.

Документ як артефакт (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
605 24354
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Документ як артефакт”

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ДОКУМЕНТ – МАТЕРІАЛЬНИЙ НОСІЙ ІНФОРМАЦІЇ

1.1. Засоби за допомогою яких документують інформацію

1.2. Поняття документа, загальна класифікація

РОЗДІЛ 2. ДОКУМЕНТ ЯК АРТЕФАКТ

2.1. Поняття артефакту

2.2. Цінний і рідкісний документ

2.3. Книжковий пам’ятник

2.4. Класифікація архівних документів

2.5. Колекції стародруків і рідкісних видань у бібліотеках України:
історія створення, проблеми обліку та інформаційного розкриття

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність даного дослідження зумовлена тим, що сучасна Україна –
молода держава, проте, вона має велику багатовікову історію, а в її
фондосховищах зберігається безліч історичних пам’яток регіонального,
загальнонаціонального та світового значення. Серед них – сотні тисяч
архівних документів, першодруків, стародруків, інших рідкісних та цінних
видань, які виступають артефактами.

Артефактні документи — це документні пам’ятники, у тому числі
писемності, які складають частину культурного надбання країни, народу,
людства, які звісно знаходяться під охороною спеціальними законами.

Роботу з цими культурними скарбами згідно з законодавством України
здійснюють бібліотеки, архіви, музеї, однак, залишається чимало
невирішених питань і проблем, що пояснюється саме молодістю нашої
держави та труднощами, які виникають у процесі її становлення,
економічними умовами, в яких на сучасному етапі реалізуються такі
завдання як формування, збереження та розкриття вітчизняних колекцій
пам’яток писемності та друку. Поки що немає найважливіших державних
регламентів, держстандартів на облік та опис архівних документів,
стародруків (поодиноких надходжень у державні фонди та надходжень
комплексів цих документів – приватних архівів та колекцій), на
організацію страхового фонду пам’яток; єдиних правил зберігання та
використання документів з державних архівних фондів та колекцій
рідкісних видань і рукописів.

Недостатнє фінансування державних програм з питань культури, серед яких
– Національна програма збереження бібліотечних і архівних фондів на
2000-2005 р. (затверджена постановою КМ України № 1716 від 15.19.1999
р.) – призвело до фактичного припинення її реалізації за окремими
напрямками. Невирішеним залишається і кадрове питання: країні бракує
учбових закладів з підготовки фахівців відповідного профілю –
книгознавців-фондоутворювачів, хранителів колекцій пам’яток писемності
та друку у державних бібліотеках, відсутня єдина система підвищення
кваліфікації кадрів.

1. ДОКУМЕНТ – МАТЕРІАЛЬНИЙ НОСІЙ ІНФОРМАЦІЇ

1.1. Засоби за допомогою яких документують інформацію

Технічний і текстові способи документування є найдавнішими. Писемність
є засобом для текстового способу. Вона з’являється тоді, коли виникає
потреба передавати інформацію через час і простір.

Піктографічне письмо (рисункове письмо) – перший етап еволюції
писемності, перший спосіб вираження почуттів, але малюнок можна лише
трактувати, дослівно його прочитати неможливо.

Писемність виникла у VIII столітті до н.е. Писемність слугувала для
передачі соціального досвіду нащадкам, але життєве сприйняття слідуючого
покоління змінються і утруднює прочитання.

Логограмма або ієрогліфи – передача – передача інформації засобами схем.

Слогове письмо (шумерське) – письмо через символи, але символ позначає
не слово, а склад.

Літеро-звукове письмо (грецький алфавіт).

Греки рочленували слово на літери, літери на звуки і створили алфавіт.

Звукове письмо слугувало основою стенографії – запису інформації
засобами значків.

Знак позначає не слово, не літеру, а цілі фрази та устойчиві
словосполучення.

На початку нашої ери існували два основних алфавіти – грецький і
латинський.

До VI століття н.е. слов’янські племена використовували чорно-розовий
алфавіт (…)

З V століття з’являється протокирилиця (відрізняється від грецького
алфавіту лише тим, що відсутня частина літер).

На базі цього алфавіту у IX столітті з’являються два алфавіти –
глаголиця та кирилиця. Глаголиця стала називатися вяз’ю і
використовувалася як парадне письмо, для написання дорогих книг і т.д.

У розвитку шприфту виділяють три етапи:

статут (чітка геометрія, рівні літери)

півстатут (на відміну від статуту – наклонні літери, немає чіткої
геометрії)

скоропис 15-16 ст. (іноді викидаються гласні літери, зливаються слова.
Самий тяжкочитаємий шрифт.)

Петро I у XVII столітті ввів цивільний шрифт.

У 1735,1738, 1758 рр. – реформи Російської Академії Наук, які
модернизували алфавіт. Вперше з’являється російський національний
алфавіт.

Ленін видає декрети 1917-1918 рр. про реорганізацію руської мови,
створюється сучасний руський алфавіт. У 1931 р. цей алфавіт поповнюють
лише двома літерами – и, й.

До середини XIX сторіччя писемність була рукописною, потім з’являються
перші машинописні прилади (машини) .

1.2. Поняття документа, загальна класифікація

Документ – це матеріальний об’єкт, який містить у зафіксованому вигляді
інформацію, оформлений у зведеному порядку і має відповідно до чинного
законодавства юридичну силу (якщо мова йде про сучасний тип
документації).

Класифікація документів – це поділ їх на класи за найбільш загальними
ознаками схожості та відмінності. Мета класифікації полягає в підвищенні
оперативності роботи апарату управління та відповідальності виконавців.
У поточній роботі класифікацію документів здійснюють на етапі групування
їх у справи. Документи класифікуються за такими ознаками: спосіб
фіксації інформації; зміст; назва; вид; складність; місце складання;
термін виконання; походженні; гласність; юридична сипа; стадія
виготовлення; термін зберігання; рід діяльності та інше.

За способом фіксації інформації розрізняють такі документи: письмові, до
яких належать усі рукописні та машинописні документи, виготовлені за
допомогою друкарської та розмножувальної оргтехніки; графічні, в яких
зображення об’єктів передано за допомогою ліній; штрихів, світлотіні. Це
графіки, мали, рисунки, малюнки, схеми, плани. Вони цінні своєю
ілюстративністю; фото – й кінодокументи – такі, що створені способами
фотографування й кінематографії. Це кіно – та фотоплівки та фотокартки.
На них можна зафіксувати ті явища, які іншим способом зафіксувати важко
чи неможливо; фонодокументи – такі, що створюються за допомогою
будь-якої системи звукозаписування й відтворюють звукову інформацію
(наприклад, записану під час проведення засідань, зборів, нарад тощо).

За змістом документи поділяють на: організаційно-розпорядчі;

• фінансово-розрахункові;

• постачально-збутові та інші.

За назвою розрізняють: накази, протоколи, положення, розпорядження,
вказівки, інструкції, правила, статути, звіти, ордери, плани, службові
листи, заяви тощо. За видами документи поділяють:

• типові, що розробляються вищими органами для підвідомчих організацій з
однорідними функціями і мають обов’язковий характер;

• трафаретні, котрі виготовляються друкарським способом: незмінювана
частина тексту документа друкується на поліграфічних машинах, а для
змінної інформації залишаються вільні місця. Такі документи зараз
найпоширеніші, оскільки на їх складанні та обробленні економиться час;

Індивідуальні, які створюються кожного разу по новому. Це доповідні,
службові, пояснювальні записки, автобіографії тощо.

За складністю документи бувають: прості, що містять інформацію з одного
питання; складні, які містять інформація щодо двох і більше питань.

За місцем складання розрізняють такі документи: внутрішні, що стосуються
внутрішніх питань підприємства (організації, установи) і не виходять за
його межі; зовнішні, тобто вхідна та вихідна кореспонденція.

За терміном виконання документи бувають: термінові, що виконуються у
строки, встановлені законом, відповідним правовим актом, керівником, а
також документи з позначкою «Терміново»; нетермінові, які виконуються в
строки, визначені керівництвом підприємства (організації, установи,
фірми).

За походженням документи поділяються на: службові, що стосуються
діяльності підприємства (організації, установи, фірми);
офіційно-особисті, які стосуються конкретних осіб, тобто іменні (скарги,
заяви тощо).

За гласністю документи бувають: звичайні; для службового користування
(ДСК); таємні; конфедиційні та інші.

За юридичною силою документи поділяються на 6

справжні (істинні), що готуються в установленому законом порядку за
всіма правилами. Своєю чергою, справжні документи бувають: чинні,
нечинні. Документ стає нечинним, коли втрачає юридичну силу з будь-яких
причин;. фальшиві (підроблені), в яких зміст чи оформлення не відповідає
істині. За стадіями виготовлення розрізняють такі документи: оригінали –
перші або єдині примірники офіційних документів; копії – документи, в
яких точно відтворено інформацію інших документів, а також усі їхні
зовнішні ознаки чи частину їх і відповідним чином оформлені.

Існують такі різновиди копій: відпуск (повна копія вихідного документа,
виготовлена водночас з оригіналом через копіювальний папір); витяг
(копія офіційного документа, що відтворює певну його частину і
відповідно засвідчена); дублікат (повторний примірник документа, який
має юридичну силу оригіналу.

РОЗДІЛ 2. ДОКУМЕНТ ЯК АРТЕФАКТ

2.1. Поняття артефакту

По ознаці соціально-культурної значимості виділяють групу документів,
які одержали назву артефакт (лат. arte — штучно, factus — зроблений) —
документ, який володіє особливою соціально-культурною цінністю, не
властивій документу в цілому.

Артефактні документи — це документні пам’ятники, у тому числі
писемності, які складають частину культурного надбання країни, народу,
людства, які звісно знаходяться під охороною спеціальними законами.

Пам’ятники виступають об’єктом науки пам’ятникознавства, що поділяє їх
на рухомі та нерухомі.

До числа рухомих відносять документні пам’ятники: рукописи і стародруки
(манускрипти, палімпсести, інкунабули), раритети, рідкі письмові і
графічні видання, кінофотофонодокументи і т.п.

У середині 1980-х років поширення одержало поняття «книжковий
пам’ятник», що поступово стало узагальнюючим для таких понять, як
«рідка» і «цінна книга» (особливо цінна, унікальна).

Трактування цінної книги як якісної її характеристики належить
І.Н.Розанову, А.І. Маркушевичу, М.Н.Куфаєву, С.А.Соболевському (XIX —
початок XX ст.).

Основою віднесення документа до артефакту (пам’ятника) може служити
особлива цінність і унікальність змісту, передмови, супровідних статей,
коментарів і т.п.

Документи цього виду відрізняються за внутрішньою структурою (складу,
підбору й організації повідомлення в ньому).

Артефактні документи оснащені особливо складним апаратом. Крім основного
тексту, вони можуть включати науково-дослідні статті, що пояснюють
текст, великий текстологічний матеріал, історіографічні коментарі і
різноманітні покажчики (тематичні, предметні, іменні). Як правило,
артефактні документи мають особливу матеріальну основу, конструкцію,
особливі умови побутування в зовнішнім середовищі. Вони виходять у
поліпшеному оформленні, з численними ілюстраціями, часто в нестандартних
формах, у плетіннях. Для видання пам’ятників нерідко використовують
факсимільне відтворення.

Змістовна (інформаційна) цінність документа, його особливе історичне,
художнє і культурологічне значення є основною ознакою, яка дозволяє
віднести документ до розряду артефактних. Як уже відзначалося, це не
просто джерело інформації, воно має особливу соціально-культурну
цінність.

Крім змісту, критерієм артефактності може служити і матеріальна основа
документа, його форма: папір, плівка, шрифт, фарба, спосіб запису і
відтворення інформації, обкладинка, плетіння, автор та ін.

До артефактних також відносять документи по особливих умовах їх
побутування в зовнішньому середовищі, шляхом вивчення їх «долі» чи
легенди (термін архівознавства), первісної приналежності, зв’язку з
історичними подіями, пам’ятними місцями і т.п.

Артефактні документи складають основу духовних і матеріальних цінностей
людства і за рівнем якісних критеріїв відносяться до документних
пам’ятників світового, національного і місцевого значення.

Найважливіша задача бібліотек і інших установ держави складається в
створенні спеціалізованих фондів рукописних і стародруків, рідких і
особливо цінних документів нового часу, у забезпеченні їх схоронності і
раціональної приступності для наукових, просвітительських і виховних
цілей.

Це один з напрямків загальнодержавної діяльності по реалізації закону
про охорону і використання пам’ятників писемності, історії і культури.

Рис. 1. Артефакти

2.2. Цінний і рідкісний документ

Документний пам’ятник — це ціннісна категорія, яка охоплює результати
людської діяльності, у високій степені історичні особливості культури
тієї чи іншої епохи, і внаслідок цього ставші об’єктами ціннісного
відношення.

У фондах бібліотек, архівів, музеїв, інформаційних центрів поряд з
цінними є нецінні документи — з обмеженим терміном збереження.

Цінність — це особлива соціальна значимість документа, перевага одного
документа над іншим по деякій істотній ознаці або їх сукупності.
Визнавши особливу цінність документа, держава бере її на облік,
забезпечує особливі умови збереження і раціонального використання.

Експертиза цінності документа здійснюється з урахуванням критерію
цінності — комплексу науково обґрунтованих ознак, на підставі яких
визначається цінність документа.

По ступені цінності розрізняють наступні види документів: цінний,
особливо цінний, унікальний і рідкісний документ.

Цінний документ має політичне, соціально-економічне, наукове, культурне
значення і на цій підставі підлягає державному обліку і прийому на
державне збереження.

Цінність — якісна характеристика коштовного документа, що представляє
особливу соціальну значимість по змісту, формі чи умовах побутування в
зовнішньому середовищі, незалежно від його кількості.

Особливо цінний документ має для держави неминуще значення і незамінне
при втраті.

Унікальний документ не має собі подібних по інформації, яка міститься в
ньому, і/чи зовнішнім ознакам.

Рис. 2, Папірус. 4 в. до н.е.

Рис. 3. Рідкісна книга

Рідкісний документ — збережений чи випущений у відносно малому числі
екземплярів і має художню, наукову, культурну, бібліографічну чи іншу
цінність.

Рідкісним можна назвати екземпляр документа, який володіє неповторними
прикметами, що відрізняють його від іншого тиражу документа (іменним,
постаченим автографом автора, «учасник» знаменної події, особливо
переплетений, що має унікальний футляр і т.п.). Найбільш вживаним є
термін «рідкісна книга», що з’явився в XVIII ст. завдяки бібліофілам —
збирачам книжкових рідкостей.

Основною ознакою рідкої книги є обмежена кількість існуючих чи
збережених екземплярів видання, які мають особливу соціально-культурну
цінність.

Рідкість може носити природний або штучний характер.

Природна рідкість — це малий тираж цінної книги.

Штучна рідкість — збиток тиражу пропорційно віку книги. Якщо перша
характеристика обумовлена обставинами видання книги, то друга — умовами
побутування книги в суспільстві (зношуваність, знищення цензурою,
стихійними лихами і т.п.). Тут велику роль грає часовий фактор —
документи більш раннього періоду ввійдуть у категорію рідкісних
документів (видань, книг).

2.3. Книжковий пам’ятник

Книжковий пам’ятник — видання, яке сполучає у собі кількісні і якісні
ознаки рідкісної і цінної книги. Це різновид документного пам’ятника.
Книга розглядається в ряді інших пам’ятників історії і культури —
наукових, літературно-художніх, образотворчих, архітектурних, музичних і
т.д., — але як особливий пам’ятник. Його специфіка визначається сутністю
книги як єдності опублікованого твору і способу його матеріального
існування (видання).

Книжковий пам’ятник може бути літературно-художнім, науковим та ін. Крім
того, він несе інформацію про те, де, коли, кого він надрукований,
прокоментований, поліграфічно виконаний відповідно до поставленої задачі
й об’єктивних можливостей — тобто інформацію про книжкову культуру часу,
про відбиту в кожнім конкретному виданні сучасної йому історії і
культури суспільства.

Ціннісна характеристика книжкового пам’ятника обумовлена сполученням
цінності твору і видання (наприклад, перше видання класичного твору).
Вона не може визначатися тільки цінністю опублікованого твору
(наприклад, звичайне, рядове видання класичного твору), тому що
створення твору — це не тільки книготворча діяльність. У той же час
матеріальне втілення твору може в ряді випадків самостійно визначати
цінність книжкового пам’ятника (наприклад, чудово ілюстроване і
надруковане видання видатного твору), тому що тут мова йде про результат
саме книготворчої діяльності.

Групу книжкових пам’ятників складають видатні в історико-культурному
відношенні видання:

1) створені на початкових етапах історії книги;

2) значні досягнення, що втілили найбільше, різних областей людської
діяльності — соціально-політичної, економічної, технічної, наукової,
культурної;

3) представлення, що дають, про прогресивний розвиток самої книги, її
репертуару, типів, видів, текстологічної і редакторської підготовки,
довідкового апарата, художнього оформлення, поліграфічного виконання,
матеріальної основи й ін.

Названі показники книги є параметрами її цінності, що доповнюються
показником рідкості видання — незначною кількістю збережених
екземплярів.

Крім того, підставою віднесення книги до категорії пам’ятників можуть
служити її індивідуальні особливості, обумовлені специфікою побутування
в зовнішнім середовищі: незвичайна доля книги; наявність автографів,
пам’яток, записів чи авторів видатних діячів; приналежність книги
приватним колекціям, музеям книги, відділам рукописних і стародруків,
рідких і особливо коштовних видань, створених у найбільших бібліотеках.

Загальновизнаними центрами колекцій книжкових пам’ятників є бібліотеки.
Фонд рідких і коштовних видань у бібліотеках складають наступні групи
документів: древні рукописні книги різних періодів, манускрипти,
інкунабули, палеотипи і т.д.; першодруковані видання країн сходу;
видання XV-XII ст., надруковані глаголицею і кирилицею;
західноєвропейські видання XVI-XVII ст.; українські національні видання
(1574—1923 роки), надруковані гражданським шрифтом; першодруковані
видання окремих регіонів України; видання, що є пам’ятниками подій і
епох великої історичної важливості (Парламентська республіка П.
Скоропадського, Директорія, епоха Б. Хмельницького, визвольна революція
1917—1920 років, Велика Вітчизняна війна й ін.); перші і прижиттєві
видання добутків видатних учених, письменників, а також кращі їхні
перевидання; конфісковані і заборонені видання добутків суспільно
значимого змісту; книги з автографами видатних суспільних діячів,
учених, письменників; особисті бібліотеки відомих діячів науки і
культури, а також значні в історико-культурному відношенні
бібліофільські збори; видання, оформлені й ілюстровані видатними
художниками; видання в коштовних художніх плетіннях; кращі мініатюрні
видання і видання незвичайних форм; документи, розмножені незвичайним
способом (гравіровані, літографовані, гектографування, з витканим
текстом і т.д.); надруковані на особливих матеріалах (шовк, пробка,
кольорова папір); традиційно сформовані тематичні колекції, зв’язані з
історією закладів-фондодержателів, місцевості і т.п.

Книжкові пам’ятники зберігаються в спеціально побудованому чи
пристосованому ізольованому приміщеннях. Для забезпечення гарантованої
схоронності артефактних документів створюються їхні мікрокопії, т.зв.
страхові фонди.

2.4. Класифікація архівних документів, визначення меж фондів особового
походження

Сучасне архівознавство базовим елементом класифікації вважає архівний
фонд, основним правилом організації якого є неподільність, що випливає з
принципу походження (провенієнцпринципу) і вимагає збереження архівного
фонду в цілісності: без поділу, вилучення або долучення документів для
забезпечення його повної достовірності та інформаційної цінності.

Класифікація архівних документів здійснюється на рівнях НАФ архівної
установи та архівного фонду. Одиницею класифікації у межах архіву є
архівний фонд.

Архівісти не одразу дійшли висновку про необхідність групування
документів за архівними фондами. Раніше класифікацію, що одержала назву
формально-логічної, здійснювали за галузевою, тематичною ознаками. Вона
призводила до руйнування цілісності архівних фондів, що ускладнювало
пошук архівної інформації.

Нині термін “архівний фонд” розглядається як визначення комплексу
документів, історично або логічно пов’язаних між собою, що утворилися в
результаті діяльності певної установи, організації, підприємства чи
окремої особи. В діяльності кожного фондоутворювача виникає комплекс
документів, який називають документальним фондом. Особливістю
документального фонду є те, що до нього входять документи з постійним і
з тимчасовим термінами зберігання і він не має стабільного складу.
Частина документів з тимчасовими строками зберігання після експертизи
цінності знищуються як такі, що не мають наукового і практичного
значення, а інші надходять до архівів на постійне зберігання. Таким
чином, архівний фонд формуються з документального фонду. Документи
архівного фонду мають спільне походження, однорідність змісту, історичні
і логічні взаємозв’язки. Все це зумовлює вимогу їхнього зберігання як
єдиного комплексу, не розпорошуючи по різних архівах. Комплекси архівних
фондів можуть утворюватися з фондів установ і організацій однієї сфери
діяльності чи одного відомства, адміністративно-територіальної одиниці,
часу існування тощо.

Такі документальні комплекси, як архівний фонд установи, фонд особового
походження, об’єднаний архівний фонд, архівна колекція, комплекс НТД, є
видами архівного фонду.

Нині в архівах України зберігається близько 187500 фондів, що виникли
внаслідок діяльності юридичних або фізичних осіб-фондоутворювачів.

Класифікація документів за архівними фондами з дотриманням принципу
неподільності має важливе значення як для раціонального розміщення
документів в архівах, так і для розподілу документів у межах конкретного
архіву.

Комплекс робіт по визначенню фондової належності документів, створенню
на наукових засадах архівних фондів та встановленню їх хронологічних меж
називається фондуванням. При фондуванні перед архівістами щоразу постає
питання: яка установа чи організація може бути фондоутворювачем, а яка
ні? Щоб відповісти на нього, необхідно вивчити історію установи, її
функції та місце в системі державних чи громадських органів, зміст
документів, що відклалися в процесі її діяльності.

Формальними ознаками самостійності фондоутворювача є наявність
нормативного акту про створення установи, визначення її функцій та
структури, самостійного бюджету і розрахункового рахунку в банку,
гербової печатки, штатного розпису тощо.

Обов’язковою ознакою фондоутворювача є наявність документів, що мають
наукову, культурну або практичну цінність і висвітлюють діяльність даної
установи чи організації.

Важливим етапом у процесі визначення меж архівного фонду є встановлення
дат виникнення і ліквідації фондоутворювача. При визначенні
хронологічних меж діяльності фондоутворювача за основу беруть дати
нормативних актів, у відповідності з якими дана установа чи організація
була створена і ліквідована. Інколи ці дати можуть не співпадати з
датами фактичної організації і ліквідації установи. Наприклад, появу
будь-якої нової громадської організації чи політичної партії датують
днем її реєстрації в Міністерстві юстиції України. Але цьому актові
передує тривалий організаційний період і в результаті діяльності
оргкомітету з’являється значна кількість документів. У таких випадках в
архівних довідниках слід вказувати фактичні дати існування
фондоутворювача.

Для визначення хронологічних меж архівного фонду необхідно враховувати
фактори, що впливають на діяльність фондоутворювачів. При цьому
визначальними є такі фактори: політичний – зміна державного ладу;
юридичний – розширення чи звуження юридичних прав фондоутворювача;
адміністративний – розширення чи звуження адміністративно-територіальних
прав.

Політичним фактором можна вважати утворення УНР, УРСР, розпад СРСР,
виникнення незалежних держав, у т.ч. України, які обрали демократичний
шлях розвитку. Це призвело до появи нових установ і організацій, яких у
радянські часи не могло бути зовсім. Наприклад, Спілки підприємців і
промисловців, комерційних банків, акціонерних товариств, трастів,
приватних навчальних закладів, політичних партій не комуністичної
спрямованості. Новими фондоутво-рювачами є також ті державні установи,
які виникли внаслідок проголошення незалежності України: Адміністрація
Президента, Міністерство оборони, інші органи державної влади та
управління. Всі вони стали новими фондоутворювачами. Процес виникнення
їх відбувався в різні роки, то ж під час визначення хронологічних меж
відповідних архівних фондів необхідно в кожному конкретному випадку
встановлювати наявність і дату нормативного акту про заснування кожного
фондоутворювача.

Водночас слід мати на увазі, що частина установ і організацій змінили
свою назву, але працюють без кардинальних змін. Так, Київський державний
педагогічний інститут імені М.Горького нині називається Українським
державним педагогічним університетом імені М.Драгоманова, але він
залишається тим самим фондоутворювачем, а його документи – тим самим
архівним фондом. Проте організації, які зберегли назву, але змінили
профіль або напрямок своєї діяльності, стають новими фондоутворювачами.

До юридичних факторів, які впливають на хронологічні межі Діяльності
фондоутворювачів і межі архівних фондів, можна віднести зміну юридичних
прав і масштабів діяльності державних урядових установ та керівних
органів громадських організацій у зв’язку з перетворенням Кримської
області на Автономну Республіку Крим. У цьому випадку нові державні
установи – Верховна Рада Криму, Рада Міністрів, міністерства стають
новими фондоутворювачами, а їхні документи – новими архівними фондами.
Однак ці зміни не впливають на хронологію діяльності і межі архівних
фондів місцевих органів влади і органів управління, а також установ і
підприємств, що діють на території Криму.

На хронологічні межі діяльності фондоутворювачів можуть впливати й інші
перетворення та реорганізації установ, пов’язані з розширенням чи
звуженням їхніх прав та масштабів діяльності. Наприклад, коли замість
однієї установи виникає декілька; колишня установа як фондоутворювач
перестає існувати, а новостворені – по-старому стають новими
фондоутворювачами. Так було, коли на базі Народного комісаріату освіти
УРСР у повоєнні роки утворилися три державні управлінські структури:
Міністерство освіти, Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти і
Управління професійно-технічної освіти (згодом Державний комітет).
Новоутворені відомства стали новими фондоутворювачами.

Якщо установа тимчасово припинила свою діяльність, а потім знову
відновила з тими ж функціями, вона залишається єдиним фондоутворювачем,
а її документи утворюють єдиний архівний фонд. Так, у 1962 р. у зв’язку
з укрупненням сільських районів у Київській області з 31 району
залишилося 12. 19 районів і райрад було ліквідовано. Через три роки
частину з них знову було відновлено. Отже, документи кожної з цих рад за
1930-1962 і після 1965 рр. утворюють єдині фонди.

До чинників адміністративного характеру, що впливають на хронологічні
межі архівних фондів, можна віднести реорганізацію
установ-фондоутворювачів у зв’язку зі змінами
адміністративно-територіального поділу країни. Але слід мати на увазі,
що на хронологічні рамки діяльності фондоутворювачів та межі архівних
фондів впливають лише ті адміністративно-територіальні зміни, які
супроводжувалися ліквідацією одних установ і заміною їх іншими. Так, під
час проведення адміністративно-територіальної реформи в УРСР у 1925 р.
було ліквідовано губернії і повіти, а разом з ними -губернські та
повітові ради та їх виконкоми. Ці установи як фондоутворювачі перестали
існувати. Замість них було утворено окружні та районні ради та виконкоми
з ширшими правами та іншими масштабами діяльності. Вони стали новими
фондоутворювачами, а їхні документи – новими архівними фондами.

Адміністративно-територіальні зміни, пов’язані з ліквідацією старих
територіальних одиниць і заміною їх новими, впливають і на межі архівних
фондів територіальних об’єднань громадських організацій – партійних,
профспілкових, спортивних тощо. Так, у 1925 р. губернські ради
профспілок було ліквідовано, а новоутворені окружні ради стали новими
фондоутворювачами. У 1932 р. їх заступили обласні ради профспілок,
документи яких стали новими архівними фондами.

e

ue

?язані з переданням окремих населених пунктів з одного
адміністративно-територіального об’єднання до іншого. В таких випадках
усі установи, організації та інші фондоутворювачі продовжують свою
діяльність, а їхні документи зберігаються в єдиних архівних фондах.

На хронологічні межі діяльності фондоутворювачів і на межі архівних
фондів, як правило, не впливають: переведення установи з одного
відомства в інше, зміна підлеглості установи в межах одного відомства,
зміна його місцезнаходження та структури, розширення чи звуження функцій
та обсягів діяльності установи, розширення чи звуження територіальних
меж діяльності установи, тимчасова евакуація установи. Сюди можна
віднести і перейменування установи.

2.5. Колекції стародруків і рідкісних видань у бібліотеках України:
історія створення, проблеми обліку та інформаційного розкриття

Ідея виділення рідкісних видань з основних фондів бібліотек виникла
давно. Сьогодні майже всі фондоутримувачі таких видань у тій чи іншій
формі виділили у себе колекції рукописів, стародруків, рідкісних і
цінних видань, хоча не в усіх бібліотеках є такі структурні підрозділи з
відповідними штатами, окремі сховища та читальні зали. Інтерес до
рідкісних книг і документів у наукових та публічних бібліотеках – явище
не нове, а скоріше недостатньо усвідомлене. Це підтверджується як
великою кількістю зібрань давніх книжок, що довгий час залишаються
пасивною частиною фонду, не наближеною через систему
бібліотечно-бібліографічної інформації до споживачів, так і відсутністю
науково-достовірної та загально прийнятої класифікації для таких видань,
адже поширена практика – систематизація книжок за змістом, не беручи до
уваги їх значення як пам’яток поліграфії та книжкового мистецтва,
особливостей примірників завдяки екслібрисам, автографам, власницьким
записам; цінності книжок з погляду часу їх створення, умов та
особливостей розповсюдження тощо.

Як відомо, більшість великих бібліотек світу починалися з книжкових
зібрань монастирів, навчальних закладів та бібліотек давнини, що мали
цінні рукописні книги, а пізніше раритетні видання. Дуже часто основою
майбутньої великої громадської бібліотеки ставало приватне зібрання
відомої особи. Суспільство завжди було зацікавлене в тому, щоб значні
бібліофільські зібрання, котрі зберігали великі масиви цінних і
рідкісних видань та рукописів, змінювали статус: ставали суспільними,
громадськими. Громадські бібліотеки відрізняються від приватних
насамперед тим, що їх завданням є не колекціонування певних раритетів, а
забезпечення потреб читачів – наукових та культурно-освітніх.

У другій половині ХІХ ст. через значне збільшення видавничої продукції
та, відповідно, фондів у європейських бібліотеках відбувається
відокремлення книгосховищ. Книжкові фонди як першооснова бібліотеки
протягом століть доступні оку читача, були сховані від публіки у
книгосховища. Бібліотекарі, працюючи в нових умовах, мали застосовувати
нові методи для виконання професійного обов’язку. Серед них (для
зручності) – відокремлення та компактна розстановка певних масивів
цінних видань, спочатку рукописів та інкунабул. У читальних залах
влаштовувалися різні за розмірами підсобні бібліотеки, виставки книжок.
На таких виставках (тимчасових або постійних) експонувалися рідкісні й
цінні книжки, рукописи, і це теж був шлях до відокремлення названих
категорій книжок. Тоді ж була усвідомлена необхідність провести
розмежування між книгами, що мають наукове значення, книгами, що
становлять цінність завдяки їх оправі чи матеріалу, на якому вони
надруковані, і книгами рідкісними у прямому розумінні цього слова.
Уявлення про необхідні умови зберігання були тоді досить невиразними, та
й про специфіку обробки рідкісних видань говорилося лише в загальних
рисах.

У той же час (насамперед через значне збільшення кількості книжок) у
багатьох європейських бібліотеках утвердився так званий “numerus
currens” тобто розстановка книжок виключно за форматом і порядком
надходження (обґрунтував цю систему Мартін Шреттінгер – видатний
німецький бібліотекар, автор терміну “бібліотекознавство” –
Bibliothekswissenschaft). Книжки розставляли на бібліотечних полицях за
встановленим предметним порядком основних дисциплін, в середині яких
були загально прийняті секції, розділи та підрозділи. По суті, до уваги
брали тільки формат книжок у кожному підрозділі: в бібліотечних
каталогах ХVІІІ-ХІХ ст. враховувались формати “ін-фоліо” (в аркуш,
насправді – в піваркуша), “кварто” (в 1/4 паперового аркуша), “октаво”
(в 1/8 аркуша), “дуодецима” (в 1/12 аркуша). Ніяких інших поділів не
було. Предметний порядок не порушували: будь то книга в коштовній
сап’яновій оправі, чи значно поліпшене перевидання знаменитого твору, чи
рукопис.

Першим кроком до зміни такого стану речей було вилучення рукописів (а
згодом інкунабул) із загальних сховищ і створення з них окремих зібрань.
Така тенденція призвела до утворення того, що зараз відомо під
назвою відділів рідкісних книг або (залежно від країни) Reserve,
Sonderabteilung, Rara, Cimelia, де зберігаються рідкісні та цінні книги
(від ХV ст. до наших часів).

Найчастіше фонди рідкісних книжок складалися в державних бібліотеках
шляхом відбору наявних книжок у загальних фондах. Деякі з них згодом
могли стати раритетами внаслідок переслідувань владою автора чи видання
або як результат підвищеного читацького попиту: відомо, якими рідкісними
є сьогодні старовинні видання азбук, пісенників, календарів,
масово-політичної літератури. Початком створення відділу рідкісних книг
могла бути книжкова колекція цінних у будь-якому відношенні видань
вченого чи бібліофіла. А згодом історико-культурної цінності набуває
книжкове зібрання відділу в цілому як своєрідна пам’ятка культури.

Інколи до створення відділів рідкісних книг призводили виключні
обставини, наприклад, евакуація та необхідність охорони найбільш значних
культурних цінностей бібліотеки у випадках збройних сутичок, війни
(особливо Першої світової), стихійного лиха. Проте слід зауважити,
відбір тих чи інших раритетів відбувався досить суб’єктивно, з
урахуванням конкретних фондів, національних традицій, наявності
відповідних приміщень тощо.

Російські бібліографи ХІХ – початку ХХ ст. були європейські освіченими
вченими і практиками, добре знали відповідну іноземну літературу.
Простежуючи історію формування історико-культурних зібрань (рукописів,
стародруків, рідкісних та цінних видань) у великих бібліотеках колишньої
Російської імперії, маємо таку картину: в Публічній бібліотеці
Санкт-Петербурга (нині РНБ – Російська національна бібліотека), яку
відкрито 1812 р., одразу було відмежовано сховище рукописів (депо
манускриптів) і окремо зберігалися видання ХУ ст.

Так відбувалося в Рум’янцевському музеї (згодом Бібліотека СРСР імені
В.І.Леніна, а зараз Російська державна бібліотека, найбільша в Росії). В
1925-1926 рр. тут було утворено Музей книги.

У Бібліотеці Академії наук, найстарішій серед існуючих бібліотек Росії,
заснованій у Петербурзі в 1714 р., первинне ядро фондів складалося з
декількох частин: книжок і рукописів Московського Кремля, книг
Готторпської бібліотеки та бібліотеки курляндських герцогів, і, нарешті,
особистого книжкового зібрання Петра І. На початку ХХ ст. Бібліотека
серед інших мала рукописний відділ (на чолі з В.І.Срезневським), що
своєю чергою поділявся на відділи 1) рукописів, 2) стародруків, 3)
видань світського шрифту часів Петра І, 4) картин, ритин (гравюр),
лубочних видань і портретів. Окремо існував відділ інкунабул, ритин та
рукописів іноземних, який в 1924 р. одержав назву “Кабінет інкунабул”.

Фонд рідкісних книг бібліотеки Петербурзького університету формувався
поступово, стихійно, як найбільш цінна частина університетського
книжкового зібрання, основа якого успадкована з інших зібрань внаслідок
створення в 1819 р. університету. З 1845 р. бібліотека почала отримувати
перші (цензурні) примірники визначних пам’яток російської словесності,
серед них і ті книжки, тираж яких з різних причин був знищений цензурою
або автором.

З 1860 р. надходила література з числа “10 000 заборонених” до ввезення
в Росію книжок. Крім того, бібліотека постійно одержувала в дар як
окремі книжки, так і цілі бібліотеки за заповітом.

Записки співробітника відділу стародруків Бібліотеки АН УРСР
Б.І.Зданевича середини 30-х років, який тоді вивчав досвід роботи
відповідних відділів найбільших бібліотек СРСР, свідчать, що на картках
загального каталогу бібліотеки Московського університету робилися
позначки “редкая”: то була підготовча робота до топографічного
відокремлення рідкісних видань.

Окремі відділи стародруків у 20-х роках мала Варшавська публічна
бібліотека [5], Національна бібліотека в Софії, заснована у 1878 р.,
[6] та багато інших. У 1919 р. такий же відділ було організовано в
бібліотеці Саратовського університету, в 1922 р. – у Державній публічній
історичній бібліотеці та в бібліотеці Казанського державного
університету.

Аналогічні процеси щодо виділення пам’яток писемності та друку в окремі
відділи відбувалися також у бібліотеках України, яка тоді ще не мала
власної державності. Так, за свідченням заввідділом рукописних,
стародрукованих та рідкісних видань Наукової бібліотеки Львівського
університету Н.П.Швець, матеріали такого роду з’явилися в цій
книгозбірні одночасно з виникненням самої бібліотеки (1661 р.).
Покоління бібліотечних працівників так чи інакше виділяли та вивчали їх.
Критерії відбору були пов’язані із загальною світовою бібліофільською
думкою, а згодом і з книгознавчими засадами. В матеріалах архіву
бібліотеки зафіксовано створення фондів “Cimelia” (лат. “Рідкості”) та
рукописів. Ці фонди мали окремі сховища, сталий штат кваліфікованих
співробітників; складалися описи книжок та колекцій, на самі книжки та
рукописи наклеювалися відповідні екслібриси. На жаль, фонд “Cimelia” у
1956 р. було розформовано й перенесено до загального книгосховища, і до
1966 р., як писав видатний вітчизняний бібліограф Ф.П.Максименко, відділ
перебував у стані консервації.

Заснована в 1829 р. Одеська Публічна бібліотека (нині Одеська державна
наукова бібліотека ім. М.Горького) впродовж усього свого існування
комплектувалася стародруками та рідкісними виданнями, що “розчинялися” в
загальних фондах, знаходячи відбиття лише в каталогах, насамперед у
складі приватних бібліотек та книжкових зібрань. Поступово кількість
переходить у якість, і бібліотека паралельно зі збиранням рідкісних
книжок починає їх вивчення. Відповідно до загальнорадянської практики
тих років (створення 1922 р. Музею книги у Рум’янцевському музеї,
невдовзі об’єднаного з відділом рідкісної книги ДБЛ; відділу історії
книги Державного історичного музею в Москві, а також закладання
Всеукраїнського музею книги – утворення Відділу друку та письма при
Лаврському музеї в Києві) Одеська публічна бібліотека 1922 р. також
створює відділ рідкісних видань та рукописів з його найцікавішим ядром –
Музеєм книги. Відбір книжок для відділу здійснювався за принципами, що
були прийняті на той час в усіх великих бібліотеках і музеях, закріплені
в публікаціях тогочасної завідуючої цим відділом О.Тюнєєвої: рукописи,
інкунабули, палеотипи, видання славетних друкарських фірм ХVІ-ХVІІ ст.,
книги церковнослов’янського друку того ж періоду, видання гражданського
друку за часів Петра І, рідкісні та бібліофільські видання ХVІІІ-ХІХ ст.
До останніх до-слідниця відносила малотиражні або знищені (чи збережені
в незначній кількості примірників) видання; книжки, що мають “особливе
історичне або політичне значення” (наприклад, заборонені царською
цензурою); видання, ілюстровані оригінальними малюнками, надруковані на
пергамені чи на спеціальних сортах паперу, шовку; книги з екслібрисами
та автографами видатних власників тощо. В статті, на яку ми посилаємось,
детально розкрито склад сформованих колекцій, особливо інкунабул. На
1927 рік, коли було опубліковано цю ґрунтовну статтю О.Тюнєєвої, роботу
над відокремленням рідкісних видань закінчено не було, а у 30-60 х рр.
цю діяльність, на жаль, було припинено.

У 1922 р. в Харкові, першій столиці України, на базі Харківської
університетської бібліотеки, формування якої відноситься до початку ХІХ
ст., була створена Центральна наукова бібліотека, “багатий відділ
рукописів і стародруків, навіть інкунабул” якої зазначався в газеті
“Бібліологічні вісті”.

Організована в 1918 р. Національна бібліотека Української держави,
надалі ВБУ – Всенародна бібліотека України (нині Національна бібліотека
України імені В.І.Вернадського – НБУВ) перші два десятиріччя була
своєрідним центром зосередження та збереження численних бібліотечних і
архівних фондів різних бібліотек, зібрань і колекцій установ, що з
різних причин припинили своє існування. Мета збереження книжкових
багатств і створення міцного фундаменту науки дозволили зібрати тут
цінні фонди, універсальні за складом і змістом, але неоднозначні за
своєю структурою. Рукописи і стародруки вже при первинному огляді
виділялися в самостійні структурні підрозділи. Певний відсоток
ретроспективних фондів залишався у вигляді окремих комплексів,
сформованих раніше.

Створення відділу стародруків, а згодом підвідділу раритетів при ньому у
Всенародній бібліотеці України на початку 20-х років було цілком в
контексті загально-європейської, а фактично – світової тенденції.
Оголошення щодо існування такого відділу в документах 1919 р. свідчить
про високий професіоналізм фундаторів бібліотеки, їх обізнаність у
справах найбільших бібліотек світу, про усвідомлення ними
відповідальності перед наступними поколіннями за збереження книжкових
скарбів давнини. У звіті бібліотеки за 1921 р. йдеться: “Читачам
видаються всі книжки за виїмкою розкішних і рідких видань, а також
рукописів і стародруків, якими можна користуватись тільки в кабінетах
відділів”.

До 1926 р., коли було укомплектовано штат відділу і у підрозділі
розпочалася активна робота з розміщення, опису, вивчення видань,
здійснювався відбір лише стародруків з колекцій націоналізованих
бібліотек та загального книгосховища. За архівними матеріалами, шляхи
придбання фондів, що формувалися століттями, могли бути різними, проте,
завдяки насамперед академіку Д.І.Багалію, голові спеціальних комісій з
питань бібліотек духовного відомства в Тимчасовому Комітеті по
заснуванню бібліотеки, ВБУ пішла шляхом не реквізицій, а переговорів,
переконань та добровільної передачі. Крім того, спеціальна комісія ВБУ
розшукувала й відбирала стародруки, займалася їх оцінкою. Всенародна
бібліотека також здійснювала патронат над фондами, які неможливо було
придбати, але яким потрібна була державна охорона. Вже на 1923 р., за
свідченням тогочасного директора книгозбірні, бібліотека мала до 40
тисяч книжок ХV-ХVІІІ ст., половина яких була посортована за мовами і
століттями [21]. У звіті роботи бібліотеки за 1924-1925 роки
зафіксовано, що завідував відділом “товариш директора, професор
В.Ф.Іваницький”. Було “посортовано” 30000 томів до 1799 року видання:
інкунабули до 1525 р.; українські та білоруські стародруки; іноземні
стародруки; репродукції стародруків.

Серед перших регламентуючих документів відділу, які на багато десятиліть
визначили вимоги щодо роботи з фондом стародруків та рідкісних видань,
була “Інструкція про поділ книжок по відділах” (де, зокрема,
наголошено: “До відділу стародруків передається все, що надруковано до
1799 року включно”); “Проект інструкції по улаштуванню та опису
стародруків у ВБУ” В.Ф.Іваницького [1922 р.]; “Про хронологічні рамці
відділу стародруків” від 4.02.1923 р., того ж автора (тут, до речі,
дається спроба визначення рідкісних та цінних видань). Пізніше
С.І.Масловим було підготовлено ще декілька документів, що не втратили
наукового інтересу й сьогодні. Сергій Іванович Маслов, очолюючи відділ
стародруків ВБУ з 1926 по 1937 р., розробляв напрям “стародрукована
україніка”, враховуючи насамперед територіальний принцип відбору.
Підготував спеціальні інструкції з бібліотечно-бібліографічної обробки
українських видань ХVІ-ХVІІІ ст., деякі положення котрих лягли в основу
кращих радянських досліджень з історії стародрукованої книги. Він же на
початку 30-х років завдяки грунтовним знанням та знайомством із
західними джерелами уклав детальний “Нарис інструкції для абеткування
західно-європейських та польських видань ХУІІІ ст.”, що залишилося, на
жаль, неопублікованим.

У травні 1928 р. співпрацівники відділу стародруків ВБУ, як зафіксовано
в Щоденнику роботи відділу, почали розбирати рідкісні та розкішні
книжки, виділені із загального фонду так званим rara (шифр R). Були
спроби впорядкувати колекції книжок з екслібрисами та суперекслібрисами;
з автографами та різними записами на форзацах та берегах; rossica,
ukrainica, polonica тощо. У звіті роботи за 1932 р. підкреслено: “З
відділом стародруків топографічно й адміністративно об’єднано колекцію
найцінніших видань ХІХ й ХХ ст. – так званий підвідділ раритетів. Тут
зібрано багато закордонних видань ХІХ-ХХ ст., заборонених російською
цензурою, наприклад “Полярная звезда” та “Колокол” О.Герцена, окремі
числа журналу “Земля и Воля” та ін.

Є замасковані революційні видання, надруковані в підпільних друкарнях на
території колишньої Росії”.

Питання про “раціональне переховування цінних видань, які належать
Бібліотеці УАН”, порушувалося на нараді 19 листопада 1935 р. На нашу
думку, значний інтерес являє “Положення про Підвідділ рідких видань ХІХ-
ХХ вв. Відділу стародруків і рідких видань”, розроблене в 30-х рр.
(зберігається у відділі).

Пригадаємо, що на міжнародному рівні комплекс питань щодо роботи зі
стародруками та рідкісними книжками вперше розглядався в 1923 р. на
Конгресі бібліотечних працівників у Брюсселі, де було рекомендовано
створити відділи рідкісних книг у тих бібліотеках, де їх ще не було (а
таких більшість), і провести докорінну перебудову існуючих відділів.
Було сформульовано декілька цілком обґрунтованих основних ідей за трьома
напрямками: – наукові дослідження, опис і збереження. В 1949 р. при
Міжнародній федерації бібліотечних асоціацій (IFLA), створено комісію по
рідкісних і цінних книжках. Одним з перших конкретні правила відбору
цінних книг розробив Р.Бран. Бернський конгрес (1962 р.) підтвердив
доцільність підготовки та публікації подібних досліджень, оскільки
більшості країн бракує офіційної й доступної літератури за цією
тематикою.

Найбільшого розмаху виділення рідкісних фондів із загальних книгосховищ
набуло лише у 60 – 80-х роках ХХ ст. Сформовано такі фонди в більшості
універсальних, обласних, республіканських, крайових, галузевих та
університетських бібліотек СРСР. Ця загальносвітова тенденція призводила
до розповсюдження архівних і музейних методів роботи в діяльності
бібліотек. Музеїфікація відбивається в дбайливому ставленні до книжкових
раритетів, створенні музейних фондів в бібліотеках.

Сьогодні найактуальнішим є питання державної реєстрації рукописних книг,
стародруків та рідкісних видань – книжкових пам’яток, підготовки, згідно
з Програмою збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000-

2005 рр., з відповідним розділом Державного реєстру національного
культурного надбання. Вирішення цього значного й відповідального
завдання пов’язано з рядом методичних проблем. Насамперед це розробка
критеріїв цінності документів, їх виявлення, уніфікація електронного
опису, створення єдиного програмного забезпечення або можливості
конвертації подібної інформації при її зведенні, розкриття складу
книжкових скарбниць через путівники по відділах рідкісних книжок,
альбоми репродукцій найцінніших видань, бібліографічні та наукові
каталоги, огляди наявних у бібліотеках раритетів та колекцій, наукові
статті та монографії.

Не менш важливим є блок проблем, пов’язаних зі збереженням фондів
книжкових пам’яток та виготовленням страхових копій, а також
максимальній можливості заміни при книговидачі оригіналів пам’яток
копіями. Цей шлях, безумовно, потребує не тільки значних фінансових
коштів, сучасного технічного обладнання, але й добре налагодженої
системи обліку копій. Стосовно обліку оригіналів, насамперед
стародруків, слід ще раз наголосити на необхідності укладання для таких
колекцій (окрім ведення сумарної та інвентарної книг, детальних
службових каталогів) ще й паспортів. Викликано це, крім іншого,
наявністю великої кількості конволютів, як видавничих так і власницьких.
За загальною практикою, в сумарній книзі фіксується кількість реальних
книжкових одиниць у колекції, котрі стоять на полиці. За правилами в
інвентарній книзі записують в один рядок назву й вихідні дані документа.
Якщо ж серед стародруків є багато конволютів, для ретельного обліку
необхідно зафіксувати всі відомості: кількість назв, як прийнято в
бібліотечній статистиці, кількість примірників і одиниць зберігання або
окремих книжкових одиниць (корінців), що є у фонді. Так, у паспорті
колекції інкунабул НБУВ зафіксовано: кількісний склад колекції: 368 од.
зб. (шифри – ІА 1 – 364), у т.ч. 70 конволютів, що містять 294 алігати,
з яких 239 видань інкунабульного періоду, 48 палеотипів, 4 рукописи, 1
видання 1604 р., 1 – 1599 р., 1 – 1552 р. (1 конволют у колекції не
містить інкунабул, а складається з двох палеотипів і зазначеного видання
1599 р. – ІА 259). Назв видань – 488, разом з томами – 501; примірників
видань – 517, у т.ч. 35 – фрагментів видань; 2 видання в колекції,
відбиті в друкованому та картковому каталогах як ХV ст., згідно з
атрибуцією М.А.Шамрай 80-х рр. ХХ ст., не є інкунабулами.

Таким чином, у путівниках, науково-популярних оглядах, у наукових
дослідженнях ми називаємо 517 інкунабул НБУВ, а на полиці стоїть 368
книжок. Статистика переконливо засвідчує складність і одночасно
необхідність подібних підрахунків для особливо цінних колекцій
стародруків, адже всі зазначені позиції потрібні для досконалого обліку,
і у своїй сукупності не дублюються в жодному іншому обліковому
документі.

ВИСНОВКИ

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Артефактні документи — це документні пам’ятники, у тому числі
писемності, які складають частину культурного надбання країни, народу,
людства, які звісно знаходяться під охороною спеціальними законами.

Пам’ятники виступають об’єктом науки пам’ятникознавства, що поділяє їх
на рухомі та нерухомі.

До числа рухомих відносять документні пам’ятники: рукописи і стародруки
(манускрипти, палімпсести, інкунабули), раритети, рідкі письмові і
графічні видання, кінофотофонодокументи і т.п.

У середині 1980-х років поширення одержало поняття «книжковий
пам’ятник», що поступово стало узагальнюючим для таких понять, як
«рідка» і «цінна книга» (особливо цінна, унікальна).

Основою віднесення документа до артефакту (пам’ятника) може служити
особлива цінність і унікальність змісту, передмови, супровідних статей,
коментарів і т.п.

Документи цього виду відрізняються за внутрішньою структурою (складу,
підбору й організації повідомлення в ньому).

Артефактні документи оснащені особливо складним апаратом. Крім основного
тексту, вони можуть включати науково-дослідні статті, що пояснюють
текст, великий текстологічний матеріал, історіографічні коментарі і
різноманітні покажчики (тематичні, предметні, іменні). Як правило,
артефактні документи мають особливу матеріальну основу, конструкцію,
особливі умови побутування в зовнішнім середовищі. Вони виходять у
поліпшеному оформленні, з численними ілюстраціями, часто в нестандартних
формах, у плетіннях. Для видання пам’ятників нерідко використовують
факсимільне відтворення.

Змістовна (інформаційна) цінність документа, його особливе історичне,
художнє і культурологічне значення є основною ознакою, яка дозволяє
віднести документ до розряду артефактних. Як уже відзначалося, це не
просто джерело інформації, воно має особливу соціально-культурну
цінність.

Крім змісту, критерієм артефактності може служити і матеріальна основа
документа, його форма: папір, плівка, шрифт, фарба, спосіб запису і
відтворення інформації, обкладинка, плетіння, автор та ін.

Артефактні документи складають основу духовних і матеріальних цінностей
людства і за рівнем якісних критеріїв відносяться до документних
пам’ятників світового, національного і місцевого значення.

Документний пам’ятник — це ціннісна категорія, яка охоплює результати
людської діяльності, у високій степені історичні особливості культури
тієї чи іншої епохи, і внаслідок цього ставші об’єктами ціннісного
відношення.

У фондах бібліотек, архівів, музеїв, інформаційних центрів поряд з
цінними є нецінні документи — з обмеженим терміном збереження.

Цінність — це особлива соціальна значимість документа, перевага одного
документа над іншим по деякій істотній ознаці або їх сукупності.
Визнавши особливу цінність документа, держава бере її на облік,
забезпечує особливі умови збереження і раціонального використання.

По ступені цінності розрізняють наступні види документів: цінний,
особливо цінний, унікальний і рідкісний документ.

Цінний документ має політичне, соціально-економічне, наукове, культурне
значення і на цій підставі підлягає державному обліку і прийому на
державне збереження.

Цінність — якісна характеристика коштовного документа, що представляє
особливу соціальну значимість по змісту, формі чи умовах побутування в
зовнішньому середовищі, незалежно від його кількості.

Рідкісний документ — збережений чи випущений у відносно малому числі
екземплярів і має художню, наукову, культурну, бібліографічну чи іншу
цінність.

Рідкісним можна назвати екземпляр документа, який володіє неповторними
прикметами, що відрізняють його від іншого тиражу документа (іменним,
постаченим автографом автора, «учасник» знаменної події, особливо
переплетений, що має унікальний футляр і т.п.). Найбільш вживаним є
термін «рідкісна книга», що з’явився в XVIII ст. завдяки бібліофілам —
збирачам книжкових рідкостей.

Книжковий пам’ятник — видання, яке сполучає у собі кількісні і якісні
ознаки рідкісної і цінної книги. Це різновид документного пам’ятника.
Книга розглядається в ряді інших пам’ятників історії і культури —
наукових, літературно-художніх, образотворчих, архітектурних, музичних і
т.д., — але як особливий пам’ятник. Його специфіка визначається сутністю
книги як єдності опублікованого твору і способу його матеріального
існування (видання).

Книжковий пам’ятник може бути літературно-художнім, науковим та ін. Крім
того, він несе інформацію про те, де, коли, кого він надрукований,
прокоментований, поліграфічно виконаний відповідно до поставленої задачі
й об’єктивних можливостей — тобто інформацію про книжкову культуру часу,
про відбиту в кожнім конкретному виданні сучасної йому історії і
культури суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Арюпіна Л. Формування й організація фонду рідкісних видань Одеської
державної наукової бібліотеки ім. М.Горького /Л.Арюпіна // Історія бібл.
справи в Україні. – К., 1999. – С. 63-64.

Брейя П. Отдел редких книг в библиотеке // Бюл. ЮНЕСКО для б-к. – 1965.
– № 4. – С. 182.

Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери. – К., 2001.

Дибенко А.Н. Сучасне діловодство. – К., 2002.

Зданевич Б.І. Постановка відділів рідких та цінних видань у бібліотеках
Москви. – М., 1989.

Ковальчук Г. Збереження книжкових пам’яток . – К., 2000.

Ковальчук Г. Проблеми створення єдиного фонду книжкових пам’яток
Росії/Г.Ковальчук // Вісник Кн. палати. – 2000 . – № 4. – С. 17-18.

Муха Л.В. Бібліотечні книжкові колекції та зібрання: походження,
історія, реконструкція /Л.В.Муха. – К.: НБУВ, 1997. – С.17.

Муха Л.В. Бібліотечні книжкові колекції та зібрання: походження,
історія, реконструкція /Л.В.Муха. – К.: НБУВ, 1997. – С.25.

Незнамова Л., Лосієвський І. З історії фонду рідкісних видань
Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г.Короленка
/Л.Незнамова, І.Лосієвський // Історія бібл. справи в Україні. – К.,
1999. – С. 72.

Селіверстова К.Т. Архівне описування та обліково-пошукові засоби архівів
/К.Т.Селіверстова // Архівознавство: Підруч. для студ. навч. закладів
України. – К., 1998. – С.185.

Швець Н. Засади і настанови Ф.П.Максименка у формуванні відділу
рукописів і рідкісних книг // Зб. наук. пр. від. рукоп., стародрук. та
рідкіс. кн. ім. Ф.П.Максименка. – Львів, 1997. – С. 6.

Центральний державний історичний архів України, м. Львів: Путівник. –
Львів; К., 2001 . – С. 16-18.

Фонды редких и ценных изданий (книжных памят-ников) в библиотеках РСФСР:
Указатель /Под ред. Е.И.Яцунок. – М., 1990 .

Яцунок Е.И. Проблемы создания единого фонда книжных памятников страны
/Е.И.Яцунок // Книга. Иссле-дования и материалы. Сб. 64 . – М.: Кн.
палата, 1992 . – С.37-42.

PAGE

PAGE 5

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020