Джерела конституційного права України (курсова)

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Джерела конституційного права України»

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ДЖЕРЕЛ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА, ЇХ ВИДИ

1.1. Сутність проблематики у визначенні джерел конституційного права

1.2. Основні види джерел конституційного права

2. КОНСТИТУЦІЯ – ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2.1. Поняття конституції

2.2. Основні способи розробки і прийняття Конституції

2.3. Юридичні властивості Конституції України

2.4. Види конституції, їх структура та особливості

3. КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема даної курсової роботи: “Джерела конституційного права”.
Актуальність даного питання пояснюється тим, що норми конституційного
права, щоб виконували своє призначення, повинні бути виражені в певних
формах. При цьому слід виходити з філософського розуміння єдності форми
і змісту, згідно з яким форма — це продовження змісту, в даному випадку
— певної норми конституційного права.

Джерела конституційного права України як частина єдиної правової системи
держави, повинні також відповідати таким загальним для всієї системи
властивостям, як: системність, тобто чітко визначену погодженість єдиної
системи правових норм, яка складається не лише з норм Конституції
України, а й з ряду нормативно-правових актів конституційного характеру;
нормативність, за допомогою якої визначається характер установ
конституційного законодавства; надійну державну забезпеченість, тобто
охорону джерел конституційного права сукупністю певних гарантій,
встановлених Конституцією України.

Основним джерелом конституційного права є Конституція (Основний Закон).
Верховенство Конституції виявляється, по-перше, у тому, що над нею не
можуть стояти не тільки будь-які правові акти державних органів, а й
будь-які інші соціальні акти: політичні, корпоративні, акти місцевого
самоврядування тощо. Усі вони повинні відповідати букві і духу
Конституції, що є основою законності.

Джерелом конституційного права є закони. Закон — це виданий у
встановленому порядку акт законодавчої влади держави, що містить правові
норми, які регулюють найважливіші суспільні відносини і мають найвищу
юридичну силу.

Конституційні закони покликані забезпечити надійність і стабільність
Конституції, тому в самій Конституції встановлюється спеціальний
ускладнений порядок прийняття, набрання чинності і зміни конституційних
законів. Це закони, які визначають порядок прийняття і введення в дію
Конституції; закони, які вносять зміни в текст Конституції з тим, щоб
надалі ці норми були інкорпоровані у сам текст. Формою вираження норм
конституційного права є окремі акти Конституційного Суду України.

В даній курсовій роботі будуть розглянуті такі питання, як проблемність
у визначенні джерел конституційного права, основні види джерел
конституційного права, їх характеристика, поняття конституції, основні
способи розробки і прийняття Конституції, юридичні властивості
конституції, види конституцій, конституційна реформа в Україні.

Під час проведення дослідження обраної теми, були використані
різноманітні літературні джерела.

1. ПОНЯТТЯ ДЖЕРЕЛ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА, ЇХ ВИДИ

1.1. Сутність проблематики у визначенні

джерел конституційного права

У конституційному праві спостерігається неоднозначний підхід щодо
загального поняття джерел цієї галузі.

Зокрема, існує точка зору, згідно з якою джерела права взагалі
розуміються як матеріальні умови життя суспільства, тобто джерела
розглядаються у матеріальному значенні. Іноді цей термін трактується у
формальному, тобто суто юридичному значенні як засіб висловлення
державної волі у вигляді загальнообов’язкових правил поведінки.

При цьому, одні вчені мають на увазі нормотворчу діяльність держави та
її органів, другі — результат цієї діяльності — закони, декрети тощо, а
треті поєднують перший і другий підходи в загальному понятті «зовнішня
форма права».

Згідно з цією позицією джерелом права є діяльність державних органів зі
встановлення правових норм (нормотворчість, санкціонування). Самі ж
акти, які містять правові акти, є різноманітними формами права.

На наш погляд, при визначенні поняття джерел конституційного права слід
виходи з такого. Джерела права взагалі і конституційного зокрема
необхідно розглядати з таких вихідних позицій.

Для того, щоб норми конституційного права виконували своє призначення,
вони повинні бути виражені в певних формах. При цьому слід виходити з
філософського розуміння єдності форми і змісту, згідно з яким форма — це
продовження змісту, в даному випадку — певної норми конституційного
права [3].

Отже, форми, в яких виражені норми конституційного права є джерелами
державного права України.

Вимоги, які пред’являються до джерел конституційного права, зводяться до
того, що останні повинні мати: визначеність, тобто вимогу чітко
формулювати права та обов’язки суб’єктів правовідносин, вказувати на
умови, які тягнуть за собою юридичні наслідки; загальнообов’язковість,
згідно з якою, норми конституційного права мають бути обов’язкові для
всіх; загальновідомість — вони повинні бути відомими всім, до кого
адресовані. Джерела конституційного права України як частина єдиної
правової системи держави, повинні також відповідати таким загальним для
всієї системи властивостям, як: системність, тобто чітко визначену
погодженість єдиної системи правових норм, яка складається не лише з
норм Конституції України, а й з ряду нормативно-правових актів
конституційного характеру; нормативність, за допомогою якої визначається
характер установ конституційного законодавства; надійну державну
забезпеченість, тобто охорону джерел конституційного права сукупністю
певних гарантій, встановлених Конституцією України.

Можна також стверджувати, що форм вираження норм конституційного права
досить багато, але за своїм змістом вони значно ширші за джерела цієї
галузі права. Справа у тому, що політико-правові суспільні відносини
потребують різнопланової правової регламентації. Система такої
регламентації складається з кількох рівнів:

1) нормативно-правової регламентації, яка здійснюється за допомогою
власне Конституції, конституційних і ординарних (звичайних) законів, а
також підзаконних нормативно-правових актів;

2) правової регламентації, яка забезпечується індивідуальними
(правозастосовними) актами;

3) юридичної регламентації, яка досягається як результат дії усталених
правових традицій, звичаїв, звичок (рос. «обыкновений»).

У цій системі виявляються субординаційні зв’язки, які ґрунтуються на
засадах: верховенства Конституції України, конституційності законів,
підзаконності всіх інших правових актів.

1.2. Основні види джерел конституційного права

Основним джерелом конституційного права є Конституція (Основний Закон).
Верховенство Конституції виявляється, по-перше, у тому, що над нею не
можуть стояти не тільки будь-які правові акти державних органів, а й
будь-які інші соціальні акти: політичні, корпоративні, акти місцевого
самоврядування тощо. Усі вони повинні відповідати букві і духу
Конституції, що є основою законності.

По-друге, верховенство Основного Закону виявляється і в конституційності
Конституції. Це зумовлюється такими факторами: високою легітимністю
Конституції, вона повинна відображати волю народу; визнанням і
закріпленням загальнолюдських цінностей і насамперед підпорядкуванням
держави, її влади і усіх службовців служінню людині, суспільству, а не
особі особисто; врахування Конституцією загальновизнаних і перевірених
практикою міжнародних стандартів демократичного конституціоналізму.

Формою вираження норм конституційного права є акти всеукраїнського
референдуму.

На жаль, Закони України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»
прийнятий 3 липня 1991 р. діє лише в тій частині, яка не суперечить
Конституції України. Тому при характеристиці актів всеукраїнського
референдуму відносно актів місцевого референдуму слід виходити з
положень статей 72-74 Конституції України та ст. 7 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні».

Джерелом конституційного права є закони.

Закон — це виданий у встановленому порядку акт законодавчої влади
держави, що містить правові норми, які регулюють найважливіші суспільні
відносини і мають найвищу юридичну силу [7, c.59].

У конституційному праві їх поділяють на 3 види: конституційні, органічні
і звичайні (іноді застосовується і такий термін, як «ординарні»).

Конституційні закони — це такі закони, які вносять зміни і доповнення до
Конституції, приймаються в особливому, ускладненому порядку і мають таку
саму юридичну силу, що й сама Конституція. Тобто вони регулюють ті самі
політико-правові суспільні відносини, що й Конституція, але на відміну
від неї такі закони своїм регулюючим впливом охоплюють не весь комплекс
Конституції, а лише певні, найважливіші її частини, які безпосередньо
визначаються самою Конституцією.

Конституційні закони покликані забезпечити надійність і стабільність
Конституції, тому в самій Конституції встановлюється спеціальний
ускладнений порядок прийняття, набрання чинності і зміни конституційних
законів. Це закони, які визначають порядок прийняття і введення в дію
Конституції; закони, які вносять зміни в текст Конституції з тим, щоб
надалі ці норми були інкорпоровані у сам текст. За їх допомогою вносять
зміни, доповнення до чинної Конституції. Порядок їх прийняття нічим не
відрізняється від порядку прийняття самої Конституції. Ці закони є свого
роду продовженням Конституції. Але їх положення в текст Конституції не
включаються, оскільки їх головне призначення конкретизувати і
деталізувати певні конституційні норми. Порядок прийняття, набрання
чинності і зміни конституційних законів ускладнений порівняно з порядком
прийняття, набрання чинності і зміни звичайних законів, але спрощений
щодо порядку прийняття і набрання чинності органічних конституційних
законів.

Органічні закони приймаються за прямими приписами Конституції в порядку,
відмінному від процедури прийняття як конституційних, так і звичайних
законів, і посідають проміжне місце між ними. Перелік повноважень, за
допомогою яких вносяться зміни, що вирішуються органічними законами,
закладений у Конституції України [1, cт.92]. При цьому, чітко
визначаються закони інституційного профілю (про громадянство, ч. 4 ст.
32), статутні (засади утворення і діяльності політичних партій, ч. 11
ст. 92), закони процесуального та процедурного характеру (організація і
порядок проведення виборів і референдумів, організація і порядок
діяльності Верховної Ради України, ч. 21 ст. 32).

Звичайні ординарні закони, якщо в них містяться конституційні норми,
також є джерелом державного права. Вони є складовою частиною поточного
законодавства і приймаються у порядку такої самої законодавчої
процедури, що й інші нормативно-правові акти парламенту.

Формою вираження норм конституційного права є окремі акти
Конституційного Суду України. За юридичною силою вони поступаються
тільки актам всеукраїнського референдуму і Конституції (наприклад,
рішення Конституційного Суду щодо конституційності Закону України «Про
вибори народних депутатів України» 1998 p.).

Конституційно-правові норми містяться також у ряді постанов Верховної
Ради України (наприклад, у постанові «Про державний герб України»,
прийнятій до вступу в силу Конституції України 1996 p.).

Джерелом конституційного права є й окремі загально-нормативні укази
Президента України, які містять конституційно-правові норми (наприклад,
укази «Про порядок розгляду питань, пов’язаних з громадянством України»
від 31 березня 1992 р.; «Про порядок офіційного оприлюднення
нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997
p.).

Окремі конституційно-правові норми можуть міститися у деяких постановах
Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів
України «Про затвердження Положення про порядок легалізації об’єднань
громадян» від 26 лютого 1993 p.).

Джерелом конституційного права можуть бути й договори. Договір як
джерело конституційного права це угода держав, державних утворень та їх
органів з питань їх взаємовідносин.

У конституційному праві країн світу існує п’ять видів таких договорів:

1) договір незалежних держав, які утворюють нову державу (федерацію,
конфедерацію);

2) договір, що його укладає федерація або її органи з суб’єктами
федерації;

3) договір незалежних держав, який укладається між ними, для утворення
певного політичного, економічного та іншого об’єднання (СНД);

4) міжнародні договори, які імплементовані у внутрішньодержавне
(національне) законодавство;

5) конституційно-правові договори, які укладаються між самоврядними
структурами, зокрема законодавчою і виконавчою владою, законодавчої
владою і президентом країни [5].

Особливим джерелом конституційного права може бути й
конституційно-правовий договір. Він має бути забезпечений силою закону,
що передбачає договір, або у випадку, не врегульованому конституційним
законодавством.

Гарантом їх виконання мають стати суди, у тому числі і Конституційний
Суд України. Прикладом такого договору був Конституційний договір між
Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади
організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування
в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 18
червня 1995 р.

Міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою
України, також є джерелами конституційного права, оскільки вони згідно з
ч. 1 ст. 9 Конституції України — частина національного законодавства
України.

Джерелами конституційного права України є також деякі нормативно-правові
акти колишніх СРСР та УРСР внаслідок принципу правонаступництва або на
період, коли будуть прийняті відповідні акти України (Закон України «Про
правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.).

До джерел конституційного права можуть бути віднесені відповідні окремі
рішення, прийняті місцевим референдумом. Вони мають вищу юридичну силу
щодо рішень рад, на території яких референдум проводиться. Можуть бути
джерелом державного права й окремі рішення місцевих рад (наприклад,
рішення, які затверджують регламент відповідної ради, статути
територіальних громад).

Джерелом конституційного права, як і права взагалі, є правові звичаї як
санкціоновані (забезпечувані) державою правила поведінки загального
характеру.

Стосовно конституційного права джерелом цієї галузі права є
конституційні звичаї — норми, які регулюють політико-правові суспільні
відносини, пов’язані зі здійсненням державної влади. Останні виникають в
результаті тривалого однакового їх застосування учасниками
правовідносин, на підставі чого вони можуть бути безпосередньо або
побічно санкціоновані державою.

Конституційні звичаї складаються з двох різновидів: звичаю, який виникає
внаслідок практичної діяльності конституційного механізму на підставі
конституційних (законодавчих) положень (конституційна угода або
конвенціонне нормування), і звичаю, який складається поза межами
конституційного механізму і лише санкціонується державою.

Нарешті, джерелом конституційного права є конституційний прецедент як
об’єктивне (виражене зовні) рішення органу державної влади (перш за все
Верховної Ради України) в конкретній справі, якому надається формальна
обов’язковість при розв’язанні наступних аналогічних справ.

У практичній діяльності українського парламенту конституційні прецеденти
можуть мати місце, наприклад у процесі однозначного розуміння депутатами
окремих положень Регламенту Верховної Ради України під час їх
застосування.

До конституційних прецедентів можуть бути віднесені і окремі рішення
Конституційного Суду України, оскільки, не створюючи нових правових
норм, він цими рішеннями, по-перше, визначає правову політику, якої
повинні додержуватися при прийнятті нових нормативно-правових актів
парламентом інші правотворчі органи держави; по-друге, своїми рішеннями
(з питань визнання неконституційними законів, інших правових актів
повністю чи їх окремих положень; офіційного тлумачення Конституції та
законів України). Суд вносить певні зміни до чинної системи
національного законодавства, уточнює зміст і межі правового регулювання
[7, с.81].

2. КОНСТИТУЦІЯ – ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО

КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2.1. Поняття конституції

В науці конституційного права при визначенні поняття конституції слід
враховувати два підходи: західної (європейської) концепції та
марксистсько-ленінської.

Перша характерна тим, що представники різних філософсько-правових шкіл
неоднозначно ставляться до змісту конституції. Так, представники
природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір,
який виражає волю народу.

Нормативістська школа права вважає конституцію вираженням вищої правової
норми.

Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише
держави, а й нації.

Зміст конституції — це сукупність конституційно-правових норм,
принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію
державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і
громадянином.

Розрізняються два види змісту Основного Закону: суспільний зміст
конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання, і
правовий зміст, тобто за основу беруться норми, з яких складається
конституція (норми, інститут тощо).

Уявляється, що сутність і зміст конституції виявляється У сукупності її
властивостей (юридичних, політичних тощо).

1. Конституція як юридичний документ. Терміни «конституція» і «Основний
Закон» — тотожні (Україна, ФРН та ін.). Це головне джерело національного
права, ядро всієї правової системи, юридична правова база поточного
законодавства.

2. Найважливішою властивістю конституції є її верховенство, тобто
пріоритет її положень у системі джерел права, яке забезпечується
особливим порядком її розробки, прийняття і доповнення, визнання її
вищою юридичною силою. В цій властивості відображається одна з ознак
правової держави — верховенство права і перш за все конституції.

3. Стабільність конституції — найважливіша умова режиму законності,
сталості всієї правової системи і організації державної влади,
визначення правових відносин між особою і державою. Прикладом такої
стабільності є Конституція США, в яку з 1789 по 1985 pp. члени конгресу
внесли 9991 конституційний проект, а прийнято було лише 27.

4. Особливою юридичною властивістю Конституції України є її правовий
захист, метою якого є виключення можливості порушення та дотримання норм
Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими,
фізичними і юридичними особами.

Суб’єктами правового захисту Конституції є:

— сама Конституція, в якій передбачено жорстку процедуру змін відносно
неї. Прикладом такої процедури є розділ ХНІ «Внесення змін до
Конституції України»;

— глава держави — Президент України, який згідно з ч. 2 ст. 102
Конституції є гарантом додержання Конституції;

— Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом державної
влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції [1,
cт.85];

— Кабінет Міністрів України, який згідно з п. 1 ст. 116 Конституції
забезпечує виконання Конституції і Законів України;

— центральні і місцеві органи виконавчої влади;

— правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адвокатура;

— Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції,
до повноважень якого належить вирішення питання про відповідність
Конституції, законів та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим та офіційне
тлумачення Конституції та законів України [1, cт.150].

Викладене дає змогу визначити загальне поняття конституції. Це можна
зробити, визначивши місце і роль цього нормативно-правового акта в
загальній системі національного права держави.

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, посідає самостійне й
особливе місце у правових системах сучасних демократичних держав. Від
усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими
рисами:

— особливим суб’єктом, який розробляє Основний Закон або від імені якого
він приймається (народ, парламент, установчі збори);

— всеосяжним об’єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою
політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

— особливими юридичними властивостями: верховенством у системі права,
вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в
конституцію змін і доповнень, спеціальними формами охорони конституції.

Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо
народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило —
парламент. Установчий характер Конституції виявляється у тому, що народ,
як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим його проявом,
як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті
засади державного і суспільного устрою, які визначає народ [8, c.73].

Що стосується всеохоплюючого об’єкта конституційного регулювання, то він
виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у
специфіці тих політико-правових суспільних відносин, які він регулює і
закріплює.

Юридичні властивості конституції, крім перелічених вище, виявляються
також у ролі Основного Закону як ядра всієї правової системи, а також в
особливостях прийняття конституції, її перегляді та внесенні в її текст
відповідних поправок.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових
актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за
допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені,
закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського
суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади
устрою суспільства і держави, визначають суб’єктів влади, а також
механізм її організації і здійснення.

Зміст конституції виявляється в її формі і являє собою спосіб
організації матеріалу, який у ній міститься.

Традиційно конституційна доктрина за формою поділяла конституції на
писані (Україна, Франція, ФРН) і неписані (Велика Британія, Нова
Зеландія, Ізраїль). Зокрема, в Ізраїлі з 1958 по 1984 pp. кнесет прийняв
8 так званих основних законів (про землі Ізраїлю, про президента, про
уряд, про державну економіку, про армію, про Єрусалим — столицю Ізраїлю,
про судоустрій).

Проте, в сучасний період розвитку конституціоналізму згадана
класифікація конституцій не підтримується, оскільки всі основні закони
писані.

Зокрема, виділяють кодифіковані (єдиний акт) і некодифіковані
(сукупність нормативних актів, які рівною мірою мають вищу юридичну
силу) конституції.

Кодифіковані конституції складаються з різних частин, які у сукупності
становлять їх структуру. Звичайно вона включає: преамбулу, основну
частину, заключну частину та перехідні положення.

Преамбула, її положення у концентрованому вигляді втілюють основні
політико-правові ідеї «батьків конституції». Значення преамбули важливе
для подальшого тлумачення усіх положень конституції і прийняття на її
основі закону.

Основна частина поділяється на відповідні розділи, глави і статті.

Заключні та перехідні положення стосуються: про дію законодавства, яке
було прийняте до вступу в силу нового Основного закону; про час
здійснення влади до створення передбачаючих її організацію інститутів;
про тимчасове виключення застосування колишніх конституційних норм; про
строки прийняття законів, видання яких передбачає Конституція.

Значення цього розділу полягає в тому, що його норми регулюють порядок
реалізації нової Конституції, забезпечуючи в той же час продовження
нормального функціонування державного механізму і правової системи в
перехідний період.

Відповідно до ст. 160 Конституція України набула чинності в день її
прийняття Верховною Радою України — 28 червня 1996 р. на 5-й сесії.
Моментом набуття чинності Конституцією є час оголошення результатів
голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному
засіданні Верховної ради України.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, та
14 перехідних положень.

Преамбула

Розділ І. Загальні засади.

Розділ II. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

Розділ III. Вибори. Референдум.

Розділ IV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосудця.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний Суд України.

Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

Розділ XIV. Прикінцеві положення.

Розділ XV. Перехідні положення [1].

2.2. Основні способи розробки і прийняття Конституції

Конституція, як основний закон держави, відрізняється від інших
нормативних актів особливістю її розробки і прийняття. Особливості ці
полягають, по-перше, у тому, що в розробці конституції бере участь
значно більша кількість осіб порівняно з підготовкою інших нормативних
актів. По-друге, ці особи наділяються законодавчим органом особливим
статусом порівняно зі статусом органів та осіб, які залучаються до
підготовки відповідних правових актів. Склад органів, або комісій, які
повинні розробляти проект конституції, утворюється законодавчим органом.
По-третє, особливістю відзначаються і способи прийняття конституції.

Конституційній практиці сучасних країн світу відомо кілька способів
розробки проектів і прийняття конституції.

Перша конституція — Конституція США, була розроблена установчими
зборами, а потім ратифікована конституційними конвентами штатів.

У Франції проект чинної Конституції (1958 р.) вироблений конституційним
комітетом і згодом був схвалений шляхом референдуму.

Конституції Італії та Індії були розроблені і остаточно схвалені
установчими зборами.

Деякі конституції (наприклад, Греції 1975 p., Іспанії 1978 р. були
розроблені парламентом, а згодом винесені на референдум.

Відверто реакційним способом розробки і прийняття конституції є
откроїрування, тобто здійснення всіх процедур, пов’язаних з введенням
конституції у дію, одноособовим актом виконавчої влади — монархом або
президентом. У Росії таким актом був Маніфест Миколи II від 17 жовтня
1905 р. Майбутню конституцію Росії розробляли і мали прийняти Установчі
збори, які у січні 1918 р. були розігнані більшовиками. В Україні перша
Конституція Української Народної Республіки 1918 р. була розроблена
Українською Центральною Радою.

Усі радянські конституції готувалися конституційними комісіями, а у 1936
і 1977 pp. виносилися на загальнонародне обговорення, наслідки якого по
суті не мали ніякого значення, оскільки пропозиції населення вважалися
лише рекомендаційними за своїм характером, а згодом приймалися Верховною
Радою, причому порядок введення у дію конституції визначався законом,
який приймав той самий законодавчий орган.

Отже, на підставі викладеного, можна зробити певні висновки. Розробка
проекту конституції, як свідчить світова практика, здійснюється
місцевими органами влади (США), установчими зборами, конституційними
комітетами або самим парламентом.

Верховна Рада України пішла перевіреним шляхом розробки конституції
шляхом створення конституційних комісій. Це не найкращий спосіб
підготовки проекту Основного Закону, по-перше, тому, що ці комісії
навряд чи спроможні створити дійсно якісний проект Конституції. Вони
складалися з депутатів, серед яких фахівців-державознавців по суті не
було, оскільки при формуванні депутатського корпусу триває негативна
практика радянського періоду недопущення юристів до розв’язання
державних справ. Кількість фахівців у таких комісіях незначна,
спеціалістів у галузі конституційного права в Україні дуже мало, і вони
в переважній більшості не залучалися до роботи у комісії. І, по-друге,
не можна механічно порівнювати склад комітетів у закордонних країнах зі
складом комісії в Україні, оскільки кількість юристів-парламентаріїв за
кордоном і у нас — речі непорівнянні. Тому більш доцільна форма
підготовки проекту конституції в Україні — створення Установчих зборів
або Конституційної наради з числа фахівців різних галузей права і
надання їм відповідних повноважень з підготовки проекту конституції [3].

Що стосується способів прийняття конституції, то світова практика
виробила чотири основні способи: ратифікація проекту місцевими органами
влади, прийняття конституції парламентом, установчими зборам і
референдумом. Найбільш демократичним є, безумовно, спосіб прийняття
Основного Закону шляхом проведення референдуму.

2.3. Юридичні властивості Конституції України

Незважаючи на те, що конституційні норми відображають політику держави,
конституція є перш за все правовим актом. Тому необхідно визначити її
місце і роль у системі національного права України, її юридичну силу та
особливості. На всі ці питання може дати відповідь висвітлення юридичних
властивостей Конституції як юридичного нормативно-правового акта.

Перш за все, слід відзначити, що Конституція України є елементом системи
нормативно-правових актів, її не можна винести за межі чинного права,
оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час —
специфічним законодавчим актом. Більше того, Конституція — основна
галузь національного права і всієї правової системи України.

Конституція України — це особливий нормативно-правовий акт — Основний
Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за
рахунок суто «державної сфери» призвело до того, що в юридичній науці
радянського періоду був зроблений висновок про те, що Конституція — це
Основний закон не лише держави, а й суспільства. Дійсно, як і вся
система права, Конституція звернута і до суспільства, проте вона, як і
будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта,
характеризується властивостями останнього і приймається державою в особі
її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона
закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі
принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною
і громадянами. Система національного права України — це не просто сума,
сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права
визначається тим, що її ядром виступає Конституція. Своїми нормами вона
сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації
права.

Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві взаємопов’язані
властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у
розвитку законодавчих праць у країні, втіленням досягнень теорії і
практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для
вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке
пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу.
Відтак використання конституційних настанов у поточному законодавстві
має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її
дії будуть неповними і малоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну
силу Конституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші
нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до
Конституції України.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її
статті набирають чинності після її затвердження згідно з існуючим
порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з
тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду
статей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з
іншими нормами, які закріплені в звичайних законах. Не випадково, що в
самій Конституції перелічено закони, без яких дія її статей була б
утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих
правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтверджують це
положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про
необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд
України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у
яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції
положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя
група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів,
які «не замкнуті» на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція стимулює подальший
розвиток і оновлення законодавства, приведення його у відповідність з
Конституцією України [6, c.105].

Співвідношення конституції і поточного законодавства визначає відповідь
на питання про обсяг конституції і «конституційну мову». Як свідчить
практика, це питання має не лише чисто технічне значення. Конституція
безпосередньо звернута до народу і тому повинна бути, по-перше,
короткою, а, по-друге, має бути написана простою зрозумілою для кожного
мовою.

Конституція України, як і інші конституції цивілізованих країн, повинна
виступати юридичним виразом обмеження державної влади. Саме Конституція
визначає межі здійснення повноважень кожної з гілок влади з метою
недопущення диктатури.

Конституції України притаманний нормативний характер. Нормативний, свого
роду загально-правовий характер Конституції ставить її в один ряд з
іншими нормативними актами, особливо із законами, але не можна забувати
про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших
нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет
її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і
громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин,
регулювання яких у поточному законодавстві не спиралося б на
Конституцію. Різниця між Конституцією та іншими законами визначається,
таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які
мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі.
Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція
характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулюючих
відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспільство. В Конституції у
ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення
конкретизується у галузевому законодавстві.

Конституція України має установчий характер. Це властивість Конституції
наділяти певні суб’єкти (органи, організації, посадові особи)
конкретними правами та обов’язками.

Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття,
доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України
законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий
до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І
«Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII
«Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю
від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим,
якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього
проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу
Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу
III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції
України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не
менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується
всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і
ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до
Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони
спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або
надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до
Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення
щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі
змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158
Конституції [1].

2.4. Види конституції, їх структура та особливості

Види певних явищ є складовими відповідної класифікації. Повною мірою
вони властиві і конституції.

Підставою видової диференціації є певні критерії.

Зокрема, залежно від періоду дії розрізняють постійні конституції (у
більшості країн світу) і тимчасові (наприклад, Мала конституція Польщі).

За порядком зміни конституцій, розрізняють жорсткі (стабільні; США),
гнучкі (Франція, Венесуела) та змішані Основні Закони (Велика Британія,
закони якої включають парламентські закони; судові прецеденти, акти
тлумачення; статути, конституційні угоди, які містять так звані
конвенційні норми).

Підставою видової класифікації може бути державний режим, залежно від
якого розрізняють демократичні та авторитарні конституції; різновидом
останніх можуть бути тоталітарні конституції.

За формою правління виділяються монархічні і республіканські
конституції.

В юридичній науці часто-густо стверджується, що існують, на жаль, без
визначеного певного критерію юридична і фактична різновиди конституції.

Юридична конституція у матеріальному і формальному значенні — це завжди
певна система правових норм, які регулюють відповідне коло суспільних
відносин.

Щодо так званої фактичної конституції, то аж ніяк не можна погодитися з
позицією деяких учених, згідно з якою фактична конституція — це реальний
стан суспільних відносин, які становлять предмет конституційного
регулювання.

Вже зазначалося, що предмет правового регулювання, в тому числі і
конституційного, включає дві взаємопов’язані складові — суспільні
відносини і норми, що їх регулюють. Виходячи з цього, фактична
конституція — це самі суспільні відносини, тобто те, що реально існує
поза межами правового регулювання. Тому не може бути так званої
фактичної конституції, доки вона не буде «одягнена» у відповідну правову
форму.

Отже, твердження щодо тлумачення фактичної конституції, тобто реального
порядку фактичних стосунків між особою і державою, організації і
здійснення державної влади, не витримує будь-якої критики. З цього
випливає, що об’єктивно існують конституційно-правові відносини навіть
поза межами і наслідками відповідного правового регулювання.

Тим самим формулюється і обґрунтовується абстракція, що суперечить
основним засадам юридичної теорії і практиці правозастосування.

Нарешті, за формою територіального устрою розрізняють конституції
федеративних (США, колишній СРСР) і унітарних держав (Польща, Угорщина
та ін.), різновидом яких є унітарні держави, у складі яких є автономні
утворення.

Виходячи з цього підвиду, в Україні існують два види конституцій:
Конституція України і Конституція Автономної республіки Крим. Для
з’ясування сутності цих видів необхідно виявити їх загальні й особливі
риси.

Загальним для цих видів конституцій є те, що вони побудовані на основі
єдиних принципів і властивостей, які характерні для сучасного
конституційного будівництва в Україні.

Особливості виявляються:

— у неоднаковій юридичній силі цих конституцій. Конституція України має
вищу юридичну силу на всій території України, Конституція Автономної
Республіки Крим лише на території Криму як частини території України.
Крім того, всі нормативні акти, які видаються у Криму, повинні
відповідати нормам і не суперечити Конституції України;

— Конституція України — Основний Закон унітарної держави. Ця особливість
знаходить своє відображення у змісті Конституції;

— Конституція Автономної Республіки Крим — Конституція автономної
республіки, яка є складовою невід’ємною частиною території України;

— Конституція України виражає волю всього українського народу, визначає
організацію України як єдиної багатонаціональної держави, основи
правового статусу Автономної Республіки Крим, побудови на її території
органів представницької, виконавчої і судової влади. Конституція
Автономної Республіки Крим виражає волю народу, який проживає на її
території і який є часткою народу України, організовує побудову влади на
своїй території на підставі основ її організації, визначених
Конституцією України;

— специфічні структура й особливості, які спостерігаються у згаданих
видів конституцій [3, c.124].

3. КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

Прагнення України на початку 90-х pp. минулого століття стати незалежною
суверенною державою об’єктивно спричинилося до початку процесу розробки
і прийняття нової Конституції України.

Першим етапом цього конституційного процесу слід вважати період від 16
липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р.

Початок цього процесу пов’язується з прийняттям Верховною Радою
Української РСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет
України. У цьому важливому політико-правовому документі вперше були
закладені основоположні принципи, які пізніше знайшли своє правове
закріплення у Конституції України 1996 р.

В Декларації було проголошено, що державний суверенітет України — це
верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в
межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх
зносинах.

У Декларації закріплювалися державно-правові ознаки, які характеризували
Україну як незалежну, суверенну державу.

Так, у розділі І «Самовизначення української нації» зазначалося, що
Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих
кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного
права на самовизначення. Україна здійснює захист і охорону національної
державності українського народу.

Єдиним джерелом державної влади в Республіці, як було зазначено у
розділі II «Народовладдя», є народ України.

У розділі III «Державна влада» закріплювалися положення про те, що
Україна самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.
Державна влада в Республіці здійснюється, як зазначалося у Декларації,
за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

У розділі IV «Громадянство України» вказувалося, — що Україна має своє
громадянство і регулює інтеграційні процеси.

Державно-правовій ознаці верховенства України на всій своїй території
був присвячений розділ V «Територіальне верховенство».

Зокрема зазначалося, що Україна як суверенна національна держава
розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією
свого невід’ємного права на самовизначення.

У розділі VI «Економічна самостійність» було записано, що Україна
самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах.
Народ України має виключне право на володіння, користування і
розпорядження національним багатством України. Україна має право на свою
частку в багатстві колишнього СРСР, зокрема в алмазному та валютному
фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу
Республіки.

У розділі вказувалося, що Україна самостійно створює банкову, цінову,
фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а за
необхідності запроваджує свою грошову одиницю.

У розділах VII «Екологічна безпека» і VIII «Культурний розвиток»
відзначалося, що Україна самостійно встановлює порядок організації
охорони природи на території Республіки та порядок використання
природних ресурсів. Вона самостійна у вирішенні питань науки, освіти,
культурного і духовного розвитку української нації, причому гарантує
всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх
вільного національного культурного розвитку. Національні, культурні та
історичні цінності на території України визнавалися виключно власністю
народу Республіки. У Декларації вказувалося, що Україна має право на
повернення у власність народу України національних та історичних
цінностей, що знаходяться за межами України.

Розділ IX «Зовнішня та внутрішня безпека» закріплював право України на
власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки,
підпорядковані Верховній Раді України. Україна урочисто проголосила про
свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не
братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних
принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

У розділі X «Міжнародні відносини» закріплювалося положення про те, що
Україна як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з
іншими державами, виступає рівноправним учасником міжнародного
спілкування, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі
та європейських структурах. Україна визнавала перевагу загальнолюдських
цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного
права перед нормами внутрішньодержавного права.

Україна, як суб’єкт міжнародного права, самостійно вступає у відносини з
іноземними державами, укладає з ними договори і обмінюється
дипломатичними і консульськими представниками, бере участь у діяльності
міжнародних організацій.

24 жовтня 1990 p. Верховна Рада України утворила Конституційну комісію
(Комісія з розробки нової Конституції Української РСР).

Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, яка була ухвалена
Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р.

Основні загально-методологічні принципи цієї концепції:

1. Нова Конституція республіки має ґрунтуватися на Декларації про
державний суверенітет України, закріплювати, розвивати і конкретизувати
її положення. Через всю Конституцію мають бути проведені ідеали правової
держави.

2. В центрі уваги нової Конституції має бути людина як найвища соціальна
цінність, її права і свободи та їх гарантії. Основним об’єктом
конституційного регулювання повинні бути відносини між громадянином,
державою і суспільством. Регулювання Конституцією цих, а також інших
відносин має бути спрямоване на забезпечення умов життя, гідних людини,
формування громадянського суспільства.

3. Конституція має визначити пріоритет загальнолюдських цінностей,
закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний
і гуманістичний вибір народу України, чітко показати прихильність
України загальновизнаним нормам міжнародного права.

4. Норми нової Конституції — норми прямої дії. Неприпустимою є відмова
від їх застосування внаслідок відсутності конкретизуючих законів або
інших нормативних актів.

5. Нова Конституція має бути стабільною. Для цього передбачався жорсткий
механізм її змін і доповнень.

6. Для забезпечення стабільності та ефективності Конституції має бути
запроваджений інститут конституційних законів, посилання на які
міститимуться у тексті Конституції.

Пропонувалася така структура нової Конституції: преамбула, 9 розділів і
26 глав, у яких висвітлювалися б такі питання: засади конституційного
ладу; права людини і громадянина; громадянське суспільство і держава;
територіальний устрій; державний лад; Кримська Автономна Соціалістична
Республіка; національна безпека; охорона Конституції; порядок змін і
доповнень Конституції і конституційних законів.

Перший проект Конституції України був розроблений Конституційною
комісією і постановою Верховної Ради України, винесений 1 липня 1992 р.
на всенародне обговорення.

Проект включав в основному структурні підрозділи концепції Конституції
1991 p. і складався з 10 розділів і 258 статей.

Нарешті, наступний проект Конституції України було представлено
Верховній Раді України 26 жовтня 1993 р. Він складався з 12 розділів і
211 статей. Основні положення цього проекту зводилися до такого.

Було визначено структуру Конституції, яка включала багато зовсім нових
положень.

1. До Конституції України вперше було включено преамбулу, в якій у
стислій формі викладалися завдання, що їх ставить перед собою Основний
Закон.

2. Розділ І проекту був присвячений «Загальним засадам конституційного
ладу». В ньому визначалася сутність України як демократичної правової
соціальної держави, яка за формою правління визнавалася республікою.
Були перелічені обов’язки держави перед людиною і суспільством.
Зазначалося, що влада в Україні здійснюється народом, а також системою
державних органів і органів місцевого самоврядування. При цьому державна
влада здійснювалася за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу
і судову. Проголошувався принципи верховенства права. Був визначений
статус української мови як державної, закріплено положення про те, що
норми Конституції є нормами прямої дії. Крім того, проголошувався
принцип єдності, недоторканності і цілісності території України. Було
визначено, що громадяни здійснюють свої права згідно з принципом:
«дозволено все, що не заборонено законом», а органи держави здійснюють
свої повноваження за принципом: «дозволено лише те, що визначено
законом». Було закріплено положення, згідно з яким Україна визнавала
пріоритет загальнолюдських цінностей, додержання загальновизнаних
принципів міжнародного права. Громадянам України надавалося право чинити
опір та перепони будь-кому, хто здійснює спробу насильницької ліквідації
української державності, конституційного ладу, порушення територіальної
цілісності чи чинять дії, спрямовані на захоплення державної влади.

Розділ II проекту Конституції «Права, свободи і обов’язки людини і
громадянина» складався з 6 глав, які містили загальні положення,
регламентували питання громадянства, визначали громадянські і політичні
права; економічні, соціальні, екологічні і культурні права людини;
перелік гарантій прав і свобод, а також основних обов’язків громадян.

Головне у цьому розділі було те, що закріплені у проекті права і свободи
громадян відповідали Загальній декларації прав людини ООН 1948 p.
Посилені були і гарантії цих прав і свобод, проте не до такої міри, щоб
вони стали реальними.

Громадянському суспільству і державі був присвячений розділ III проекту.
Розділ дуже проблематичний, тому, що в ньому закладалися норми, які
належали до інших розділів Конституції. Загальні положення цього розділу
не містили ніяких норм прямої дії. Глави були присвячені власності,
підприємству, екологічній безпеці, сім’ї, освіті, науці і культурі,
громадським об’єднанням, свободі інформації (всього 8 глав). Перелічені
глави, на наш погляд, належали до соціальних та економічних прав і
свобод громадян.

Дуже важливим для того періоду був розділ IV проекту «Пряме
народовладдя». Він розкривав сутність народовладдя, форми його
здійснення, а також надавав народові України право законодавчої
ініціативи.

Розділ V проекту Конституції України було присвячено органові, який
здійснює законодавчу владу в Україні — Верховній Раді України. У п’яти
главах закріплювалися норми, що регулювали порядок визначення складу
Верховної Ради, процедуру її формування, закріплювалися повноваження і
організація роботи цього органу. Порівняно з минулими конституціями, у
розділ було вміщено спеціальну главу, присвячену законодавчому
процесові. Окрема глава регламентувала питання бюджету і фінансового
контролю.

Про виконавчу владу в Україні йшлося у розділах VI і VII проекту
Конституції, в яких закріплювався статус Президента України і Кабінету
Міністрів України.

Розділ VIII проекту стосувався судової влади. Проте не зрозуміло, чому
глава А була присвячена органам правосуддя, а глава Б — прокуратурі,
яка, як відомо, у нашій країні завжди була наглядовим органом.

Територіальному устрою і територіальній організації влади в Україні
присвячувався розділ IX проекту Конституції. У главах закріплювалися
норми, які регулювали принципи та систему територіального устрою; статус
Республіки Крим; статус областей (земель). Окрема глава стосувалася
місцевого самоврядування, у якій йшлося як про територіальну організацію
влади безпосередньо на місцях (у селах, селищах, містах і районах), так
і про місцеве самоврядування та його органи — місцеві ради. Якщо перше
дійсно стосувалося згаданого розділу, то друге слід було б розглядати у
блоці, присвяченому місцевому самоврядуванню.

Розділ X проекту Конституції стосувався охорони Конституції. У ньому
регламентувався порядок обрання, організації і діяльності
Конституційного Суду України. На наш погляд, зважаючи на логіку
закріплення конституційних інститутів, цей розділ мав бути вміщений
після розділу про Верховну Раду або після розділу про судову владу.

Державним символам України було присвячено розділ XI проекту Конституції
України.

Розділ XII проекту визначав порядок внесення змін і доповнень до
Конституції і конституційних законів.

Закінчуючи характеристику проекту Конституції України, слід відзначити
її, на наш погляд, великий обсяг. 211 статей — забагато для Основного
Закону. Наприклад, Конституція США містить 7 статей, які складаються з
21 розділу і 27 чинних поправок. Конституція Франції 1958 р. складається
з 92 статей. Конституція Італії — з 168 статей і 18 перехідних положень.
146 статей містить Основний Закон ФРН, 120 — Конституція Греції. 137
статей і 9 заключних і перехідних положень — Конституція Російської
Федерації. Лише Конституція Португалії складається з 312 статей.

Після 26 жовтня 1993 р. внаслідок протистояння законодавчої та
виконавчої гілок влади конституційний процес був фактично перерваний.

Другий етап конституційного процесу почався після завершення дострокових
парламентських, президентських виборів і охоплював період з 10 листопада
1994 р. по 8 червня 1995 р. Він характеризується відновленням
конституційного процесу. Почалася робота Конституційної комісії над
третім проектом Конституції України.

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного
договору між Президентом України і Верховною Радою України про
організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до
прийняття нової Конституції України.

Цей договір дав змогу прискорити конституційний процес в Україні. У
стислій формі він визначав основні положення майбутньої Конституції
України і складався з 8 розділів і 61 статті.

В розділі І «Загальні положення» визначалися основні загальні засади
майбутньої Конституції.

Розділ II був присвячений статусу Верховної Ради України та статусу
народного депутата.

Розділ НІ визначав статус Президента України, особливістю якого було те,
що Президент вважався главою держави і главою державної виконавчої
влади.

Розділ IV закріплював правове становище уряду України — Кабінету
Міністрів України.

Розділ V був присвячений судоустрою України, а VI розділ — прокуратурі.

Розділ VII фактично визначав органи держави, які функціонували на
місцях. Специфікою цього розділу було те, що він до цих органів відносив
одночасно і місцеві органи державної виконавчої влади, і місцеве
самоврядування. У законодавстві країн Європи таке поєднання можливе.
Так, у Болгарії е Закон «Про місцеві державні адміністрації і місцеве
самоврядування».

Розділ VIII містив «Заключні положення».

Характерно, що Конституційний договір визначав строки прийняття нової
Конституції України і не виключав можливості винесення тексту нового
Основного Закону на всеукраїнський референдум (п. 4 Договору). Після
підписання Конституційного договору почався процес реалізації закладених
у ньому положень.

Третій етап конституційного процесу охоплює період з 18 червня 1995 р.
до 28 червня 1996 р.

В липні 1995 р. було створено Робочу групу з підготовки проекту
Конституції України. На основі підготовлених нею матеріалів для
підготовки проекту Основного Закону 24 листопада 1995 р. Конституційна
комісія України утворила з числа її членів Робочу групу для підготовки
проекту.

Конституційна комісія згодом схвалила проект, підготовлений Робочою
групою, і передала його разом з власними зауваженнями на розгляд
Верховної Ради України.

5 травня 1996 р. Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію для
доопрацювання проекту Конституції.

В період з 5 травня по 28 червня 1996 р. Верховна Рада України
постатейно обговорювала доопрацьований Тимчасовою комісією проект.

28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України, яку 12 липня 1996
р. урочисто підписали Президент України і Голова Верховної Ради України.

Четвертий етап почався після прийняття Конституції України з 28 червня
1996 р. і триватиме до часу прийняття Верховною Радою України Закону про
імплементацію у текст Основного Закону змін і доповнень. На підставі
рішень всеукраїнського референдуму, проведеного за народною ініціативою
16 квітня 2000 p., і схвалення всіх питань, винесених на його
обговорення, Верховна Рада України повинна імплементувати в текст
Конституції України такі питання:

— про скорочення кількості народних депутатів у парламенті до 300 осіб;

— про право Президента України достроково припиняти повноваження
Верховної Ради України, якщо вона протягом місяця не зможе сформувати
постійно діючу парламентську більшість;

— це саме право може бути застосовано, якщо протягом трьох місяців
Верховна Рада не затвердить Державний бюджет України;

— про створення у Верховній Раді України другої (верхньої) палати.

На жаль, зміни до Конституції України на підставі рішень референдуму до
цього часу не внесено до тексту.

Крім того, протягом цього етапу проводилася робота з приведення
відповідно до Конституції поточного законодавства та розробки і
прийняття нових законів України.

ВИСНОВКИ

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Форми, в яких виражені норми конституційного права, є джерелами
державного права України.

Джерела конституційного права України як частина єдиної правової системи
держави, повинні також відповідати таким загальним для всієї системи
властивостям, як: системність, тобто чітко визначену погодженість єдиної
системи правових норм, яка складається не лише з норм Конституції
України, а й з ряду нормативно-правових актів конституційного характеру;
нормативність, за допомогою якої визначається характер установ
конституційного законодавства; надійну державну забезпеченість, тобто
охорону джерел конституційного права сукупністю певних гарантій,
встановлених Конституцією України.

Основним джерелом конституційного права є Конституція (Основний Закон).
Верховенство Конституції виявляється, по-перше, у тому, що над нею не
можуть стояти не тільки будь-які правові акти державних органів, а й
будь-які інші соціальні акти: політичні, корпоративні, акти місцевого
самоврядування тощо. Усі вони повинні відповідати букві і духу
Конституції, що є основою законності.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який
має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового
досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і
державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і
забезпечення прав і свобод громадян.

Основні загально-соціальні ознаки (властивості) конституції:

1. Конституція має основний, установчий характер, закріплює основи
суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму
національно-територіального устрою, організацію і систему державної
влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування,
визначає основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина,
створює політико-правові умови формування структур громадянського
суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

2. Конституція має всеосяжний об’єкт регламентації та впливу. Так,
Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої
Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин —
політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу
особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і
самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні
норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності
державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських
організацій і громадян.

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського
суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед
конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як
найважливішу цінність безпосередньо для самої людини. У ній втілено
світові стандарти прав людини, встановлено межі втручання держави у
приватне життя громадянина, механізми забезпечення його прав і свобод.
До основи визначення прав і свобод людини і громадянина в Конституції
покладено поняття людської гідності.

Цінно, що Конституція України встановила непорушність гуманістичного
принципу в майбутньому: при ухваленні нових законів або внесенні змін до
чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих
прав і свобод (ст. 22);

5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему
суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал
розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних
інститутів публічної влади. В основу перспективної концепції Конституції
України покладено досягнення вітчизняної та світової
конституційно-правової думки і практики, наприклад, побудова
демократичної, соціальної, правової держави. Конституція є своєрідним
політико-юридичним путівником, компасом суспільних відносин.

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її
основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також
укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування
правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення
конституції. Як юридична база законодавства конституція — серцевина
всього правового простору країни, виток формування її правової системи,
орієнтир її вдосконалення. Її верховенство в національній правовій
системі полягає у визначенні взаємозв’язку і узгодженості напрямків
розвитку правової культури, юридичної практики й інших ланок правової
системи, стимулюванні гармонізації галузей права і систематизації
законодавства.

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним
стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких
додаткових законів і постанов для їх застосування. Пряма дія конституції
властива не лише Конституції України, але й Конституції Автономної
Республіки Крим (ухвалена в 1998 p., набрала чинності в 1999 p.), норми
якої є нормами прямої дії в межах її території. Пряма дія Конституції
служить гарантом охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Так, Конституція України гарантує громадянам право звертатися до судових
органів країни для захисту своїх інтересів (ст. 8), а також до
відповідних міжнародних організацій. Для реалізації ст. 55 Конституції
України, яка гарантує право на оскарження в суді дій будь-яких посадових
і службових осіб без обмежень, не потрібно звертатися до спеціального
закону.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та
ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм.
Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають
визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції
України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а)
рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її
конкретних норм.

Суворе і точне дотримання конституції — найвища норма поведінки всіх
громадян, громадських об’єднань, комерційних організацій, державних
органів і посадових осіб.

Формою вираження норм конституційного права є окремі акти
Конституційного Суду України. Джерелом конституційного права є й окремі
загально-нормативні укази Президента України, які містять
конституційно-правові норми Окремі конституційно-правові норми можуть
міститися у деяких постановах Кабінету Міністрів України Джерелом
конституційного права можуть бути й договори. Договір як джерело
конституційного права це угода держав, державних утворень та їх органів
з питань їх взаємовідносин.

Особливим джерелом конституційного права може бути й
конституційно-правовий договір. Він має бути забезпечений силою закону,
що передбачає договір, або у випадку, не врегульованому конституційним
законодавством.

Джерелом конституційного права, як і права взагалі, є правові звичаї як
санкціоновані (забезпечувані) державою правила поведінки загального
характеру.

Стосовно конституційного права джерелом цієї галузі права є
конституційні звичаї — норми, які регулюють політико-правові суспільні
відносини, пов’язані зі здійсненням державної влади. Нарешті, джерелом
конституційного права є конституційний прецедент як об’єктивне (виражене
зовні) рішення органу державної влади (перш за все Верховної Ради
України) в конкретній справі, якому надається формальна обов’язковість
при розв’язанні наступних аналогічних справ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. – К.: Преса України, 1996. – 80 с.

Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: Курс лекций. — М.,
2001.

Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2002.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.

Марчук Е., Селиванов А. Какой быть конституционной реформе // Голос

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун»,

2003. – 416 с.

Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства //

Право України. – 2002. — № 8. – С.14-17.

Пастухов В. Б. К вопросу о соотношении власти и управления. // В кн.:
Проблемы правоведения. — К., 1988.

Пикулькин А. В. Система государственного управления. — М., 1997.

Разделение властей: история и современность. — М., 1996.

Рут Доминик, Сульє Даниель. Конституційне право.— К., 1995.

Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. //
Вісник Львівського університету. — 1994. — Вип. 31.

Цветков В. В. Джерела конституційного права. — Харків, 2002.

PAGE

PAGE 39

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *