кредитної лінії для
клієнта — забезпечити власну ліквідність, чи як кажуть, мати “ліквідну
подушку”.

Укладаючи угоду на кредитну лінію, слід враховувати, що вона передбачає
низку умов, які обмежують діяльність позичальника. Ці обмеження можуть
бути позитивними (коли, приміром, визначається сума робочого капіталу,
яку слід утримувати, або встановлюється величина певних фінансових
показників) і, навпаки, негативними (коли, скажімо, кредитор лімітує
суму використаннякапіталу, вимагає, щоб позичальник задля підтримки
лінії тримав на безстроковому, безпроцентному депозитному рахунку в
банку відповідні кошти). Щоб засвідчити, що лінія використовується за
призначенням, комерційні банки європейських країн іноді вдаються до так
званого “періоду очищення” — 30-60 денного терміну, протягом якого
невидається жодного кредиту. У нас нині такі вимоги не практикуються,
оскільки більшість позичальників (малих фірм) просто не мають змогу
“очистити” лінію. Крім того, тиск банківської конкуренції і бажання
зберігти зв’язки з клієнтами утримують від легковажних спроб вдаватися
до таких обмежень. Першим критерієм при оцінці вартості кредитної лінії
є зобов’язання сплатити комісійні платежі. Фактично це ціна за
банківське зобов’язання тримати лінію діючою. Відкриваючи кредитні
лінії, у банк необхідно внести комісійні платежі. Розмір їх залежить від
вартості всієї лінії або її невикористанної частини, а крім того, від
репутації позичальника. Різних послуг, які надаються банком, тощо.

Другим критерієм вартості кредитної лінії є ставка відсотків, що
сплачується на позичений капітал. Усі кредитні лінії мають змінні ставки
відсотків, які базуються на ставках грошового ринку, плюс премія за
ризик.

Розрiзняють поновлювальну i непоновлювальну кредитну лiнiю. У разi
поновлювальної кредитної лiнiї кредит надається i погашається у межах
втановленого лiмiту заборгованостi автоматично. Вiдкриття
непоновлювальної кредитної лiнiї означає, що пiсля надання позики i її
погашення вiдносини мiж банком i клiєнтом припиняються. Також можна
видiлити цiльову (рамкову) кредитну лiнiю, що вiдкривається банком
клiєнту для оплати постачань визначених товарiв в рамках одного
контракту, що реалiзується на протязi року чи iншого перiоду.

При здiйсненнi великих проектiв, що включають кiлька учасникiв i
достатньо розтягнутi у часi, використовуються гарантiйнi кредити.
Сутнiсть даної форми кредитування – клiєнт i банк заздалегiдь
обумовлюють дату надання кредиту. Банк гарантує оплату зобов’язань
позичальника не пiзнiше обумовленого строку. Крiм того, клiєнт i банк
можуть домовитися про надання банком кредиту на першу вимогу
позичальника. В такому випадку клiєнт до моменту отримання кредиту
сплачує банку комiсiю за зобов’язання, сума якої повинна перекривати
можливi втрати банка при необхiдностi термiнового залучення кредитних
ресурсiв.

В практицi захiдних банкiв використовується класифiкацiя кредитiв в
залежностi вiд їх якiсної характеристики. НБУ за цiєю ознакою подiляє
кредити на:

1) стандартнi;

2) нестандартнi;

3) сумнiвнi;

4) небезпечнi;

5) безнадiйнi.

Стандартнi кредити – це кредити незалежно вiд виду забезпечення, строк
погашення яких не настав; кредити, за якими своєчасно i повному обсязi
погашається основний борг, включаючи кредити, пролонгованi у
встановленому порядку, але не бiльше двох разiв, iз загальним строком
пролонгацiї не бiльше 6 мiсяцiв.

Кредити нестандартнi – кредити, пролонгованi бiльш як два рази або iз
загальним строком пролонгацiї понад 6 мiсяцiв; простроченi до 60 днiв
забезпеченi кредити, а також простроченi до 30 днiв недостатньо
забезпеченi кредити.

Сумнiвнi кредити – це простроченi до 30 днiв незабезпеченi кредити;
простроченi вiд 30 до 60 днiв недостатньо забезпеченi кредити, а також
простроченi вiд 60 до 180 днiв забезпеченi кредити.

Кредити небезпечнi – простроченi вiд 30 до 60 днiв незабезпеченi
кредити; простроченi вiд 60 до 180 днiв недостатньо забезпеченi кредити;
а також простроченi понад 180 днiв забезпеченi кредити.

Безнадiйнi кредити – простроченi вiд 60 до 180 днiв незабезпеченi
кредити i недостатньо забезпеченi кредити, простроченi понад 180
днiв.Безнадiйна кредитна заборгованiсть списується за рахунок коштiв
резерву страхування активних операцiй. У разi недостатностi коштiв
резерву страхування активних операцiй безнадiйна кредитна заборгованiсть
погашається за рахунок коштiв резервного фонду, фондiв економiчного
стимулювання, iнших фондiв банку, нерозподiленого прибутку минулого
року.

В залежностi вiд кiлькостi кредиторiв можна видiлити кредити:

1) наданi одним банком;

2) консорцiумнi кредити;

3) паралельнi кредити.

Консорцiумнi кредити – це кредити, що надаються консорцiумом банкiв.
Комерцiйнi банки можуть об’єднуватися у консорцiуми з метою акумуляцiї
кредитних ресурсiв, як в нацiональнiй так i в iноземнiй валютi, для
здiйснення кредитування програм iз значними обсягами, зменшення
кредитних ризикiв, дотримання нормативного показника максимальног
розмiру ризику на одного позичальника.

Банкiвськi консорцiуми – це тимчасовi об’єднання банкiв, якi створюються
для координацiї дiй при кредитуваннi однiєї, але великої угоди.
Координує дiї учасникiв консорцiуму головний банк (лiдер), який
представляє iнтереси консорцiуму, але дiє в межах повноважень, якi
отримує вiд iнших учасникiв консорцiуму. За органiзацiю консорцiуму
головний банк отримує спецiальну винагороду, крiм вiдсоткiв та
комiсiйних, що покривають його безпосереднi витрати. Члени консорцiуму
несуть солiдарну вiдповiдальнiсть позичальниками. Кожен член консорцiуму
автономно оцiнює ефективнiсть проекту i визначає умови участi в ньому
або може пропонувати свiй варiант проведення тiєї чи iншої операцiї, для
якої створюється консорцiум. На пiдставi цих пропозицiй визначаються
загальнi скоординованi дiї.

У консорцiумнiй угодi можуть брати участь не тiльки кiлька банкiв, але й
кiлька позичальникiв, якi мають причетнiсть до заходу, що кредитується.

Кредит може надаватися банкiвським консорцiумом таким чином:

– за допомогою акумулювання кредитних ресурсiв у визначеному банку;

– шляхом гарантування загальної суми кредиту головним банком або групою
банкiв, а кредитування здiйснювати у мiру виникнення потреби у кредитi;

– шляхом змiни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсiв
за рахунок залучення iнших банкiв для участi у консорцiумнiй угодi.

Рiзновидом консорцiумного кредиту є паралельний кредит. При паралельному
кредитуваннi в угодi беруть участь два або бiльше банкiв, якi самостiйно
ведуть переговори з позичальником. Банки-кредитори узгоджують мiж собою
умови кредитування, щоб у пiдсумку укласти кредитний договiр iз
загальними для всiх учасникiв умовами.

При паралельному кредитуваннi кожен банк може самостiйно надавати
позичальнику визначену частку кредиту, дотримуючись загальних,
узгоджених з iншими банками-кредиторами, умов кредитування.

За строками погашення можна видiлити кредити, що погашаються:

1) водночас;

2) у розстрочку;

3) достроково (за вимогою кредитора, або за заявою позичальника);

4) з регресiєю платежiв (тобто сплата основного боргу і процентів по
кредиту здійснюється щоквартально, щомісячно, але в перші періоди суми
внесків будуть вище, а в наступних будуть прогресивно скорочуватися);

5) пiсля закiнчення обумовленого перiоду (мiсяця, кварталу).

Порядок, форма погашення кредиту передбачаються у кредитному договорi.
Одноразове погашення позички передбачає її повернення в повнiй сумi у
встановлений у кредитному договорi строк.

При погашеннi позички в розстрочку передбачається перiодичне погашення
суми боргу, пов’язане з надходженням виручки вiд реалiзацiї продукцiї
(проведення робiт, надання послуг) та iнших прибуткiв. У цьому разi в
кредитному договорi може бути передбачено умовний строк погашення
кредиту, конкретнi строки його погашення встановлюються виходячи з
позичкової заборгованостi, що фактично склалася, наприклад, на початок
кожного кварталу, року з урахуванням специфiки роботи позичальника та
ходу реалiзацiї продукцiї.

За характером i способом сплати процентiв видiляють кредити:

1) з фiксованою процентною ставкою;

2) з плаваючою процентною ставкою;

3) зі сплатою процента одночасно з отриманням кредита (дисконтний
кредит).

Позики з фiксованою процентною ставкою характернi для стабiльної
економiки, однак можуть видаватися на короткий термiн i в умовах
iнфляцiї. Очевидно, що в сучасних нестабільних економічних умовах
більшість кредитних угод будуть передбачати в своїх умовах плаваючу
процентну ставку. Якщо надання кредиту відбувається за рахунок коштів,
запозичених у Національного банку, то процентна ставка за користування
кредитом встановлюється як облікова ставка НБУ плюс маржа (5 – 20%), і
зміна процентів за користування кредитом буде залежати від того,
наскільки змінюється облікова ставка НБУ.

В залежностi вiд цiльового спрямування кредит може бути виробничим чи
споживчим.

Переважна частина кредитiв використовується у сферi виробництва та
реалiзацiї сукупного суспiльного продукту i є важливим джерелом
формування обiгових коштiв i основних фондiв. Водночас населення теж
одержує значну кредитну допомогу на свої споживчi цiлi, насамперед це
кредити на затрати, пов’язанi з покращенням житлових умов i створенням
пiдсобного домашнього господарства, а також на придбання товарiв в
кредит i невiдкладнiпотреби.

Споживчий кредит надається тiльки у нацiональнiй грошовiй одиницi
фiзичним особам-резидентам України, строк користування споживчим
кредитом не повинен перевищувати 10 рокiв.

В таблиці 1 за даними Статистичного щорічника по Україні за 2001 рік
показані кредити, надані комерційними банками суб’єктам господарювання
станом на 1. 12. 2001 року.

Нерiвномiрнiсть розвитку кредитних вiдносин комерцiйних банкiв з
приватним сектором свiдчить, з одного боку, про потенцiйну спрямованiсть
банкiв на спiвробiтництво з недержавними суб’єктами-пiдприємствами та
домашнiми господарствами, а з другого – про значнi труднощi, якi iснують
на шляху розвитку цього спiвробiтництва.

Таблиця 1

КРЕДИТИ НАДАНІ КОМЕРЦІЙНИМИ БАНКАМИ

СУБ’ЄКТАМ ГОСПОДАРЮВАННЯ УКРАЇНИ НА 01.12.2001 РОКУ

(за видами кредитів)

(залишки заборгованості, млн грн)

У тому числі у валюті Із загальної суми Питома вага видів

Види кредитів Усього нац. іноз юридичним особам фізичним особам кредиту
у

усього нац. іноз. усьго нац. іноз. загальному обсязі, %

Усього 8891 4847 4043 8438 4424 4014 453 424 30 100

Овердрафт 50 45 5 48 45 4 1,78 0,41 1,37 0,6

За операціями репо 6 6 — 6 6 — — — — 0,1

За врахованими векселями 302 302 — 302 302 — — — — 3,4

За факторинговими операціями 22 22 — 22 22 — — — — 0,3

За внутрішніми торгівельними операціями 1167 1050 117 1167 1050 117 —
— — 13,1

Кредити за експортно-імпортними операціями 2701 114 2587 2701 114 2587

— — 30,4

Інші кредити в поточну діяльність 3711 2969 742 3359 2644 715 352 325 27
41,7

Інші кредити в інвестеційну діяльність 931 339 592 831 240 591 100 98 1
10,5

1.3. Значення банківського кредиту для фінансово-господарської
діяльності підприємства

Кредит, як і фінанси, є економічною категорією. Він виник у період
суспільного розподілу праці та виникнення товарного виробництва. Існує
він і в умовах ринкової економіки.

Функціонування кредиту як економічної категорії обумовлено наявністю
товарного виробництва і обігу, дією закону вартості й опосередкуванням
грошей у функції засобу платежу.

Отож, основою існування кредиту є наявність товарно-грошових відносин,
руху вартості в процесі товарного обміну, коли виникає розрив у часі між
рухом товару та його вартістю, тобто відокремлення грошової форми
вартості від товарної.

Значення кредиту в товарно-грошовому господарстві обумовлюється дією
господарського розрахунку і характером кругообігу коштів господарських
підприємств. А саме, всі підприємства і господарські організації, що
працюють на умовах господарського розрахунку, повинні свої витрати на
ведення господарства покривати доходами від реалізації виробленої
продукції, послуг. Проте в часі це не завжди збігається, тому що деяка
частина фондів підприємств постійно знаходиться в грошовій формі, інша —
у формі матеріальних запасів. При цьому обсяги грошових коштів, які є в
обігу підприємств і які необхідні для придбання матеріальних запасів, не
збігаються між собою в кожний конкретний момент. У той час, як на одних
підприємствах грошей не вистачає, на інших є тимчасовий надлишок.
Підвищена потреба в грошових коштах, що не покривається поточними
надходженнями, витікає, наприклад, з тривалості виробничого процесу.
Отже, у рослинництві цей процес триває близько року, а в капітальному
будівництві — декілька років. Значні коливання є й у тривалості процесу
обігу товарів, що пов’язано, наприклад, з різною віддаленістю покупців
від постачальників. Сезонність виробництва і обігу ряду товарів
призводить до виникнення додаткової потреби в грошових коштах у різний
час. Так, у сільському господарстві основні витрати відбуваються в І і
II кварталах, а в заготівельних організаціях — у III кварталі.

Заключною стадією кругообігу фондів є реалізація виробленої продукції,
перетворення товарної форми вартості в грошову. При цьому одна частина
грошей відшкодовує витрати на виробництво продукції, інша частина
залишається в розпорядженні господарських підприємств для розширення
виробництва та витрачається поступово, тому визначений відрізок часу
вона залишається тимчасово вільною. Отже, амортизаційні відрахування на
повне і часткове поновлення основних фондів витрачаються після
накопичення їх в достатніх розмірах. Оплата праці робітників і
службовців відбувається періодично — один раз на 15 днів, а преміювання
— ще рідше і т.ін. Таким чином, розміри грошової частини фондів
підприємств постійно міняються і не збігаються з потребами в них. Проте
процеси виробництва й обігу проходять безупинно, тому безперервним
повинно бути і авансування грошових коштів.

Для підтримки безперервності виробництва та обігу на кожному
підприємстві необхідно забезпечити взаємозв’язок кругообігу коштів. В
умовах розбіжності вкладень у виробництво з надходженнями грошових
коштів для його забезпечення, їх поповнення здійснюється за рахунок
кредиту банків. Кредит і є тим механізмом, який постійно перерозподіляє
грошові кошти між окремими підприємствами, тобто кошти, тимчасово вільні
в одних підприємствах, передаються через кредитні установи під час
користування іншим підприємствам.

Отже, кредит відображає економічні відносини, що пов’язані з акумуляцією
та планомірним використанням за допомогою перерозподілу установами
банків тимчасово вільних грошових коштів на умовах повернення, оплати і
з метою найбільш ефективного їх використання в народному господарстві.

Таким чином, кредит дає змогу доцільніше організувати оборот коштів
підприємств, не витрачати значних фінансових ресурсів на створення
зайвих запасів сировини й матеріалів.

У процесі кредитування підприємств насамперед ураховуються індивідуальні
особливості кругообороту їхніх оборотних коштів. Особливості
індивідуального кругообороту коштів підприємств виявляються в часовій
розбіжності між вивільненням з обороту вартості в грошовій формі та
авансуванням коштів у новий оборот. Такі розбіжності відбуваються
передусім через сезонність виробництва. Сезонність виробництва зумовлює
в одні періоди випереджальне зростання виробничих витрат проти
надходження коштів і спричиняє додаткову потребу в коштах понад ті, що є
в розпорядженні підприємства. В інші періоди витрати виробництва
зменшуються або зовсім припиняються, збільшується вихід готової
продукції та надходження грошової виручки, частина якого виявляється
тимчасово вільною.

Таке чергування зростання додаткових потреб у коштах і створення
тимчасово вільних залишків їх на тому самому підприємстві створює
реальну економічну основу для використання кредитів на формування
виробничих і оборотних фондів та погашення їх через певний час.

Призначення банківських кредитів — фінансування витрат, пов’язаних з
придбанням основних і поточних активів, із сезонними потребами
підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, із виникненням
(збільшенням) дебіторської заборгованості, податковими платежами та
іншими зобов’язаннями.

Кредити банку дають змогу органічно пов’язати всі джерела оборотних
коштів і справляють активний вплив на раціональне формування запасів
сировини, матеріалів, готової продукції та інших видів матеріальних
цінностей.

Отже, кредит — це форма позичкового капіталу, що надається на умовах
повернення і обумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає
кредит, і тим, хто його отримує.

Велика роль банківських кредитів в формуванні на підприємствах
фінансових ресурсів запозиченого капіталу і в фінансовому ліверіджі.

Банківське кредитування здійснюється при дотриманні таких принципів:
забезпеченості, повернення, терміновості, оплати і цільового
використання.

Призначення банківських кредитів — фінансування витрат, пов’язаних з
придбанням основних і поточних активів, із сезонними потребами
підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, із виникненням
(збільшенням) дебіторської заборгованості, податковими платежами та
іншими зобов’язаннями. Таким чином, банківське кредитування підприємств
впливає на фінансово-господарську діяльність як позитивно, так і
негативно. Позитивними властивостями кредиту є забезпечення потрібними
оборотними коштами для ефективного здійснення господарської діяльності.
З іншого боку, існують і негативні тенденції, які полягають в виникненні
кредиторської заборгованості, що може призвести до зниження
платоспроможності та ліквідності підприємства.

Розділ ІІ . Процеси кредитування підприємства комерційним банком.

2.1 Оцінка кредитоспроможності підприємства.

Кредитоспроможність — наявність у потенційного позичальника передумов
для отримання кредиту і здатність повернути його. Інакше кажучи — це
здатність підприємства в повному обсязі й у визначений кредитною угодою
термін розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями.
Кредитоспроможність позичальника визначається показниками, що
характеризують його акуратність при розрахунках за раніше отриманими
кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разі
необхідності мобілізувати кошти з різних джерел, забезпечити оперативну
трансформацію активів у грошові кошти.

Перш ніж планувати залучення капіталу шляхом одержання банківської
позички, фінансові служби підприємства повинні оцінити можливості
отримання кредиту. Для цього доцільно провести аналіз відповідності
параметрів діяльності підприємства критеріям кредитоспроможності, які
вимагаються тим чи іншим банком.

Кожен банк розробляє власні критерії та методики оцінки
кредитоспроможності позичальника. Систематизуємо найтиповіші підходи до
оцінки кредитоспроможності підприємства.

У науково-практичній літературі здебільшого виокремлюють кількісні та
якісні критерії кредитоспроможності. Кількісні критерії пов’язані з
оцінкою поточного та перспективного фінансового стану позичальника, а
якісні виявляються на основі оцінки менеджменту підприємства та його
ситуації на ринку факторів виробництва і збуту продукції. Взаємозв’язки
між якісними та кількісними параметрами кредитоспроможності підприємства
з погляду швейцарських фінансистів наведені на рис. 2.[5-стр.105]

Малюнок 3. Елементи оцінки кредитоспроможності у взаємозв’язку

У теорії і практиці немає єдності щодо пріоритетності того чи іншого
елемента кредитоспроможності. Переважає думка, що кількісні та якісні
чинники складають єдине ціле при оцінці потенційної здатності
позичальника погасити заборгованість за кредитом.

Вважається, що якісні чинники досить важко оцінити і систематизувати: на
це слід витратити більше часу і затрат, ніж на оцінку фінансового стану.
Зазначені чинники досліджуються за двома напрямами: якість менеджменту
та ситуація на ринку факторів виробництва і збуту продукції (товарів).

При оцінці рівня менеджменту увага концентрується на персональних і
фахових якостях керівництва, а також на організації управління
підприємством. Відповідні висновки робляться на основі вивчення
інформації, яка характеризує:

наявність і реальність довгострокової стратегії розвитку підприємства;

уміння керівника чітко формулювати стратегічні цілі та концепцію
розвитку підприємства;

наявність та функціональну спроможність системи контролінгу;

освіту, досвід та імідж керівництва;

дотримання ділової етики, договірну та платіжну дисципліну підприємства;

вміння менеджменту вчасно оцінювати підприємницькі ризики та вживати
заходів щодо їх нейтралізації;

внутрішній клімат, який склався на підприємстві, та виробничу
дисципліну;

рівень розмежування функціональних обов’язків працівників, наявність
посадових інструкцій;

плинність кадрів на ключових посадах.

Банківська практика свідчить, що в результаті суб’єктивних оцінок якість
менеджменту систематично завищується.

Оцінюючи ситуацію підприємства на ринку факторів виробництва та збуту
продукції, використовують результати галузевого аналізу, співбесіди з
клієнтами позичальника, а також повідомлення засобів масової інформації.
Основна увага при цьому концентрується на з’ясуванні таких питань:

рівень відповідності якості товарів їх цінам і вимогам ринку;

конкурентоспроможність продукції (на внутрішньому та зовнішньому
ринках), конкурентні переваги;

якість маркетингової політики та концепції збуту продукції;

величина ринкового сегмента, який належить підприємству;

управління товарним асортиментом (розробка нових видів продукції);

основні споживачі готової продукції та їх частка в загальному обсязі
реалізації;

наявність замовлення на реалізацію продукції (робіт, послуг);

залежність виробничо-господарської діяльності підприємства від
постачальників сировини і матеріалів;

рівень зносу основних засобів і необхідність їх оновлення;

наявність ефективної системи логістики на підприємстві.

Глибина оцінки якісних критеріїв кредитоспроможності значною мірою
залежить від строку, на який видається кредит.

З метою оцінки кількісних критеріїв проводиться аналіз поточного та
перспективного фінансового стану підприємства. Головне завдання, яке
ставить перед собою фінансовий аналітик, — прогнозування майбутньої
платоспроможності підприємства. Для цього аналізуються всі можливі
фактори, які можуть вплинути на платоспроможність. На практиці
використовуються різні моделі аналізу: дискримінантний та регресійний
аналіз, комплексна оцінка на основі розрахунку окремих фінансових
показників тощо.

Розглянемо найтиповіший підхід до оцінки фінансового стану підприємств,
який застосовується провідними європейськими банками. В основі цього
підходу лежить розрахунок таких основних блоків показників:

ліквідності та платоспроможності;

які характеризують структуру капіталу та майна підприємства;

прибутковості та самофінансування (поточні та прогнозні);

оборотності.

Завдяки аналізу робиться висновок про здатність підприємства
обслуговувати свої борги. Об’єктивність висновків підвищується в
результаті порівняння значень отриманих показників з рекомендованими,
середньогалузевими, а також у динаміці.

Показники ліквідності та платоспроможності. Аналіз ліквідності
підприємства ґрунтується на зіставленні відображених у балансі поточних
платіжних зобов’язань підприємства та поточних активів. У теорії і
практиці можна зустріти значну кількість показників ліквідності
(алгоритми розрахунку найпоширеніших з них наведено в табл. 1).

Показник абсолютної ліквідності характеризує платоспроможність
підприємства на дату складання балансу і показує, яку частину
короткострокових зобов’язань воно має можливість погасити негайно.
Висновки щодо майбутньої платоспроможності позичальника на основі
аналізу цього показника робити недоцільно. Однак при оцінці
кредитоспроможності підприємства банк звертає увагу на потенційну
платоспроможність позичальника. Саме тому рівень інформаційного
навантаження показника ліквідності першого ступеня для банку є досить
низьким. Надто високе значення цього показника негативно впливає на
рентабельність підприємства, оскільки залучений капітал вкладається в
неробочі активи, якими є грошові кошти та їх еквіваленти. Оптимальною
вважається ситуація, коли показник абсолютної ліквідності знаходиться на
рівні 0,2. З метою забезпечення стабільної поточної платоспроможності
підприємства можуть формувати резерви ліквідності (наприклад, поточні
фінансові інвестиції) чи вдаватися до залучення контокорентних кредитів
(овердрафту).

Таблиця .2

Показники ліквідності та платоспроможності підприємства

20 % (0,2)

100 %

більше 1 0,89 1,03

5. Робочий капітал = Working Capital Поточні активи – Поточні
зобов’язання

більше

50 % 0,45 0,75

Значення показника ліквідності другого ступеня повинно дещо перевищувати
100 %. Відношення монетарних оборотних активів (різниця між загальною
сумою оборотних активів і запасів) та короткострокових зобов’язань
повинно перевищувати одиницю. Зазначимо, що по підприємствах в
європейських країнах середнє значення цього показника загалом є меншим
за 100 % і перебуває на рівні 80—90 %. У середньому по вітчизняних
підприємствах значення показника ліквідності другого ступеня становить
близько 60—70 %. Показник характеризує очікувану платоспроможність
підприємства в короткостроковому періоді, тобто періоді, що дорівнює
середній тривалості одного обороту дебіторської заборгованості за умови
її своєчасного погашення.

Відношення короткострокових активів до короткострокових зобов’язань
(показник покриття) є одним з тестів, на основі якого можна перевірити
рівень дотримання золотого правила фінансування. Він характеризує
платоспроможність підприємства в середньостроковому періоді. Значення
цього показника має перевищувати 100 %. В економічно розвинутих країнах
нормальною вважається ситуація, коли значення цього показника
знаходиться в межах 150 %. У Німеччині, наприклад, середнє значення
показника ліквідності третього ступеня по промислових підприємствах
становить близько 135 %. Однак по деяких галузях він є меншим цього
значення: будівництво — 112 %; оптова торгівля — 125 %; харчова
промисловість — 115 %. У фондомістких галузях значення показника
покриття суттєво перевищує середній рівень: металургія — 170 %;
електротехніка — 180—190 %; автомобілебудування — 200—210 %. В Україні в
середньому по підприємствах значення цього показника дорівнює 105 %.

Коефіцієнт покриття необоротних активів довгостроковим капіталом
показує, наскільки підприємство виконує умови золотого правила
фінансування та золотого правила балансу. Він характеризує рівень
дотримання фінансової рівноваги підприємства у коротко- та
довгостроковому періодах. Значення цього показника повинно бути більшим
за одиницю. Нормальною є ситуація, коли значення коефіцієнта знаходиться
в межах 1,2 — 1,6. У такому разі підприємство можна вважати потенційно
платоспроможним.

При зовнішньому аналізі проблема полягає в тому, що показники балансу не
надають повної інформації про строковість окремих активів та пасивів.
Отже, як додаткове аналітичне джерело слід використовувати розшифровки
дебіторської та кредиторської заборгованості.

Розглянуті до цього показники належать до числа відносних показників. У
разі необхідності фінансові аналітики можуть розраховувати абсолютний
показник ліквідності — робочий капітал.

Показник робочого капіталу (Working Capital) широко використовується при
оцінці рівня ліквідності підприємств в англо-американській практиці
фінансового аналізу та планування. Робочий капітал (або чисті оборотні
активи) — це різниця між оборотними активами підприємства та його
поточними зобов’язаннями (зі строком погашення до одного року). Він
показує частину оборотних активів, що фінансуються за рахунок власного
капіталу і довгострокових зобов’язань. Одержані значення робочого
капіталу дають змогу зробити висновки щодо:

а) зміни резервів поточної ліквідності;

б) наявного потенціалу довгострокового фінансування та довгострокової
ліквідності.

За умови достатньої ліквідності запасів і дебіторської заборгованості,
яку можна легко рефінансувати, наявність робочого капіталу у
підприємства означає не лише його здатність виконати поточні
зобов’язання, а й можливості для розширення операційної та інвестиційної
діяльності. Прийнято вважати, що величина робочого капіталу повинна
перевищувати 30 % загального обсягу оборотних активів підприємства.
Від’ємне значення робочого капіталу означає, що показник ліквідності
третього ступеня є меншим 100 %, тобто частина довгострокових активів
профінансована за рахунок короткострокового капіталу, а отже,
підприємство порушує правила фінансування і йому загрожує
неплатоспроможність

З метою об’єктивного прогнозування та забезпечення стабільної
платоспроможності фінансові служби підприємства повинні застосовувати
весь арсенал аналітичних засобів і вибирати найприйнятніші показники
ліквідності для конкретних економічних умов.

Показники, які характеризують структуру капіталу та майна позичальника,
наведені в табл. 2. Структура капіталу підприємства досить докладно
характеризується під час розгляду вертикального правила фінансування.
Висновки щодо задовільності показників структури капіталу та майна
робляться на основі їх зіставлення із середньогалузевими значеннями.

Таблиця 3

ПОКАЗНИКИ, ЯКІ ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ

СТРУКТУРУ КАПІТАЛУ ТА МАЙНА ПІДПРИЄМСТВА

0,52 0,39

Якщо коефіцієнти заборгованості та фінансової незалежності є відносно
стабільними і перебувають на рівні дещо вищому, ніж у середньому по
галузі, то прийнято вважати, що ризики структури капіталу є низькими, а
отже, за цим критерієм позичальник є кредитоспроможним. Якщо ж
відповідні показники є суттєво нижчими за середньогалузеві або власний
капітал характеризується від’ємним значенням, то структура капіталу
такого позичальника вважається надто ризиковою. Кредит такому
позичальнику або взагалі не видається або видається (за достатності
інших параметрів кредитоспроможності) під завищені проценти.

У деяких методичних рекомендаціях можна зустріти аргументацію, згідно з
якою випереджальне зростання кредиторської заборгованості порівняно з
дебіторською свідчить про погіршення фінансового стану підприємства. На
практиці цей висновок не завжди підтверджується, що слід враховувати при
прийнятті відповідних рішень.

Висновки щодо раціональності формування структури майна підприємства
слід робити, враховуючи рівень дотримання правил фінансування, а також
середньогалузевий рівень відповідних показників. Зважаючи на викривлену
структуру формування активів вітчизняних підприємств, а також
невідповідність балансової та реальної вартості майна, за орієнтир
доцільно брати показники відповідних галузей в економічно розвинутих
країнах. Наприклад, середньогалузеве значення показника, який
характеризує частку основних засобів у структурі активів
західноєвропейських підприємств, становить: по хімічній промисловості —
близько 20 %; харчовій — 35; текстильній — 25; оптовій торгівлі — 15;
роздрібній торгівлі — 20 %.

Показники прибутковості та самофінансування. Здатність підприємства
виконувати свої зобов’язання значною мірою залежить від рівня його
прибутковості та самофінансування. Саме тому в процесі оцінки
кредитоспроможності (особливо при наданні довгострокових кредитів)
аналізують фактично досягнуті та прогнозні показники рентабельності,
прибутку, Cash-flow. Ці показники дають змогу дати відповідь на два
запитання:

яку частку інвестицій, інших грошових видатків підприємство може
фінансувати за рахунок результатів своєї діяльності;

чи зможе підприємство виконати свої зобов’язання у майбутньому за
рахунок внутрішніх фінансових джерел.

Окрім звітних даних у процесі аналізу вивчаються планові показники
фінансових результатів, прогноз руху грошових коштів, фінансовий план
тощо.

У теорії і практиці можна зустріти велику кількість абсолютних і
відносних показників прибутковості та самофінансування. До абсолютних
належать: чистий прибуток; прибуток до оподаткування; прибуток від
операційної діяльності; операційний Cash-flow; вільний Cash-flow (FCF).
Більшість з відносних показників ґрунтується на концепції
рентабельності: рентабельність власного капіталу; рентабельність
інвестицій; рентабельність активів; рентабельність основних засобів;
рентабельність виробництва певного виду продукції тощо. Підкреслимо, що
залежно від потреб фінансового аналітика показники рентабельності
розраховуються з використанням різної бази: прибуток від операційної
діяльності; прибуток до оподаткування; чистий прибуток; Cash-flow тощо.

Зрозуміло, що, оцінюючи кредитоспроможність позичальника, кредитні
експерти підбирають свій каталог показників, які, на їхню думку,
дозволяють дійти найоб’єктивніших висновків про потенційну здатність
підприємства виконувати свої зобов’язання за рахунок внутрішніх
фінансових джерел. У табл. 3 наведено найпоширеніші із згаданих
показників.

Таблиця 4

ПОКАЗНИКИ РЕНТАБЕЛЬНОСТІ ТА САМОФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

— —

У процесі оцінки кредитоспроможності позичальника отримані показники
прибутковості аналізуються в динаміці, а також у зіставленні із
середньогалузевими значеннями та за окремими видами економічної
діяльності. На основі цього робиться висновок про їх достатність.
Показники рентабельності основної діяльності, активів, інвестицій
порівнюють також із процентною ставкою, за якою залучається кредит.
Зрозуміло, що у разі перевищення процентної ставки над плановими
показниками рентабельності у підприємства можуть виникнути труднощі із
виконанням зобов’язань.

Непересічне значення для оцінки потенційної спроможності погасити
довгострокові позички має прогнозний показник операційного Cash-flow,
оскільки саме він характеризує те джерело, за рахунок якого можуть бути
виконані зобов’язання. У разі, якщо інвестиційний проект частково
фінансується за рахунок власних коштів підприємства, то при оцінці
здатності позичальника фінансувати інвестиції доцільно розрахувати
показник Free Cash-flow (Cash-flow від операційної діяльності
скоригований на інвестиційний Cash-flow).

Показники оборотності. Ця група показників характеризує ефективність
управління грошовими потоками підприємства, в т. ч. оборотними активами,
кредиторською, дебіторською заборгованістю тощо. Алгоритми розрахунку
основних показників оборотності наведені в табл. 5.

Таблиця 5

ПОКАЗНИКИ ОБОРОТНОСТІ

36,5 24,9

Досліджуючи показники оборотності, слід виходити з того, що чим швидше
обертаються вкладені кошти, тим менше їх слід залучати, а отже, тим
меншою буде вартість капіталу, що позитивно впливає на рентабельність і
платоспроможність підприємства. Фінансовий аналітик повинен
орієнтуватися при цьому на середньогалузеві показники оборотності.

Підкреслимо, що, оцінюючи здатність позичальника виконати свої
зобов’язання у майбутньому, працівники банку розраховують не всю
сукупність показників, охарактеризованих вище. Для отримання об’єктивної
картини достатньо проаналізувати по одному чи кілька показників з
кожного блоку. Згідно із сучасними тенденціями оцінки
кредитоспроможності увага насамперед акцентується на аналізі достатності
та реальності прогнозних показників балансу, фінансових результатів та
Cash-flow. У разі, якщо на підприємстві відсутні фахівці з питань
планування чи бюджетування, працівники банку можуть розрахувати
відповідні планові показники, виходячи з наданої позичальником
інформації.

Працівники фінансових служб перед тим, як звертатися до банку із
кредитною заявкою, повинні самі оцінити кредитоспроможність підприємства
з тим, щоб у разі її недостатності провести роботу, спрямовану на її
підвищення.

Підсумовуючи можна зробити висновок про дещо не дуже задовільний стан
підприємства “Тоніс” та приблизно стійке становище “Топртансу” щодо
отримання кредиту в банку.

2.2 Етапи визначення кредитоспроможності підприємства.

Процес банківського кредитування складається з певних етапів, кожний з
яких окремо забезпечує рішення локального завдання, а разом досягається
головна мета позичкових операцій — їх надійність і прибутковість для
банку.

Початковим етапом процесу кредитування є розгляд заявки клієнта на
кредит. Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з
обґрунтованим клопотанням, до якого додаються певні документи. У
сукупності це має назву «кредитна заявка».

У клопотанні, як правило, йдеться про: суму кредиту, строк користування
ним, сутність та економічний ефект від заходу, що буде прокредитований,
та ін. До клопотання додаються інші матеріали, перелік яких залежить від
конкретних обставин.

Зокрема, якщо клієнт уперше звернувся за кредитом, він до клопотання
додає копію установчого договору, Статуту або інші документи, які
засвідчують його як юридичну особу чи його правоздатність на отримання
позички.

Клієнт, як правило, подає банку бізнес-план; техніко-економічне
обґрунтування проекту, що кредитуватиметься; копії контрактів, угод та
інших документів стосовно об’єкта кредитування; документи, що
підтверджують забезпечення повернення кредиту (договір-застава,
гарантійний лист тощо); балансову і фінансову звітність. Банк може
вимагати іншу документацію і матеріали для оцінки обґрунтованості
потреби в позичці, фінансового стану і кредитоспроможності потенційного
позичальника.

Кредитний працівник банку проводить попередню бесіду з потенційним
позичальником, ураховуючи інформацію, що є в кредитній заявці. Ця бесіда
має суттєве значення для принципового рішення про кредитування. Вона дає
можливість спеціалісту банку з’ясувати багато важливих деталей,
пов’язаних з майбутнім кредитом. Зокрема, сформувати думку щодо клієнта,
оцінити професійну підготовленість керівництва позичальника, визначити
перспективу його розвитку.

Якщо попередня бесіда спеціаліста банку з клієнтом пройшла успішно,
починається наступний (другий) етап процесу кредитування. Він полягає у
вивченні кредитоспроможності потенційного позичальника й оцінюванні
ризику за позичкою.

Банк здійснює глибоке і ретельне вивчення фінансового стану позичальника
й оцінює його можливість і здатність повернути позичку.

Враховуючи велику значущість оцінки кредитоспроможності позичальника і
ступеня ризику кредитної операції, в установах банків створені
спеціальні підрозділи.

Під час експертизи кредитної заявки клієнта використовуються різні
джерела інформації:

матеріали, одержані безпосередньо від позичальника;

відомості про клієнта, що містяться в архіві банку;

інформація про клієнта, одержана за межами даного банку.

При вивченні кредитної заявки банк може здійснювати перевірки
позичальника на місці. Відвідуючи клієнта, можна з’ясувати ті питання,
які не обговорювалися під час попередньої бесіди, оцінити рівень
компетенції працівників, що очолюють бухгалтерську, фінансову і
маркетингову служби, адміністративний апарат, скласти уявлення щодо
стану майна клієнта.

Методика оцінки кредитоспроможності позичальника викладена в розділі
4.3.

Третій етап процесу кредитування полягає у підготовці до складання
кредитної угоди. Він можливий за умови позитивного для клієнта
завершення попереднього етапу, тобто оцінювання кредитоспроможності і
ризику. Цей етап ще називають структуруванням позички.

У процесі структурування банк визначає такі параметри по-

зички: вид кредиту, суму, строк, забезпечення, порядок видачі і
погашення, ціну позички тощо.

Правильне визначення виду кредиту є важливим для встановлення реальних
джерел погашення банківських позичок. Якщо кредит надається на
формування оборотного капіталу клієнта і належить до короткострокового,
то джерелом його повернення будуть поточні грошові надходження, які
виникнуть після реалізації проекту, що прокредитований.

Кредит, наданий на відтворення основного капіталу позичальника, є, як
правило, довгостроковим і має повертатися за рахунок прибутку від
експлуатації прокредитованого об’єкта.

Важливе значення у структуруванні позички має правиль-

не визначення суми позички. Заниження її може призвести

до порушення строків її повернення, оскільки об’єкт, що кредитується, не
буде завершений у строк, а завищення — до

нецільового використання надлишково отриманих у банку коштів.

Успіх кредитної угоди значною мірою залежить від правильного визначення
строку позички. Якщо будуть установлені занадто напружені строки
повернення позички, то у позичальника може виявитися брак капіталу, що
спричинить спад виробництва. Якщо ж ці строки будуть занадто
ліберальними, тобто набагато більшими від періоду, протягом якого буде
отримана віддача від позички, то позичальник певний час
користуватиметься неконтрольованими з боку банку коштами.

Більшість банківських позичок видається під відповідне забезпечення.
Визначаючи цей елемент структури позички, банкір повинен керуватися
традицією, що склалася в банківській практиці. Про традиційні форми
забезпечення зобов’язань позичальника перед банком ідеться в розділі
4.4.

Видача і повернення кредиту може здійснюватися різними способами:
одноразово, різними частками протягом періоду дії кредитної угоди,
шляхом проведення поточних грошових операцій позичальника через
позичковий рахунок. Тому одним з елементів структурування майбутньої
позички є чітке визначення порядку її надання і повернення.

У разі погашення кредиту рівними внесками необхідно розробити графік
платежів за позичкою відповідно до строків обороту капіталу, на
формування якого видана позичка.

Значна увага при структуруванні позички приділяється розрахунку вартості
кредиту, що буде наданий. Вона складається з процентної ставки і комісії
за його надання й оформлення. При визначенні процентної ставки необхідно
враховувати різні фактори, притаманні конкретній кредитній угоді, її
місцю і часу. Про це йдеться в розділі 4.6.

Після закінчення роботи щодо структурування позички банк приступає до
переговорів з клієнтом про укладання кредитної угоди. При цьому
потенційному позичальнику пропонуються умови майбутньої кредитної угоди,
які можуть істотно відрізнятися від умов, що містяться в кредитній
заявці клієнта. Зближення позицій банку і клієнта й досягнення
компромісу є кінцевою метою переговорів. Щоб зменшити вірогідність
помилки і забезпечити об’єктивність при ухваленні рішення, банк, як
правило, обмежує повноваження окремих посадових осіб при вирішенні
питань щодо кредитування. Ці обмеження стосуються, зокрема, суми
кредиту, строку, ризику тощо.

Посадова особа, яка веде переговори з клієнтом відносно кредиту, повинна
ознайомити його з обов’язковими умовами майбутньої кредитної угоди, без
виконання яких позичка не може бути надана, а також з умовами, стосовно
яких можливий компроміс.

Обов’язковою умовою, наприклад, може бути наявність майнового
забезпечення або гарантії третьої особи, якщо їх відсутність може
призвести до неповернення кредиту.

Умовою, щодо якої може бути досягнуто компроміс, як правило, є процентна
ставка, розмір комісії тощо.

Після визначення й узгодження всіх параметрів майбутньої кредитної угоди
складається відповідний висновок щодо кредиту. Цей документ подається на
розгляд кредитного комітету (комісії). У разі позитивного рішення цього
органу відбувається підписання кредитної угоди представником керівництва
банківської установи і клієнтом.

У кредитній угоді передбачаються: мета, сума і строк позички, умови і
порядок її надання і погашення, форми забезпечення зобов’язань клієнта
за кредитом, процентна ставка, порядок внесення плати за позичку,
обов’язки, права і відповідальність сторін щодо надання і погашення
кредиту, перелік документів і періодичність їх подання банку й інші
умови процесу кредитування.

Зразок кредитної угоди наведений у додатку .

З метою контролю за своєчасним поверненням позички і забезпеченням
нарахування процентів по ній облік кредитних операцій здійснюється на
окремих позичкових рахунках. Позичка може надаватися одноразово або
частками у строки, визначені в кредитній угоді.

Позичка може зараховуватися на поточний рахунок клієнта або
переказуватися на рахунки господарських партнерів позичальника,
використовуватися в іншому порядку, передбаченому в кредитній угоді,
наприклад через одержання готівки.

Видача позички оформляється розпорядженням кредитного відділу
операційному відділу установи банку.

Якщо в процесі кредитування відбулися певні зміни в умовах здійснення
проекту, що кредитується, з незалежних від позичальника причин і це
призвело до додаткової потреби в кредиті, банк може задовольнити її на
умовах укладення додаткової угоди.

Повернення позичок здійснюється з ініціативи клієнта на підставі його
платіжного доручення. Якщо в день повернення кредиту клієнт цього не
робить, банк своїм розпорядженням стягує борг, переводячи строкову
заборгованість у прострочену.

Перед тим, як надати кредит, банк повинен бути впевненим, що йому
повернуть борг у повному обсязі й у встановлений термін. З цією метою
перед тим, як надати кредитні ресурси, оцінюється кредитоспроможність
позичальника.

У світовій банківській практиці при вирішенні питання про надання
кредиту діяльність клієнтів всебічно аналізується за найважливішими
напрямами, перші літери назв яких (англійською мовою) склали абревіатуру
CAMPARI:

С — character — характеристика клієнта, особисті якості;

А — ability — здатність до повернення позики;

М — margin — маржа (дохідність);

Р — purpose — мета, на яку витрачатимуться гроші;

А — amount — розмір позики;

R — return — умови погашення позики;

І — insurance — страхування ризику непогашення позики.

Такий методологічний підхід використовується і комерційними банками
України в оцінці кредитоспроможності позичальника.

Кредитоспроможність — це такий фінансовий стан підприємства, який дає
змогу отримати кредит і своєчасно його повернути.

Прийняття рішення про кредитування — результат сприятливої чи
несприятливої оцінки кредитоспроможності клієнта.

Думка кредитора щодо ступеня кредитоспроможності позичальника формується
під впливом трьох самостійних аналітичних блоків:

загальне уявлення про клієнта;

аналіз фінансового стану клієнта;

аналіз ефективності кредитованої угоди або інвестиційного проекту.

Розширення самостійності в діяльності господарюючих суб’єктів, поява
нових форм власності підвищує ризик неповернення кредиту і потребує
оцінювання кредитоспроможності при вирішенні питання про можливості та
умови кредитування.

Розглянемо аналіз кредитоспроможності клієнта, базуючись на Положенні
банку «Гарант» «Про оцінку фінансового стану позичальника»,
затвердженого рішенням кредитного комітету банку «Гарант» від 3.04.1998
р. у новій редакції з урахуванням внесених змін і доповнень.

Це Положення розроблено відповідно до вимог Положення НБУ «Про порядок
формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за
позиками комерційних банків», затвердженого постановою № 122 від
27.03.1998 p., і призначено для використання при аналізі фінансового
стану позичальника з метою оцінювання структури кредитного портфеля та
визначення розмірів резерву для відшкодування можливих втрат за позиками
банку.

Аналіз фінансового стану позичальника є складовою аналізу кредитного
ризику при формуванні рішення про надання кредиту.

Методика оцінювання фінансового стану передбачає поєднання об’єктивних
даних, сформованих на основі бухгалтерської звітності, та суб’єктивних
даних, що визначаються на підставі інформації, якою вже володіє банк, та
пакета документів, які подає позичальник для одержання кредиту.

Установи банку здійснюють оцінювання фінансового стану
позичальника-юридичної особи перед наданням йому позики, а в подальшому
— щоквартально для визначення розміру відрахувань до резерву та контролю
за діяльністю позичальника.

Оцінювання фінансового стану позичальника передбачає аналіз його
фінансово-господарської діяльності за такими даними:

обсяг реалізації;

прибутки і збитки;

рентабельність;

коефіцієнти ліквідності;

грошові потоки;

склад дебіторсько-кредиторської заборгованості;

ефективність управління позичальника;

ринкова позиція позичальника та його залежність від циклічних і
структурних змін в економіці;

— історія погашення кредитної заборгованості в минулому.Оцінювання
фінансового стану позичальника виконується в два етапи:

1-й етап — обчислення значень показників, які характеризують фінансовий
стан позичальника;

2-й етап — оцінювання та узагальнення показників і визначення класу
надійності позичальника.

На першому етапі розраховуються показники, які характеризують фінансовий
стан позичальника. Ці показники розподіляються на такі аналітичні групи:

І група — попередня оцінка позичальника;

II група — показники платоспроможності позичальника;

III група — показники фінансової стійкості позичальника;

IVгрупа — показники надійності позичальника.

На другому етапі визначається інтегральний показник, розрахунок якого
ґрунтується на використанні принципу вагомості показників і коефіцієнтів
вагомості аналітичних груп. Залежно від величини інтегрального показника
визначають клас надійності позичальника (А, Б, В, Г, Д).

Розглянемо систему показників, що характеризують фінансовий стан
позичальника та методику їх оцінювання.

І група — попередня оцінка позичальника — показники розраховуються з
метою визначення ринкової позиції позичальника, його взаємовідносин з
банком у минулому, перспектив розвитку. Показниками цієї групи є:

1. Період функціонування підприємства (ФП) — кількість років з часу
одержання державної реєстрації підприємства.

ФП приймає значення, що дорівнює кількості років функціонування
підприємства (числове значення може бути з десятковими знаками)

У разі функціонування підприємства п’ять і більше років ФП приймає
значення 5. По підприємствах, які функціонують менше одного року, ФП =
0,5.

Для підприємства “Нотіс” ФП становить 1, а для підприємствва “Топтранс”
він складає 5 .

2. Наявність бізнес-плану (БП) — характеризує перспективу розвитку
підприємства.

Показник БП може мати одне з таких значень:

БП = 1 — за наявності бізнес-плану;( для підприємства “Топтранс”)

БП = 0 — за відсутності бізнес-плану.( для підприємства “Тоніс”)

3. Прибуткова діяльність (ПД) — свідчить про рентабельну

діяльність підприємства.

Показник ПД може мати одне з таких значень:

ПД = З — прибуткова діяльність за останні три роки;

ПД = 2 — прибуткова діяльність за останні два роки;

ПД = 1 — прибуткова діяльність за останній рік;

ПД = 0 — відсутність прибутку.

Згідно з даними річної звітності підприємство “Тоніс” має коефіцієнт
прибутковості діяльності –1, а підприємство “Топтранс” — 2

4. Погашення позичок у минулому (ПП) — характеризує на

явність або відсутність фактів неповернення чи несвоєчасного

повернення кредитів.

Показник ПП може мати одне з таких значень:

ПП =1 — кредит погашено без проблем;

ПП = 0,7 — кредит погашено після відстрочки;

ПП = 0,1 — кредит прострочений;

ПП = 0 — позичальник ухиляється від відповідальності.

Якщо позичальник не користувався кредитами в минулому, ПП = 0,1.

Оскільки підприємство “Тоніс” функціонує лише один рік і не брали позики
,то коефіцієнт повернення позики рівне – 0,1. Для фірми “Топтранс”
коефіцієнт рівний 0,7 , оскільки кредит був погашений після відстрочки.

5. Сплата процентів за користування кредитом (СВ) — характеризує
наявність або відсутність фактів сплати чи несвоєчасної оплати процентів
за користування кредитом.

Показник СВ може мати одне з таких значень:

СВ = 1 — нараховані проценти сплачено своєчасно;

СВ = 0,7 — проценти сплачено із затримкою платежу;

СВ = 0,1—проценти прострочено;

СВ = 0 — позичальник ухиляється від відповідальності.

Якщо позичальник не користувався кредитами в минулому, то СВ = 0,1 , що
є характерно для фірми “Тоніс” та 0,7 для “Топтранс”.

Показники «Погашення позичок у минулому» (ПП) та «Сплата процентів за
користування кредитом» (СВ) характеризують фінансовий стан розрахунків
з банком по кредитах, наданих раніше.

II група — показники платоспроможності позичальника

1. Коефіцієнт загальної ліквідності (Кзл) характеризує скільки
обсяг поточних зобов’язань за кредитами і розрахунками може бути
погашений за рахунок усіх мобілізованих оборотних активів, чи здатний
позичальник взагалі розрахуватися по своїх боргових зобов’язаннях.

Теоретичне значення Кзл — не менше 2,0.

Для підприємства “Тоніс” показник буде рівний
Кзл=(154251/263214)*100%=58,6%. А для фірми “Топтранс” він дещо менший
і дорівнює Кзл=(561221/1263214)*100%=44,43%

2. Коефіцієнт ліквідності (Клік) показує, якою мірою оборотні активи
покривають короткострокові зобов’язання, а саме на скільки
короткострокові зобов’язання можуть бути погашені швидколіквідними
активами.

Клік = Сума короткострокових зобовязань

Теоретичне значення КЛ1К — не менше 0,3.

Для фірми “Тоніс” коефіцієнт ліквідності буде складати:

для фірми “Топтранс” відповідно даний коефіцієнт буде дорівнювати:

3. Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Кал) характеризує, на

скільки короткострокові зобов’язання можуть бути негайно погашені
швидколіквідними грошовими коштами та цінними паперами.

Теоретичне значення Кал — не менше 0,2.

Для фірми “Тоніс” коефіцієнт абсолютної ліквідності буде складати:

для фірми “Топтранс” відповідно даний коефіцієнт буде дорівнювати:

III група — показники фінансової стійкості

1. Коефіцієнт фінансової стійкості (Кфс) показує питому вагу власних
джерел залучених на тривалий строк коштів у загальних витратах
підприємства, які воно може використати у своїй поточній діяльності без
втрат для кредиторів.

Теоретичне значення Кфс — не менше 0,6.

Для фірми “Тоніс” коефіцієнт фінансової стійкості буде складати:

для фірми “Топтранс” відповідно даний коефіцієнт буде дорівнювати:

2. Коефіцієнт фінансової незалежності (Кфн) — показує частку власних
коштів у загальній сумі заборгованості підприємства. Теоретичне
значення Кфн — не менше 0,2.

Для фірми “Тоніс” коефіцієнт фінансової незалежності буде складати:

для фірми “Топтранс” відповідно даний коефіцієнт буде дорівнювати:

3. Коефіцієнт автономності (Кав) показує частку залучених коштів з
розрахунку на 1 грн. власних коштів позичальника. Теоретичне значення
Кав — не більше 1,0.

Для фірми “Тоніс” кефіцієнт автономності буде рівний

“Топтранс” не залучав додатково фінансові ресурси, тому показник
автономності дорівнюватиме 1.

4. Коефіцієнт оборотності балансу (К0б):

Виручка від реалізації за рік

Середня валюта балансу

Середня валюта балансу визначається як середнє арифметичне цього
показника на початок і на кінець року.

Цей показник визначається на підставі річного звіту, його значення
використовується також при оцінюванні фінансового стану позичальника на
квартальні дати.

Згідно даних фінансової звітності даних підприємств розрахуємо показники
оборотності балансу для фірми “Тоніс” та “Топтранс” відповідно:

5. Коефіцієнт маневреності власних коштів (Км) характеризує ступінь
мобільності використання власних коштів.

Км =

Теоретичне значення Км — не менше 0,5.

IV група — показники надійності підприємства

1. Коефіцієнт забезпечення кредиту (К3) характеризує наявність, обсяг та
якість забезпечення повернення кредиту. К3 = 2 у випадках, якщо
забезпеченням кредиту є:

гарантії Уряду України;

гарантії банків, зареєстрованих як юридичні особи у країнах, віднесених
до категорії А (згідно з додатком 1.2 Положення НБУ «Про порядок
формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за
позиками комерційних банків»);

грошові вклади і депозити позичальника, розміщені у банку, що надає
позику.

К3 = 0,5 у випадках, коли забезпеченням кредиту є гарантії
(поручительство) чи страхування ризику.

У разі, якщо забезпеченням кредиту є застава майна, коефіцієнт
забезпечення визначається так:

Вартість
застави

Сума кредиту та процентів

Оскільки забезпечення кредиту для фірми “Тоніс” є є гарантії
(поручительство) та страхування ризику , то коефіцієнт забезпечення
рівний 0,5. За умови , що гарантом кредитного забезпечення для
підприємства “Топтранс” є гарантії банків, зареєстрованих як юридичні
особи у країнах, віднесених до категорії А ,то відповідно коефіцієнт
забезпечення дорівнює 2.

2. Оборотність дебіторської заборгованості (Одз). Цей показник
розраховується за даними річного звіту, його значення використовується
також на квартальні дати.

Виручка від реалізації за рік

Середня дебіторська заборгованість

Середня дебіторська заборгованість визначається як середнє арифметичне
суми цієї заборгованості на початок і на кінець року.

Показник Одз оцінюється шляхом порівняння з попереднім періодом і може
мати такі значення:

Одз — 2 у разі зменшення його розрахункового значення проти попереднього
періоду;

Одз = 1 у разі, якщо його розрахункове значення знаходиться на рівні
попереднього періоду;

Одз — 0 у разі збільшення його розрахункового значення проти
попереднього періоду.

Розрахуємо оборотність дебіторської заборгованості за поточний рік для
фірми “Тоніс” :

Осклільки фірма діє лише перший рік, то будемо вважати, що рівень
оборотності не змінився тому коефіцієнт оборотності призначимо цифру 1.

Розрахуємо оборотність дебіторської заборгованості за минулий та
поточний рік відповідно для фірми “ Топтранс”

Отже динаміка має характер до зменшення відносно минулого періоду, тому
значення коефіцієнта оборотності дебіторської заборгованості буде рівний
2.

3. Оборотність кредиторської заборгованості (Окз). Цей по

казник розраховується та оцінюється аналогічно Одз.

Виручка від реалізації за рік

Середня кредиторська заборгованість

Тобто для фірми “Тоніс” умовно він буде рівний 1, а для фірми “Топтранс”
– 2.

4. Оборотність готової продукції (Огп)

Виручка від реалізації за звітний період

Обсяг виробництва за звітний період

Оцінювання показника здійснюється шляхом порівняння з попереднім
періодом (зменшення, збільшення).

Огп може мати такі значення:

Огп = 2 — у разі збільшення його значення проти попереднього періоду;

Огп =1- у разі, якщо його значення знаходиться на рівні попереднього
періоду;

Огп =0 — у разі зменшення його значення проти попереднього періоду.

Оскільки для підприємства “Тоніс” , яке працює лише один рік значення
попедніх показників немає, то присвоємо значення коефіцієнт 1. Для
підприємства “Топтранс” даний показник рівний 2 оскільки в звітному
році цей показник більший за минулий (0,99>0.78)

Визначення класу позичальника

Залежно від стану платоспроможності, фінансової стійкості, солідності та
можливості виконувати свої зобов’язання перед банком
підприємство-позичальник повинно бути віднесене до одного з п’яти
класів, які характеризують його надійність:

Клас А — підприємство з дуже стійким фінансовим станом;

Клас Б — підприємство зі стійким фінансовим станом;

Клас В — підприємство має ознаки фінансового напруження;

Клас Г — підприємство підвищеного ризику;

Клас Д — підприємство з незадовільним фінансовим станом.

Для встановлення класу позичальника визначається інтегрований показник
його фінансового стану, який розраховується на підставі наведених вище
коефіцієнтів, їх вагових значень та вагових коефіцієнтів.

Порядок визначення інтегрованого показника

Попередньо здійснюється оцінювання розрахованих фактичних значень Кзл,
Клік, Kал, Кфс, Кфн, Кав, К3 — з згідно табл. 5. . Залежно від того, в
яких параметрах знаходиться фактичне значення коефіцієнта, останній
набуває одне із значень (2, 1 чи 0).

Таблиця 6

ОЦІНКА КОЕФІЦІЄНТІВ

Коефіцієнт Оцінка

2 1 0

Коефіцієнт загальної ліквідності, Кзл 2 і більше Від 1 до 2 Менше 1

Коефіцієнт ліквідності, Клік

0,3 і більше Менше 0,3

Коефіцієнт абсолютної ліквідності, Кал

0,2 і більше Менше 0,2

Коефіцієнт фінансової стійкості, Кфс

0,6 і більше Менше 0,6

Коефіцієнт фінансової незалежності, Кфн

0,2 і більше Менше 0,2

Коефіцієнт автономності, Кав

Менше 1 1 і більше

Коефіцієнт оборотності балансу, Коб

0,7 і більше Менше 0,7

Коефіцієнт маневреності, Км

0,5 і більше Менше 0,5

Коефіцієнт забезпеченості, Кз 2 і більше Від 1,4 до 2 Менше 1,4

2. Усі розраховані фактичні значення коефіцієнтів вносять до табл. 6 та
табл. 7 для фірми “Тоніс” та “Топтранс” відповідно (графа 5). У графу 6
таблиці вноситься оцінка кожного коефіцієнта (Кзл, Клік, Kал, Кфс, Кфн,
Кав, Кз), визначена на підставі табл. 5. Оскільки додаткова оцінка
першої та четвертої груп показників (за виключенням Кз) не передбачена,
то в графі 6 табл. 6 та 7 показується їх розраховані фактичні значення
(гр. 5 = = гр. 6).

3. Одержана оцінка помножується на вагове значення коефіцієнту (гр.6
*гр.4).

4. Сума значень показників по кожній групі помножується на вагомий
коефіцієнт відповідної групи.

5. Визначається сума значень усіх груп (S).

Таблиця 7

РОЗРАХУНОК ІНТЕГРОВАНОГО ПОКАЗНИКА ФІНАНСОВОГО СТАНУ “ТОНІС”.

п/п Назва показника Теоритичне значення показника Вагоме значення
показника Розрахункове значення показника Оцінка коефіцієнтів Значення
показника з урахуванням вагомості

(гр. 6 *гр.4)

1 2 3 4 5 6 7

І група — Попередня оцінка позичальника

Вагомий коефіцієнт — 2

1 Період функціонування підприємства, ФП 0,5—5 0,5 1 1 0,5

2 Наявність бізнес-плану, БП 0—1 1 0 0 0

3 Прибуткова діяльність, ПД 0— 3 2 1 1 2

4 Погашення позичок, ПП 0—1 6 0,1 0,1 0,6

5 Сплата процентів, СВ 0—1 6 0,1 0,1 0,6

Разом по групі І 7,4 (3,7*2)

II група — Показники платоспроможності

Вагомий коефіцієнт — 5

l Коефіцієнт загальної ліквідності, Кзл Не менше

2 8 0,586 0 0

2 Коефіцієнт ліквідності, Клік Не менше 0,3 7 0,6438 1 7

3 Коефіцієнт абсолютної ліквідності, Kaл Не менше

0,2 6 0,5877 1 6

Разом по групі II 65 (13*5)

1 2 3 4 5 6 7

III група — Показники фінансової стійкості

Ваготій коефіцієнт — 4

1 Коефіцієнт фінансової стійкості, Кфс Не менше 0,6 6 0,351 0 0

2 Коефіцієнт фінансової незалежності, Кфн Не менше 0,2 5 0,3237 1 5

3 Коефіцієнт автономності, Кав Не більше

1 4 0,44 1 4

4 Коефіцієнт оборотності балансу, Коб Не менше 0,7 4 0,4995 0 0

5 Коефіцієнт маневреності, Км Не менше 0,5 4 0,4805 0 0

Разом по групі III 36 (9*4)

IV група — Показники «надійності» підприємства

Коефіцієнт вагомості — 2

1 Коефіцієнт забезпечення кредиту, К3 Не менше

1,6 8 0,5 0,5 4

2 Оборотність дебіторської заборгованості, Одз 0—2 2 1 1 2

3 Оборотність кредиторської заборгованості, Окз 0—2 2 1 1 2

4 Оборотність готової продукції, Огп 0—2 2 1 1 2

Разом по групі IV 20 (10*2)

Усього (S) 128,4

КЛАС г

Таблиця 8

РОЗРАХУНОК ІНТЕГРОВАНОГО ПОКАЗНИКА ФІНАНСОВОГО СТАНУ “ТОПТРАНС”.

п/п Назва показника Теоритичне значення показника Вагоме значення
показника Розрахункове значення показника Оцінка коефіцієнтів Значення
показника з урахуванням вагомості

(гр. 6 *гр.4)

1 2 3 4 5 6 7

І група — Попередня оцінка позичальника

Вагомий коефіцієнт — 2

1 Період функціонування підприємства, ФП 0,5—5 0,5 5 5 2,5

2 Наявність бізнес-плану, БП 0—1 1 1 1 1

3 Прибуткова діяльність, ПД 0— 3 2 2 2 4

4 Погашення позичок, ПП 0—1 6 0,7 0,7 4,2

5 Сплата процентів, СВ 0—1 6 0,7 0,7 4,2

Разом по групі І 31,2 (15,6*2)

II група — Показники платоспроможності

Вагомий коефіцієнт — 5

l Коефіцієнт загальної ліквідності, Кзл Не менше

2 8 0,4443 0 0

2 Коефіцієнт ліквідності, Клік Не менше 0,3 7 0,71,2 1 7

3 Коефіцієнт абсолютної ліквідності, Kaл Не менше

0,2 6 0,4972 1 6

Разом по групі II 65 (13*5)

1 2 3 4 5 6 7

III група — Показники фінансової стійкості

Ваготій коефіцієнт — 4

1 Коефіцієнт фінансової стійкості, Кфс Не менше 0,6 6 0,973 1 6

2 Коефіцієнт фінансової незалежності, Кфн Не менше 0,2 5 0,6932 1 5

3 Коефіцієнт автономності, Кав Не більше

1 4 1 1 4

4 Коефіцієнт оборотності балансу, Коб Не менше 0,7 4 0,705 1 4

5 Коефіцієнт маневреності, Км Не менше 0,5 4 0,521 1 4

Разом по групі III 92 (23*4)

IV група — Показники «надійності» підприємства

Коефіцієнт вагомості — 2

1 Коефіцієнт забезпечення кредиту, К3 Не менше

1,6 8 2 2 4

2 Оборотність дебіторської заборгованості, Одз 0—2 2 2 2 2

3 Оборотність кредиторської заборгованості, Окз 0—2 2 2 2 2

4 Оборотність готової продукції, Огп 0—2 2 2 2 2

Разом по групі IV 20 (10*2)

Усього (S) 208,2

КЛАС г

6. Виходячи із суми значень усіх показників визначається клас
позичальника на підставі рейтингової шкали (табл. 8). Залежно від того,
в яких параметрах знаходиться значення S, позичальник відноситься до
певного класу (А, Б, В, Г, Д).

Таблиця 9

Рейтингова шкала для визначення класу позичальника

Значення інтегрованого показника Клас

Понад 200 А

Від 160 до 200 Б

Від 135 до 160 В

Від 110 до 135 Г

Менше 110 Д

Тобто можна зробити висновок про те, що підприємство “Нотіс” належить до
класу Г, який характеризується підвищеним ризиком. Повна протилежність
цьому підприємству є фірма “Топтранс” , для якого показник S рівний
208,2 що перебільшує величину 200 , що свідчить про те, що дане
підприєство є з деже стійким фінансовим станом. Тому при виборі АКБ
“Гарант” буде схильний надати кредит фірмі “Топтранс”.

Укладання кредитної угоди.

Процес банківського кредитування складається з певних етапів, кожний з
яких окремо забезпечує рішення локального завдання, а разом досягається
головна мета позичкових операцій — їх надійність і прибутковість для
банку.

Етап процесу кредитування полягає у підготовці до складання кредитної
угоди. Він можливий за умови позитивного для клієнта завершення
попереднього етапу, тобто оцінювання кредитоспроможності і ризику. Цей
етап ще називають структуруванням позички.

У процесі структурування банк визначає такі параметри позички: вид
кредиту, суму, строк, забезпечення, порядок видачі і погашення, ціну
позички тощо.

Правильне визначення виду кредиту є важливим для встановлення реальних
джерел погашення банківських позичок. Якщо кредит надається на
формування оборотного капіталу клієнта і належить до короткострокового,
то джерелом його повернення будуть поточні грошові надходження, які
виникнуть після реалізації проекту, що прокредитований.

Кредит, наданий на відтворення основного капіталу позичальника, є, як
правило, довгостроковим і має повертатися за рахунок прибутку від
експлуатації прокредитованого об’єкта.

Важливе значення у структуруванні позички має правильне визначення суми
позички. Заниження її може призвести до порушення строків її
повернення, оскільки об’єкт, що кредитується, не буде завершений у
строк, а завищення — до нецільового використання надлишково отриманих у
банку коштів.

Успіх кредитної угоди значною мірою залежить від правильного визначення
строку позички. Якщо будуть установлені занадто напружені строки
повернення позички, то у позичальника може виявитися брак капіталу, що
спричинить спад виробництва. Якщо ж ці строки будуть занадто
ліберальними, тобто набагато більшими від періоду, протягом якого буде
отримана віддача від позички, то позичальник певний час
користуватиметься неконтрольованими з боку банку коштами.

Більшість банківських позичок видається під відповідне забезпечення.
Визначаючи цей елемент структури позички, банкір повинен керуватися
традицією, що склалася в банківській практиці.

Видача і повернення кредиту може здійснюватися різними способами:
одноразово, різними частками протягом періоду дії кредитної угоди,
шляхом проведення поточних грошових операцій позичальника через
позичковий рахунок. Тому одним з елементів структурування майбутньої
позички є чітке визначення порядку її надання і повернення.

У разі погашення кредиту рівними внесками необхідно розробити графік
платежів за позичкою відповідно до строків обороту капіталу, на
формування якого видана позичка.

Значна увага при структуруванні позички приділяється розрахунку вартості
кредиту, що буде наданий. Вона складається з процентної ставки і комісії
за його надання й оформлення. При визначенні процентної ставки необхідно
враховувати різні фактори, притаманні конкретній кредитній угоді, її
місцю і часу. Про це йдеться в розділі.

Після закінчення роботи щодо структурування позички банк приступає до
переговорів з клієнтом про укладання кредитної угоди. При цьому
потенційному позичальнику пропонуються умови майбутньої кредитної угоди,
які можуть істотно відрізнятися від умов, що містяться в кредитній
заявці клієнта. Зближення позицій банку і клієнта й досягнення
компромісу є кінцевою метою переговорів. Щоб зменшити вірогідність
помилки і забезпечити об’єктивність при ухваленні рішення, банк, як
правило, обмежує повноваження окремих посадових осіб при вирішенні
питань щодо кредитування. Ці обмеження стосуються, зокрема, суми
кредиту, строку, ризику тощо.

Посадова особа, яка веде переговори з клієнтом відносно кредиту, повинна
ознайомити його з обов’язковими умовами майбутньої кредитної угоди, без
виконання яких позичка не може бути надана, а також з умовами, стосовно
яких можливий компроміс.

Обов’язковою умовою, наприклад, може бути наявність майнового
забезпечення або гарантії третьої особи, якщо їх відсутність може
призвести до неповернення кредиту.

Умовою, щодо якої може бути досягнуто компроміс, як правило, є процентна
ставка, розмір комісії тощо.

Після визначення й узгодження всіх параметрів майбутньої кредитної угоди
складається відповідний висновок щодо кредиту. Цей документ подається на
розгляд кредитного комітету (комісії). У разі позитивного рішення цього
органу відбувається підписання кредитної угоди представником керівництва
банківської установи і клієнтом.

У кредитній угоді передбачаються: мета, сума і строк позички, умови і
порядок її надання і погашення, форми забезпечення зобов’язань клієнта
за кредитом, процентна ставка, порядок внесення плати за позичку,
обов’язки, права і відповідальність сторін щодо надання і погашення
кредиту, перелік документів і періодичність їх подання банку й інші
умови процесу кредитування.

Зміст кредитного договору визначається підприємством і банком
самостійно. У ньому вказується мета кредитування, умови, порядок надання
й погашення позички, спосіб забезпечення кредитом, відсоткові ставки за
кредитом, права і відповідальність сторін та інші умови.

Відповідно до договору банк бере на себе зобов’язання надати
підприємству визначену суму грошових коштів в обумовлений термін.
Підприємство зобов’язується: використати отримані кошти на зазначені в
договорі цілі; своєчасно погасити позичку; сплатити відсотки й надати
можливість банку контролювати цільове використання кредиту, а також його
забезпечення. Кредитний договір, як правило, містить такі розділи:

І. Загальні положення.

II.Права та обов’язки позичальника.

III.Права та обов’язки банку.

IV. Відповідальність сторін.

V.Порядок розв’язання суперечок.

VI. Термін дії договору.

VII. Юридичні адреси сторін.

1. Загальні положення: найменування сторін; предмет договору — вид
кредиту; сума й розмір відсоткової ставки; умови забезпечення виконання
зобов’язань за кредитом (застава, гарантія, поручництво); порядок
надання та погашення кредиту; порядок нарахування й сплати відсотків за
кредитом.

II. Права та обоє ‘язки позичальника

2.1. Права підприємства-позичальника:

вимагати від банку кредит в обсягах і в термін, зазначений у Договорі;

достроково погасити заборгованість (за наявності фінансових
можливостей);

скасувати договір у разі невиконання банком умов договору.

2.2. Обов’язки підприємства-позичальника:

1) використовувати отриманий кредит на цілі, обумовлені договором;

2) повернути наданий кредит у встановлений термін;

3)своєчасно сплачувати банку відсотки за користування кредитом;

своєчасно надавати банку баланс та інші документи для здійснення
контролю за позичкою;

забезпечити достовірність даних, наданих для отримання кредиту, і
можливість контролю за його використанням;

інформувати банк про зміни організаційно-правової форми підприємства;

інше (згідно з договором).

III. Права та обоє ‘язки банку

3.1.Права банку:

проводити перевірку забезпечення наданого кредиту і його цільового
використання;

припиняти видачу нових позичок і пред’являти претензії щодо раніше
наданих у разі порушення підприємством умов кредитного договору, а також
виявлення недостовірної звітності, недоліків у веденні бухгалтерського
обліку, затримки сплати відсотків за кредитом;

стягувати з підприємства за пролонгацію кредиту відповідну комісійну
винагороду;

переглядати відсоткові ставки за користування кредитом у разі зміни
рівня облікової ставки НБУ;

здійснювати нарахування і стягнення компенсації за невикористаний кредит
(у разі офіційної відмови підприємства від кредиту чи його частини
протягом терміну дії договору).

3.2.Обов’язки банку:

надавати підприємству кредит в обсягах і у строки, обумовлені договором;

інформувати підприємство про факти і причини дострокового стягнення
банком кредиту;

інформувати підприємство про зміни у нормативних актах з питань
кредитування і розрахунків, запроваджених черговим рішенням
Національного банку.

IV. Відповідальність сторін

У разі порушення підприємством узятих на себе зобов’язань банк може:

припинити дальшу видачу кредиту;

вимагати його дострокового повернення;

3)зменшити суму кредиту, обумовлену договором;

4)збільшити відсоткову ставку за кредитом;

5) за несвоєчасне повернення кредиту й відсотків стягнути обумовлену
договором пеню.

Підприємство може вимагати від банку відшкодування збитків, що виникли
внаслідок порушення зобов’язання надати кредит, або видачі його не в
повному обсязі.

За неповного використання кредиту підприємство має сплатити кредиторові
неустойку у розмірі плати банку за залучені кредитні ресурси і
неотриманої маржі в звітному періоді.

Після укладення кредитної угоди банк відкриває підприємству позичковий
рахунок, на який зараховується відповідна сума кредиту.

Кредити надаються підприємствам: у безготівковій формі — оплатою
платіжних документів з позичкового рахунка як у національній, так і в
іноземній валюті, переказуванням коштів на поточний рахунок
підприємства, якщо інше не передбачено кредитним договором; у готівковій
формі — для розрахунків зі здавачами сільськогосподарської продукції.

З метою контролю за своєчасним поверненням позички і забезпеченням
нарахування процентів по ній облік кредитних операцій здійснюється на
окремих позичкових рахунках. Позичка може надаватися одноразово або
частками у строки, визначені в кредитній угоді.

Позичка може зараховуватися на поточний рахунок клієнта або
переказуватися на рахунки господарських партнерів позичальника,
використовуватися в іншому порядку, передбаченому в кредитній угоді,
наприклад через одержання готівки.

Видача позички оформляється розпорядженням кредитного відділу
операційному відділу установи банку.

Якщо в процесі кредитування відбулися певні зміни в умовах здійснення
проекту, що кредитується, з незалежних від позичальника причин і це
призвело до додаткової потреби в кредиті, банк може задовольнити її на
умовах укладення додаткової угоди.

Повернення позичок здійснюється з ініціативи клієнта на підставі його
платіжного доручення. Якщо в день повернення кредиту клієнт цього не
робить, банк своїм розпорядженням стягує борг, переводячи строкову
заборгованість у прострочену.

В додатку 1 наведено приклад кредитної угоди між банком “Гарант” та
фірми “Топтранс”.

Розділ 3. Вдосконалення кредитних взаємовідносин підприємств.

3.1. Аналіз взаємовідносин підприємств та банків у процесі отримання
кредитних ресурсів на Україні.

Кредит за своєю економічною сутністю є важливим стимулом ефективного
господарювання. В умовах раціональної організації економічної системи
відбувається приплив кредитних ресурсів до підприємств із високими
показниками розвитку, які забезпечують найбільшу віддачу коштів,
отриманих у позику, і навпаки, відбувається відплив кредиту з
підприємств із низьким рівнем прибутковості. Таким чином ми можемо
спостерігати дію об’єктивних законів ринкової економіки. Згідно з якими
банківський кредит повинний сприяти вільному перетіканню капіталів в
економіці, забезпечуючи тим самим розвиток найефективніших галузей
господарства.

Водночас треба зазначити, що за період реформування господарського
механізму в Україні, яке супроводжувалося значним спадом виробництва і
ділової активності учасників ринку, суттєво знизилася роль банківського
кредиту у забезпеченні виробничого сектора необхідними грошовими
ресурсами. Таку ситуацію унаочнює нижче наведена таблиця, яка показує
співвідношення обсягу наданих кредитів суб’єктам господарювання банками
України до ВВП країни (таблиця 10).

Таблиця .10

«•>

Частка банківських кредитів у валовому внутрішньому продукті України
(млн. грн.)

Показник / період 1995 р. 1997 р. 1998 р. 1999 р. 2000 р.

Обсяг ВВП 81519,0 93365,0 102593,0 127126,0 172952,0

У % до попереднього року 149 115 110 123 136

Обсяг кредитів наданих СПД 5452,0 7295,0 8855,0 11783,0 19121,0

У % до попереднього року 134 134 121 133 162

Частка кредитів у ВВП, % 6,7 7,8 8,6 9,3 11,0

Таблиця 11.

КРЕДИТИ, НАДАНІ КОМЕРЦІЙНИМИ БАНКАМИ В ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ

Період Усього У тому числі за видами

валют Кредитів

нціон-

альної Інозем-ної короткострокові довгострокові

усього у націо-нальній У іно-земній усього у націо-альній в
ііноземній

Заборгованість на кінець періоду,
млн.грн.

1992 27 24 3 26 -. 23 3 1 —

1993 406 385 21 396 374 21 1 11 —

1994 1558 1199 359 1381 1022 359 176 176 —

1995 4078 3029 1049 3643 2664 980 434 365

1996 5452 4102 1350 4845 3653 1192 607 449 158

1997 7295 5195 2100 6522 4682 1840 773 513 260

1998 8873 5117 3756 7240 4438 2801 1633 679 954

1999 11787 5716 6071 9142 4714 4428 2645 1002 1643

2000 19121 10222 8899 15700 8617 7083 3421 1605 1816

у відсотках до попереднього року

1992 28 25 —

27 — 10 10 —

1993 15 16 8 15 16 8 9 9 —

1994 4 3 17 3 3 17 16 16 —

1995 262 253 292 264 261 273 246 207 —

1996 134 135 129 133 137 122 140 123 228

1997 134 127 156 135 128 154 127 114 165

1998 122 99 179 111 95 152 211 132 366

1999 133 112 162 126 106 158 162 148 172

2000 162 179 147 172 183 160 129 160 111

Проаналізувавши наведені дані можна зробити висновок, що
частка банківських кредитів у ВВП країни

є незначною. Таку тенденцію дуже наочно ілюструє графа «У % до
попереднього року». Таким чином ми бачимо, що частка кредитів має
тенденцію до збільшення. Проте, хоча темпи росту кредитних вкладень в
економіку країни випереджають темпи зростання ВВП їх частка все одно
залишається незначною у загальному обсязі валового внутрішнього
продукту. Також треба враховувати інфляційний чинник. (Див. Табл. )

Загальний обсяг заборгованості за кредитами, наданими банківською
системою України органамзагальнодержавного управління,
суб’єктамгосподарювання та населенню в цілому за 2000 рік збільшився
номінальне на 33% і на 2000 рок складав 19,1 млрд. грн. Реальне
зростання залишків заборгованості за цими кредитами відбулося у
іноземній валюті (на 4,7%). У національній валюті зростання
заборгованості в номінальному виразі становило 79% проте, враховуючи
рівень інфляції, фактичного приросту кредитів не відбулося.

Взагалі кредитні операції комерційних банків у 2000 році
характеризувалися наявністю ризиків щодо повернення кредитів,
інфляційних очікувань, відсутністю довгострокових депозитів та
організаційно-правового механізму захисту інтересів банків-кредиторів,
достатньо високими процентними ставками, що позначилося на зниженні їх
активності на кредитному ринку.

У цілому за рік заборгованість за кредитами, направленими комерційними
банками в реальний сектор економіки, зросла на 33,1%, у тому числі в
національній валюті — на 12%, а в іноземній — на 61,7%. Проте, якщо
враховувати рівень інфляції та знецінення гривні щодо
вільноконвертованих валют, можна стверджувати, що реального зростання
кредитів у національній валюті також: не відбулося, а в іноземній валюті
їх приріст становив 6,3%.

Розглянемо обсяги і структуру кредитів які були надані комерційними
банками суб’єктам господарювання (частка реального сектору) у 1991 —
2000 роках (Таблиця ).

Таблиця 12.

Структура кредитів, які були надані комерційними банками суб’єктам
господарювання (млн. грн.).

Роки Усього В тому числі

У валюті За терміном

Національна Іноземна Короткостр. Довгостр.

Залишки заборгованості на кінець періоду, млн. Грн.

1991 0,97 0,97 — 0,85 0,12

1992 27 24 3. 26 1

1993 406 385 21 396 11

1994 1558 1199 359 1381 176

1995 4113 3029 1084 3678 435

1996 5452 4102 1350 4885 607

1997 7295 5195 2100 . 6522 773

1998 8855 5102 3752 7221 1633

1999 11783 5715 6068 9138 2645

2000 19121 10222 8899 15700 3421

Питома вага у загальному обсязі, %

1991 100 100 — 87,2 12,8

1992 100 90,6 9,4 95,4 4,6

1993 100 94,8 5,2 97,4 2,6

1994 100 77,0 23,0 88,7 11,3

1995 100 74,3 25,7 89,3 10,7

1996 100 75,2 24,8 88,9 11,1

1997 100 71,2 28,8 89,4 10,6

1998 100 57,6 42,2 81,6 18,4

1999 100 48,5 51,5 77,6 22,4

2000 100 53,4 46,6 82,1 17,9

В процесі здійснення аналізу вже можна говорити про те, що починаючи з
1996 року питома вага кредитів, які були направлені суб’єктам
господарювання, у національній валюті, поступово зменшувалася порівняно
з іншими роками. Починаючи з 1996 року зменшення відбувалося наступним
чином: 1997 — 4 відсоткових пункту, 1998 -13,6%, 1999 — 9,1%. Останнім
часом стан фінансового ринку та виробничої сфери не визначав умов для
зростання обсягів матеріального виробництва та збільшення обсягів
реалізації товарів, робіт, послуг. Навпаки, ще більшою мірою почали
спостерігатися кризові явища в економіці.

Аналізуючи кредитні вкладення за терміном надання у тимчасове
користування, треба зазначити, що короткострокові позички переважають за
питомою вагою в загальному обсязі довгострокові. Це пояснюється тим,
що на даний момент в Україні ще не сформовані умови для реального
розвитку сектору довгострокового кредитування. (Мал. )

У продовж 2001 року основними позичальниками комерційних банків були
господарства колективної форми власності, заборгованість за кредитами
яких становила 77,3% від загального обсягу кредитних вкладень
комерційних банків. Заборгованість за кредитами господарств приватної
форми власності на кінець звітного року становила 10,1%, державних
підприємств — 10,2%. На користування міжнародних організацій та
юридичних осіб інших держав припадало 2,4%

Малюнок 4.

Структура заборгованості за кредитами (за формами власності
позичальників) на 01.01.2002року

Порівняно з початком року структура кредитів, наданих позичальникам
різних форм власності, зазнала певних змін. Питома вага заборгованості
за кредитами колективних господарств зросла на 3,3% пункти при
одночасному зменшенні частки кредитної заборгованості підприємств з
приватною формою власності на 2,2% пункти, з державною — на 2% пункти.
Аналіз структури кредитних вкладень за галузями народного господарства
свідчить, що в 2000 році найбільші обсяги кредитів було направлено
комерційними банками на розвиток таких галузей економіки, як
промисловість — 4,6 млрд. грн., або 39,1% від загального обсягу
заборгованості за кредитами комерційних банків, і торгівлю та громадське
харчування — 3,7 млрд. грн. (31,6%). Невисокою була питома вага
кредитних вкладень у сільське господарство та будівництво (3,3 і 2,5%
відповідно)

Малюнок 5.

Структура заборгованості за кредитами (за видами) на 01.01.2000 року

Аналіз короткострокових кредитних вкладень комерційних банків за
регіонами свідчить, що перші позиції за обсягами надання кредитів
залишаються за банками Київської області та, міста Києва,
Дніпропетровської області. На січень 2000 року їх частка в загальному
обсязі за короткостроковими позичками становила 49,9 і 11,5%. За рік
залишки заборгованості за короткостроковими позичками в банках цих
регіонів збільшилися відповідно на 41 і 2%. Значно вищих темпів приросту
заборгованості за короткостроковими кредитами досягай банки Рівненської
(77%), Івано-Франківської (7О%) і Одеської (54%) областей. Поряд з цим,
у банках б-ти регіонів України зменшилися обсяги заборгованості за
короткостроковими позичками.

Щодо довгострокових позичок, то їх залишки в національній валюті зросли
на 47,6% і становили 1 млрд. гри., в іноземній — на 72,2% і дорівнювали
1,6 млрд. гри. реальне зростання довгострокових кредитних вкладень з
початку року в розрізі валют становило в національній валюті — 23,8%, в
іноземній — 13,1%.

Аналіз діяльності банків у сфері довгострокового кредитування у
регіональному розрізі свідчить, що 48,4%, операцій з надання
довгострокових позичок здійснювалися в банках Київської області та міста
Києва. Банками цього регіону за рік було досягнуто приросту кредитних
вкладень на 350 млн. грн., або на 37,7%, за рахунок як національної, так
і іноземної валюти.

Важливого значення у сучасних умовах залежності від якості
кредитного забезпечення позики розподіляються на: стандартні,
нестандартні, сумнівні, незабезпечені та безнадійні. Залежно від тієї чи
іншої категорії до якого відноситься позика нараховується відповідна
сума резерву. Але існує підвищений ризик по таким категоріям кредитів як
сумнівні та безнадійні. До таких кредитів відносять такі позики,
забезпечення по яких не відповідає в повній мірі вимогам які висуває НВУ
та комерційні банки. Отже розглянемо стан кредитного портфелю
комерційних банків який дасть нам змогу уявити ситуацію яка склалась в
цій сфері на даний момент.

У 2000 році відбулися позитивні зміни в якісній структурі кредитного
портфеля комерційних банків. Питома вага заборгованості за стандартними
кредитами в загальному обсязі збільшилася до 69,7% на кінець 1980 року
проти 62,2% — на початок року при одночасному зниженні частки
заборгованості за несвоєчасно повернутими банківськими позичками з 37,8%
до 30,3%. У загальному обсязі простроченої заборгованості за кредитами
банків майже 90% становили короткострокові позички 1О% — прострочена
заборгованість за довгостроковими позичками. Таке співвідношення
визначається тим:, що обсяги довгострокових кредитів наданих у
користування були значно меншими за короткострокові.

Сумнівна заборгованість за кредитами, наданими комерційними банками
суб’єктам господарювання на кінець року, становила 0,4 млрд. грн. (3,5%
від загального обсягу кредитних вкладень) і збільшилася за рік на 76,2%.

Водночас як позитивне зрушення слід відзначити скорочення обсягів
заборгованості за пролонгованими кредитами, які за рік зменшилися на
3,2% , а їх частка в загальному обсязі заборгованості знизилася з 14,1
до 10,2%. Наведемо приклад (Мал. .) який відображає структуру
заборгованості за кредитами.

Блок аналізу, який був здійснений дозволяє зробити висновки щодо стану
розвитку кредитування та забезпечення кредитних операцій на Україні в
цілому.

Малюнок 6

Структура заборгованості за кредитами,

наданими суб’єктам господарювання на 01.01.2000 року

На сьогоднішній день, головним позитивним зрушенням в сфері
кредитування реального сектора економіки є збільшення обсягів
довгострокового кредитування.

Декілька років тому, розгортання коротко — та довгострокового
кредитування об’єктів господарської діяльності було гіпертрофованим по
причині наявності цілого ряду негативних факторів які не менш негативно
вплинули на перебіг економічних подій і явищ. Стрімке наростання обсягів
кредитування в 1992-94pp. На фоні запровадженої НБУ політики «дешевих
грошей» призвело до швидкого підвищення облікової ставки в 1992 р. На
рівні 80%, у 1993 р. — до 190, а в 1994 р. — до 225,9% (у
середньорічному розрахунку). Це в свою чергу зумовило стрімке зростання
процентних ставок комерційних банків. Слід зазначити, що на фоні такого
розбалансування фінансово-кредитної системи політика багатьох
комерційних банків не була виваженою: більшість із них намагалися
одержати максимальний прибуток, орієнтуючись, фактично, на один вид
активних операцій — кредитування, причому в досить агресивній формі. У
той час, коли прибутковість

кредитних операцій сягнула своєї межі, в бік збільшення, відсоток
кредитів які вчасно поверталися кредитору був дуже низьким, що
зумовлювалося наявністю високого кредитного ризику.

На сьогоднішній день, позитивні зрушення в секторі довгострокового
кредитування можна пояснити тим, що з початку 2000 року Національний
банк України вже тричі знижував облікову та ломбардну ставки: з 1 лютого
— на 10%, з 21 березня — на 3% і з 11 квітня ще на 3%. Зараз вони
складають 29 і 34% відповідно. На таке зниження комерційні банки
відреагували відповідно:

Таблиця 13

Динаміка зниження відсоткових ставок комерційними банками України.

28.01.00 63,62%

31.01.00 59.10%

01.02.00 52.76%

02.02.00 50.31%

03.02 00 46.18%

04.02.00 40,96%

Банки знизили ставки по кредитам у національній валюті приблизно на 22
процентних пункти — з 63%-41%. Паралельно до зниження процентних ставок
НБУ продовжує скорочувати розміри норм обов’язкового резервування, з
початку року на 2 процентних пункти (з 17 до 15%), що в свою чергу
підштовхує банки до кредитно експансії. Додатковим фактором
переорієнтування комерційних банків на кредитування клієнтів є ситуація
на валютному ринку. Ідеться про обмеження можливостей комерційних банків
заробляти на пераціях із валютою у зв’язку із введенням нових правил
роботи на міжбанківському валютному ринку, введених у грудні 1999 року.

Але наявність позитивних зрушень не гарантує отримання миттєвого
позитивного результату. Задля того, щоб такі позитивні зміни здійснювали
свій позитивний ефект у довгостроковій перспективі треба формувати міцні
кредитні відносини між суб’єктами господарювання та комерційними
банками. Необхідною умовою цього є науково обґрунтована розробка
механізму кредитування. Цей механізм на даному етапі розвитку
банківської системи доцільно вважати сформованим, але кожен його етап в
умовах економічної невизначеності набуває своїх специфічних рис.

На нашу думку все ж такі необхідно звернути найбільшу увагу на
забезпечення банківського кредиту. У практиці банківської системи,
особливо, здійснення кредитних операцій, забезпечення банківського
кредиту набуло виключно важливого значення і є запорукою міцних
взаємовідносин між суб’єктами господарювання і кредиторами.

На останнє, треба подолати кризу неплатежів у народному господарстві,
яка гальмує розвиток економічних відносин та кредиту зокрема.

3.2. Підвищення кредитоспроможності підприємства, як найважливіший
фактор зміцнення кредитних взаємовідносин підприємств з банками.

Питання підвищення кредитоспроможності підприємства набули виключно
пріоритетного значення в умовах які сформувались на даний час в сфері
кредитування. В розвинутих країнах, в період становлення їх економічних
систем, саме кредитування відіграло вирішальну роль у розвитку різних
сфер економіки, зокрема сфері матеріального виробництва.

З іншого боку кредитування суб’єктів господарської діяльності повинно
бути обґрунтованим і економічно доцільним. Яскравим прикладом зворотної
ситуації було кредитування банками своїх клієнтів у 1992-1996 роках. У
той час як банки орієнтувалися на високі прибутки, підприємства та
організації, яким надавалися кредити не могли бути надійними партнерами
для банків по причині загальної нестабільної економічної ситуації,
наявності деструктивних зрушень у грошово-кредитній сфері, що в свою
чергу позначилося на розрахунках між суб’єктами господарювання.
Негативна кон’юнктура ринку також: справила свій негативний вплив, і
характеризувалася безперервними змінами на товарних, фінансових та
валютних ринках. Таким чином банківські установи, кредитуючи
позичальників всупереч дії економічних законів, невдовзі становилися
банкрутами.

З точки зору підприємств отримання кредитних ресурсів було не менш
ризикованим ніж проведення різного роду спекуляцій. До того ж, на
підприємствах ще не були сформовані відділи, які б займалися
менеджментом ліквідності, управлінням товарними запасами, аналізом
фінансово-господарського стану в тій формі, в якій вони існують зараз.

Зараз, «бурхлива» ринкова економіка, що існує в нашій країні, вимагає
розвитку кредитних відносин на якісно нових засадах функціонування як
підприємств, так і банківських установ. Звідси бере свій початок потреба
розглядати шляхи підвищення кредитоспроможності підприємств з двох точок
зору.

Перша, з точки зору підприємства — позичальник повинен самостійно
проводити всебічний аналіз свого фінансово-господарського стану для
виявлення та зміцнення своїх позицій на ринку, вироблення механізмів
поліпшення свого функціонування, і, на кінець, для визначення
потенційних можливостей щодо досягнення своєї генеральної мети —
отримання максимального прибутку, а також: відповідної до діяльності
підприємства стратегії діяльності на ринку .

Друга, — з точки зору банківської установи, кредитор повинен, по
можливості на самій ранній стадії виявити здатність позичальника
нормально, умовно стабільно функціонувати на ринку, тобто отримувати
прибуток від своєї діяльності. Мова іде про здійснення попереднього
аналізу кредитором фінансового стану позичальника. У випадку отримання
негативного результату кредитор повинен надати вичерпну інформацію про
результати проведення такого аналізу та набір рекомендацій щодо
поліпшення фінансового стану позичальника, зокрема його
кредитоспроможності.

Здійснення будь-якого виду господарської діяльності вимагає від
суб’єктів господарювання постійного нагляду за своїм: фінансовим станом:
та аналізу результатів діяльності.

Шляхи поліпшення кредитоспроможності позичальника бачаться нам у аналізі
коефіцієнтів які були отримані при проведенні оцінки
кредитоспроможності та вироблення конкретних пропозицій для їх
поліпшення. В загальному розумінні мова ідеться про розробку та
впровадження системного підходу щодо поліпшення діяльності підприємств.
Найбільш важливими показниками є показники які характеризують структуру
балансу а отже і його платоспроможність. Головною метою діяльності по
поліпшенню кредитоспроможності є виявлення факторів які сприяють
неплатоспроможності підприємства та своєчасного їх усунення.

В першу чергу доцільно вивчити динаміку валюти балансу. Абсолютне
зменшення валюти балансу є свідченням того, що на підприємстві
відбувається скорочення господарського обороту, що є причиною його
неплатоспроможності.

Виявлення факту скорочення обсягів здійснення господарської діяльності
потребує ретельного вивчення та аналізу причин що його спричинили.
Такими причинами може бути скорочення платоспроможного попиту на
продукцію або послуги підприємства, обмеження доступу на ринок
сировинних ресурсів, поступове включення в активний господарській оборот
дочірніх підприємств за рахунок материнської компанії.

В залежності від обставин що викликали скорочення господарського обороту
підприємства можуть бути рекомендовані різноманітні шляхи виходу із
стану неплатоспроможності серед яких можуть бути: порівняння продукції
власного виробництва із існуючими аналогами та усунення недоліків які
знижують її конкурентоспроможність та прибутковість; провести моніторинг
ринку сировинних ресурсів та визначити альтернативні джерела постачання
сировинних ресурсів; інші .

При збільшенні валюти балансу за звітний період треба враховувати вплив
переоцінки фондів, подорожчання виробничих запасів, готової продукції.
Без цього важко зробити висновок про те, чи є збільшення валюти балансу
результатом розширення господарської діяльності підприємства або
результатом інфляційних процесів.

Якщо підприємство розширює свою діяльність, то причини його
неплатоспроможності слід шукати в нераціональному використанні прибутку,
відволіканні коштів в дебіторську заборгованість, помилках у ціновій
політиці.

Активи підприємства та їх структура вивчаються як з точки зору їх участі
у виробництві, так і з позицій їх ліквідності. Зміни у структурі активів
в рахунок збільшення оборотних засобів свідчить про:

Формування більш мобільної структури активів, яка сприяє пришвидшенню
обігу коштів підприємства;

Згортання виробничої бази;

Запізнення коректування вартості основних фондів в умовах інфляції.

При наявності довгострокових та короткострокових фінансових вкладень
необхідно дати оцінку їх ефективності та ліквідності цінних паперів що
знаходяться у портфелі підприємства.

Абсолютне або відносне зростання поточних активів може свідчити не
тільки про розширення виробництва або впливу фактору інфляції, а й про
уповільнення обіговості капіталу, що викликає потребу у збільшенні його
обсягів. Для цього необхідно вивчити показники оборотності капіталу
обігового, капіталу в цілому і на окремих стадіях його кругообігу.

При вивченні структури запасів і витрат необхідно виявити тенденції
зміни обсягів виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової
продукції тощо.

Збільшення питомої ваги виробничих запасів може бути результатом:

• збільшення виробничих потужностей підприємства;

намагання захистити грошові кошти від знецінення в у мовах інфляції;

• нераціонально вибраної господарської стратегії, в наслідок чого значна
частина оборотного капіталу заморожується в запасах — ліквідність таких
запасів не може бути високою.

При вивченні структури поточних активів велике значення приділяється
стану розрахунків з дебіторами. Високі темпи росту дебіторської
заборгованості свідчать про те, що підприємство активно використовує
стратегію товарних позик для споживачів своєї продукції. Основною
задачею аналізу дебіторської заборгованості є визначення ступеня її
ліквідності, тобто ймовірності повернення боргів підприємству. Для
досягнення цієї мети треба вивчити повну розшифровку заборгованості в
розрізі по кожному дебітору, сумі заборгованості, строках повернення.

Важливим є вивчення фінансових результатів підприємства з дуже низькими
показниками кредитоспроможності. Якщо підприємство виявляється що
підприємство збиткове, це свідчить про те, що у нього відсутні джерела
поповнення власних коштів і відбувається проїдання капіталу.

Аналізуючи пасив балансу підприємства необхідно звернути увагу на
капітал підприємства, розрахунки та інші короткострокові пасиви
(кредиторську заборгованість) які відіграють важливу роль у визначенні
коефіцієнту фінансової стабільності, частково коефіцієнту покриття та
коефіцієнту абсолютної ліквідності. Якщо значення коефіцієнту не
відповідає нормативному, пропонується дослідити структуру капіталу. Якщо
вона не є оптимальною то здійснити відповідні дії щодо її поліпшення.
Наприклад провести емісію акцій, облігацій, якщо підприємство засновано
на акціонерній формі власності.

Досліджуючи кредиторську заборгованість слід пам’ятати, що її виникнення
корисно для одних і збиткове для інших підприємств. Треба приймати всі
можливі заходи для того, щоб уникнути збільшення кредиторської
заборгованості, бо вона негативно позначається на оборотних коштах
підприємства заміщаючи їх. До цього ж кредиторська заборгованість сприяє
зміні способу платежів підприємства, що негативно позначається на стані
розрахунків підприємства.

Слід додати, що співвідношення власного і позичкового капіталу повинно
бути раціональним. Це пояснюється тим, що підприємство, яке використовує
лише власний капітал, позбавлене можливості швидко збільшувати масштаби
виробництва за сприятливої кон’юнктури ринку. Без позичкових коштів
неможливо підвищувати рентабельність власного капіталу. І, в кінці
кінців, незбалансована структура власних та позичкових коштів буде
негативно позначатися на показниках кредитоспроможності підприємства.

Розглядаючи діяльність банківської установи щодо поліпшення
кредитоспроможності позичальника слід зазначити, що, на нашу думку,
кредитор повинен використовувати системи попередньої оцінки позичальника
які побудовані на основі лінійних, багатофакторних регресійних рівнянь.
Доцільно звернути увагу на систему комплексної — , оцінки, яка отримала
назву Z- модель Альтамана» 12. Вона побудована на основі 5 показників, у
яких перемінні відображають показники фінансового стану підприємства або
можуть характеризувати стан кредитоспроможності підприємства. Як функції
обрані коефіцієнти, що служать орієнтиром для віднесення підприємств до
групи які функціонують успішно, або навпаки. Особливістю цієї моделі та
їй подібних, наприклад «модель Чесера», є сам принцип здійснення
аналізу. Він полягає у тому, що з певної сукупності показників, що
характеризують, наприклад, фінансовий стан підприємства, вибирають
декілька найбільш вагомих. По цим показникам встановлюються певні
порогові значення, які разом характеризують єдине граничне значення у
відповідності до якого підприємства розподіляються на таких, що працюють
стабільно, тобто мають стійкій фінансовий стан і на тих що не
відповідають таким вимогам.

Наявність граничного значення є нетрадиційним підходом до здійснення
такого роду аналізу. Для «Z — моделі Альтамана» воно встановлено на
рівні 2,675, а для «моделі Чесера» 0,5. Для щоб мати чітке уявлення про
зміст і характер таких інструментів, наведемо модель «Z -аналізу

Z = 1,2X1 + 1,4Х2 + 3,ЗХ3 + 0,6Х4 + 1,ОХ5

де Х1 — відношення оборотного капіталу до сукупних активів;

Х2 — відношення нерозподіленого прибутку до сукупних активів;

Х3 — відношення брутто — доходів до сукупних активів;

Х4 — відношення ринкової оцінки капіталу до балансової оцінки до
загальної заборгованості;

Х5 — відношення обсягів продаж: до сукупних активів;

Z — коефіцієнт «Z — моделі», що відображає рівень ризику нормального
функціонування підприємства (банкрутства).

Застосування такої моделі або їй подібних в практиці здійснення
попереднього аналізу потенційних позичальників, на нашу думку, дасть
можливість кредиторам своєчасно виявити підприємства які по своїм
економічним параметрам не спроможні отримати кредит. В такий спосіб
також: зросте інформованість банків щодо потенційних позичальників. І
якщо господарюючий суб’єкт ще раз буде звертатися за кредитом, банк вже
буде знати з ким має справу.

Розглянута модель є досить простою у використанні . Але треба
застерегти, що застосування цієї моделі в практичній діяльності є дуже
ризикованим, оскільки вона була розроблена з урахуванням вимог
американської економічної системи, яка поки що дещо відрізняється від
нашої .

Більш глибші причини цього полягають у розбіжності визначення окремих
показників через те, що показники та форми бухгалтерської і фінансової
звітності не співпадають; важко підібрати аналоги або практично
визначити, наприклад показник «грошовий потік», «брутто — доходи»,
«ринкова оцінка капіталу», «готівка» тощо. Необхідно додати, що у
зв’язку із нестабільністю економічної ситуації в країні, що знаходить
своє відображення в показниках звітності, — при одному і тому ж значенні
конкретного показника одне підприємство є збитковим, а інше прибутковим.

Розглядаючи можливість використання тих чи інших показників для
поліпшення кредитоспроможності, не слід забувати і про проведення
об’ємного якісного аналізу. Так, наприклад, менеджери кредитних відділів
американських банків при підготовці кредитних меморандумів складають
об’ємний звіт не тільки про основні характеристики діяльності
позичальника (загальні відомості, дані про керівництво та його зміни,
рейтингова оцінка акцій, облігацій та векселів, фінансові результати,
інші кредитори), а й галузь, у якій він працює, характер ринку його
продукції тощо.

У наших умовах використання названих моделей може поки-що обмежитися
лише теоретичним аналізом та пошуком показників, що спричиняються
внутрішніми чинниками фінансового стану вітчизняних підприємств.

Щодо шляхів поліпшення кредитоспроможності

підприємств, то слід нагадати, що для їх вироблення

треба ретельно досліджувати та проводити аналіз

фінансового стану підприємства. Вивчати фактори які

спричинюють відхилення значень показників кредитоспроможності від
нормативних. Якщо ж неможливо з «першого погляду» визначити причини які
перешкоджають функціонуванню підприємства, то доцільно вдатися до більш
глибшого по-факторного аналізу з метою їх своєчасного виявлення та
безболісного усунення для діяльності підприємства.

3.3. Форми і методи зниження ризику неповернення кредитів.

Останніми роками, в банківській сфері України, загострилися кризові
явища. В таких умовах банкам стає дедалі важче працювати, а тим більше
підтримувати свою ліквідність на відповідному рівні і витримувати
конкуренцію. Проте банки намагаються виходити із такої ситуації формуючи
високоліквідні активи без значного зменшення прибуткової бази. Однак,
поряд з цим прибуткова діяльність не може бути забезпечена, так в умовах
перехідної економіки дуже часто ціна позикових ресурсів перевищує
прибутковість високоліквідних активів. Виходить, що українські банки не
можуть жити без надання кредитів, отримуючи основний прибуток за рахунок
їх видачі. Зрозуміло, що чим більше сума виданих кредитів банком, тим
більший прибуток. Однак, якщо сума виданих кредитів перевищує суму
зобов’язань, то стає зрозумілим, що банк працює ризиковане.

Враховуючи все це, стає очевидним, що зараз банківська діяльність є ніщо
інше як управління ризиками.

Як зазначалося раніше із кредитуванням пов’язана значна частка прибутку
сучасних комерційних банків. Тому більш детально зупинимося на розгляді
кредитного ризику а також: формах і методах захисту від його негативного
впливу.

При здійсненні кредитних операцій банк завжди стикається із кредитним
ризиком. Цей ризик являє собою ризик несплати позичальником основного
боргу та відсотків по ньому. Ризик є практично в кожній банківській
операції. Причини тому — непередбачуваність розвитку подій, поведінки
конкурентів, зміна стратегії діяльності клієнтів, а також: низка
зовнішніх факторів та умов.

Кредитний ризик являє собою наявний для кредитора ризик несплати
позичальником основного боргу і відсотків за ним.

В зарубіжній практиці під кредитним ризиком розуміють ймовірність
порушення позичальником умов кредитного договору. Наведемо структуру та
характеристику джерел кредитного ризику.

Малюнок 7

Структура кредитного ризику

Спираючись на структуру кредитного ризику розглянемо класифікацію джерел
кредитного ризику.

Таблиця 14. Характеристика джерел
кредитного ризику.

Найменування ризику Характеристика джерела

Ризик пов’язаний із позичальникам, гарантом, страховиком

Об’єктивний Неспроможність позичальника (гаранта, страховика) виконати
свої зобов’язання за рахунок поточних грошових надходжень або за рахунок
продажу активів.

Суб’єктивний Репутація позичальника (гаранта, страховика) в діловому
середовищі, його відповідальність і готовність виконати зобов’язання.

Юридичний Прорахунки у складанні кредитної угоди, гарантійного листа,
договору страхування.

Ризик пов ‘язаний із предметом застави

Ліквідності Неможливість реалізації предмету застави.

Кон’юнктурний Можливе знецінення предмету застави на протязі дії
кредитної угоди.

Втрати Втрата предмету застави.

Юридичний Прорахунки у складанні і оформленні кредитної угоди.

Системний ризик

Зміни в економічній системі, які справляють вплив на фінансовий стан
позичальника (зміна податкового законодавства)

Форс-мажорний ризик

Землетруси, повені, катастрофи, смерчі, страйки, військові дії

Розглядаючи представлені дані можна сказати, що кредитний ризик
складається з двох частин:

зовнішня;

внутрішня.

Зовнішні ризики пов’язані насамперед зі змінами ринкової кон’юнктури,
фаз економічного циклу, політичної ситуації, законодавства країни,
іншими форс — мажорними обставинами. Можливості банку щодо оцінки і
управління зовнішніми ризиками обмежені, хоча вчасними обміркованими
діями банк може пом’якшити негативний вплив цих факторів і уникнути
небажаних втрат.

Однак основна сфера аналітичної роботи банку спрямована, як правило, на
оцінку внутрішніх ризиків, пов’язаних із особливостями функціонування
самого банку: кредитного ризику, ризику процентних ставок, валютного
ризику, ризику незбалансованої ліквідності, а також; ризику банківського
зловживання.

Банківська справа за своєю економічною природою є ризиковою сферою
застосування капіталу, тому що кожній можливості отримати прибутки від
операцій протистоїть можливість зазнати збитків. Тому філософія багатьох
комерційних банків полягає у вмінні відшукати грань між прибутковістю і
ризикованістю, утримати її та управляти нею. Таким чином можна зробити
висновок, що мета кожного банку — це управління ризиками з метою їх
мінімізації.

Досягнення цієї мети можливе лише за умови застосування комерційними
банками у своїй практичній діяльності системи наукового управління
кредитним ризиком, що являє собою комплекс спеціальних заходів,
спрямованих на його мінімізацію:

лімітування кредитів;

вивчення та оцінювання кредитоспроможності позичальника;

оперативність при стягненні боргу;

страхування кредитних операцій;

забезпеченість кредиту;

управління портфелем позик і інвестицій

комерційного банку.

Отже постає питання яке стосується забезпечення стабільності та
надійності функціонування банків, а також: запобігання ризику під час
проведення кредитних операцій.

Встановлення позичальникам лімітів кредитування.

Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по
видачах кредиту за певний період (ліміт видачі). В деяких випадках
використовується ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість
за кредитом на певну дату (як правило на звітну дату). Надання кредитів
за допомогою ліміту кредитування, частіше за все, здійснюється шляхом
відкриття кредитної лінії. Вона відкривається клієнтам з доброю
репутацією. Розрізняють два види кредитних ліній:

— не відновлювальні кредитні лінії;

— постійно відновлювальні кредитні лінії.

Не відновлювальні кредитні лінії — це коли після надання і погашення
кредиту відносини між клієнтом та банком закінчуються, причому погашення
боргу й відсотків здійснюється одноразовим платежем. За відкриття такої
лінії банк в обов’язковому порядку вимагає від підприємства
забезпечення.

Постійно відновлювальні кредитні лінії відкриваються тоді, коли
підприємства відчувають постійний брак оборотних коштів для процесу
виробництва в необхідних обсягах. Така кредитна лінія надається на
термін, який не перевищує одного року. Особливість цієї кредитної лінії
полягає в тім, що підприємство погасивши частину кредиту, може одержати
нову суму, але в межах відповідного ліміту і періоду дії кредитної
угоди. У зв’язку з цим підприємство повинно заставити банку основні
фонди або надати якусь іншу гарантію.

Вивчення та оцінювання кредитоспроможності позичальника

Аналітична робота банку з оцінювання кредитоспроможності позичальників є
основним способом правління кредитним ризиком., але навіть всеосяжний
глибокий аналіз не може служити надійною гарантією погашення отриманих
кредитів. В умовах нестабільної економічної ситуації навіть першокласні
позичальники виявляються неспроможними виконувати свої зобов’язання
перед банком. У зв’язку з цим кредитній установі слід розраховувати
кредитоспроможність за більш досконалою методикою, а також; не виключати
можливості застосування додаткових способів управління кредитним
ризиком, які спрямовані на забезпечення повернення сум виданих кредитів
у разі неспроможності позичальника виконувати свої фінансові
зобов’язання.

Таким чином, прийняття рішення про кредитування це результат
позитивної чи негативної оцінки кредитоспроможності позичальника. Оцінка
складається з вивчення трьох відносно незалежних блоків:

— загальна характеристика позичальника;

— аналіз фінансового стану позичальника;

— аналіз ефективності комерційного проекту, що кредитується.

Загальна характеристика позичальника.

Для того, щоб розглядати питання про кредитування позичальника,
працівник банку повинен сформувати загальне уявлення про потенційного
клієнта. На першому місці повинна стояти репутація позичальника. Дуже
добре, якщо позичальник репрезентує відому фірму, реноме якої
безперечно. Якщо ж позичальник невідомий, то працівник банку в процесі
першої співбесіди з ним повинен впевнитись в тому, що потенційний
позичальник заслуговує на довіру, обізнаний у фінансових питаннях та
може надати гарантії своєчасного повернення кредиту. Аналіз фінансового
стану позичальника повинен запевнити працівника банку в тому, що він
спроможний погасити свої зобов’язання. Для проведення аналізу
проводиться вивчення фінансових показників, які мають зв’язок з
балансом: коефіцієнт загальної ліквідності, коефіцієнт абсолютної
ліквідності, коефіцієнт автономії, коефіцієнт маневреності. Оцінка
фінансового стану позичальника також здійснюються на підставі:

дотримання обов’язкових економічних нормативів та показників діяльності

комерційних банків, передбачених нормативними актами НБУ;

аналізу прибутків та збитків;

створення резервів;

виконання зобов’язань банком в минулому;

якості банківського менеджменту.

Аналіз ефективності проекту.

Підхід до аналізу комерційного проекту, що кредитується визначається
виходячи з цілей та кредитної політики банку. Це може бути комерційна
діяльність (угоди купівлі-продажу), інвестиції, або виробництво.

Оперативність при стягненні борги.

Передбачається обов’язок банку підтримувати з позичальником зв’язки на
протязі всього строку користування кредитом, банк повинен здійснювати
наступні дії :

До настання строки повернення кредити по кредитній угоді:

контроль за цільовим використанням;

контроль за збереженням забезпечення;

аналіз фінансового стану позичальника (досконально розглянути в 2
розділі роботи);

контроль за нарахуванням та сплатою відсотків;

внесення пропозицій, щодо роботи з позичальником.

Після настання строки погашення кредити за діючою кредитною угодою:

‘ -пролонгація кредиту;

внесення кредиту на рахунок прострочених позик;

робота з простроченим кредитами;

робота з безнадійними кредитами.

Всі ці заходи здійснюються банком з метою забезпечення захисту своїх
інтересів.

Страхування кредитних операцій.

Що стосується нормативної бази, то спочатку постановою Правління
Національного банку України №167 від 30.06.95 p. було запроваджено
створення комерційними банками страхових фондів для покриття ймовірних
збитків у кредитній діяльності. Але протягом останніх років підходи до
формування резервів змінювались. При підготовці нині діючого Положення
«Про порядок формування і використання резерву для відшкодування
можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків» були
враховані зміни, внесені 22.05.1997 р. Верховною Радою до Закону України
«Про оподаткування Прибутку». Крім того, положення узгоджено з вимогами
міжнародної системи бухгалтерського обліку і звітності.

Впровадження цих заходів мало на меті створення таких умов, щоб
комерційна діяльність фінансово-кредитних установ, зокрема діяльність,
яка пов’язана з кредитуванням, була обґрунтована і захищена від впливу
негативних факторів.

Страхування кредитних операцій як засіб захисту від кредитного ризику
передбачає створення страхових резервів банками для відшкодування
можливих втрат за наданими позиками. Згідно Положення «Про порядок
формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за
позиками комерційних банків» від 27 березня 1998 року №122 кожен
комерційний банк повинен створювати резерв відповідно до коленої групи
кредитів (таблиця 15.

Таблиця 15

Рівень резервування комерційними банками по можливими втратам за
кредитними операціями.

Групи кредитів Рівень резерву

Стандартні кредити 2%

Кредити рід контролем 5%

Субстандартні кредити 20%

Сумнівні кредити 50%

Безнадійні кредити 100%

Але 6 квітня 1999 року, була прийнята постанова НБУ №168, яка внесла
зміни та доповнення до Положення «Про порядок формування і використання
резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями
комерційних банків».

Зараз вартість майна та майнових прав позичальника, оформлених під
заставу, визначається комерційним банком при кредитуванні за реальною
(ринковою) вартістю з урахуванням практичної складності при реалізації
майна у разі невиконання позичальником своїх зобов’язань.

Розрахунок розміру резерву за кредитами, класифікованими як
«стандартні», вартість заставленого майна позичальника (за винятком
державних цінних паперів) визначається у розмірі не більше 50% вартості,
визначеної договором застави.

За кредитами класифікованими як «під контролем», «су б стандартні»,
«сумнівні», вартість заставленого майна позичальника ( за винятком
державних цінних паперів) включається у розмірі розрахунку резерву

Таблиця 16

Період Вартість застави що приймається до розрахунку

01.041999 50% .

01.07.1999 40%

01.10.1999 20%

01.01.2000 20%

01.04.2000 0%

За кредитами класифікованими до 01.07.99 як «безнадійні», при визначені
розміру резерву встановлюється такий порядок врахування вартості
застави:

за кредитами, якщо прострочена заборгованість (або загальний строк
пролонгації) перевищує 180 днів, резерв формується на всю суму основного
боргу за кредитом, незалежно від наявності застави.

За кредитами класифікованими з 01.07.99 як «безнадійні», банк формує
резерв у наступному кварталі після віднесення кредиту до цієї категорії,
незалежно від наявності застави.

Виходячи з наведеної інформації треба зазначити, що вимоги законодавства
стосовно забезпечення кредитів підвищилися. Це зрозуміло, бо значна
частка кредитних ресурсів не повертається до банківських установ з тієї
причини, що мають місце непоодинокі випадки «неякісного» або ненадійного
забезпечення, тобто такого забезпечення яке неможливо реалізувати з
метою повернення кредитних ресурсі в максимально стислі строки.

Таким чином, в процесі прийняття рішення про надання кредитних ресурсів
позичальнику, забезпечення кредиту посідає дуже важливе місце. З боку
банку, це зумовлено тим, що кредитор повинен застрахуватися від ризику,
який може виникнути в разі неповернення кредиту. З боку ж позичальника,
наявність забезпечення є необхідною умовою отримання кредиту.

Не треба забувати, що застава — найнадійніша річ у забезпеченні
виконання зобов’язань. Отож: для майна, яке передається в заставу,
обов’язковими є такі умови:

можливість відчуження заставником згідно зчинним законодавством;

можливість обернення на нього стягнення.

Є також кілька характеристик, яких майно, передане в заставу, не повинно
мати. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий
характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

В сучасних умовах господарювання банки мають цілу низку проблем, які
пов’язані із недосконалістю законодавчої бази забезпечення кредитів,
відсутністю ефективного механізму реалізації прав кредиторів на
заставлене майно.

Якісних змін законодавство про заставу зазнало після прийняття доповнень
до Закону «Про заставу» від 21 жовтня 1997 року (Ці доповнення
передбачають створення в Україні Державного реєстру застав рухомого
майна.) та постанови Кабінету Міністрів України від ЗО липня 1998 року
«Про порядок ведення Державного реєстру застав рухомого майна».

Реєстр застав рухомого майна запроваджується з метою
поліпшення економічного середовища та інвестиційного клімату в Україні,
зокрема, для забезпечення захисту кредиторів від шахрайського
використання заставленого майна.

Згідно з доповненнями до Закону України «Про заставу» передбачено
введення в дію Державного реєстру застав рухомого майна з 1 березня 1999
року.

Державний реєстр застав рухомого майна — це єдина комп’ютерна база
даних, яка покликана зберігати інформацію про заставу рухомого майна,
надавати її користувачам та захищати від несанкціонованого доступу.

Механізм роботи з реєстром такий: спочатку банки-агенти ( фінансові
установи, яким клієнт доручив зареєструвати своє рухоме майно), державні
та приватні нотаріальні контори або сам «Інформаційний центр» реєструють
за невелику платню майно клієнтів ( за бажанням останніх) у
адміністратора — Міністерства юстиції. Після цього адміністратор може
(також: не безкоштовно) надавати витяги з реєстру.

Взагалі завдяки реєстру банки матимуть змогу за півгодини отримати
інформацію про заставлене майно в «Інформаційному центрі» Мінюсту. І це
не єдина перевага реєстру перед звичайною перевіркою застави банком.
Якщо певне майно є заставою під кредит ще в одній фінансовій установі,
то право на нього матиме той банк, який першим його зареєстрував. А
позичальнику реєстрування допоможе, коли податківці почнуть продавати з
молотка його майно за борги: зареєстроване рухоме майно податкова
адміністрація не має права конфіскувати.

Державний реєстр застав рухомого майна має забезпечити переважне право
заставоутримувача задовольняти вимоги за рахунок майна боржника перед
іншими тримачами не зареєстрованих або зареєстрованих пізніше застав.

На нашу думку цей крок залишить позитивний відбиток в розвитку
забезпечення кредитів на Україні, бо завдяки Державному реєстру застав
рухомого майна, сподіваємося, надійність застави підвищиться, що буде
сприяти стимулюванню процесу надання позик банківськими установами
господарюючим суб’єктам.

Управління, портфелем, позик і інвестицій комерційного банки.

Досить ефективним способом мінімізації кредитного ризику є управління
загальним портфелем банківських позик. Цей метод заснований на
ретельному аналізі банком власного кредитного портфеля, що являє собою
сукупність вимог банку за кредитами, які класифіковані на основі
критеріїв, пов’язаним із різними факторами кредитного ризику.
Аналітична робота в цьому напрямі дозволяє правильно оцінити
величину резервного фонду, необхідного для покриття можливих втрат за
кредитними операціями, а також: дає можливість визначити оптимальні
напрями поліпшення структури кредитного портфеля банку. Така оптимізація
здійснюється, як правило, шляхом диверсифікації, і являє собою
розподілення банком кредитних ресурсів між позичальниками різних форм
власності які працюють в різних сферах народного господарства, а також:
можуть знаходитися в різних регіонах, країни. Справа в тому, що коли
позичковий капітал надається у тимчасове користування великій кількості
позичальників, то кредитний ризик буде набагато нижчим, ніж. у тому
випадку, коли велика сума надається одному позичальнику. Це можна
пояснити тим, що імовірність банкрутства багатьох клієнтів набагато
менше ніж: імовірність банкрутства одного (в основу покладений закон
великих чисел).

На мою думку буде доцільним навести приклад своєчасного виявлення
ризиків та їх мінімізації на прикладі ТОВ «Топтранс», яке звернулося за
кредитними ресурсами до АКБ «Гарант». Поряд з тим, що банківська
установа зобов’язана формувати резерви на покриття можливих втрат за
кредитними операціями, працівники кредитного відділу намагаються
прогнозувати вплив кредитного ризику на майбутню роботу банку, а також:
аналізують джерела його виникнення. .

До прийняття рішення щодо кредитування проекту вартістю 100 000 гривень
банк вивчав діяльність підприємства. В процесі здійснення аналізу
з’ясувалося, що підприємство підпадає під дію кредитного ризику,
основним джерелом якого є зміни в економічній системі, які справляють
вплив на фінансовий стан позичальника (зміна податкового законодавства).

Врахувавши можливість дії та наслідки такого ризику, з боку банківської
установи були підвищені вимоги до забезпечення позики, а також був
встановлений ліміт по видачі кредиту. Це дозволило зменшити негативну
дію ризику, яка б обов’язково відзначилася як на діяльності банка так і
підприємства. Завдяки виконанню означених дій кредит було повернуто в
повному обсязі і у визначений строк.

Таким чином, роблячи висновок, слід намітити комплекс заходів,
спрямованих на мінімізацію кредитного ризику, а в ідеальній ситуації —
на його зняття, спираючись на власний досвід, вивчаючи досягнення
зарубіжної практики, формуючи індивідуальний підхід до окремо взятого
позичальника.

Висновки.

На сучасному етапі розвитку економіки наявність у підприємств фінансових
ресурсів, в обсязі, достатньому для здійснення господарської діяльності,
набуло виключно важливого значення. Чи не найбільшою проблемою, з якою
постійно стикаються підприємства є брак фінансових ресурсів для
фінансування оборотних коштів.

1. Кредитні відносини, які виникають в процесі надання
грошових коштів кредитором позичальнику в тимчасове
користування, обумовлюють виникнення права у кредитора
вимагати своєчасного повернення кредиту від користувача із
сплатою позичкового відсотку, а у позичальника виникають
обов’язки щодо своєчасного повернення кредиту у повному обсязі .

2. Кредит — це економічні відносини у процесі яких відбувається
перерозподіл грошових ресурсів між: тими суб’єктами
господарювання, які мають їх надлишок, і тими, хто прагне їх
отримати у для здіснення своєї виробничої діяльності .

3. Дослідження механізму банківського кредитування не обмежується
лише теоретичним вивчення вищезгаданих етапів процесу кредитування.
Також передбачається здійснення оцінки кредитоспроможності потенційного
позичальника. Такий блок аналізу було здійснено за допомогою
застосування двох методик оцінки фінансово-господарського стану
позичальника. Результатом проведеного аналізу стало рішення про надання
кредиту, а також; виявлення того, що обом методикам притаманні такі
недоліки.

По-перше, не слід віддавати перевагу якомусь одному показнику із
показників оцінки, оскільки ці коефіцієнти не в повному обсязі
характеризують кредитоспроможність позичальника. Фактично, є тільки один
показник який дозволяє оцінити підприємство з боку погашення ним
короткострокових зобов’язань — це коефіцієнт абсолютної ліквідності.

По-друге, в умовах нестабільної економіки, наявності інфляції фактичні
показники за минулі періоди не можуть бути єдиною базою для оцінки
спроможності позичальника виконати свої зобов’язання в строк.

По-третє, відсутня єдина база показників оцінки
кредитоспроможності, їх значення змінюються в
залежності від стану економіки.

По-четверте, розраховані коефіцієнти фіксують тільки мить економічного
життя, залишаючи за кадром неперервні динамічні зміни. Відсутність
інформації про динамічні процеси збільшує ймовірність помилки при
здійсненні аналізу.

4. Враховуючи недоліки існуючих методик кредитоспроможності все ж такі
можна зробити висновок, що використання методики оцінки фінансового
стану Агентства з питань запобігання банкрутству, на нашу думку, є більш
доцільним, тому що вона дозволяє зробити розгорнуту оцінку фінансово —
господарського стану підприємства, зокрема дослідити взаємозв’язок між:
базовими показниками, які характеризують діяльність підприємства та дати
більш чіткий і достовірний висновок щодо кредитоспроможності
позичальника.

5. Отримати кредитні ресурси за сучасних умов виявляється важко,
але ще важче їх вчасно повернути кредитору.

Нагадаємо, що для підприємства своєчасне повернення кредитних ресурсів
свідчить, що проект виконано із таким результатом, який дозволив
розрахуватися по зобов’язанням та отримати прибуток.

Підприємство, яке бере кредит у банківської установи, згідно до умов
кредитного договору, зобов’язане вчасно повернути запозичені ресурси
кредитору. Це об’єктивний процес, який обумовлюється дією законів
ринкової економіки, і, по своїй суті, є чинником який опосередковано
впливає на стан економічного середовища в якому функціонують суб’єкти
господарювання. Необхідними умовами зміцнення кредитних взаємовідносин
між: підприємствами та банками, а отже покращання економічної ситуації в
цій сфері є своєчасне погашення банківської позики.

По-перше, стимулювання підприємства до отримання конкретних результатів
господарської діяльності відбувається за рахунок встановлення жорстких
термінів повернення кредитних ресурсів. У випадку прострочення строку
повернення позички, з боку банку передбачається пролонгація позички із
застосуванням більш високого відсотка за користування, або ще гірший
варіант — реалізація майна яке надане у заставу.

По-друге, зацікавленість підприємства щодо вчасного повернення кредитних
коштів виявляється у збільшенні шансів отримати кредит ще раз.

Але слід зазначити, що навіть при великій кількості стимуляційних
характеристик кредит не завжди повертається у строк який обумовлений
дією кредитного договору. Пояснення просте — економічне поле, в якому
працюють господарюючі суб’єкти, зазнає впливу негативних факторів,
внаслідок чого кон’юнктура ринку постійно змінюється. А це зменшує
можливості щодо планування подальшої діяльності підприємств.

6. Головним позитивним зрушенням у сфері кредитування реального сектора
економіки є збільшення обсягів довгострокового кредитування.

Але наявність позитивних зрушень не гарантує отримання миттєвого
позитивного результату. Задля того, щоб такі позитивні зміни здійснювали
свій позитивний ефект у довгостроковій перспективі треба формувати міцні
кредитні відносини між: суб’єктами господарювання та комерційними
банками.

7. Шляхи поліпшення кредитоспроможності позичальника бачаться нам
у аналізі коефіцієнтів які були отримані при проведенні оцінки
кредитоспроможності та вироблення конкретних пропозицій для їх
поліпшення. В загальному розумінні мова ідеться про розробку та
впровадження системного підходу щодо поліпшення діяльності підприємств.
Найбільш важливими показниками є показники які характеризують
структуру балансу а отже і його платоспроможність. Головною метою
діяльності по поліпшенню кредитоспроможності є виявлення факторів які
сприяють неплатоспроможності підприємства та своєчасного їх усунення.

По-перше, доцільно вивчити динаміку валюти балансу. Абсолютне зменшення
валюти балансу є свідченням того, що на підприємстві відбувається
скорочення господарського обороту, що є причиною його
неплатоспроможності.

По-друге, активи підприємства та їх структура повинні вивчатися як з
точки зору їх участі у виробництві, так і з позицій їх ліквідності.

По-третє, при вивченні структури запасів і витрат необхідно виявити
тенденції зміни обсягів виробничих запасів, незавершеного виробництва,
готової продукції тощо.

По-четверте, аналізуючи пасив балансу підприємства необхідно звернути
увагу на капітал підприємства, розрахунки та інші
короткострокові пасиви (кредиторську заборгованість) які відіграють
важливу роль у визначенні коефіцієнту фінансової стабільності, частково
коефіцієнту покриття та коефіцієнту абсолютної ліквідності. Якщо
значення коефіцієнту не відповідає нормативному, пропонується дослідити
структуру капіталу. Якщо вона не є оптимальною то здійснити відповідні
дії щодо її поліпшення. Наприклад провести емісію акцій, облігацій, якщо
підприємство засновано на акціонерній формі власності.

Розглядаючи діяльність банківської установи щодо поліпшення
кредитоспроможності позичальника слід зазначити, що, на нашу думку,
кредитор повинен використовувати системи попередньої оцінки позичальника
які побудовані на основі лінійних, багатофакторних регресійних рівнянь.
Доцільно звернути увагу на систему комплексної оцінки, яка отримала
назву “Z” — модель Альтамана».

На кінець, при здійсненні кредитних операцій, банк завжди стикається із
кредитним ризиком. Цей ризик являє собою ризик несплати позичальником
основного боргу та відсотків по ньому. Негативні явища, які останнім
часом мають місце в банківській сфері, дуже часто зумовлені підвищенням
ризику кредитних операцій, що негативно відбивається на їх дохідності.

Таким чином мета кожного банку — це управління ризиками з метою їх
мінімізації. Досягнення цієї мети можливе лише за умови:

— лімітування кредитів;

— вивчення та оцінювання кредитоспроможності позичальника;

оперативність при стягненні боргу;

страхування кредитних операцій;

забезпеченість кредиту;

управління портфелем позик і інвестицій

комерційного банку.

8. В сучасних умовах господарювання банки мають цілу низку проблем, які
пов’язані із недосконалістю законодавчої бази забезпечення кредитів,
відсутністю ефективного механізму реалізації прав кредиторів на
заставлене майно. З 1 березня 1999 року було запроваджено введення
Державного реєстру застав рухомого майна.

Реєстр застав рухомого майна створено з метою поліпшення економічного
середовища та інвестиційного клімату в Україні, зокрема, для
забезпечення захисту кредиторів від шахрайського використання
заставленого майна.

Державний реєстр застав рухомого майна має забезпечити переважне право
заставоутримувача задовольняти вимоги за рахунок майна боржника перед
іншими утримувачами не зареєстрованих або зареєстрованих пізніше застав.

На нашу думку цей крок залишить позитивний відбиток в розвитку
забезпечення кредитів на Україні, бо завдяки Державному реєстру застав
рухомого майна, сподіваємося, надійність застави підвищиться, що буде
сприяти стимулюванню процесу надання позик банківськими установами
господарюючим суб’єктам.

9. Дослідження кредитних взаємовідносин підприємств з банками дозволило
нам сформувати загальну уяву про процес кредитування, його значення та
місце в економіці сучасної України, також: виділити основні проблеми,
які гальмують розвиток економічних процесів в суспільстві в цілому та
запропонувати шляхи їх вирішення:

1. Вивільнення коштів з виробничих запасів, незавершеного
виробництва готових товарів.

2.. Пошук нових напрямків роботи (маркетингові дослідження).

3. Проведення заходів щодо збільшення рентабельності виробництва.

4. Реалізація частки непотрібних основних засобів із зарахуванням
виручки на розрахунковий рахунок. Ця операція дозволяє зменшити
співвідношення основних засобів на користь обігових коштів, що
підвищує ліквідність підприємства.

5. Реорганізація управління. З боку банку пропонується застосовувати
попередні

системи оцінки фінансового стану позичальника з метою виявлення
підприємств із нестійким фінансовим станом, тим самим попереджуючи
неповерненню кредиту.

10. Якщо проаналізувати діяльність АКБ «Гарант», то слід зауважити
на тому, що банк проводив досить агресивну політику по відношенню
до зміцнення своїх позицій серед конкурентів як у 2001 так і в 2002
році.

Це дає можливість банку контролювати діяльність позичальника пов’язану з
цільовим використанням кредиту, а також: в повному обсязі
відслідковувати рух грошових потоків клієнтів.

11. Страхування кредитних операцій як засіб захисту від кредитного
ризику передбачає створення страхових резервів банками для відшкодування
можливих втрат за наданими позиками.

Запропоновані нами шляхи вирішення цих проблем, звичайно не можуть
розв’язати відразу всі питання, але вони спроможні сприяти покращенню
ситуації у сфері підприємництва. А як відомо, підприємництво є основою
здорової, нормально функціонуючої ринкової економіки.

Список літератури:

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7.12.2000, №
2121-ІІІ// ВВР –2001-№5,6, ст.36.

Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1992 р.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р.

Закон України «Про систему оподаткування» від 18 лютого 1997 р.

Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових
зобов’язань» від 22.11.96 № 543/96 //ВВР. – 1997. — № 5.

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом» від 30 червня 1999 р.

Закон України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р.

Антикризовое управление: от банкротства к финансовому оздоровлению //
Под ред. Г. П. Иванова. — М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1995.

Беркар Коласс. Управление финансовой деятельностью предприятия. — М.:
Финансы, 1997.

Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника–Центр: Эльга,
1999.

Брігхем Е. Ф. Основи фінансового менеджменту. — К.: Молодь, 1997.

Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. — К.: НІОС, 2000.

Ефимова О. В. Финансовый анализ. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.:
Бухгалтерский учет, 1999.

Ковалев В. В. Введение в финансовый менеджмент. — М.: Финансы и
статистика, 1999.

Козлова О.И., Сморчкова М.С., Голубович А.Д. Оценка кредитоспособности
предприятий: пособие для банковских работников. — М.: АО «АРГО», 1993.

Колесников Л.П. Банковское дело. — М., 1998.

Кравцова Г.И. Деньги, кредит, банки: Справочное пособие. — Минск, 1994.

Крутик О. Б. Основы финансовой деятельности предприятия. — СПб., 1996.

Курилин Б.И. Безопасность банковских операций. Оценка и минимизация
рисков. — К, 1995.

Мороз А. М. Банківські операції. — К.,2000 .

Олексієнко М.Д. та інші. Кредит і кредитні правовідносини: економічна
природа і практика законодавчого регулювання. — К, 1996.

Родионова В. М., Федотова М. А. Финансовая устойчивость предприятий в
условиях инфляции. — М.: Перспектива, 1995.

Савлук М.І. Вступ до банківської справи. — К., 1998.

Финансовый менеджмент / Авт. кол. под рук. Е. С. Стояновой. — М.:
Перспектива, 1996.

Финансовый менеджмент / Под ред. акад. Г. Б. Поляка. — М.: Финансы,
1997.

Финансы / Под ред. В. М. Родионовой. — М.: Финансы и статистика, 1995.

Фінанси підприємств. Підручник / За ред. А. М. Поддєрьогіна. — К.: КНЕУ,
2002.

Фінансова звітність за національними положеннями (стандартами)
бухгалтерського обліку. — 2-ге вид. — К.: Лібра, 1999.

Шульга Н.П., Гаманкова О.А., Ковганич И.Н. Оценка кредитоспособности
клиента.

PAGE

PAGE 2

ПРИНЦИПИ КРЕДИТУВАННЯ

Забезпеченість

Платність

Строковість

Поверненість

Цільовий характер

Дебіторська заборгованість

Короткострокові

фінансові +

вкладення

Сума

Грошових + коштів

Коб =

Розділ І пасиву — Розділ І активу

Розділ І пасиву

Кз =

Одз =

Окз =

Огп =

Причини

Загальноекономічні

товарне виробництво

рух вартості у сфері

товарного обміну

функціонування підприємств

на засадах комерційного розрахунку

розбіжності між нагромадженням коштів та їх витрачанням

на підприємстві

сезонний характер

окремих виробництв

відхилення фактичного використання оборотних коштів від їх нормативу в
процесі індивідуального кругообороту оборотних фондів підприємств

Специфічні

Якість менеджменту

є достатньою?

Відмова

у наданні кредиту

Надання

кредиту

ні

так

ні

так

фінансовий стан

є акцептабельним?

Продукти і ринки

є перспективними?

ні

так

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *