Державна влада (курсова)

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“ДЕРЖАВНА ВЛАДА” ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ВЛАДИ. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ

ТА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ДЕРЖАВИ

1.1. Поняття влади

1.2. Співвідношення політичної та державної влади

2. ТЕОРЕТИЧНЕ ТА ІСТОРИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ

ПРИНЦИПУ РОЗПОДІЛУ ВЛАД

2.1. Зародження теорія розподілу влад. Концепція Ш.Монтеск’є

2.2. Наукові підходи до теорії влади Ж.-Ж.Руссо

2.3. Українські підходи в теорії розподілу влади

3. ОСНОВИ РОЗПОДІЛУ ТА ВЗАЄМОДІЇ ГІЛОК

ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

3.1. Конституція України щодо розподілу влади

3.2. Президент України

3.3. Законодавча влада

3.4. Виконавча влада

3.5. Судова влада

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність обраної теми даної курсової роботи полягає в першу чергу в
тому, що держава є особливою політичною реальністю, держава — це
політична організація всього суспільства. Держава стає не просто владою,
що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка
виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси,
забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних
чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, — народовладдя,
економічну свободу, свободу автономної особи.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що
володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних
норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових,
індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний
примус.

Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет
держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні
права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель
національного суверенітету, що призводить до встановлення державного
суверенітету), є об’єктивно закономірним процесом.

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій
формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих
колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність
впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка
розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою
і хаосом.

Влада — завжди двостороння взаємодія суб’єкта і об’єкта. Влада ніколи не
є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі
владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний
феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку,
нав’язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це
владовід-носини між суб’єктом і об’єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення).
Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення
(«авторитетні рішення»), обов’язкові і значущі для об’єкта, і
спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто
контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно потребує влади. Вона
протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього
соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за
допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою
волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

В даній роботі ставимо перед собою мету дослідити поняття державна
влада, розкрити її сутність, функції та особливості.

Під час написання курсової роботи використовувалися різноманітні
посібники, періодичні видання та нормативно-правові акти.

1. ПОНЯТТЯ ВЛАДИ. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ

ТА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ДЕРЖАВИ

1.1. Поняття влади

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій
формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих
колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність
впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка
розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою
і хаосом.

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до
самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в
суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і
підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та
суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і
процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби
взаємодії суб’єкта і об’єкта).

Влада — завжди двостороння взаємодія суб’єкта і об’єкта. Влада ніколи не
є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі
владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний
феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку,
нав’язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це
владовід-носини між суб’єктом і об’єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення).
Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення
(«авторитетні рішення»), обов’язкові і значущі для об’єкта, і
спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто
контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно потребує влади. Вона
протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього
соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за
допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою
волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб’єкт мав такі якості:

• волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе
пов’язану з цим відповідальність;

• компетеїггність, тобто знання сутності справи, стану і настрою
підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об’єкта владарювання залежить від низки
чинників:

— від його якостей;

— від висунутих до нього вимог;

— від ситуації та засобів впливу, які має суб’єкт;

— від сприйняття суб’єкта об’єктом залежно від наявності (або
відсутності) у нього авторитету.

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об’єкт владарювання
був безправним і зобов’язаним беззаперечно підкорятися суб’єкту
владарювання, у сучасних демократичних державах якості об’єкта
політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і
правовою культурою.

Соціальна (публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення)
відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності,
вироблення та здійснення спільної для даного соціального колективу волі
(інтересу).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у
первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний)
характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо
справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства
влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має
міцні корені в суспільному і приватному житті громадян [8].

1.2. Співвідношення політичної та державної влади

Є дві точки зору з цього питання:

• «політична влада» і «державна влада» — поняття тотожні, оскільки
політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або
опосередкованої участі;

• «політична влада» і «державна влада» — поняття не тотожні, однак усяка
державна влада є політичною.

Дійсно, політична влада нерозривно пов’язана із владою державною,
знаходить у ній своє продовження. Державна влада — головний, типовий
засіб здійснення політичної влади.

Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична
влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 p. —
влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради
на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад —
політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути
колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.).
Таку владу можна назвати переддержав-ною, або додержавною. Лише згодом
вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними
соціальними верствами суспільства, пом ‘якшує їх протиборство, виконує
«спільні справи». Держава — центральний інститут політичної влади. Ядром
політики як сфери діяльності, пов’язаної з відносинами між класами,
націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання
і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний
підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви,
соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання,
проводити свою волю в політику — в межах правових норм і за їх
допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона
здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних
організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі
інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних
спільнот та ін.).

На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної
спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборчих сил
суспільства або здійснювати «спільні справи».

3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна
влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу.
Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій,
забезпечених державно-правовими методами.

Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через:
а) їх організації (опосередкований шлях);

б) політичні виступи (безпосередній шлях). Якщо влада класу реалізується
за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна
говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися
політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити
без держави. Держава є основним універсальним акумулятором політичної
влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов’язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади
класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за
допомогою властивих лише їй засобів і методів.

Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення)
відносини, що утворюються між суб’єктами політичної системи суспільства
(у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення)
відносини, що утворюються між державним апаратом і суб’єктами політичної
системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі
потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і
складає основу функціонування державного апарату.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних
«керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших —
прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й
поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус — влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання
загальнолюдських цінностей — влада демократична.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади,
а будь-яка влада — легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має
«публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки,
податки);

2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і
через ці органи здійснюється;

3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов’язкову волю всього
суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони
і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів
та інших правових актів;

4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони
є загальнообов’язковими для всіх колективних і індивідуальних суб’єктів;

5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни
(від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона
незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних
справ;

6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обгрунтована і визнана
народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі
органи набувають легітимності в результаті проведення виборів,
передбачених і регламентованих законом [10].

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення
правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація.
Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних
цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є
також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не
може узурпувати державну владу»;

7) легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у
застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених
органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність —
це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах
права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади
спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад,
мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і
безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади?
Поняття «держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У
ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими
поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює
не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна
влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення).

2. ТЕОРЕТИЧНЕ ТА ІСТОРИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ

ПРИНЦИПУ РОЗПОДІЛУ ВЛАД

2.1. Зародження теорія розподілу влад. Концепція Ш.Монтеск’є

Теорія розподілу влад зародилась у Франції в середині XVIII століття і
була пов’язана, передусім з боротьбою буржуазії проти феодального
абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвиток суспільства і
держави. Поява нової концепції була пов’язана з іменем Шарля Монтеск’є,
людини, відомої не лише в якості прогресивного теоретика, але і як
досвідченого практика державно-правової діяльності, який розуміє
неефективність функціонування державних органів. В своїй фундаментальній
праці «Про дух законів» (1748г.) Монтеск’є виклав результати
довготривалого дослідження політико-правових встановлень декількох
держав і прийшов до висновку, що «свобода можлива при будь-якій формі
правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності
через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно
стримують один одного». В XIII главі 5-ої книги “Про дух законів”
Монтеск’є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани,
котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь.
Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно
тримається.

Як видно, ціль теорії — створення безпеки громадян от зловживання влад,
забезпечення політичних прав і свобод.

Звичайно, що теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, вона
була логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в
XVII столітті в Англії, теорія розподілу влад стала частиною теорії
правової держави.

Розглянемо конкретніше основні положення теорії розподілу влад (за
Монтеск’є). По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і
судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо
ж в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом,
то з’явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права
і свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні
функції держави. Основне призначення законодавчої влади — «виявити право
і сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов’язковими.
Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що
встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і
вироки завжди були лише точним застосуванням закону.”

По-друге повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади
контролювали дії один одного. Безумовно, зараз передбачений набагато
ширший і різноманітніший механізм «стримань і противаг», ніж той, який
ми бачимо в працях Ш.Монтеск’є, але вже в його роботах закладені основні
принципи і інститути, завдяки яким взаємодіють органи державної влади. В
наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом,
президентським правом вето, Конституційним Судом. Виконавча влада
обмежена відповідальністю перед Парламентом. Але в конституційному
проекті Монтеск’є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влад.
Законодавча влада — домінуюча, виконавчу владу Монтеск’є називає
обмеженою, а судову — взагалі напіввладою.

Наступним положенням теорії розподілу властей є таке: визначена гілка
влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова
гілка влади представляє інтереси народу, виконавча — монарха, верхня
палата законодавчого зібрання — аристократії, нижня палата зібрання —
інтереси народу. Таким чином, ми бачимо, що існувало бажання досягнути
компромісу в боротьбі буржуазії і прихильників абсолютизму.

Феодально-деспотичному режиму Монтеск’є протиставляє
конституційно-монархічний або республіканський режим і подібно до Дж.
Локка розвиває компромісну теорію розподілу влад на законодавчу,
виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск’є був
впевнений, що, якщо монарх буде управляти не втручаючись в судові
функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але не
управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть
задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної
знаті. В цьому питанні Монтеск’є подібно до Дж. Локка орієнтувався на
так звану Славну революцію 1688-1689 рр. в Англії, заснованому на
класовому компромісі між буржуазією і феодально-аристократичною владою.
Про такий компроміс мріяв Монтеск’є і для Франції. Сама по собі теорія
розподілу влад відігравала в часи Монтеск’є відому прогресивну роль,
тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу владу монарха. Але
по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до
знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від
законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчі
органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали
права слідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали
конфлікти. Теорія розподілу влад типовий зразок компромісу французького
просвітителя.

2.2. Наукові підходи до теорії влади Ж.-Ж.Руссо

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний
розвиток. Передусім, необхідно згадати Ж.-Ж. Руссо. На відміну від
Монтеск’є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади —
особі прояви єдиної влади народу . Після цього тезис про єдність влади
використовувався різними силами. Точка зору Руссо відповідала потребам
часу і революційним процесам у Франції кінця XVIII століття. Якщо
Монтеск’є намагався знайти компроміс, то Руссо обгрунтовував
необхідність боротьби з феодалізмом. Як погляди Монтеск’є, так і погляди
Руссо знайшли своє найбільш повне і послідовне відображення в
Конституції США 1787 року. Преамбула до цього документу гласить: «Ми,
народ Сполучених Штатів…» , відображаючи тим самим те, що народ є
єдиним джерелом влади. Поряд з цим, в Конституції США проводиться досить
чіткий організаційно правовий розподіл влад. Також в цьому документі
знайшла своє відображення система «стримань і противаг»: були
передбачені процедура імпічменту, і вето президента, і багато інших
інститутів, які є складовою частиною сучасного права.

2.3. Українські підходи в теорії розподілу влади

Поряд з цим доцільно було б звернути увагу на історію розвитку
української Конституції, а саме на моменти, що передбачали розподіл
державної влади. Історичний розвиток цього процесу проходив поетапно.

Розглянемо Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 5 квітня 1710 року на
Козацькій Раді у м. Бендерах. Проаналізувавши розділ VI цієї Конституції
ми можемо побачити, що Пилип Орлик пропонує проводити державне
управління розмежувавши повноваження і об’єднавши всі гілки влади в
єдиний державний механізм: “Якщо в незалежних державах дотримуються
похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме і під
час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради,
обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у
присутності Його Величності не відмовлялися підкорити свою думку
спільному рішенню урядовців і радників, то чому ж вільній нації не
дотримуватись такого ж прекрасного порядку?”. Далі слідує, що першість в
країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники,
що за характером обов’язків прирівнюються до радників. Щодо
законодавчого органу, то від кожного полку повинні були бути обрані
декілька знатних ветеранів “досвідчених і вельми заслужених мужів”, що
повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називає
Пилип Орлик в Конституції гетьмана України) за Конституцією
прирівнюється до президента у республіці з президентською формою
правління. Взаємовідносини в державному механізмі визначаються так:
“Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить
давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам
про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні
справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд
(гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні
здійснюватися…”. Після обрання гетьмана повинні бути обрані три
Генеральні Ради.

Конституція УHР (Статут про державний устрій, права і вільності УHР), що
була ухвалена Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року була
однією з найдемократичніших конституцій того часу і одне з найважливіших
джерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думки,
які були зроблені в ті часи і за досить короткий термін, повинні дати
хороший приклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи
вивчати історію українського конституціоналізму, бо як свідчать
українські правові пам’ятки, Україна завжди прагнула до демократичних
змін у державній, культурній, соціально-економічній сферах життя, і вже
тоді, в 1918 році досягла більшого свого розвитку, аніж ми на сучасному
етапі, маючи вже дев’ять років незалежності. Отже, за Конституцією УHР,
а зокрема в статтях 22-25 ми можемо побачити, що державна влада в
Українській Hародній Республіці походить від народу. Здійснюється вона
за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Верховним
органом влади в Республіці є Всенародні Збори, що безпосередньо
здійснюють вищу законодавчу владу. Вони ж формують органи виконавчої і
судової влади. Вища виконавча влада належить Раді Hародних Міністрів.
Арбітром посеред цих двох влад є Генеральний Суд УHР. І що є дуже
важливо, стаття 63 говорить: “Судових вирішень не можуть змінити ні
законодатні, ні адміністраційні органи власти”.

Втілення принципу розподілу влад, як ми тепер переконуємось, пов’язане з
ломкою усталених стереотипів, створенням принципово нових інструментів,
яких у нас до цього часу не було. Hа заваді стоять об’єктивні та
суб’єктивні фактори, головними з яких є важкий тягар недавнього
колоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері
державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.

Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малоефективною є
виконавча влада, головним призначенням і основною функцією якої є
реалізація прийнятих рішень. Hавіть хороший, досконалий закон нічого не
вартий, якщо він не виконується або виконується аби як. Певна проблема
полягає і в тому, що форма правління нині тісно зв’язана з організацією
верховної влади, яка склалася з часів безроздільного панування Рад
народних депутатів. Принцип “одновладного правління”, у відповідності з
яким вся повнота влади належала Радам, обумовив особливості і форми
функціонування системи представницьких органів, головним з яких було їх
верховенство, принцип демократичного централізму, подвійне
підпорядкування виконавчих органів, панування вертикальних зв’язків
тощо.

Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права,
активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя
принципу “розподілу влад”, і, відповідно, інституту президентства, які
вважалися “шкідливими і безперспективними для радянської демократії,
чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя”. Hе
останню роль у “відмові права на життя” президентства відіграла теорія
поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму
владарювання.

Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської
держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх
думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала
експлуатацію широких мас трудящих.

Поєднання в руках Рад законодавчих і виконавчих повноважень ось, на
думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питань державного
будівництва.

Hайбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльності вищих органів
влади і управління. Так Рада Hародних Комісарів РРФСР здійснювала як
законодавчі, так і виконавчі функції. ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік і
їх Президії поряд із законодавчою і управлінською роботою виконували
функції і повноваження глави держави. До речі, це свідчить проте, що
вони не були організаційно чітко визначені й відокремлені, а їх
компетенція в багатьох випадках була досить умовною. Про це говорить,
наприклад, той факт, що після 1936 року функції колегіального президента
в СРСР і в союзних республіках були покладені на відповідні Президії,
але зі справжнім президентством спільного тут нічого не було. Президії
не мали також повноважень не тільки за суттю, але й за формою: вони на
рівні Основного Закону не констатувалися, а практика була вкрай
непослідовною і бідною.

Іншими словами життя засвідчило:

1) непридатність і навіть шкідливість теорії “поєднання влад”,
“одновладного правління”;

2) необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації
діяльності верховних владних структур.

Крапку в цій боротьбі поставила Конституція України, яка закріпила в ст.
6 принцип розподілу влад: “Державна влада в Україні здійснюється на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи
законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у
встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.”

Звідси важливий висновок: з огляду на історичний досвід та світове
надбання людства, треба створювати принципово нову, незнану у нас в
Україні до цих пір форму правління, яка б забезпечила ефективне
функціонування всього механізму здіснення народовладдя. Адже без чітко
відлагодженої системи державних органів в Україні не можливо створити ту
правову державу про яку мріяли видатні сини Українського народу:
Шевченко, Грушевський, Франко та інші.

3. ОСНОВИ РОЗПОДІЛУ ТА ВЗАЄМОДІЇ ГІЛОК

ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

3.1. Конституція України щодо розподілу влади

Однією з найважливіших складових конституційного права завжди були
питання організації державної влади. Проте саме поняття
конституційно-правового інституту “державна влада”, на жаль, належної
теоретичної розробки не здобуло. Досить зазначити, що всі підручники з
державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності
цього поняття. Тому уявляється необхідним проаналізувати зміст державної
влади, саме як одного з основних інститутів конституційного права.

Які ж можуть бути вихідні положення у процесі розкриття сутності
державної влади, виходячи зі змісту Конституції України? На мій погляд,
для виявлення згаданих положень треба з’ясувати такі питання:

який зміст цієї влади;

які основоположні конституційні принципи організації і діяльності
державної влади;

що покладено в основу розмежування функцій здійснення державної влади;

яка система органів, що здійснюють державну владу;

яка мета здійснення державної влади.

Розкриття змісту цих питань дають змогу визначити основні елементи,
складові державної влади в Україні, які у своїй сукупності і допоможуть
сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту.
Розподіл влад — не застиглий стан відокремлених державних структур. Це
працюючий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу
погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на випадок
конфліктних ситуацій. Власне, із законодавчого закріплення принципу
розподілу державної влади і починається її організація.

Згідно із статтею 6 державна влада в Україні здійснюється на засадах її
поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої,
виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених
цією Конституцією межах і відповідно до законів України, що дає змогу
запобігти диктату будь-якої з них і водночас організувати їх спільну
діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації
єдиної державної влади в Україні.

У частині 2 статті 6 у первинному вигляді закріплені основи системи
“стримань і противаг”. Згадані органи здійснюють свої повноваження у
встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Реалізація єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так,
Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган повинна своєю
нормотворчою роботою на практиці будувати єдину систему національного
права, а виконавча влада здійснює свої повноваження шляхом застосування
відповідних норм права, як правило, централізовано, всіма ланками
системи виконавчої влади.

Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент
України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте
його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з
якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.
Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної
влади, Президент, здійснюючи об’єднуючу функцію, безпосередньо впливає
на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

А зараз більш конкретно проаналізуємо місце та роль органів державної
влади та дамо їм характеристику через призму їх основних повноважень.

3.2. Президент України

Особливе місце серед повноважень Президента кожної країни посідають його
повноваження щодо парламенту, зокрема право розпуску парламенту, яке
мають глави держав в парламентських і напівпрезидентських республіках
(парламентсько-президентських або президентсько-парламентських). Це
право глав держав вважається істотним важелем у системі стримань і
противаг у їх відносинах з парламентом. Підставами застосування права
розпуску парламенту в ряді країн є порушення передбачених Конституцією
умов формування уряду, прийняття державного бюджету тощо.

Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо
протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не
можуть розпочатись. Це зумовлює іноді скликання позачергових сесій
Верховної Ради, що мало місце, наприклад, у серпні 1997 року, але в
цілому вносить стабільність в роботу парламенту, утверджує його як
постійно діючий орган законодавчої влади України.

Ряд повноважень Президента стосується його права впливу на законодавчу
та іншу діяльність Верховної Ради. Приоритетним серед них є право
законодавчої ініціативи, тобто право вносити до Верховної Ради України
законопроекти або пропозиції щодо прийняття законів. До того ж
законопроекти, визначені Президентом як невідкладні повинні розглядатися
позачергово. Президент має право вносити законопроекти про внесення змін
і доповнень до всіх розділів Конституції, в тому числі до розділу І
“Загальні засади”, розділу ІІІ “Вибори. Референдуми.” і розділу XIII
“Внесення змін до Конституції України”, які за умови їх прийняття не
менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається
Президентом України.

Президент має також значні повноваження на завершальній стадії
законодавчого процесу: підписання і оприлюднення законів. Відповідно до
чинної Конституції Президентові України належить право підписання
законів прийнятих Верховною Радою і оприлюднення їх (ст 106 п.29
Конституції).

Схвалені Верховною Радою закони спочатку підписуються її Головою і
надсилаються Президентові. Відповідно до Конституції України (ст.94)
Президент протягом п’ятнадцяти днів після одержання закону підписує його
та офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими і
сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного
розгляду. В разі, якщо Президент протягом встановленого строку не
повернув закон для повторного перегляду, закон вважається схваленим
Президентом і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо ж під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною
Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу,
Президент зобов’язаний його підписати та оприлюднити протягом десяти
днів.

Одним з найважливіших і найдієвіших повноважень Президента як глави
держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої
влади: Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних
органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Так, відповідно до ст. 106 п.9, 10.Конституції

Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра
України;

припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про
його відставку;

призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів
України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також
голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на
цих посадах;

Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади та
органів, що здійснюють контроль та нагляд. Зокрема,

Президент призначає за згодою Верховної Ради України на посаду
Генерального прокурора України та звільняє його з посади;

призначає третину складу Конституційного Суду України;

утворює суди у визначеному законом порядку;

здійснює помилування;

здійснює перші призначення на посаду професійного судді на перші п’ять
років. (ст.106 пп.11, 22, 23, 27, 31).

3.3. Законодавча влада

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада
України. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо
народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом
таємного голосування.

Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної
влади.

Найбільш тісними є відносини парламенту з Президентом. Це зумовлено
їхніми функціями і повноваженнями, передбаченими Конституцією та
законами, системою стримань і противаг один щодо одного та іншими
обставинами.

Вихідним повноваженням Верховної Ради України у взаємовідносинах із
Президентом є право парламенту призначати вибори Президента у строки,
визначені Конституцією (ст.85). Але головним змістом взаємовідносин
парламенту і Президента є сам хід здійснення ними своїх функцій і
повноважень.

Зокрема, Верховна Рада України заслуховує щорічні та позачергові
послання Президента про внутрішнє і зовнішнє становище України (ст.85
Конституції), направляє новоприйняті закони Президентові (ст.94
Конституції).

Чільне місце у взаємовідносинах Президента з парламентом посідають
питання формування органів виконавчої влади. Так, парламент дає згоду на
призначення Президентом Прем’єр -міністра.

Окрім того, Верховна Рада України приймає рішення про направлення запиту
до Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи
комітету Верховної Ради, попередньо підтриманою не менш, як третиною
конституційного складу Верховної Ради; має право усунути Президента з
поста в порядку імпічменту, встановленому Конституцією (ст.111).

Багатофункціональними є відносини Верховної Ради України з Кабінетом
Міністрів України, який підконтрольний і підзвітний Верховній Раді
(ст.113 Конституції). Верховна Рада дає згоду на призначення Прем’єр —
міністра, розглядає і приймає рішення щодо схвалення (не схвалення)
програми діяльності Кабінету Міністрів, здійснює контроль за його
діяльністю.

За пропозицією не менш як третини народних депутатів від її
конституційного складу Верховна Рада може розглянути питання про
відповідальність Кабінету Міністрів та прийняти резолюцію недовіри йому
більшістю від конституційного складу Верховної Ради, наслідком, якої є
відставка Кабінету Міністрів України.

Найважливішими повноваженнями Верховної Ради щодо Кабінету Міністрів та
інших органів виконавчої влади є прийняття нею законів про організацію і
діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби та ін.

Багатогранними є відносини Верховної Ради України і з органами судової
влади. Зокрема, Верховна Рада призначає третину складу Конституційного
Суду України, обирає суддів загальної юрисдикції, надає згоду на
призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, може висловити
недовіру Генеральному прокурору, що має наслідком його відставку з
посади, призначає трьох представників до Вищої ради юстиції.

Парламент як орган законодавчої влади визначає законами України
судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи,
організацію та діяльність прокуратури.

Досить тісною є взаємодія парламенту з органами правосуддя у процесі
здійснення парламентського контролю.

Яскравим прикладом цьому може слугувати стаття 81 п. 2. Повноваження
народного депутата України припиняються достроково у разі набрання
законної сили обвинувального вироку щодо нього. Незалежно від
волевиявлення чи згоди народного депутата його повноваження припиняються
достроково у разі набрання законної сили обвинувального вироку щодо
нього. При цьому не має значення, який вид покарання визначений судом
щодо депутата, а також звільнення його судом від кримінального
покарання. Підставою для дострокового припинення повноважень народного
депутата України є також рішення суду про визнання недієздатним або
безвісти відсутнім, яке набрало законної сили.

Принципово новим у Конституції є положення про те, яким чином у разі
невиконання народним депутатом вимог щодо несумісності депутатського
мандату з іншими видами діяльності його депутатські повноваження
припиняються достроково На відміну від чинного законодавства про статус
народного депутата, за яким рішення про дострокове припинення
повноважень приймалося Верховною Радою, за Конституцією воно має бути
прийняте судом.

3.4. Виконавча влада

Згідно з Конституцією України, Кабінет Міністрів України є вищим органом
у системі органів виконавчої влади, яку складають центральні і місцеві
органи виконавчої влади. Як вищий колегіальний орган, він здійснює владу
як безпосередньо, так і через центральні і місцеві органи виконавчої
влади, спрямовуючи та контролюючи їх діяльність.

Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів очолює єдину систему
виконавчої влади в Україні; забезпечує у відповідності з Конституцією
здійснення функцій і повноваження виконавчої влади на території України;
спрямовує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади;
самостійно вирішує питання, які віднесені до його відання Конституцією
України, законами Верховної Ради України та указами Президента України.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і у
своїй діяльності керується його актами (ст. 113 Конституції України).
Одночасно він підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України, але у
межах визначених Конституцією України.

Так, згідно ст.85 ч.4 Конституції України Верховна Рада затверджує
Державний бюджет України та вносить зміни до нього; контролює за
виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про
його виконання.

Верховна Рада України, крім того, відповідно до ст.85 п.13 Конституції,
здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України. Нарешті,
представницький орган України за пропозицією не менш як однієї третини
народних депутатів від її конституційного складу може розглянути питання
про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняти резолюцію недовіри
Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу
Верховної Ради України.

При цьому питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не
може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом
однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми
діяльності Кабінету Міністрів України (ст.87 Конституції України).

Певні складності виникають при організації виконавчої влади,
здійснюваної Кабінетом Міністрів України. Вони відображають боротьбу між
законодавчою гілкою влади і Президентом.

Зі зміною статусу Президента України, коли він згідно з новою
Конституцією є главою держави, тобто не входить до жодної гілки влади,
питання про сутність, правові засади виконавчої влади , як окремої
влади, по суті не було вирішено до кінця.

Конституція України не містить у собі положень, які б визначали саме
характер виконавчої влади, оскільки розділ VI “Кабінет Міністрів
України. Інші органи виконавчої влади” висвітлює лише питання щодо
системи органів виконавчої влади, проте, хто ж визначає і формує цю
систему, у цьому розділі в повному обсязі не сказано.

А в інших розділах зазначено, що організацію і діяльність органів цієї
гілки влади визначає Верховна Рада України, а формує її Президент (ст.92
п.12, ст.106. п.10 Конституції України.)

У відповідності з ст.106 пп.10, 15 Конституції України Президент України
одноособово призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів
Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів
виконавчої влади.

Проте, згідно з ст.92 п.12 Конституції України, виключно законодавча
влада в особі Верховної Ради законами України визначає організацію і
діяльність органів виконавчої влади. Якщо буквально розуміти положення
цього пункту ст.92 Конституції, то в практичній площині воно означатиме:
законодавчий орган повинен прийняти майже 100 законів, зокрема, про
Кабінет Міністрів України, про міністерства, й про інші центральні
відомості (а їх більше як 56); а також про місцеві державні
адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі. Це
безумовно, призведе до порушення балансу законодавчої і виконавчої
влади.

Водночас треба брати до уваги, що законодавчий орган не має права
призначати і звільняти з посади міністрів та інших керівників
центральних органів виконавчої влади, оскільки це виключне право
Президента. На підставі організації і діяльності цієї влади Президент
міг би нормативними указами регулювати питання організації і діяльності
всіх ланок виконавчої влади в Україні.

Згідно із ст.114 Конституції, до складу Кабінету Міністрів України
входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три
віце-прем’єр-міністри, міністри.

Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра
України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає
рішення про його відставку (ст.106 п.9).

Процес призначення Прем’єр-міністра складається з таких стадій:

Визначення Президентом кандидатури на цю посаду;

Розгляд Верховною Радою України цієї кандидатури (у разі відхилення —
наступне внесення та розгляд кандидатури на пропоновану посаду).

Призначення Прем’єр-міністра України.

Президент України не пізніше, ніж на десятий день після вступу на посаду
або припинення повноважень Кабінету Міністрів , після консультацій з
Головою Верховної Ради України та уповноваженими представниками
депутатських груп і фракцій вносить на розгляд Верховної Ради України
кандидатуру Прем’єр-міністра України.

Після одержання згоди Верховної Ради України Президент України в
триденний термін видає Указ про призначення Прем’єр-міністра України.

Повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах з Верховною Радою
України та її органами включають:

здійснення Урядом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України;

участь Кабінету Міністрів у процесі розгляду питань Верховної Ради;

повноваження у зв’язку із затвердженням і контролем за виконанням
Державного бюджету України, підготовкою, затвердженням і виконанням
загально державних програм;

звітування перед Верховною Радою України про свою діяльність.

Також Верховна Рада України може висловити недовіру Кабінету Міністрів
України: Стаття 87. Верховна Рада України за пропозицією не менш як
однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу
може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України
та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю
від конституційного складу Верховної Ради України. Питання про
відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися
Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової
сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності
Кабінету Міністрів України.

3.5. Судова влада

Третій вид державних органів становлять органи судової влади. Це —
Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів
загальної юрисдикції. У своїй сукупності всі суди складають судову
систему України. Вони здійснюють судову владу шляхом конституційного,
цивільного, кримінального та арбітражного судочинства. Органи судової
влади постановою законних та обгрунтованих рішень чи вироків, шляхом
застосування чинного законодавства на основі принципу рівності всіх
перед законом та судом, стримують інші гілки влади від зловживань. При
реалізації своєї компетенції органи виконавчої та законодавчої влади
повинні діяти в межах закону та наданих їм повноважень, щоб не відчути
на собі дієвість судової влади. Для органів судової влади характерним є
те, що судді обираються безстроково. Особливе, відокремлене місце від
судової системи має Конституційний Суд України — єдиний орган
конституційної юрисдикції, в Україні, який відрізняється від судів
загальної юрисдикції порядком утворення (судді Конституційного Суду
призначаються Верховною Радою України, Президентом та З’їздом суддів
України, по — шість суддів), складом (18 суддів), специфікою судового
провадження та його процедурою, особливістю рішень Конституційного Суду
(вони є загальнообов’язковими, остаточними та такими, що не підлягають
оскарженню), а також строком призначення на посаду суддів (дев’ять років
без права бути призначеним на повторний строк).

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що
володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних
норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових,
індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний
примус.

Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія —
матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує
держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою
владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує
громадянство — юридичний зв’язок особи з даною державою, який
виражається у взаємних правах і обов’язках.

Громадянин держави набуває:

обов’язок підкорятися державно-владним велінням;

право на заступництво і захист держави;

має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що
складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

має у своєму розпорядженні апарат легального примусу:

збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція,
тюремні і виправно-трудові установи);

в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні норми,
забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на
правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує
індивідуальні, групові і суспільні інтереси.

Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що
перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі
ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею
рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає
єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів
громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань,
виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не
може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв’язку,
будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями,
злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до
самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в
суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і
підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та
суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і
процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби
взаємодії суб’єкта і об’єкта). Влада — завжди двостороння взаємодія
суб’єкта і об’єкта. Влада ніколи не є відносинами лише однієї особи (або
органа), якщо не мати на увазі владу людини над собою (але це вже
психологічний, а не соціальний феномен). Влада означає відносини
залежності між людьми: з одного боку, нав’язування волі когось іншого, з
іншого — підкорення їй. Інакше — це владовід-носини між суб’єктом і
об’єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення).
Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення
(«авторитетні рішення»), обов’язкові і значущі для об’єкта, і
спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто
контролювати об’єкт.

Суспільство об’єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії,
перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального
організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за допомогою яких
влада має спроможність і можливість здійснювати свою волю, певним чином
впливати на діяльність і поведінку людей.

В Конституції України містяться відповідні механізми взаємодії
законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, хоча вони і не
досконалі, потребують більш детального вивчення і застосування але вже
можна говорити про те, що Українська держава твердо стала на шлях
побудови вільної, незалежної і демократичної держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. – К., 1996.

Алексеев С.С. Общая теорія права. – М., 2002, Т.2.

Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ
Конституційного ладу України//Право України. — 1998. — №1

Загальна теорія держави і права /За ред. В.В.Копєйчикова. — К. — 1997р.

Коментар до Конституції України. / За ред. В.Ф. Опришка. — К. — 1996.

Конституційне право України. / За ред. В.Ф.Погорілка. — К. — 1999.

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 1997.

Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ За редакцією
В.В.Копєйчикова.- К.:Юрінком,1997

Теория права: Підручник/ С.С.Алексєєв — видавництво БЕК, Харьков, 1994.

Основи теорії права: Навчальний посібник/ А.А.Нечитайленко — Харків,
1998.

Теория государства и права: Підручник/ під ред. В.М.Корельского і
В.Д.Перевалова — М., 1999.

Основи загальної теорії держави і права: Навчальний посібник/
П.М.Рабінович. – К.:ШСДО,1995.

Теорія держави: Навч. посібник/ М.С.Кельман -Тернопіль, 1997.

Ливши Р.З. Современная теория права. – М., 1992.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 1998.

Проблеми теорії держава і права. – К., 1999.

Скакун О.Ф.Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656 с.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. — М.,
1999.

Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.
— М., 1997.

Н.М.Азаркин. Монтеск’є. -М., 1998.

Конституційне право України. / За ред. В.Ф.Погорілка. — К. — 1999.

Коментар до Конституції України/За ред. В.Ф. Опришка. — К. — 1996.

PAGE

PAGE 32

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *