Господарство світу 20-х рр. ХХ ст. (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Господарство світу 20-х рр. ХХ ст.”

План

Економічні наслідки першої світової війни.

Версальська система.

План Дауеса та його наслідки.

1. Економічні наслідки першої світової війни

Перша світова війна (1914—1918 pp.) дуже дорого обійшлася людству: 10
млн вбитих, 20 мли покалічених людей, десятки тисяч спалених сіл і міст,
фабрик і заводів, ферм і шкіл. Це далеко не повний перелік втрат, яких
зазнало господарство земної кулі. Не витримала напруги війни й
процвітаюча економіка Німеччини, яка до 1914 p. займала друге місце у
світі після США. У 1917 p. обсяг промислового виробництва, так само як і
в сільському господарстві, порівняно з 1913 p. скоротився вдвічі.
Вичерпалися матеріальні резерви, що становили 25 млрд марок. Почалася
галопуюча інфляція. Блокована країнами Антанти, Німеччина експортувала
лише 1/3 продуктів харчування. Катастрофічне зростав державний борг. У
1916 p. в країні розпочався голод. Різко скоротилася реальна заробітна
плата, робочий день становив 12—14 годин. Німеччина програла війну,
капітулюючи перед державами Антанти.

По-іншому розвивалося в ці роки господарство США. Країна вступила у
війну тільки у 1917 p. Вона торгувала практично з усіма воюючими
країнами. Ця обставина допомогла США втричі збільшити виробництво
промислової продукції. Надзвичайно зріс попит на американську
сільськогосподарську сировину та продовольство. В кінці війни США
перетворилися на провідну, економічно могутню країну. Тут
сконцентрувалося 1/2 золотого запасу світу. Видобуток вугілля становив
1/2, нафти 2/3, виплавка чавуну і сталі — 3/5, випуск автомобілів — 85%
світового виробництва. Із боржника (борг становив 2 млрд дол.) США стали
кредиторами багатьох країн на загальну суму 15 млрд дол. Американська
валюта, потіснивши своїх конкурентів, посіла панівне місце у світовій
фінансово-кредитній системі. Втричі зріс експорт США. У роки війни
відбувався процес концентрації промисловості, банківської справи,
фермерства.

Великобританія, хоч і виграла війну, вийшла з неї знесиленою, значно
відстаючи від США. Вона втратила 2/3 торгового флоту, заборгувала США 4
млрд дол. Вдвічі зменшився експорт товарів, адекватно цьому зріс імпорт.
Світова фінансова столиця з Лондона перемістилася в Нью-Йорк.
Великобританія втратила третину національного багатства. Фабричне
устаткування помітно відставало від США, зокрема у таких галузях, як
гірничодобувна, сталеплавильна, текстильна, суднобудівна. Державний борг
порівняно з 1913 p. зріс у 13 разів. Однак Великобританія збільшила свої
колонії за рахунок Німеччини та Туреччини. Економічні втрати
Великобританія намагалася повернути за рахунок німецької воєнної
контрибуції.

Франція, як і Великобританія, була серед країн-переможниць. Однак у роки
війни вона ще більше постраждала. Німеччина окупувала 13 найрозвиненіших
департаментів Франції, більшість з яких були зруйновані. Франція
втратила понад 10% працездатного населення, північно-східні житниці
країни, їй довелося імпортувати значну кількість сільськогосподарської
продукції. У 1914—1918 pp. Франція змушена була розширити зернові посіви
в південних департаментах, розвивати промислове виробництво,
електростанції, інші об’єкти, необхідні для оборони країни. Все це дало
змогу індустріалізувати колись економічно відсталі райони. Нестача
палива, сировини примушувала промисловців інтенсифікувати виробництво,
впроваджувати механізацію, раціоналізацію, нові технології,
стандартизацію. Колосальні витрати на війну дещо підірвали стабільність
французької валюти. Країна перестала відігравати роль світового
кредитора, особливо після того, як більшовики відмовилися повернути
мільярдні інвестиції, вкладені Францією в Росії.

Японія в роки першої світової війни, як і США, значно зміцнила свій
економічний потенціал. Як член Антанти вона по суті не брала участі у
війні, а лише захопила у німців Каролінські, Маршаллові та Маріанські
острови на Тихому океані і частину Шандунської провінції з головним
містом Ціндао (Китай). Скориставшись воєнними труднощами своїх
європейських конкурентів, Японія нав’язала Китаю в 1915 p. кабальний
договір. Китайська сторона змушена була визнати за Японією «21 вимогу».
Вона одержала монопольне право займатися в Китаї промисловою та
комерційною діяльністю, кредитуванням будівництва залізниць і
промислових підприємств. Китаю було заборонено давати в оренду будь-кому
(зрозуміло, крім японців) порти. Ці та ряд інших «вимог» дали змогу
агресивному сусіду збільшити втричі експорт промислових товарів в Китай
та в країни тихоокеанського регіону. Така сприятлива економічна
кон’юнктура дала можливість Японії подвоїти у роки війни промислове
виробництво на основі нових технологій. У суднобудуванні вона зайняла
третє місце у світі. Сільське господарство відставало від динамічно
зростаючої промисловості. Зростання цін на рис (основний продовольчий
продукт), з одного боку, збагачувало власників землі — самураїв, а з
другого — погіршувало становище селян-орендарів. Останні змушені були
платити поміщикам до 70% урожаю за користування земельним наділом. Усе
це призвело до так званих рисових бунтів.

2. Версальська система

У післявоєнному економічному розвитку країн світу важлива роль належала
Версальському договору, підписаному у 1919 p. 27 країнами-переможницями
і Німеччиною. Остання повернула Франції Ельзас і Лотарингію. Крім того,
Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської області. Управляти
нею 15 років мала Ліга Націй. Округи Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли
до Бельгії, північна частина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель
(Клайпеда) у 1923 p. — до Литви. Гданськ оголошено «вільним містом».

Німеччина зобов’язалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини,
Польщі. Останніми були передані Німеччиною частина Помор’я, Познань та
інші землі. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція,
Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації,
важкого озброєння, армія могла становити лише 100 000 чол. Німеччина
повинна була сплатити воєнну контрибуцію у сумі 132 млрд золотих марок.

Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на
якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3
вугілля та сталі. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися
світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержали
необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську
діяльність. На певної час Німеччина перестала бути економічним
конкурентом Великобританії та Франції, втративши 50 % національного
багатства.

У 1919—1929 pp. американська економіка була на піднесенні: СІЛА
виробляли промислових товарів набагато більше, ніж Франція,
Великобританія, Італія, Німеччина, Японія разом. Ця країна домоглася
таких успіхів тому, що вона першою взяла курс на переобладнання основних
засобів виробництва. Обновлялися основні галузі економіки: хімічна,
електрична, приладобудівна, автомобільна, радіотехнічна. Стандартизація,
тобто масовий випуск деталей, вузлів, став звичайним явищем у
верстатобудівній, автомобільній та інших галузях. Система Тейлора, чи
конвеєризація, дала змогу підприємцям наситити товарами національний і
світовий ринки.

Промислово-фінансові групи Рокфеллера, Дюпона, Меллона процвітали. Щодо
темпів розвитку не мали собі рівних нафтова, автомобільна,
електротехнічна галузі промисловості. Якщо до першої світової війни США
відставали по вивозу капіталу від ряду країн Європи, то у 20-х роках,
випередивши всіх, збільшили його у 5 разів. Такі промислові гіганти, як
«Дженерал Електрик», «Форд», «Дженерал Моторе» почали будівництво
заводів-філій у багатьох країнах світу. Вони збудували за кордоном
десятки заводів у країнах Латинської Америки, Європи, Канаді. До великої
депресії (1929 p.) західна півкуля відчувала на собі фінансовий вплив
монополій США. Наприкінці 1929 p. американський капітал контролював 1/3
гірничорудної промисловості Канади. Американці зайняли першість і у
світовій торгівлі. Використовуючи плани Дауеса, Юнга, вони взяли під
свій контроль промисловий потенціал Німеччини.

Якщо Великобританія, Франція, Німеччина домоглися відносної стабілізації
лише в 1924 p., то США зуміли подолати потрясіння наслідків першої
світової війни уже в 1920 p. З того часу і до 1929 p. в США
продовжувалося невпинне економічне піднесення. Чисті прибутки монополій
США досягли 55,5 млрд дол., або в 1,5 раза більше, ніж у роки першої
світової війни. Будувалися нові фабрики і заводи. Виплавлення сталі
зросло з 49 до 61,7 млн т, видобуток нафти — з 723 до 1007 млн барелів,
виробництво електроенергії — 371,4 до 116,7 млрд кВт/год. На фоні
розорених війною Великобританії, Франції, особливо Німеччини, США були
процвітаючою країною, яка виробляла промислової продукції на 10% більше,
ніж усі індустріальні країни разом. На початку 1929 p. Америка давала
48% світового промислового виробництва. У тому самому році у США
випущено 5337 тис. автомашин, що вії разів більше, ніж до війни.
Найбільше їх продукували на заводах «Форд», «Крайслер» та «Дженерал
Моторе» (82%).

Зросла роль США у світовому експорті капіталу. Інвестиційні вкладення
США за кордоном досягли в 1929 p. 27,7 млрд дол., з них в Латинську
Америку — 3462 млн дол., Канаду — 2010 млн дол.. Західну Європу — 1353
млн дол. На той самий час американські монополії повністю підпорядкували
собі 14 країн Латинської Америки (з 20, що тоді були незалежними
державами). Американські бізнесмени відсунули англійських
капіталовкладників в Канаді на другий план, їхні інвестиції в цій країні
перевищували англійські в 4,5 раза, 1/3 гірничорудних підприємств та
фабрик стали власністю США, 73 % мексиканської нафти опинилися в руках
американських корпорацій. Вони також швидко проникли в європейські
країни. У 1928 p. «Дженерал Моторе» відкрила автомобільні заводи у 18
містах Європи, Канади, Латинської Америки, «Форд»— у Великобританії,
Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Данії, Ірландії. Великобританія
вперше за 300 років поступилася першістю у світовій торгівлі США.

Прискореними темпами розвивалися й інші галузі промисловості США,
зокрема радіотехнічна, побутової техніки (пилососи, холодильники,
пральні машини тощо). В країні зростали міські конгломерації з великою
кількістю населення. Якщо в 1920 p. обширних урбанізованих районів
налічувалося 58, у яких проживало 36 млн жителів, то в 1930 p.— 97
районів з чисельністю населення 55 млн чол. В індустріальних районах США
зосередилося 45% усього населення країни.

Сільське господарство США в 1920—1929 pp. відставало від бурхливого
розвитку промисловості. Проте в аграрному секторі країни також
відбувалися структурні перетворення. З одного боку, йшов швидкий процес
витіснення дрібних виробників з землеробства, а з іншого —
продовжувалася індустріалізація американських ферм. 547 тис. господарств
було продано за несплату податків і боргів. Мільйони фермерів
переселялися в міста. В цілому сільське господарство США в 20-х роках не
мало собі рівних у світі щодо кількості випущеної продукції, технічного
устаткування та продуктивності праці. Саме США направляли безплатно із
своїх запасів великі партії продуктів розореній війною Європі, іншим
країнам світу.

У ці роки в США позначився різкий перехід сільського господарства від
екстенсивного до інтенсивного способу виробництва. Державний земельний
фонд вичерпався. Роздавання гомстедів за символічну ціну (10 дол.), що
тривало понад 50 років, остаточно припинилося. У конкурентній боротьбі
виживали лише ті фермери, які застосовували на своїх полях
найдосконалішу техніку, штучні та хімічні добрива, найновіші досягнення
агрономічної науки. Хоч і з великими труднощами, сільське господарство
Америки оновлювалося, вдосконалювалося, підтягувалося до швидких темпів
розвитку промислового виробництва. Вже в кінці 20-х років на полях
фермерів США з’явилося 920 тис. тракторів і 61 тис. комбайнів. Однак
тракторами, за американською статистикою, у той час були забезпечені
лише 13,5 % господарств, а комбайнами — 1 %. Проте процес переходу
сільського господарства США з мануфактурної стадії в індустріальну
розпочався, хоч і повільно, але остаточно і безповоротно.

Розвиток економіки Великобританії після першої світової війни, на
противагу США, відбувався повільніше. Лише в 1929—1930 pp. було
досягнуто довоєнного рівня. Основний капітал не оновлювався, або цей
процес відбувався спокійно, непомітно. У ряді галузей (наприклад, в
металургійній, вугледобувній, суднобудівній, текстильній) навіть
відчувався спад. Лише завдяки інвестиціям держави помітне пожвавлення
відбувалося в авіаційній, автомобільній, електротехнічній промисловості.
Однак нові галузі становили лише 10% усього обсягу індустрії
Великобританії. Саме цим можна пояснити зменшення частки країни у
світовому промисловому виробництві з 15% у 1913 p. до 10% у 1929 p.

Технічне відставання ряду галузей спричинило втрату
конкурентоспроможності англійських товарів на світовому ринку. Японці
переважали англійців у торгівлі текстильними виробами, німці та поляки —
за експортом кам’яного вугілля, американці — продукцією найновіших
галузей промисловості. На світовому ринку англійські товари відзначалися
довговічністю, високою якістю. Однак попит на них був обмежений,
оскільки виготовлені вони на старому обладнанні з великими витратами.
Конвеєрна система, що прискорювала масове, дешеве виробництво товарів, у
Великобританії не набула належного розвитку.

Британська імперія у роки першої світової війни не тільки не розпалась,
а й розширилася за рахунок німецьких колоній. У домініонах (Індія,
Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія) завдяки зростаючим
інвестиціям англійських корпорацій виникли сучасні галузі економіки. До
1929 p. банкірам вдалося нормалізувати національну валюту — фунт
стерлінгів, довівши його до довоєнного рівня. Було відновлено золотий
стандарт.

Проте одним з найбільших недоліків післявоєнної економіки Великобританії
була її залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та
промислової сировини. В країну ввозили понад 60 % потрібних харчових
продуктів, 100% бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисбаланс
між імпортом і експортом негативно впливав на загальний стан
господарства країни. Частка Великобританії у світовій торгівлі в 1929 p.
становила всього 11% (порівняно з 1913 p. — 14%).

Господарство Німеччини після першої світової війни опинилося у скрутному
становищі. Версальський договір довів його до банкрутства. Лише за 2
роки країна повинна була виплатити державам Антанти 20 млрд золотих
марок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то контрибуцію союзники
стягували натурою, їм було передано 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів,
140 тис. корів, сільськогосподарські машини, автомобілі, верстати,
оптику тощо. Німеччина зобов’язана була забезпечувати країни Антанти
хімікатами, будівельними матеріалами, великою рогатою худобою та іншими
товарами. Політична дестабілізація, різке падіння життєвого рівня
народу, економічний крах — такою була Німеччина в перші післявоєнні
роки.

Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися внутрішні ринки через
розвал економіки. Занепало сільське господарство у зв’язку з відсутністю
достатньої кількості хімічних добрив. Скорочувалося промислове
виробництво. Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня.
Частка німецького експорту скоротилась у 1923 p. до 6% (порівняно з 1913
p. — 13%). Катастрофічне становище в основних галузях економіки було
причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне
знецінення національної валюти (паперових грошей) зумовили зниження, з
одного боку, рівня зарплати робітників і службовців, а з іншого —
неможливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам.

3. План Дауеса та його наслідки

Стурбовані критичним станом німецького господарства, США, Франція,
Великобританія вирішили оздоровити економіку Німеччини. 16 серпня 1924
p. на Лондонській конференції держав-переможниць для Німеччини був
прийнятий репараційний план Дауеса, розроблений міжнародіНйм комітетом
Чарльза Г. Дауеса (віце-президента США в 1925—1929 pp.). План передбачав
надання позик і кредитів, їйереважно американських, на відбудову
господарства та І оздоровлення фінансів Німеччини. Передбачалося, що
підЦЙвесення економіки допоможе Німеччині справно сплачува|їїї репарації
Великобританії та Франції, які, у свою чергу, |яа цей рахунок покриють
воєнні борги США в період перістої світової війни. Причому
наголошувалося, що основна рмаса промислової продукції з Німеччини
повинна спрямовуватися торговими каналами в СРСР, щоб, як було раніше,
не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків.
Згідно з планом Дауеса СРСР повинен був за промислові товари здійснювати
сировинні поставки в Німеччину. План Дауеса діяв до 1929 p. Вклавши в
економіку Німеччини 27 млрд золотих марок, він сприяв стабілізації
господарського життя країни. З інфляцією було покінчено. Німеччина не
лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової продукції на 13%
порівняно з 1913 p. Найбільше інвестицій надходило з США (70%), які
вкладали їх, як правило, в оновлення основного капіталу важкої
промисловості. Це дало змогу Німеччині випередити Великобританію,
збільшивши експорт машин та індустріального устаткування на світовий
ринок. За період дії плану Дауеса Німеччина виплатила репарацій менше 10
млрд золотих марок, причому за рахунок спеціальних облігацій німецьких
залізниць та промисловості, підвищення непрямих податків. Зросла роль
Німеччини не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей
економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були введені
нанівець внаслідок світової економічної депресії 1929—1933 pp.

Версальський договір зміцнив позиції французької економіки. Тільки
Лотарингія давала залізної руди стільки, скільки вся Франція. Окупована
Францією німецька Саарська область забезпечила країну кам’яним вугіллям.
До факторів, які стимулювали швидке піднесення французької економіки у
повоєнний період, належить широкомасштабне промислове й комунальне
будівництво. Одержавши від Німеччини понад 8 млрд золотих марок
репарацій, Франція вклала їх у відбудову зруйнованих війною
північно-східних департаментів. Відбувся непростий процес відновлення
старих фабрик і заводів, з’явилися найсучасніші індустріальні галузі.
Французькі інженери вклали в них найновіші досягнення науки і техніки.

Мільярдні репарації стабілізували французьку національну валюту, дали
можливість спорудити чимало гідроелектростанцій в Альпах та Піренеях.
З’явилися нові промислові центри на півдні країни, в містах Бордо,
Марселі, Ліоні, Тулузі, на околицях Парижа. З колоній, які за територією
у 20 разів перевищували метрополію, надходила у великих кількостях
сировина. Туди у кінці 20-х років Франція експортувала близько 40 %
своєї промислової продукції. Для такого товарообміну будувалися нові та
реконструювалися старі порти. Найшвидше розвивалися хімічна,
автомобільна, авіаційна, нафтопереробна, приладобудівна,
електромеханічна галузі промисловості.

Проте у легкій промисловості спостерігався застій, крім виробництва
предметів розкоші, якими у всі часи славилися висококласні французькі
спеціалісти. Отже, за темпами зростання промислового потенціалу Франція
випередила всі країни світу. Обсяг індустріального виробництва
наприкінці 20-х років перевищив довоєнний (1913 p.) на 8%.

Сільське господарство відставало від динамічного розвитку промисловості.
В аграрному секторі переважали дрібні ферми. Вони не мали відповідного
технічного забезпечення. У сільськогосподарському виробництві переважала
ручна праця. Все це зумовило слабку конкурентоспроможність французьких
сільськогосподарських товарів на європейських ринках. За таких обставин
французькі селяни розорялися, йшли в міста, шукаючи роботу на
промислових підприємствах. Відзначалися стабільністю лише великі ферми,
власники яких застосовували механічні методи обробітку землі. В цілому
сільськогосподарський сектор, відстаючи в агротехнічному відношенні, був
на рівні довоєнного (1913 p.). Велика депресія 30-х років порушила
нормальний ритм розвитку господарського життя Франції.

Японія після закінчення першої світової війни змушена Цбула поступитися
перед країнами Антанти своїм монополь|яим правом на торгівлю та
економічні відносини з Китаєм. |Відновлено горезвісну доктрину
«відкритих дверей», тобто Вможливість для США та їхніх європейських
союзників раЦіюм з Японією підтримувати всебічні торгові та фінансові
відносини з Китаєм. США, інші розвинені країни потіснили японських
підприємців з ринків Південно-Східної Азії. Все це призвело до різкого
спаду промислового виробництва, яке в 1921 p. скоротилося на 20%.
Експорт товарів зменшився на 40, імпорт — на 33%. Проте завдяки
переведенню значної кількості воєнних заводів на мирні рейки Японії вже
в 1924 p. вдалося подолати кризу. Лише виплавка чавуну та сталі до 1929
p. збільшилась вдвоє. Цьому економічному успіху сприяли багаті родовища
кам’яного вугілля й залізної руди Кореї та Маньчжурії, окупованих
Японією.

Не менш успішно розвивалася традиційна текстильна галузь, її значення в
господарстві Японії величезне — 40 % промислового виробництва країни. На
світовому ринку японські текстильні вироби не поступались знаменитим
англійським. До 1929 p. продовжувався інтенсивний процес концентрації
виробництва та банківської справи. Провідну роль в економіці відігравали
концерни Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда. Вони мали багатогалузевий
характер, поряд з банками, до них належали різні галузі важкої та легкої
промисловості, залізниці тощо. На відміну від монополій США та Західної
Європи, які грунтувалися на акціонерному капіталі, японські концерни
тісно переплелися з державним апаратом, імператорськими домами. Саме
вони до 1929 p. вклали в національну економіку 2/3 інвестицій. На
державних підприємствах устаткування відповідало сучасним технологічним
вимогам на відміну від обладнання на приватних заводах чи фабриках.

Економічна криза 1929—1933 pp. виявилася світовою. Вона порушила всі
міжнародні економічні зв’язки, призвівши до масового скорочення
промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав.
Почалася вона в США восени 1929 p., далі в Латинській Америці, Західній
Європі, інших країнах Азії та Африки.

Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929 —1933 pp. була
катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловому
виробництві довоєнного рівня, країна знову опинилася в глибокій
господарській розрусі. Вже в 1932 p. виробництво скоротилося на 50%.
Банкрутами стали понад ЗО тис. дрібних виробників. Половина невеликих
підприємств не працювала. Лише на 25 % були завантажені автомобільна,
машинобудівна, на 20 % — будівельна, металургійна галузі. Одночасно
криза руйнувала сільське господарство. Розорялися малі та великі ферми,
їхні доходи не досягали й ЗО % від рівня 1929 p. В 1928 —1932 pp. було
продано з торгів 560 тис. га селянської землі. У країні налічувалося
майже 8 млн безробітних. Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала
змоги сплачувати репарації.

План Дауеса у цих умовах виявився неефективним. Стурбовані економічним і
політичним становищем Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та
інших країн вирі» шили надати їй допомогу. Під керівництвом
американського банкіра Юнга був, вироблений новий репараційний план для
Німеччини. Його було затверджено на Гаазькій конференції в січні 1930 p.
Згідно з «планом Юнга» передбачалось зниження розмірів щорічних
репарацій та платежів, скасування всіх форм і видів контролю над
економікою і фінансами Німеччини. План дав змогу достроково припинити
окупацію Рейнського регіону в 1930 p. Розмір щорічних репараційних
платежів з Німеччини зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20 % і
встановлювався на найближчі 37 років у сумі 2 млрд марок. У 1931 p.
Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером,
посилаючись на труднощі, пов’язані з великою депресією 1929—1933 pp.,
відмовилася від сплати воєнних репарацій. З того часу «план Юнга»
практично припинив своє існування, а в 1932 p. його було остаточно
скасовано на Лозанській конференції. Господарська розруха тривала. Лише
наприкінці 1933 — на початку 1934 p. почалася помітна стабілізація
економіки Німеччини.

Висновок

Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни
світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, її піднесення
чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали
США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості,
фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося
господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії
людства була друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням
мільйонів жителів землі.

Список використаної літератури

Всесвітня історія. – К., 2001.

Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Лановика.
— К.: Вікар, 1999. — 737 с.

Яценко Б.І. Світова економіка в історичному розрізі. – Харків, 2000.

Словник-довідник з всесвітньої історії. – К., 2001.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *