Державна підтримка розвитку туризму в Україні (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Державна підтримка розвитку

туризму в Україні”

План

Вступ

1. Правова сторона державної підтримки розвитку туризму

2. Місце Програми розвитку туризму в Україні

в загальнодержавні підтримці туристичної галузі

3. Інші шляхи державної підтримки розвитку туризму,

проблеми і перспективи

4. Суперечливі питання оновлення Закону України “Про туризм” Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Туризм на сьогоднішній день посідає перше місце серед галузей світового
господарського комплексу за обсягом експорту товарів і послуг. В умовах
розбудови української держави туризм стає дійовим засобом формування
ринкового механізму господарювання, надходження значних коштів до
державного бюджету, однією з форм раціонального використання вільного
часу, проведення змістовного дозвілля, вивчення історії рідного краю,
залучення широких верств населення до пізнання історико-культурної
спадщини.

Зважаючи на місце і роль туризму в житті суспільства, держава
проголошує його одним із пріоритетних напрямів розвитку національної
культури та економіки.

Стратегічна мета розвитку туризму в Україні полягає у створенні
продукту, конкурентоспроможного на світовому ринку, здатного максимально
задовольнити туристські потреби населення країни, забезпечити на цій
основі комплексний розвиток територій та їх соціально-економічних
інтересів тощо.

Спробуємо розглянути головні кроки, які були зроблені і які планується
здійснити державою для підтримки вітчизняної туристичної індустрії.

1. Правова сторона державної підтримки розвитку туризму

Регулювання туристичної діяльності в Україні здійснюється різними
шляхами, одним з найважливіших державних регуляторів є правове
регулювання розвитку туризму.

Важливим кроком у створенні правових засад туристської діяльності стало
прийняття 15 вересня 1995 р. Верховною Радою України Закону України “Про
туризм” (першого на теренах колишнього СРСР), який накреслив стратегічну
лінію і конкретні завдання розвитку туристичної сфери, став свідченням
посилення уваги з боку законодавчої та виконавчої гілок влади до
туристичної галузі, її проблем і перспектив.

Цей Закон визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально
економічні засади реалізації державної політики України в галузі
туризму. Метою Закону є створення правової бази для становлення туризму
як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного
розвитку громадян, забезпечення зайнятості населення, збільшення
валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і
суб’єктів туристичної діяльності, визначення їх обов’язків і
відповідальності.

Дія цього Закону поширюється на підприємства, установи, організації
незалежно від форм власності, фізичних осіб, діяльність яких пов’язана
з наданням туристичних послуг, а також на громадян, які їх отримують.

Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку
національної культури та економіки і створює сприятливі умови для
туристичної діяльності. Державна політика у галузі туризму визначається
Верховною Радою України.

Основними напрямами державної політики в галузі туризму є: залучення
громадян до раціонального використання вільного часу, проведення
змістовного дозвілля, ознайомлення з історико-культурною спадщиною,
природним середовищем, організація оздоровлення населення;
забезпечення раціонального використання та збереження туристичних
ресурсів, становлення туризму як високорентабельної галузі економіки
України, створення ефективної системи туристичної діяльності для
забезпечення потреб внутрішнього та іноземного туризму; створення та
вдосконалення нормативно-правової бази в галузі туризму відповідно до
чинного законодавства України, міжнародних норм і правил; захист прав
та інтересів держави в галузі туризму; створення сприятливого для
розвитку туризму податкового, валютного, митного, прикордонного та
інших видів контролю; створення економічних умов, які стимулюють
розвиток туризму в Україні; запровадження пільгових умов для
організації туристичної та екскурсійної роботи серед дітей, підлітків,
молоді, інвалідів та малозабезпечених верств населення; заохочення
національних та іноземних інвестицій в розвиток туристичної індустрії;
встановлення порядку стандартизації, сертифікації та ліцензування в
галузі туризму; впровадження системи статистичної звітності суб’єктів
туристичної діяльності; визначення порядку управління державною
власністю в галузі туризму; створення рівних можливостей на ринку
туристичних послуг для суб’єктів підприємництва незалежно від форм
власності, сприяння розвитку конкуренції, забезпечення дотримання у цій
галузі антимонопольного законодавства; забезпечення безпеки туристів,
захист їх прав, інтересів та майна; підтримка розвитку туризму в
регіонах, визначення статусу окремих туристичних центрів, створення
умов для пріоритетного розвитку туристичної індустрії; організація та
розвиток системи наукового забезпечення галузі туризму, підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації туристичних кадрів; розвиток
співробітництва з зарубіжними країнами та міжнародними організаціями,
участь у міжнародних програмах розвитку туризму, розробка та укладання
міжнародних двосторонніх і багатосторонніх договорів у галузі туризму
та визначення механізму їх реалізації.

Окрім даного закону сприятимуть розвитку туризму в Україні й України
Президента України: від 28 вересня 1996 р. №880/96 “Про Фонд “Намисто
Славутича”; від 21 вересня 1998 р. №1047/98 “Про День туризму”, який
відзначається в Україні на державному рівні щороку 27 вересня; від 10
серпня 1999 р. №973/99 “Про основні напрями розвитку туризму в Україні
до 2010 року”; від 14.12.2001 р. №1213 /2001 “Про заходи щодо
забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму”, а також
постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. №728 “Про
заходи подальшого розвитку туризму”.

2. Місце Програми розвитку туризму в Україні

в загальнодержавні підтримці туристичної галузі

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. було
затверджено Програму розвитку туризму в Україні до 2005 року.

29 квітня 2002 р. було прийнято нову постанову Кабінету Міністрів
України “Про затвердження Державної програми розвитку туризму на
2002-2010 роки”.

Основною метою Програми є створення конкурентоспроможного на
міжнародному ринку національного туристичного продукту, здатного
максимально задовольнити туристичні потреби населення країни,
забезпечення на цій основі комплексного розвитку регіонів за умови
збереження екологічної рівноваги та культурної спадщини.

Основними завданнями Програми є:

— забезпечення сталого розвитку туристичної галузі та підвищення її
частки в макроекономічних показниках;

— підвищення рівня життя громадян і створення додаткових робочих місць;

— збільшення частки очікуваних доходів від туристичної галузі у
державному бюджеті;

— підвищення іміджу держави на міжнародному рівні.

Програмою визначаються такі напрями розвитку туризму:

— удосконалення системи управління галуззю;

— удосконалення нормативно-правової бази туристичної

діяльності;

— зміцнення матеріальної бази туризму;

— розширення міжнародної співпраці у туристичній галузі;

— підвищення якості та розширення асортименту туристичних послуг;

— поліпшення транспортного обслуговування;

— підвищення ефективності використання рекреаційних ресурсів та об’єктів
культурної спадщини;

— поліпшення інформаційного та рекламного забезпечення;

— провадження ефективної інноваційної діяльності та створення наукової
бази туризму;

— поліпшення кадрового забезпечення.

3. Інші шляхи державної підтримки розвитку туризму,

проблеми і перспективи

На заходи програми «Фінансова підтримка розвитку туризму в Україні»
передбачено видатки в обсязі понад 20 млн. грн., що на 0,4 млн. грн.
більше асигнувань на цю мету, передбачених нинішнього року.

Зазначені кошти буде сконцентровано на популяризацію туристичних
можливостей України, інформування вітчизняної та світової громадськості
про розвиток туристично-рекреаційної сфери держави, формування іміджу
України як туристичної держави, на залучення іноземних туристів в
Україну.

За рахунок визначених обсягів фінансування у 2005 році передбачено на
заходи з реклами міжнародного співробітництва згідно з міжнародними
протоколами. Зокрема, — випуск рекламно-інформаційної друкованої та
електронної продукції — 1500 примірників, проведення 70 виставкових
заходів і семінарів, 12 міжнародних протокольних заходів у рамках
міжнародного співробітництва з питань туризму.

У межах бюджету виконуватимуть державні цільові програми, зокрема —
«Державну програму розвитку туризму в Україні на 2002-2010 роки» (12,4
млн. грн.), «Програму розвитку Криму як цілорічного загальнодержавного
та міжнародного курортно-рекреаційного і туристичного центру» (2,5 млн.
грн.), «Державну програму забезпечення позитивного міжнародного іміджу
України на 2003-2006 роки» (5 млн. грн.).

Нинішнього року уряд затвердив Програму розбудови туристичної
інфраструктури за напрямками національної мережі міжнародних
транспортних коридорів та основних транспортних магістралей у 2004-2010
роки. На 2005 рік передбачено видатки із загального фонду державного
бюджету за новою бюджетною програмою «Фінансова підтримка створення умов
для забезпечення безпеки туристів та розбудови туристичної
інфраструктури міжнародних транспортних коридорів та магістралей в
Україні» у сумі 9,2 млн. грн. на фінансування заходів зі створення
безпечних умов для мандрівників.

З метою стимулювання розвитку туризму в Україні, підтримки
вітчизняних суб’єктів туристичної діяльності, створення сучасної
туристичної індустрії та зважаючи на міжнародну практику залучення
громадських організацій до участі в розбудові туристичної галузі на
найвищому державному рівні були затвердженні такі напрямки діяльності як
проведення моніторингу основних напрямів розвитку туризму; розроблення
стандартів у сфері туристичних послуг, проведення сертифікації та
атестації туристичних підприємств, здійснення контролю виконання ними
умов та правил прийому і обслуговування туристів; підготовка проектів
законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань туризму;
забезпечення захисту прав суб’єктів туристичної діяльності та туристів;
диверсифікація туристичної діяльності з метою створення додаткових
робочих місць, сприяння зайнятості населення; організація підготовки та
перепідготовки кадрів для підприємств туристичної індустрії;
розширення та зміцнення міжнародного співробітництва в галузі туризму,
сприяння виходу вітчизняних суб’єктів туристичної діяльності на
світовий ринок туристичних послуг; організація інформаційної,
рекламної та виставкової діяльності з питань туризму; відзначення
юридичних та фізичних осіб, які зробили значний внесок у розвиток
туристичної галузі. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям: сприяти
розвитку ринку туристичних послуг, створювати рівні можливості на
ньому для всіх суб’єктів підприємництва незалежно від форми власності;
надавати підтримку Туристичній асоціації України, іншим
громадським організаціям у здійсненні ними діяльності щодо
розвитку туризму. Державному комітету інформаційної політики,
телебачення і радіомовлення України, Державному комітету молодіжної
політики, спорту і туризму України систематично висвітлювати
питання розвитку туристичної галузі, організувати випуск
високоякісного інформаційно-довідкового матеріалу.

Після проголошення незалежності країни подібна структура управління
туристичною індустрією в цілому збереглася. Однак все наочнішими ставали
її недоліки, пов”язані насамперед з відсутністю системного підходу до
здійснення управлінської діяльності. Необхідність створення єдиного
державного органу регулювання туристичної галузі підтверджувалася і
закородонним досвідом.

Першим кроком на шляху виправлення ситуації стало створення у серпні
1993 р. Державного комітету України по туризму, на який покладалася
реалязація державної політики у цій сфері та відповідальність за її
подальший розвиток напрямку підвищення конкурентноспроможності
вітчизняного туристичного продуту на світовому ринку, забезпечення
соціально-економічних інтересів країни та її екологічної безпеки.

Як засвідчує аналіз, сьогодні має місце справедливі нарікання
відносно неналежного виконання чи невиконання взагалі завдань, які були
поставлені перед Держкомтуризмом, що зрештою дало привід для його
нещодавньої ліквідації.

Цілком природно, що і у туризмі невизначеність щодо державного
управлінського механізму як категорії менеджменту існує не лише у
лексичних нюансах, стосовно яких так люблять сперечатися сучасні
науковці, але й і у його внутрішній структурі. Майже немає ґрунтовних
наукових розробок з приводу ефективної реалізації механізму управління
туристичною індустрією у створенні правового поля функціонування її
суб’єктів, організаційному регулюванні, фінансово-інвестиційній
політиці, діяльності в сфері міжнародних контактів.

Ще й досі розвиток туризму в нашій країні регулюється лише
декількома спеціальними постановами, програмами та Законом “Про туризм”.
Тож не викликає сумніву, що у законотворчій справі зроблено ще далеко не
все, адже прийнятими документами визначені лише головні умови розвитку
туристичної галузі. В подальшому потребує всебічної розробки механізм
виконання стратегічних рішень державних органів влади. Йдеться перш за
все про видання на їх підставі відповідних підзаконних актів та
інструкцій, які б реально сприяли зростанню соціально-економічної
ефективності туризму в Україні та поповненню державного і місцевих
бюджетів.

Недостатня увага приділяється такими факторами підвищення
туристичної привабливості держави, як спрощення прикордонних і митних
формальностей, паспортно-візового режиму тощо. У цьому контексті не може
бути залишений осторонь факт початку функціонування Міждержавної Ради по
туризму країн СНД, поява якої створила усі умови для відновлення єдиного
туристичного простору, тісної інтеграції та співробітництва в напрямку
уніфікації державних галузевих стандартів і нормативно-правової бази,
розробки спільних туристичних маршрутів, проведення узгоджених дій щодо
гарантій захисту туристів та забезпечення виконання угод і
домовленостей.

Незважаючи на досягнуту результативність, загалом, очевидно, що методи
примусового характеру спрямовані скоріш на симптоми хвороби, ніж на її
причини. Відтак в Україні назріла потреба в розробці принципово нових
підходів до управління туристичною сферою, кардинальної перебудови його
організаційної структури.

Тривалий час спеціалісти наголошують на доцільність створення в
нашій країні неурядової Національної туристичної асоціації (НТА), яка
постала б колегіальним опонентом з боку туристичного ринку в його по
суті односторонньому “спілкуванні” з державними органами влади.

Значно активнішого застосування в галузі туризму нагально вимагає і
регіональна політика, покликана децентралізувати державні управлінські
функції шляхом делегування широкого обсягу адміністративних,
соціально-економічних та фінансових прав місцевим владним структурам. В
більшості країн світу поточне управління туристичною індустрією
здійснюються саме там, де виробляється рекреаційний продукт і
зосереджені відповідні ресурси.

Окрім підвищення ефективності управління, така політика, особливим
чином акцентована на певних регіонах і територіях, може стати неабияким
чинником їх перспективного загальноекономічного зростання. Приміром,
створення об’єктів інфраструктури туризму або пільгових умов їх
діяльності у віддалених та слаборозвинених регіонах сприяє відновленню
їх демографічного потенціалу, надає поштовх розвиткові сільського
господарства, збільшує зайнятість населення, наповнює місцеві бюджети.

Ефективному вирішенню розглянутих вище проблем вітчизняного туризму
перешкоджає насамперед відсутність узгодженості зусиль окремих
міністерств, відомств, фінансових і комерційних структур, фірм та
організацій, що працюють як в туристичній сфері, так і суміжних з нею
галузях — громадському харчуванні, торгівлі, зв’язку, транспорті,
виробництві сувенірної продукції та ін. Актуальним залишається питання,
чи не є сенс замість проголошеної Законом “Про туризм” позавідомчої
Національної ради по туризму сформувати відповідний орган у складі
Верховної Ради. Цікаво, що тенденція до створення спеціалізованих
парламентських груп, комісій і комітетів отримала схвальну оцінку на
Міжнародному форумі ВТО в Кадісі і останнім часом набула помітного
поширення у світі.

Саме під егідою подібної структури знов створений Державний комітет
молодіжної політики, спорту і туризму України мав би розробляти єдині
довгострокові програми розвитку туристичної індустрії на державному та
регіональному рівнях і визначити механізм управління нею, спираючись як
на логічне, так і математичне обґрунтування його елементів, використання
економічних моделей та закордонного досвіду.

На сучасному етапі розвиток системи управління туристичною галуззю
повинен охоплювати такі питання, як удосконалення структури управління,
реалізація державної політики у цій галузі шляхом координації діяльності
центральних і місцевих органів виконавчої влади та суб’єктів
підприємництва. Важливе значення має вдосконалення державної статистики
з питань туризму з урахуванням міжнародних стандартів та досвіду інших
країн.

Транспортна інфраструктура є однією з основних складових частин
функціонування туристичної сфери. Взаємодія транспортної та туристичної
галузей допоможе кожній з них у короткі терміни вирішити більшість
питань, пов’язаних з розбудовою туристичної інфраструктури за
напрямками національної мережі транспортних коридорів із залученням
вітчизняних та іноземних інвестицій.

Подальший розвиток конкурентоспроможного транспортного обслуговування
туристичної галузі є надзвичайно важливим для досягнення наміченого
збільшення обсягів надання туристичних послуг.

Туризм як вид економічної діяльності та важливий соціальний інститут
має чітку орієнтацію на використання природних ресурсів та культурної
спадщини. Тому важливим його напрямом є ефективне і раціональне
використання природних ресурсів та об’єктів культурної спадщини з
одночасним їх збереженням і відновленням, профілактика та мінімізація
негативного впливу туристичної діяльності на навколишнє природне
середовище. Крім того, необхідно здійснити заходи щодо визначення
рекреаційного потенціалу всіх регіонів країни та визначення особливостей
рекреаційних регіонів з метою створення колоритного національного
туристичного продукту.

Одним з найважливіших напрямів державної політики у туристичній галузі
є підвищення ефективності інформаційно-комунікаційної інфраструктури,
створення позитивного образу України як туристичної держави та
активізація просування національного туристичного продукту як на
внутрішньому, так і на міжнародному ринку туристичних послуг завдяки
організаційній та фінансовій підтримці підприємств та організацій
туристичної галузі з боку центральних і місцевих органів виконавчої
влади.

4. Суперечливі питання оновлення Закону України “Про туризм”

З 1 січня 2005 р. вступили в дію нововведення в Закон України “Про
туризм”. У числі головних змін, що несе закон, треба згадати, по-перше,
твердий розподіл підприємств на туроператорів і турагентів і визначення
туризму як виняткового виду підприємницької діяльності; по-друге, різке
скорочення кількості суб’єктів, що цим видом займаються.

На думку голови Держтурадміністрації Валерія Цибуха «у результаті добору
на ринку залишиться 40% нині діючих у цій галузі суб’єктів
господарювання». А що ж з 60% інших? Це десятки тисяч викинутих на
вулицю колишніх працівників туристичної галузі. Чи можна назвати це
європейським шляхом нашого туризму?

Звичайно, якщо бачити у всіх малих і середніх турпідприємствах лише
шахраїв, які норовлять на кожному кроці обдурити беззахисного туриста,
обдерти його як липку, зникнути зі сплаченими за путівку грошами чи
кинути його на сваволю долі за кордоном, то подібні плани здаються не
настільки кровожерливими. Саме так і підносять ситуацію на нашому
туристичному ринку апологети і пропагандисти нового закону, посилаючись
на «підпільну еміграцію», «незаконну торгівлю візами» і подібні
застрашливі аргументи.

Відповідно статті 15 оновленого Закону України “Про туризм” з метою
забезпечення прав та законних інтересів громадян — споживачів
туристичних послуг туроператор та турагент зобов’язані здійснити
фінансове забезпечення своєї цивільної відповідальності (гарантією банку
або іншої кредитної установи) перед туристами.

Туроператор для покриття своєї відповідальності за збитки, що можуть
бути заподіяні туристу в разі виникнення обставин його
неплатоспроможності чи внаслідок порушення процесу про визнання його
банкрутом, які пов’язані з необхідністю покриття витрат туриста з
його повернення в місце постійного проживання (перебування),
відшкодування вартості ненаданих послуг, передбачених договором,
повинен надати підтвердження фінансового забезпечення своєї
відповідальності (гарантію банку або іншої кредитної установи) перед
туристом, в установленому порядку.

Турагент для покриття своєї відповідальності за збитки, що можуть
бути заподіяні туристу в разі виникнення обставин його
неплатоспроможності чи внаслідок порушення процесу про визнання його
банкрутом, та які пов’язані з необхідністю відшкодування вартості
ненаданих послуг, передбачених договором, повинен надати підтвердження
фінансового забезпечення своєї відповідальності (гарантію банку або
іншої кредитної установи) перед туристом, в установленому порядку.

Мінімальний розмір фінансового забезпечення туроператора має
становити суму, еквівалентну не менше ніж 20000 євро. Розмір
фінансового забезпечення туроператора, який надає послуги виключно з
внутрішнього та в’їзного туризму, має становити суму,
еквівалентну не менше ніж 10000 євро. Мінімальний розмір
фінансового забезпечення турагента має становити суму,
еквівалентну не менше ніж 2000 євро.

Тепер питання для особливо обдарованих: відкіля візьмуться такі гроші в
новостворених підприємств (адже їх треба ще заробити, а роботу не можна
почати, не одержавши ліцензії, для чого потрібно те ж саме «фінансове
забезпечення»)? Та й у діючих структур, яким і без того вставляють
безліч палок в колеса, а держава з завидною сталістю не повертає ПДВ за
послуги, надані іноземним туристам?

В авторів цього нововведення є в запасі лукавий виверт: мовляв, не
обов’язково вносити необхідну суму, досить роздобути необхідну
банківську гарантію під діяльність. Напрошується друге, не менш
природне, запитання: який поважаючий себе банкір при здоровому розумі і
твердій пам’яті видасть таку гарантію, не одержавши відповідного
забезпечення?

В наявності саме дійсне зачароване коло: не внесеш — не заробиш — не
будеш працювати. Тобто, у розумінні авторів закону, дрібних турагентств
— геть! Доленосна роль у новому законі відведена великим підприємствам,
які іменують себе операторами. Хоча практично усі вони є звичайними
посередниками закордонних фірм, продаючи в Україні їх турпродукт і
поставляючи їм українських туристів. А якщо конкретніше, займаючись
виїзним, економічно невигідним для нашої держави, видом туризму.
Принаймні, туристичного продукту, створеного ними самими, як це
покладено по новому законі, дуже мало. Як і необхідної для цього власної
інфраструктури: готелів, ресторанів, транспорту і т.п. По великому
рахунку, це ті ж турагенти, які працюють на закордонних партнерів, що
тільки раніше зайняли свої ніші на вітчизняному туристичному ринку і
прагнуть не допустити на нього нових діючих осіб. А ще краще —
переділити його і монополізувати.

Загальну чисельність туроператорів планується довести до однієї — двох
сотень. Норми нового закону цілком, як можна в цьому переконатися, цьому
сприяють. А туристу треба знати, що при монополізації ринку програє і
він, про якого так зворушливо “піклуються” творці нового закону, — для
нього звужується поле вибору, додаткові витрати підприємств приведуть до
подорожчання поїздок.

Новий закон не сприяє рішенню практично жодної з проблем, посиланням на
які аргументувалося і виправдувалося його прийняття. Більше того,
результати можуть бути прямо протилежні декларованим — наприклад, відхід
частини підприємств «у тінь». Також негативною стороною нового закону є
те, що внутрішній туризм і екскурсійна діяльність так і залишилися поза
границями правового поля.

На думку професіоналів, цей закон приведе до:

— подальшому вивозу значних валютних коштів за межі держави;

— скороченню більш ніж у 10 разів робочих місць у сфері туризму (нині
там працюють більш 113 тис. чоловік);

— витисненню з ринку 96 відсотків туристичних підприємств, що є
суб’єктами малого бізнесу (нині їх більш 5 тисяч);

— монополізації ринку турпослуг, що приведе до підвищення їх вартості і
погіршенню якості;

— знищенню малого і середнього підприємництва в туризмі;

занепаду вітчизняного туризму;

нанесенню значного збитку міжнародному авторитету України як туристичній
державі.

Це точка зору Туристичної асоціації України, яка довго, активно і
послідовно застерігала від прийняття законопроекту в такому виді,
аргументуючи свою позицію і вносячи вагомі пропозиції.

Що буде далі, покаже час, але хочеться, щоб на майбутнє підтримка
держави була справжньою підтримкою, а не черговим “бізнес-кроком” для
тих, хто має більше грошей і зацікавлений у монополізації сфери.

Висновки

Останніми роками в Україні прийнято низку державних рішень на зміцнення
та розширення законодавчої бази з туризму. Туризм визнано одни з
пріоритетних напрямків національної культури й економіки. І це повністю
погоджується з світовими тенденціями, які свідчать, що туристична сфера
буде індустрією ХХІ століття.

Саме на структури Держкомтуризму України покладено організаторські та
координуючі функції з виконання державних рішень у цій галузі,
опрацювання концепцій її розвитку.

В період становлення ринкових відносин в Україні туризм як одна з
найбільш перспективних та динамічних галузей світового господарства
отримав усі умови для інтенсивного розвитку. Об’єктивним підґрунтям
стало, з одного боку, відкриття тривалий час закритих державних
кордонів, а з іншого — її величезний туристичний потенціал, що містить у
собі неповторний комплекс історико-культурних та архітектурних пам’яток,
об’єктів, рекреаційного призначення, природнокліматичних ресурсів.
Загальна площа цінних з туристично-рекреаційної точки зору природних
ландшафтів України становить 9,4 млн. га або 15,5 % її території. Їх
одночасна ємність з урахуванням необхідності забезпечення вимог охорони
навколишнього середовища та припустимих навантажень перевищує 48 млн.
чол.

Історично склалося так, що організацією туризму в Україні одночасно
займається цілий ряд державних установ. За радянських часів ними були
Українська рада професійних союзів, в складі якої діяла Республіканська
рада з туризму, пізніше перейменована в Українську республіканську раду
з туризму та екскурсій, Державний комітет СРСР з іноземного туризму,
Бюро міжнародного молодіжного туризму “Супутник”, міністерство освіти,
культури, оборони та ін., що мали підвідомчі туристичні заклади.

Не заперечуючи важливості запровадження таких засобів організаційного
регулювання туристичної сфери, як ліцензування та сертифікація, значну
увагу яким надано безпосередньо в Законі України “Про туризм”, варто
підкреслити, що їх перелік не повинен обмежуватися лише цим.

Серед великої кількості фірм, що діють на національному туристичному
ринку, лише одиниці займаються туроператорською діяльністю в класичному
розумінні цього слова. Інші ж виступають в основному як посередники
закордонних операторів, додаючи до їх туристичного продукту частину
власних послуг. Подолати несприятливу ситуацію можна тільки завдяки
появі у вітчизняному туристичному бізнесі потужних компаній зі значними
оборотними коштами. І оперативне вирішення проблеми полягає насамперед у
державній підтримці формування об’єднань підприємств туризму:
консорціумів, холдингів, картелів тощо.

На жаль, на інституціальному рівні частіше здійснюються заходи, що
призводять до погіршення і без того не найкращих конкурентних позицій
українських туристичних фірм.

Важливим чинником впливу держави на туристичну індустрію, особливо в
період ринкової трансформації економіки, постає фінансова політика.
Нагальна необхідність її реформування обумовлена невпинним зростанням
зношеності матеріально-технічної бази туризму. За офіційними даними
сьогодні реконструкції підлягає 22377 місць з 60 тис. наявних у
готельному господарстві, і це закономірно, адже близько 70% туристичних
об’єктів країни були введені в експлуатацію до 1980 р.

Самостійно вирішити проблему накопичення достатніх інвестиційних
ресурсів окремі підприємства не спроможні, тому провідна роль у цьому
процесі, безперечно, має належати державі. Втім очікуваних кроків з її
боку практично не спостерігається: пільгових умов оподаткування та
залучення іноземних інвестицій не створено, через дефіцит бюджетних
коштів пряме фінансування та державне кредитування галузі майже
відсутні.

Реальні перспективи залучення інвестицій у фінансування проектів
розвитку підприємств української туристичної індустрії відкриває участь
у спільних міжнародних програмах, що обіймають широкий комплекс проблем
від навчання нетрадиційних видів туризму. Зараз подібні програми
здійснюються такими організаціями, як ВТО, ТАСІS, Світовий банк,
спеціалізовані структури ООН, Американська асоціація турагенства (АSТА)
та багатьма іншими. Але в Україні необхідної державної підтримки в цьому
питанні поки що немає.

Отож, значення туристичного бізнесу постійно зростає. Це пов’язане із
підвищенням його впливу на розвиток міжнародних зв’язків, пожвавлення
економічного стану країни та окремих регіонів, можливістю поповнення
валютних надходжень. За рахунок проведення послідовної економічної та
культурної політики між різними народами світу туризм виступає
стабілізатором налагодження та укріплення відносин між державами,
дійовим фактором посилення престижу країни в світовому співтоваристві,
ділових колах.

Туризм позитивно впливає на процес диверсифікації економіки, оскільки
надає певний обсяг робіт для суміжних галузей системи господарства, які
безпосередньо беруть участь в обслуговуванні туристів під час мандрівки.
Це стосується роздрібної торгівлі, громадського харчування, готельного
господарства, побутового обслуговування, зв’язку, виготовлення сувенірів
та інших товарів туристичного призначення, сільського господарства,
будівництва, рекламної індустрії, екскурсійної діяльності, культури та
сфери розваг.

Надання туристичних послуг є вигідним для держави з точки зору
використання ресурсів. Зарубіжні туристи платять за туристичний продукт,
не вивозячи його з України. Історико-культурні та архітектурні пам’ятки,
природний потенціал залишаються на місці.

Особливістю туристичних послуг є те, що споживачі (туристи) мають
можливість корисно провести своє дозвілля, отримати приємні враження від
мандрівки, оздоровитись, здійснити шоп-тури, розширити
культурно-пізнавальний кругозір, поєднати навчання з відпочинком,
реалізувати свої потенційні можливості у видах туризму спортивного
спрямування.

Таким чином, соціальне значення туризму полягає в забезпеченні
відновлення життєвих сил людини, раціонального використання вільного
часу, підвищення освітнього рівня дітей, підлітків, студентів та інших
груп населення.

Список використаної літератури

Закон України “Про туризм” // Відомості Верховної Ради України,
1995 р., N 31, ст. 241; 2001 р., N 32, ст. 172.

Закон України “Про внесення змін до Закону України «Про туризм»” //
Відомості Верховної Ради. — 2004. — N 13. — С.180.

Про заходи подальшого розвитку туризму: Постанова Кабінету Міністрів
України від 29.04.1999.

Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі
туризму: Указ Президента України від 14.12.2001 №1213/2001.

Про підтримку розвитку туризму в Україні: Указ Президента України від
02.03.2001 №127/2001.

Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року: Указ
Президента України.

Указ Президента України “Про підтримку розвитку туризму в Україні” від
2 березня 2001 р.

Виноградська А. Розвиток українського туристичного бізнесу // Економіка.
Фінанси. Право. — 2002. — ВНП. 5. — С.13-18.

Захаревич Н. Галузь як джерело прибутку та відпочинку: Туризм // Україна
business. — 2002. — 8 серпня.

Кирилова А.Т., Волкова Л.А. Маркетинг у туризмі. Спб., 1996.

Куленко О. Туризм України // Вільне життя. — 2003. — 2 червня.

Кульчицький С. Втрачаємо гроші на туризмі і чималі // Діло. — 2003. — №
34. — 7-14 вересня. — С.15.

Олійник О. Туризм в Україні має перспективи // Урядовий кур’єр. — 2001.
— 25 лютого.

Федорченко В.К., Дворова Т.А. Історія туризму в Україні. – К., 2002.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *